ься на Кара┐мовича, i борода його колиха║ться, наче вiн сам iз собою беззвучно розмовля║. - А може, вони тебе просто... вiдпустили, га? Ось тiльки неясно менi, за вiщо вони тебе вiдпустили? - Ваша милiсть, вони мене якщо й вiдпустять, то хiба що на той свiт. Дозолив я ┐м, сала за шкуру багатьом позаливав. - Гм.. - Iстинно кажу, ваша милiсть. Схизмати тих, хто служить Коронi, нiколи не милували. - Це так. - Бог мене порятував, фортуна повернулася до мене лицем - ось чому я живий i стою перед свiтлими очима вашо┐ милостi. I далi служитиму крулю й Коронi так же ревно, як досi служив. - Гм... Це добре. Ми тебе не забудемо. I тво║┐ вiрностi. Викладай, що зна║ш про повстанцiв, - такi вiдомостi менi дуже потрiбнi. Гетьман важко вста║ i, притримуючи руками поли шуби, пiдходить до мармурового столика, на якому лежить карта Укра┐ни з позначенням всiх мiст та сiл з ма║тками. - Iляшку! - каже гетьман, не повертаючи голови. - Познач на цiй картi всi тi мiсця, де засiли повстанцi. Запиши, скiльки ┐х, яка в них артилерiя, обози, запаси провiанту тощо. Вiдзнач також, де найкоротшi i найзручнiшi дороги та переправи. Хрестики постав, де болота й трясовини, урвища й лiси. Адже ти зна║ш Укра┐ну? - Знаю, ваша милiсть. Все зазначу. Того ж дня коронний гетьман Речi Посполито┐ спiшно продиктував унiверсал до ре║строво┐ старшини Укра┐ни: "Станiслав на Кон║цполi Кон║цпольський, кастелян кракiвський, гетьман великий коронний, староста руський, барський, ковельський, переяславський i прочая... - Усiх ┐х милостям п.п. старостам, державцям, пiдстаростам, намiсникам i урядникам укра┐нним оголошу║мо., Отримавши звiстку, що, незважаючи на присягу, вiрнiсть i повиннiсть свою по вiдношенню до ма║стату його королiвсько┐ милостi, деякi бунтарi затiяли бунт у вiйську Й. К. М. Запорозькому i, стративши свою старшину, збирають до себе безлiч свавiльного люду. Щоб завадити ┐хньому успiховi, закликаю вас iменем його милостi короля, аби ви тих, якi при║дналися до збiговиська бунтарiв, якщо вони протягом двох тижнiв не покаються i не зложать сво┐ повиннi голови, бiльше козаками не вважали. I, лишивши ┐х усiх вольностей, якi дарованi козакам ре║стровим, старалися арештувати i вiдсилати ┐х до мене. Якщо вашi милостi не в змозi будуть ┐х затримати, то ви мусите поширювати кари на ┐хнiх жiнок, дiтей, руйнувати ┐хнi домiвки, адже краще, щоб на тих мiсцях кропива росла, анiж множилися зрадники його королiвсько┐ милостi i Речi Посполито┐! Дан в Барi 3 вересня 1637 року". - Ну ось ми й зустрiлися, Кара┐мовичу, - процiдив крiзь зуби Павлюк, коли вiз iз полоненою старшиною спинився в Чигиринi па майданi. - Не чекав, пане зраднику? - Нi, -зiзнався Кара┐мович. -Я сподiвався, що тебе стратили у Варшавi разом iз Сулимою. Павлюк пильно дивився йому в очi, i той, не витримавши його вогнистого погляду, поспiшно вiдвернувся. - Цього разу твоя взяла, гетьмане, - буркнув i вбрав голову в плечi. - Радiй! - Нема з чого! - вiдрiзав Павлюк. - Вiд того, що роздавиш блощицю, радощiв мало. Навпаки, бридко. Павлюк хотiв було йти, та Кара┐мович поспiшно крикнув: - Стривай, гетьмане! - Чого тобi? - запитав Павлюк, зупинившись. - Останн║ сво║ слово ти скажеш козацькiй Радi на судi. - Хiба не ти будеш зi мною розправлятися? - здивувався Кара┐мович. - Адже я тебе колись хитро заманив у пастку i в дерев'янiй клiтцi привiз у Бар. На жаль, я не змiг насолодитися сво║ю перемогою, ти втiк на мо┐х очах. Тепер ти мене захопив i скрутив. Мсти. - Я особисто не хочу бруднити об тебе руки й тим паче мстити тобi, - вiдповiв Павлюк. - Ти пiшов не проти Павлюка. Ти пiшов проти свого народу, проти сво║┐ землi. Народ тебе i буде судити! - Народ? Ха-ха! - зареготав Кара┐мович. - Була чернь i ║! Було бидло i ║, а народу нема║! I не буде! А ║ гнiй, на якому ростемо ми, пани. Будуть однi лише пани. А ви - бидло! Це i ║ наша воля. Я боровся за таку волю i буду боротися. Але це воля не для чернi, це воля для нас, панiв. Ляхи мене паном зроблять, тому я за ляхами! - I багато ти за Кодак одержав? - Тисячу злотих i ма║ток. - Радий? - Аякже! Коли б мiг, то десять разiв би вас продав. Тому що ви не хочете коритися, визнавати нас панами. - Таких блощиць лiпше давити! - почорнiв Павлюк. - I як тiльки земля вас носить? - А де вона дiнеться? - Вже недовго ┐й лишилося терпiти! - пообiцяв Павлюк. - Заляку║ш? - Ти й так боягуз! - За сво║ життя боюся, бо хочу всмак пожити, - не та┐вся Кара┐мович. -Бо хочу бути паном. - А сам у ляхiв у ногах повза║ш? - Вони сильнiшi, нiж я. - Виходить, ти не пан, а раб! - I Павлюк пiшов, але Кара┐мовича охопив ляк. - Постривай, гетьмане! - вигукнув вiн. - Я все життя рвався до гетьмансько┐ булави, але доля передала ┐┐ тобi. Для чого? - Хочу здобути волю для свого народу. - Для чернi? - здивувався Кара┐мович. - А як же ви будете без панiв жити? Невже всi будуть рiвними? - Усi! - А працюватиме хто? - Кожний на себе i всi на всiх, - вiдповiв Павлюк. - Але тобi цього не зрозумiти, Кара┐мовичу. Незалежно вiд того, будеш ти жити чи нi, ти вже мертвяк. Ходячий мертвяк! Але дуже небезпечний, бо сi║ш заразу навколо себе. Обернувся i пiшов, широко та впевнено ступаючи. Кара┐мович зрозумiв: то кiнець. I тодi вiн захотiв жити. Жити, аби мстити. Всiм. Не Павлюку, а павлюкам. Щоб мстити Укра┐нi за те, що вона не хоче бути хлопкою, не визна║ Кара┐мовича сво┐м паном. Жити, щоб перекреслити все те, чого прагне Павлюк, аби та чернь i думати бiльше не смiла про волю, щоб жила на колiнах бiля його нiг!.. На нiч ┐х розсадили по льохах. Всю нiч Кара┐мович чув, як бiля льоху тупцяв вартiвник, i всю нiч гарячкове думав, як вирватися на волю. Вiдчув силу й енергiю, був упевнений, що вряту║ться. Перед ранком у нього визрiв простий план. Що було сили, затарабанив у ляду. - Чого тобi? - глухо донiсся до нього голос вартiвника. - Маю важливi вiстi! - кричав Кара┐мович. - Ма║ш, то й май! - мовив вартiвник. - Вiдкрий, я тобi щось скажу! - збиваючи щиколотки пальцiв, трахкав Кара┐мович у ляду. - Ей, послухай! - Та яко┐ ти трясцi гупа║ш серед ночi? - крикнув вартiвник, присiвши бiля ляди. - Гупай не гупай, а вранцi чкурнеш на той свiт! - Це я знаю! - крикнув Кара┐мович. - Ну, а коли зна║ш, то й сиди! I не грюкай бiльше. Було б так жити, щоб смертi не боятися. - Смертi я не боюся, -вiдповiв Кара┐мович. - Хочу тобi перед смертю дещо повiдати. Менi все одно капець, а золото пропаде. - Яке золото? - насторожено озвався вартiвник. "Клюнуло", - полегшено подумав Кара┐мович i повеселiв. - Те, що я закопав, -нарочито тихiше сказав Кара┐мович. - Де закопав? - доскiпувався вартiвник. - Та не бубони, бо нi дiдька не чути! Де ти його закопав? - Буду кричати - хтось почу║, - ледве стримуючи збудження, вiдповiв Кара┐мович. - Мене скарають, i золото згине. - Та нiяка трясця нас не вчу║, - вартiвник оглянувся. - Кажи, тут нема║ нiкого. Глупа пiвнiч. Чи, може, ти брешеш? - Перед смертю не брешуть. - I то нiби правда, - сказав вартiвник i заходився вiдмикати замок. Кара┐мович тихенько пiднявся на драбину, прита┐вся пiд самою лядою. Руки з розчепiреними пальцями виставив поперед себе... Козак вiдклав замок, пiдняв важку ляду i, нахилившись, мовив: - Кажи хутчiше, де те золото... що ти зако... Кара┐мович кинув руки вперед, вхопив вартiвника за горло, рвонув до себе, i вони обо║ полетiли в льох... Але ши┐ старшина так i не пустив, навалився на оглушеного, отетерiлого козака, придавив йому колiном груди i душив його за шию, поки той i не затих... Розвиднялося, коли Кара┐мович вискочив з льоху. Вже чулися голоси в мiстi, iржали конi. Старшина тiнню майнув через городи на околицю i мало не налетiв на козакiв... Встиг непомiченим впасти в бур'ян (i тут пощастило!), перечасував, вткнувшись носом у землю. Але козаки не спiшили йти з толоки. А вже днiло, в мiстi наростав лемент. Тодi Кара┐мович поповз до стiжка сiна, вирив у ньому нору, залiз i затулився сiном. Думка була така: коли спохватяться його шукати, то подумають, що за нiч вiн встиг далеко втекти. Нiкому й на думку не спаде, що вiн дню║ в мiстi. Коли зiйшло сонце i вiн почув голоси, його пройняв тваринний жах. Невже йде по слiду погоня? Його лихоманило й тiпало, аж сiно шелестiло. У дiрку в сiнi вiн побачив, як на толоку привели Саву Кононовича iз старшиною, i все зрозумiв. Хтось, зда║ться, Карпо Скидан, зачитав вирок: - Iменем народу, iменем вiйська Запорозького, козацько┐ Ради, iменем пана гетьмана, зрадники i душителi свого народу Сава Кононович iз старшиною присуджуються... Гримнули пострiли... - Зрадника Кара┐мовича буде покарано по його спiйманню! Кара┐мович вовком накида║ться на карту Укра┐ни. Ладен роздерти ┐┐ на шматки... Потира║ руки... О, вiн добре зна║ Укра┐ну, ┐┐ дороги, села I мiста! Поспiшно вiдзнача║ на картi всi входи й виходи, фортецi й мiста, де i скiльки зосереджено павлюкiвцiв. "Жити, щоб мстити! - шепоче вiн побiлiлими губами - Щоб мстити Укра┐нi, котра не визна║ мене паном i прагне волi... Не бути Павлюковi гетьманом! Швидше Укра┐на кропивою заросте, анiж павлюки здобудуть ┐й волю!" Роздiл десятий Минуло, мабуть, з мiсяць, перш нiж, дивом вiдкараскавшись вiд смертi, Роман Матусевич зiп'явся на ноги. Обережно переставляючи кволi ще, наче ватянi ноги, Роман iшов повз спаленi хати з почорнiлими бовдурами, що сумно стирчали в небо, повз дворища, що заросли вже лободою, i вiд цього видовиська йому ще важче було йти. Спирався Оленi на плече. У всьому тiлi почував слабкiсть, глибока рана у грудях давалася ще взнаки. Олена привела його до чорного згарища i пошепки сказала: - Там... була церква... Оте згарище - все, що вiд не┐ лишилося. А пiд головешками, в попелi, прах жiнок i дiтей. -Олена затулила лице руками. - Церква була суха i згорiла; як свiчечка... Нiхто й вискочити не встиг. Та жовнiри б i не випустили. Роман хитнувся, важко сперся на Оленине плече, до болю його стис. - Звiрi!.. Хижi звiрi, яких треба знищувати!.. - На вулицi я надибала зарубану жiнку з немовлям, - пошепки розповiдала Олена. - А панотець Никодим лежав неподалiк церкви. Я поховала ┐х в однiй ямi, другого дня, як жовнiри покинули село. Мо', й не зовсiм зручно було ховати в однiй ямi священика з жiнкою, та хай Бог простить. У мене не було сил, аби ще одну яму копати. А ти в непам'ятi горiв i все кудись побивався... - Хоч хто-небудь вцiлiв iз Зелено┐ Гути? Олена заперечливо похитала головою. - Катюги!.. - голубi Романовi очi зробилися чорними. - Зосталась у селi корова, - по хвилi озвалася Олена. - Я доглядала ┐┐, до┐ла й напувала тебе силомiць молоком. Та ще пiвень до нас приблукав. Оце i все, що лишилося вiд Зелено┐ Гути. Роман вiдчув, що пiд ногами в нього пливе земля, а перед очима пурхають жовтi метелики... Не пам'ятав, як Олена дотягла його до хижки, як знову напувала гарячим молоком. Олена тодi опам'яталась серед ночi. Навпроти вишнякiв дотлiвала купа головешок, i Оленi здалося, що то горять очi живцем спалених жiнок i дiтей. Закричала вiд болю й жаху, поповзла вишняками, то в один кущ тикаючись, то в другий, аж доки не вiднайшла Романа. Вiн тихо стогнав, в грудях його щось булькало. На Олену звiдусiль дивилися яскравi цяточки, i вона нiяк не могла збагнути, чи то вуглинки тлiють, чи очi спалених благають про помсту, ┐┐ лихоманило, вона притулилась до Романа й пролежала так до ранку. I всю нiч перед ┐┐ внутрiшнiм зором у чорнiй пеленi тлiли криваво червонi вуглинки... Та iде чула, як десь мукала корова. Вранцi, ледь засiрiло, Олена подибала на розвiдини. Село спалене дощенту. Жодно┐ вцiлiло┐ хати! Сумно i боляче було дивитися на згарища, комини й бовдури, що стирчали серед попелу. Гудiв вiтер, здiймаючи хмари чорного попелу, де-де ще тлiли головешки, смердiло згарищем. У дворах торготiли скелети обгорiлих дерев, хилиталися шматки недогорiлих тинiв. Ледве тягнучи ноги, йшла Олена селом, i в пам'ятi поза ii волею фiксувалися рiзнi деталi: лелека посеред вулицi з обгорiлими крилами, видно, злетiв, охоплений вогнем, з палаючо┐ хати i впав посеред вулицi, трiснутий глечик на тичцi, вiтер сумно завивав у його горлi, горобцi, що сиротливо сидiли купкою посеред вулицi й горнулися одне до одного, не знаючи, куди ┐м тепер приткнутися, i лише благально цвiрiнькнули, коли вона проходила, чорний крук, набурмосившись, сидiв на бовдурi й дивився на не┐ одним оком, дитяча пелюшка, зачепившись за обгорiлий явiр, маяла, нiби махала бiлими руками й благала порятунку, колодязний журавель з вiдром, високо пiднятим у небо, наче вiн хотiв гасити пожежу й застиг, на смерть вражений страшною картиною, мертва жiнка посеред вулицi з мертвим немовлям... Не пригаду║, як вона вiднайшла в одному з дворiв уцiлiлу клуню, як перетягувала туди Романа, а потiм хоронила жiнку з дитиною i священика з хрестом... Опам'яталась вiд голосного "кукурiку" червонястого когута. Так почалося ┐хн║ життя в спаленому селi. Олена нагрiла води в якомусь черепку, промила Романовi рану, приклала подорожника, перев'язала груди i задумалась: що ж робити далi? Пiвень не вiдходив од не┐ нi на крок, крутився пiд ногами, коли вона безвiльно, сама того не помiчаючи, блукала згарищем чи заклякло сидiла пiд клунею й годинами не ворушилася, пiвень пiдходив до не┐ й голосно кукурiкав, витягуючи шию i ляскаючи крилами себе по ногах. Олена опам'ятовувалась i йшла до Романа... - Оленко... - раптом озвався одного ранку Роман i дивно на не┐ глянув. - А в тебе пасемко над скронею... сиве... - I поринув у небуття. Олена хотiла заплакати, але слiз уже не було. Так вона й просидiла до вечора, зволожуючи Романовi спечеш губи та мiняючи подорожник на грудях, що також швидко висихав. А в надвечiр'я зненацька почула сумне? му-у-у-у... Притьмом вибiгла з клунi, бо мала таке вiдчуття, що то ┐┐ саме життя кличе. Посеред вулицi стояла бура шута корова i сумно озирала згарище, не вiдаючи, куди ┐й тепер iти. - Манько! Манько! - крикнула Олена перше, що ┐й спало на думку, i корова, вгледiвши живу душу, заревiла i рушила до не┐. Олена вибiгла навстрiч, обняла ┐┐ за шию, плакала i все повторяла: "Манько... Манько... годувальнице ти наша..." У корови було розперте вим'я, вона жалiбно мукала, i Олена, аби полегшити ┐й муки, здо┐ла ┐┐ просто на землю, а потiм побiгла до того дворища, де бачила на тичцi трiснутий глечик, надо┐ла молока. - Живемо, Романку, в нас уже й корова ║! Ось я напою тебе молочком, то швидко на ноги станеш. Олена витягла з клунi очеретину, вiдломила дудочку i через ту дудочку влила трохи молока Романовi в рот... Роман нiби очунявся, ковтнув молоко, i вона затремтiла на радощах, що вiн буде жити, наперекiр всьому буде жити! I корова Манька, i червонястий пiвень! ...За мiсяць Роман став на ноги. Коли Олена вперше вивела його з клунi, була вже пiзня осiнь, i на болотi за спаленим селом прощально кричали журавлi. Роман мружився вiд нежаркого осiннього сонця, жадiбно вдихав прохолодне i чисте повiтря... З дерев облiтав жовтий лист i багрянцем вкривав згарища, пливли срiбнi павутинки... - Ой, як хороше жити! - зiтхнув Роман на повнi груди i вiдчув, що бiль у серцi вже зник. - Як гарно з тобою жити, Оленко! - Ти часто менi марилась... Буцiмто ми з тобою вiнча║мось у церквi. Сто┐мо, побравшись за руки, пiдходить до нас отець Никодим i раптом нi з того нi з сього почина║ заливати нас молоком... I я знову провалююсь у чорну порожнечу... - Узяв ┐┐ руки, припав до них губами. - Я нiколи не забуду, що мене врятували оцi руки, вдихнули у мене життя... - Нi, - смiялась вона, - тебе врятувала Манька. I повела його на вигiн, де паслася корова з великими добрими очима. - Ось твоя годувальниця, - Олена легенько пiдштовхувала Романа. - Ну, пiдiйди, подякуй Маньцi за молоко. Роман гладив корову по ши┐ i мав таке вiдчуття, що вiн щойно вдруге народився на бiлий свiт. У кожнiй клiтинцi його тiла бринить молода сила, оновлене життя почина║ в ньому грати, як молоде вино... Увечерi, коли вони сидiли в клунi, вiн поцiлував ┐┐ в губи, потiм у щоки, в очi... Червонястий пiвень злетiв аж на саму клуню й, виляскуючи крилами, голосно звiдти кукурiкав, вiтаючи нове життя, що бростилось на згарищi села... - Як ти жила, кохана, доки я в непам'ятi був? - запитав Роман. Олена уткнулась йому в плече й розплакалась. I вiн зрозумiв, що ┐й було тяжко i страшно однiй в ру┐нах, серед мертвих i спалених. Як вона ночами тремтiла, тулячись до нього, а вiн горiв у непам'ятi, i ┐й все ввижалося, що з церкви виходять спаленi жiнки й виносять на руках спалених дiтей... А вдень вона метушилася бiля нього, доглядала корову, разом з пiвнем ходила в спалений ма║ток, вишкрiбала в засiках комори по жменi борошна, на городах копала картоплю, варила i годувала його... Вона плакала, уткнувшись йому в плече, а вiн був щасливий, що не одинокий у цьому тривожному свiтi... Вiдчував, що Оленка вже навiки його, найдорожча, найкраща, найрiднiша людина у свiтi! Вони жили вдвох у спаленому, сплюндрованому селi, серед згарищ i праху, i була з ними чиста i сильна молодiсть, котру не могло здолати нiяке зло в свiтi. - Я ожив, щоб збожеволiти вiд щастя! - смiявся Роман, все ще не вiрячи у сво║ щастя. А ранками ┐х будив пiвень. Виходили з клунi, а пiвень уже чекав ┐х, поважно походжаючи побiля клунi, й увесь вiн, вiд яскраво-червоного гребеня до золотисте-жовтих шпор, був до смiшного статечний... Олена до┐ла Маньку, потiм вони пили молоко, i пiвень пив iз черепочка i гречно поглядав на них, нiби дякував, i голос його з кожним днем дзвiнкiшав... Одного ранку вони прокинулися в передчуттi яко┐сь тривоги. Мимо ┐хньо┐ клунi вулицею спаленого села йшли бiженцi... Роман вийшов на вулицю, погомонiв з ними i повернувся задумливий i печальний. - Знову смерть сюди суне, Оленко... - Скiльки ж нам жити серед пустки I згарища? - мовила Олена. -Треба йти до людей, Романе. Роман ще i ще виходив до людей i повертався вiд них щораз похмурнiшим, зажуренiшим. - Невеселi вiстi, Оленко. Ляхи йдуть на Укра┐ну. Кажуть, велике в них вiйсько i нищить воно все на сво║му шляху. Сунуть вони в напрямку Бiло┐ Церкви, де буцiмто сто┐ть Павлюк з сво┐м вiйськом. - Пора й нам збиратися, Романе. - Куди? - До Днiпра, на Укра┐ну. - Олена помовчала. - Я кохаю тебе, але цього менi мало. Мене Укра┐на кличе, та, шо повстала. Хiба ми можемо цiлуватися i милуватися, голи вирiшу║ться доля Укра┐ни? Ми пiдемо до гетьмана Павлюка. До нього зараз вся Укра┐на сходиться. А щастя... щастя не лише в коханнi. Щастя i в боротьбi. Щоб у нас були i зосталися чистi серця, ходiмо! - Буде так, моя кохана. - Нам треба пошвидше йти до людей. - Олена знiяковiла й притулилась до його плеча. - Менi скоро будуть потрiбнi люди. Вiн стояв збентежений, боячись навiть дихнути. - Оленко... - Так, Романе... Вона взяла його руку, обережно притулила собi до живота i заплющила очi. Так i стояли довго-довго, сполошенi, збентеженi й знiяковiлi. I вiн зненацька вiдчув, як у його руку щось стукнуло... Було воно живе, вертляве i сильне. Воно стукало в його руку вимогливо, владно, i вiн збагнув, що воно збира║ться в дорогу, вже йде в цей бiлий свiт, йде наперекiр ру┐нам i згарищам, смертям i лихолiттям. Стука║, аби приготували йому мiсце пiд сонцем. - Я буду боротися за його мiсце у цьому свiтi! - прошепотiв Роман i, опустившись на колiна, обняв ┐┐ ноги й припав до них головою... Того ж дня вони вирушили до Днiпра. Попереду перевальцем ступала корова, на коровi сидiв червонястий пiвень, поважно й статечно позираючи на увесь бiлий свiт. - Який вiн смiшний! - сплеснула Олена руками - Сидить на коровi, а позира║ навсiбiч, наче з царського трону. Вони йшли, тримаючись за руки, не вiдаючи, що ┐х чека║ попереду. Йшли у свiт широкий здобувати маленькому мiсце пiд вiльним сонцем. Роздiл одинадцятий Восени в Барi спiшно готувалися до походу на Заднiпрянщину, де зосереджувалися основнi сили повстанцiв. Коронний гетьман квапив, аби шляхта збиралася якомога швидше. У всi усюди полетiли гiнцi: частинам коронного вiйська, а також надвiрним загонам шляхти i ре║стровцям сходиться у Бар iз збро║ю, провiантом i обозами. Першим на Укра┐ну було послано Iляша Кара┐мовича з загоном ре║стровцiв, котрих нашвидкуруч нашкребли в Барi i котрi пiдтримували Рiч Посполиту. Коронний гетьман велiв Кара┐мовичу рухатися на Заднiпрянщину, по можливостi уникати сутичок, а розвiдувати головнi сили повстанцiв, куди вони пересуваються, де зосереджуються, якi у них плани, i пiд загрозою смертно┐ кари залучати на свiй бiк тих ре║стровцiв, котрi ще не встигли перебiгти до Павлюка. За осiнь Кара┐мович вiдгодувався на панських харчах, приодягся, ожив i повiрив у свою велику мiсiю, що йому самим Богом велено приборкати Павлюка. До всього ж його милiсть коронний гетьман прозоро натякнув, що пiсля перемоги над черню гетьманська булава не мине його рук... I Кара┐мович, потираючи руки, подався на Укра┐ну вивiдувати все про повстанцiв. Одначе нi Станiслав Кон║цпольський, нi його заступник, польний гетьман Микола Потоцький, не дуже вiрили в успiх Кара┐мовича. Проте на безриб'┐ i рак риба... - I все ж Кара┐мович цiнна птаха для нас, - сказав Кон║цпольський. - Вiн багато дав менi цiнних вiдомостей про повстанцiв, сподiваюсь, ще бiльше роздобуде. Цей хлопський старшина, що лiзе в гетьмани, ладен торгувати сво┐м людом i оптом, I вроздрiб Допоки вiн буде нам потрiбний, допоки його й використа║мо. - Ваша милiсть, мене непоко┐ть та млявiсть, з якою рихту║ться коронне вiйсько, - сказав Потоцький. - Вже невдовзi й осiнь мине, а ми так i не спромоглися зiбрати наше лицарство. А чернь тим часом збiльшу║ сво┐ сили. Коронний махнув рукою: - Нинi шляхта не та, що ранiше була. Коли ┐х на бал кличеш, один поперед одного летять, а воювати козакiв не вельми... - Маю непри║мнi вiстi, - Потоцький спохмурнiв. - До мене доходять чутки, що в коронному вiйську завiвся нездоровий дух. Лицарство бо┐ться, аби не потерпiти вдруге тако┐ поразки, яку воно вже скуштувало у Ведмежих лозах i бiля Курукiвського озера. Тому й збира║ться з оглядкою, якби пошвидше дременути в кущi. - У вiйську справдi кепський дух, - згодився коронний, - але в нас нема║ викруту. Будь-що вiйсько треба випхати на Укра┐ну, i воно хоч-не-хоч, а змушене буде прийняти бiй. А поки суд та дiло, треба послати до Павлюка послiв. - До тлуму шляхетних послiв? - аж зблiд вiд обурення польний гетьман. - Чи не забагато честi, ваша милiсть? Адже, пославши послiв, ми визна║мо ┐х за силу, з якою змушена рахуватися Рiч Посполита! - На жаль, це так. -У Кон║цпольського нервово засмикались губи. - Але в нас нема║ iншого виходу. Послiв вiдрядiть негайно, пане польний гетьмане. I щоб вони якнайшвидше дiсталися Чигирина i задобрили Пав-люка золотими обiцянками. Хай обiцяють все, що захочуть, нам важливо виграти час... Зiзнатись, я мало вiрю в успiх послiв, але, як кажуть, чим чорт не жарту║. Жеби вiн згодився розпустити сво║ вiйсько, ми б лишили йому навiть гетьманську булаву. - Досi перемагала шляхетська зброя, так буде i нинi! - бадьоро вигукнув польний гетьман. - Чернь розгулялась по всiй Заднiпрянщинi, - мовив коронний. - У Барi вже чимало зiбралося збiгло┐ шляхти. Особливо багато утiка║ панiв з Вишнивеччини. Вчора до мене прибули переляканi старости з Остра, Коростеня, Пирога та Чернiгова. Всюди повстання. Чернь знахабнiла й глузу║ з шляхти. Пан староста коростенiвський скаржився, що хлопи вiшають панство на шовкових мотузках, але панство все одно волi║ мати ликове життя, анiж шовкову смерть! - Пся крев! - тiльки й прохрипiв Потоцький. - Пан староста остерський скаржився, що хлопи забрали в нього рушницi, а взамiн йому лишили палицi. Хлопи, так би мовити, жартують. - Ми пройдемо мечем i вогнем хлопську Укра┐ну! - вигукнув Потоцький. - I нiхто вiд нас не дiждеться пощади, нi старе, нi мале! - Амiнь! - сказав коронний i мiцно стулив сухi й тонкi губи. Коронне вiйсько збиралося довго й неохоче. Спливала осiнь, а Кон║цпольський все ще нiяк не мiг згукати сво║ лицарство. Поволеньки стягувалась мiсцева шляхта, лише в кiнцi жовтня зiбрались надвiрнi загони магнатства. То одна хоругва вiдстала, то друга, ┐х доводилось розшукувати, пiдганяти... Другого листопада було зачитано королiвський наказ: усiм коронним вiйськам зайняти Укра┐ну, "погасити пожежу" i лишатися там на зимовi квартири. Головним командувачем усiх вiйськ призначено польного гетьмана Миколу Потоцького. В похiд мали виступити третього листопада, але нi третього, нi четвертого вiйсько з Бара не вийшло. Жовнiри почали ремствувати: на носi зима, куди зриватись? До того ж доведеться битися не з селянством, а з козацтвом. - З козаками воювати - не цiпом махати! - доводили жовнiри. I марно Микола Потоцький метався до Бара, зганяючи докупи вiйсько. Жовнiри розбрелися по мiстечку та його околицях, пиячили-гуляли i не поспiшали на майдан, де мав бути збiр. Тодi жовнiри почали вимагати, щоб ┐м наперед виплатили платню. Потоцький помчав до коронного гетьмана I кричав, що нi дябла з цього походу не вийде, бо вiйсько розбрелося, як отара овець, i нiякими силами його не зженеш докупи! Коронний гетьман послав до жовнiрiв головного капелана патера Окольського, аби той пiд страхом Божо┐ кари зiбрав во┐нство на майданi. Патер два днi бiгав по мiсту, хапав за поли кожного жовнiра, погрожував всiма карами Божими i королiвським гнiвом, та так нi з чим i прителiпався до гетьмана. Тож коронний гетьман змушений був врочисто пообiцяти жовнiрам, що, як тiльки тi виступлять в похiд, вiн негайно по┐де до його милостi короля i випросить платню наперед... I нарештi сьомого листопада коронне вiйсько покинуло Бар. Полки виступали: 1. Полк коронного гетьмана пiд командою старости Хмельницького Миколи Стогнева: гусарiв - чотири хоругви, козакiв - чотири хоругви, драгунiв - три ескадрони. Маршрут: на Вiнницю, Погребище i Бiлопiлля. 2. Полк польного гетьмана, предводитель п. Мочарський. Але, оскiльки в того перед самiсiньким походом щось зробилося негаразд iз шлунком, його замiнив вiйськовий стражник пан Лувчицький. Гусарiв - шiсть хоругов, козакiв - п'ять хоругов, драгунiв - два ескадрони. Маршрут: на Лiтин, Острожок... 3. Полк п. Казановського, старости богуславського i писаря польного коронного: гусарiв - чотири хоругви, козакiв - чотири хоругви, драгунiв - два ескадрони. Маршрут: обiйти злiва Бiлу Церкву i вдарити на Тиврiв та Липовець. 4. Полк Станiслава Потоцького, во║водича брацлавського (брат польного гетьмана): гусарiв - три хоругви, козакiв-три хоругви, драгунiв - один ескадрон. Маршрут: на Звенигородку, Бушу, Буки i далi. Виконавши сво┐ завдання (спалити й спустошити села й мiстечка по сво┐х маршрутах), полки десь у груднi мали зiйтися в Бiлiй Церквi i дати вирiшальний бiй повстанцям Павлюка. Вiдрядивши вiйська на Укра┐ну, Потоцький ще на кiлька днiв затримався в Барi, знаючи, що в Бiлу Церкву його вiйсько зiйдеться не швидко. Адже в дорозi полки через кожнi двадцять верст будуть зупинялися i ставати табором. Командири розсилатимуть на всi боки хоругви для "усмирiння чернi та викоренення бунтiв". Пограбувавши й спаливши село, погвалтувавши жiнок, хоругва залишить пiсля себе згарище i подасться в друге село усмиряти чернь. Тiльки спаливши i сплюндрувавши всi навколишнi села, полк пересунеться вперед ще на двадцять верст... Так, винищуючи все на сво║му шляху, полки будуть повiльно рухатися до Бiло┐ Церкви. Нарештi в серединi листопада Потоцький сiв у карету i в супроводi двох добiрних гусарських хоругов, закутих у важкi панцири, подався й собi на Укра┐ну, прямуючи до мiстечка Летичiв. пхав вiн слiдами свого вiйська i майже щодня з вiконця карети бачив ту ж саму картину: спаленi села, над якими кружляло гайвороння. "Молодцi мо┐ лицарi, добре погуляли, - радiв польний гетьман, поглядаючи на сплюндрованi села, обгорiлi бовдури, на повiшених, котрi гойдалися на деревах. - Вдруге чернь не вiдважиться бунтувати, покiрнiше лизатиме чоботи сво┐м панам. Про павлюкiв i думати забуде". Виряджаючи вiйська, Потоцький наказував ┐м: - Пройдiться по Укра┐нi вогнем i мечем! Хай чернь на вiки вiчнi запам'ята║ ваш грiзний лицарський похiд! Лишайте за собою випалену землю! Забудьте про милiсть i жаль! Ви безжалiснi карателi! Не щадiть нi старих, нi малих! Перед Богом за вас буду вiдповiдати я, польний гетьман Микола Потоцький! Я завжди знайду з Богом спiльну мову, а ви робiть сво║ дiло! Тепер, ┐дучи, польний гетьман бачив, що вiйсько викону║ його наказ. До Бiло┐ Церкви з Укра┐ною покiнчено, а до Рiздва вiн встигне пiднятися вгору до Черкас, Чигирина, Канева, Переяслава i навiть Чернiгова. Все пройде з мечем i вогнем. Хай спробу║ тодi побунтувати чернь! Так спливали днi за днями. Iнодi Потоцький вилазив з карети, кiлька верст гарцював на конi попереду гусарських хоругов i вважав себе полководцем, як Александр Македонський, Ганнiбал i Цезар... Лiси стояли то охопленi багрянцем, наче пожежами, то були затягнутi легкою пастельною млою. Заростi шипшини полум'янiли червоними ягодами, i Потоцький, гарцюючи поперед гусарiв, елегiйно просторiкував: - От, панове, вiзьмемо чернь, хлопiв. Чи здатнi вони милуватися красою золото┐ осенi, ┐┐ барвами, вiдтiнками? Цi║ю нiжною пастеллю чи полум'ям дубiв? Нi, панове, чернь брутальна, груба, дика, вона геть позбавлена естетики Вона по сво┐й вродженiй дикостi тiльки й здатна, що бунтувати проти сво┐х господарiв. А чари природи не для не┐. Замiсть того, примiром, щоб милуватися золотою осiнню i вiрно служити сво║му панству, чернь сваволить. От i ма║ спаленi села! Несподiвано на дорогу вийшов православний священик у довгiй рясi, простоволосий, з великим блискучим хрестом на грудях. В першу мить Потоцький неспокiйно зайорзав у сiдлi, бо чимось тривожним вiйнуло на нього вiд цього дебелого похмурого попа, та, - згадавши, що на нього дивиться двi хоругви гусарiв, Потоцький зборов неспокiй i глузливо крикнув: - Що, попе довгогривий, вийшов грiхи нам вiдпускати? Гусари зареготали, Потоцький, сидячи в сiдлi, взявся руками в боки, бо трапилась нагода похизуватися, а тако┐ нагоди польний гетьман нiколи не пропускав... Панотець подивився на нього пильно з-пiд насуплених густих брiв i глухо поспитав: - Можна й грiхи вiдпустити, але я мушу знати, кому ┐х вiдпускати? - Я - Потоцький! - гордо сказав вiн, сподiваючись, що його прiзвище спантеличить попа. - Чи, може, ти не бажа║ш менi вiдпускати? Потоцький вiдчув, що гра║ться iз сво║ю смертю Священик одним невловимим рухом висмикнув з-пiд ряси пiстоль i крикнув: - Слава Богу, що я тебе зустрiв! Ти душитель Укра┐ни! Сатана в обрiзi людини! Згинь, дияволе, згинь, люципере! За церкву, за Христа?.. Пролунав пострiл... Куля просвистiла бiля самого вуха в побiлiлого польного гетьмана. - Прости, Господи, грiх мiй, що промахнувся! - вигукнув панотець i впав, зрубаний гусарами. Оточивши кiньми труп, вони кололи його списами, топтали кiньми, а Потоцький, як сидiв на сво║му конi, так лантухом i зсунувся на землю. Гусари кинулись до нього, пiдняли й оглянули: жодно┐ пошкрябини. Гусари переглянулись. - Це я зi злостi! - буркнув польний гетьман i, шкутильгаючи на забиту при падiннi ногу, потелiпався до карети. - Чого повитрiщалися, пся крев?! - визвiрився вiн на гусарiв. - Я покажу вам, як охороняти свого гетьмана! Всяке бидло стрiля║ у вашого гетьмана, а ви облизнiв ловите! I хряпнув дверцями. До самого Летичева не вилазив з карети, не гарцював попереду гусарiв i не милувався золотою осiнню. На кiлька днiв священик позбавив його сну й апетиту. Досить було склепити повiки, як з мороку вiдразу ж вискакував розпатланий пiп з хрестом на грудях i пiстолем в руках... В наступнi днi зiпсувалась погода, золото┐ осенi як не бувало! Небо обложили важкi хмари, зарядили дрiбнi холоднi дощi з ранку й до вечора... День у день. Почав облiтати жовтий лист, розвезло дороги, й гетьманську карету кидало з боку на бiк, гусари, набурмосившись, сидiли в сiдлах як мокрi кури й шморгали посинiлими носами. Потоцький був злий i не знав, де подiтися й на кому зiгнати свою злiсть. Та невдовзi й нагода трапилась. Навстрiч польному гетьману посунула шляхта. Мокра, посинiла, по самi вуха заляпана грязюкою, вона так похапливо впiкала з Укра┐ни, що навiть на польного гетьмана не звертала уваги. Спершу бiженцi втiкали купками, та з кожним днем ┐х бiльшало i бiльшало, аж доки не посунули цiлими колонами. Втiкали пани з челяддю, гнали корiв поперед себе, коней, на возах везли скарб... - Та невже шляхетне лицарство забуло, як брати у руки шаблi? - не втерпiв польний гетьман. - Вiд кого пани втiкають? Вiд чернi? Вiд бидла? - Але там таке твориться... таке твориться... - пробурмотiв один iз шляхтичiв. - Вся Схiдна Укра┐на повстала. На Заднiпрянщинi й у Поднiпров'┐ кожний хлоп вже козак i пан. - То панам лiпше ликове життя, анiж шовкова смерть? - люту║ Потоцький. - Пани ладнi наплював на свiй гонор i втiкати з Укра┐ни, анiж взятися за лицарськi шаблi? Потоцький хряпа║ дверцями карети ще злiшим, як був. По розкислiй дорозi знову сунуть заляпанi по вуха шляхетнi бiженцi. Трохи не до землi нависли важкi свинцевi хмари, пелена мрячки затягла все у свiтi i ще бiльшу нудьгу навiва║ на Потоцького. Ладен втекти вiд самого себе, та хiба втечеш? У бiженцiв такий переляканий вигляд, що гусари, дивлячись на них, починають неспокiйно соватися в сiдлах. Коли пiд'┐жджали до мiстечка Летичiв, несподiвано навстрiч вискочили вершники. Гусари миттю взяли гетьманську карету в кiльце, виставивши списи, та все одно Потоцький добряче перетрусився, доки не стало вiдомо, що то ви┐хав йому навстрiч Iляшко Кара┐мович з вiрними Речi Посполитiй козаками. Вiтаючи польного гетьмана, ре║стровцi пiдкидали вгору шапки, i Потоцький трохи заспоко┐вся. Ре║стровцi на чолi з Кара┐мовичем супроводжували його карету в мiстечко. - Ваша милiсть! - розплився Кара┐мович в приторно-солодкiй посмiшцi. - Я приготував вам теплу хату, м'яку постiль i ситу вечерю! Про┐хали вузенькою кривулястою вуличкою, повз мокрi облупленi хатки Летнчева i зупинилися бiля мурованого кам'яного будинку. Вiдштовхнувши слугу, Кара┐мович сам вiдчинив дверцi карети, пiдхопив пiд руку польного гетьмана i повiв у свiтлу теплу залу, раз по раз ласкаво повторяючи: "Сюди, ваша милiсть... сюди... Ось тут порiг високий, щоб ваша милiсть не спiткнулась... Дозвольте вашу дорогу шубку..." Кара┐мович зняв важку шубу з плiч Потоцького, труснув ┐┐, струшуючи каплi дощу, i тiльки тодi вiддав слузi. - Ну викладай, Iляшку, що розвiдав? - сказав повеселiлий Потоцький, потираючи руки та сiдаючи в крiсло бiля камiна. - Духом ожив? - Ожив, ваша милiсть, ще й як ожив, - заторохтiв Кара┐мович. - Восени, - признатися, був зовсiм занепав духом, та тепер, коли бачу, яке грiзне вiйсько суне на Вкра┐ну хлопську, серце в мене наче вдруге народилося. Iз загоном вiрних Речi Посполитiй козакiв я, вдаючи з себе прихильника Павлюка, пройшов усе Заднiпров'я, добряче нашкодив... - Ха-ха!.. - не втримавшись, регоче гетьман. - Нашкодив ┐м... Як влучно сказано. Ну-ну, викладай, як ти там нашкодив! - Нашкодив хлопам i багато дечого побачив. Якщо ваша милiсть велить менi хутчiше подати карту Укра┐ни, я все на нiй позначу. - Молодець, Iляшку! - Служу вашiй милостi вiрою i правдою! - вигукнув Кара┐мович i простягнув Потоцькому згорток. - Зводьте глянути, ваша милiсть. Унiверсал хлопського гетьмана до заднiпровцiв. Менi пощастило пристрелити його гiнця й забрати сiю штуку. - Цiкаво, цiкаво... - Потоцький розгорта║ згорток i чита║: -"Павло Михнович Бут, гетьман вiйська Запорозького, поставлений над усi║ю Укра┐ною..." Iч, схизмат, як себе велича║! Гетьман над усi║ю Укра┐ною! Ну постривай, бунтаре, постривай!.. "Товаришам нашим п.п. отаманам, козакам ре║стру, всiм взагалi i всьому поспiльству i братi┐ нашiй, яка прожива║ в Заднiпров'┐.. " Так, - бурмоче Потоцький, пробiгаючи очима унiверсал. - Ага... "Оголошу║мо вам, товаришам нашим, що одержана звiстка про рiшучi замисли жовнiрiв, котрi вже зiбралися до нас на Укра┐ну, в чiм Господь хай не поможе ┐м! Тому я силою сво║┐ влади i iм'ям вiйська..." Ах, як добре пише хлоп! Наче вiн справжнiй гетьман. Цiцерон! "...iменем вiйська наказую, щоб ви, вашi милостi, не залишалися в безпечностi, а, запасшись кiньми, хлiбом i збро║ю, були в готовностi протистояти, як i подоба║ лицарям, цим гнобителям вiри нашо┐ грецько┐". Ах, яка поезiя! Хлоп, а як пише! Ага, далi вже конкретнi поради... Цiкаво, цiкаво . "Панам отаманам негайно прибути в мiстечко Мошни... Будемо радитись, як все це повернути до добро┐ слави i пользи нашо┐. Дан в. Чигиринi... Роман Попович, писар вiйськовий власною рукою..."* Гм... Он як? * Справжнiй унiверсал Павлюка. - Цей схизмат Павлюк, ваша милiсть, пiдняв уже все Раднiпров'я. - То цi лотри збираються в Мошнах? - аж ожив Потоцький. - Очевидно, вони хочуть i бiй там дати? - Так, ваша милiсть, саме так, - квапно каже Кара┐мович. - Хоча Павлюк i сидить в Чигиринi, але його права рука вже в Мошнах. Туди сходяться всi бунтарi. Я все знаю. Велiть менi, ваша милiсть, швидше дати карту, i я вам усе розмалюю, що треба. I Кара┐мович малював... Пiзнiше капелан польського вiйська патер Симеон Окольський запише до свого щоденника, що польний гетьман дуже зрадiв, коли в Летичевi його зустрiв Кара┐мович. Занотував до свого щоденника, що Кара┐мович розповiв, де жили зачинщики бунту (щоб знищити ┐хнi сiм'┐), де сто┐ть ┐хня артилерiя, якi села й мiста треба захопити в першу чергу, який цього лiта був врожай у Приднiпров'┐, де повстанцi зберiгають зерно та iнший харч... Повеселiшавши од таких вiдомостей, Потоцький з Летичева вирушив на Бiлу Церкву, але через три днi його в дорозi наздогнала зима. Увечерi перестав дощ, що лив день у день, вночi задули холоднющi вiтри, мороз скував землю, й на ранок зчинилася така завiрюха, що свiту бiлого не було видно. Гусари в сво┐х залiзних обладунках позаклякали в снiговiй хвищi i, сяк-так дiставшись мiстечка Бiлилiвки, сипонули по хатах вiдморожувати кольчуги, кiраси, наручники, пiдколiнники. Грiмкотiли мерзлим залiзом, проклинали похiд, з криком i прокльонами стягуючи з себе закрижанiлi доспiхи. Потоцький квапився, аби швидше дiстатися до Бiло┐ Церкви, а звiдти йти на Мошни, але випхати гусарiв з теплих хат на холоднi заснiженi дороги було не так легко. Гетьман змушений був зупинитися в Бiлилiвцi на кiлька днiв, звiдки й послав на Укра┐ну такого унiверсала: "Микола iз Потоку Потоцький, во║вода брацлавський, гетьман польний коронний, генерал подiльськiй, староста кам'янецький, летичiвський, нiжинський i прочая. Всiм взагалi i кожному зокрема: п.п. полковникам, осавулам, сотникам, отаманам i всiм вiйськам його королiвсько┐ милостi, запорозьким козакам, котрi значаться в ре║стрi Й. К. М. i дотримуються вiрностi й повинностi ма║стату Й. К. М. Вiдомо вам чиню, що я з вiйськом виступив з метою усмирити свавiлля i примусити всiх пiдкорятися ма║стату, а також покарати тих, хто буде опиратися. Знайте про це ви, ре║стровцi, i розшукайте серед себе тих, якi порушили присягу i безневинно пролили кров старшин сво┐х, для того, щоб бунтарi одержали заслужену кару. Знайте, що в противному випадку госiра шабля королiвських вiйськ знищить вашi ма║тностi, ваших жiнок, дiтей, майно i саме ваше життя. Вдруге нагаду║мо, щоб не ре║стровцi, якi знаходяться серед вас, були арештованi старостами, а ви щоб допомагали старостам приборкати бунтарiв. Я гадаю, що ви вже врозумiлися, одержавши унiверсал Й. К. М. великого коронного гетьмана, але, можливо, хто-небудь з бунтарiв прита┐в його вiд вас, тому, наблизившись до вас" посилаю цей новий унiверсал. Дан в Бiлилiвцi 26 листопада