не писарю, ти хоч би змiнив свою попiвську рясу на козацький жупан, - не втерпiв Павлюк. - Вiйськовий писар, а на кого схожий! - Та воно б i можна, - шморгнув облупленим носом писар. - Та де ж ти його дiстанеш, жупана. А до ряси я вже звик. - Ну, гаразд... - Гетьман запалив люльку i жадiбно затягнувся димом, пройшовся по хатi. - Пиши унiверсал. "Павло Михнович Бут, гетьман з вiйськом Запорозьким. Пану отаману переяславському i всьому товариству, посполитим i всiй братi┐ нашiй назавжди бажа║мо вiд Бога доброго здоров'я", - продиктувавши, Павлюк зачекав, доки писар скрипiв пером, i вiв далi: - "Милостиво оголошу║мо сво┐м вiрним i доброзичливим товаришам, що я з дозволу i по наказу вiйська, незважаючи на великi ускладнення вiйськовi, посилаю до вас в Переяслав двох полковникiв: пана Карпа Скидана i пана Семена Биховця, а з ними вiйська Запорозького кiлька тисяч. Про що, вашi милостi, як вiрнi товаришi мо┐, не хвилюйтеся, а приставайте до цих полковникiв". Павлюк зупинився посеред хати, гриз мундштук люльки й обдумував подальший текст. Тепер треба згадати тих мерзенних зрадникiв Кононовича i Кара┐мовича, котрi вiдсиджуються зараз в Переяславi... Скреготнув зубами, до писаря: - Пиши! "Що ж стосу║ться тих зрадникiв, скiльки б ┐х у вас не виявилось, якi за обiди й банкети у ляхiв видали ┐м наших товаришiв, багатьом iз яких вiдрiзали вуха, а самих ┐х вiдправили в Гадяч рити рови, - цих зрадникiв не заважайте ловити, а видайте ┐х вiйську мо║му. Ви ж, пани отамани, не хвилюйтеся i велiть не хвилюватися сво┐м товаришам i панам мiщанам, а допоможiть нам виловити цих зрадникiв, котрi так багато заподiяли зла. Будьте ║динодушнi, згуртуйтеся i йдiть з п.п. полковниками до вiйська, а там ми вже гуртом погада║мо, як далi бути. Але якщо ви, бережи, Боже, вашi милостi, забажа║те захищати тих зрадникiв..." Написав, Романе? Писар ледве встигав за гетьманом, аж упрiв з натуги. Випростав спину, витер пiт. - Ху! Встиг, пане гетьмане. Давайте далi. - Пиши. "...чи захочете самi до них при║днатися, то ми зо всiма сво┐ми силами, з усiм вiйськом i артилерi║ю рушимо до Переяслава i тодi побачимо, чи буде хто захищати мерзенних зрадникiв. Отже, вдруге просимо вас i суворо-пресуворо наказу║мо iменем вiйська не вiдважуватись захищати зрадникiв, але якнайшвидше спiлкуйтеся з нашими полковниками i вiйськом. Пiсля всього поруча║мо вас милостi Божiй. Дан в Криловi серпня 12 дня 1637 року"[4]. - Готово, пане гетьмане. Що ще писати? - Поки досить, Романе. - Гетьман сiв до столу. - Унiверсал залиш, я передам Скидану... Стривай, писарю. Як у тебе iз здоровлям? - Н-нiчого, - розгубився писар. - Хвалити Бога... - Коли брешеш, то хоч Бога не згадуй, - у вуса посмiхнувся гетьман. - Худий, як та лозина край дороги. Ти хiба в надголодь живеш? - Я, пане гетьмане, дух свiй гартую i тiлеса, - зiзнався зрештою писар. -Тiлеса сво┐ голодом морю. - З якого дива? - Щоб грамоту зберегти, - похнюпився Роман. - Коли тiлеса жиром обростають - грамота тодi утiка║ з голови. - Ну й дивак! - посмiхнувся Павлюк. - Грамоту, може, й збережеш, а дуба з голоду врiжеш. Це точно. - Я хочу йти не в тiлеса, а в розум, пане гетьмане. - Йди у розум, Романе, а тiльки ж дбай про сво║ здоровля. Куди воно годиться? Який же з тебе в бiсового батька козак, як ти од вiтру хилишся? I потiм затям: такi, як ти, я маю на оцi твою грамоту, дорожчi нам за десятьох неписьменних. I ти, будь ласка, не мори себе голодом. Домовились? - Домовились, пане гетьмане, - весело мовив писар. - Не знав я, що потрiбний Укра┐нi. - Ще й як! - Павлюк поклав руку Романовi на плече. - Ось як здобудемо волю, школи вiдкри║мо, люд будемо навчати, щоб грамотнi всi були, як ото в заморських кра┐нах. А письменному i жити легше. То ти, Романе, i будеш колись навчати письма ваш темний люд. Та це мрi┐... Поки що мрi┐... - 3 мрiями легше жити, пане гетьмане. - Не до мрiй зараз. Ми тiльки-но почали, i один Бог зна║, чим все це скiнчиться... - Павлюк помовчав хвилю. - Та гаразд! Iди, Романе, та бiльше не голодуй. Стривай!.. Скинь ти к бiсу свою засмальцьовану рясу! Дивитися на не┐... - Але ж, пане гетьмане... - зам'явся писар. - У мене пiд рясою бiльше нiчого нема║. - От лихо! - почухався Павлюк. - Не нажив ще добра? - Я свiй скарб у головi ношу, пане гетьмане. - А ти, хлопче, бачу, не ликом шитий. Клумаковитий! Молодець, коли сво║ багатство в головi носиш. Та нинi ти вiйськовий писар i вигляд мусиш мати вельми пристойний. -Павлюк швидко зняв iз себе жупан i накинув його писарю на плечi. - Носи i будь здоров! - Тобто... як? - Роман розгубився i стояв, зiгнувшись пiд жупаном i боячися до нього доторкнутись. - А ви, пане гетьмане? - За мене не турбуйся! Укра┐на знайде для свого гетьмана жупан. А ти ходи здоровий. Щоправда, жупан на тебе вельми великуватий, та кравцi в один мент перешиють. Дай Боже, щоб вiн тебе грiв! Лишившись сам, Павлюк пройшовся з кутка в куток, постояв бiля столу, дивлячись на унiверсал, обмiзковував, чи все врахував, посилаючи Скидана й Биховця в Переяслав, потiм пiдiйшов до вiкна. Майдан був вщерть забитий козаками. Чувся смiх, вигуки, тупотнява нiг... Опустився на лаву, задумливо обхопив голову руками... Чи все правильно вiн обдумав, чи не схибив де на самiсiнькому початку? Вiдчув, який важкий тягар лiг на його плечi вiдтодi, як вiн узяв у сво┐ руки долю повстало┐ Укра┐ни. Тiльки б не промахнутися, не пiддатись зневiрi, вистояти, перемогти... Схопився, пройшов по хатi, спинився в кутку, де висiли образи i тьмяно блимала лампадка. Незворушливi лики святих суворо дивилися на нього, нiби багли зрозумiти, хто ж вiн, козак Павло Бут, вiдомий пiд iм'ям гетьмана Павлюка, i чи зумi║ вiн вистояти сам i Укра┐ну визволити? - Боже! Не за себе прошу! - раптом гаряче прошепотiв Павлюк. - За Укра┐ну прошу, за не┐ знедолену, забиту, зацьковану, в ярма запряжену. За не┐, Боже, молюся в душi сво┐й i вдень, i вночi... Допоможи ┐й, Боже, i гетьману ┐┐ Павлюку. Ми вiками боремося за волю й вiками головами наклада║мо, аби загорiлася сподiвана зоря волi. Чому ти мовчиш, Боже, чому не поможеш нам, чи молитви нашi до тебе не доходять? Чому ти мовчав, коли в Зеленiй Гутi в церквi тво┐й живцем горiли жiнки i дiти? Чому ти, справедливий i всесильний, не порятував нещасних?.. Чому? - з гнiвом вигукнув Павлюк. - Чому? Лики святих, як i перше, були незворушно суворi. Павлюк опам'ятався. - Грiшний, Боже, на тебе розгнiвався. Але зваж на мою молитву, не вiдгороджуйся вiд нас святими мурами. Не менi, землi рiднiй допоможи, бо проклянемо тебе на вiки вiчнi!.. Роздiл восьмий Пан королiвський комiсар i староста Ян Данилович знову встав не з тi║┐ ноги... Нечесаний, невмиваний, надутий, як сич, тинявся вiн по залах свого палацу в розстебнутiм халатi, пiд яким не було нiчого, крiм волосатого тiла (пан комiсар не мав челядь за людей, тому й не вважав за потрiбне ховати перед бидлом свою голизну). Сновигаючи, зганяв злiсть на челядi. Та, як могла, ховалася по найглухiших закапелках, але Данилович - стрiляний горобець. Його не проведеш! Вiн виколупував челядь з усiх зашкалубин, витягував ┐┐ за чуби, а витягши, товк писком у стiну чи в мармурову колону, приказуючи: - Чим бiльше бидло товчеш, тим воно ста║ слухнянiшим!.. . Челядники, вмиваючись юшкою, ходили з розпухлими, потовченими носами, стiни в палацi зарябiли вiд червоних плям, i Данилович не велiв витирати чи замазувати кров, "щоб бидло щодня бачило свою юшку i не дуже дерло хлопську кирпу". Поганi вiстi дiйшли до пана комiсара i старости: бунтарський гетьман Павлюк захопив Чигирин, а Карпе Скидан - Корсунь. Його вотчина, його управа i староства - Чигирин i Корсунь - в руках ворогiв Корони. А вiд коронного гетьмана нi слуху нi духу!.. А-а, пся крев! Спробуй пiсля таких вiстей уставати з тi║┐ ноги, цю треба! Вiдтодi, як Данилович змушений був в однiм спiднiм вистрибувати вночi з чигиринського замку i до ранку тремтiти вiд холоду й ляку в копицi сiна на околицi Чигирина, минуло мiсяцiв зо три. Вже осiнь. А вiн i досi змушений сидiти в глухiй Данилiвцi пiд охороною добiрних жовнiрiв i навiть носа не смi║ потикати в Чигиринське i Корсунське староства... Пiсля невдалого послушенства в Чигиринi, рятуючись вiд хлопського полковника Скидана, вiн тодi ледь живий дiстався до Бара. - Ваша милiсть! Чернь бунту║! - замалим не плакав пан комiсар перед коронним гетьманом. - Ре║стровцi з покори вийшли. До них при║дналося бидло. Мо┐х жовнiрiв перебито, я лише чудом з вогню живим вискочив! Коронний на диво спокiйно його вислухав. - Перелякана шляхта, втративши сво║ лице i гiднiсть, замалим не щодня прибiга║ в Бар, - мовив вiн роздратовано. - I щодня блага║ жовнiрiв для захистку. А де я наберу жовнiрiв для всiх тих лицарiв, котрi втiкають сюди в однiм спiднiм? Пся крев! Данилович змушений був проковтнути i цю образу. Не будеш же в такому становищi загризатися з коронним! Лише прохрипiв: - Послушенство не допомага║! Чернь та ре║стровцi чинять свавiльство. Палити ┐х треба! Мордувати! Вiшати! Я, королiвський комiсар i староста, змушений був у сво┐м староствi, як свиня, зариватися в сiно i всю нiч дрижакiв ┐сти. Вогнем i мечем треба пройти Укра┐ну! Ре║стровцiв у хлопи! Хлопiв у дугу! Коронний обiцяв, запевняв, що йому вiдомо про бунти на Укра┐нi i що вiн ось-ось збере вiйсько для вгамування хлопiв. Але, поки збереться вiйсько, пан комiсар i староста нехай захища║ться сво┐ми силами. I чека║ приходу коронного вiйська... Матка Боска! Чим захищатися? Ким? Гайдуки? Надвiрнi козаки? Та ┐м вiрити - без голови лишишся При першiй же нагодi на бiк чернi переметнуться. Ще й пана свого на мотузяцi приведуть. Фiльварки горять. Селяни на Сiч утiкають, мiщани вбивають старост i становлять сво┐х вiйтiв. Чорта з два тепер в Чигирин сунешся чи в Корсунь! Так i дадуть по писку! Все ж таки Ян Данилович виклянчив у коронного пiвсотнi жовнiрiв, але щоб Русь ними викоренити, як того жадав пан комiсар, годi було й думати. Довелося плюнути та вiддалеки погрозити комiсарським кулаком на свавiльний Чигирин i запертися в сво║му ма║тку в Данилiвнi та чекати з моря погоди. Так за все лiто й не вiдважився сунути носа в Чигирин. Повiсить клята чернь, як спопаде. А тепер i зовсiм туди не поткнешся: в Чигиринi Павлюк окопався з сво┐м вiйськом. Пся крев! I Крилов у його руках, i Корсунь. Скидан, ходять чутки, штурму║ Переяслав... От сиди й трусися в палацi. Добре, що хоч палац високим та глухим муром обнесений, а пiвсотнi жовнiрiв день i нiч на вартi, i брама на мiцному замку. А коронного вiйська як не було, так i нема║. Данилiвський ма║ток, щоправда, один з найбiльших у пана комiсара. I прибутковий. Ма║ вiн гути, де скло на продаж виготовляють, буди по виробництву поташу. Еге, поташ-то вигiдна штука! За сто десять бочок поташу гданський купець вiдвалив йому аж тридцять тисяч злотих! Жирненько. I рудня ║, хлопи виплавляють залiзо з болотяно┐ руди. Селiтерний завод мусить вiдкрити, коли б тiльки чернь вгамувати. На щастя, його поки що вогонь обмина║, горять сусiди, але хлопам нема║ чого довiряти. А раптом повстанське вiйсько сюди нагряне? Тодi й жовнiри не врятують! От i змушений пан комiсар п'ять заряджених пiстолiв на нiч пiд подушку класти. Хоч i мулько на такому арсеналi спати, зате безпечнiше. Та, на випадок чого, хiба порятують тi п'ять пiстолiв, як у пана комiсара лише двi руки. Та й тi останнiм часом трусяться. Спробував вiн була якось у грака вцiлити, а що вийшло? Жовнiра вгепав, i тепер ┐х у нього не пiвсотнi, а сорок вiсiм (один жовнiр ще ранiше пiд п'яну руку втопився, а може, хто йому безкорисливо допомiг?). Та все одно й на п'яти пiстолях не спокiйно спиться. Тому доводиться пiд вiкнами спочивальнi ридван день i нiч напохватi тримати iз запряженими кiньми (коней мiняли через кожнi п'ять годин). Коли що - у вiкно i в ридван. I в Бар. Однi║┐ ночi, пся крев, так i сталося. Пан комiсар заснув на п'яти пiстолях, а один з них вiзьми й стрельни глупо┐ пiвночi!.. Чи пан комiсар надто головою товкся у подушку, чи з капосним пiстолем щось трапилось, а тiльки так вiн бабахнув пiд вухом, що пан комiсар, оглушений, як тетеря, вистрибнув з вiкна спочивальнi прямо в ридван i, охоплений жахом, всю нiч гнав ридван в напрямку Бара... Лише другоднi його розшукали жовнiри i пояснили, в чiм рiч. А-а, пся крев! Та хiба вiн мав час спросоння розбиратися, хто в нього над вухом серед ночi бабахнув так, що аж у п'яти зашпигало. Добре, що хоч не вцiлив його триклятий пiстоль! - Вашмосць!.. Пан комiсар здригнувся вiд несподiванки, загорлав: - Якого дябла?! Дворецький з розпухлим, як бульба, носом (i його товк у стiну) гнеться в дугу, намагаючись не помiчати, що в пана комiсара пiд розстебнутим халатом нема║ нiчого. - Вашмосць! Гонець з Бара! - Нарештi! - не втримавшись, закричав пан комiсар. -Чого та сто┐ш, телепню? Негайно впускай! - Слухаю пана, - дворецький визадкову║. Гонець з Бара - це вже лiпше! Данилович застiбу║ халат. Гонець може бути й шляхтичем. Та ось i вiн. Входить високий, ставний козак з чорними вусами, що ледь сивиною взялися, з моложавим, худощавим лицем, смаглявим, обвiтреним, з чорними блискучими очима. Але голубий жупан виказу║ ре║стровця. Пан комiсар набурмосився. Вiдтодi, як йому в однiм спiднiм довелося втiкати з Чигирина, ре║стровцiв терпiти не може. Сердито пита║: - Хто такий? - Гордiй Чурай, вашмосць! - голосно кричить гонець. I витягу║ться в струнку, по┐даючи очима Даниловича. - Iз Бара вiд його милостi коронного гетьмана! - Ре║стровець? - похмуро пита║ пан комiсар. - Саме так, вашмосць, сотник ре║стру Гордiй Чурай! - крикнув гонець. - 3 найвiрнiших ре║стровцiв його милостi короля, Корони i всi║┐ Речi Посполито┐, вашмосць. Гм... Найвiрнiший? Це вже краще. Побачимо, який ти найвiрнiший. Ре║стровцям вiрити - що вовком орати. Давно ┐х треба на хлопiв обернути. В дугу зiгнути! Але зараз, в такий час, доводиться терпiти. На безриб'┐ i рак риба. - Найвiрнiший, кажеш? - Саме так, вашмосць! - вигукнув гонець. - Такий вiрний, що далi вже нiкуди! - Чому коронний не прислав когось iз шляхти? - Шляхта, вашмосць, не ризику║ й носа потикати на Укра┐ну. Всюди бунтiвна чернь. Оглянутись шляхтич не встигне, як на палi опиниться. А я, вдаючи прихильника бунтарiв, в'юном прослизнув. Гм... I це правильно. Шляхтича зараз нi за понюх тютюну на той свiт вiдправлять. А коли цей плебейський бевзь найвiрнiший, те можна його використати. А потiм у хлопи! Усiх гамузом, i вiрних, i не вiрних! - Як там у Барi? - Нiчого, але гiрш, нiж у Полтавi! - випалив гонець. - Скажу, вашмосць, нiде нема краще, як у Полтавi! - До чого тут Полтава? - витрiщався пан комiсар. Найвiрнiший гонець з Бара втупився у пана комiсара безневинними i чистими, як у дитини, очима. - Поговiрка у мене така, вашмосць! Нема нiде краще, як у Полтавi. - Щось менi не подоба║ться твоя поговiрка. - Але менi, вашмосць, подоба║ться! - з тим же безневинним виглядом вiдповiда║ гонець. - Ма║ток я мав у Полтавi, як вiрний служака Речi Посполито┐. Так клята чернь спалила. Довелося втiкати в Бар. Але я сво║ ще вiзьму. Я цю бунтiвну Русь дотла викореню! - Так, так, ми цю Русь викоренимо! На палi ┐┐! На шибеницi! - Саме так, вашмосць! На краще чернь i не заслугову║! - вигуку║ гонець, витрiщивши на пана комiсара очi. - Ми найвiрнiшi вояки його милостi короля, Корони i Рiч... - Гаразд... гаразд. Я не сумнiваюся у тво┐й вiрностi, сотнику, - спинив Данилович потiк клятви. - Коронне вiйсько скоро вирушить гамувати хлопiв? - Вже збира║ться, вашмосць! Ми таки покажемо чернi, де раки зимують! На шибеницi, вашмосць! На палi ┐┐, вашмосць! Я, як найвiрнiший сотник Рiч... - Як справи на волостях? - вдруге перебив його клятву комiсар. - Ма║тки горять? - Горять, вашмосць! I добре горять. Я, як найвiрнiший сотник Рiчпосполито┐, просто спокiйно дивитися не можу, як панське добро з димом вгору йде. Серце кров'ю облива║ться, вашмосць! Павлюк в Чигиринi сидить, а Скидан сюди йде. - Куди це сюди? - витрiщився Данилович. - В Данилiвку, вашмосць! - Карпо Скидан? - здригнувся комiсар. - Цього ще не вистачало! - Саме так, вашмосць! - Та не кричи ти, як пришелепкуватий! - замахав руками Данилович. - Багато в нього чернi? - Сот п'ять, вашмосць. Нахвалки жене на вашу милiсть. Я його, каже, на палю посаджу! - Кого це? - Вашу милiсть. Данилович вбира║ голову в плечi. А в нього лише пiвсотнi жовнiрiв. Виходить, кепськi справи. В Скидана милостi не випросиш. Мабуть, уже й палю приготовив. Брррр! Аж морозить... - Не трусiться, вашмосць! Я i моя найвiрнiша сотня у вашому вiданнi! - Та не горлопань на увесь палац! - вiдсахнувся пан комiсар. - Тут i так голова вiд думок трiщить. - Не можу iнакше, вашмосць! - як i перше, вигуку║ гонець. - Вiрнiсть з мене так i пре! Бо я служу не бунтарям, а королю i Коронi. I моя найвiрнiша сотня козакiв, вашмосць! - Щось ти надто розкричався: найвiрнiшi, найвiрнiшi - бурчить комiсар. - Ти справдi бевзь чи прикида║шся? - Найсправжнiсiнький бевзь, вашмосць! - Воно й видно... Плебей! - Плебей, вашмосць, але найвiрнiший! - I не зацiпить тобi! Сотник здивовано витрiщився сво┐ми безневинними очима на комiсара. - Хiба вашiй милостi було б лiпше, аби я привiв невiрних козакiв, котрi б посадили вашу милiсть на палю? - Що ти менi палю тичеш? - Слово прохопилося, вашмосць! Але мою вiрну сотню не впуска║ пан ротмiстр до замку! Браму зачинив, ще й погрожу║ вiдкрити вогонь. Мене впустили, а сотня пiд мурами тиня║ться. Але ж я ┐┐ з самiсiнького Бара вiв для захисту вашо┐ милостi. А час гарячий, принесе Скидана - не минути вашiй милостi палi! - Ти знову про палю?! - Вибачаюсь, вашмосць! Данилович вага║ться: впускати чи не впускати? До ре║стровцiв вiн особливо┐ довiри не ма║. Та ще в такий час. Вже довелося вiд них у вiкно вистрибувати. А коли Скидан прийде? Бррр! На палю посадить, це точно. Лiпше ре║стровцiв впустити. - Стривай, сотнику. Наторохтiв ти три мiхи, а суплiки вiд коронного так i не показав. Лише мене з пантелику збива║ш. - Стараюсь, вашмосць! - чи не вперше в на┐вних очах Чурая спалахують глузливi iскорки. - Що-о? Де суплiка, пся крев?! - Папiр? - гонець уже вiдверто корчив з себе дурника. - Який папiр, ваша милiсть? - Вiд коронного, сто дяблув! - А-а... вiд коронного, - здивовано протяг сотник. - Так би й казали зразу, ваша милiсть. - То де вiн? - Хто? - здивовано пита║ гонець. - Папiр, пся крев!! - аж скрегоче зубами пан комiсар. - Вiд коронного де папiр? Хто тебе, такого дурня, прислав? Хiба iнших не було? - Iнших послали до розумних, а мене до вашо┐ милостi. - Ти глузу║ш, сто дяблув?! Давай суплiку, бо я тебе i всю твою найвiрнiшу сотню на палi пересаджу! - Ось вам папiр! - в руках Гордiя Чурая пiстоль. - Е-е-е... - хрипить пан комiсар. - Що за жа-жарти? - Невеселi, вашмосць. - Як вас р-розумiти, с-с-сотн-мку? - Данилович нiяк не може вiдвести очей вiд чорно┐ дiрочки пiстоля i, зрештою оговтавшись, хрипить: - Ротмiстре!.. - Тесе!.. - Гордiй Чурай приклав пальця до губ, осудливо похитав головою. - Ай-ай, негарно виходить. Солiдний пан, а верещить, як недорiзане порося. - Не згадуй менi про недорiзаних поросят! - Але я можу стрельнути, - посмiха║ться Гордiй Чурай. - I ваша милiсть матиме пречудову дiрку в лобi. Не годиться верещати, пане комiсаре. Сiдайте в крiсло i калатайте у дзвiнок, щоб прийшов дворецький. Ось так... Тепер у ваших же iнтересах прошу зберiгати цiлковитий спокiй i не здiймати шарварку. А я стану у вас за спиною. А цю штучку, що стрiля║, приставлю вам до спини. Чого ваша милiсть здригнулася i дугою спину вигнула? Лоскоту ваша милiсть бо┐ться? Ай-ай!.. А ще хлопiв збирався вгамовувати. Не вигинай спини, комiсаре, сиди рiвно! I вiльнiше. Ось так. Нiби ми бесiду║мо. Чурай ста║ позаду крiсла, в якому, наче дерев'яна колода, сидить посинiлий пан комiсар, i приставля║ йому до спини цiвку пiстоля. - Ось так, вашмосць! Пiстоль спиною вiдчува║те? (Данилович поспiшно кива║ головою). От i чудово. Ми нарештi порозумiлися. Смiю вашу милiсть запевнити, що пiстоль у мене найвiрнiший. Це ║дина правда з усього, що я тут наторохтiв. Сподiваюсь, пан комiсар не буде смикатись? От i чудово. Подальша картина вимальову║ться така, - соловейком залива║ться Гордiй. - Ви спочива║те в крiслi, а я, спершись на крiсло, слухаю вашу велемудру бесiду. Але застерiгаю гра чесна. Один ваш рух - i ваша спина матиме пречудову дiрку... Ну, ну, спокiйно, я ще не стрiляю. Чого пан комiсар йорза║, наче хто ┐жака йому всунув у шаровари? Хоча життя - штука така, що ┐┐ й на базарi не купиш. Це треба пану пам'ятати. Вдавайте, пане, що ви просто дрiма║те в крiслi. Зайде дворецький, i ваша милiсть велить йому впустити у двiр ре║строву сотню. В разi вiдмови... Прошу не вигинати бубликом спини. Я лише застерiгаю... Ну ось i чудово. Калатайте ще раз у дзвоник. Добре. Досить. Ех, вашмосць, коли б ви хоч раз побували в благословеннiй Полтавi. Ворскла. Сади вишневi... Та я б там i панькатись з вашою милiстю не став! Р-раз - i готово! Ну, ну, спокiйно... Ми ж не в Полтавi, а у ма║тку вашо┐ милостi. Почулися квапливi кроки, хтось бiг. - Приготувались, вашмосць! У залу вбiга║ ротмiстр. Гордiй Чурай натиснув пiстолем у спину пана комiсара, той гикнув i випалив: - Впусти... е-е... ре║строву сотню... е-е... впусти... е-е... - Слухаю, вашмосць! - ротмiстр знизав плечима i вийшов. Пан комiсар передихнув. - Можна я... е-е... лоба витру? - Будь ласка, - мило заторохтiв Гордiй Чурай. - Витирайте, тiльки без крику. Я навiть вiдiйду на хвилю вiд вашо┐ милостi. - Пiдiйшовши до вiкна, Чурай виглянув у двiр. - Ну ось, поздоровляю вашу милiсть! Моя найвiрнiша сотня вже входить у двiр. Сотня i справдi вiрна... Вже й шабельки витягують. Чудово! Не смикайтесь, вашмосць. Сотня спершу вируба║ жовнiрiв... Ех, заскочити б менi оце хоч на хвильку в мою рiдну Полтаву! - мрiйливо мовив Чурай. -Крила б за плечима виросли... А га┐ якi!.. А дiвчата!.. Одначе Даниловичу було не до лiрики. Ледве у дворi залунали першi пострiли й закричали жовнiри, як вiн гикнув i, петляючи, побiг до дверей... Гримнув пострiл. Пан комiсар простягнувся посеред зали. - Ай-айi... - похитав головою Чурай. - I для чого було так гарячкувати! Сидiла б ваша милiсть у крiслi й не мала б у спинi дiрки... Я ж застерiгав... - Вашмосць! - загорлав, вбiгши до зали, ротмiстр. - Ре║стровцi рубають жовнiрiв!.. - Осiкся, вгледiвши пана комiсара на долiвцi. - Е-е... Вашмосць... - Раджу не репетувати, ротмiстре, - спокiйно озвався Гордiй Чурай. - Чесне слово, я не виношу крику й тим бiльше поросячого вереску. В нас у Полтавi люди тихi, спокiйнi. Якщо й гарячкують, то хiба тодi, як ┐х з себе виводять. Ротмiстр отетерiло витрiщився на Чурая i вихопив шаблю. - Зарубаю, пся кр-рев! - От iменне, - дiстав i Гордiй свою шаблю. - Буде тобi пся крев зараз. Полоскочу по ребрах, не бо┐шся лоскоту, ротмiстре? - Я?.. Ти бидло! Хам! - закричав ротмiстр. - Я уродзоний!.. Я не шавка якась шолудива! Ротмiстр налетiв на Чурая, той ухилився, i ротмiстр рубнув шаблею по крiслу. - Хоч i уродзона ваша милiс'ть, а нащо ж крiсла рубати? - Пся крев! Ти ще смi║ш з мене глузувати?! - Ротмiстр налетiв, як коршун. - Я т-тебе на к-капусту... Чурай вiдбив удар й одночасно пiдставив пiднiжку. Ротмiстр простягнувся на всю свою довжину, випустивши з рук шаблю. - Вставай, - спокiйно озвався Чурай. - Та шабельку пiдбери, я почекаю вашу милiсть. Ротмiстр, жахно озираючись на Чурая, порачкував до шаблi, вхопив ┐┐ тремтячою рукою, звiвся. В палацi вже наростала тупотнеча нiг. - Давай швидше, ротмiстре! - нетерпляче вигукнув Чурай. - Моя шабля ще може знадобитися у дворi. Але ротмiстр визнав за краще втiкати, та ледве вибiг iз -зали, як з усього розгону напоровся на дядька з вилами... - Ну, як там у вас? - вибiг Чурай iз зали. - Як у Полтавi! - вискочив з-за колони Дмитро Гуня з шаблею в руках. - Жовнiрiв як мiтлою вимели! Вже люд до нас збiга║ться. Ходiмо, Гордiю, селяни до нас у загiн просяться. Гордiй Чурай весело засмiявся: - Недарма ж я запевняв пана комiсара, що моя сотня найвiрнiша! Ледве забемкав дзвiн, як селяни валом повалили до панського будинку. Скоро ┐х набився повен двiр, чоловiки були з косами, цiпами, вилами, а то й просто з дрючками, жiнки прибiгли з дiтьми на руках. Не гаючи часу, дядьки забирали у вбитих жовнiрiв рушницi та шаблi, стягували чоботи, кунтушi й тут же хазяйновито примiряли. - Панськi комори треба потрусити! - кричав хтось у гуртi. - Там добра, на наших горбах нажитого, чимало! Гордiй Чурай, стоячи на схiдцях ганку, уважно розглядав ┐хнi лиця: худi, зморщенi, шкура та костi. Жiнки з запалими щоками й очима, з висохлими грудьми, чорнi як земля, тримали рахiтних дiтей, в очах яких, крiм голоду, не було бiльше нiчого. А сорочки якi на них!.. Ну й пан комiсар, до чого люд довiв! - Як живете, люди? - сумно запитав. Стало тихо, всi здивовано дивилися на Чурая. Хтось вигукнув: - Спасибi, отамане, що людьми нас назвав! Бо тiльки чули все життя: бидло, худоба! I враз усi загаласували-закричали: - Живемо гiрш, нiж каторжани на галерах!.. - Здирають з нас пани по сiм шкур! Наперед протислася жiнка iз чорним, землистим лицем. - Як пiд паном живемо, пита║ш, отамане? Поборами пани нас душать, дихнути не дають. Та й поборiв ┐м, жаднюгам, мало. Ще й на святки нас обдирають. Паска, чи Тройця, чи Рiздво, де хоч ┐м бери каплунiв, поросят, гусей та курей! - З десятини вiд баранiв бере! - почувся вигук. - А ще поволовщина, вепровщизна!.. - Ще й третього бика йому давай через кожнi три лiта! До Чурая протиснувся високий дядько в жовнiрськiм жупанi, з жовнiрською рушницею в руках. - Що там каплуни! - крикнув вiн до гурту. - Барщину до п'яти днiв на тиждень довiв. А орендатори так i всi сiм днiв примушують горба гнути! Другий чоловiк вигукнув: - Жiнок наших гвалтують! I дочок! I заклекотiло, завирувало: - Що не так - в кайдани i в льох! - Голодом морять! - Калiчать нас!.. - А Грицька Мотриного он нiзащо на палю посадили! Кровопивцi! - Несила бiльше терпiти гнiт! - Спасибi, отамвне, що забрав вiд нас лиходiя! Гордiй Чурай неквапливо вiдповiв: - Одного забрав, другий на шию сяде. Я не в змозi всiх панiв знищити, ваша помiч потрiбна, люди! Високий дядько в жовнiрському жупанi вибiг на схiдцi i, ставши поруч з Чура║м, крикнув до юрми: - Чого довго балакати, люди? Хай веде нас отаман до гетьмана Павлюка, i будемо всi разом з Укра┐ни панiв викишкувати! - Правильно! - загудiв, захвилювався натовп. - Волi хочемо i кращо┐ долi! До Павлюка, братове! - Веди нас, отамане! Гордiй Чурай руку пiдняв, вичiкуючи, доки вгамуються люди. - Справдi, нема║ чого нам довго балакати, братове! Берiть у панських конюшнях коней, лаштуйте вози, вантажте ┐х хлiбом - i в путь!.. Роздiл дев'ятий Третього вересня старшина Iляш Кара┐мович дiстався нарештi Бара i ледь живий звалився з коня. Шлях вiд Чигирина, де йому пощастило вислизнути з-пiд розстрiлу, до головно┐ резиденцi┐ коронного гетьмана Речi Посполито┐ Кара┐мович промчав вовком, уникаючи людних мiсць, вибираючи лише глухi путiвцi. Майже не ┐в, не спав i на смерть загнав трьох коней... День i нiч його тiпав панiчний страх, що його ось-ось схоплять повстанцi, бо вони були скрiзь i всюди, а схопивши, посадять на палю, i вже нiяке у свiтi чудо не вряту║ його вiд кари. Той ляк, та смертельна лихоманка несли його як божевiльного, не даючи нi спинитися, нi до пуття заснути... Вже в Барi його напо┐ли вином, аби сяк-так оговтався, але вiн щохвилини вовкувате озирався, бо всюди ввижалися повстанцi. Зрештою, його запевнили, що в Барi на палю його нiхто не посадить, бо, слава Богу, повстання ще до Бара не докотилося. Прямо з дороги Кара┐мовича, брудного, просякнутого сво┐м i кiнським потом, повели до коронного гетьмана. Коронний гетьман, немолодий, трохи одутлий, з круглим тупим лицем i довгою сивою бородою, сидiв бiля камiна в накинутiй на плечi соболевiй шубi й мерзлякувато щулився. Хоч на дворi стояла ще тепла осiнь i лiси горiли, охопленi багрянцем, коронний гетьман почував себе кепсько i нiяк не мiг вiднайти теплого мiсця та вiдiгрiти сво║ затужавiле, холодне тiло. Лихоманка не покидала його кiлька днiв. Коронний велiв запалити камiн березовими дровами i сидiв тепер бiля вогню, але й там не вiдчував полегкостi. Дивився на Кара┐мовича i не йняв вiри. Той Кара┐мович, на якого найбiльше покладався, хитрий, жорстокий i самолюбивий, котрий за золото ладен рiдного батька продати, нинi зовсiм втратив голову. Невже на Укра┐нi дi║ться щось неймовiрне? - Ваша милiсть! Ваш вiрний слуга i пiднiжок Iляшко Кара┐мович... Iз зашморгу вирвався... Не спав, не ┐в, доки з Чигирина до Бара мчав... Ваша милiсть, Укра┐на повстала! Вiд краю до краю кипить... Коронний дивиться на Кара┐мовича з почуттям огиди й страху. Мимовiльно згадав сво║ колишн║ поневiряння в татарському полонi, коли вiн теж отакий брудний, обшарпаний (татари в перший же день здерли з нього багате гетьманське вбрання) нидiв i трусився аж цiлих чотири роки, доки його не спромоглися викупити з неволi... Згадав, i настрiй його вiдразу ж почав псуватися. Певно, й вiн мав отакий жалюгiдний вигляд, коли його викупляли з полону... - Догралися?! - крiзь зуби цiдить коронний. - Ясновельможний пане гетьмане! Ми з гетьманом Кононовичем робили все, що могли, але Павлюк... - Знову цей Павлюк? Вiн же утiк на Сiч? - Так, ваша милiсть, утiк. Але зiбрав там лотрiв чимало i захопив мiстечка Крилов i Черкаси. Ре║стровий полковник Карпо Скидан узяв Чигирин, а потiм з Биховцем пiшов угору по Днiпру i захопив усi замки й мiста аж до самого Ки║ва! Сивi брови коронного лiзуть на лоба. Матка Боска! кзус Марiя, та це ж знову повстання на Укра┐нi! Десять лiт минуло, як придушили Марка Жмайла, i все почина║ться спочатку. Кодак повернули - Укра┐на повстала... - Н-ну! - кричить вiн, не тямлячи себе. - Далi! - Биховець захопив Канiв, ваша милiсть, а Скидан з кiлькома тисячами оточив Переяслав. - А ви ж куди дивилися? Чи ви дума║те, що Рiч Посполита вас за спасибi хлiбом году║? - Ваша милiсть... - Кара┐мовича знову почина║ тiпати. -Але ж це був наглий i несподiваний напад. Ми встигли зачинитися у фортецi, я, гетьман i вiрна вашiй милостi старшина. Але Скидан оголосив усюди унiверсали Павлюка, закликаючи, щоб козаки перейшли на його бiк... Ваша милiсть! Ми все робили, аби стримати козакiв вiд зради Коронi, але, певно, Бог вiд нас вiдвернувся в ту мить. Ре║стровцi нас зрадили, схопили мене i гетьмана i видали нас Скидану... - Що чинив Скидан у Переяславi? - Забрав армати, порох та кулi, ваша милiсть. У фортецi лишив залогу, а сам з ре║стровцями, котрi до нього пристали, та з черню з навколишнiх сiл пiшов у Чигирин, де на нього чекав Павлюк iз сво┐м вiйськом. Дорогою до Скидана приставало багато чернi, вони палили фiльварки i вiшали панiв на деревах. Нас з гетьманом Кононовичем також везли на страту до Чигирина... "Матка Боска!.. - подумки вигукнув коронний i вiдчув, що його знову лихоманить. - Захопити стiльки мiст, i це на самому початку! А що ж буде далi?" Коронний кута║ться в шубу, ближче пiдсiда║ до камiна. Знову приступ лихоманки... I хто б мiг чекати, що сотник ре║стру отаке затi║. Треба ж було Кисiлю так необережно випустити триклятого сотника! Коли б його скарали у Варшавi разом iз Сулимою, може б, i не було повстання... Не повертаючи голови вiд вогню, пита║: - Куди вас привезли, Iляшку? - На суд, ваша милiсть. Судити за те, що ми вiрнi слуги Речi Посполито┐... З Переяслава в Чигирин ┐х везли на возi. Кара┐мовича, Кононовича i ще кiлькох старшин, котрi були повиннi в загибелi запорожцiв пiд Кодаком та в багатьох iнших злочинах проти свого народу. Кара┐мович майже не сподiвався, що його помилу║ чернь, i всю дорогу обдумував сотнi найрiзноманiтнiших планiв утечi, але жодного пiдходящого так i не мiг вибрати. Вони лежали на возi iз зв'язаними руками й ногами, а з обох бокiв ┐хали козаки, i про втечу годi й думати. Козаки хмуро поглядали на бранцiв, як на непотрiб, з яким вони марно гайнують свiй час. У ┐хнiх очах стiльки ненавистi, що Кара┐мович ладен був вгрузнути в дно воза. Особливо старанно уникав вiн дивитися в блискучi чорнi очi Дмитра Гунi, котрий був старшим серед козакiв. Хто-хто, а Гуня добре знав, як Кара┐мович брав Кодак... "А що, коли Гуня, аби вiдомстити за Сулиму, велить мене розтерзати в дорозi? Хто йому завадить? Скаже Павлюку, шо вбито при спробi втечi, i капець!" О доле! Зовсiм недавно вiн, Кара┐мович, вiз на возi Сулиму, а нинi везуть його самого... Але Гуня на нього не дивився, а коли ┐хнi погляди випадково зустрiчалися, то гидливо пересмикував плечима, наче вiн щойно вступив у якесь лайно... Тонкий i ставний, вiн гордо сидiв у сiдлi, i в усiй його жилавiй поставi вiдчувалося, що вiн тут господар... Та ось один з козакiв, нi до кого не звертаючись, заходився мiркувати вголос: - А на 'кий чорт ми цю погань тарабанимо аж у Чигирин?.. Робити нам нема║ чого? пх же в Чигиринi все одно почеплять... Що тут, що там - одна шана! - А й правда, - пiдтримав його товариш. - Не ма║те права! - раптом хрипло закричав гетьман (тепер уже колишнiй) Сава Кононович. - Вам велено нас вiдвезти в Чигирин! I везiть!.. - Цить, гнидо! - буркнув хтось iз козакiв. - Ми прав i справдi не мали, коли ти при владi сидiв. Тому й скрутили тобi руки, щоб права собi здобути! Кононович принишк, важко дихаючи. Вiд переляку вiн дуже пiтнiв i сво┐м потом просмердiв увесь вiз. Кара┐мович вiдвертав голову, та пiт поверженого гетьмана, як власна тiнь, переслiдував його всю дорогу... Зненацька вiз зупинився. "Ось вона, остання мить... Гуня розквита║ться зi мною за Сулиму", - з жахом подумав Кара┐мович i побачив, як один з козакiв витяг шаблю i, до чогось примiряючись, махнув нею в повiтрi... Кара┐мович вiдчув, як тонко задзвенiла гартована криця... Нiколи не гадав, що так переляка║ться, коли гляне видимiй смертi у вiчi. Вважав себе хоробрим i, зда║ться, був таким... Колись навiть на ризик iшов, пробираючись в Кодацьку фортецю, але вiрив, що все минеться благополучно. Знаходив в собi сили погамувати ляк. А тут здав... I нiчого не мiг з собою вдiяти, одне лише тiпало: будь-що зберегти собi життя, вирватися з кiстлявих лап смертi. - Прости, Господи, нас грiшних i прийми душi нашi у рай небесний, у царство тво║ вiчне, - як дячок у церквi, забубонiв хтось iз старшин. Козаки зареготали. - Ач, куди, миршавець, лiзе! - сказав той козак, котрий витяг шаблю. - До Бога в рай преться. А ти заслужив його? На землi нагидив, а тепер дума║ш у рай дременути? Та ви там i самого Бога чортовi продасте, бо й не дихнете, як не зрадите! I, поблискуючи шаблею, пiд'┐хав ближче... Кара┐мович увесь зiщулився, вiдчуваючи на сво┐й ши┐ холодний подих смертi... Жадiбно вдихнув повiтря, i воно здалося йому солодким. "Дивно, - подумав вiн, - я нiколи навiть не здогадувався, що повiтря таке солодке". Але згадав примовку, що перед смертю не надиха║шся, i зовсiм занепав духом... Хоч би швидше рубали... Чому бути, того не минувати. Вiн програв... Спершу йому щастило, неймовiрно щастило, i вiн почувався хоробрим. Думав, що вiн i ║ таким... Та досить було фортунi повернутися боком, як всю його хоробрiсть наче вiтром здуло. То хай руба║! Програв - сам на себе нарiкай! - Постривай, Овсiю! - почув вiн голос Дмитра Гунi. - Нам велено привезти ┐х у Чигирин, де цих лиходi┐в судитиме рада, то й привеземо. Бо ми не розбiйники, щоб чинити самосуд, ми - повстанцi! - Останнi слова Гуня вимовив гордо, i козаки мимовiльно випросталися у сiдлах. "Чернь! Бидло! Хлопи! Смерди! - подумки шаленiв вiд лютi Кара┐мович. - Благородних з себе корчать... "Ми повстанцi"... Бунтiвники ви, лотри з велико┐ дороги! Прийде сюди коронне вiйсько - всi на палях скона║те разом з вашим благородством!" Нiби аж полегшало йому, ожив трохи, як примана власно┐ смертi дещо вiдступила. Дорога довга, одноманiтна, заходився думати про власне життя. Невже кiнець? Невже вiн, кмiтливий i хитрий, отак спiткнувся, що вже виправити похибку нема║ змоги? Все життя його вела жадоба до злота i влади. Вiн слiпо ┐й пiдкорявся. Рвався до гетьмансько┐ булави, до влади й можностi. Думав, що чернь буде повзати в його ногах... Йому здавалося, що булава вже в його руках. Як йому таланило, як неймовiрно таланило! I ось спiткнувся. Все полетiло шкереберть! - Вiдпустили б ви нас, панове козаки, - захникав раптом Кононович. - Нащо вам грiх на душу брати? До воза пiдскакав Дмитро Гуня, блиснув очима, глузливо мовив: - У святому письмi, пане Кононовичу, так сказано: убий гадину, тобi вiдпущаються вольнi┐ i невольнi┐ грiхи. Кононович прикусив язика. Коли про┐жджали селами, Гуня звертався до них: - Ей ви, пани зрадники! Подивiться, як панськi ма║тки горять, як люд на коней сiда║. I ви хотiли нас приборкати? Кара┐мович i сам бачив, що твориться довкола. I коли та чернь встигла озбро┐тись? Як ми прогавили, що Укра┐на на коней сiла! Чи ж вдасться ┐┐ назад у ярмо загнати? Вгамовував свою злiсть тим, що подумки вигадував для повстанцiв найжахливiшi кари й тортури, i тiльки тодi трохи легшало на серцi. В одному мiсцi дорога пiшла гаткою через мочари. Гатка була збита колесами, воли збочили, пiрнули в драговину й потягли за собою вiз... Козаки навiть не встигли порятувати волiв. Вiз на якусь мить затримався на поверхнi, а тодi повiльно почав осiдати на дно. Вже пiрнули колеса, й Кара┐мович побачив на днi воза багно. Воно булькало й смердiло, пожираючи вiз, i Кара┐мович зрозумiв, що все. Руки й ноги у них зв'язанi, а козаки рятувати ┐х не будуть, радi й так ┐х здихатися. - Р-рятуйте! - заволав раптом Кононович. - Гинемо! - Туди тобi й дорога! - вигукували козаки. - На краще, нiж багно, ви й не заслужили. Кара┐мович уже плавав у возi, ще мить - i трясовина ┐х поглине. I вiн закричав, не тямлячи себе вiд жаху, пройнятий смертельним переляком... - Ану, хлопцi, стягуйте ту погань з воза! - наказав Дмитро Гуня, i козаки не посмiли його ослухатися. Лише хтось буркнув: - Хай би топилися, менше б гидоти було на землi. - Нам велено ┐х в Чигирин доставити - виконуйте! - сказав Гуня. - Це наказ самого гетьмана! Ледве ┐х порятували, як болото чавкнуло й проковтнуло вiз. Кара┐мович довго не мiг прийти до тями, i всю дорогу йому ввижалося, що пiд ним чавка║ й смердить багнюка... Коли в'┐жджали у Чигирин, дiти бiгли за возом, шпурляли у них груддя й кричали: - Запроданцiв везуть!.. Жiнки, позираючи на воза, дивувалися: - Нiби ж i на людей вони схожi... - Схожi, та не люди. - Авжеж... Де ж це бачено, щоби сво┐х ворогам продавати. Ка┐ни! - А мабуть же, в них i матерi колись були. - Що ви кажете, кумо! Схаменiться! Якi матерi, коли це упирi! Хрест святий кладу, що упирi. Вiдьма як ото з вовкулаком знюха║ться, то i вилупить упиря... А вони тодi кров iз людей ссуть. пх як осиковим кiлком не приб'║ш у могилi, то лиха накоять. - Приб'║мо, не накоять! - Упирi... Упирi... - забувшись, бурмоче Кара┐мович. - Що ти белькочеш, Iляшку? - холодно пита║ гетьман. -Ти прийшов сюди спати? Розказуй, що далi! Кара┐мович трусить головою, вiдганяючи вiд себе жахнi спогади, i бачить коронного гетьмана, його зле, холодне лице, бляклi очi. - Ваша милiсть! - спохвачу║ться. - Як вiрний слуга i пiднiжок Речi Посполито┐... - Це я вже чув! - сердито перебива║ гетьман. - Що тi бунтарi вчинили з Кононовичем i старшиною? - Пострiляли, ваша милiсть. Вивели ┐х за мiсто й поклали одним залпом. Лише я один чудом урятувався. - Чудом? - Гетьман чомусь пiдозрiло дивиться на Кара┐мовича. - Саме так, ваша милiсть, iнших слiв i пiдiбрати не можу. Без чуда не вирвався б з ┐хнiх рук. Гетьман так само пiдозрiло дивит