али пiших i кiнних татар. Вони кланялися муллi i вступалися з дороги. За┐хали в дворище Девлет-гiрея. Воно дуже подобало на оселю Сулеймана. Служба вже повiдомила Девлет-гiрея, що мулла верта║ться з якимсь молодим джавром, i вiн вийшов на рундук та замахав на муллу рукою, щоб зараз перед нього явився. Служба забрала вiд них конi, i мулла повiв Павлуся нагору до свого пана. - Хай буде прославлений Аллах! Мир тобi, могутнiй пане! Мулла, твiй вiрний слуга, чолом тобi б'║. Салем алейкум! Мулла вклонився низько головою, вiдтак приложив руку до чола, загнув нею в повiтрю лук до грудей i звiдси зробив рукою низький поклiн. - Вiтай, добрий мулло! Що приносиш? Алейкум салем! - Цей молодий джавр, невiльник твого слуги Сулеймана з Коджамбаку, говорить, що зна║, де твiй достойний син Мустафа-ага. - Приклич сюди укра┐нського перекладача! - заговорив Девлет-гiрей до чорного слуги. За той час Павлусь мiг придивитись до Девлет-гiрея. Це був хлоп дужий та вже старший, з довгою сивою бородою. - Не треба, пане, перекладача - обiзвався смiло Павлусь i вклонився низько по-татарськи Девлет-гiреевi: - Я сам вмiю по-татарськи розмовитись... - Ти ж недавно мiж нами... - Недавно, а ваша мова менi подобалась. - Гарний з тебе хлопець... Тобi й вiра наша сподоба║ться, як мiж нами лишишся, а тодi жде тебе гарна будучнiсть. "Собача ваша вiра!" подумав Павлусь. - Говори, що зна║ш про мого сина, та гляди, як тво┐ слова будуть правдивi, жде тебе велика нагорода, але як збрешеш, то хай тебе Аллах... - Я скажу правду, лише не доповiм усього, бо сам не знаю. Я бачив на вiчi Мустафу-агу в бою, але що вiдтак з ним сталося, це зна║ моя сестра Ганна Судакiвна. Девлетовi це не подобалось. Вiн насупив брови i поглянув на хлопця так, що йому аж страшно стало. - Чи ти глузу║ш з мене? - Нi, нi, вона все бачила... Якби ┐┐ лиш знайти. Вона в Криму мiж бранцями, Мустафа був у Спасiвцi, була битва з козаками... Мустафу пiймали живого. Де вiн тепер, це зна║ Ганнуся... - Яка Ганнуся? - Сестра моя, Ганнуся. Накажи ┐┐ вiдшукати, вона зна║. Павлусь налякався грiзного погляду Девлет-гiрея i сказав усе, задержуючи собi одне, що могло спасти сестру. Девлет-гiрей подобрiв. Вiн казав прикликати свого завiдувача. - Слухай! - каже йому. - Випитай цього молодого джавра про його сестру i зараз менi ┐┐ вишукай мiж бранцями. Якби ┐┐ не було в Кримi, то спровадити ┐┐ за всяку цiну, хоч би з кiнця свiту. Завiдувач почав випитувати Павлуся про Ганну, про ┐┐ лiта, зрiст, волосся. Павлусь розказав так, наче б образ малював. - Мулло! - каже Девлет-гiрей, - вiзьми цього малого до гостино┐, щоб йому нiчого не бракувало... Павлусь влонився в пояс Девлет-гiреевi i пiшов за муллою до гостино┐. - Чи вiдшукають ┐┐? - пита║ муллу. Йому треба було до повного щастя ще й певностi, що сестра найдеться. - Наказ мойого пана це закон, - каже мулла. - Вони ┐┐ найдуть, де б вона не була. З самого Царгороду ┐┐ спровадять. Мiй пан ма║ велике слово не лиш у нашого хана, але й у самого падишаха. Щасливий ти, хлопче, що пiд таку сильну руку дiстався. Та як ти сказав неправду... зна║ш? Тобi язик вiдiтнуть. Мiй пан усiх брехунiв i клеветникiв так кара║. - Мене так не покара║, хай лиш сестра найдеться. Лишившися сам у свiтлицi, вистеленiй м'якими турецькими коврами, впав навколiшки i став молитися: "Боже наш! Я бачу Твою руку в усiм. Я бiдний невiльник пустився навмання, бачачи у цiм цiле мо║ спасения. Ти вдержав мене й завернув, та це менi вийшло на добре. Мали мене нагайками вибити, та Твоя могутня рука врятувала мене. Чи гадав я, куди мене Тво║ святе Провидiння заведе? Боже, Боже! Не покидай мене, вислухай мою молитву, допомоги менi! В Тобi цiла моя надiя!" Павлусь заспiвав собi перший раз, як утiк iз Спасiвки, "Пiд Твою милость!". Тепер жилось йому дуже добре. Йому дали повну свободу. Виходив, коли хотiв, до мiста, ┐здив на конi, стрiляв з лука та з рушницi. Був веселий, i за це його всi полюбили. Девлет-гiрей казав йому видати гарну одежу, i тепер годi було в ньому пiзнати того обiдраного невiльника, кiнського пастуха. ДевлеТ-гiрей повiрив словам Павлуся. Вiн знав вiд тих татар, що вернулись iз походу, що Мустафа справдi грабував Спасiвку, що вiдтак була битва з козаками i там пропав його син одинак. Бiльше татари не вмiли сказати. Девлет-гiрей i Павлусь побоювалися тепер одного: а як дiвчини не знайдуть? У такiй непевностi жили три тижнi. Аж одно┐ п'ятницi рано, коли татари молилися в мечетi i з ними був сам Девлет-гiрей, появився в його дворищi на запiненому конi гонець iз вiсткою, що дiвчину знайшли й везуть на татарськiй арбi. Молитви не вiльно було переривати, то ж ждали всi, поки Девлет-гiрей не вернеться. Гонець розповiв, що дiвчину найшли в Анатолi┐, в прибережнiм городi Криму, ┐┐ мали вивезти до Царгороду для якогось турецького башi, та що ┐┐ вже тодi захопили, як мала сiдати на турецьке судно з iншими бранцями. - Слава нехай буде Аллаховi! - проговорив Девлет-гiрей, пiдносячи руки й очi вгору. - Слава ж Тобi, Господи! - сказав Павлусь, зняв шапку i перехрестився. Татари поглянули на нього люто, та перед очима Девлет-гiрея не посмiли йому нiчого казати. - Вельможний пане! - заговорив Павлусь, низько кланяючись. - Дозволь менi по┐хати назустрiч сестрi. Мо║ серце так стужилось за нею... Дозволь менi, прошу... - Дати йому доброго коня! Ти вiзьми другого, - каже до гiнця, - проведи хлопця назустрiч. Зараз вивели осiдланi конi. Павлусь скочив на коня, як птах i, вклонившись Девлет-гiреевi, по┐хав. В ньому серце скакало з радости. А старий татарин, дивлячись на нього, подумав собi: "Славна й лицарська кров пливе в цьому хлопцевi! Коли б його Аллах просвiтив та до нашо┐ правовiрно┐ вiри привернув, придбав би собi iслам славного лицаря й оборонця". Павлусь так чвалував на конi, що втомлений ┐здою гонець ледве його здогонив. Вже було коло полудня, як побачили здалека ватагу татар. - Це вони! - сказав гонець... - Чи ця дiвчина зна║, що я тут ║! - Я й сам не знаю, хто ти ║? Велiв вельможний Девлет-гiрей вишукати й привезти таку дiвчину, то ми й зробили. - Я тобi скажу: я ┐┐ рiдний брат, - вимовив Павлусь, а сльози радости покотились у нього горохом. Раз лише мелькнуло йому в голову: "А може це не вона?". Та зараз вiдiгнав вiд себе цю думку i почвалав щосили. Наблизились до ватаги. Павлусь мало очей не видивив, так шукав межи юрбою Ганнусю. п┐ не було видко. Вона сидiла на возi в товариствi яко┐сь татарсько┐ жiнки. Вiз був укритий плахтою. Павлусь став бiля воза, задержав його i миттю скочив з коня. Татари побачивши так по-панськи вдягненого хлопця, не противилися. - Ганнусю! Ганнусенько! Чи жива ти, чи здорова? На цей клич Ганна вiдхилила плахту. Вона пiзнала по голосi брата та, побачивши його в татарському вбранню, не пiзнала, лиш очi вирячила. - Ганнусю, сестричко! Хiба ж мене не пiзна║ш? Братка свого, Павлуся? Ганна закричала не сво┐м голосом, i зомлiла. Татарка кинулась ┐┐ рятувати, як знала. Винесла ┐┐ з воза i поклала на травi. Вона була одягнена в гарну турецьку одежу. - Ганнусю, голубко, та що бо ти? Я стiльки свiту обiйшов, заки тебе вiдшукав; отямся! - говорив Павлусь та, припавши бiля не┐, став ┐┐ пестити й цiлувати. Татарка принесла води й покропила Ганнусю. Вона вiдкрила очi. - Ну, слава Богу! - закричав Павлусь. - Вставай, Ганнусю, по┐демо. Менi з тобою багато говорити... Ганна пiдвелася й сiла, розглядаючись боязко по татарах, що ┐┐ окружили. - Що тобi сталося? - Утома, братку. В тiй будi так душно, що нiчим дихати. Та я не надiялась тебе або кого-небудь побачити... Звiдкiля ти взявся тут?.. - Ну, опiсля розкажу... Чи ти зна║ш по-татарськи? - Дуже не багато, хоч менi цiлий час толочили в голову цю татарщину, аж обридло. Били мене, ┐сти не давали, як не хотiла вчитися... - Тепер не будуть... Слухай... Так чого ми ждемо? пдьмо... Тобi може на конi було б краще... - Ой, так, так, Павлусю! - закликала Ганна, аж у руки плеснула. - Я вже так давно на конi ┐здила... - Дати ┐й коня! - наказав Павлусь! Один татарин привiв ┐й тарного коника. Павлусь посадив сестру, а сам сiв миттю на свого. Тепер ┐хали один поруч одного. Татарцi було це не по нутру. пй здавалося, що везе значну особу, жiнку, що на не┐ не смi║ вiтрець подути; а вона, як простий татарський хлопець, на конi гарцю║. - Давно ми, сестро, не були такi щасливi, як сьогоднi! - Чи тато живi? - Живi, i Петра знайшов мiж козаками. - Де ж вони тепер? - В степу, пiшли з козаками... Я втiк вiд них нiччю та й попав сюди, щоб тебе знайти... - То ми вже свобiднi? - Ще нi, та ось послухай: могутнiй Девлет-гiрей Iбрагiм шука║ свого сина Мустафу. То зна║ш... той самий харциз, що зруйнував нашу Спасiвку. Тодi над Самарою, де татари з бранцями спочивали, зчинилася з козаками битва. Мустафу зловив на аркан козак Семен Непорадний, та сотник Недоля велiв його вiдвести лубенському полковниковi. Пам'ятай, сестро! Ти показуй, що нiчого по-татарськи не зна║ш. Тодi покличуть мене на перекладача. Я тобi лиш тому кажу, щоб ти знала. Може бути, що на перекладача покличуть не мене, а когось iншого, тодi знай, що казати, бо вiд цього залежить наша воля. Заки до┐хали до гiре║вого дворища, розказав ┐й Павлусь усе, що пережив вiд то┐ хвилини, як вони почули церковнi дзвони, як напали на село татари та ┐┐ вхопили. Тепер буде все залежати вiд ┐хньо┐ проворности. Павлусь одного лиш боявся, але цього Ганнi не сказав, щоб ┐┐ не лякати. Якби так лубенському полковниковi впало на думку втопити Мустафу або голову йому вiдрубати, тодi й ┐м було б амiнь. Ганна хотiла розповiсти Павлусевi сво┐ пригоди, та вже часу не стало. Вони побачили дворище i, полишаючи татарську ватагу, почвалували наперед. Татари погнали за ними, полишаючи арбу з татаркою. Вона верещала за ними, та це нiчого не помогло. Мусила сама взяти вiжки в руки й поганяти. Девлет-гiрей стояв на галерi┐ i вижидав гостей. Павлусь зняв шапку i став здалека до нього вимахувати. - Невже ж то ця дiвчина так на конi сидить? Справдi лицарський народ тi козаки, - говорив гiрей до свого завiдувача. Молодi позiскакували з коней i пiшли до свiтлицi. Вклонилися, а Павлусь заговорив так: - Могутнiй лицарю Девлет-гiрею! Приносимо тобi добру вiстку за твого славного сина Мустафу. Це моя рiдна сестра; вона його бачила наостанку. Звели ┐┐ ласкаво запитати, хай сама розповiсть. Девлет-гiрей почав ┐┐ випитувати по-татарськи. Ганна оглянулась на брата, що нiчого не розумi║. - Питай ┐┐ ти! - каже до Павлуся. Павлусь став ┐┐ питати по-укра┐нськи. Вона вiдповiла, як чула вiд нього, а Павлусь розповiв це по-татарськи. - Добре! - каже Девлет-гiрей. - Я зараз посилаю послiв з багатим окупом до лубенського полковника, а за той час ви будете мо┐ми гостями. Коли вашi вiстi справдяться, жде вас велика нагорода, коли ж... - вiн не договорив, бо сам налякався слiв, якi мав сказати. - Та тепер житимете трохи по-нашому. Дiвчина пiде мiж жiнок до гарему. Не годиться i закон не велить, щоб дiвчина в цьому вiцi ходила з вiдкритим лицем та й балакала хоч би з братом. Павлусь i Ганна подивились одне на одного з жалем, що ┐х розлучали знову. - Хiба ж не можна нам i слова промовити одне до одного хоч би через заслону? - заговорив Павлусь. Вiн чув, як його корч за горло хапа║... - Можна, але здалека... Розiйшлися. пп повели мiж жiноцтво, Павлусь пiшов до сво║┐ кiмнати, щасливий тим, що йому Бог дозволив дожити: IX Настала зима. Павлусь дивувався дуже, що не було тут снiгу, як в Укра┐нi, що дерева все ще зеленiли, хоч деколи й холоднiше було. Та вiн, сердешний, забув рахубу часу й не мiг змiркувати, коли буде Рiздво. Минулого року такi веселi свята були. Вiн ходив з хлопцями колядувати, возився саночками, а тепер i не вгада║, коли свято... Те саме думала й Ганна, ┐й теж весело було, як внесли до хати дiдуха, як покiйний дiдусь благословив усiх, як кидали кутю до стелi та рахували ро┐... Вона вже привикла до гаремового життя. Ой, наплакалась вона, наплакалась... Павлусь непоко┐вся, чи посольство Девлет-гiрея найде ще Мустафу в живих... Ганна розповiла йому про сво┐ пригоди. А старий нетерпеливився теж. Вже бiльше як мiсяць минуло, як посольство по┐хало, та слух по ньому загинув. Вiн знав, що посольству нiчого боятися козакiв, що вони вшанують мiжнароднi звича┐ i не торкнуть посольства. Та вiн боявся харцизяк або татарiв ногайцiв. Тi, напевно, не вшанують нiкого, а пронюхавши в них грошi, порiжуть усiх, пограбують так, що нiхто й не вгада║, де дiлися... Девлет-гiрей розставив гiнцiв вiд самого Перекопу, щоб зараз сповiстили його, коли появиться посольство з поворотом. Нарештi! Одного дня причвалав гонець з доброю вiсткою, що Мустафа верта║ться живий i здоровий. Девлет-гiрей велiв сiдлати конi й ви┐хав з цiлим почтом назустрiч. Коли про те довiдався Павлусь, не втерпiв i побiг до жiночого вiддiлу. Сторож не хотiв його пустити. Коли б це був хтось iнший, сторож був би напевно штовхнув його ножем. Але цього не вiльно було торкнути, бо так пан наказав усiй службi. - Та чорт з тво┐м гаремом! - кричав Павлусь. - Сестру менi приклич, я ┐┐ мушу зараз бачити... Викликали Ганну. - Ганнусенько! Мустафа верта║ться, будемо свобiднi! - Бiльше не говорив нiчого. Казав собi о.сiдлати коня i побiг наздогiн за почтом, але завернув з дороги. - Яке менi дiло до нього! Добре, що живе, тепер хай i зараз здохне за ту кривду, яку нам заподiяв... Чорт ┐х бери, усiх татар. Маму вбили, дiдуся... нас помучили... Пождiть, чортовi сини! Вернусь я ще сюди, може й не раз, та не на посторонку, як невiльник, а з козацтвом, як лицар... Пождiть, я ще вашого дiдьчого хана за бороду скубну, не то що... Так мiркував Павлусь, вертаючись до дворища. На дворi вже смеркало. Пiшов до сво║┐ кiмнати i лiг спати. Про вечерю забув. Але й заснути не мiг. В його головi гудiло, як у млинi. Думка думку переганяла, усе докупи перемiшувалося... Що буде тепер? Чи вертатися ┐м зараз таки, чи переждати до осени? Взимi на степу небезпечно. Можна цiлу юрбу вовкiв зустрiнути, заблукатись та й замерзнути. А тут так нудно жити мiж татарвою. Так коли б хоч в однiй хатi з Ганею! А воно й тут тi дурнi звича┐ не дають... А що було б, якби татарин не вдержав слова та не схотiв пустити на волю? Правда, ┐м цього не обiцяв, лиш говорив про велику нагороду. Та чи може бути бiльше добро, як свобода? Якби татарин не пустив ┐х на волю, але задержав, тодi Павлусь уб'║ сестру, татарина проколе ножем. Хай його тодi повiсять або кiньми розiрвуть... все одно... Вiн сердився, поки не заснув... Вже сонце стояло високо, а Павлусь ще спав. Вiн прокинувся вiд гамору, що зчинився на подвiр'┐. Пiшов до вiкна подивитися. Це Девлет-гiрей вернувся з сином. Павлусь пiзнав Мустафу зараз. Вiн сидiв бадьоро на гарнiм конi й усмiхався до батька, що аж сiяв з радости. "Бач, який тепер бадьорий!" подумав Павлусь. "А на арканi у Непорадного то кривився, наче б лiсницю вкусив... А що, смакував козацький аркан? Ах, ви, чортовi сини! Колись я з вами ще стрiнуся"... Та зараз стало йому соромно тих слiв. Це не гарно. Ось той Девлет-гiрей так поводився з ним, як iз сином, а вiн йому вiдгрожу║ться... "Егеж, бо мене йому треба було! А так, то звав би мене християнським псом, як iнша уся та погань татарська... чого вони нас зачiпають? Хiба ми ┐м заважа║мо? Нi, нi, ми ще стрiнемось!..". Павлусь погрозив до вiкна кулаком. В тiй хвилинi його прикликали до Девлет-гiрея. По дорозi стрiнув Ганну, ┐┐ теж туди вели. Стали обо║ перед ханом, що держав сина за руку. наче б лякався, щоб його знову не забрали. - Ви сказали правду, тепер я хочу додержати мо║ слово, нагородити вас. Чого бажа║те? Коли хочете, оставайтеся з нами. Приймiть нашу вiру, я вас за сво┐х дiтей прийму. - Спасибi тобi, могутнiй пане. Нiчого не бажа║мо, лиш волi... Пусти нас... - Хiба вам зле в мене? - Нам тут добре, та за Укра┐ною нам сумно... Хочемо сво┐х бачити... - Хай буде по-вашому! пдьте додому, та не тепер, аж весною. Кого зимовий степ обiйме, тому й не жити бiльше. Будьте ще мо┐ми гостями. - Та звели, пане, пописати нам грамоти, щоб нас по дорозi татари не чiпали. - Авжеж, дiстанете грамоти й охорону, поки до сво┐х не до┐дете. - Тепер, коли ти свобiдний, подай менi руку, мiй друже! - сказав Мустафа, простягаючи руку до Павлуся. - Менi вже розказували, який ти славний козак... Та одне скажи менi: яким чином бачила твоя сестра, як мене полонили, коли вона була в обозi? - Ось я це й хотiв сказати, - говорить Павлусь. - Тепер признаюся, що я збрехав. То я все бачив, а навмисне сказав на сестру, щоб ти ┐┐ казав шукати. Без цього не бачити б менi ┐┐ бiльше. - Та й хитрун бо з тебе, синку, хитрун! - каже мiрза, всмiхаючись. - Ну, я тобi це вибачу, подай менi свою руку! В тiй хвилинi Павлусь пригадав собi щось. Вiд того пригаду вiн почервонiв увесь, як буряк. Йому соромно стало, що це забув, що мав тепер сказати. Взяв це за великий грiх. - Вельможний Девлет-гiрею! Коли ти показав менi стiльки ласки... то я ще про одне тебе прошу, не вiдмов менi цього. - Хоч би ти сьогоднi просив половину мого майна, й цього тобi не вiдмовлю. - Нi, майна я не хочу, а лиш ось що прошу: у Сулеймана-║фендiя живе евiльник Остап Швидкий, укра┐нець, земляк мiй... Викупи його i подаруй енi. - Хiба вiн тобi родич? - Нi, лиш земляк. Та вiн менi був рiдним батьком, як я в неволю дiстався. Вiн завивав менi рани, як мене били нагаями. Я поклявся вiддячитись йому. Хочу йому свободу випросити. - Добре в тебе серце, мiй хлопче! - сказав Девлет-гiрей. - Остап Швидкий, невiльник, вернеться з тобою в Укра┐ну. Девлет-гiрей велiв написати грамоту i послав гiнця в Коджамбак. Павлусевi потекли сльози з очей. Вiн забув про всi злиднi, про всю злiсть до татар. Простив ┐м усе вiдразу... [1] Заступник хана, вiце-хан.