де. Яка вона не буде, я ┐┐ прийму i спокутую без ропоту, але зглянься на мене, окаянного, дозволь, вислухай, ачей же менi хоч трохи на душi полегша║. Я не смiю вимовити божого iмення, такий я грiшник. Вiн просив таким голосом, як мала, провинившися, дитина просить прощення у матерi. - Говори! Я слухаю. - Я потурчився не для користi для себе. Коли б я був мав користь на думцi, то я при мо┐й освiтi i проворностi був би високо пiшов мiж турками. А я вдоволив себе тим, що мене поставили звичайним наглядачем, посiпакою i катом над невольниками. Я зробив це, налякавшись невольничого життя, тих кар, того знущання над християнськими невольниками. Вони надi мною знущались тим бiльше, що пiзнали в менi кращу людину i хотiли мене для себе при║днати. Ще як я побував у Синопi, приходило менi на думку покласти на себе руки i зробити мо┐м терпiнням край. Та я цього не зробив, надiючись, що моя доля, може, поправиться. Тодi мене повезли в Царгород i замкнули у Чорну вежу. От тут було пекло. Я не видержав. Я зголосився у старшини, вiдцурався Христа i признав Магомета мо┐м пророком. Мене заставили турки плювати на хрест i я, окаянний, це зробив... - Iбрагiм став себе бити кулаками в груди, по головi, дряпав нiгтями сво║ лице, вiдтак, мов божевiльний, впав на землю, попав всудороги i ридав не сво┐м голосом, що усiх аж дрожем проймало. Тривало так довгий час, поки успоко┐вся i говорив далi: - Ти, отамане, читав в книгах, зна║ш, що там про пекло написано. То неправда. Нема там нi огня, нi смоли, нi сiрки. Там ║ те, що то┐ хвилi в мо┐й душi дiялось. Страшнiшого пекла не можна собi з'ясувати, як грижа нечисто┐ совiстi, почування за собою великого грiха. Менi пекло в душi i день i вночi. Мене совiсть так страшно мучила, що добрий чоловiк з чистою совiстю не пойме, не зрозумi║ того. I так воно бува║ в окаянних, проклятих вiчно i вiчно, та ще з тою певнiстю, що нiколи тому кiнця не буде i нiколи не побачать лиця божого. Ось так вигляда║ пекло, котре донинi в мо┐й душi горить... Мене поставили наглядачем над бiдними християнськими невольниками, тими самими, що я з ними недавно терпiв, з котрими дiлив ┐хню долю. Тепер я був в болотi, а вони чистi. Я ┐м завидував, i це мене злило i дратувало, чому вони не такi самi, як i я? Я хотiв ┐хню долю з мо║ю зрiвняти i потягнути ┐х у те саме багно, в якому я калявся. Так робить упавший ангол i другого на грiх наводить, щоб кожний був таким самим чортом, як i вiн. Тому-то я вигадував для мо┐х колишнiх братiв рiзнi муки i шукав забуття, насолоди для себе в ┐хнiх муках i стонах. Та мене це ще бiльше злило, що вони до християнського бога молились, а менi цього не було вiльно, i я ┐х хотiв змусити, щоб цього не робили. Я став для них страшним катом. На спомин мого iмення вони дрижали. Мене брала розпука, що я цього доконати не можу, i я бiсився. Бачите перед собою Юду Iскарiота i Ка┐на в однiм тiлi. Я продав Христа i убив брата. Для мене не може бути пощади. Та дозвольте, козаки, що я сам собi смерть виберу. Пустiть мене мiж цих невольникiв, яких ви нинi визволили. Вони, певне, розiрвуть мене на куски i покидають в море. Козаки, слухаючи то┐ сповiдi, хрестилися. На них напав жах на спогад цих мук, якими ця людина мучилася. - Та перед смертю одно дiло добре зробив, що помiг вам, козакам, перетрясти всi турецькi скритки, забрати золото, срiбло, зброю, освободити мучених по льохах невольникiв. Менi зда║ться, що вiд цього менi трохи на душi полегшало, бо я таким побитом на турках помстився, що мене в таке болото загнали... Не довго вже мого життя... Я пропащий, окаянний. Але я хочу вам ще одне добро зробити... Хотiв би я вас хитро перевести попiд Очакiв. Це буде нелегка для вас справа, бо вашi судна навантаженi з добичею. Як вважа║те, якби я вам мiг придатися, то пощадiть мене до то┐ хвилi, коли будете безпечнi. Я знаю всi турецькi звича┐, яких ви не зна║те, а коли мене ощадите тепер, то буду мати двi потiхи, що знову помщуся на турках та що мо║ ледаче тiло з'┐дять хробаки на рiднiй Укра┐нi. Сагайдачний подумав хвилю i каже: - Гаразд! Вволимо твою волю. А може, ти нам так прислужишся, що козацтво тобi простить? Побачимо. Ти в розпуку не завдавайся. Бог милосердний, а його милосердя бiльше, нiж всi грiхи свiта. Бог був би помилував i Юду, коли б вiн був не покiнчив сам з собою. Ти вмий собi лице i перевдягнись з того лахмiття. Давайте йому яку одежу. - Лише не козацьку, бо я недостойний ┐┐ носити. В тiй хвилi надплив сторожний човен, а з нього гукав козак, приклавши долонi до рота: - Отамане! З полудня якiсь судна показуються. - Усi поглянули у той бiк, прикриваючи долонею вiд сонця. На це схопився з землi потурнак i, мов кiт, полiз на щоглу галери, звiдсiля роздивлявся по полудневiм обрiю. Вiдтак зiсунувся на помiст i каже: - Двадцять турецьких кораблiв пливе на нас вiд полудня, це турецький флот з Бургаса. Певно, якесь судно з Варни перекралося через вашу лiнiю i повiдомило в Бургасi, що у Варнi робиться. Вам треба зараз втiкати, бо з погруженими добичею суднами не усто┐тесь. Сагайдачний крикнув: - Судна з гарматами в послiдню лаву, галери всередину i прямо додому! - Моя думка iнша, отамане. Додому не допливете; вас здогонять i розiб'ють, ┐м на пiдмогу надпливуть судна з Хаджi-бея, а очакiвськi заступлять вам дорогу. Тодi всi пропадете, i шкода вашо┐ працi i тако┐ добичi. Вам треба ховатися у лиман Днiстра. Тамтуди великi турецькi судна не запливуть, а там побачимо, що треба нам далi робити. - Хiба ж i нашi галери у лиман не запливуть? - Цi запливуть, лише треба з них набору здiймити. Така порада подобалася всiм. Сагайдачний, приклавши руки до рота, закликав: - У Днiстровий лиман! Невольникiв перебрати з галер на байдаки! Поки це було переведено, ворожий флот став чимраз наближатися. Потурнак Iбрагiм полiз знову на щоглу. - Це во║ннi турецькi судна з гарматою. Видно турецьку коругву з пiвмiсяцем. Нам треба втiкати щосили. Старшина пiзнала, що потурнак справдi освiчена i з морем ознайомлена людина, котра тепер може ┐м стати у пригодi. Сагайдачний у морських походах був новиком. А тут така велика вiдповiдальнiсть на ньому, прийдеться не лише життя втеряти, але i козацьку славу. Шкода стiльки працi, стiльки зусиль, тако┐ гарно┐ побiди. Турецький флот непремiнно йде на те, щоб це все йому видерти в такий мент, коли почував себе безпечним побiдником. Вiн задрижав. Тепер потурнак видався йому одинокою людиною, яка його з цi║┐ топелi може вирятувати. Яке щастя, що не дав його вбити. Вiн каже до потурнака: - Ти, небоже, як бачу, неабихто. Поможи нам сво║ю радою, а Бог тобi простить, i козацтво прийме знову помiж себе. Про це вже я подбаю. В потурнака начеб iнша душа вступила. Перший раз почув полегшу. Вже вiд цi║┐ сповiдi перед козацтвом блиснула в його душi надiя, що, може, вiн ще спокуту║ свiй грiх... Вiн осмiлився спитати Сагайдачного: - Правда, отамане, що ти ще не бував у морських походах? - Звiдкiля це зна║ш? - По тво┐й ходi. Так моряки на помостi не ходять. Тобi все зда║ться, що впадеш... Чи так? - Нiде правди дiти... - Коли я бачив тебе, пане отамане, при роботi, то я зараз пiзнав, чого ти вартий. Так хитро здобути Варненський замок, то не хто-будь може. На сушi ти показав себе неабияким ватажком. Але що iншого робити, як земля пiд ногами, а iнше, коли ми мiстимось на байдаку i пливем по водi. Я море знаю добре, бо перепливав його поздовж i впоперек i з козаками, i з турками. Тому я дуже радий з того, що можу тобi, мiй спасителю, тепер стати в пригодi. Бачиш, що я перший раз по довгiй-предовгiй душевнiй муцi зрадiв. У мене вступила надiя не на врятування мого життя, що ти менi пообiцяв, але на те, що зможу щось доброго перед смертю для козацтва зробити. Iбрагiм став знову плакати i бити себе в груди. - Та ти мене, небоже, переоцiню║ш, тобi треба знати, що не я сюди вiйсько привiв. Мали ми славного опитного отамана, вiн полiг пiд Варною лицарською смертю. Я був обозним, i на мене перейшло отаманство. Але дуже боюся, що тому не дам ради i що усе козацтво, i здобич, i слава наша потоне в морi. - Не турбуйсь, отамане, все буде гаразд. Коли ми лише успi║мо у лиман перебратись, поки нас турки догонять, тодi ми дiло виграли. У Днiстровiм лиманi лежить гарний острiвець не менше Мало┐ Хортицi. Там ║ багато i звiра, i риби, i дерева. - Нам прийдеться стiльки народу виживити. Самих невольникiв буде кiлька тисяч, а все хоче ┐сти. У нас хiба сухарi, каша та в'ялене м'ясо. - Будемо ловити рибу, полювати звiра... - Я клопочу собi голову, як нам з такою здобиччю перебратися на Сiч через татарськi степи, через стiльки рiк. - Нi, ми перепливемо водою аж пiд саму Сiч. У тому вже моя голова. - Опiсля поглянув Iбрагiм на пiвдень i каже: - Чортовi сини поспiшають, що прийдеться ┐х гарматою здержувати. Поглянув у цей бiк i Сагайдачний. Тепер можна було вже i людей на палубi побачити. Iбрагiм дививсь по небу i похитав головою. - Ще одного ворога матимемо, - каже. - А це що? - Буря буде i то вже незадовго. Подивись на небо, оцi маленькi хмарки що поперед сонця шниряють... Дивись, як море непоко┐ться, як знiмаються хвилi. Це признаки недалеко┐ бурi. Наше море дуже химерне, i коли розгуля║ться, то усе блискавкою пiде шкереберть. Сагайдачний дивився на небо. Зразу пливло кiлька облачкiв по небу, бiлих, мов лебедi. Вони прислонювали на хвилю сонце собою, а зараз тодi подував вiд полудня вiтер, що роздував вiтрила i гнав бистро байдаки вперед. Тi облачки стали густiшати i темнiли, а тодi вiтер здiймався щораз сильнiший. А далi тi облачки стали звиватись у хмару, а тодi вже i вiтер не вгавав. Хвилi здiймалися щораз вище, i байдаками стало пiдносити вгору. - Вiтер байдаки повиверта║, - зауважив Сагайдачний. - Нi, цього не буде... Вiтер вi║ байдакам в потилицю, а у той бiк байдак не вивернеться, хiба його водою залл║, але байдаки обшитi комишем, то не потонуть. Наступили звiдкiлясь густi синявi хмари. Вони спускалися щораз нижче, начеб на хвилях плисти захотiли. Хвилi йшли щораз вище. Пiдносили на сво┐х, пiною вкритих, бiлих гривах байдаки i галери високо вгору, а потiм скидали в безодню. Опiсля стали хвилi заливати водою байдаки. Сагайдачний хитався, трохи не впав, його пiддержав потурнак. Сагайдачний пустився порачкувати до щогли, та потурнак його не пустив. - Сiдай тут, отамане, бiля мене, на помостi, та держись обiруч цього колiсця, а то вода тебе у море зми║. В цiй хвилi загуркотiло у хмарi i вдарив грiм, що приглушив усе. За тим йшли другi, начеб з великих гармат стрiляв. Один вдарив у щоглу галери i розколов ┐┐. Тепер пiзнав Сагайдачний, чому воно пiд бурю небезпечно пiд щоглою стояти. Тепер настало щось таке страшне, що аж кров у жилах застигала. Завив, заревiв страшний вихор i розкидав суднами, мов горiховими лушпинами. На свiтi цiлком потемнiло. Iбрагiм кричав, щоб усi сходили пiд помiст. Тягнув туди i Сагайдачного, та вiн не пiшов. - Не ялось отамановi скриватись. Я мушу тут остатись, а ти, коли хочеш, то йди. Остались обидва на помостi, держачись з усi║┐ сили колiсця. Вода кiлька разiв ┐х заливала. Виття вихру заглушало удари громiв, що безвпинно били, iнколи кiлька вiдразу. Кожний мусив дбати за себе, бо приказiв не можна було давати, коли нiхто не чув свого слова. Тим бiльше не можна було приказу виконати, бо нiхто його не чув. - Не журись, отамане, - кричав йому в ухо Iбрагiм. - Ми пливемо добре. Цей вихор пожене нас прямо в лиман. Може, якраз ця буря стане нам в пригодi, щоб уйти вiд турецько┐ неволi. Байдаки i галери гнали стрiлою у Днiстровий лиман. Де були тодi турецькi кораблi, нiхто не вiдгадав. Тривало так довший час, а буря не вгавала. На морi завелось пекло. Сагайдачному зацiпенiли руки, котрими держався колiсця. З вихру прочувались йому якiсь людськi голоси, то знову - звiрячий рев. Та не зважаючи на тi страхiття, йому не сходило з ума, що з суднами сталося, i тим дуже турбувався. Вiн промок до сорочки, його кинуло в дрож, мов в лихорадцi. Здавалося йому, що то якийсь страшний сон. По тяжкiй працi, невиспанiй ночi вiн попав у памороку, в якийсь пiвсон, що хвилями забувався, що з ним робиться, Потурнак, держачися колiсця, держав зубами Сагайдачного за рукав, коли йому надто рука закостенiла. Нiхто не вгадав, як довго плили, поки стала вихура меншати; галера менше хиталася, хоч дощ лляв, мов з бочки. Iбрагiм каже: - Менi зда║ться, що ми вже в лиманi, чую менше хвилювання, хоч буря ще гуля║. Згодом став i вiтер меншати, i на свiтi трохи прояснилося. - Так воно i буде, - говорив потурнак. - Ми вже, певно, не на морi. Коли буря стишиться, треба давати знак байдакам, щоб збирались до нас, хто уцiлiв. Я найбiльше боявся, щоб так часом одна галера не вдарила о другу, тодi би обидвi пiшли на дно. Держись цупко колiсця, а я пiду пiд палубу галери, та, може, знайду яку ракету... Йдучи в чотири боки, так, як моряки ходити знають, по мокрiм ковзкiм помостi, зайшов Iбрагiм до перелазу i полiз туди, всередину. Там молились козаки та гребцi, яким не було тепер жодно┐ роботи, а Антошко ревiв за паном i рвався наверх. Другi його не могли вдержати. - Отаман приказав поглядати за ракетою. Давайте менi мiрило i льотку, менi зда║ться, що ми вже у лиманi. Давайте менi ще яке кресиво, щоб ракету пiдпалити. Галера стояла на мiсцi i дуже хиталась. Тривало довго, поки знайшли ракети. Пiд палубою було темно, мов у льоху. Iбрагiм полiз з тим нагору, роздививсь на секстантi, помiрив глубiнь. Тепер повиходили i другi. Iбрагiм приказував усе iменем отамана. Сагайдачний задеревiв i не мiг з мiсця рушитися, його пiдвели пiд руки i завели пiд помiст. Там його треба було передягти у сухе. Iбрагiм закинув якiр, бо днiстрова вода пхала галеру взад, до моря. Тепер запалено ракету. Вона стрiлила високо вгору, полишаючи за собою огняний слiд. Тим, що плили в байдаках, прийшлося тяжче переживати страшну бурю. Морськi хвилi кидали байдаками, мов лушпинкою на всi сторони. Хвиля води позаливала судна. Люде, стоячи у водi, мусили держатись цупко борту, щоб ┐х вода не змила у море. Про веслування не було мови. Лише деколи керманич справляв кермо так, щоб судно не стало до хвилi боком. Кiлька суден розбилося через те, що одно ударило друге. Люде плили по водi, держачись плаваючих дощок, поки не потонули. Нiкому було потопаючих рятувати. Кiлька суден кинула вода на галеру, i вони теж порозбивались зовсiм. Щасливим вважав себе той, кому поталанило добитись цiлим судном у лиман. Побачивши ракету на отаманськiй галерi, усi охнули з радостi i стали хреститися та дякувати Богу за врятування з цього пекла вiд неминучо┐ смертi. Судна, наповненi по край водою, плили з натугою у те мiсце, де вискочила ракета. Люде стали вичерпувати воду з байдакiв чим попало. На свiтi ставало щораз яснiше, хоч сонце давно зайшло. Вiд моря доходило гудiння б'ючих хвиль. Iнколи хвиля порушувала воду аж у лиманi, i вiд цього судна колихались. Сагайдачний вийшов на палубу галери i приказав плисти далi горi водою. Козаки черпали далi воду i робили веслами, пливучи проти води. Порушались черепашиним кроком цiлу нiч. Судна були тяжкi i неповороткi, бо годi було усю воду з них вичерпати. Вже стало свiтати, як добрались до острова, про який говорив потурнак. Острiв забовванiв здалека, i козаки добували останнiх сил, щоб до нього добратися. На островi, цiлком пустiм, щойно пробудилось життя, защебетали птицi, заколихались високi дерева. Судна причалили до острова, i козаки стали виходити на берег. Кожний стрясував з себе воду, а далi пороздягались догола, i пiшли з сокирами в лiс за паливом та стали волокти до берега сухi зломи та галуззя. На березi запалали яснi огниська. Повиносили з суден казани, порозвiшували на тринiжках над огнем i стали варити кашу. Пожива була захована в бочках, i тому вона не замокла. Тепер стали викручувати одежу з води i сушили бiля вогню. Знайшовся на байдаках великий волок, його затягли у воду i набрали стiльки риби, що ледве притягли до берега. Козаки йшли у воду з ножами i келепами, щоб побити пiйману рибу. Пiймали тут сомiв, i осетрiв, i багато дрiбнiшо┐ риби. Витягнули кiлька човнiв на берег, обернули горiдном i на цiм справляли рибу, мов на столi, рубали на куски i кидали у казани. За той час походжав Сагайдачний по острову i промишляв, як би тут переждати час, поки буде можна вiдплисти додому. При ньому держався Антошко i потурнак, котрий все ще боявся, щоб на нього не кинулись бранцi, бо вони все ще дивились на нього бiсом. Сагайдачний приказав Жмайловi почислити втрату, оглянути байдаки i поправити, що треба, оглянути мунiцiю i зброю. Вiн наставив Марка обозним. Люде увихалися, мов мурашки, хоч були голоднi i знеможенi. Щойно, як кухарi зварили ┐жу, як повиймали з байдакiв коритця i всипали варено┐ страви, тодi в кожного душа вступила. По обiдi поклались на травi вiдпочити, опiсля, як просушилась одежа, i поодягалися. Тодi розпочалось стукотiння коло направи байдакiв. Сагайдачний послав Жмайла з кiлькома човнами розглянути край моря. Треба було незамiтно пiдглянути, де дiлись турецькi судна, чи сторожать лиману, чи, може, пропали в часi бурi. Жмайло плив, криючись у прибережних очеретах, аж на кiнцi лиману помiтив турецькi галери. Козацькi човни ховалися в очеретах i пiдпливали далi плесами, якi тут були. Тут побачили, як з одного великого турецького корабля спущено на воду човен, в який залiзло дво║ гребцiв i дво║ туркiв. Вони поплили горi водою. - Ми цих гарненько захопимо, а вони нам вже все скажуть. Турки минули козакiв i плили далi. Тепер за ними стали козаки пiдкрадатися, все ще ховаючись помiж трощею. Як вже вiдплили вiд моря шматок дороги, Жмайло каже: - Чого нам тепер ┐х соромитися, ми ┐м тепер заступимо дорогу i - на аркан. Козацькi човни виплили на чисту воду i подались за турецьким судном, поспiшаючи, щоб його догнати. Турки думали зразу, що це турецьке судно. Лише як наблизилися, пiзнали помилку. Вони завернули свiй байдак, думаючи втекти. З турецького човна показались два дула рушниць. Та в тiй хвилi один весляр пiдняв весло i вдарив турка по головi, а другого штовхнув веслом в груди так, що вiн впав через борт у воду враз з рушницею. Веслярi стали кликати до козакiв: - Ануте, брати, до нас! Ми турецькi невольники. Жмайло кликав до них: - Витягнiть цього з води, щоб не втопився, нам "язика" треба добути... А турок, що упав у воду, вхопився руками за човен i хотiв його вивернути. Гребцi не давались, поки надплили до них козаки. Пiймали турка за шиворот i витягли до себе. Вiн був мокрий i дуже задихався, ледве дух переводив. - Ви пливiть за нами, - каже Жмайло, - а коли б тамтой очуняв, то привезiть його живого теж. - Що привезли? - питають козаки, як Жмайло приплив до острова. - Гостинця вiд султана. Зв'язаного турка повели перед Сагайдачного. За товмача став Iбрагiм. Вiн став його розпитувати. А турок - нi словечка. Сто┐ть i дивиться з погордою i страшною лютiстю на козакiв. Треба його було припекти. Сагайдачний обiцяв йому, що коли скаже правду, то його помилують. I турок послухався та розказав таке: - Про варненський погром донесло одне судно, якому поталанило втекти з пристанi до Бургаса. Паша вирядив зараз погоню з двадцяти во║нних кораблiв, котрi в пристанi були пiд рукою. Турки думали, що ще застануть козакiв у Варнi. Але приплили запiзно i пустилися здоганяти. I були б, певно, здогнали, бо поставили по двi пари веслярiв до одного весла, щоб гребли наперемiну. Та ┐м перебила буря. Чотири кораблi потонуло. Осталось ще шiстнадцять, i тi розставились при кiнцi лиману так, що нiкуди козакам перекрастися. На кораблях ║ гармати. Кораблi стоять на якорях боком з налаштованими гарматами. А щоби пливуча з рiки вода не пообривала якорi, то поприпинано ┐х збоку, ще й вiд рiки. Вони там можуть стояти хоч би мiсяць, бо харчiв у них доволi. Паша, висилаючи флот на козакiв, загрозив ватажковi, що коли б козакiв не розбив i не знищив усе вiйсько, то нема║ чого вертатися, бо жде його неперемiнно смерть. За пiдмогою послав ватажок до Хаджi-бея i до Очакова, i нi одна козацька голова звiдси не втече. Сагайдачний став тепер перед важким питанням: що йому далi робити, щоб звiдсiля видiстатися? До цi║┐ пори зробив добре, що потурнака в усьому слухався; коли б не сховалися у лиман, то досьогоднi турки були би ┐х розтрощили. Тепер хiба знову в потурнака ради питати? Нi, треба щось путнього самому видумати. Годi все робити чужою головою, а потiм зiбрати признання за те, що другi зробили, i стати мальованим отаманом. Отож перша рiч - виплисти на море i або перехитрити туркiв, або таки в одвертiм бою ┐х поконати, i то ранiше, чим наспi║ ┐м пiдмога з Хаджi-бея. Однiй половинi вiйська сказав спочивати. Другiй частинi приказав рубати в лiсi великi дерева, пообчимхувати гiллячки i на мотузах пускати на воду. Застукали в лiсi сокири, i повалилися столiтнi велети, здавалося, що цього лiсу не ткнула ще сокира, як довго вiн ║. Багато лежало зломiв i гнило на мiсцi. То був пралiс. Частини мiнялись. Уставляли на галерах найтяжчi гармати, котрi забрано з Варни. Усюди сам Сагайдачний доглядав роботи. Козаки пiдганяли до роботи однi других. Сагайдачний пiшов на часок на свою отаманську галеру припочити, як почув на галерi в комiрчинi стони. Вiн устав, i пiшов на те мiсце, та слухав. Стони повторялися. Вiн хотiв вiдчинити дверцята, та вони були замкненi, i ключа не було. Шарпнув з цiло┐ сили i виважив дверi: там лежали усi три турецькi бранки, майже неживi. Про них цiлком забули, замкнули дверi на ключ. Вони були наляканi, голоднi, що ледве дихали. - Що з вами, дiти? - Ми не зна║мо, - говорила одна слабким голосом, - даремно ми кричали i плакали, нiхто до нас не приходив... - Зараз буде все, та виходьте з цього льоху на палубу. Сагайдачний приказав Антошковi принести ┐м ┐сти. - Гарну вони свободу здобули, голод був би ┐х зморив. Та годi, серед тако┐ метушнi можна було про три красавицi забути... Сагайдачний заповiв, що перед досвiтом рушають в дорогу. Запорядив отаманам таке: - У першiй лавi йдуть галери з великими гарматами i бiльшi козацькi судна. Кожна галера i бiльше судно держатиме на мотузах по кiлька зрубаних велетiв, наче гончих собак на припонi, ┐х пустити на воду передом. На даний знак треба випустити з рук бервена, вiдв'язуючи або вiдрубуючи мотузи. Тодi треба галери i судна веслами здержати на мiсцях, чекаючи знову знаку. Усi прикази переходили вiд судна до судна. В другiй лавi стояли меншi судна з гаками i мотузяними драбинами, котрi мали поспадати на турецькi галери, загачувати i здобувати. Як же рушили з мiсця, говорив потурнак до Сагайдачного: - Ти, отамане, гарно обдумав дiло. Коли усе викона║ться як слiд i добре розмежиться час, то туркiв чорти вiзьмуть. Усi завважали, що на Днiстрi прибуло води. Вона була жовта i каламутна. Десь в Галичинi великi дощi впали. Сагайдачний знав добре свою рiку. Тепер при першiм свiтi побачили на обрi┐ турецькi кораблi. Усе так було, як говорив турок. Вони стояли боком один за другим; майже цiлий лиман загородили. Турки завважили козакiв теж. На палубах заметушились люде i накликали себе. Коли зблизилися на вiддаль стрiлу з гармати, судна задержалися i попускали бервена. Наче гончi собаки, коли ┐х попуска║ш з припону, рушили велети наперед прямо, мовби ┐х з лука вистрiлив. Вода була така рвучка, що треба було з цiло┐ сили робити веслами, щоб судна спинити. Сагайдачний не вiдводив ока вiд турецьких суден, цiкавий, як поведеться його штука. Вода несла бервена з великим розгоном. Турки цього не помiтили, бо жовта, каламутна вода закривала все. Аж вдарила з великою силою в турецькi кораблi, ломлячи боки. Вони задрижали i обертались, крутились, зразу придержуванi якорями. Деякi, дiставши дiру в боцi, набирали води i стали потопати. Тодi пiднiс отаман булаву i крикнув: - Рушай! Пiднеслись вгору весла i байдаки рушили вперед. - Пали! Заревли гармати i важкi залiзнi кулi попали в бажану цiль. I знову поцiленi кораблi стали набирати води. Мiж турками настала метушня. Кiлька кораблiв пiшло на дно. По водi плавали люде, чiпляючись чого попало. - Рушай! - гукав Сагайдачний. Друга лава суден поплила бистро наперед та стала окружати великi турецькi кораблi. Зачалась козацька робота. Пiдносилися вгору гаки, фурчали у повiтрi мотузянi драбини. Козацтво дерлось по них на палуби. Наставав великий крик i рукопашня. Турецькi кораблi, тi, що уцiлiли, не могли з мiсця рушитись, бо не було часу стягнути вгору якорiв. Особливо завзятими показались визволенi бранцi. Вони не прощали нiкому, а рiзали усiх впень. Не минуло години, а козаки здобули усi тi судна, якi не потонули. Усе перерiзали, що не осталось живо┐ турецько┐ душi. Невольники сидiли, прикованi ланцюгами при веслах, ┐м зараз порозбивали кайдани. I весь час того бою Сагайдачний стояв на сво┐й галерi пiд малиновим прапором i видавав прикази. Козаки славно побiдили. До нього пiдступив Iбрагiм. - Не дай, отамане, здобутих кораблiв нищити. Вони будуть потрiбнi пiд Очаковом, нам знову прибуло турецьких бранцiв, а на наших суднах вже i мiсця не буде. Гребцi остануться на сво┐х мiсцях. Не дай теж кидати у воду побитих туркiв з одежею. Вона нам теж пригодиться. На кораблях поставити наших людей. Всi вони хай зараз перевдягнуться за туркiв. Для мене прикажи принести з варненсько┐ добичi турецьку одежу, та неабияку, а знатну. Я тепер мушу стати важною особою, щоб очакiвському пашi туману пустити. Сагайдачний зрозумiв тепер, куди потурнак мiрить. Вiдразу на турецьких кораблях i галерах заро┐лось вiд перевдягнених по-турецьки козакiв. На щоглах замаяли турецькi прапори з пiвмiсяцем. Iбрагiм перевдягся на знатного турецького генерала. Сагайдачний зразу його не пiзнав. - Тепер, отамане, я буду ватажкувати над турецькими суднами. Очакiв минемо хитрощами, бо коли б прийшлося битися, то з тою тяжкою здобиччю не дамо ради. Тобi треба також перевдягтись, а бодай на голову взяти турецьку чалму. З тво║ю бородою, то подобатимеш на турка, як нiхто. - Отамане! - гукали козаки. - Якась флотилiя пливе вiд пiвночi... - То iз Хаджi-бея пливуть на пiдмогу, - говорить Iбрагiм. - Ну нiчого. Хай прийдуть, а ми околимо ┐х i вiзьмемо. Видно, що нам таланить. Господь нам помага║... Iбрагiм замовчав на словi i вдарив себе в губи. Та тi новi турецькi сили змiркували вiдразу, що прийшли запiзно. Коли б не те, то не браталися б козацькi судна з турецькими кораблями. Тут вже по всьому. Заки Сагайдачний видав приказ, щоб козацькi судна ховались за кораблi, флот завернув зараз додому. - Шкода, - каже потурнак, - та непорядно нам ганятись за ними. Ми попливемо сво║ю дорогою... Мiж козаками було дуже весело. Вони радiли з тако┐ велико┐ побiди. Старi досвiднi сiчовики говорили, що такого вдатного морського походу ще Сiч не запам'ятала. Уся слава була за Сагайдачним. Козаки вихвалялись, що його слiдуючим разом кошовим виберуть, а тодi козацтво стане славним i зможе з ляхами помiрятись. Вже сонце заходило, як приплили пiд Очакiв. Козацькi судна остались геть позаду. Здобутi кораблi i галери заступили ┐х перед турецьким оком. Вони вплинули всi до пристанi в Очаковi i загородили собою ви┐зд звiдсiля. Iбрагiм злiз з корабля i, взявши з собою кiлька бранцiв, що вмiли по-турецькому говорити, приказав завести себе до очакiвського пашi. Iбрагiм поводивсь так достойно, що всi вважали його за якогось великого царгородського старшого i низько йому кланялися. Очакiвський паша вийшов до нього назустрiч, йому донесли, що приплила до Очакова знатнiша турецька флотилiя. Вiн дуже налякався, аж дрижав. Вiн дiстав був приказ виплинути з очакiвським флотом на допомогу проти козакiв пiд Днiстровий лиман, а вiн цього не зробив. Цей знатний турок може його зараз за це ув'язнити i до Царгорода повезти, та якось воно буде. Цього пана придобрить якимсь добрим словом i бакшишем. Але хто його зна... Треба братись за дiло хитро... Стрiнувши ┐х перед конаком, вiн вклонився перший Iбрагiмовi. Приклавши праву руку до чола, губ, грудей поклонившись нею до землi, привiтав: - Салем алейкум! - Алейкум салем! - вiдповiв Iбрагiм, кланяючись теж. - Яке велике щастя для мене, мiзерного твого слуги, повiтати перед мо║ю домiвкою такого достойного гостя i славного побiдника джаврiв на Днiстровiм лиманi. Будь свiтлом мо┐х очей та повелителем мо┐х думок i приказуй, чим вашiй свiтлостi можу служити... - Веди мене, пашо, до сво║┐ домiвки. Непристо┐ть так достойним правовiрним розмовляти в присутностi чернi. Iбрагiм поглянув на пашу грiзно, а цей волiв краще пiд землю провалитися. "Пропав я, - подумав, - може, вiн менi вже i шовковий шнурок привiз вiдразу". Пiшли мовчки у конак, i паша повiв Iбрагiма у гостинну кiмнату. - Слава Аллаховi! - сказав Iбрагiм, ввiйшовши сюди. Гостинна кiмната була пишно прибрана i застелена дорогими турецькими килимами. - Позволь менi, достойний гостю i великий витязю, позамiтати чолом порох з того мiсця, на якому зводиш ласкаво сiсти. Твоя побiда над шайтанами-козаками притьмила сво║ю свiтлiстю промiння сонця... Посiдали зараз на низеньких софах. Iбрагiм дививсь суворо. Паша плеснув у руки i зараз вiдчинились дверi, i два чорномазi хлопчики внесли на пiдносi чарки з кавою, солодощi та велику общеську люльку, завбiльшки церковно┐ кадильницi з двома бурштиновими чубуками... - Перше обговоримо дiло, - заговорив суворо Iбрагiм, - а опiсля гостина. Паша задрижав, йому здавалося, що шовковий шнурок вже його шию душить. - Назива║ш мене, пашо, витязем з Днiстрового лиману, а я спитаю тебе, чому не подiлив ти зi мною тi║┐ слави? Ваша милiсть, поступа║ш так, що мусиш стягнути на себе гнiв нашого пана i повелителя падишаха. Вiн, свiтло свiтлостей, син сонця, пан цiлого свiту, зiрниця i розум усiх правовiрних, ставля║ на важких мiсцях свого безмежного царства сво┐х урядовцiв не на те, щоб вони ледачiли i не пильнували свого уряду. Ваша милiсть поставлений пашею на тiм важнiм мiсцi головно на те, щоб пильнував i не перепускав шайтанiв-козакiв на море. Перед кiлькома днями вони таки туди перейшли без перешкоди, а ваша милiсть тодi в гаремi женихався. I ти тодi веселився, коли Варна горiла i правовiрних мордовано. I тодi ти, ледачий, не рушився, як приказано тобi вiд мене поспiшати на допомогу пiд лиман. I коли б флот з Хаджi-бея не був впору наспiв, не були би ми тут сьогоднi разом сидiли. Заки його султанський ма║стат о тiм тво┐м злочинi довiда║ться, я iменем падишаха - бодай би Аллах дав йому тисячу лiт прожити - арештую тебе, пашо, i везу в Царгород... Паша, почувши такi грiзнi слова, одну ясну точку бачив у цьому нещастi, а iменно, що падишах ще того всього не зна║, i можна буде вiд бiди вiдкупитись. - Я винуватий, ваша милiсть, остiльки, що тодi занедужав i повiрив мо┐м пiдчиненим пере┐зду пильнувати, а вони цього не зробили, ще нинi прикажу ┐х повiшати. - Це, однак, не вменшить шкоди, яку понесла Велика Порта Оттоманська через те недбальство. Обов'язком коменданта ║ наглядати пiдвладних, i недуга його не виправда║. Я мусив аж з Бургаса гнатися, щоб обиду на невiрних помстити, i сюди трудитися, ваша милiсть, пригадати його обов'язки. Лагодься, пашо, в дорогу, завтра вранцi вiдплива║мо. - Слава хай буде вашiй милостi, - говорив паша, кланяючись. - Ваше славне iмення буде виписане пламенними буквами у сьомому небi пророка, а на землi останеться вiчна дяка вашiй милостi вiд усього мусульманського свiту. - Подяка належиться Аллаховi, не менi, але, ваша милiсть, не заговорюй i будь готовий в дорогу, де тебе жде нагорода в постатi шовкового шнурочка. Iбрагiм устав i хотiв вiдходити. Тодi паша заступив йому дорогу i впав ниць на землю, повзучи до його нiг. - Не губи мене, ваша милiсть, повiк за тебе молитись буду. - Молитись - то я сам буду за себе. Молитви негодя┐в Аллах не прийма║. Менi того мало, а вашiй милостi грозить шнурок... Паша став стогнати i дрижав, мов у лихорадцi. - Я винагороджу всi труди вашо┐ милостi, лише не губи мене, а рятуй... я скажу по-нашому: скiльки тво┐ труди цiну║ш? - Скiльки тво║ життя варте? - Тисячу цехiнiв дам зараз, - каже паша, пiдводячи очi вгору. - Мало ти цiну║ш сво║ життя. Коли воно так мало варте, то кращий для тебе шнурок. Я цiную його на п'ятнадцять тисяч. Паша застогнав. - Не маю стiльки. Моя позицiя тут не така свiтла, якби се здавалося. - Не говори! Те, що ти рiчно недоплатиш сво┐м пiдвладним урядникам Високо┐ Порти та жовнiрам, приносить тобi гарний дохiд. Козаки тобi також досить пiд-платили, заки ти заплющив очi, як перекрадалися... - Нiчого! Хай мене Аллах вб'║, коли брешу... - То тво║ дiло, а менi таки п'ятнадцять тисяч давай, коли не хочеш за кiлька днiв помандрувати до геджени. Ти подумай, що цi грошi не пiдуть для мене. Треба i великому вiзировi, i султанським достойникам чимало перекинути, щоб дiло зам'яти. Без бакшишу, як зна║ш, у нас нiчого не робиться. - Не можу стiльки, - стогнав паша. - То надiйся шовкового шнурочка. Вiн такий нiжненький, що ши┐ тобi не подряпа║. - Змилуйся, не губи мене, дам десять... - Нi одного менше, я знаю, хто скiльки вартий, знаю наших людей. - Дам дванадцять... - Торгу║шся, мов за козу на базарi. Або давай зараз, а нi, то тебе беру на корабель, - говорив потурнак грiзно, - Аллах, хай буде менi ласкавий, - простогнав паша, встаючи з землi. Узяв ключ i пiшов до скринi, що тут стояла, i став вибирати грошi з мiшечками. Iбрагiм прикликав одного з сво┐х людей i приказав по-турецьки перечислити грошi та винести на корабель. - Це його милiсть да║ до Високо┐ Порти зiбрану дань; берегти менi цього скарбу добре, - каже Iбрагiм до переодягнених козакiв. Козак вклонився по-турецькому i мовчки вийшов з грiшми. - От бачиш, що можеш, - каже Iбрагiм, як козак вiдiйшов. - Коби лише добра воля. З тими грiшми прийдеться менi легше тво║ дiло в Царгородi придавити. Мо║ слово теж багато заважить. Для твого заспоко║ння я подам звiт, що я тебе на пiдмогу зовсiм не кликав. Але я ще мушу заслужитися, бо я не хочу остатись на мiсцi, а пiти вище. Отож, коли тебе не потребую вже вести в Царгород, то я загадав ще одним дiлом для Високо┐ Порти прислужитися. Тепер, коли поталанило знищити козацький флот, хочу доконати решти. Знаю вiд бранцiв, що на Варну пiшли майже всi козацькi сили. На Сiчi осталось трохи. Тепер найкраща пора пiти Днiпровим лиманом на Сiч i задавити решту. До помочi прикличу татар. Висилаю зараз гiнця до перекопського мурзи, щоб зiбрав усi сили, якi ма║, i йшов до мене . А коли Аллах допоможе менi у цьому благородному дiлi, - потурнак пiдвiв очi вгору i так завернув, що аж бiлки попiдходили, - тодi не мине мене ласка падишаха i вiзирство. Паша дививсь на нього з великою злiстю i побажав йому зломання ши┐ на першому ступнi. - Тепер слухай мене, пашо! Давай менi всi тво┐, судна, якi ма║ш, пiд мо┐ прикази. Менi треба бiльшо┐ сили на кожний припадок... Козаки множаться, мов саранча, i не знаю, скiльки ┐х тепер на Сiчi може бути... - Я, ваша милiсть, суден дати не можу, без приказу з Царгорода... - Нi? - крикнув люто потурнак. - Так, добре. Я завертаю до Царгорода, як задумав перше, але i тебе повезу в кайданах. - А мо┐ грошi? - Чи тобi заложило, що не чув, що тi грошi - то дань, яку ти для Велико┐ Порти зiбрав i вiдсила║ш? Я говорив голосно до мого пiдчиненого, i вiн це засвiдку║, де буде треба, коли б тобi захотiлось мене оклеветати. Ти не з дурним гра║ш... Паша побачив, що цього диявола не перехитрить. - Хай станеться воля Аллаха, бери, ваша милiсть, судна, яких тобi треба... - От бачиш! Та цього мало. На суднах щоб була гармата, мунiцiя i добра обслуга... Усе ма║ бути ще сьогоднi готове до вiдпливу, завтра дуже рано руша║мо. Прикажи поспускати поперечнi ланцюги з води, щоб завтра не гаятись... - Там ланцюгiв нема... - Так?! То ти навiть i цього не зробив, що з Царгорода строго було наказано? Вибачай, але таке недбальство мусить бути окремо покаране. Докинь, серце, ще п'ять тисяч, а то нiчого з того не буде... Ти, певно, ланцюги попродав, бо я знаю, що вони тут були. - Пропав я, - застогнав паша, - тепер-то вже менше маю, Як убогий дервiш... - Ти ще доробишся. Краще бути на часок убогим, мов дервiш, чим повиснути. Давай грошi... Паша пiшов до скринi хитаючись, мов п'яний; грошi перебрав потурнак i сховав при собi. - Тепер, коли ми знову приятелями, так звели принести свiжо┐ кави i чубук. Тепер погостимось. "А щоб ти подавився тi║ю кавою, щоб тобi внутренностi спалила", - проклинав паша в душi, плескаючи в долонi на службу. Потурнак курив чубук i попивав каву. "То розбiйник, шайтан, гiявр, щоб тебе огонь геджени спалив за життя, щоб тебе чорт узяв у тiм походi, щоб ти пророка не побачив, щоб тебе козаки на кiл посадили, щоб перед тобою райськi ворота нiколи не вiдчинилися! Шельма, обдер мене зi шкiри. Вiн, либонь, з султанського двора, бо лише вони так знають лупити", - думав собi паша. - Ваша милiсть зводять менi посвiдчити на письмi, що я видав судна на ваш приказ. - Дiстанеш. До побачення! Вступлю до тебе, вертаючи з походу, i привезу тобi в подарунок який десяток здорових бранцiв... - Ваша милiсть не зволили заночувати пiд кришею свого невольника? - Нi. У вашо┐ милостi надто м'яко i вигiдно, боюсь, щоб не заспати... впрочiм, ватажок повинен ночувати мiж сво┐м вiйськом. Прощай... Паша вивiв його з почестю i поклонами до ворiт конаку. Потiм прикликав сво┐х пiдручних i видав ┐м потрiбнi прикази. Коли вже був сам, вдарив себе рукою по лобу i каже: - От дурень з мене! Нащо було давати грошi зараз? Вiн, певно, з цього походу не верне i в'язи собi скрутить. - Паша бажав йому цього з цiлого серця. По виданню приказiв Iбрагiм став отаманом Очакiвського флоту. Ввiйшов на корабель i стрiвся зараз з Сагайдачним, та розповiв йому все. Сагайдачний не мiг з дива вийти над проворнiстю потурнака. - Це, безперечно, тво║ золото, - каже Сагайдачний. - Так, воно менi потрiбне. Завезу на Сiч i окуплюся козакам, щоб менi простили. Двадцять тисяч турецьких золотих цехiнiв - то вже гостинець гарний. - Ти вже окупився тим, що зробив для козацтва дотепер. - Очакiвський флот тепер, отамане, пiд мо║ю владою. У лиманi я все потоплю, мов котенят. Тобi, отамане, не можна поки що на помiст показуватися. Ти лише, як смеркнеться, пiшли тихцем, щоб вночi перейшли попiд Очакiв, поки ми тут дорогу з пристанi загатили. Ланцюгiв нема. За це заплатив менi паша окремо п'ять тисяч. Пiзно внiч поплив з отаманського корабля Марко Жмайло, як наказний вiд отамана до козацьких суден. Вони мали переплисти зараз, поплисти в лиман, i там ховатися, поки не надпливуть очакiвськi судна та не застрягнуть на мiлинi. Тодi Жмайло мав на них з козаками наскочити i вибити усiх, а судна пiдпалити. Вночi перекрались козацькi судна так тихесенько, що в Очаковi нiхто цього не помiтив. В каютi отамана сидiв потурнак i важко задумався. - Ти, отамане, приляж та проспися. Я буду пильнувати, мене i так сон не береться. - Тобi би теж вiдпочити, бо ти менше спав, як я, а удесятеро стiльки робив. В рiшучу хвилю ти охлянеш зовсiм. - Я не засну. В менi якесь таке твориться, що я цього i висказати не в силi. Мою душу якийсь несупокiй огорта║. Сам не знаю чому. Я його вiдганяю вiд себе як можу... - Заспокойся, ти поводишся так, що козацтво мусить тобi вiд серця простити лише за те одне, що ти дотепер зробив. Ти подумай, що Очакiвський флот вже пропав. Очакiв останеться без флоту. Тепер можна буде Очакiв легенькою рукою взяти i зробити там другу Варну. Коли паша довiда║ться, як хитро ти його одурив, то, певно, сказиться. Така помста над тур