ди! Гетьман Павлюк привiв козакiв!.. Люд повалив вiтати повстанцiв. Коли зiйшло сонце, майдан уже був забитий вщерть. Була Зелена клечальна недiля, i черкаськi дiвчата посипали дорогу перед вiйськом зелен-гiллям, кидали на вершникiв руту-м'яту, шовкову траву, посипали вiйсько чебрецем та любистком. - Iз святом вас, пане гетьмане, i вiйсько ваше! - З клечальною недiлею будьте здоровi! Увесь у м'ятi й чебрецi, ┐дучи на майдан, Павлюк був зворушений до слiз. Марилась йому щаслива будучина, коли вся Укра┐на заквiтча║ться рутою-м'ятою, на повнi груди питиме п'янке повiтря волi... Забемкали дзвони, бiля церкви стояв високий дебелий священик у довгiй чорнiй рясi. В однiй руцi в нього був хрест, в другiй - пiстоль. - Iсус каже: iм'я менi легiон, бо нас багато! - басом гуде панотець i благословля║ хрестом повстанцiв. - Будьте вкупi, брат за брата. У святому письмi сказано: коли царство роздiлиться само в собi, не зможе устояти це царство! Мiж людом на майданi ходив мiський коваль Кизим з сином Кизименком - обидва високi, широкоплечi, що тi богатирi, i роздавали всiм бажаючим саморобнi шаблi та ножi. - Берiть, смiливцi, святу зброю! - щедро призапрошував коваль. - Ми з сином потихеньку та помаленьку за весну наклепали. Як знали, що згодиться. Та ви берiть, ми ще наклепа║мо, наше горно не затуха║. Чоловiки беруть, дякують. - Нема за що! - гуде Кизим. - Мiцнiше тримайте шаблi, бо вони, як i горобцi, легко з рук випурхують. Та старайтесь, не лiнуйтеся, щоб панота всмак скуштувала наших шабель. - Вздрiвши гетьмана, Кизим гукнув: - Чи так я кажу, пане гетьмане? Чи, може, нам ляшки волю за так дадуть? Майдан затих, всi повернули голови до Павлюка. - - Дадуть ляхи нам волю! - голосно сказав Павлюк. - Як на кладовищi опинимося, так i дадуть нам волю. Лежiть, як вам подоба║ться, в могилах. Ваша воля. А коли вiльно хочете пiд сонцем жити - берiться за зброю! Павлюка пани можуть здолати i голову йому вiдтяти, але вам усiм, Укра┐нi нашiй - нiколи! - Ми всi до тебе прийдемо, пане гетьмане! - на увесь майдан гудiв Кизим. - Веди нас за волю, гетьмане! Зненацька почувся тоненький розпачливий голосок: - Пане гетьмане, мене мати не пуска║. Майданом пронiсся смiх, голосний, навальний, i уже задзвенiла пiсня: На вулицi сурма гра║, Мене мамка не пуска║ "Пуста мене, моя мати, На Сiчовi погуляти!" Пiдхопив майдан пiсню, згасли нараз безтурботнi посмiшки, суворими стали виснаженi лиця, i увесь люд вiд малого до попа бiля церкви тихо, врочисто, як молитву, заспiвав: Ой ви, орли, ви, соколи, Занесiть мя в чисте поле. Та й за нашу Укра┐ну Будем битись до загину! В надвечiр'я Павлюк обходив з Томиленком вози, на якi вантажили гармати ре║стру, порох та свинець, перевiряв, чи добре все вкладено, чи не буде в дорозi яко┐ неув'язки. Прийшов Кизим. - Запрошую вас, товаришi й братове, до себе на вечерю. По келишку вип'║мо, щоб не гасло полум'я в наших горнах, щоб залiзо завзятiше кувалося! - Куй залiзо, доки гаряче! - посмiхаючись, мовив Павлюк до Томиленка та Скидана, i тi дружно кивнули головами. Кизим мешкав у кривiй вуличцi, десь аж на околицi Черкас. За його дворищем простилалась зелена левада з вербами, з озерцями та осокою. В кутку подвiр'я стояла кузня, маленька, закiптавлена, в дворi гори всiлякого базавлуччя, залiза, поламаних колiс, бричок, плугiв. З кузнi - мiцний запах гарячого залiза, вiчного духу всiх кузень. Чути було, як завзято клепав молот, раз по раз з маленьких дверей вiялом вилiтали iскри, нiби рятувалися вiд важкого молота. - Гаси горно, сину, та йди гостей зустрiчати! - мовив Кизим. - Будемо оковиту клепати! Зiгнувшись, аби не стукнутись об одвiрок, з кузнi вийшов Кизименко-молодший у фартусi, з засуканими рукавами, випростався, аж у дворi враз стало тiснiше. Як i батько, дебелий, пропахлий димом i залiзом, вiн стояв i посмiхався слiпучою бiлозубою посмiшкою. Павлюк подивився на батька й сина, головою похитав: - Але ж i витязi-лицарi! - У нас, у Кизимiв, увесь рiд такий, - гордовито мовив коваль. - Усi - хоч небо пiдпирай, i всi ковалювали. I батько мiй, i дiд, i прадiд. Гарячi ми люди, Кизименки. Все життя бiля вогню та залiза, тому нас хороби та смерть обминають. - А ми тую смерть за шкiрку та в горно! - басом озвався Кизименко. - А тодi витягнемо та на ковадло i молотом ┐┐, молотом... Як вiдклепа║мо, не то що наше подвiр'я, Черкаси обминатиме. Бiля кузнi лежав ворох шабель гартованих, ножiв, наконечникiв для списiв. Томиленко взяв шаблю, махнув нею, криця тонко засвистiла. - Добре ляшкам голови стинатиме! - задоволене мовив старшина - Дасть Бог, тво┐ми шаблями, ковалю, щастя здобудемо. - Аби лишень ляхiв вигнати, а щастя ми й у кузнi виклепа║мо! - гуде коваль. - Жоден пан не вгризе його, зуби полама║. - Боротьба - це i ║ щастя, - задумливо мовив Павлюк. - Ось заради цього щастя й шаблi ку║мо, - коваль витер руки. - Прошу дорогих гостей до мо║┐ хати на скромну гостину. Хатина в коваля, як i кузня, була маленька i теж вгрузла в землю, але чиста й охайна. Стiни побiленi, вiконницi сяють свiжiстю фарб, крученi паничi весело на стрiху по тичках снуються. Зразу видно жiночу руку. Та ось i господиня. З хати вибiгла дiвчина, висока, тоненька, з довгою чорною косою, зашарiлася. кланяючись. - Прошу гостей дорогих... Чим багатi, тим i радi. п┐ нiжне юне личко так i полум'янiло, полум'янiла вишивана сорочка, дiвчина знiяковiло заплiтала i розплiтала кiнчик довго┐ коси. - Оце й господиня наша, - казав коваль. - Дочка Марина. Ми з сином у кузнi клепа║мо, а вона по господi падку║ та до столу нас заганя║. Так i живемо. - Гарна ж у тебе дочка, - пiдкрутив Скидан вуса. - Коли б я не таким уже молодим був, то, мо' й сватiв до тебе, ковалю, заслав. - Не гарячкуй, полковнику! - осадив його Томиленко - Тут уже й молодшi за тебе сватались, та й тi вiдкоша хапали! - От же лишенько! - розвiв Скидан руками. - Коли наше не влад, то ми з сво┐м назад! Марина зашарiлася i стала ще вродливiшою. Павлюк iз смутком поглянув на дiвчину, i туга здавила груди... Згадалась Олена, серце щемом зайшлося. - Прошу вас, пане гетьмане, - Марина глянула на нього великими чистими очима, в яких було стiльки нерозтрачено┐ дiвочо┐ нiжностi й доброти. З думки не йшла Олена. Дивився на Марину, а бачив далеку, назавжди втрачену свою кохану. За столом сидiв неуважний, увесь поринувши в невеселi думи, мало пив, майже не ┐в. Господар та гостi, розiгрiтi оковитою, гучно балакали. Ось Карпо Скидан уже затягнув пiсню, Павлюк i собi пiдхопив, аби розвiяти тугу-журбу: Ой гай, мати, ой гай, мати, ой гай зелененький, Як ви┐жджав з Укра┐ни козак молоденький. Як ви┐жджав, шапочку зняв, низенько вклонився: "Прощай, прощай, громадонько, може, з ким сварився". Хоч сварився, не сварився, щаслива дорога! Зоста║ться на Вкра┐нi дiвка чорноброва... А далi спiвати не мiг, бо зовсiм тяжко стало на серцi. Встав i, нiким не помiчений, вийшов надвiр. Павлюк попростував двором, аби побути на самотi. Вечорiло, над подвiр'ям уже висiли першi зорi. Смокчучи люльку, Павлюк пiшов на леваду, спинився бiля верб. Марина несла воду вiд криницi. Побачивши Павлюка, спинилася, а вiдра на коромислi тихенько i нiби злякано гойдалися.. Хлюпалась вода. - Дай напитися, дiвчино. Вона мовчала, вiдра сполошено гойдалися. Павлюк взяв вiдро за дужку, у вiдрi плавали зорi. Вiн посмiхнувся ("Зоряна вода, кажуть, на щастя"), жадiбно пив холодну джерельну вологу. Звiв голову, Марина дивилась на нього сумними очима. - Не бо┐теся, пане гетьмане, по левадi ходити? - А чого? - посмiхнувся вiн. - Русальна ж недiля нинi, - Марина зашарiлася. - Сьогоднi русалки з Днiпра виходять, бiгають у полях, на деревах лазять. Ще залоскочуть. I пiшла, погойдуючи вiдрами. - Марино! - гукнув раптом Павлюк. - Дай я ще нап'юся. Хмiльна в тебе вода. - I чарiвна... - додала вона, спинившись. Павлюк махнув рукою. - Я вже давно причарований. - Хто ж вона? - тихо запитала Марина й потупила зiр. - Ви ┐┐ коха║те, пане гетьмане? Я бачу у ваших очах тугу i смуток за нею. Вiн пiдiйшов ближче до не┐, Марина звела очi, в яких горiли зорi. Скоряючись якомусь незнаному, раптовому пориву, Павлюк рвучко нахилився до не┐ i поцiлував дiвчину в лоб. - Як покiйника цiлу║те, пане гетьмане! - Марина швидко пiшла, i чути було, як з вiдер хлюпала вода. "Ото теля! - сам себе подумки покартав Павлюк. - Дiвчину не зумiв поцiлувати... Теж менi вояка!.. А ще гетьман!" ...Тепла зоряна нiч нависла над Черкасами. Павлюк лежав на сiнi, заклавши руки за голову, i слухав, як спiвали десь на кутку дiвчата... А з думки не йшла Олена... Сколихнула Марина ┐┐ образ, тепер i дiтися нiкуди... Олена... Оленка... Кохання його перше й останн║... Далека юнiсть... - Оленко... - вiн гладив ┐┐ важку косу, зазирав у очi. - Я не хочу бути бидлом у пана. Подамся в ре║стровi козаки. Хоч i мала, а все ж воля. Та й зброя буде при менi, не дам себе в обиду. Все ж таки не хлоп у панському фiльварку. А ти чекай мене, я повернуся. Безпремiнно повернуся... - Панам хочеш служити? - сердито запитала Олена. - О нi... Ре║стровi козаки захищають Укра┐ну вiд татар. - Станеш отаманом - забудеш мене. - Тебе забути? - вiн несмiливо цiлував ┐┐. - Нема в мене тако┐ сили. Як пiсок на каменi зiйде, тодi я тебе забуду. Чекай!.. Не дочекалась його Олена. Лютi грабiжники напереп'ят стали ┐хньому коханню. Коли вiн уже сотником у село повернувся, то, власне, й села вже не було. Самi бовдури обгорiлi. А дiвчат татари в ясир погнали. I його Олену... Запекло в нього тодi на серцi - й досi пече... Над ним висiла зiрка, i вiн з болем на не┐ дивився. Оленку бачив. З неба простягала до нього руки... Спiвали дiвчата, на левадi сюрчали коники, був тихий, теплий та гарний вечiр, мирний, спокiйний... А бiль у серцi не минав... Та ось зiрка над ним зникла. Дво║ очей пильно на нього дивилися. - Марина? Вона тихо сiла поруч. Вiн звiвся, узяв ┐┐ руку. - Ти дума║ш про не┐? - тихо запитала Марина. - Думаю... - Тобi боляче? - Боляче... - Ти ┐┐ коха║ш? - Ой, Марино... - вiн зiтхнув. - Розiйшлись нашi дороги навiчно. Вона в неволi потерпа║, коли жива ще, а я нiби й на волi... Та що з того... Краще б я за не┐ в Крим пiшов. - Не треба печалитись, гетьмане, - м'яко мовила дiвчина. - Тебе ще любитимуть. Ти на святе дiло людей пiднiма║ш. Тебе кохатимуть. Хочеш, я тебе покохаю? I буду чекати тебе з походу. Все життя чекатиму. Я терпляча. Аби тiльки в тебе серце не болiло. Вiн подивився на не┐, як на диво яке. - Я хочу, щоб ти, гетьмане, був щасливим, - прошепотiла Марина. - Щоб у тво┐х свiтлих очах нiколи не було смутку i болю. - Ти хороша... Чиста... Свята... Ще зустрiнеш хлопця. А я... Сьогоднi тут, а завтра там... Не знаю, що мене чека║. Може, й плаха. А ти будь щасливою, дiвчино чарiвна. Вiн обняв ┐┐, але вона легко вислизнула з його обiймiв i зникла, наче ┐┐ й не було... - Пильнуй!.. Пильнуй!.. - обiзвалася варта бiля брами. - Я чекатиму тебе, гетьмане-е!.. - пролунало у вечоровiй тишi. Роздiл шостий Вiдтодi, як у Зеленiй Гутi побував гонець гетьмана Павлюка, минуло кiлька тижнiв. Село наче вимерло. Чоловiки, захопивши в панському ма║тку коней, подалися на Сiч, в селi зосталися жiнки, дiти та старi дiди, котрi хоч i хотiли ще козакувати, одначе на коней не здужали вилiзти. Та ще панотець Никодим самотиною доживав свiй вiк при ветхiй сiльськiй церковцi, i обо║ вони (церква й панотець) вiд старостi вже ледве купи трималися. Церковка була прадавня, ще бозна-коли збудована в часи Великого Литовського князiвства. Никодим жив мрiями про нову церкву i якось було за┐кнувся про це колишньому пановi, але той на нього таким кривим оком подивився, що Никодим i язика прикусив. - Ми вам, схизматам, швидше домовини зрихту║мо, анiж православну церкву! - крiзь зуби процiдив пан дiдич, котрий був, як i все панство, унiатом-католиком I люто ненавидiв православ'я. Панотець Никодим бiльше до пана не рипався i навiть дзвонаря частенько прохав: - Ти вже того, Мусiю, не дуже в дзвони калатай! - Так як же дзвонить, щоб i тихо було? - дивувався дзвонар. - Та це все одно, що без голосу спiвати. - Полегеньку дзвони, потихеньку, - повчав панотець дзвонаря. - Щоб пану менше вуха бевканням мозолити, бо погрожу║ костьол збудувати i всiх нас в унiати пошити. А iстинно православна душа i серце почують глас Божого дому. Дiдич не встиг збудувати костьол, на щастя, помер. А мо' Господь його до себе на суд правий забрав, аби той лиходiй бiльше не капостив на бiлому свiтi. А новий панич хоч i лядсько┐ породи, та не лихий. Цього ще можна терпiти, хоч i не збагнеш, хто вiн: католик чи православний. А панi його Олена й зовсiм добра, бо одновiрка. Никодим якось натякнув ┐й, що дiм святий уже на ладан дише, шашiль дерево поточив, балки та стропила вже струхлявiли, стiни ледве не валяться... - Цього лiта, панотче, збуду║мо нову церкву, - сказала Олена. - Я побалакаю з паном Матусевичем, думаю, вiн не поскупиться. Панотець вiд тих слiв ожив. Панi Олену хвалили в селi, казали, що молодий панич свiту бiлого без не┐ не бачить. Буцiмто вона й не панського роду, а проста селянка, тому й сердечна та людяна. Никодим довгими ночами, коли не спалося, вже обмiрковував, скiльки треба лiсу на нову церкву, та все молився i прохав Бога, аби вiн послав панi Оленi довгий та щасний вiк. Та згодом таке пiшло на Укра┐нi, що не до церкви. Закрутило, як у повiнь вода. Почали горiти фiльварки, селяни озброювались косами й гуртами на Сiч утiкали. Докотилася та хвиля й до Зелено┐ Гути. Никодим зiтха║: спорожнiло село. I панотець змирився з думкою, що й цього лiта, мабуть, не освячувати йому ново┐ церкви. Та воно лiто-друге й зачекати можна, здобули б люди волю, щоб клятi унiати не душили православ'я. З такими думками i жив панотець. В церкву тепер частiше навiдувалися жiнки, молилися за сво┐х чоловiкiв, прохали у Всевишнього ласки i добро┐ долi. А коли жiнки, помолившись, розходилися, панотець крекчучи вмощувався на вигонi бiля церкви i довго сидiв, дивлячись прямо попперед себе. Iнодi до нього пiдсiдали дiди, смоктали люльки, гомонiли. - Як там нашi? - озветься хтось iз дiдiв. - Мабуть, уже за порогами. - А про гетьмана Павлюка не чувати? - Казали, в Черкасах був, армати захопив i на Сiч повернув. Вiйсько там готу║ велике. - Десницею гетьмана керу║ сам Господь, - втручався в розмову панотець. - I гетьман вижене з Укра┐ни унiатiв. - Iстинно глаголиш, панотче, - згоджуються дiди i надовго вмовкають, кожен думаючи сво║. На заходi, за лiсом, сiдало сонце, тихий, теплий вечiр западав над селом. Призахiдне сонце було червоне, i лiс також червоним зробився, мовби охоплений вогнем. А мо' в тiм кра┐ чий фiльварок горить?.. Над селом здiймалися вечоровi дими, по дворах варилася на кабицях вечеря. На вулицях бiля дворiв гралися дiти, вечiр буз як вечiр... Десь мукала корова, десь дзенькали вiдрами, нетерплячi дiвчата вже поривалися затягти пiсню... Нiщо не вiщувало бiди. i нiхто в Зеленiй Гутi не вiдав, що ┐хнiй староста, втiкши з села, дiстався до Бiло┐ Церкви, де стояли жовнiри. - Бунт, пане старосто! Чернь на Сiч подалася, а панич наш заодно з нею, - викладав вiн бiлоцеркiвському старостi. - Гайдукам заборонив хлопiв вгамовувати, коней бунтарям дав... Бiлоцеркiвський староста був злий, що ма║ток в Зеленiй Гутi дiстався не йому у винагороду за вiрну службу королю, а якомусь безвусому шмаркачевi, худореброму шляхтичу. А тут i нагода трапилась. Чернь збунтувалась. Щоправда, цим нiкого нинi не здиву║ш, в Бiлу Церкву шляхта замалим не щодня ледь жива зi страху прибiга║. Кожному жовнiрiв не настачиш, та й не вгаму║ш хлопiв, допоки сюди не прийде коронне вiйсько, але щоб шляхтич був заодно iз бидлом!.. Такого ще нiколи не чув. Ну й провчить же вiн зрадливого щляхтича, заодно й крулевщизну в нього вiдбере. I бiлоцеркiвський староста спiшно вiдрядив у Зелену Гуту загiн жовнiрiв: Романа Матусевича живого чи мертвого привезти у Бiлу Церкву й скарати на мiському майданi! ...Вечерю варили в челядськiй куховарнi. Роман носив хмиз, Олена чистила картоплю i, жартуючи, жбурляла в Романа лушпининки. - Трудись, трудись, паниченьку, взна║ш, по чiм хунт лиха! - смiялася Олена, i очi ┐┐ були такi привiтнi й теплi, що Роман ладен був за тi очi гори перевернути. Пiдсiдав до Олени, хапався й собi чистити картоплю, врiзав пальця, але болю не вiдчув. Йому було при║мно, що Олена забирала в нього ножа i чистою шматиною перев'язувала пальця. - Теж менi помiчничок! Геть пальця понiвечив, - журила Олена, i в ┐┐ голосi Роман вловлював турботу... В поривi нiжностi цiлував ┐й руки, i вона не вiдривала ┐х, а дивилась на нього усмiхненими, променистими очима. - У мене таке вiдчуття, що ми з тобою однi-единi в цiлому свiтi, - шепотiв Роман. - Я ладен в челядськiй хатi жити хоч i цiлий вiк! Тут навiть краще, нiж у палацi. I муру мiж нами нема║. I добре, що слуги повтiкали, самi собi зваримо борщу, i наш борщ буде найсмачнiшим!.. Менi з тобою i в куренi рай! - Довго не всидиш у куренi, - смiялася Олена. - Потягне в палац, ти ж панського роду. - Хочеш, я палац к бiсу розвалю? - Роман хапав сокиру й кидався до палацу, Олена з смiхом його здоганяла, вони весело жирували посеред двору i забували про недоварений борщ. Тодi з палацу виходила Марфа, вона ║дина з усi║┐ челядi лишилася, i йшла в челядську доварювати борщ. Прислухалась, як у дворi "пани граються", i сердито буркотiла: - Нiкудишнi тепер пани пiшли, нi риба нi м'ясо! Челядь повтiкала, а ┐м хихоньки та поцiлуночки!.. Казна-що, а не пани! Самi собi картоплю чистять. Коли б старий пан уздрiв таке, то й у домовинi б перевернувся... Ой не буде ┐м добра з цього ма║тку. Отак дограються, доки й ма║ток у них заберуть. Де це видано, щоб панич та чернi коней давав?! Висовувалась з челядсько┐ й сердито кричала: - Молодята, де ви там? А ходiть лишень вечеряти!.. Молодята, побравшись за руки, з'являлись вечеряти, i губи ┐хнi були припухлi вiд поцiлункiв. Орудуючи ложками, пирхали (i чого ┐м весело, коли увесь свiт клекоче й ма║тки повсюдно горять!), а Марфа сидiла набурмосившись i бурчала, що так не годиться чинити панам, що челядь розбiглась i село спорожнiло, а ┐м - поцiлуночки!.. Он старий пан, той би швидко навiв лад! Марфа з малих лiт виросла серед пансько┐ челядi, сiм'┐ в не┐ нiколи не було, i старий пан - то ║дина тема ┐┐ розмови. Села вона сторонилася, iнодi роками там не бувала, свiту бiлого за челядською куховарнею не бачила i звикла. Мала переконання, що так жити i треба, що пани вiд Бога i ┐х варто слухати й покорятися ┐м, як самому Господу, адже без панiв i життя на землi немислиме. Бо чернь сама собi ради не дасть i без панiв хутко згине, як майськi мухи восени. Що бунтують проти панiв тiльки поганi люди, лотри й розбишаки, в яких у серцi Бога нема║, а хорошi люди панiв люблять i слухаються ┐х, як батькiв рiдних... Ось вона з отакуньких лiт при пановi i, слава Богу, жива й здорова. Не з'┐в же ┐┐ пан. Щоправда, старий дiдич був крутий, як вiрьовка, бив i глумися з не┐, як йому хотiлося, але вона на нього не в обидi. Не вдариш - не навчиш ума-розуму. А, не дай Боже, чернь панiв порозганя║ - куди вона на старостi лiт подiнеться? Хто ┐┐ нагоду║ i сякий-такий притулок дасть? В не┐ ж нi сiм'┐, нi рiднi, крiм куховарнi в панському ма║тку... - Боже мiй, як страшно таке чути! - не втерпiвши, вигукнула Олена. - До чого може людина дожити! I в душi в не┐ рабство. - Прохала Марфу: - Та ви хоч по┐жте, тiтко, ви ж цiлий день голоднi... - А я потроху ┐м, що-небудь перехоплю i сита, - вiдмахувалась Марфа. - Пан дiдич привчив нас поменше роботу зубам давати. Дуже вiн не любив, коли челядь жувала. Бувало, як прибiжить на куховарню та вгледить, що хто ┐сть, то з рота кусень видере. Воно й пана треба розумiти. Вiн один, а нас багацько, так ми, чого доброго, все до цурки по┐мо, як тi мурахи ненажерливi. - Ви людина, тiтко Марфо? - не втерпiла Олена. - Людина, але панська, - уточнювала Марфа. Далi питати не було потреби. Марфа ще позiтхала, побурчала, що тепер нiхто панiв не поважа║, бо лотрiв та розбишак розвелося пребагацько, а вони нездатнi втямити, що без панiв кроку не ступиш, i казала наостанку: - То я пiду в палац ночувати, бо на вас нiяко┐ надi┐. Вам хихоньки, а та чернь, чого доброго, ще й палац до цурки розбере, ┐м вiри нема║, всi ласi панським добром поживитися! Марфа вже ступила на порiг, як у парку закричав сич... Пронизливо, моторошно... Олена здригнулася й ближче до Романа присунулась. - Чекай завтра покiйника, - байдуже сказала Марфа. - Сич нiколи до добра не кричить. Або ще ру┐на буде. Чи пустка. Коли з старим паном оте лучилося, сич три ночi перед тим кричав. - А що з паном лучилося? - Помер вiн то┐ ночi, царство йому небесне, - перехрестилася Марфа. - А я думаю, що його убивцi задушили. Бо дуже пан хрипiв у сво┐х покоях, i тодi хтось через залу вночi перебiг. Я сама чула. А вранцi пана, посинiлого, в лiжку знайшли... - Я боюся... - прошепотiла Олена i схопила Романа за руку. - Ти куди? - Я миттю, - схопився Роман, - Ти посидь з Марфою, я невзабарi. Роман вибiг з челядсько┐, сич ще дужче закричав. Олена поспiшно перехрестилася. - Хрестись не хрестись, а вiд опряги не вiдхрестишся! - похмуро буркнула Марфа. - Ви║ сич - покiйник буде в дворi. Та ось дверi рипнули й до челядсько┐ повернувся Роман, несучи три рушницi й торбиночки з порохом та кулями. - Ось!.. - вигукнув вiн захекано i поклав рушницi на лаву. - Хай тепер кричить собi сич! Марфа пiшла, Олена пригорнулась до Романа. - Хоч ти й рушницi принiс, а мене все одно острах бере. Сич так моторошно кричить... - А я радий, що сич кричить, - засмiявся Роман. - Якби вiн щоночi це робив, я б тебе щоночi в обiймах тримав .. Не бiйся, моя радосте. Я тебе нiколи й нiкому не вiддам. Хоч хай i цiлий свiт проти мене йде! Ти моя доля, моя радiсть i життя мо║! Вiн побачив ┐┐ губи зовсiм близько, вологi повнi губи, i припав до них... Вона здригнулась i покiрно вiддалася його поцiлунку, i вiн насилу вiдiрвався вiд ┐┐ губ. - У тебе такi чистi очi, - шепотiла вона, - i голубi, як весняне небо... Ти добрий... - Ти коха║ш мене? - спрагло питався вiн. - Скажи менi... скажи... - Ненавиджу! - засмiялась вона. - Я здурiю вiд щастя! - вигукнув вiн. - I хай свiт нурту║, хай свiт пала║, ми будемо вдвох, ми вiдгородимося вiд свiту високим муром. I нiкого не впустимо в наше царство кохання. - Ой, Романе, не вiдгородишся, - гiрко зiтхнула вона i погладила його бiлявий чубчик. -Ти як дитина, Романку. - Помовчавши, зненацька рiшуче сказала: - Але цю нiч я хочу вiдгородити вiд усього свiту. Хоч одну нiч. Одну-║дину! А тодi будь-що-будь! Вона потяглася до нього вологими губами, i вiн припав до них, як до криницi з живлющою водою, i спрагло пив з не┐, пив, пив i нiяк не мiг вгамувати спрагу... Коли за вiкном засiрiло, вони лежали обнявшись i шепотiли одне одному найнiжнiшi слова. I тодi пролунав пострiл... Але вони були стомленi коханням i першого пострiлу не почули, бо вiн злився з ┐хнiм поцiлунком. А коли рiзко трiснув другий i навпiл розколов ранкову тишу, обо║ схопилися й здивовано подивилися одне на одного. - Хто смi║ стрiляти у нашому царствi?! - весело вигукнув Роман. - Хiба вони не вiдають, що ми вiдгородилися вiд бiлого свiту високим муром? I раптом за вiкном розпачливо закричала жiнка... - Нiби Марфин голос, - зблiдла Олена. - Вчора вона казала, що... покiйник буде... Роман кинувся до вiкна й у першу мить вiдсахнувся.. У дворi бiля палацу жовнiри тягали Марфу за коси, тусали ┐┐ ногами й били кольбами рушниць. А мiж ними крутився староста Зелено┐ Гути i теж штурхав Марфу ногами. - Вони допитуються в Марфи, де ми, - зрозумiла Олена. - Ось тобi й вiдгородилися вiд свiту високими мурами. - Але одна нiч була нашою, - сказав Роман, кидаючись в куток по рушницю. - I за цю нiч вони заплатять дуже дорого! Олена побачила, як жовнiр, що тягнув Марфу за коси, висмикнув шаблю. Марфа повзала бiля нього навколiшках i простягала руки... Жовнiр розмахнувся шаблею. Олена крикнула i затулила лице руками. - Ну постривайте, катюги! - крикнув Роман i вистрiлив через вiкно. Той жовнiр, що витирав об Марфу закривавлену шаблю, пiдскочив, зiгнувся i впав на труп сво║┐ жертви. - Ага, попався! - злорадно закричав Роман, хапаючи другу рушницю. - Зараз я вам полоскочу боки!.. Ми стрiляти трохи вмi║мо. Олено! - крикнув вiн, на мить повернувши до не┐ збуджене, блiде лице з широко розкритими очима. - В торбинках порох i кулi... Набивай рушницi, будемо царство... захищати... наше... Хай помага║ нам Бог i кохання наше!.. Ач, жовнiри, як мишi, сипонули... Ха-ха.. А той миршавий староста найпрудкiше рiже поли... Ось ми тебе в спину... Постривай, зроблю тобi дiрку, нiяким чопиком потiм не заткнеш! Бах! Староста Зелено┐ Гути так i заорав носом землю, смикнувся i затих, скарлючений... - Призвiдець уже покараний! - вигукнув Роман i кинувся допомагати Оленi набивати порохом рушницi. - Тiльки не вiдчаюйся, Оленко, все буде добре. Тi плюгавцi нiколи не здолають високих мурiв нашого щастя!.. - Я не боюся, - ледь посмiхнулась Олена посiрiлими губами. - Коли сич кричав, було моторошно, а жовнiрiв анiскiльки не страшно. Грякнуло кiлька пострiлiв, i ┐х з нiг до голови засилало битим склом. У вибитi шибки потягло пороховим димом. Роман обережно виглянув, жовнiри позалягали й палили з рушниць по челядськiй. - Ради Бога, не висовуйся з вiкна! - крикнула Олена. Роман вистрiлив. -Ага! - закричав вiн зрадiло. - Хова║тесь, пiдлi душi! Я вас зажену ще в землю! Будете на пузi повзати, носами подвiр'я переорете, а не впущу вас у наше щасливе царство! - Нас порятувало те, що ми спали не в палацi, а в челядськiй, - казала Олена, набиваючи рушницi. - Але чи надовго? - Коли б вони знали, який я щасливий, то зроду б не вiдважилися нападати на нас! - вигукував Роман. - Ага!.. Ще один заорав носом! Олена з подивом дивилася на Романа, навiть не пiдозрюючи ранiше, що в нього стiльки зваги. Вiн i зовнi змiнився, аж повищав, в плечах поширшав, голубi його очi горiли буйним вогнем, i Олена захоплено прошепотiла: - Який же ти гарний, Романчику!.. Я навiть не гадала, що ти такий вдатний лицар!.. Роман вiд тих слiв так i засяяв, кулi його не знали промаху. - Так вам!.. Так! Ха-а! - збуджено кричав Роман. - Ще один заорав носом... О на┐внi! Я найщасливiший у свiтi, невже ви дума║те мене здолати?! Роман вистрiлив, i зненацька схопився руками за груди, захитався. Олена встигла його пiдхопити, обережно поклала на спину, на грудях у нього по бiлiй сорочцi розповзалась червона пляма... - Романе! - зойкнула Олена. - Ти живий?. Роман був у непам'ятi. Олена схопила простирадло, розiрвала надво║, швидко перев'язала Роману груди.. Знову грякнули пострiли. Двi кулi, одна за одною, дзизнули в не┐ над вухом i впилися в протилежну стiну. Не тямлячи себе вiд лютi, Олена схопила рушницю... До челядсько┐ бiг жовнiра Олена, майже не цiлячись, вистрiлила. Жовнiр змахнув руками, мовби на всьому бiгу наткнувся на невидиму стiну, й упав набiк... Жовнiри, котрi трюхикали за ним, позадкували й сипонули пiд захисток бiлих колон. Олена в розпачi схилилася над Романом... Що робити? Та ось ┐┐ погляд упав на бiчне вiкно. Олена кольбою рушницi вибила скло i виглянула. В цьому закутнi мiж челядською i стайнею жовнiрiв не було. Олена схопила Романа обiруч, поклала його на пiдвiконня, так, щоб по той бiк звисала голова й руки, сама вискочила у двiр, поклала собi на спину Романову голову, схопила його за руки i з трудом витягла з челядсько┐... Далi бiгла зiгнувшись пiд вагою Романа. Так вона здолала закутень мiж челядською i стайнею, обiгнула льодовню i поза старою покинутою броварнею вибралася до глухо┐ бiло┐ стiни, що оточувала палац. Чула, як позад не┐ галасували жовнiри, i бiгла з останнiх сил, несучи закривавленого Романа. Ноша випорскувала в не┐ з рук, його ноги важко волочилися по землi, гальмували бiг, Олена присiдала, пiдтягувала його на себе i знову простувала... Так Олена з останнiх сил дiсталася до бузкових купив, котрi густо розрослися попiд стiною. Стала на колiна, розсунула кущ, поглядом вiднайшла лаз. Затягла лiд кущ Романа, потiм вигребла хмиз та смiття, яке нанесли у дiрку стiчнi води, пролiзла сама, до кровi обдерши плече, але навiть не звернула на те уваги, i з великим трудом протягла Романа... Знесилiла так, що довго вiдхекувалась, опустивши голову, поволi приходячи в себе... - А добряче ми поколошкали панiв жовнiрiв! - зненацька вигукнув Роман i весело на не┐ глянув. - Романе! - зойкнула Олена, та Роман знову впав у непам'ять. Олена понесла його через вигiн i пiрнула в густi вишняки неподалiк церкви. Спiткнувшись об сплетене гiлля, впала, полежала, приходячи в себе та витираючи кров з розiдрано┐ щоки. Лiпшо┐ схованки годi було й шукати. Ось тут вони й перечасують лихо, бо з села зараз не вийдеш, напевне, воно оточене з усiх бокiв. Олена затягла Романа в густiший кущ i сама лягла поруч. Та Роман захрипiв, Олена схопилася, поправила пов'язку у нього на грудях, запхнула пiд не┐ свою хустку, щоб хоч якось спинити кров... Зненацька за вишняком закричали жiнки, заплакали дiти. Хтось бiг i волав про порятунок... - Сюди, миряни, сюди - почула вона голос панотця Никодима. - Нас поряту║ Божа обитель. Олена поповзла вишняком i, розсунувши кущ, побачила, що переляканi жiнки, несучи на руках дiтей, бiжать у церкву. Вона якусь мить гадала, чи не понести й Романа в церкву, адже Бог мусив захистити ┐х у сво║му храмi... Тiльки хотiла було звестися, як помiтила, що до церкви вже мчать жовнiри на конях... Останнi жiнки встигли вбiгти в церкву, i дверi зачинилися. Бiля дверей лишився лише Никодим. Тримаючи обома руками великого мiдного хреста i високо пiднiмаючи його над головою, панотець ступив навстрiч жовнiрам: - Iменем Господа Бога заклинаю: спинiться, iроди!.. Бог усе бачить... Не минути вам Божо┐ кари небесно┐!.. Переднiй жовнiр пролетiв мимо старого панотця, махнув шаблею, з свистом розсiкаючи повiтря, i панотець упав, розрубаний надво║, заливаючи сво║ю кров'ю мiдний хрест... Аби стримати нелюдський крик, Олена до болю вп'ялася зубами в свою руку й занiмiла, дивлячись, як жовнiри згрiбають солому. Вона ще гаразд не розумiла, що вони будуть робити, але страшна здогадка блискавкою вдарила в мозок. Жовнiри пiдпалюють церкву. Церква була дерев'яна, легенька й суха i спалахнула в одну мить... Але Олена вже того не бачила, вiд страшного видовиська втратила свiдомiсть i заклякла... Роздiл сьомий Все лiто клекотiла Укра┐на. По мiстах i селах, на майданах i ярмарках слухали люди унiверсали повстанського гетьмана Павлюка. "Йдiть на Сiч! - закликали унiверсали. - Зiбравшись, ми вкупi пiдемо на Укра┐ну здобувати собi долю i волю. Воля або смерть!" I селяни продавали волiв, купляли коней i цiлими загонами прибували на Сiч. За пороги втiкали мiщани, ре║стровi козаки, всi тi, хто донедавна був бидлом i хлопом, ставали товаришами по збро┐. Укра┐на клекотiла, Укра┐ну лихоманило... Терпiти вже бiльше нiхто не мiг. Люд рвався в бiй. "Де наш гетьман?" - нiсся клич Укра┐ною. I гетьман з'явився У серпнi 1637 року Павлюк на чолi великого повстанського вiйська, що складалося з запорожцiв пiд орудою старшини Остряницi, ре║стрових козакiв полковникiв Скидана i Биховця та численних загонiв селян i мiщан, над якими старшинував недавнiй полтавський урядник Гордiй Чурай, з гарматами та обозами вирушив на Схiдну Укра┐ну. Дванадцятого серпня гетьман пiдiйшов до невеличкого мiстечка Крилова, котре стояло на рiчцi Тясминi, в однiй милi вiд Днiпра Побачивши в степу повстанське вiйсько, мiщани вдарили у дзвони, вбили свого старосту, перебили драбантiв i хлiбом та сiллю зустрiли Павлюка при в'┐здi у мiсто. - Коли ми так i далi будемо захоплювати мiста, то я, мабуть, нi разу з свого пiстоля не стрельну, - жартував Остряниця. - Боюсь, але в тво║му пiстолi може не вистачить куль, -докинув Биховець. - Ляхiв стiльки розплодилося на Укра┐нi, що й куль на всiх не настачиш! - Ех, коли б ми оце в Полтаву входили, то нам би шлях устеляли вишиваними рушниками! - вигукнув Гордiй Чурай. - Гордiй снить сво║ю Полтавою, - добродушно мовив Скидан. - Так як же ти не будеш нею марити, коли кращого краю, як полтавський, по всiй Укра┐нi не знайдеш! - ще запальнiше вигукнув Чурай. - Ось давайте махнемо в Полтаву, на власнi очi перекона║тесь. - Далеко нам ще до Полтави, - посмiхнувся Павлюк. - А то б подивилися, що то за благословенний край, про який щодня тiльки й торочить Гордiй. - На Чурая уважно подивився. - Бачу тугу в тво┐х очах, Гордiю. Сiм'ю, мабуть, лишив? - Над самою Ворсклою моя хатина сто┐ть, - замрiяно-журно мовив Чурай. - По веснi вишнi як заквiтнуть, ну, прямо тобi рай! - Зiтхнув. - Та довелося з того раю п'ятами накивати . А якби ви почули, отамани, як спiва║ моя дочка!.. Що той соловейко моя Маринка! Дванадцять лiт ┐й, а як заспiва║, вся Полтава слуха║! - Не горюй, Гордiю, дiйде черга й до Полтави, - озива║ться Остряниця. - Ще посидимо над Ворсклою, послуха║мо твого соловейка. Наближалися до мiстечка, лунко бемкали, дзвони, мiщани висипали навстрiч повстанцям. Вiйсько пiдтяглося, козаки ще гордовитiше всiлися в сiдлах, маяли прапори, бунчуки, блищали мiднi труби сурем. - Ласкаво просимо, козаки! - гукали мiщани. - А де ж це ваш пан староста, що нас не зустрiча║? - пита║ться Остряниця, i козаки весело смiються. - А ми йому голову вiдтяли та й вiдпустили його з миром! - жартують мiщани. - Катюга вiн! Туди йому й дорога. - Вiльних козакiв та мiщан на хлопiв обертав! - Худобу в нас забирав! - Не велiв нам вибирати вiйта i сотника, а сво┐х урядовцiв садовив. А тi, як оси, нам очi ви┐дали. Дiд з бiлими довгими вусами i маленька дiвчинка з чорними тоненькими кiсками вийшли навстрiч, несучи хлiб-сiль. - Не тебе, гетьмане, зустрiча║мо, а волю свою! - глухим голосом мовив дiд. - Кланя║мось до сиро┐ земельки нашiй довгожданiй волi! Дiд подав Павлюку хлiбину, гетьман поцiлував хлiб i передав його Остряницi. - Клянусь, що не пошкодую нi сил сво┐х, нi життя, боронячи вашу волю i хлiб святий! - урочисто проказав гетьман. - Слава Укра┐нi! Ще дужче забемкали дзвони, коли павлюкiвцi входили у мiстечко. Люд виснув на тинах i воротах, даючи дорогу вiйську. Чимало по вулицях лежало, уткнувшись у землю, польських драбантiв. - Ач, як нас ляшки зустрiчають! - добродушно мовив Скидан. - Аж носами в землю повгрузали! Ось тут i сталося непередбачене. Один з драбантiв раптом очуняв, звiв голову i випростав руку з пiстолем, цiлячись у Павлюка. - Гетьмане, стережись... - крикнув Гордiй i прямо з сiдла стрибнув на драбанта, вдарив його по руцi. Куля дзизнула над вухом у Павлюка. Це вiдбулося так швидко, що нiхто й словом не встиг прохопитися. - А бодай би ти скис, лядський недобитку! - i Гордiй Чурай так стукнув кулаком драбанта, що той i заковиз. - Тьху! Казав, пане гетьмане, повертаймо в Полтаву, у нас такого не сталося б, - мовив Чурай, зводячись. - Бо в нас у Полтавi ляхiв як б'ють, так один раз! Отамани засмiялися, хоч оказiя були не з веселих. Зайнявши Крилов, гетьман вiдразу ж зiбрав старшин на раду. Ходячи по хатi та смикаючи себе за вус, Павлюк викладав свiй план: - Час не терпить! Коли почали - мусимо спiшити. Хто захопить верхiв'я Днiпра, той i господар становища. В Криловi я роздiляю вiйсько на двi частини. Бiльшу доручаю полковникам Биховцю та Скидану. Задумка така. Мусимо якнайшвидше захопити побiльше простору, де б могло розвернутися повстання. В першу чергу треба захопити всi мiста i замки Правобережжя i Лiвобережжя. Особливо у верхнiй частинi Днiпра. Тому загони Скидана i Биховця сьогоднi ж, а найпiзнiше завтра вранцi пiдуть вгору по Днiпру, захоплять в путi Воронiвку, Бужин, Боровицю, а просунувшись ще далi, вiзьмуть Домонтiв i Бубнiвку. Дорогою будете руйнувати ма║тки й замки, захоплювати зброю i хлiб у панських фiльварках, обози, коней особливо. Перш за все прилучайте до себе селян та мiщан. За Бубнiвкою Биховець i Скидан роздiляються. Биховець зробить несподiваний напад на Канiв, а Скидан в цей час оточу║ Переяслав. Переяслав треба взяти будь-що, будь-яким способом i будь-якою цiною. Вiд цього залежатиме наш подальший успiх. У Переяславi заперся з обдуреними козаками ре║стровий гетьман Сава Кононович i ворожа нам старшина на чолi з запроданцем Iляшем Кара┐мовичем, котрi потопили в кровi Кодацьку фортецю. Це нашi найлютiшi вороги, i пощади ┐м не буде. До того ж в переяславських арсеналах чимало зберiга║ться збро┐ та пороху. Дiйшли до мене чутки, що навколо Переяслава дi║ багато повстанських загонiв, ┐х треба об'║днати й забрати а собою. Впоравшись з Переяславом, Биховець лиша║ там свою залогу, а сам рухатиметься в напрямку Чигирина. Гордiй Чурай дiятиме на волостях. Другий загiн вiйська поведу я. Остряниця лиша║ться при менi. Прямо з Крилова я пiду до Чигирина i там очiкуватиму Биховця i Скидана. Звiдти, як усе буде добре, ми купно вдаримо на Бiлу Церкву, i таким чином все верхiв'я опиниться в наших руках. Ви мене зрозумiли, пани отамани? - Зрозумiли, пане гетьмане. Павлюк спинився посеред хати, жуючи кiнчик вуса. - Мо', що не так метикую, то поправте мене. Мо', в кого ║ краща задумка - викладайте. Отамани переглянулись, зрештою Биховець озвався: - Я пристаю на думку пана гетьмана. - Я також, - подав голос Гордiй Чурай. - А коли б з Переяслава вдарите на Полтаву, то й зовсiм би добре було. - I я згоден, - озвався Якiв Остряниця. - А чи не вдарити нам спершу на Бiлу Церкву? - звiвся з лави Скидан. - А потiм, не зупиняючись, на Бар! - Що це дасть? - швидко запитав Павлюк. - Ми загородимо шлях коронному вiйську на Укра┐ну, - уточнив Скидай. - Але будемо мати у себе за спиною фортецi, повнi жовнiрiв, котрi вдарять нам у спину, - сказав Остряниця. - А тим часом Сава Кононович з Кара┐мовичем зберуть сво║ вiйсько, - вставив Гордiй Чурай, - а ми... - ...опинимося мiж двома вогнями, - закiнчив Биховець. - Звичайно, такий ризик ║, - Скидан почухав потилицю. - Але ж i спокуса велика... - Швидше вдарити по коронному вiйську? - запитав Павлюк. - Нi, полковнику, поспiшиш - людей насмiшиш. Ризикувати повстанням я не буду. Коли ми захопимо Бар i розпочнемо бiй з коронним вiйськом, Кононович неодмiнно з цього скориста║ться i вдарить нам у спину. А це вже поразка. До того ж ми не встигнемо збiльшити сво┐ сили, запастися збро║ю, провiантом та порохом. Ми будемо гинути пiд Баром, а дрiбнi загони повстанцiв на Укра┐нi сидiтимуть склавши руки. Почнемо з верхiв'я Днiпра. Тiльки очистивши Укра┐ну, захопивши фортецi, з'║днавши всiх повстанцiв в один кулак, можна думати про генеральний бiй. I все це треба зробити до осенi. До Рiздва вся Схiдна Укра┐на мусить опинитися в наших руках. Коронне вiйсько збереться не ранiше глибоко┐ осенi, ось тодi ми й дамо бiй Кон║цпольському. Але де саме, в Бiлiй Церквi чи в Барi, покаже час i обставини . То як, пане полковнику? - повернувся вiн до Скидана - Пристаю! - твердо мовив Скидан. - Сьогоднi ж рушаю на Переяслав. - На цьому раду нашу й закiнчимо! Пани отамани хай займаються сво┐ми справами, а до мене покличте писаря. Отамани вийшли, а до хати заглянув вiйськовий писар Роман Попович i з порога запитав: - Кликали, пане гетьмане? - Кликав, Романе. Ану сiдай до столу та папiр готуй, будемо до переяславцiв унiверсал писати. Писар, молодий, високий i худий як тичка недавнiй ки┐вський бурсак, заметеляв полами ношено┐ й переношено┐ ряси, сiв до столу й приготував начиння. Гусяче перо витяг з-за вуха, подлубався в ньому нiгтем, потiм почесав ним у сво┐х густих рудих кудлах. - Готово, пане гетьмане! - Па