... Кара┐мович опустив руку. Облизуючи губи, хрипло сказав: - Нi, Павлюче, не для того я ризикував сво┐м життям, щоб так просто тебе вбити. Легко┐ смертi не чекай! - Я козак, а козак не шука║ легко┐ смертi! - Не сумнiваюсь. Ти хоч i довiрливий, як дитина, але хоробрий. Цього в тебе не забереш. Обiцяю тобi важку смерть або на пласi, або на палi. Але не тепер. Я хочу навтiшатися сво║ю перемогою. - Чи не зарано втiша║шся? - Спiшу! - гмикнув Кара┐мович. - Негусто випада║ менi втiха, щоб вiдмовлятися вiд не┐. Твоя голова в мо┐х руках. - Голова - це ще не все. - Але я на тво┐й головi матиму добрий заробiток. Як i на тво┐й Укра┐нi, Павлюче. - Ти хто такий, Кара┐мовичу? - Чи тобi не все одно? - ошкiрився той. Вiн засунув шаблю в пiхви. Павлюк скоса спостерiгав за ним. Тепер Кара┐мович був зовсiм не той, що у фортецi. Гордий, самозакоханий. I хижий. В його довгастому, худому й кiстлявому лицi було щось татарське. Чи, скорiше, монгольське. Це враження доповнювали косi очi... Нiби вгадавши його думки, Кара┐мович вигукнув: - В мо┐х жилах тече монгольська кров. Моя мати була полонянкою татар. I я ненавиджу вас, слов'ян. О, я ще розправлю сво┐ крила! Кодак-то лише мiй початок. - На гетьмана ре║стру цiлиш? - спокiйно запитав Павлюк. - А хоч би й так. Я захоплю Кодак, тебе й Сулиму привезу до Варшави. За це менi ляхи щось дадуть. I не тiльки гетьманську булаву. Вся Укра┐на буде в мо║му кулацi. - Мерзотник! - Кожний дi║ як умi║! - Як я спiвчуваю тво┐й матерi, - сказав Павлюк з жалем. -Мало того, що в татарську неволю попала, то ще й таку сволоту народила... Нещасна жiнка! - Замовкни! - не сво┐м голосом закричав Кара┐мович i рвонувся на Павлюка з кулаками, та до намету зайшов гетьман ре║стровцiв. Колихнувши вiдвислим черевом взявся в боки й, сопучи, витрiщився на Павлюка. - Попалася в сiльце перелiтна пташечка? - гетьман аж руки вiд задоволення потер. - Долiта-ався... - Лiтав - згодився Павлюк. - А пан гетьман тим часом повзав. - Ей, ти!.. побагровiв гетьман. - Прикуси язика, бо вiн тобi швидко вкоротить шию. Теж менi орел! - Але не плазун, - сказав Павлюк. - Але iнодi й плазуни хапають орлiв! - вигукнув Кара┐мович. - Iнодi хапають, - згодився Павлюк. -Та, попри все, вони плазунами й лишаються. - Краще бути живим плазуном, анiж мертвим орлом, - з цинiчною вiдвертiстю бовкнув Кара┐мович. - Кожному сво║, - уточнив Павлюк. - Ти мене не вчи! - важко дихаючи, вигукнув гетьман. - Мене пiзно вже вчити! - Правда, ходячим мерцям наука зайва. - Ти?.. Як ти смi║ш? - зiрвався на вереск Кара┐мович. - За сво┐ зухвалi слова ти розплатишся головою! Не забувай, що ти, сотник козакiв його мосцi короля, перебiг на бiк лотрiв i розбiйникiв. - Не на бiк лотрiв, а на бiк народу. - Ти всяку чернь, бидло та хлопiв за народ ма║ш? - Але не плазунiв, котрi лижуть панам сiдницi! - спокiйно вiдказав Павлюк. -Ти, гетьмане зрадливий, вже разiв зо три перепродав свою шкуру. Як далi житимеш? А баньки в сiрка позичатимеш? Кононович раптом гикнув i кинувся на Павлюка з кулаками, але Павлюк невловимим рухом вiдхилився, i розлючений гетьман пробiг мимо... Кара┐мович зареготав... - Ти ч-ч-чого?! - визвiрився на нього Кононович. - Гляди, щоб юшкою не вмився! - I кивнув на Павлюка: - Мiцно зв'язаний? Коли втече - голову знiму!.. - Хiба на той свiт побiжить! - Кара┐мович висунув голову з намету, когось погукав. По хвилi зайшов Джевага. - Туди? - запитав вiн, показуючи рукою в стелю, i почав засукувати рукави. - Зараз ми його в один мент вiдправимо... - Поки що в клiтку! - буркнув гетьман. - Та рота йому заткнiть, щоб, бува, не пiдбурив козакiв до свавiлля. Велеречивий надто. - Бо┐теся мене? - запитав Павлюк. - Трохи, - зiзнався Кара┐мович. - Тому й ротяка заткнемо. Буду боятися, допоки не побачу твою голову на пласi у Варшавi. - Тодi ти боятимешся другого Павлюка. - Павлюкiв постара║мося вирвати з корiннями. - Не думаю, що земля буде родити самих лише кара┐мовичiв! Зв'язаного Павлюка з ганчiркою в ротi вкинули до дерев'яно┐ клiтки, що стояла на возi, а клiтку накрили ряднами. - Так буде обачнiше, - сказав Кара┐мович. - Бо Павлюк такий, що й поглядом може козакiв до бунту пiдбурити. Хай сидить у темрявi, а ми за Сулиму вiзьмемося. А тодi обох - до Варшави!.. Роздiл одинадцятий - Яремо, - гукнув Сулима, - облиш на хвилю сво┐ крила та поклич до мене Гуню з Савраном! - В один мент, батьку! - Ярема вiдiклав убiк палiччя, над яким щось мудрував, i тiльки шароварами залопотiв. Сулима зайшов до комендантсько┐, присiв край столу, задумався. Останнiми днями вiн часто задумувався, забував ┐сти, змарнiв, очi загострилися i глибоко запали, Ночами, походжаючи на мурах, все думав, зiтхав... Думка думку побивала, Павлюк з голови не йшов. Як подався з Кара┐мовичем, то нiби у воду. Чи варто було його вiдпускати? Надто вiн довiрливий. Такий легко вскочить у халепу. Iнша думка: а чи втрима║ш його на ретязi, коли вiн день i нiч Укра┐ною марить? Та, зрештою, не вперше вiн за шаблю взявся, бував у бувальцях... Заспокоював себе, а спокою не знаходив. Нi-нi, та й зринав у згадцi Кара┐мович. Ой, не той вiн, за кого себе вида║! Щось Сулимi не подобалось в ньому, а що? I знову думка думку побива║... Зайшов Савран, неквапливо, статечно всiвся за столом. Повагом люльку дiстав, набив тютюном, старанно викрешував вогню. - Задумався, отамане? - поспитав, запаливши люльку. - Осiли мене думки, як чорти Бога, - озвався Сулима - Про фортецю думаю. Залога в нас малувата, пороху обмаль, харчу, а з Сiчi щось возiв не видно. - Вiд Павлюка вiстей нема║. - Чекаю... До комендантсько┐ забiг Дмитро Гуня, веселий, заклопотаний, помолодiлий, й випалив одним духом: - Ху!.. Крутишся цiлий день, i вгору нiколи глянути. А ви ж чого це, батьки, журитесь? - Мiрку║мо, Дмитре, - озвався Сулима. - Пороху в нас негусто. I свинцю також. Та й з харчем тугувато. Остряниця обiцяв з Сiчi вислати обоз, та щось бариться. Почека║мо ще трохи та вiдрядимо на Сiч гiнця. А поки що не завадить нам однi║ю збро║ю запастися. - Камiнням? - пахнув димом Савран. - Камiнням, Охрiме. Варто наносити його на стiни побiльше. Коли раптом яка трясця вiдважиться фортецю приступом брати, камiння як знахiдка для нас буде. -Дiло! - згодився Гуня. - Можна ще й пiску запасти, не завадить. Ним зручно очi засипати... - То й почнемо з камiння, доки ║ час. Ти, Охрiме, - повернувся отаман до Саврана, - пiдеш з козаками до Днiпра, поста║те ланцюгом, вiд скель до форiецi, будете камiння з рук в руки передавати, а Гуня з сво┐ми хлопцями в степ ви┐де, аби яка пеня не застукала зненацька. Вгледиш пiдозрiле - стрiлятимеш, Дмитре. Степами вже ходила суха та дзвiнка осiнь, жовта, червоногаряча, наче з мiдi викувана. Зда║ться, торкнеш ┐┐ -задзвенить. Пада║ жовтогарячий лист, наколю║ться на сухi бур'яни, що деренчать на вiтрах, наче кiстяки... Над свiтом сну║ срiбне павутиння, тепло, нiби й не осiнь... I тихо... I журно... Свiт застиг, оповитий свiтлою печаллю. А десь за кряжами, пробуючи сво┐ сили, вже гудуть холоднi вiтри, лаштуючись в осiннiй полiт над землею. З рання й до вечора на пiвдень поспiша║ птаство. Ирiй-вирiй... Дмитро задумливим поглядом проводжа║ птахiв. Пригаду║ться йому далеке дитинство, село. На Воздвиження бабуся Мотря завжди застерiгала маленького Митька: - Гляди, шибенику, в цей день по деревах не лазь i близько до них не пiдходь. На Воздвиження птахи летять у вирiй i гадюки туди спiшать... - А як же вони повзуть? - доскiпу║ться Митько. - А з дерева на дерево, окаяннi, лiзуть, - хреститься бабуся. - 3 гiлки на гiлку. Боже борони, хто в цей день на дерево полiзе. - Ба, а що таке ирiй? - пита║ться онук. Бабуся гладить його по голiвцi. - То, онуче, теплий край за горами, за лiсами, за тридев'ять земель i окиянiв. Зими там нема║ та холоднечi, сонечко собi ся║, зелено та гарно, як у нас на Великдень. От пташки й летять зиму лютую зимувати в ирi┐. Хай ┐м Бог помага║! Курли... Курли... Журавлi... Хлопець сумним прощальним поглядом проводжа║ журавлиний ключ. На душi чомусь сумно ста║ i бентежно. Дмитро, аби струсити з себе сум, кричить: - Пантруй, хлопцi, степ!.. I сам огляда║ зiркими очима виднокiл. Куди не глянь - степ i степ, жовтий, побурiлий, вигорiлий за лiто... Балки, посивiла тирса. I тиша. Мiцна, терпка, з передосiннiм холодом. I пустка. Нi душi живо┐, тiльки в небi журно плачуть журавлi. Загiн Гунi розтягнувся пiдковою вiд Днiпра аж ген у степ i повiльно руха║ться... - Киги... Киги... - чайка пронеслась на Гунею. Наче бiлу грудку хто кинув у мiдяний степ... Зненацька з балки витика║ться гурт дядькiв. Дмитро порахував: п'ятдесят чоловiк. По всьому видно - селяни. Босi, в драних сорочках, стомленi... "Втiкачi, - радо дума║ Дмитро. - Нам поповнення йде. Вiдтодi, як ляхiв з Кодака витурлили i шлях на Сiч вiльним став, багато ┐х перейшло i Днiпром перепливло..." - Ану, Омельку, - крикнув до ближнього козака, - зустрiнь тих людей та проведи ┐х у фортецю! Хоч маленька, а все ж помiч, нам буде! Сулима привiтно зустрiв утiкачiв: - Нашому роду козацькому та нема переводу! - весело гомонiв, оглядаючи дядькiв. Були то рiзного вiку люди, молодi й старшi, чорнявi й сивi. Гурт як гурт, втiкачi як втiкачi. Пiдозри в отамана вони не викликали. Скiльки козаку║, стiльки й прибувають збiглi селяни, на Сiч, обвикають, оговтуються, хiба ж такими козаками потiм стають! - Звiдкiля ноги б'║те, хлопцi-молодцi? - 3 черкаського староства, - загудiли тi. - Втекли вiд паноти й просту║мо на Сiч. В дорозi почули, що запорожцi Кодак захопили, дай, дума║мо, в гостi завiта║мо. Серед втiкачiв видiлявся один, високий, мiцний, з грубезним лицем, котре густо заросло щетиною. Говорив вiн глухим, хриплим голосом та все засукував рукави, оголюючи волохатi руки. - А ти, мабуть, за отамана? - поспитав його Сулима. -Та мовби, - вiдказав глухо здоровань. - Вибрали дядьки в дорозi, комусь же треба старшинувати. Перебиваючи один одного, дядьки прохали Сулиму: - Приймiть нас, пане отамане, до себе! А ще коли б зброю дали, панам мстити! Будемо разом з вами вiдбиватися. - Разом? - звiв брови отаман. - А вiд кого?.. Та не гудiть, як жуки. Отамана вибрали, а рота йому розкрити не да║те. - А хiба пан отаман не вiда║, що на нього йде велике вiйсько ре║стрових козакiв? - запитав здоровань. - Ми ледве з халепи вискочили. Дiйшли до Бiлих Млинiв, а там вiйська того як жаб на болотi. Куди не поткнешся, конi, вози, гурти козакiв. Ледве-ледве викрутились ми та хутчiй, хутчiй, щоб першими до вас дiстатися й попередити про небезпеку. - А ви часом нiчого не чули про сотника Павлюка? Дядьки перезирнулися, плечима знизали. - Добре, - зiтхнув Сулима, - приймаю вас до гурту. Бачите, о-он козаки камiння в фортецю носять? Так от ставайте в ряд. З цього й почнеться ваше козакування. Розставивши дядькiв, Сулима сам взявся допомагати. Мiсце йому випало у фортечному дворi, бiля схiдцiв, що вели на мури. Камiнь плив з рук у руки по ланцюжку, доходив до Яреми, а вже Ярема передавав Сулимi, а Сулима - Кирпi... "Гарне камiння, - думав Сулима. - Яку муровану хату з нього можна було б поставити. Не хату, а озiю! Хороми. Вiки б простояла. А бiля хати садок посадити, бджiл розвести. Щоб дiти в дворi бiгали... - Сулима сам до себе посмiхнувся. - I щоб вся Укра┐на щасливою була, як сад квiтучий!" Кирпа брав камiння з рук Сулими, але в очi отамановi уникав дивитися. Мовчки передавав те камiння Гнатовi, котрий стояв ще вище Кирпи, i злився. На Сулиму, на самого себе... "Чорт з ним, з Сулимою, але життя мо║ пiшло шкереберть, -думав вiн,, iз злiстю хапаючи камiння. - Не вийшло з мене старшини, не розбагатiю, не повернуся додому паном... Так i розтринькав сво║ життя, на дрiб'язок розмiняв... Тьху! А що тепер? Головою битися в мури?" Кирпа плю║ться, мовчки бере з його рук камiння, переда║ далi Гнатовi i вкотре дума║: "Гуркнути б каменюкою Сулиму - i ходу!.. Хоч би душу вiдвiв. Все одно пропало мо║ життя. I якого я дiдька приперся у цю фортецю? В перший же день Сулима в льох посадив..." До нього тодi причепився Дмитро Гуня. Потiм Сулима пiдiйшов. Кирпа здуру було й кинувся до отамана за рятунком. - Пане отамане, ось ця голота, - ткнув вiн пальцем на Гуню, - затримала нас i обража║... Пора б уже навчити сiрому, як старшину поважати!.. Не стримавшись, Сулима схопив Кирпу за барки i так труснув його, що Кирпина голова трохи не злетiла з в'язiв. - Кирпо-о! - поставивши осавула на ноги, прохрипiв отаман. - Коли я ще раз почую вiд тебе слово "голота", коли я ще раз побачу, як ти будеш вдавати з себе гнилого панка й паплюжити козакiв, то за себе не ручаюся! Второпав? - Второпав, - скривився Кирпа й вовкувато бликнув на отамана. - I не забуду! - Вiд тебе несе вином, - сказав Сулима. -Ти коли встиг набратися? - Я ┐х щойно з комендантсько┐ викурив, - сказав Гуня, киваючи на Кирпу, Макуху та Щербину, котрi похитувалися на ногах. - Жлуктили нахильцi з карафок. - А кому яке дiло?! - закричав Кирпа. - Я захопив фортецю, тому й маю право пити! - Ха-ха! Вiн захопив фортецю! - зареготав Гуня. - Щось я тебе не бачив у числi перших, а пити - тут як тут. Iншi трупи з фортецi виносять, а вони винце дудлять. - Доведеться тобi вiдповiдати, осавуле! - рiзко сказав отаман. - Пияцтва я нiкому не прощаю! Кирпа злякано забiгав маленькими очицями, шукаючи собi хоч яко┐ пiдтримки, i, зрештою, вирiшив не оборонятися, а нападати: - А злото де ви подiли, пани отамани? Собi заграбастали? - Яке злото? - спокiйно запитав Сулима. - А те, що у фортецi було! - галасував Кирпа. - Дума║те, я не знаю, що ви три бочки злота захопили? Подiлили тихцем мiж собою - i мовчок? Сулима зблiд вiд такого нахабства, хоч вiд Кирпи можна було всього чекати, але стримався. - Дмитре, - спокiйно повернувся вiн до Гунi. - Вiзьми трьох козакiв i запрiть в землянцi цього п'яничку, доки не прохмелиться. А там побалака║мо. В холоднiй Кирпа швидко вихмелився, i його почало тiпати. Так було завжди, коли виходив хмiль. I злiсть кипiла. На Сулиму, на самого себе, що вдався такий безталанний. Нi Богу свiчка, нi чорту кочерга!.. Кинувся по схiдцях до маленьких дверей, щосили затарабанив кулаками... Бив доти, доки не защемiли кiсточки пальцiв. У вiдповiдь - нi звуку. Кирпа знеможено опустився на схiдцях, думаючи, що ж йому тепер чинити. П'ять лiт козаку║ на Сiчi, зумiв якось в осавули пролiзти, а далi - нi тпру нi ну!.. Розкусили. I не розбагатiв, хоч як не п'явся, як не принижувався заради шеляга щербатого. Як ото в шинку, коли покiйний Кикошенко запропонував йому кукурiкати пiд столом. Тьху! Власне, й на Запорiжжя Кирпа йшов з однi║ю метою: розбагатiти. Будь-що набити капшук. Наслухався дурних балачок, нiби злота в запорожцiв - кури не клюють. Що вони його лопатами гребуть. I збiднiлий шляхтич Лесючевський, котрий на правах бiдного родича терся у свитi магната Пшибося, клюнув на тi теревенi, приперся на Сiч, отримав прiзвисько Кирпа за свою пиху та гонор, а далi що? Набив кiлька торбинок дрiб'язком, та й годi. Не вельми густо. З таким скарбом не позмага║шся з багатою шляхтою. I от його, пся крев, шляхтича, зачинили в землянцi, наче якусь сiрому! Все життя Лесючевський-Кирпа мрiяв втерти носа ясновельможному панству, стати з ним на одному щаблi. Не бiдним родичем, що зазира║ в панську куховарню, аби дали що по┐сти (i це будучи шляхтичем!), а рiвним з рiвними. Проте змушений був слугувати панству, як хлоп. Тьху! Багачам байдуже, що вiн шляхтич, що його батько був можним. Але, на нещастя, дурним картярем. Програв та пропив все сво║ багатство, ма║тки, грунти, хлопiв i сам п'яним попав коневi пiд ноги. Ламаного шеляга не лишив сво║му синовi. Скiльки Кирпа не вислужувався - марно. Бiдний родич. Гiрш, нiж хлоп. Коли втiкав на Сiч, певний був: повернеться з караваном скарбу Та не простим козаком. Гетьманом. Або старшиною. На бiлому конi в'┐де... Тьху!.. Пiшло життя обертом. I з фортецею вiн прогадав. Де тi три бочки злота, котрi вiн сам вигадав i в котрi сам повiрив? А мо', й справдi були три бочки злота? А Сулима собi заграбастав?. Лють i заздрiсть до Сулими не затихала. "I треба ж було менi за ним побiгти в фортецю! - вкотре лаяв себе подумки. - Чорт би ┐┐ забрав!.. Iч, камiнням запасаються, видно, зовсiм припекло. Обложать фортецю ре║стровцi - i кукурiкай тодi... Цим камiнням довiю не будеш вiдбиватися. Та й харчу обмаль..." Беручи вiд Сулими чергову каменюку, Кирпа (а вiн сто┐ть на схiдцях вище отамана) бачить крутi широкi плечi, отаманову голову... "Кинути б оцю каменюку йому наголову, - з ненавистю дума║. - Бац - i нема║ Сулими... Впустив каменюку, невинний. Вирвалася з рук... Вислизнула - i по головi отамана..." Кирпа ще раз бликнув на отамана i розчепiрив пальцi... Камiнь полетiв Сулимi на голову... - Стережись! - раптом закричав Кирпа. Сулима вiдхилився, каменюка гуркнулась бiля його нiг... Кирпа рукавом сорочки витер холодний пiт з лоба, нехотя буркнув: - З рук вирвалась... - А сам подумав: "Боягуз... Лайно ти собаче!.. Духу не вистачило." Сулима уважно глянув на Кирпу, спокiйно озвався: - Мiцнiше тримай камiння в руках! - Затямлю цю науку! - зле бликнув на отамана Кирпа. Ще вище Кирпи на схiдцях сто┐ть Гнат Кодак. - Важенна!.. - каже вiн, беручи каменюку з рук Кирпи. - От дивуюсь, як це деякi людцi ухитряються отакезне камiння в себе за пазухою носити? Кирпа сполошено затупцяв на мiсцi, нiби його спiймали на гарячому, удавано байдуже поспитав: - Ти про що це пасталака║ш? - Та все про те ж, - з усмiшкою вiдказав Гнат. - Кажу, що дехто вхитря║ться жити на бiлому свiтi з отакезною каменюкою за пазухою. - А-а, за пазухою? - пробурмотiв Кирпа. - Ага, в пазусi, - лiниво тягнув Гнат, а очi його так i стрiляли. - Тiльки той, хто носить отакезну каменюку в пазусi, неодмiнно втопиться. Камiнь його на дно потягне Бульк! I нема║. Кирпи, примiром. - Ти чого це? - спалахнув Кирпа. - То я Кирпу так згадав, для прикладу. - Шукай собi iнший приклад, с-с-сiрома! А ще вище стоять Панько Макуха з Савкою Щербиною. Макуха мовчки бере камiння, переда║ його Щербинi. Той бурмотить: - На кий чорт менi така робота? Хiба я вiслюк, щоб на сво║му горбу камiння таскать? Я вiльний козак, а не хлоп Сулими. - Але Сулима й сам носить, - несмiло зауважу║ Панько Макуха. Щербина спалаху║: - Ото й носить, аби нам очi замилити! Що, мовляв, i вiн простий козак... А три бочки злота, про якi Кирпа казав, куди щезли? Чи, мо' ┐х лизень позлизував? Ех, i на дiдька я потелiпався за Сулимою! Макуха здивовано витрiщився: - Ти забув, Савко, що Сулима нас вiд опряги порятував. Коли б не вiн - запороли б нас бiля ганебного стовпа. - Врятував, врятував, - шкiрить Савка жовтi, щербатi зуби. - Чхав я на той рятунок, коли на нас сто тисяч ляхiв суне! - Так уже й сто тисяч? - насмiшкувато пита║ Панько. - Чого причепився, як той реп'ях? - визвiрився Щербина. - Сто не сто, а п'ятдесят - це вже точно. А то б чого Сулима камiнням запасався? Пороху та куль чортма, от i дума║ на камiннi ви┐хати в переможцi. Пропадем ми в цiй фортецi, як мишi! I собака за нами не гавкне. Тiкати треба звiдси, допоки не влипли. - Але ж це зрада? - Дурило!.. - шипить Щербина. - Макуха ти найсправжнiсiнька. Власне життя, бевзю, найдорожче. Телепень безвусий! Поживи з мо║, тодi й пащекуй! I знову вони надовго вмовкають, передають з рук в руки камiння. Потiм Щербина не витриму║: - I на кий чорт я потелiпався на Сiч?! Треба було обамбурити того дурня по курячiй головi! Макуха вже не раз чув цю iсторiю. Щербина був наглядачем у якогось панка пiд Бiлою Церквою. - Жив собi як вареник у маслi, - згадуючи минуле, хвастав неодмiнно Щербина. - Хоч i наглядач, а все одно пан. Па-ан, а не бидло. Пожену хлопiв пугою на роботу, сам у холодку лежу, а набридне лежнем, на конi гарцюю. Кiнь у мене був звiр. Хлопа запросто мiг затоптати... Кланялись менi, бувало, хлопи в нiжки, коли селом на конi мчу. Хоч i не пан я, а карка передi мною гнули. Що не так - пугою, пугою, аж шкура на них горить. У-у, тремтiло передi мною бидло! Навiть панок менi якось зауважив... Ти, Савко, того... легше трохи... А чого, кажу йому, iз смердами панькатись? Ха! Все було б добре, як вареник у маслi жив... I треба ж було.. Макуха зна║, що з Савкою приключилося. Щербина ночами до само┐ панi в спочивальню лазив. Закохалась вона в Щербину, чи що. Панок i застукав ┐х на мiсцi грiха... Щербина згарячу трiснув його мiдним пiдсвiчником по лисiй головi. З панка й дух до ранку геть... Довелося Щербинi рiзати поли. Так i на Сiчi опинився. - Кланялося б менi оце всяке бидло в ноги, - бурчить Щербина. - I треба ж було того пана по головi ошепулити. Ех!.. Якби знав, де падатиму, то й соломки б пiдмостив!.. Зненацька на стiнi закричав дозорець: - Пане отама-а-не-е!.. Гуня з мушкета бабахка║! - Яремо! - крикнув Сулима. - Бiгцем до Саврана, хай мерщiй усi до фортецi сходяться! Дмитро Гуня вже мчав до фортецi й кричав: - Ре║стровцi, щоб ┐х слiд запав, iдуть! У фортецi зчинилася метушня, товкотнеча. Кирпа не пам'ята║, як вiн опинився поруч з тим грубезним здорованем, ватагом дядькiв-утiкачiв. - Це ти, дурню, отамановi каменюку на голову пошпурив? - глузливо запитав здоровань, свердлячи Кирпу гострими очима. - Ай-ай-ай!.. - Я... я... впустив, - злякано пробелькотiв Кирпа. - З рук випорснула... I я... - Знала, куди падати, твоя каменюка, - ошкiрився той. - Прямцем отамановi на голову. - I, схопивши Кирпу за барки, притягнув до себе, дихнув в перелякане лице важким духом. - Не верти хвостом, тхоряко! Кинув, та духу не вистачило. Чого баньками клiпа║ш? Гляди, скажу отамановi, в один мент на палi опинишся! I, вiдпустивши Кирпу, здоровань пiшов собi перевальцем. "Хто вiн такий?" - боязко подумав Кирпа й зiщулився, дивлячись на його широку дебелу спину... Роздiл дванадцятий Сава Кононович, зупинивши коня, приклав долоню дашком до очей, розглядав фортецю. На мурах - всiма барвами майорять козацькi жупани, одноокi гарматнi жерла пильно дивляться на ре║стрового гетьмана. Кононович неспокiйно засовався в сiдлi, на душi зробилося кисло. На всяк випадок поспiшно вiд'┐хав подалi. Примчав Кара┐мович, ще здалеку закричав: - Пане гетьмане, чому зупинилися?!. З ходу треба нападати! Нас п'ять тисяч, а ┐х кiлька сот. На цугундер ┐х брати, ляк на них навiяти, щоб вiру втратили. А тим часом Джевага почне дiяти у фортецi. - Починай! - наказав гетьман. - Менi щось нездоровиться. - Гей, сурмачi! - вигукнув Кара┐мович. - Сурмiть напад! Блиснули на сонцi мiднi труби... Кара┐мович шаблею замахав. - Гей, козаки! Вперед з Богом! Нас бiльше! Ура-а-а! - Ура-а-аI. - не зовсiм дружно та гучно пiдхопили козаки, кидаючись на приступ. Злiва, вiд Днiпра, нападали загони старшини Бражника, зi степу рухався Басараб з двома тисячами. Кара┐мович вiв середину. Загони Бражника першими неслися на фортецю. Брама була зачинена. Проте Кара┐мович квапив Бражника. У фортецi пiд виглядом дядькiв-утiкачiв було п'ятдесят надiйних козакiв. Як тiльки ре║стровцi оточать фортецю й кинуться на приступ, Джевага мусив напасти на варту бiля брами, знищити ┐┐ й вiдчинити браму... Тому Кара┐мович не рахувався iз втратами. - Вперед! Вперед!.. Ура-а-а-а! На бастiонах блиснули вогнi, й небавом у небi розквiтли бiлi дими. Ядра, прохурчавши над головами, впали на загони Бражника... Заiржали конi без вершникiв... Знову спалахнули вогнi. Шугнули до неба кущi чорно┐ землi, й вище них злiтали вершники. Кара┐мович, нехтуючи безпекою, подався в переднi ряди. - До брами!.. Мчiть до брами - кричав вiн, махаючи шаблею. Бах! Бах!.. Гармати забухкали, мов горохом сипали у невидиму стiну. Затрiщали самопали на мурах, озвалися мушкети. Загони Бражника спинилися, безладно закрутилися в пороховому диму... Зрештою юрмиськом сипонули подалi вiд фортецi. - Стiйте-е-е! - вереснув Кара┐мович. - Назад! Завиваючи, просвистiло ядро, Кара┐мовича вирвало з сiдла й пошпурило на землю. Але вiн миттю ж схопився, спiймав чужого коня без вершника, вихопився в сiдло. - Назад! - загаласував вiн, намагаючись стримати ре║стровцiв, але його вже нiхто не слухав. Загони Бражника безладно вiдкочувалися в степ... Загонам Басараба також не щастило. Конi невiдь-чому почали спотикатися, падати, хоч по них нiхто не стрiляв. - А-я-а-а! -закричали з переляку ре║стровцi й, охопленi панiкою, ошалiло закрутилися на мiсцi... Примчав Кара┐мович, скочив з коня, побiг, придивляючись до землi. Нахилившись, щось збирав... Зрештою вихопився в сiдло. - Дурнi! Боягузи! Чого завили? У травi розкидано металевi шипи, от конi й напорюються на них. Будемо обминати. - Чого стали? - примчав до них гетьман (ядра сюди не долiтали). - Чого тупця║те на мiсцi, як отара овець? - Шипи, пане гетьмане! - крикнув Басараб. - Ми погубимо коней. - Шипiв злякалися? - заверещав гетьман. - А по сто злотих за що вам будуть платити? За прогуляночку? - Щоб ви подавилися тими злотими! - закричав худий ре║стровець. - Забирайте ┐х собi, наживайтеся на нашiй кровi! - Зрадник! - гетьман вистрiлив з пiстоля, i ре║стровець, хлипнувши, лантухом зсунувся з сiдла. -Так буде з кожним боягузом i зрадником! - галасував гетьман, розмахуючи пiстолем. - Вперед! - Але треба зiбрати шипи, - зауважив Басараб. - Ми погубимо коней. - Що-о? - визвiрився гетьман. - Може, скажеш, що я тобi визбируватиму залiзяччя? - I повернувся до ре║стровцiв: - Козаки! Орли! За мною, лицарi! I перший кинувся вперед, але кiнь його спiткнувся, впав на переднi ноги, i гетьман, не втримавшись, перелетiв через голову коня й гуркнувся в траву, аж загуло... - Ой-ой-о-ой! - закричав гетьман, соваючись у травi. Схопився, знову впав, поповз рачки, ойойкав на увесь степ. - Поможiть, бiсовi душi!.. Помира-аю!.. - Чого зуби скалите? - накинувся Кара┐мович на козакiв. - Поможiть пановi гетьману, бо вiн сво┐м вереском ще коней наполоха║. До гетьмана кинулись козаки, пiдхопили й, крекчучи, понесли його у вибалок, де стояв намет. Гетьман стогнав. Примчав Кара┐мович. Гетьман лежав бiля намету ниць i намагався рукою дiстатися сiдницi. - Еге, пане гетьмане, у вашiй сiдницi стирчить шип, - стримуючи смiх, мовив Кара┐мович. - Ой-ой! - стогнав гетьман. - Нi сiсти, нi встати. Ой!.. Та тягнiть його скорiше! Ой-ой!.. - Але я не мастак по витягуванню шипiв з гетьманських сiдниць! - буркнув Кара┐мович i вiдвернувся. - Отак? - закричав гетьман. - Ой-ой!.. Коли вашого гетьмана поранило на полi бою... ой-ой... то й помочi не дiждешся? Ой-ой... Помираю. - Гей, джуро! - крикнув Кара┐мович. - Витягни з гетьмана шип! - I повернувся до старшин, глузливо сказав: - Нас спiткало нещастя. Гетьман тяжко поранений, тому приступ вiдклада║ться. Козаки хай вiдведуть коней у балку. Видайте кожному ре║стровцю по шкалику оковито┐. Для пiдняття духу й бадьоростi. Вночi продовжимо приступ! Кара┐мович скочив на коня й, прихопивши з собою десяток вершникiв, помчав до фортецi. Ще здалеку махав руками, щоб не стрiляли. - Еге-ге-ей, Сулимо-о-о!.. - на все могутн║ горло закричав Кара┐мович. -Ти чу║ш мене, Сулимо? Це я, Кара┐мович! Я захопив Павлюка. Сидить у клiтцi. I ти будеш сидiти в клiтцi, Сулимо-о! Я повезу вас до Варшави, а тво┐х козакiв посаджу на палi-i-i! Вдарили у вiдповiдь гармати, Кара┐мович, пригнувшись до гриви, помчав назад... Дво║ ре║стровцiв вилетiла з сiдел... Та Кара┐мович на те не звернув уваги. Скочив з коня бiля гетьманського намету, хотiв було зайти, але, почувши, як гетьман ойка║, сплюнув i повернув до свого намету. - Джуро, оковито┐! Сидiв посеред намету, по-турецькому пiдiбравши ноги, жадiбно жлуктив оковиту. Вузькi косi очi його були тверезi й злi. Думав про Джевагу. Чому той не пода║ знаку? Адже домовились: тiльки ре║стровцi нападуть, Джевага винищу║ варту бiля брами... Невже Джевагу викрили? Чи не мав досi слушно┐ нагоди? Треба спробувати ще вночi, може, тодi Джевага впора║ться з брамниками. Iншим робом фортецi не вiзьмеш... Коли б ре║стровцi не охололи, не позадкували... Один уже не витримав. Гетьман його прикiнчив. А що, коли всi носами закрутять? Тiльки й надi┐ на оковиту... Кара┐мович прислухався. З гетьманського намету чулося ойкання. - Тьху! - спересердя сплюнув Кара┐мович. - Опудало горохове, а не гетьман! Постривай, телепню, вiзьмемо Кодак, не бачити тобi булави як сво┐х вух! Дума║ш, я для тебе стараюся? Дзуськи!.. Вночi ре║стровцi поповзли до фортецi. Нiч видалась темною, зривався вiтер i тоскно завивав. Кара┐мович пошепки пiдбадьорював ближнiх... Десь у прибережному вербняку моторошно завивав сич. - А щоб ти скис! - крiзь зуби вилаявся старшина. - Не знайшов iншо┐ ночi! Повзав мiж рядами, пiдганяв ре║стровцiв, пiдбадьорював: - Дiло сича кричати, дiло лицарiв гори вернути. Вперед, хлопцi! Вранцi будемо пити й гуляти у фортецi! Ре║стровцi тягнуть за собою штурмовi драбини та перекиднi мiстки. На фортечних мурах тихо. Гуде вiтер, та нiяк не вгаму║ться клятий сич... Ось чути, як на Днiпрi сплеснула риба. Кара┐мович враз насторожився. Довго прислухався. Сом вдарив хвостом по водi, сам себе заспокоював. - Швидше, хлопцi, швидше! Зненацька з фортечно┐ стiни почулося глузливе й спокiйне: - Та хоч не дуже сопiть! - Та шаровари побережiть, дiрки на колiнах попротира║те. I то┐ ж митi фортечнi стiни спалахнули вогнем... Вдарили гармати, луна сколошкала принишклу нiч. З переляку замовк сич. В очах Кара┐мовича довго пурхали жовтi метелики. Схопився... - Козаки - вперед! Ми бiля мети! - Ура-а-а! Ще яскравiше спалахнули стiни вогнем. Задрижала земля... Хтось розпачливо закричав у пiтьмi: - Ки-ишки-и-и... вирва-а-ало-о!.. Щось впало бiля Кара┐мовича, старшина ткнувся носом у землю, аж шкiру на лицi обдер... Звiвся навкарачки. Спалахнули стiни, зробилося видно. Побачив бiля себе голову... п┐ вiн i сприйняв було за ядро. Похолов... Вже й голови, як грушi, летять... А-а, бiс з ними! Де той Джевага? Треба вперед... Ще трохи зусилля... Першi загони ре║стровцiв вже встигли добiгти до рову, перекинули мiстки. - Драбини!.. Драбини хутчiше!.. Убравши голову в плечi, Кара┐мович здолав мiсток через рiв i вихопився на вал. Чи багато за ним перебiгло ре║стровцiв, не знав. Козаки безпорадно товпились на валах, хтось оступився, полетiв у рiв... Ось уже й драбини з'явились на валах, але не так легко було ┐х розвернути. Кiлька драбин, збиваючи козакiв, полетiли вниз... Притулившись спиною до фортечно┐ стiни, Кара┐мович безтямно слухав, як з криками й прокльонами падали в рiв його козаки. Треба було дiяти, а вiн чи не вперше в сво║му життi розгубився. Скреготiв зубами вiд безсилля... Зненацька на стiнах спалахнули смолоскипи й полетiли вниз... Вони летiли повiльно, аж надто повiльно, й освiтлювали вал, переляканих ре║стровцiв... - Ага, о-он де вони! - пролунала вгорi. - Ач, як мокрi мишi, трусяться на валу... Грицьку, ану давай сюди камiння. I то┐ ж митi на голови ре║стровцiв сипонула кам'яна злива. Збиваючи один одного з нiг, вцiлiлi ре║стровцi сипонули на мiстки. А триклятi смолоскипи повисли мiж небом i землею та заливали все навколо яскравим свiтлом... Гуло камiння... Розпачливо кричали козаки... Кара┐мович i собi ринувся на мiсток, збив когось з нiг, перестрибнув через клубок сплетених тiл. Хтось схопив його за ногу... Вiн падав у рiв, ревiв, як бугай, i тягнув у провалля Кара┐мовича... Кара┐мович в сум'яттi нiяк не мiг вiднайти в себе за поясом пiстоля, а той невидимий волав i тягнув його вниз... Кара┐мович вiдчував уже пiд ногами порожнечу... Хтось гойдався над, ровом, цупко тримаючись за його ноги, й кричав... Кара┐мович сунувся в рiв... Врештi йому пощастило вiднайти пiстоль. Сiв, гальмуючи однi║ю рукою сповзання в рiв, другою вистрiлив. I вiдразу ж вiдчув, що ногам стало легше... Вирачкував на мiсток, через нього перестрибували, падали... Трiщав мiсток вiд зливи камiння... Кара┐мович схопився й, затуляючи голову руками, побiг. - Рятуйте-е-е! - кричали з рову ще живi. Кара┐мович бiг, заткнувши пальцями вуха... До ранку все затихло. Кара┐мович лежав у наметi, обхопивши голову руками. Перед ним пливла жахна картина, як ре║стровцi падають у рiв... Скреготiв зубами... Чому Джевага не дi║? Так, чого доброго, з п'яти тисяч ре║стровцiв нiчого не зостанеться... А, дiдько з ними, аби лишень, фортецю взяти... Схопив штоф оковито┐, довго нахильцi пив, булькав, розливав горiлку... Запекло в горлi, трохи нiби полегшало. В намет заглянув джура. - Пане старшина, вас пан гетьман кличуть. Встав, похитуючись, гуло в головi джмелине гнiздо. Стукнув кулаком по головi, трохи нiби полегшало. Гетьман лежав у сво║му наметi долiлиць i стогнав. - Мабуть I досi шипа не витягли? - Витягли триклятого, витягли, - жалiбним голосом озвався гетьман. - Але те мiсце опухло... Ох-ох... Повернутися нiяк .. Бiсова залiзяка... Якi там нашi втрати? - Дрiб'язок... Думаю, що вже сот три-чотири набереться. - Ох-ох, - застогнав гетьман, мацаючи сiдницю, i незрозумiло було, чого вiн стогне. Чи тому, що втрати великi, чи тому, що сiсти не мiг. - Коли б ре║стровцi духом не впали... Ох-ох... Навiть на кульбаку не сяду. Прямо лихо... Як же я буду на бiлому конi у фортецю в'┐жджати? О-о-о... - Аби взяти, а в'┐хати на бiлому конi знайдеться кому! - сердито вiдрубав Кара┐мович, бо гетьман йому вже добряче набрид. - Людям голови вiдрива║, а ви, пане гетьмане, iз сво║ю сiдницею. - О-о-о! Менi моя сiдниця дорожча, нiж комусь голова, -застогнав Кононович i злякано глянув на старшину. - А що, коли того... нам доведеться втiкати? Як же я на коня видряпаюсь, га? - Тодi, пане гетьмане, будете з Сулимою домовлятися, як вам краще з пораненим гузном на палю сiдати! - зловтiшно сказав Кара┐мович. - I взагалi, не скиглiть, гетьмане. Без мене вам не вибратися звiдси. Кононович важко зiтхнув: це була правда. По хвилi запитав: - А що ж далi буде? - Залл║мо очi ре║стровцям оковитою. Хай жлуктять, хай задурманюють собi голови, менше думатимуть. - О-о-о... - почав було гетьман. Кара┐мович сплюнув i вийшов з намету. Довкола плив рiдкий туман. I фортеця теж нiби пливла. "А бiс би забрав Джевагу! - подумки вилаявся Кара┐мович. - Чому вiн так довго чуха║ться? Чи, мо', жижки затремтiли?" Оглянувся на свiй табiр. Сотники роздавали козакам оковиту. Вони юрмами гудiли бiля бочок, розмахували руками, галасували... Кара┐мович скривився. Вiн велiв понасипати в бочки з оковитою сушеного дурману. Доки до фортецi добиралися, оковита добре настоялась. Голову хiба ж так замакiтрить. Хай жлуктять." Глянув на фортецю i з подиву свиснув. Фортечна брама вiдчинилася, пiдйомний мiст повiльно опускався на рiв. Чи не Джевага, бува?.. Стрепенувся... Та ось з фортецi вилетiв вершник. Один-║диний. Мiст знову пiднявся, брама зачинилася. Вершник мчав сюди, до табору ре║стровцiв. Ось вiй зупинився, замахав шапкою. - Еге-ге-ей! - закричав. - Слухайте мене, ре║стровцi! Коли ви ще не стратили голiв i ма║те чим слухати й думати... Я - Дмитро Гуня... Отямтеся... Схаменiться!.. Ви ж не ляхи i не турки... Проти кого пiдняли зброю? Ми одно┐ матерi дiти... Опам'ятайтеся, козаки! Не танцюйте пiд панську дудку. Бийте свою старшину i переходьте на наш бiк... Хай живе вiльна Укра┐на! Кара┐мович випалив з пiстоля навмання. - Чого роти пороззявляли?! - гаркнув на ре║стровцiв. - На коней! Хапайте того крикуна! Не вiрте йому... Запорожцi вже давно зрадили Укра┐ну! Туркам ┐┐ продали... Хапайте його. Бочку оковито┐ тiй сотнi, котра зловить Гуню! Кiлькадесят ре║стровцiв скочило в сiдла i кинулися навперейми, намагаючись вiдрiзати Гуню вiд фортецi. Але, на ┐хнiй подив, Гуня повернув зовсiм у протилежний бiк, з розгону влетiв у Днiпро i поплив поруч з конем, тримаючись за сiдло. - Стрiляйте! - закричав Кара┐мович. - В голову йому цiльтеся, в голову! Бочку оковито┐ даю! Ре║стровцi спiшились бiля води, аби краще було стрiляти, але тут вдарили фортечнi гармати, i трьох козакiв наче вiтром здуло. Решта спiшно повернулися в табiр. Гуня вже плив посеред Днiпра. - Ах, чорт... - лаявся Кара┐мович i ладен був сам себе розiрвати з досади й лютi. - Гiнець! На Сiч подався. Не вистачало, щоб нам ще сiчовики в спину вдарили! Бражнику?! Де Бражник? - Я тут, - пiдбiг сотник. - Бери козакiв i мчiть до фортецi! Кричiть: якщо запорожцi видадуть нам Сулиму, то ми помилу║мо ┐х. Iнакше - голови геть! Чого витрiщився? Ану, гайда до фортецi! - Пане старшино! - погукав його один з ре║стровцiв високий, довготелесий козак з рудими, аж вогнистими вусами. - Я думаю... - Швидше думай! - нетерпляче перебив його Кара┐мович. - Хоча ваше дiло не думати, а чинити, що старшина велить! - От i лихо в тiм, що ми не дума║мо, - сказав довготелесий. - Що-о?! - очi в старшини вилiзли з орбiт. - Бунт? Непокора? - Я гадаю... - тягнув ре║стровець, - що Гуня правду казав... Ми укра┐нцi, i вони укра┐нцi... То чого ж нам кров проливати? Аби пани радiли та мiцнiше на наших шиях сидiли? - Он воно що? - аж позеленiв Кара┐мович - Ця потолоч вже думати почала? Вона вже з тими лотрами збира║ться заприязнити? Так? Та я велю тобi негайно вирвати язика! - Всiм язики не повирива║ш, - повагом вiдповiв довготелесий. - I очi оковитою всiм не залл║ш. - Ах ти ж!.. - задихнувся старшина. - Смi║ш ще пасталакати, бидло?! Та я ж тобi!.. Не тямлячи себе, вхопив пiстоля i вистрiлив прямо в обличчя довготелесому.. Ре║стровцi насуплено мовчали. - Так буде вчинено з кожним, хто посмi║ вiдкрити свого смердючого рота! - вигукнув Кара┐мович. - Ви лицарi його мосцi короля, а не лотри з чорного лiсу! - Накинувся на Бражника: - А ти чого баньки вилупив, остолопе? Ану марш до фортецi!.. Кричiть, щоб Сулиму нам видали. Басараб! Де Басараб? Дайте ще оковито┐ ре║стровцям. Хай п'ють та менше думають! Роздiл тринадцятий Дмитро Гуня здолав половину шляху до Базавлука. Не шкодував коня i, перепливши Днiпро, нiсся степами як несамовитий. Якась неясна, глуха тривога пiдганяла його щомитi. Спинився лише за Гострою Могилою, коли пролунав вибух, вiд якого задвигтiла земля, й кiнь мимовiльно збився з швидкого клусу... Ген-ген кружляло гайвороння... Дмитро спохватився i знову пустив коня вчвал. Полетiв навстрiч степ, засвистiв у вухах вiтер. Хлопець любив швидку ┐зду. Та цього разу не вiдчував насолоди вiд того. Тривога за долю товариства у фортецi гризла його серце. Тiльки б швидше дiстатися до сторожово┐ вежi. Там сидить козак-сторожовик, йому далеко видно. Гнав i гнав коня. Десь тут ма║ бути бекет. Хатина, плетена з лози, глиною обмазана, кура║м крита. Козацька залога щодень в роз'┐здах, але один козак незмiнне лиша║ться на чатах. 3 високо┐ вежi пильну║ обрiй. В нього й дiзна║ться, що то за вибух... У бекетникiв вiн помiня║ коня й хутко дiстанеться Сiчi. Дорога то спускалася в балку, то знову вибiгала на рiвнину Обабiч стiною сто┐ть тирса. Степ i степ. А на видноколi кряжi синiють. Поодинокi дерева задумливо стоять. Орли над степом кружляють. Тиша i спокiй. Мудрий i величний спокiй. I Гуня вiдчув, що потроху вгамову║ться. Степ завсiди заспокiйливо дiяв на нього, в степу люди зростають неквапливi, мудрi... Перш нiж рота розкрити -довго думають, люльку смокчучи... Та ось i бекет. Ще здалеку Гуня побачив край дороги на могилi сторожову вежу Неподалiк хатка стояла. Зiркi гiнцевi очi вгледiли на вежi козака Вiн стояв, спершись на бильце, й мрiйливо дивився вдалеч... В Гунi вiдлягло вiд серця. Вартовий спокiйно дивиться в степ, отож довкола спокiйно. Коли б тривога яка чи бiда, вiн пiдпалив би солому, що лежала бiля нього. I шугнув би густий вогонь у небо, нiмо волаючи, бiда! I на iнших би вежах спалахнули б вогнi, i так аж до само┐ Сiчi. Але що ж за вибух стався в степу? Посланець повернув коня до вежi. Поблизу не видно нi козакiв, нi ┐хнiх коней Але спершу Гуня не надав