1637 року"*. * Справжнiй унiверсал Потоцького. Роздiл дванадцятий На третiй день снiгова хвища трохи вгамувалася, i Потоцький зiбрався було в дорогу, як несподiвано, збившись з свого маршруту, в Бiлилiвку забрiв полк пана Казановського, старости богуславського i писаря польного коронного. Пан Казановський загубив десь у завiрюсi двi хоругви гусарiв та один ескадрон драгунiв i мав намiр очiкувати ┐х в Бiлилiвцi. - Пан писар польний як далi так воюватиме, то й голову свою власну загубить i буде ┐┐ чекати в Бiлилiвцi! - не втерпiв гетьман. - Це не вiйсько, а стадо баранiв! - Який пастух, таке й стадо! - буркнув Казановський, розтираючи заморожене вухо. - Пся крев! - побагровiв Потоцький. - Це що, бунт? - Похiд зовсiм кепський, ваша милiсть, - шморгав Казановськнй посинiлим носом. - Жовнiри невдоволенi, що ┐м досi не прислали платнi! - Знову про плагню? - схопився Потоцький. - А про славу лицарську ви подумали? - Слава славою, а злото-злотом! - Казановський мацав обмороженi вуха й стогнав. - А-а-а... Сто дяблув!.. - Снiгом треба терти! - буркнув Потоцький. - Тер, ще гiрше. - Казановський знову застогнав: - А-а-а, сто дяблув!.. Без платнi, ваша милiсть, жовнiри не пiдуть у бiй. - А ви побiльше по селах шастайте! - порадив гетьман. - Там поживу знайдете, не з голими руками в ойчизну повернетесь. - Чернь голодрана, - зiтхнув польний писар. - Десяток хат обнишпориш - i нiчого в торбу покласти. В яку скриню не заглянеш - порожньо. - Хiба хлопи поховали сво║ добро? - А дiдько ┐х зна║, мабуть, у них нема║ нiчого. I на них таке дрантя, що й купи не трима║ться. Потягнеш з яко┐ хлопки сорочку, а вона в руках розлазиться. А тут ще й холоднеча! - А ви з хлопками грiйтеся! - порадив Потоцький. - Гуртом з будь-якою хлопкою впора║тесь! Ще одна розмова вiдбулася в Потоцького з головним капеланом його вiйська патером Окольським. - Дух в славному вiйську вашо┐ милостi почина║ падати, - перебираючи чотки, тихим голосом говорив патер i всiм сво┐м набожно-смиренним виглядом пiдкреслював, що буцiмто це його не стосу║ться. - Ваша милiсть, будучи капеланом мого вiйська, для того й знаходиться тут, аби Божим словом пiднiмати дух мого лицарства! - не втерпiв Потоцький. - В таку холоднечу, - виправдовувався патер, - i Боже слово не завсiди доходить до во┐нства. - В суху погоду йому зручнiше? - пустив шпильку гетьман. - Сину мiй, - все так же м'яко мовив патер, - я розумiю, що погода дещо завадила поступовi вiйська вперед, що у вашо┐ милостi багато клопоту, але... Але не треба iронiзувати над Божим словом. Всi ми слуги i раби Господнi, i всi ми колись будемо там, - патер пустив пiд лоб очi, дивлячись у стелю. - Я туди не спiшу! - буркнув Потоцький. - Хай спершу чернь туди полетить! - Але Бог по досто┐нству оцiнить тi злигоднi, якi терпить в цьому походi ваша милiсть i вiйсько в iм'я кохано┐ ойчизни. Можливо, Господь i ниспослав на землю негоду, аби вивiдати мiру мужностi нашого лицарства. Все у волi Господа, а ми його раби i слуги. - Краще б Господь замiсть холоднечi послав платню для мого вiйська! - буркнув Потоцький. - Все у волi Господа. - Всi грiхи мого вiйська... - почав було гетьман, та патер його перебив, м'яко зауваживши: - Усмиряти чернь - то не ║ грiх! Це подвиг в iм'я нашо┐ кохано┐ ойчизни. Вам, ваша честь, випала велика мiсiя викоренити бунтарiв. Бог завжди з вами! - Але я певний, що i чернь молить Бога, аби вiн ┐й послав перемогу над нами. - Бог нiколи не слуха║ чернi! - запально вигукнув патер. - Бо чернь - то отара. А ми пастухи. Бог слуха║ не отару, а пастухiв. А ще Господь бачить згори, що чернь бунтiвна. Пiднявши бунт проти сво┐х панiв, чернь так само й проти Бога пiднiме бунт. Нi, ваша милiсть, Бог нiколи не слуха║ чернi. Тут Потоцькому доповiли, що карета вже готова, ┐┐ поставлено на сани, запряжено три пари лiпших коней, i його милiсть, коли побажа║, може вирушати в дорогу. - Ще одне, - звiвся Потоцький. - Я чув, що ваша милiсть веде подорожнiй щоденник i все запису║ туди про наш похiд. - Дещо занотовую для iсторi┐, - скромно опустив очi патер. - Iсторiя мусить знати про блискучу перемогу Речi Посполито┐ над черню. - Авжеж, - згодився гетьман. - Але сподiваюсь, що пан головний капелан не буде в сво║му щоденнику акцентувати увагу на деяких непри║мних i непередбачених дрiбничках нашого походу? - О нi, сину мiй! - вигукнув патер. - Я описую цей похiд як визвольний похiд шляхетного лицарства. Коронне вiйсько, розпростерши орлинi крила, вiдважно летить на бунтiвну чернь, аби вiдновити в ма║статi мир i справедливiсть. Амiнь! Слуги вже вкутушкували Потоцького в шубу, коли його джура доповiв, що в Бiлилiвку прибув пан Голецький, товариш iз хоругви пана старости ланцкоранського, i просить його прийняти. - Гiнцiв я прийму в Бiлiй Церквi, - невдоволено сказав гетьман. - Але, ваша милiсть... - джура був блiдий. - Що таке? - насторожився Потоцький. - Пан Голецький прибув з вiдмовою вiд подальшо┐ служби. - Що-о?! - Потоцького аж тiпнуло. - Коронне вiйсько уже почина║ розбiгатися по кущах? Тягни сюди того зрадника! Потоцький рвучко скинув з себе шубу i нервово закрокував з кутка в куток. Зайшов Голецький, зiгнутий, з нездоровим блиском в глибоко запалих, байдужих до всього очах, з вiдмороженими вухами. - Пан Голецький вiдмовля║ться вiд подальшо┐ служби? -крикнув Потоцький. - Як не соромно пановi в такий час... - Я прибув вiд iменi всi║┐ нашо┐ хоругви. - Голецький хрипло закашляв. - Хоругва уповноважила мене заявити вам, пане польний гетьмане, що вона по закiнченню року не бажа║ далi служити! Потоцький вiдчув, що йому стало холодно. Крекчучи й хрускаючи суглобами, вiн нахилився, пiдняв з долiвки шубу, накинув на плечi, забувши про сво┐х слуг, i мерзлякувато щулився, позиркуючи на делегата бунтiвно┐ хоругви... - У мо║му вiйську завелися пацюки! - прохрипiв гетьман. - Прошу без образ, ваша милiсть! Ми чесно заявля║мо, що не бажа║мо служити! - I ви ще смi║те згадувати про честь? - закричав Потоцький, бризкаючи слиною. - Якi ви лицарi! Ви дезертири!.. Наданою менi верховною владою я примушу вас служити королю i Коронi! - Навiть сам Бог нас не присилу║, - досить спокiйно вiдповiв Голецький. - Хоругва уповноважила мене заявити вашiй милостi про це з усi║ю рiшучiстю! "А що, коли це перша ластiвка? - подумав польний гетьман i вiдчув, як десь пiд серцем засмоктав млосний черв'ячок. - Що буде завтра, як iншi хоругви вiзьмуть приклад з бунтарiв? А я ж не на прогулянку вирядився..." I голосом, що зовсiм занепав, запитав: - Може, у хоругви ║ якi претензi┐ до мене особисто? - Особистих претензiй до вашо┐ милостi в хоругви нема║! - То в чому ж рiч? - Хоругва наймалася служити до Нового року, - вiдповiв Голецький. - Рiк закiнчу║ться, i хоругва вважа║ себе вiльною вiд будь-яких обов'язкiв. - Але ж ми знаходимося не у Варшавi, а у ворожiй нам кра┐нi! - вигукнув Потоцький - Всюди чернь на нас точить зуби. Як хоругва може зрадити ойчизнi в такий час? В час, коли iстиннi сини Корони, як вiдважнi леви, кидаються на ворога, приносячи загальне благо i користь для нашо┐ ойчизни, коли... - Дозвольте перебити вашу милiсть! - буркнув Голецький. - Хоругва не бажа║ бiльше служити, i в мене нема║ часу вислуховувати балачки вашо┐ милостi. Дозвольте вiдкланятись. - Пане Голецький, - благальне мовив гетьман. -Передайте сво┐й хоругвi, що я все ж вважаю ┐х справжнiми синами Речi Посполито┐. Я обiцяю... Врочисто обiцяю, як тiльки прибудемо в Бiлу Церкву, я вiдразу ж дам знати його милостi коронному гетьману, i вiн негайно пришле платню. - Хоругва дослужила сво║ i не бажа║ далi служити! -затявся на сво║му Голецький. - Але я обiцяю, що передам вашi обiцянки. - Це все? - кутаючись у шубу, запитав Потоцький. - Все, ваша милiсть! - Голецький вийшов, притуливши руки до обморожених вух. - Пацюки!.. - з безсилою люттю прохрипiв польний гетьман. Бiля мiстечка Паволоч Потоцький наздогнав облiплений снiгом полк коронного гетьмана пiд орудою старости хмельницького Миколи Стогнева i разом з ним пiдiйшов до Бiло┐ Церкви. Не вiдаючи, хто в мiстi, Потоцький, аби не наскочити на козакiв, зупинявся на заснiженiй рiвнинi пiд якимось хутiрцем, велiв вiйськам пiдпалити хутiр, аби "потеплiло", i на розвiдку до мiста вiдрядив одну хоругву з полку коронного гетьмана, давши ┐й ще й загiн артилерi┐. Гусари хутко пiдпалили хутiрець (люду в ньому не виявилось, певно, повтiкали) i грiлися бiля величезних багать. На заснiжену рiвнину снопами полетiли iскри, головешки, падаючи в снiг, шипiли й шкварчали, виповнюючи повiтря чадом i смородом паленого. Та ось повернулася iз розвiдки хоругва i доповiла, що в Бiлiй Церквi ще нема║ коронних вiйськ i, отже, пан польний гетьман матиме честь першим вступити у мiсто. - А повстанцi? - запитав гетьман. - Повстанцiв у мiстi не виявлено, ваша милiсть. Мiщани й частина ре║стровцiв, почувши про наближення коронних вiйськ, повтiкали в Чигирин до Павлюка, а вiрнi його королiвськiй милостi козаки iз старшиною Клишем готуються гiдно зустрiти вашу милiсть. - Дайте сигнал: вступа║мо в Бiлу Церкву! - велiв Потоцький. Невдовзi три пари вiдбiрних коней дотягували вже карету польного гетьмана до передмiстя. Навстрiч ┐й вийшла купка ре║стровцiв та з десяток-другий мiщан i сяк-так вишикувались у шеренгу. Старшина Клиш, велiвши купцi ре║стровцiв, як тiльки пiд'┐де до них панська карета, кричати "вiват!" i кидати шапки вгору, скочив на коня i помчав навстрiч польному гетьману, ┐хати ж з усiма ре║стровцями Клиш не зважився: а що, коли пан гетьман, вздрiвши козакiв, що мчать до нього, сприйме це як напад? Пiдлетiвши до карети, Клиш хутко зсунувся з коня, зняв шапку й низенько вклонився до карети. Карета зупинилася. Клиш ще раз вклонився, трохи не торкаючись вузьким лобом снiгу. - Ваша милiсть! - закричав Клиш, кланяючись, як тiльки дверцi карети вiдчинилися. - Славний пане польний гетьмане Речi Посполито┐! Вiд iменi ре║стру бiлоцеркiвського, старшин i мiщан вiтаю вас земним поклоном (Клиш знову послав свiй лоб у снiг) з благополучним прибуттям у Бiлу Церкву! Тут Клиш оглянувся, махнув рукою, i ре║стровцi, що стояли вiддалiк, щось закричали врiзнобiй i почали пiдкидати вгору шапки. - Я i мо┐ вiрнi козаки вiдда║мо себе у повне розпорядження вашо┐ милостi! - вигукнув Клиш i на всяк випадок ще раз поклонився. - Спасибi за вiрнiсть королю i Коронi! - буркнув Потоцький. - Ви справжнi хло... - Потоцький трохи зопалу не ляпнув "хлопи", але сво║часно поправився: - гм... справжнi сини Корони. - Радi старатись, радi старатись! - заторохтiв Клиш. - Тiльки й молимося за ваше здоровля та ваш успiх супроти лотрiв. "Треба чимось нагородити цього старшину з гнучкою спиною, аби й iнша старшина на мiй бiк переходила", - подумав Потоцький. - При║мно, що ви дотриму║тесь вiрностi i присяги, пане Клиш. Я видам охоронний унiверсал на ваше майно, звiльню вас вiд поборiв! - Вiк будемо служити вашiй щедрiй милостi! - розцвiв Клиш. - Але чому так мало ре║стровцiв у пана старшини? - Ваша милiсть... е-е... Мало, так зате вони вiрнi Коронi! А решта... е-е.... збунтувалася i втекла до того лотра Павлюка. Не кажучи бiльше й слова, Потоцький хряпнув дверцями, i три пари коней потягли карету в мiсто. Слiдом бiгли ре║стровцi, кричали "вiват" i пiдкидали вгору шапки... Потоцький зупинився з двома хоругвами гусарiв у мiському замку, а коронному полку велiв розташовуватись в мiських хатах. Першi два днi в бiлоцеркiвському замку минули без клопотiв i пригод. Потоцький висиплявся з дороги, вiдiгрiвався в теплих покоях (на ┐х опалення запобiгливий Клиш привiз кiлька возiв найкращих дров), вiд'┐дався (i тут Клиш встигав) - i очiкував короннi полки, котрi все ще тяглися до Бiло┐ Церкви, губили сво┐ хоругви i шукали ┐х на заснiжених просторах. Зрештою прибув його особистий полк, кiлька вiдсталих хоругов iз полку коронного гетьмана та полку писаря польного. Невiдомо було, куди подiвся полк Станiслава Потоцького, брата польного гетьмана. Зовсiм несподiвано до Бiло┐ Церкви прибув пан стражник коронний Саму┐л Лащ, староста каневський та овруцький, i привiв iз собою надвiрну гвардiю - пiвтисячi вершникiв молдаван, татар та гайдукiв. Такiй негаданiй пiдмозi гетьман дуже зрадiв, хай тепер Голецький з сво║ю хоругвою вшива║ться куди хоче. На радощах Потоцький пригостив пана стражника угорським вином i прилiпив йому кличку "вiрного сина Корони". - Я такий!.. Я такий!.. - швидко хмелiючи, просторiкував стражник. - Мене навiть сам Павлюк бо┐ться. Маю п'ятсот найкращих головорiзiв!.. Кому хочеш голови позносять! По обiдi Потоцькому доповiли, що в Бiлу Церкву прибув корсунський та стеблiвський пiдстароста i просить його прийняти. Невдовзi в поко┐ зайшов високий, тонкий, як тичка, пан пiдстароста з маленьким личком, але довгими вусищами, котрi стирчали, як два хвости, й являли досить веселе видовисько. Потоцький ледве погамував у собi посмiшку. - Пшеджимирський! - гаркнув той, вирячуючи маленькi очицi й метляючи сво┐ми вусищами. - Пан пiдстароста корсунький i стеблiвський! - Дуже радий пане Пже... Пше... - Пшеджимирський... - випалив пан пiдстароста. - Вибачаюсь, така у мене хвамилiя, що не снiдавши й не вимовиш. - З нею ви, пане, вже якось самi розберетеся, - гмикнув Потоцький. - Як справи у вас, пане пiдстаросто? Той виструнчився, випнув вузькi груди, вiйнув вусищами i крикнув: - Ми, корсунськi i стеблiвськi козаки, вiрнi його милостi королю, Коронi i Речi Посполитiй! Ми не збира║мося приставати до бунтiвникiв. Тiльки ледарi вдаються до свавiлля, а ми, корсунськi i стеблiвськi козаки, пам'ята║мо свою присягу! Хай лише ваша милiсть швидше наступа║ сво┐ми вiдважними вiйськами, i ми викореним Укра┐ну┐ - Благословляю вашi лицарськi пориви, - поблажливо мовив Потоцький. - Чи не бачили бунтiвникiв пiд Корсунем i Стеблевом? - Горою сто┐мо за Рiч Посполиту! - вигукнув пан пiдстароста. - Але в Мошнах збира║ться дуже багато бунтiвникiв. Там дi║ полковник Скидан, права рука Павлюка. Днями вiн прислав до нас у Корсунь ось такого унiверсала. Прошу ознайомитись з хлопською писаниною, ваша милiсть! Потоцький узяв унiверсал, покрутив у руках i прочитав: "Товаришам нашим, п.п. отаманам ре║стрового вiйська, поспiльству i братi┐ нашiй люб'язнiй, котра прожива║ в Корсунi i Стеблевi, бажа║мо вiд Господа Бога здоровля. Проха║мо, пiдтверджуючи iменем всього вiйська, щоб тi, хто назива║ себе товаришами нашими, споряджалися кiнно чи пiшо i, пам'ятаючи славу нашу лицарську, права i вольностi нашi, з'явилися б добровiльно i в згодi, як чинили нашi предки по наказу старшого. I вас, товаришiв наших, проха║мо i перекону║мо зiбратися в Мошнах, кiнно чи пiшо, щоб хоробро дати вiдсiч ворогам нашим, як того вимага║ необхiднiсть. Щоб ми гуртом повстали проти тих душманiв i ворогiв вiри нашо┐. Якщо ж ви це охоче викона║те, то додасте слави i честi Укра┐нi. Пiсля всього поруча║мо вас Господу Богу. Дан в Мошнах 29 листопада 1637 року"[5]. Потоцький закiнчив читати унiверсал, не без заздрощiв мовив: - Хлоп, а як пише! - Iстинно так! - гаркнув Пшеджимирський. - Хлоп, а пише! - Я кажу, що поетично пише, - зiтхнув Потоцький. - Наче академiю в квропi кiнчав. Цi хлопи, скажу вам, не без Божо┐ iскри, - повернувся до пiдстарости. - I як ви, пане, реагували на унiверсал Скидана? - Я застрелив бунтарського посла! - крикнув той. - I помчав у Бiлу Церкву до вашо┐ милостi. - Ваша милiсть! - заглянув у залу джура. - Прибув втiкач з Корсуня, просить спiшно його прийняти. - Втiкач з Корсуня? - звiв Потоцький брови i здивовано витрiщився на корсунського пiдстаросту. - Який ще втiкач? - Мабуть, щось непередбачене, ваша милiсть - блiднучи, забурмотiв пан пiдстароста. - Корсунського втiкача сюди! - крикнув гетьман. То┐ ж митi у залу не зайшов, а вбiг засапаний ре║стровець i впав на колiна. - Ваша милiсть, хоч карайте, хоч милуйте... - тут вiн побачив переляканого Пшеджимирською, - Пане пiдстароста... Тiльки ви по┐хали, як корсунськi козаки збунтувалися проти Речi Посполито┐, впустили у мiсто Скидана i визнали владу Павлюка. Я мчав слiдом за вами, пане пiдстаросто, але не наздогнав вас. - Що це значить? - прошипiв, не тямлячи себе вiд гнiву, Потоцький. - Я вас питаю, пане Пше... Пже... Чорт би побрав твою хвамилiю! Я тебе питаю, остолопе! Ми, корсунськi козаки, вiрнi королю i Коронi!.. Чи не так ти щойно тут теревенив, бевзю? Який ти в бiса пiдстароста, коли не зна║ш, шо в тебе у мiстi твориться! Чого ти наставив на мене сво┐ вуса, таргане ти недобитий! Пан пiдстароста то вiдкривав, то закривав рота, втративши дар мови. Потоцький вихопив свою шаблю, кинувся до знетямленого пана пiдстарости, схопив його за один вус, вiдсiк шаблею, кинув йому в лице, закричав: - Бевзь!.. Ти не досто┐н носити такi вуса! Вiднинi по мо║му особистому повелiнню будеш ходити з одним, доки не повернеш назад Корсунь! А тепер геть з мо┐х очей, сто дяблув! Роздiл тринадцятий Одержавши наприкiнцi жовтня звiстку, що коронний гетьман збира║ в Барi вiйсько для походу, Павлюк спiшно послав гiнцiв з унiверсалами на Заднiпрянщину, кваплячи тамтешнiх козакiв прискорити приготування до вiйни. Вiдтодi повстанський гетьман уже не мав спокою. Дiставалося i його отаманам, котрi носилися з мiста в мiсто, пiднiмаючи людей, створювали загони, споряджали обози з провiантом та порохом, в панських фiльварках виловлювали коней. Кизима Павлюк вiдрядив до Бiло┐ Церкви iз завданням будь-що перетягти тамтешнiх козакiв на свiй бiк, а при наближеннi коронного вiйська вивести ┐х до Чигирина. Остряницю послав у Черкаси до Василя Томиленка, аби той iз сво┐ми загонами рухався до мiстечка Мошни, куди ще ранiше вiдiслав Карпа Скидана. Мошни, як найбiльш зручне мiсце для об'║днання всiх повстанських загонiв, Павлюк вибрав недарма. Саме в Мошнах вiн збирався дати Потоцькому генеральний бiй. Всю осiнь невтомний Карпо Скидан стягував у Мошни розрiзненi повстанськi загони, запасався обозами й збро║ю. Одночасно Скидан зробив два вдалi походи i захопив мiстечка Стеблiв та Корсунь, значно поповнивши козаками сво║ вiйсько. За Мошни Павлюк був спокiйний, Скидан не пiдведе! На волостях всю осiнь дiяв Гордiй Чурай. Всюди розхвалюючи свою Полтаву та бiдкаючись, що до рiдного краю шлях неблизький, а то б вiн хiба ж такий полтавський полк зiбрав, Чурай носився з села в село, визбирував окремi загони селян, а то й просто гурти з вилами й косами, на ходу ухитрявся компонувати з них сотнi для майбутнiх полкiв. Хоч повстанському вiйську i бракувало досвiду, вмiння та вiйськового хисту, але найбiльше доткала гостра нестача збро┐ й особливо пороху. I коли Чурай привiв у Монши сотнi, озбро║нi дрюччям, Скидан хапався за голову: де взяти зброю? - Хоч пальцем стрiляй! - бiдкався полжовник. - Тодi пiду ще панiв по волостях колошкати! - Гордiй Чурай рiшуче насовував шапку на лоба. - Мо', в яко┐ вашмосцi хоч на обiхiдку розживлюся!.. I зникав з сво║ю сотнею. Сам же Павлюк лишався в Чигиринi, зайнятий загальним керiвництвом пiдготовки до повстання, одночасно встигав вбирати й формувати новi загони та вiдсилав ┐х у Мошни до Скидана, майже щотижня розсилав по всiх усюдах гiнцiв, закликав не баритися, а пошвидше сходитись у Мошни... Так у клопотах та пiдготовцi до вiйни й осiнь збiгла... Десь у листопадi в Чигирин прибули польськi посли. - Еге! - тiльки й мовив Павлюк. - Ляхи змушенi визнавати нас за силу, коли шлють послiв. Це добре. Послiв було два: високий цибатий окань з рудими вусами назвався паном Кемеровським, ротмiстром ре║стру, а другий, низенький коротконогий гладун, - паном Соколом, ротмiстром великопольсько┐ пiхоти. - I звiдкiля ж пани соколики прилетiли? - весело запитав Павлюк, поглядаючи на Сокола. Той почервонiв, наче налився буряковим соком, i трохи писклявим голосом закричав: - Прошу Павлюка... - запнувся й спiшно поправився: - пана Павлюка без гонору, бо ║стем шляхтич! Я маю свiй гонор i за себе не ручаюся!.. - Я ж не винен, що в пана прiзвище, котре зовсiм йому не пасу║, - розвiв руками Павлюк. - Я знав iнших соколiв, але тi не вислужувалися гнобителям свого народу. Сокiл надувся, вусами заворушив i гордо вiдказав: - Я горджуся й пишаюся тим, що мене нобiлiтовано i маю всi права великопольського дворянства! - Кожний кулик, звиняйте, пане Соколе, сво║ болото хвалить. Той знову налився буряковим соком, але Кемеровський осмикав його за рукав i зацибав до Павлюка. - Пане гетьмане! - почав вiн поважно й неквапливо. - Ми прибули до вас з офiцiйною мовою. Нас уповноважив на це егомосць коронний гетьман Речi Посполито┐. - Ви навiть визна║те мене гетьманом? - здивувався Павлюк. - Адже мене Укра┐на вибрала, а не король. - Пане гетьмане, вас i Рiч Посполита визна║ гетьманом. Павлюк уточнив: - Якщо я зречуся свого народу й стану кара┐мовичем? Кемеровський зморщився, замахав довгими, незграбними руками, наче дим перед собою розганяв: - Для чого такi високi слова, пане гетьмане? Народ, народ... Аж смiшно. Нiякого народу нема║, не було i не буде. А ║ стадо, глум, отара, збiговисько, як хочте називайте. Або простiше: чернь. Смерди. Кмети. Ну i так далi. - Вiд назви селянина "кмет" походить "кмiтливий", - нiби мiж iншим зауважив Павлюк. -То я слухаю вас, пане посол. Коморовський розiйшовся, як кум на весiллi: - Якщо згодитись на хвильку, що бидло - це народ, - патетично затяг вiн, - то все одно ми, пани, сто┐мо вище народу. Ми його пастухи. А народ - отара. I ця отара побiжить туди, куди ми ┐┐ поженемо батогом. Павлюк швидко запитав: - То ви хочете, щоб я отару погнав на зарiз? - Знову не те, - зморщився Коморовський. - Усiх на зарiз гнати не можна. Хтось же мусить працювати. - Ще б пак! - вигукнув Павлюк. - Його милiсть коронний гетьман проха║ вас, пане гетьмане, не давати волi чернi, а, пiдхльоскуючи отару батiжком, погнати ┐┐... - ...прямцем у панськi ярма? - закiнчив за нього Павлюк. - Я бачу, що ми розумi║мо один одного, - потер руки пан посол. - А менi зда║ться, пане, - ледве стримав свою лють Павлюк, - що ви нi дiдька не тямите. Даруйте, коли трохи поскуб ваш гонор. - Дарма, пане гетьмане, ой дарма, - зацибав з кутка в куток пан Коморовський. - Адже Рiч Посполита ладна пробачити вам грiхи, визнати вас гетьманом, якщо пан гетьман негайно розпустить чернь i закличе ┐┐ до покори. I всi вашi грiхи перед Короною самi вiдпадуть. - З цього пива не буде дива, - спокiйно проказав Павлюк. - Боротьба за волю i кращу долю свого народу ще нiколи не була грiхом. Принаймнi для мене. Для вас це, звiсно, смертельний грiх. Бо ви з то┐ породи соколiв, котрi гiршi за крукiв! Зачеплений за живе, пан Сокiл так i схопився: - Для чернi я ладен i круком бути! - вигукнув вiн фальцетом. - Чернь створена Богом, щоб служити нам, панам. I ми ┐┐ вогнем i мечем примусимо до покори. Пан коронний гетьман вiдряджа║ на Укра┐ну непереможне вiйсько, i воно винищить чернь до ноги! - Але, - Коморовський пiдняв вгору кривий вказiвний палець, - його милiсть коронний гетьман не хоче проливати кровi. - Звiдколи це коронний зробився таким святим, що став пiклуватися про нашу кров? - в'┐дливо поцiкавився Павлюк. -Як перепився нею? Чи йому, може, вже набридло палити живцем укра┐нських матерiв з дiтьми? Помовчали. Посли не знали, що вiдповiсти. Пан Сокiл надимав щоки й посилено сопiв, пан Коморовський надто уважно вивчав свiй вказiвний палець, начебто щойно його побачив на сво┐й руцi. - У мене обмаль часу, щоб грати в мовчуна, - звiвся Павлюк. - Що пани посли ще мають сказати? - Коли пан гетьман вгаму║ чернь, йому буде даровано булаву iменi короля i в дарунок крулевщизну, - сказав Коморовський. - Я бачу, що Рiч Посполита не так мене зрозумiла, пане посол. Коли б я прагнув булави i крулевщизни, то дiяв би iнакше. Я душив би Укра┐ну, як Кара┐мовичi та iншi пани соколи. - То пан гетьман бореться не аа гетьманство? - був здивованiй Коморовський. - Не за владу? - Пан посол, очевидно, мiря║ мене сво║ю мiркою? - Це все? - запитав Коморовськйй. - Все, пане посол. - Що ж... - розвiв руками посол. - Мiг з паном Соколом сво║ зробили, застерегли пана гетьмана. Але, кров свою проливати за чернь? Це не вклада║ться у мо┐й головi. - Я дуже шкодую, що в пана така мала голова, - вiдповiв гетьман. Коморовський, котрий до цього вдавав з себе статечного, врiвноваженого дипломата й миротворця, схопився, як ужалений, щось зашипiв у рудi вуса, i його наче вiтром здуло. - Ви ще пошкоду║те, П-павлюк! - затряс кулаками Сокiл. - Ми викоренимо вашу бунтарську Русь! Ми ┐й полама║мо крила! - Сво┐ крила ви, пане Соколе, давно поламали, повзаючи в покоях магнатiв, то як ви дiстанете нашi крила? - запитав Павлюк. - Адже повзучий повза║, а летючий лiта║. Нам з вами, як бачите, не по путi. Ось так-то, пане повзучий, чи то пак Соколе. Сокiл вилетiв, як ошпарений. - От лихо, - похитав головою Павлюк. - Мабуть, я не вмiю приймати послiв, стрiмголов вистрибують. Минуло ще з мiсяць. З першим снiгом у Чигирин прийшов Кизим зi сво┐м загоном. Входили у мiсто з пiснею: Ой при┐хав козаченько до бистрого броду, Там побачив дiвчиноньку, хорошу на вроду. Крикнув та гукнув "Давай перевозу, Бо пильнi┐ листи маю, ┐ду до обозу!" Над мiстом весело й задерикувато злiта║ пiсня: Вийшла дiвчина та й глянула в очi. "Не ┐дь, не ┐дь, козаченьку, темненько┐ ночi! Нiчка темненька, дорiженька слизька, - Ночуй, ночуй, козаченьку, кватиронька близько!" - Здоров був, пане гетьмане! - гудiв Кизим, поблискуючи очима. - Прийма║ш нас чи на дверi показу║ш? - Таких веселих та спiвочих чом i не прийняти. З якими вiстями, отамане? - ручкався Павлюк. - Ти нiби, Сидоре, аж побiльшав? Ростеш? - А ми, ковалi, завсiди ростемо, бо гаряче залiзо ку║мо! А вiстi не зовсiм утiшнi. Потоцький вже в Бiлiй Церквi. Ляхи випалюють села й мiстечка. Снiг чорнi║ вiд попелу. - Хто зустрiв Потоцького в Бiлiй Церквi? - Навстрiч ви┐хав старшина Клиш з купкою зрадникiв Ре║стровцi та мiщани пiшли за мною. - То ходiмо дивитися на тво┐х орлiв! Вийшли у двiр, i Павлюк аж зажмурився вiд слiпучо-бiлого снiгу. - Але ж i днина!.. А небо голубе, як по веснi. - Хто помер, той ка║ться. - Коли знав, за що помер, - не ка║ться, - вiдповiв Павлюк, з насолодою вдихаючи чисте морозна повiтря. Високий дебелань Кизим iшов, широко i твердо ступаючи, снiг пiд його ходою якось смачно хрумтiв: хрум-хрум... Йти з ним було при║мно i легко. Та ось i майдан, навпроти церкви стоять шеренгами бiлоцеркiвськi козаки й мiщани. - Здоровi були, молодцi! - привiтався Павлюк. - Здоров був, гетьмане! - в один голос вiдповiли бiлоцеркiвцi. Павлюку це сподобалось, коли в один голос, то спiльнота в них ║. I весело запитав: - Чи не злякали вас, бува, ляхи? - Ляхи лякали, та ляки повтiкали, - вiдповiли бiлоцеркiвцi. - Тодi слово мо║ буде коротким. Досi ви служили ляхам, тепер послужите матерi сво┐й Укра┐нi. Перемоги я вам не обiцяю, перемогу ви самi здобудете в боях. А головами накладете - недарма пролл║ться ваша кров. Обiйшов загiн, придивляючись, хто як озбро║ний, похитав головою. Ре║стровцi ще нiчого, а мiщани тримають в руках або дрюччя, або залiзяччя... Кепсько iз збро║ю. Павлюк важко зiтхнув, хоч би не вилiзло це боком в першому ж бою... Спинився проти Кизименка, замилувався премiцним та вродливим парубком. Як i батько, рослявий, широкоплечий, ставний i гарний. Так i пашить здоров'ям та силою. Але чомусь насуплений, злий. - Як воно вою║ться, коваленку? - м'яко запитав Павлюк. - Та декому хочеться боки нам'яти! - сердито засопiв Кизименко i промовисто бликнув на батька. - Го-го-го! - зареготав Кизим-батько. - Це менi синок грозиться боки нам'яти. Увесь у мене вдався. Я також сво║му батьку трохи одного разу не нам'яв боки. - Що ж це у вас, сiмейна спiрка? - Сiмейна, - посмiхався Кизим бiлозубою посмiшкою. - Я наполягав, що Бiлу Церкву треба залишити, а синок мiй вперся: тiльки з ляхами битись! Замалим було не почубились! - Я i в Чигиринi можу нам'яти чуба! - Кизименко рiшуче ступив iз шеренги, засукуючи рукава. - То давай, сину, поб'║мося навкулачки, - весело казав Кизим, також засукуючи рукава. - Та чи ви подурiли? - втрутився Павлюк. - Ану киш, пiвнi Кизими! - Батько задарма здав Потоцькому Бiлу Церкву! - кричав Кизименко. - Запершись у фортецi, ми могли б ще довго вiдбиватися. А так вiдходимо. I допоки? Залiзо треба кувати, поки воно гаряче! - От ми й почека║мо, коли воно як слiд нагрi║ться, -вiдповiв Павлюк. - Коли вже з нього iскри будуть кресатися, тодi й. вiзьмемось за молоти кувати нашу волю. I раптом в кiнцi шеренги побачив Марину. Спершу не повiрив власним очам. Марина стояла перед ним наче намальована: в блакитних козацьких шароварах, в сивому кожушку з чорним комiром, в шапцi, отороченiй смушком, з-пiд яко┐ вибивалося м'яке русяве волосся, за малиновим поясом стирчав пiстоль, червонi чоботи, як мак, горять на бiлому снiгу. - Ти?.. - чомусь пошепки спитав Павлюк i вiдчув, як тепла хвиля огорнула його з нiг до голови. Вже давно йому хотiлося побачити Марину. Просто побачити, просто подивитися на не┐... I ось перед ним сто┐ть ставний, чорнобровий козак з нiжним, зашарiлим вiд морозу лицем i теплими карими очима. - Я всi║ю сiмейкою з ляхами воюю! - загудiв Кизим. - Ми з сином в похiд збира║мось, а Марина як та смола пристала, не вiддереш! Пiду та й пiду! Сиди, кажу, й не рипайся, бо не дiвоче дiло вiйна. Так вона хоч i дiвчина, а Кизимового роду. Як наврiпилась, так i наполягла на сво║му. Довелося взяти. Отакi дiла. - Я ще й стрiляти вмiю! - блиснувши на батька насмiшкуватими очима, вiдказала Марина. - Не гiрш нiж усi Кизими! - От надiлив Бог сiмейкою! - весело гудiв Кизим-батько. Павлюк дивився на дiвчину, наче заворожений. Вона стояла перед ним чиста, незаймана, як перший снiг, ма-рилась йому чарiвним видивом, що невiдь-де взялося в заснiженому Чигиринi. - Вiйна, Марино, не для дiвчат, - тихо мовив Павлюк. - Я не боюся смертi, - просто вiдповiла Марина. - Хай вороги ┐┐ нашi бояться. Я буду перев'язувати козакам рани i стрiляти коли треба. I шаблю можу в руках тримати. - Ми всi такi, Кизими! - гордо вигукнув старий коваль. - У нас i рiд увесь такий: жiнки чоловiкiв за пояс заткнуть. Моя дружина покiйна маленька була, як дiвчинка, а як розiйдеться, то й сам бiс, бувало, з нею не зладить. Скiльки вона мене навколо кузнi попоганяла, дорогу витоптав утiкаючи. Але все одно по-мо║му виходило. Нiколи ┐й не уступав. Якось ганяла мене, я в хату вскочив, пiд пiл залiз, а вона ногами тупотить: вилазь! Не вилiзу, кричу, моя тут воля, що хочу, те й чиню!.. I не вилiз. Отакi ми, Кизими!.. Марина засмiялась, карi теплi очi ┐┐ спалахнули живими iскорками, i Павлюковi здалося, що то бризка║ живлюща волога з чарiвно┐ криницi. I йому стало весело, легко i гарно, на мить вiн забув про ту ношу, що лежала на його плечах, про сво┐ думи, котрi не давали йому спокою, i смiявся, щасливий, як нiколи... Невдовзi до Чигирина з'┐хались отамани на раду. Першим примчав Гордiй Чурай. В доброму кожусi, в гостроверхiй смушковiй шапцi, розпашiлий з морозу, з живими, сяючими очима, молодий i наче аж безтурботний, вбiг вiн у хату, гупаючи замерзлими чобiтьми, i в хату разом з ним мовби увiрвалося саме життя - молоде, неспокiйне, радiсне. - Гарна днина, i мороз iз руками! - весело закричав вiн з порога. - Та в нас у Полтавi це┐ пори ще краще бува║! - У вас у Полтавi i снiг, мабуть, теплiший? - посмiхнувся Павлюк. - I грi║, що добрий кожух! - Ще б пак! У нас кожухи iз снiгу шиють! - блиснув зубами Чурай. - Прибув на раду, але не сам. За пазухою в мене одна мила добродiйка. З цими словами Чурай шаснув рукою за пазуху i витяг звiдти... дику качку, весело заторохтiв: - Ось! Прошу любити й шанувати! Подивiться, люди добрi, яка краля, хоч i нещасна! - Посадив качку на долiвку, та сполошено крякнула й, осмiлiвши, довiрливо подивилася на Павлюка одним оком, потiм другим. - Бiля Тясмину ┐┐ пiдiбрав, - широко посмiхався Чурай. - Озерце вже замерзло, лише посерединi жменя незашерхло┐ води лишилася. От вона й трималася. Качка зашкутильгала по долiвцi, тягнучи перебите крило, додибала до Чурая, сiла в нього бiля ноги. - На одному крилi не полетиш у вирiй, - зiтхнув Чурай. -Шкода менi стало качку, загине ж, думаю, замерзне. Або лисиця схопить. Мало хто не позариться на живу душу, в яко┐ перебите крило. - Хай живе ця жива душа з перебитим крилом! - Павлюк обережно погладив качку, вiдчуваючи долонею м'яке шовковисте пiр'я. - Перезиму║, а по веснi, як будемо живi, як нам нiхто крил не полама║, випустимо. Зайшли Биховець та Остряниця, присiли бiля качки, гладили ┐┐. - Дике, а не бо┐ться. - А того ┐й боятися, коли ви справжнi люди, - вiдказав Чурай. - Вона знала, до кого йти. - А добрий би з не┐ борщ був! - раптом сказав Биховець. - Люблю всмак по┐сти, особливо борщ з качатиною. - Що ти теревениш, полковнику?! - так i кинувся до нього Чурай. - Та я тобi за такi речi духопелкiв надаю. Вона ж, нещасна, сподiвалася в нас притулок i захист знайти, а ти ┐┐ в борщ? Зразу видно, що не був у нас у Полтавi. Ми б тебе швидко навчили птахiв любити не за м'ясо, а за красу. - Здаюсь! Пожартував! - нiяково посмiхнувся Биховець. - Слово прохопилося. Хiба ж я не бачу, що вона нещасна? - Важко ┐й тут зимувати, знаючи, що iншi в теплих, краях, - задумливо мовив Павлюк. - Наш обов'язок усiм скривдженим допомагати! - не вгавав Чурай. - Будемо вважати, що рада отаманiв постановила: дику качку прийняти в наше товариство! Остряниця сумно похитав головою: - Дивлюсь я на цю птаху з перебитим крилом i думаю: i ми такi... З перебитим крилом. I силку║мось злетiти на одному крилi, маримо про теплий край-рай, а наше останн║ крило скову║ крижана холоднеча. Всiх вразила ця мова, й отамани здивовано i вражено дивилися на похнюпленого Остряницю. Крижаним вiдча║м i гiрким сумом вiйнуло вiд його слiв... - Нi, нi! - раптом крикнув Биховець. - Ти, Якове, духом занепав. Нiяка крига не скову║ наших ясних вод! - I крил нам нiхто не полама║, допоки самi ┐х не зречемося! - вигукнув Чурай. - Людина тiльки сама собi може обламати крила. - А може, ми тiльки розправля║мо сво┐ крила? - запитав Павлюк. - А лет у нас ще попереду? Гордiй правду сказав: крила людина сама собi лама║, коли дух у не┐ переста║ бути крилатим. Коли ┐┐ вiдчай у панцир закову║. Коли мрi┐ ┐┐ заснуть навiчно. - Але щось же треба робити! - схопився Остряниця. -Ляхи вже в Бiлiй Церквi, а ми сидимо. Що ми чека║мо? Коли Павлюк був просто сотником, вiн був рвучкий i гарячий, не задумуючись кидався в будь-яку вирву стрiмголов. Та тiльки вибрали його гетьманом, вiн ураз перемiнився. Довго дума║ i гада║, перш нiж зробити крок, вага║ться, вичiку║... Я не впiзнаю Павлюка. Запанувала довга мовчанка. Гетьман задумливо дивився у вiкно. Та ось вiн повернувся, тихо мовив: - Я й сам себе не впiзнаю. Твоя правда, Якове. - Павлюк зненацька рвучко схопився, наче скинув з себе оцiпенiння, очi його блиснули гостро, голос забринiв запальною пристрастю. - Сотник Павлюк i справдi колись, не задумуючись, сторч кидався у вирви, гарячкував до безмiри i нi в грiш не цiнив власне життя. Вiдтодi життя дечому навчило Павлюка. Сотник Павлюк ще мiг кидатись у вирви, бо ризикував всього лише одним життям. Та ще хiба життям сотнi. Але що можна було чинити сотнику, те не велено гетьману. Гетьман Павлюк не ма║ права ризикувати долею Укра┐ни i, не задумуючись, кидати ┐┐ в круговерть. Сво┐м життям я й тепер можу ризикувати, але життям повсталого люду - нiколи. Мушу бути тверезим, спокiйним i обережним. Примiром, я програю, а я допускаю i такий хiд. То з чистою совiстю скажу собi: Павлюк, ти зробив усе, що мiг, на що був здатний. Ти не схибив. А ще бiльше за тебе зробить хтось iнший, щасливiший. Можливо, той iнший з нашо┐ iскри роздмуха║ велике полум'я. Ось що я вам хотiв сказати, братове! Остряниця раптом кинувся до Павлюка, поцiлував його i, сiвши на лаву, вiдвернувся до стiни... До хати, гупаючи замерзлими чобiтьми, шумно ввалився Кизим i загудiв з порога: - А чого це товариство задумалось? - Стягнув з себе кожух, повiсив у кутку. - А снiжок же надворi!.. Так i тягне тебе поборюкатися!.. Особливо з молодичкою в снiжки погратися, а потiм чарчину випити, а ще потiм... - А потiм можеш не розказувати, - зiтхнув Чурай. - Викладай лiпше нам, що зна║ш про ляхiв. Кизим сiв на лаву, запалив люльку. - Мо┐ хлопцi розвiдали, що ляхiв зiйшлося в Бiлу Церкву чотири полки, не рахуючи надвiрних команд та сильно┐ артилерi┐. Це набагато бiльше, анiж ми на сьогоднi ма║мо. -- До всього ж у нас обмаль збро┐, - озвався Павлюк. -Особливо в селян та в мiщан. Люди зовсiм беззбройнi. - Щоправда, дух у вiйську Потоцького зараз кепський, -продовжував Кизим. - Жовнiри буцiмто платню наперед вимагають, а король бариться. Та, зрештою, не в цьому суть. Чи готовi ми йти зараз на Бiлу Церкву? Ось що я хочу запитати вас, товариство. - Нi, - заперечливо похитав головою Павлюк. - Селянськi загони здебiльшого ще беззбройнi, а козаки ще не всi зiбралися. Йти зараз на Бiлу Церкву все одно, що пiдставляти голову пiд обух. До того ж раннi хуртовини вiдрiзали вiд нас багато загонiв, чимало ┐х застряло в Заднiпров'┐. Ще не привезли всi армати, зараз обози переставляють з возiв на сани, а отже, не пiдвезено порох, свинець та провiант. Доки всi зберуться, потрiбен ще час. Для вирiшального бою я вибрав Мошни, куди найзручнiше сходитись усiм загонам. У Мошнах всю осiнь дi║ Скидан, нещодавно вiн узяв Корсунь та Стеблiв. Але чимало ще мiстечок залиша║ться в руках ворожо┐ нам старшини. I ще одне: увесь люд оповiщений, що збiр у Мошнах. Перегравати все це на Бiлу Церкву, заново жмуритись вже пiзно. Хай ляхи сваряться мiж собою, кожний згаяний ними день тiльки на користь нам. Бо нам важливо зараз виграти час, пiдтягти загони й обози. I по змозi озбро┐ти селян та мiщан. - Помовчав, крутячи вус. - Що скаже на це товариство? - Приста║мо! - за всiх вiдповiв Чурай, i отамани на знак згоди закивали головами. - Тодi завтра вируша║мо в Мошни, де невдовзi ма║ вирiшитися наша доля, - сказав Павлюк i поклав на стiл стисненi кулаки. - Не будемо передчасно гадати, як воно складеться... А снiг сiявся, падав, кружеляв... Теплий, лапатий, м'який. На деревах, хатах, тинах, стiжках сiна непорушно виростали бiлi пухкi та пишнi шапки. Снiг устеляв свiт беззвучно, нiмо. Зникло все: земля, мiсто, люди, - всюди був один лише снiг, i бiлий свiт видавався чистим, мовби щойно народився... Такого бiлого-бiлого снiгу, мовчазного, теплого i чистого, Павлюк вже давно не бачив. Не втерпiв, вiдiклав сво┐ унiверсали й вийшов надвiр. Довго стояв непорушно, прислухаючись, як пада║ снiг, i йому здалося, що вiн маленький, безтурботний хлопчик у сво║му селi, що нема║ в нього нiяких дум i клопотiв, що вибiг вiн у двiр, взувши бабусинi шкарбани, й зараз накача║ снiгу i злiпить отакезну бабу... Павлюк посмiхнувся вiд повноти щастя i побрiв навпростець до левади, i доки йшов, снiг облiпив його з нiг до голови, нiби вiдгородив сво║ю бiлизною вiд усього свiту. Сьогоднi у гетьмана видався вiльним вечiр, завтра вiн знову не матиме спокою i в головi буде тiсно вiд дум, а там - Мошни, бiй... Завтра буде все, крiм спокою i тишi. I сьогоднi йому хотiлося побути наодинцi зi снiгом, бо сьогоднi вiн укутував землю, прикривав ┐┐ рани i лихолiття, створював хоч митт║ву iлюзiю щастя та солодко┐ дрiмливо┐ байдужостi, коли хочеться безтурботно дивитися на бiлий свiт, упиватися тишею i забути про все. I - диво дивне║! - снiг пахнув весною, якимось незнаним досi зiллям. Вiн не просто пахнув, а входив у душу, в кожну клiтину тiла, i годi було втямити, яким зiллям вiн пахне. То Павлюковi