Валентин Чемерис. Фортеця на Борисфенi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ Книга перша Обiзвався серед Сiчi курiнний Сулима: "Не схотiли клятi ляхи Попустити й трохи, Щоб ┐здили в Сiч бурлаки Та й через пороги, - Спорудили над Кодаком Город крiпосницю, Ще й прислали в Кодак вiйсько Чужу чужаницю" ...Обiзвався серед Сiчi Курiнний Сулима: "Гей, давайте, хлопцi, зварим Вражим ляхам пива!" Обiзвавсь Павлюк хорунжий: "Допомоги дати! Щоб ту лядську перепону Нащент зруйнувати!" Добре Павлюк та Сулима Ляхiв частували З народно┐ думи ПРОЛОГ Чого на Укра┐нi споконвiку бракувало, так це ║дностi. Силу мали, рiшучостi вистачало, зваги не позичали, самопожертвою вражали, а ось ║дностi катастрофiчне й постiйно не вистачало. Зате розбрати i чвари мiж сво┐ми, як здавалось, нiде в свiтi ряснiше й щедрiше не родили - з року в рiк, з вiку в вiк. Тож усi укра┐нськi повстання, у яке б ми столiття не заглянули, незмiнно закiнчувалися тим, чим вони, зрештою, i мусили закiнчуватися, - великою кров'ю i тисячами молодецьких голiв, якi, злiтаючи з плеч широких, перетворювались у звичайнiсiнькi черепи, так i не спромiгшись вибороти волю, до яко┐ iнодi досить було зробити всього лише один-║диний, хоч i рiшучий, але останнiй крок. I нове повстання, що невдовзi визрiвало й спалахувало вiд краю й до краю, вперто не зважало на невдачi попередньо┐ спроби вирватися з ярма. Це нiби якесь прокляття, що постiйно висiло над Укра┐ною з року в рiк, з вiку в вiк, прирiкаючи козакiв на все новi й новi безплiднi жертви та поразки. I останн║ - перед тими подiями, про якi ми й поведемо мову, - повстання, що спалахнуло у 1625 роцi на Приднiпров'┐, теж закiнчилося - за крок вiд перемоги! - все тi║ю ж, здавалося, вiчною поразкою, що чорним сонцем спопеляла Укра┐ну. Iсторики засвiдчують, що в повстанцiв, числом близько двадцяти тисяч, в рiшучiй битвi бiля Курукiвського озера з вiйськами коронного гетьмана Станiслава Кон║цпольського не вистачило не лише збро┐ та припасiв, а й - головного - ║дностi. "У ┐х таборi спалахнула боротьба мiж прихильниками угоди з панами й основною масою повсталих. 26 жовтня це призвело до перевороту. Вiд Жмайла (повстанського гетьмана) було вiдiбрано булаву (подальша доля його невiдома) i передано знову Михайлу Дорошенку. Другого дня Дорошенко з усi║ю старшиною прибув до Кон║цпольського й прийняв умови польсько┐ сторони"[1]. I пiдбитою птахою заквилила над Укра┐ною дума народна: ...Силу ж панiв перебила Голота бурлацька, Та не хотiла водно стати Старшина козацька... Не минуло й чотирьох рокiв, як пiдневiльний люд, не витримавши утискiв шляхти й магнатiв та жорстокого насильства, що його чинили жовнiри на Укра┐нi, повернувшись туди пiсля закiнчення польсько-шведсько┐ вiйни, знову - вже вкотре! - повстав. До нього невдовзi при║дналися i запорозькi козаки. У 1629 роцi вони обрали сво┐м гетьманом вiдважного ватажка Тараса Федоровича, вiдомого в iсторi┐ пiд прiзвищем Трясило. Вже в березнi наступного року десятитисячне кiнне i пiше вiйсько Трясила вирушило з Сiчi на волость. Повстанський гетьман в унiверсалi, зверненому до народу, закликав усiх пiднятися проти гнобителiв i вигнати шляхту з рiдного краю. До нього приставали селяни, мiщани, ре║стровi козаки, В Черкасах було схоплено ре║стрового гетьмана Чорного, а його старшина втекла до Корсуня пiд захист жовнiрiв. Коли в кiнцi березня повстанцi пiдiйшли до Корсуня, мiсто взялося за зброю. 3 вiкон i горищ мiщани стрiляли в шляхту, ре║стровцi вiдразу ж перейшли на бiк повстанцiв, а старшина з польськими офiцерами втекла у Бар - резиденцiю коронного гетьмана. Не зважившись виступити проти народно┐ бурi, коронний гетьман звернувся з вiдозвою до магнатiв i шляхти укра┐нських во║водств: "Прошу вас, мо┐х милостивих панiв, котрi найближчi до цi║┐ пожежi i вже ранiше зазнали, що таке хлопське свавiльство, добровiльно прибути до вiйська його королiвсько┐ милостi, аби гасити цей вогонь хлопською кров'ю". Як тiльки Трясило вступив у Канiв i Переяслав, повстання перекинулось i на Заднiпрянщину. Зiбравши шляхту, Кон║цпольський вислав поперед себе загiн коронного стражника Саму┐ла Лаща, котрий вiдзначався нечуваною жорстокiстю, бо нищив, як писав львiвський лiтописець, всiх, "был бы только Русин". Лащiвцi вирiзали населення цiлих мiстечок, як то сталося в Лисянцi й Димерi. Брати приступом Переяслав Кон║цпольський, хоч його вiйсько й мало краще озбро║ння та постачання, кращу кiнноту й артилерiю, не зважився. Почалися сутички. Однi║┐ ночi в травнi невеликий козацький загiн проник в польський табiр i напав на штаб Кон║цпольського, який охороняла спецiально пiдiбрана iз шляхтичiв з "найзнатнiших" родин вартова хоругва - Золота рота. Повстанцi вирубали ┐┐ до ноги. З кожною сутичкою все рiдшали й рiдшали ряди коронного вiйська, аж доки в кiнцi травня не було завдано йому нищiвного удару, пiд час якого жовнiрiв i шляхти полягло бiльше (свiдчення очевидця), нiж за всю польсько-шведську вiйну. Втративши бiльше десяти тисяч жовнiрiв та шляхти, Кон║цпольський втратив i вiру в перемогу. А далi... все повернулася на круги своя. "Пiд Переяславом перемога схилилася на бiк повстанцiв. Але вони не змогли закрiпити ┐┐. Причиною цього були, як i пiд час попереднiх повстань, суперечностi в ┐хньому таборi. Старшина й частина ре║стровцiв вимагали угоди з панами, ┐м вдалося усунути Тараса Федоровича вiд гетьманства й поставити на його мiсце свою людину - А. Конашевича-Бута. Тарас Федорович з десятьма тисячами козакiв, противникiв угоди, вiдiйшов на Запорiжжя. 29 травня, уже без них, було укладено компромiсний договiр" [2]. Що призвiдцями всiх бунтiв i повстань на Укра┐нi були запорожцi, шляхта добре розумiла. Не маючи змоги за одним махом розквитатися з сiчовою вольницею, панство вiдразу ж пiсля придушення повстання Тараса Трясила вирiшило обгородити Сiч вiд Укра┐ни. Особливо на цьому наполягало магнатство i шляхта Схiдно┐ Укра┐ни, з чи┐х володiнь селяни цiлими гуртами втiкали на Запорiжжя. У 1635 роцi на сеймi, що зiбрався у Варшавi, магнатство вимагало спорудити фортецю на Днiпрi i поставити у нiй надiйну залогу з пiхоти й кiнноти. А вже тодi й почати вгамування сiчовикiв. Хлопи, пся крев, втiкають з ма║статiв на Сiч, вже й шлях собi понад Днiпром вторували. Фортеця ж перетне збiглим ланцям шлях до волi. Сiч, не маючи свiжого поповнення, невдовзi й захирi║. Згодом можна збудувати ще одну фортецю, але вже ближче до Сiчi, потiм ще i ще... Поступово й невблаганно оточуючи запорожцiв фортецями й залогами, можна й задушити волю у ┐┐ ж власному гнiздi. Сейм ухвалив: доручити коронному гетьману Кон║цпольському звести фортецю на Днiпрi якомога швидше i поселити в нiй надiйну залогу. На будiвництво видiлили сто тисяч злотих, i, щойно повеснiло, коронний гетьман прибув у Надднiпрянщину. Будувати фортецю мав iнженер, француз за походженням Гiйом де Боплан. Взагалi, його справжн║ прiзвище Левассер, додаток "де Боплан" походить вiд назви одного з володiнь Гiйома Левассера, але так уже сталося, що в iсторiю вiн увiйшов як Боплан. Народився Гiйом Левассер де Боплан 1600 року в Нормандi┐, з молодих лiт служив у вiтчизняному вiйську, побував у Вест-Iндi┐ (Центральнiй Америцi), а з кiнця 1630 i до 1647 року, як найманий iнженер-фахiвець, перебував на службi в польському вiйську, що стояло на Укра┐нi, Вiн споруджував укрiплення в Барi на Подiллi, фортецi у Бродах на Львiвщинi i, зрештою, на березi рiчки Борисфен, "звано┐ в народi Нiпр, чи Днiпр", - тобто Кодацьку. Всi фортецi, як зазначають iсторики, мали стати опорними пунктами панування польських магнатiв на Укра┐нi. Служив Боплан у вiйську коронного гетьмана Станiслава Кон║цпольського, з ним i прибув до Кодацького порога. Та коли б французький вiйськовий iнженер, котрий перебував на службi в Речi Посполитiй, тiльки будував фортецi на Укра┐нi, то навряд чи ми й згадували б його. А вiн - звичайний вiйськовий iнженер, найманець чужо┐ держави - навiчно увiйшов в iсторiю Укра┐ни, бiльше того - зажив слави серед сучасникiв i нащадкiв як на Укра┐нi, так i у Францi┐. I все це завдяки сво┐й книзi "Опис Укра┐ни, кiлькох провiнцiй королiвства польського, що тягнуться вiд кордонiв Московi┐ до границь Трансiльванi┐, разом з ┐хнiми звичаями, способом життя i ведення во║н", - така повна (в дусi тих часiв) назва працi Боплана, вперше видано┐ в Руанi 1651 року. Сiмнадцять рокiв Бопланового життя минуло на Укра┐нi. Будуючи фортецi -заради заробiтку, - аби польське ясновельможне панство ще мiцнiше вкорiнювалось на Укра┐нi, iнженер-найманець не лише складав карти Укра┐ни, а й рiк за роком спостерiгав за пiдневiльним (Боплан, до речi, сам зазнавав утискiв вiд шляхти, якiй вiрно служив) життям мiсцевого люду, його звичаями, вiруваннями, боротьбою з сво┐ми поневолювачами та все побачене й почуте занотовував до пота║мних сво┐х записникiв, що згодом i склали його знаменитий "Опис Укра┐ни...". Життя в Укра┐нi пiдневiльних селян було жахливим, адже вони, як свiдчить Боплан, "змушенi вiддавати сво┐м панам усе, що тим лише заманеться вимагати. Не дивно, що цим злидарям у таких тяжких умовах не залиша║ться нiчого для себе. Але й це ще не все: пани мають безмежну владу не тiльки над селянським майном, а й над ┐хнiм життям: такою великою ║ необмежена свобода польсько┐ шляхти (яка живе наче в раю, а селяни наче в чистилищi), що коли селяни потрапляють у ярмо до такого пана, то опиняються у гiршому становищi, нiж каторжани на галерi. Таке рабство ║ причиною того, що багато селян тiка║, а найвiдважнiшi з них подаються на Запорiжжя, яке ║ мiсцем притулку козакiв на Борисфенi". Цiкавився вiн i життям, побутом та вiйськовими походами незвичайних людей, котрих доти не зустрiчав у сво║му життi, хоч i попо┐здив чимало, званих запорозькими козаками. Описуючи Укра┐ну, дивуючись з того, що "на ярмарках продають димарi для печей, у нас це викликало б смiх гак само, як i спосiб приготування у них м'ясних страв, ┐хнi весiлля та iншi церемонi┐, про що говоритимемо далi". Боплан з великою симпатi║ю скаже про Укра┐ну: "Однак саме звiдсiль пiшов той благородний люд, який назива║ться нинi запорозькими козаками i котрий протягом стiлькох уже лiт заселя║ рiзнi мiсця уздовж Днiпра i в сумiжних землях". Це писав письменник Боплан, а вiйськовий iнженер Боплан все робив для того, аби приборкати той благородний люд, - для цього i за Кодацьку фортецю взявся. Мiсце для не┐ вибрали серед Дикого поля, за чотири сотнi миль по Днiпру вiд Ки║ва, на правому березi, де рiчка робить поворот на пiвденний захiд, бiля першого порога, званого Кодацьким, тож i фортецю назвали теж Кодацькою. В гирлi Самари - "свято┐ козацько┐ рiки", - як зазнача║ Боплан, брали лiс для фортецi. Будiвництво велося в тому мiсцi, де над водою здiймалася стрiмка скеля, з яко┐ зручно було оглядати i прострiлювати навколишню мiсцевiсть. Селяни, схопленi жовнiрами коронного гетьмана, полоненi татари та солдати-найманцi на початку лiта 1635 року закiнчили фортифiкацiйнi споруди. Замок звели з дерева i забудували його землею. Сама фортеця являла собою чотирикутник, зовнi на пiвдень виступали два пiвбастiони. З пiвдня, сходу i заходу фортецю оточував глибокий рiв - як прiрва. В його дно закопали гострi дубовi палi. Пiвнiчний мур захищав крутий берег, з пiвденного боку, зi степу, розкидали "на великiй вiдстанi кам'янi й металевi гостроконечники, аби не могла пройти ворожа кiннота. А ще фортецю оточував з боку степiв високий вал насипно┐ землi, що починався вiдразу ж за ровом i з-за якого ледве виднiлися дахи замкових будiвель. Для козакiв та фортеця - що скалка в оцi. Сiвши на Кодацi, майже перед дверима Сiчi, магнати перерiзали пуповину, що зв'язувала сiчову вольницю з Укра┐ною. Спробуй тепер проскочити непомiченим через пороги. Загони драгунiв день по дню нишпорили степами навколо Кодака, виловлювали втiкачiв на дорогах, пiдстерiгали на Днiпрi i запроторювали iх у пiдземнi нори фортецi. Частину бранцiв карали смертю, бiльшiсть забивали в кайдани i вiдправляли на каторжнi роботи в численнi ма║тки коронного гетьмана. Розумiли запорожцi й iнше. Укрiпившись на Кодацi, шляхетне панство, безперечно, забагне з часом ще ближче пiдсусiдитись до Сiчi. Кодак - то лише початок наступу на запорозьку вольницю. Не зруйну║ш його - лиха не обберешся. Тож тiльки-но закiнчилося будiвництво й коронний гетьман пiшов з вiйськом у Польщу, як занепоко║не сiчове козацтво почало .збирати охочих "викурити ляхiв з Кодака". Потрiбен був призвiдець, отаман. Першим, як свiдчить дума вкра┐нська, "обiзвався серед Сiчi курiнний Сулима". Що ми зна║мо про курiнного отамана (за iншими даними - гетьмана нере║стрових запорозьких козакiв) Сулиму? В офiцiйних, надто скупих iсторичних довiдках зазначено, що Iван Михайлович Сулима народився (рiк народження невiдомий) у селi Рогощi, тепер Чернiгiвського району Чернiгiвсько┐ областi. За походженням дрiбний шляхтич. Був помiчником управителя ма║тку польського магната С. Жолкевського на Переяславщинi. Пiзнiше служив у польських магнатiв Даниловичiв. Не витримавши утискiв, утiк на Запорiжжя, де завдяки особистiй мужностi, вiйськовiй кметi, чесностi та справедливостi, непримиренностi до гнобителiв Укра┐ни дрiбний шляхтич Iван Сулима швидко здобув визнання серед сiчовикiв, котрi й вибрали його спершу курiнним отаманом, а згодом i гетьманом, Iван Михайлович брав участь у козацьких походах проти туркiв i кримських татар. У серпнi 1635 року повсталi нере║стровi козаки на чолi з Сулимою, повернувшись з Дону, де вони зимували пiсля морського походу пiд Азов, напали на Кодак. Згодом Боплан у сво║му "Описi Укра┐ни..." так про той козацький напад напише (дещо ревниво i навiть аж ображено: "...я закiнчив будувати (Кодацьку фортецю) в липнi 1635 року, але в серпнi того ж року якийсь Сулима, гетьман повсталих козакiв... зненацька захопив ┐┐ i розбив гарнiзон", що мав десь близько 200 во┐нiв пiд командуванням полковника Марiона. Цей полковник Марiон був французом..." Роздiл перший Полковник Жан Марiон встиг побути комендантом Кодака близько мiсяця. В липнi вiн прийняв щойно зведену фортецю I залогу, в нiй, що складалася з найманцiв-драгунiв (в основному нiмцiв, котрi, як i сам комендант, перебували на службi в польсько┐ Корони), а вже на початку серпня Iван Сулима вiдiбрав у нього не лише фортецю, а й саме життя. (Будiвничому ж фортецi Боплану, на вiдмiну вiд його спiввiтчизника Марiона, далебi, здорово поталанило: затримайся вiн бодай на мiсяць в Кодацi, то ще не вiдомо, чи мали б ми сьогоднi його книгу про Укра┐ну!). Але навiть за той ║диний мiсяць свого комендантства Жан Марiон, вiрно слугуючи Речi Посполитiй, встиг так дозолити сiчовикам, що розраховувати на ┐хню милiсть вже не мiг. Як не мiг i живим датися в ┐хнi руки. Месники б пригадали йому i нелюдськi тортури, що ┐х драгуни чинили над селянами Схiдно┐ Укра┐ни, котрi, втiкаючи на запорозьку вольницю, опинялися в пiдземеллях фортецi, i тi утиски й розорення, яких за знали й самi козаки, - Жан Марiон iз загонами драгунiв, повсюди нишпорячи, руйнував зимiвники, забороняючи сiчовикам не лише селитися в тих краях, а й навiть полю вати чи ловити рибу. Непокiрних, розоривши ┐хнi житла та господарства, приганяв до Кодака i кидав у льохи Жан Марiон дiяв безкарно i гадав, що так i буде завжди I раптом - як снiг на голову лiтнього дня! - напад на драгунiв. Перший звiдтодi, як збудували фортецю. П'ятеро драгунiв повели вранцi топити в Днiпрi бранця. Парубок був з тих хлопiв, котрi, втiкаючи вiд сво┐х панiв на Запороги, потрапляли -до Кодацько┐ в'язницi. Хлоп, зрештою, i згадки не вартий - на одного менше, на одного бiльше буде у фортецi, що вiд того змiниться? - коли б не те, що сталося на березi. Комiсар фортецi шляхтич Пшияловський (у його справи комендант не втручався, пам'ятаючи, що гоноровитий шляхтич - особистий представник коронного гетьмана Речi Посполито┐) часто розважався тим, що "напував" бранцiв у Днiпрi. Роби лося це так. Коли хто з них, знемагаючи вiд спраги, вперто вимагав води, комiсар казав драгунам: - Сто дяблув! Хлопську забаганку треба виконувати, щоб не пасталакали, що ми надто жорстоко з ними поводимося. Вiдведiть цього лотра до рiчки, почепiть на шию каменюку i турнiть його у Днiпро - хай, бидло, п'║ донесхочу, якщо вже йому так забаглося води! Так було й того ранку. Але несподiвано, коли жовнiри вже чiпляли бранцевi каменюку на шию, з прибережного очерету гримнули пострiли. П'ятеро драгунiв крижнями попадали на березi, хлоп зник. Тi, хто стрiляв, теж... Досi фортеця спокiйно собi стояла, варта не дуже остерiгалася нападу, певна, що козаки й на гарматний пострiл не пiдступлять до мурiв, i раптом. На очах у всi║┐ залоги вбити п'ятьох драгунiв i щезнути? А що, коли вранiшнiй напад - то лише початок чогось серйознiшого? Наприклад, розвiдка? Запорожцi викрили себе лише тому, що вирiшили врятувати бранця... Пiсля розвiдки чекай нападу. Але ж чи пiд силу ┐м здолати рiв, вал i стiни? Далебi, нi I все ж Марiон задумався. Був вiн людиною суто вiйськовою i добре затямив: нема║ таких фортець, котрi так чи iнакше не можна було б здобути. А Кодацька одна-║дина у цих краях. Навколо сотнi i сотнi верст пустельних степiв. А пiд боком Сiч. Хто виручить Марiона на випадок лиха? Польських вiйськ на Укра┐нi зараз майже нема║, ┐х повiв гетьман, казали, аж у Прибалтику. Буцiмто до вiйни з Швецi║ю готу║ться. От i чекай допомоги, коли скрута припече! - Невтiшнi, виходить, справи! - вголос промовив комендант i вiдчув, як його знову охоплю║ роздратування. Нарiкав на самого себе, що такий невдаха, бо не зумiв зробити блискучо┐ кар'║ри, заради яко┐ ┐хав сюди аж iз Францi┐, на полякiв, котрi покинули його в цiй пустцi з сотнею - другою ненадiйних найманцiв, а самi вештаються бозна-де, на запорожцiв, котрi таки ж напевне вже готують напад, на офiцерiв залоги, яким усе байдуже, кому служити, кого вiшати... I хто вiн, зрештою, такий? Збiднiлий дворянин, який служить Польщi, а гнобить Укра┐ну. На випадок чого, поляки першi ж його кинуть напризволяще, а козакiв не вблага║ш. Для них вiн каратель, чужинець, що приплентався душити ┐хнiй народ i ┐х самих та ┐хню легендарну вольницю ... Зганяв злiсть на офiцерах: - На очах у залоги козаки вбивають наших воякiв i наче крiзь землю провалюються, а ви замiсть них ловите облизня? Що це таке, питаю вас, лицарiв караючого меча в цьому проклятому закутнi свiту? Та якi ви лицарi? Ви бездари, панове! Я не спроможний лiпити драгунiв з глини, ┐х у мене всього лише двi сотнi, а навколо ворожа нам кра┐на, де небезпека чига║ на кожному кроцi. Подумайте, що вас чекав, панове офiцери, коли сюди прийдуть запорожцi всi║ю ордою! Гнiв швидко вщух, i комендант вiдчув утому i байдужiсть. Ат, чи не все одно, п'ятьох драгунiв уб'ють сiчовики чи й усiх перенищать. Однак його життя пiшло наперекiс. I махнув рукою - геть! Офiцери вийшли, мовчазнi й сердитi. Комендант хотiв було налити собi кухоль доброго угорського вина, як дверi, несподiвано завищавши, зi скреготом вiдчинилися. До комендантсько┐, поправляючи фамiльну шаблю на поясi, увiйшов насуплений комiсар фортецi шляхтич Пшияловський. То був низькорослий череватий панок в люстриновому кунтушi, з випещеним, завжди надутим обличчям, ^повним пихи i гонору. В Марiона вiдразу ж почав псуватися i без того зiпсований настрiй. Пихатого й хвалькуватого комiсара вiн просто терпiти не мiг. Схопився й похмуро витрiщився на комiсара, думаючи: "Безперечно, про напад на драгунiв хутко буде передано коронному гетьману. Недарма ж вiн посадив у фортецi свого прибiчника, цю гоноровиту жабу Пшияловського, котрий тiльки й умi║ доносити..." - Я вимагаю коменданта пояснити, що сталося сьогоднi вранцi пiд мурами фортецi? - комiсар старанно уникав слова "пане", i Марiон вiдповiв йому тим же: - А що комiсара цiкавить? - Я велiв утопити в Днiпрi одного з хлопських утiкачiв. Чому не виконано мо║ повелiння? - А про це комiсар хай запиту║ у запорожцiв. - Я вимагаю пояснень вiд коменданта, а не вiд тих лотрiв, котрi невдовзi загойдаються на шибеницях! Менi не подобаються ┐хнi витiвки! - Овва! - ошкiрився комендант. - Комiсар теж ┐м не до вподоби. - Комендант буде вiдповiдати перед коронним гетьманом Речi Посполито┐! Це вже була явна погроза доносу, але Марiон не звернув на те уваги. Звик. - Я - комiсарi - мiж тим вигукував шляхтич. - Я уродзоний шляхтич, поставлений сюди для порядку, i я... я... - Для смертi всi однаковi - i уродзонi, i плебе┐, - буркнув Марiон. - I я вимагаю не втручатися у мо┐ справи. Я не терплю, коли неуки i бездари починають зi мною нахабно поводитись! Пшияловський осiкся, заклiпав рудими вiями. - Але я поскаржуся коронному... - Бiжи!-зневажливо махнув рукою комендант, радий, що таки допiк уродзоному. - Твiй гетьман вешта║ться десь у Прибалтицi, а коли прицурганиться сюди, то нас уже й слiд охолоне. Дурнi будуть запорожцi, коли не використають такого зручного менту. Ось тодi й закукурiка║ш, комiсаре! - Сто дяблув! Це моя ойчизна, а ти iз сво┐ми нiмцями - бiдний найманець. Обдертус! Зайда! Я тут господар! - Ойчизна? - криво посмiхнувся Марiон. - Ха! Заграбастали чужу кра┐ну, а тепер хова║тесь за мури та за спини найманцiв i галасу║те про якусь там ойчизну? Он, глядiть, щоб вас не посадили на палi в цiй ойчизнi. - Пся крев! - задихався вiд гнiву комiсар. - Щоб тi лотри, тi схизмати зважилися напасти на фортецю короля? Та вони як мишi розбiжаться при першому ж залпi наших гармат! "Таки допiк уродзоного телепня, - зловтiшне подумав комендант. - Не тiльки гонору, а й страху в тебе достобiса!" Марiон i зовсiм заспоко┐вся. Хай бiсну║ться шляхтич. Зрештою, це його справа - з'ясовувати стосунки з укра┐нцями, а вiн, Марiон, француз. Йому однаковi i поляки, i укра┐нцi. Поляки платять, вiн служить полякам, платили б укра┐нцi, служив би укра┐нцям... Йому байдуже .. Не слухаючи Пшияловського, пiдiйшов до шафи, збито┐ з грубезних дощок, витяг пузату карафку з угорським вином i налив кухоль .. Останнiм часом вiн все частiше приклада║ться до вина. Коли не увiлл║ у себе хмiльного трунку, день тодi - не день... Пшияловський все ще галасував. Марiон дiстав другий кухоль, налив i комiсару. - Нас тут дво║ вiдповiдальних, - примирливо мовив, не дивлячись на комiсара, - тож нема║ чого сваритися у цiм закутнi свiту. - Польща i Францiя - великi ма║стати! - вигукнув комiсар - Ми зiтремо в порошок хлопську Украйну? Н║х жи║ Рiч Посполита, наша кохана ойчизна! - Нех жи║, - байдуже буркнув Марiон. - Але я п'ю за себе, за Жана Марiона, ба бiльше нiхто за мене не вип'║! - А я п'ю за нашу фортецю-форпост боротьби iз схизматами! Ми на передньому кра┐! На нас ойчизна дивиться! - А менi байдуже, хто на нас дивиться. Я люблю вино i п'ю його залюбки. - Коменданту не дорога й ойчизна, бо вiн усього лише найманець! Пшияловський, не приховуючи лютi, зиркнув на коменданта, вкладаючи у свiй спопеляючий, як йому здавалося, погляд усю зневагу до зайди, i вийшов, хряпнувши дверима. Марiон, радий, що таки допiк уродзоному шляхтичу, засмiявся I подумав, що було б непогано, якби тi лотри та спiймали коли-небудь Пшияловського, - ось тодi б вiн позбувся гетьманського донощика. "Iдея, - подумав Марiон, - треба лише пiдшукати зручний випадок". Вже звечорiло, коли комендант, обiйшовши фортецю, повернувся до хати i буркнув джурi: - Пiди i приведи ┐┐, бо мене ┐сть смуток. - Слухаю, - лiниво озвався джура. - Ти мене розумi║ш, бовдуре? Коли зачепиш ┐┐ хоч пальцем - нарiкай на самого себе! - Слухаю, пане комендант! Джура зник, Марiон зацибав з кутка в куток. "Цiкаво, - думав вiн, - чи вiддасться вона добровiльно? О, жiночi пестощi для мене зараз що той бальзам! Iнакше зовсiм зачахнув захирiю Але надто горда холопка Як шляхтянка, не хотiлося б ┐┐ силомiць мордувати. Живосилом - не те Силомiць дi║ тiльки та худобина Пшияловський..." Та ось джура вводить полонянку, а сам зника║. Марiон скида║ поглядом бранку - ║дину свою радiсть у цих диких краях" Хай буде проклятою та мить, коли вiн погодився сюди при┐хати! - Здрастуй, красуне! Полонянка не вiдповiла, дивилася кудись повз комендантi. Висока, струнка, з русою косою. Коса довга i товста, до пояса. Маленькi груди пiд благенькою сорочкою, наче два горбочки. Рукавця сорочки - вуставки - вишитi червоними квiточками з чорними пагiнцями та листочками... Зваблива... Нi, вона таки ма║ стати його ║диною радiстю в цьому закутнi - як добре, що ┐┐ спiймали драгуни на якомусь хуторi. Воякiв застерiг: хто пп хоч пальцем зачепить - того заруба║ на мiсцi. Вона мусить дiстатися тiльки йому. Коли б вона зохотилась сама... Боже, щоб то було для нього за щастя! Марiон налив два кухлi вина, один спрагло сам спорожнив, другий пiднiс полонянцi. - Випий, i цей трунок вижене смуток з тво┐х гарних очей. Я велiв, аби тебе годували по-людськи I ставилися по-шляхетському. - У неволi не бува║ доброти, - вiдповiла вона, -бо неволя нiколи не бува║ доброю i справедливою. - Ти не бiйся мене. Вона глузливо гмикнула. - А чого б це я боялася того, хто сам труситься над сво║ю долею? - Але я добрий, - збрехав вiн, бо в ту мить i сам вiрив у свою доброту. - Я подiлюся сво┐м добром з тобою. I сво║ю любов'ю. - I для цього ти мене зачинив у льох? - Пташечку варто зачиняти, iнакше ┐┐ згама║ кiт. - Гм... Чи не краще тодi зачиняти кота? - Ха-ха! - зареготав вiн. - Ти дотепна, моя пташечко! Ще хлюпнув у кухоль вина, бо допiкала спрага. - Як тебе звати? - обхопив ┐┐ за гнучкий стан. - Чи пановi не все одно? - вона вислизнула з його обiймiв - Я не терплю старих лапунiв. - Але я хочу вимовити тво║ iм'я, - перехилив вiн кухоль. - Полонянка... - Рiд у тебе ║? Вона випросталась i гордо глянула на нього. - У мене ║ рiд, i великий. Я - укра┐нка! - Але я питаю, як тебе звати? - Укра┐нка, - вперто повторила вона. - Ти будеш мо║ю! - зухвало вигукнув вiн. - Але я не хочу брати силою те, що любiше по добрiй волi. Вона рвучко повернулась до нього, очi ┐┐ спалахнули. - Добро┐ волi забаг? Приперся в чужу кра┐ну, хапа║ш людей, морду║ш ┐х у пiдземеллi, а тодi добро┐ волi хочеш? Пестощiв? - Ти ма║ш рацiю, - згодився вiн. - Але я не поляк. - Не ма║ значення. Ти все одно ворог! Вiн знову хлюпнув у кухоль жадiбно випив. - Вино приносить забуття, я хочу втопити у ньому свою нудьгу. - Коли запорожцi захоплять фортецю, то пана коменданта i без вина чека║ забуття. - Ти певна? - Авжеж! Козаки не потерплять осиного гнiзда бiля Сiчi. Це мусить нарештi втямити i сам пан комендант. - Оракул у спiдницi! - спалахнув вiн. - Сiльська пророчиця! Ха-ха!.. Не забувай, що всi пророки закiнчують життя ранiше, анiж збува║ться ┐хн║ просторiкування! Забува║ш, що ти всього лише холопка, а не уродзона шляхтянка. По-доброму не вiддасися - силомiць вiзьму. Або вiддам тебе драгунам на поталу. Вибирай. Ти молода, вродлива, гостроязика. I, напевне ж, хочеш жити. Чи не так? - Хочу, - зiзналась вона i по хвилi додала: - Але хочу жити вiльною, а не панською затичкою... - Коли багнеш волi - не протився менi. Я подарую тобi волю i випущу тебе з фортецi. Я тут господар. - Нi, - сказала вона просто. - Ти - в'язень, такий же, як i я. Сидиш i лихоманишся за мурами, козакiв бо┐шся. - Послухай, пророчице... Проси у мене що хочеш, i я виконаю тво║ прохання. Але спершу стань мо║ю. I пам'ятай: або я, або драгуни. Поспiшай, я нетерпеливий. I драгуни теж... Вона задумливо перебирала косу, наче радилася з нею. - Гаразд, - вперше погодилась бранка. - Але поведи мене на фортечну стiну - хочу подивитися на Днiпро й подихати свiжим повiтрям. Вони вийшли й попрямували дворищем. Вона попереду, вiн трохи вiдставши. Дивився на ┐┐ довгi стрункi ноги з пружними литками, на горду поставу, на легку ходу й облизував сухi губи, що вкривалися смагою. Потiм вони довго пiднiмалися крутими схiдцями i зрештою опинилися на стiнi. Варта вiдзадкувала геть до бастiону. - Дихай свiжим повiтрям, пташко, - комендант розтягнув губи в подобi посмiшки. - Сьогоднi я щедрий, виконаю будь-яку твою забаганку! Широко вiдкритими очима дивилася дiвчина на свiт. З високого муру видно було далеке Заднiпров'я, де зеленiли га┐... - Земле моя рiдна, - прошепотiла дiвчина. - Так хочеться жити... Глянула вниз, на гостре камiння, вiдсахнулась. - Страшно? - засмiявся комендант. - Ходiмо краще звiдси. - Зачекай, людолове! I полонянка вискочила за зубчастий виступень стiни. - Назад! - крикнув комендант. - Ти хотiв, ворiженьку, знати мо║ iм'я? - вигукнула полонянка i замахала руками, аби втримати рiвновагу. - Настею мене люди кличуть. А для тебе я просто укра┐нка. Настя-укра┐нка. А ще у мене ║ брат Ярема, вiн на Сiчi козаку║. Братик i вiдомстить тобi, злий ворiженьку. А я полечу до Днiпра... - Зойкнула: - Днiпре, любий Днiпре, прийми мене, i тiло мо║, i душу. I зроби мене чайкою-зигзицею. Хитнулася вперед, вiдiрвалася од стiни i зникла. Марiон кинувся до краю стiни. Дiвчина летiла далеко внизу, розкинувши руки, наче крила... - Дурень! - раптом вголос вигукнув комендант. - I я прителющився допомагати полякам корити Укра┐ну? Невiглас! Роздiл другий Острiв Базавлук, на якому запорозькi козаки ще в 1593 роцi заснували столицю свого краю-Сiч, лежав якраз там, де в Днiпро впадали три його правi притока: Чортомлик, Пiдпiльна та Скарбна. Довкола безлiч дрiбних рiчечок, озер та озерець, ║рикiв, га┐в, лiсiв, в непрохiдних, заплутаних плавнях день у день галасувало птаство, а в рiчках була повна-повнява риби, в гаях, лiсах та байраках - всякого звiра. Вiльно жили у тих краях, нi сво║┐ паноти, нi чужо┐ не знали. Запорозькi степи у тi часи були малолюдними, слобiд майже не зустрiчалося, а сидiли козаки, або, як ┐х звали, - гречкосi┐, пiчкури, на одмiну вiд сiчовикiв, маленькими хутiрцями-зимiвниками, котрi мостилися здебiльшого по схилах балок i байракiв, часом у глухих, вiддалених урочищах, верхiв'ях рiк. Основне ж ядро козакiв, або товариство, завжди стояло залогою в сво┐й столицi, матерi Сiчi. Базавлуцька Сiч була оточена високим земляним валом з дерев'яним частоколом. Вал i частокiл були окопанi глибоким ровом. На валах здiймалися високi веж з бiйниць яких визирали жерла гармат i дула самопалiв. Але гармат тих стояло не так вже й багато, як для столицi такого великого краю, яким був Запорозький. "На бiса вам армати, - казали запорожцi, - як у нас кулаки великi". А навколо Сiчi, або внутрiшнього коша, тулився форштадт - передмiстя. У передмiстi запорозько┐ столицi в нечисленнiй (в тi часи) слобiдцi мешкали рiзнi майстри, ремiсники i взагалi робiтний люд: кравцi, шевцi, зброярi, ковалi, шабельних справ майстри, зрештою, гендляра Тут же стояли шинки, пивницi, крамницi та ятки з товарами мало не з усього свiту. На велелюдному базарi з ранку й до вечора було гамiрно i тiсно, в ятках повнява рiзного краму, котрий привозили гендлярi з Укра┐ни, Молдавi┐, Польщi, Криму i навiть Туреччини. Бiля шинкiв та крамниць товпилися гурти веселих козакiв, посполитих, ремiсникiв та iншого люду, серед якого було чимало сiроми, заробiтчан. В кiнцi базару через глибокий рiв перекинуто мiст (на нiч його пiдiймали), пройшовши тим мостом, прибулий спинявся бiля ворiт з дикого каменю, вiтався з вартою, а вже за воротами i починалася, власне, столиця козацтва, внутрiшнiй Кiш - серце всього людославного Запорiжжя, Сiч-мати, де жило сiчове товариство з кошовим отаманом i вiйськовою старшиною. Поминувши ворота, прибулий ступав на широкий i рiвний сiчовий майдан. Його пiвколом обступали низенькi куренi, де мешкало сiчове товариство з курiнною старшиною. В кiнцi майдану височiла дерев'яна церква в Iм'я Покрови i висока дзвiниця. З бокiв до дзвiницi тулилися рiзнi будiвлi-комори, вiйськова канцелярiя, хати старшин, пушкарня, окреме помешкання - станок - кошового отамана. Над станком маяв бiлий прапор - знак того, що глава козацтва знаходиться в сiчовiй столицi. Гнат Кодак вийшов з вiйськово┐ канцелярi┐ й зiтхнув на повнi груди - вiльний Вiднинi i назавжди вiн вiльний козак запорозький. Сiчовик. Над майданом гудiв вiтер, вiльний вiтер Запорозького краю, маяв бiлим прапором над станком кошового, гудiв у верхогiр'┐ дзвiницi, й чутливi дзвони легенько бринiли вiд його дотику. Гнат стояв i посмiхався сам до себе, до свого щастя. Вiднинi вiн вiльний, i панський канчук вже вiдсвистiв над ним. I чув вiн, як на оболонi Скарбно┐ iржали козацькi тонi, як у передмiстi Сiчi гупали молотами ковалi, як бринiли-гули од витру сiчовi дзвони, а з неба линули лебединi згуки... Вiднинi вiн вiльний козак-сiчовик. Аж не вiрилось, що те, про що мрiяв днями й ночами, нарештi збулося Шкода тiльки Христини, не поталанило дiвчинi, а ось вiн вирвався. Гнат прислухався i вловив ще однi звуки, що випливали десь нiби збоку - нiжнi, тремтливi... Хлопець повернувся i наче заворожений пiшов на тi звуки. Бiля пушкарнi побачив Ярему Летючого, джуру отамана i одного з сво┐х рятiвникiв-визволителiв. Ярема сидiв на жерлi гармати, звiсивши босi ноги, й грав на якомусь дивному для Гната iнструментi. Вiн тримав бiля рота металеву пiдкiвку, щипав рукою пластинка, i з тi║┐ пiдкiвки вилiтали крихкi, тендiтнi звуки, що текли майданом, наче дзюркiтливий струмок. - Що то в тебе? - запитав Гнат. - Дримба, - вiдповiв Ярема i знову поклав на зуби звужений кiнець пiдкiвки, щипав пластинку, видобуваючи нiжну мелодiю. Гнат i собi вмостився на жерлi гармати, але Ярема урвав гру, повернув до побратима зажурене лице. В блакитних його очах стояв сум. - Сестричка сьогоднi наснилася, Настя, - озвався по хвилi. - Тiльки дивно снилася, чайкою бiлою примарилась. Буцiмто пливу я Днiпром, а надi мною в'║ться бiла чайка. I жалiбно-жалiбно квилить "Чого ти, чайко?" - питаю ┐┐. А вона менi й одказу║ людською мовою: "Я не чайка-зигзиця, я сестриця твоя Настя... " Я руки до не┐ простягнув i прокинувся... Хоч би з Настею яке лихо не лучилося, бо чого це вона чайкою у мiй сон прилiтала?.. - Посмiхнувся i запитав Гната: - Зна║ш, як я Настю дражнив, коли ми ще дiтьми були? Жайворонятком. В день сорока мученикiв Настя завжди пекла з тiста жайвора. Бабуся казала, що того дня сорока кладе у гнiздо сорок прутикiв, а жайвiр вилiта║ з вирiю i спiшить у нашi кра┐ з весною. Мама завжди пекла бублики, сорок бубликiв, а Настя лiпила з тiста жайвора. Як зараз бачу. Виходили ми з жайвором у двiр, а в дворi снiгу повно. Ще й завiрюха, бува║, гуде-ви║, крутить-свище. Настя простягала до завiрюхи жайвора, спеченого з тiста, i прохала його: "Лети-лети, жайворе, до братiв сво┐х жайворiв, та повертайтеся всi з вирiю, принесiть нам красну весноньку з теплого краю, застелiть барвiнком наш двiр. Хай дорога ваша буде легкою, а крилоньки мiцними, несiть нам весну хутчiше.." Так прохала-заклинала Настя, i вiхола тодi затихала, i невдовзi й справдi надходила весна. Ярема пiднiс до рота дримбу, поклав на зуби вужчий край пiдкiвки, защипав пластинку... I знову полинули нiжно-сумовитi звуки... Та Ярема вiдразу ж урвав гру, сховав дримбу. - Ти вже запорожець? - запитав Гната. - Уже. Записали мене до Канiвського куреня пiд прiзвищем Кодак. На згадку про фортецю, з яко┐ мене визволив батько Сулима. Ярема обняв Гната: - Будь здоров, козаче! Ходiмо покажу, де твiй курiнь. I завiв Гната до однi║┐ з приземкуватих будiвель. Посерединi стояло сирно - довгий стiл, збитий з грубезних дощок, попiд стiнами дощанi нари, на стiнах порозвiшувана зброя, в кутку - iкони. А над столом висiло велике панiкадило... Це й було помешкання Канiвського куреня. Все Гнатовi в диво, озирався, роздивляючись то зброю на стiнах, то панiкадило, то лампадку, що блимала перед iконою Георгiя Побiдоносця. Молодий i гарний святий з бiлим покривалом на спинi, сидячи на конi, проштрикував довгим списом змiя. I цей святий був схожий на запорожця, бо мав оселедця I довгi козацькi вуса. - Сiдай, - припрохував Ярема. - Ось тут i почнеться тво║ козакування. Батько Сулима навчить тебе шаблею орудувати. Та й я, Ярема Летючий - запам'ятай мо║ прiзвище, - дечого тебе навчу. Бо козакую вже з пiвроку. - Стривай, а чому в тебе таке дивне прiзвище - Летючий? - Та з хати лiтав, - посмiхнувся хлопець. - Ряднину розiп'яв над головою i стрибнув. Але полетiв не вгору, а додолу. Так гуркнувся, що аж надвечiр очуняв. Мати нагримала: "Ще хоч би убився, - кричала, - а то ж покалiчишся, а менi - тягайся з тобою... Iч, що надумав - лiтати!" А дiд i каже матерi: "Соломi║, не чiпай хлопця. Коли йому заманулося лiтати, то хай лiта║, бо душа в нього така - летюча". От мене звiдтодi й прозивають Летючим. - I не кинув сво║┐ мрi┐? - Ще дужче кортячка розбира║ лiтати. - Ярема зашепотiв, хоч у куренi бiльше нiкого й не було: - Слухай, Гнате, повiдаю тобi свою задумку. Хочу крила змайструвати. Чого ти на мене так дивишся? Птахи ж он лiтають, чому я не зможу? Полечу, ┐й же Богу полечу, тягне мене у небо i вабить... Тiльки б крила змайструвати. А ось якi, я ще гаразд не знаю... Стривай, - сам себе спинив джура. - Щось я дуже розбалакався, а ти мовчиш. I мовби невеселий. I очi в тебе сумнi. Чому? - Тобi сестричка Настя наснилась, а менi... - не доказав, зiтхнув, голову звiсив. - У тебе горе? Розкажи про нього - легше стане. Як ти в лядськiй фортецi опинився? - Вiд пана свого дременув, - розповiдав Гнат. - Вiд самого Канева ноги бив, ось-ось, думаю, вже й Сiч. А бiля Кодака мене схопили. Побили, а тодi у фортецю повели i в нору якусь кинули. А нашого люду там кона║ - ой-ой! Ворушаться в норi, як черва. Бiлого свiтла й скалки нема║, пiтьма, як у могилi, задуха... - Треба швидше кiнчати з осиним гнiздом, як назива║ батько Сулима Кодак, - вигукнув Ярема. - Просидiв я в тiй норi з тиждень, - розказував Гнат. - Били нас кожний день, знущалися. Особливо лютував шляхтич Пшияловський. Щодня в льох спуска║ться, драгуни головешки тримають, а Пшияловський бранцiв канчуком перiщить - аж шкiра на спинi репа║ться. Води по кiлька днiв не давали. Хто пить попроха║, тому каменюку на шию - i в Днiпро. Пшияловський i кричить: "Пий, хлопе, скiльки хочеш!" Ось так i мене хотiли напо┐ти, та спасибi вам - визволили вiд смертi. - Помовчав. - У панському ярмi я зрiс. Про шмат хлiба мрiяв i снив. Був я пастухом у фiльварку пана Даниловича пiд Чигирином. Скiльки себе пам'ятаю, панську худобу пас. Тож пан мене iнакше, як худобою, i не називав. Тiльки й чу║ш: ти, каже менi пан, бидло таке, як i та худоба, що в стайнi сто┐ть. Вона хоч молоко да║, а що з тебе вiзьмеш? Так мене звали: Гнат Худобенко. Я вже й сам почав думати, що я бидло, худоба. I коли мене пан-коструб, бувало, пита║: "Хто ти ║?" - то я кричу: "Ясновельможний пане, я ║ худоба, бидло, хлоп, ланець i смерд вонючий!" Ось так я й жив. А по веснi взяв i закохався... - I добре зробив, - усмiхнувся Ярема. - I хто ж тобi у подобi став? - Крiпачка пана Даниловича. Корiв панських до┐ла. Христиною звали. Маленька була, чорнявенька, жвавенька. Коли пота║мно зустрiчалися, Христинка жалiлась менi: "Хiба ми бидло, що пан i за людей нас не ма║? Ми не гiршi люди за пана, тiлько й того, що в нас фiльваркiв катма..." От ми зiбралися з духом i пiшли до пана, в ноги бухнулись: хочемо