тямиться". Та вони вернулися. Обидва були тверезi, i це Настi вiдняло охоту докоряти. - Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобi переказати, що ми були запрошенi до благочинного обiдати, ти вибачай. - I я прохаю вибачення, - каже Конашевич, - те, що наварили, по┐мо завтра, а вiдмовитись було годi. - На, жiнко, заховай це в скриню, поки я у Ки┐в не по┐ду, а тодi менi вiддаси. Це скинулись гостi у благочинного на велику школу у отця архiмандрита. Бiля Настi стояв, держачись фартушини, Миколка. Вiн, видячи такого важного пана, не мав уже тако┐ смiливостi, як учора, йти до нього. Молодший хлопчик спав в колисцi. Тепер Конашевич став роздавати подарунки. Настi дiсталась шовкова хустка, яка ┐й дуже подобалася. Вона ┐┐ оглядала i повертала на всi боки, а далi не втерпiла, пов'язала на голову i стала придивлятись до малого дзеркальця. Микола дiстав коника, бандуру i медiвникiв. Одного зараз встромив в ротик, а на коника i бандуру дививсь з великою пошаною. - Не шкода-то було стiльки грошей збавляти? - каже Артим. - Вiн це все зараз поломить. - Я не поломлю, - каже Миколка. - Та подякуй же, - каже батько, - бере, начеб йому це належалось, анiчичирк. Миколка пiдступив несмiло i поцiлував Конашевича в руку. Конашевич узяв його на колiна: - Не так менi, синку, дякуй, а вiзьми за шию, ось так, гарно, а тепер поцiлуй гарно. Тепер я тебе поцiлую, i будемо любитися, як два побратими. Ти мене любиш? - Люблю. - Покажи, чи дуже мене любиш? Хлопчина обняв його рученятами i тиснув з усi║┐ сили. Не треба говорити, якi були радi з цього батько й мати. - Тепер, мiй любий гостю, вiдпочинь, а я пiду за сво┐м дiлом. А увечiр - то вже потолку║мо, як тебе повеселити. - Можна вiдпочити, а увечерi ти мене заведи до якого важнiшого мiщанина. Я хочу у Каневi i мiщан пiзнати. - Гарно! Ось пiдемо до нашого вiйта, це дуже важна особа в городi. Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пiшов у свою кiмнату, та Миколка не мiг видержати, так йому було пильно до тих гостинцiв, що пан iз города йому принiс. Конашевич лiг спати. Канiвський вiйт Остап Семирозум мешкав у самому ринку. Був дуже багатий. Крiм дому, мав ще хутiр близь Канева, де господарював його син. Вiн сам займався купецтвом. На Артима вiн був би не дуже то дививсь, якби не Конашевич, котрого вiн пiзнав у благочинного i довiдався, що то якась важна особа, бо знайомий з самим архiмандритом. Вiйт прийняв гостей дуже чемно i просив сiдати. Зараз зiйшлось кiлька мiщан, з котрими Конашевич ще рано у благочинного познайомився. Прийшов i благочинний з двома попами. Завелась балачка. Конашевич спитав: - А школа у вас ║, панове? - Така то школа, як би i без не┐. Нема║ у нас доброго вчителя. - То зле. Заплатiть добре, то й гарний вчитель знайдеться. Неможливо, щоб у такому городi, як Канiв, не було добро┐ школи. Хiба ж у вас таке убожество, щоб не було вчителя чим заплатити? От коли ми сьогоднi тут зiйшлись, так обмiркуймо дiло, як слiд. Нiхто не посмiв перечити. Конашевич пiддав думку, щоб при церквах позаводити церковнi братства, до яких належали би всi вiрнi, а цi братства матимуть обов'язок удержати школи, скiльки ┐х буде потреба. Цю думку усi прийняли. Того вечора вертав Конашевич додому дуже радий. Вiн мiг собi сказати, що нинiшнього дня не змарнував. "Коли б таке можна перевести усюди, ми незадовго пiдкрiпились би, що ляське панування не було б нам страшне". У Каневi побув Конашевич три днi. Його запрошували усюди i угощали. Народ сходився. Заводились приязнi гутiрки, а з них виходило усе якесь гарне, народне, хоч мiсцеве, не велике, а важне дiло. Конашевич познайомився з усiма тямущими канiвцями. Мiж iншими було вирiшено, щоб держати готовi списки людей, здiбних до збро┐. Вони мали гуртуватися у сотнi, приладити зброю i ждати, коли ┐м дадуть знак з Запорожжя. Тодi мали ставати пiд прикази виборних старшин. Про це во║нне дiло мали подбати товаришi сiчового вiйська, котрi жили сiмейно в Каневi. Тодi просили канiвцi Конашевича, щоб мiж ними лишився на все та став на чолi вiйськово┐ органiзацi┐. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини вiн не смi║ поза Сiччю жити. Це дiло вiн предложить старшинi на Сiчi до вирiшення, а тодi мiг би вернутися. Тепер йому треба непремiнно ┐хати. Артим пiднявся провести Конашевича до Черкас. Конашевич побоювався ще одного. Коли б вiн тут побув довше, то ляхи у Ки║вi можуть про це довiдатись, i його, хоч не явно, то зрадою захопити. Артим признався Конашевичевi, що вiн того самого побою║ться. В Черкасах мав Артим передати Конашевича братовi сво║┐ жiнки Панасовi Крутовi, а вiн його проведе далi. Черкаси вважав Артим бiльш небезпечнi, як Канiв. Там старосту║ великий ворог козацтва князь Олександр Вишневецький. - А коли б не поступати у Черкаси, а так прямо байдаком та й на Сiч? - Воно б добре було, коли б у мене була спромога завезти вашмосць. Я чужим байдакам не дуже-то вiрю, а сам ┐хати тепер не можу. Вашмосць надто важна особа, щоб на небезпеку пускатися. - Чого ви, люде, в менi якусь важну особу бачите? Я собi такий самий козак, як i другi. - У Черкасах треба вашмосцi купити два конi. Як не ма║ на це грошей у тебе, то Панас позичить; то чоловiк не убогий. Треба коня i для вашмосцi, i для чури, бо вiн з клунками не побiжить. Що й говорити. Панас подба║ про все i товариство безпечне знайде. Вiн це краще заоруду║, як я. В Черкасах не радив би давати про себе знати, а саме через цього клятого князя. Перед вiд'┐здом перевдягся Конашевич у буденну одежу i виглядав на худопахолка, на котрого нiхто не звертав би уваги. Але канiвцi зiбрались над берегом рiки його попрощати. Йшли пiшки до рiчки. Антошко нiс його клунки. Вiн вiдпочив i добре вiдживився, бо Настя годувала його добре. Як вже Конашевич вiдплив вiд берега, гукали за ним канiвцi: - Вертай до нас козацьким гетьманом. ХIII - Може, воно i краще сталося, що ти вернув до нас, замiсть нидiти у Ки║вi, - говорив кошовий до Сагайдачного, як той вернувся на Сiч i здавав йому справу з свого посланництва. - Тут у нас таке тепер позаводилось, що треба конечно покласти цього край. До того менi треба людей певних. Коли б ти був тут, може би, до цього i не прийшло, бо тебе всi любили i були би послухали. Коли б я був знав, що преосвященний Плетенецький на те тебе кличе, щоб з тебе бакалавра для панських дiтей зробити, я був би таки не пустив. - Що ж тут таке завелось? - От що! Молоде пиво мусить вишумiти. Позаводились два сторонництва, двi партi┐: поважних i неповажних. Хiба би так назвати. Тi неповажнi - то молодi люде, шибайголови, хотiли би йти з мотикою на сонце. Рвуться до чогось великого, не мiркуючи, чи тому дадуть раду. Хотять помстити Косинського i йти вiйною на панiв, помстити солонецьку рiзню. До того, ще тi втiкачi з Укра┐ни, якi приходять сюди цiлими громадами, пiддувають вогонь сво║ю балачкою про утиски панiв над народом. Я це знаю, що пани показилися. За козаком ганяються, мов за скаженою собакою. Нашому братовi не можна на Укра┐нi носа показати, коли не хоче повиснути або зiгнити в тюрмi. Повiдбирали укра┐нським козакам усi вольностi i роблять ними панщину. Це все запорожцiв страшно драту║. Менi самому серце кра║ться, та годi що на це порадити. Виступати проти Польщi нема з чим. До такого дiла ми ще не пiдросли. к у нас десять тисяч народу, та то по бiльшiй частi втiкачi, у яких ║ крiпкий кулак, та нема вiйськового вишколення, нема карностi, нема во║нного досвiду. Що з такою юрбою зробити? При першiм сильнiшiм ударi вона не вдержиться i розскочиться на чотири вiтри. А коли б не було куди втiкати, то видадуть ляхам старшину, як зробили над Солоницею, i самi потiм пропадуть. Та друга Солониця була б страшнiша першо┐, бо тодi ще ляхи не були такi певнi себе на Укра┐нi, як тепер. I тодi не було б вже сили пiднестися козацтву, i ми втратили би i те, що тепер ма║мо. До нас вернула би Полоусiвщина, яку з тяжкою бiдою вдалося нам приборкати. Я боюся, що тi двi партi┐ можуть пiднести на себе братовбивчу руку, i полл║ться знову братня кров, а нашi вороги будуть дякувати. Нащо ┐м тодi ганятися аж на Лiвобережжя, нащо ┐м Жолкевського, коли козаки зроблять цю роботу самi мiж собою. Вони тодi прийдуть вже на готове i вiзьмуть одних i других за чуба. Бо як була мiжусобиця мiж полоусiвцями i василевичiвцями, то однi, то другi закликали на себе ляхiв. Та мудрi ляхи не хотiли до цього мiшатися. Я дуже боюся, щоб до такого знову не прийшло. - А не можна би ┐м знайти iншу роботу i повернути ┐х завзяття в iнший бiк? - Пробували ми i цього. Робили ми походи на татар. Та що з того вийшло? От забавочка. Татарва вiд останнього погрому над Iнгулом притихла. Хiба нам йти було на ногайських конокрадiв. Поведуть, було поганяються по степу, приведуть який табунець коней, та й кiнець походовi. - Треба щось бiльшого обдумати. - Заки обдума║ш, то i лихо ско┐ться. От зараз на завтра сходиться велика рада, щоб на ляхiв йти. Моя булава повисла на волоску, i я гадаю, що завтра скiнчиться мо║ отамування. Та менi самому це байдуже, бо тепер булава дуже важка, але жаль менi мо║┐ працi на Сiчi, цих зусиль, якi непремiнно знiвечаться. Пiду тепер на Польщу, пропаде стiльки молодого цвiту. Вороги будуть ликувати, а на Укра┐нi настануть ще бiльшi утиски, як тепер. От чого я боюсь. Кошовий ходив великими кроками по хатi, понизивши голову у великiй задумi, як чоловiк, якому нема виходу з розпучливого становища. В цю хвилю ввiйшов у хату старий Жмайло з Марком. - Вибач нам, батьку кошовий, що не в пору приходимо, так ми горiли з нетерплячки, щоб земляка привiтати. - Вiтайте здоровi, я не противний. Настало вiтання щире, сердечне. Обнiмали чергою Сагайдачного, i питанням не було кiнця. - Що ж там товариство загаду║ завтра робити? - спитав кошовий, стаючи серед хати. - Наше дiло, батьку, сто┐ть недобре. Знову прийшов гурток збiгцiв, i оповiдають страшнi речi. Товариство заворушилось ще бiльше. Усе молодшi, усi шибайголови кричать, щоб на ляхiв йти. - Я ┐х не поведу. - Знають вони про це. Ладяться нову старшину вибирати. А ┐х бiльше, як нас, i коли яке чудо не зробиться, то на завтрашнiй радi усе пiде шкереберть. - Тiльки ви, панове, не журiться так дуже. На тiй радi ще не одно може таке зробитися, що усе буде гаразд, - каже Сагайдачний. - Роби, як зна║ш, та я не знаю, чи що вигада║ш. - Хто зна║ добре козацьку душу, той поведе козацтво, куди сам захоче, - каже Сагайдачний. Зараз попрощались з кошовим i вийшли. Сагайдачному пильно було до куреня привiтати знайомих. Зараз прийшла йому в голову одна думка, яка видалась йому доброю. Узявши Марка пiд руку, йшов Сагайдачний через майдан у курiнь та розпитував землякiв, що за той час робилося. Спитав, чи не було яко┐ вiстки вiд Чепеля. Та Жмайли були якiсь стурбованi. Заговорювали, чим могли, розказували про усячину, а за Чепеля говорили ось так, мимоходом, що звiдтам вiсток мало, що старий не при┐здив на Сiч нi разу. Сагайдачний брав цю ┐х турботу на рахунок завтрашньо┐ велико┐ ради i знову став ┐х заспокоювати, що якось воно зробиться. На Сiчi рознеслась блискавкою вiсть, що Сагайдачний вернувся з Ки║ва. Дiзналися також, через що вiн з Ки║ва мусив утiкати. За подiю на Подолi ходили перебiльшенi гутiрки. Та всi були радi, що вiн вже повернувся. Дехто вередував на кошового, чого вiн такого славного товариша бакалаврувати заставив. В куренi не було нiяких змiн. Жук все ще отаманував з вибору. Багато товаришiв тепер, пiд лiтню пору, повиходило поратись коло хлiба, ловити рибу, пильнувати пасiки тощо. Сагайдачний вписав зараз до куреня свого чуру Антошка, якому зараз приложили iмення Твердолоб. Пiд вечiр зiйшлось до куреня багато народу. Сагайдачний, як колись перед роками, грав на бандурi, приспiвував i розказував таке, що всi аж за боки брались вiд смiху. При║днав собi вiдразу всiх i був того певний, що на завтрашнiй радi поведе усiх за собою, куди захоче. Як лише сонце пiднялось на небi, на сiчовому майданi вдарили в бубни i литаври. Скликали на раду. Та не то скликали, але зганяли. Осавули ходили по усiх закутках i закликали людей, а упiрних пiдганяли палицями. На раду у великому колi мусили всi бути. Розходилося о важну справу, о похiд проти Польщi. Козаки вiдгороджувались, що ледачу старшину треба скинути, а то в Днiпрi потопити, а вибрати iншу. Старшина прогавила стiльки часу i нiчого не зробила, а товариство нiвечиться, ледачi║. На майданi ставало гаряче. Серед майдану поставлено пiдвищення для старшин i для промовцiв, поставлено стiл пiд клейноди. Народ висипався на майдан, мов мурашки, коли ┐х кийком розпорпа║ш. Тут був такий гамiр, що свого слова не було чути. Вiдтак, коли замовкли литаври, вiд дому кошового розступився народ i пропустив сiчову старшину. Попереду йшов кошовий з булавою пiд бунчуками. За ним йшов генеральний суддя з печаткою, генеральний писар з великим каламарем, генеральний обозний i курiннi отамани з осавулами. Усi повиходили i поставали на пiдвищеннi. Кошовий дав знак булавою, i усюди затихло, наче маком посiяв, наче горобцi весною на вербi, коли хто до них приблизиться. Кошовий зняв шапку, поклонився на всi сторони i промовив так: - Славне сiчове товариство, панове отамання i всi козаки-товаришi! Ми вволили вашу волю, бо таке наше право, i на бажання товариства скликали сьогоднi велику козацьку раду. Тепер ви обмiркуйте, що нам робити? Обмiркуйте розважно, щоб потiм не вийшло щось такого, вiд чого могла б наша козацька справа потерпiти. Прохаю промовцiв, щоб виступили i сказали сво║ мудре слово. Опiсля ж буде те, за чим подасться бiльше голосiв. - Чого багато говорити? - обзива║ться один з переднiх. - 3 говорiння кашi не буде. На ляхiв ходiмо, та й годi, зараз вибираймо наказного. - На ляхiв, на гнобителiв укра┐нського народу! - гукала уся юрба. На радi зчинився великий галас i крик. Нiчого не було чути, лише: - Смерть ляхам! На ляхiв, на панiв ходiмо! Тодi виступив на пiдвищення Сагайдачний. Вiн кланявся шапкою на всi сторони. - Тихо, товаришi, Сагайдачний хоче говорити, - почулись голоси. - Хто це? - спитав хтось. - А ти де був? Сагайдачного не зна║ш? - Тихо. Слухаймо. - Панове старшино, панове отамани i товариство славного Запорозького вiйська! - Перше мо║ слово до вас буде таке: вiтаю вас усiх вiд Укра┐ни, вiд золотоверхого нашого святого Ки║ва, вiд Ки║во-Печерсько┐ лаври, вiд славнозвiсного ┐┐ архiмандрита отця клисея Плетенецького. Вiн посила║ вам сво║ поздоровлення i благословення! - Слава йому, слава! - Та, окрiм повiтання, нiчого доброго вам з Укра┐ни не приношу. Усюди горе та стони поневоленого панами укра┐нського народу. Пани розбiсились i сприсяглись на загибель православного народу i його церкви. Унiя поширю║ться i нашi церкви забира║ силою, наших владик нема, а просте духовенство темне, розбите, безрадне i нiкому дати йому проводу. - На погибель ляхам, геть iк бiсовi з унi║ю! - залунало на майданi. - Зближа║ться година порахунку з панами за утиски, за кров наших братiв. Цей порахунок зробимо ми, запорожцi. Помстимо люто Солоницю. - Так! Помстимо так, що у пеклi радiти будуть. - Обираймо Сагайдачного наказним, i далi - на ляхiв! - Послухайте мене далi! - говорив дзвiнким голосом Сагайдачний. - Товаришi! Ма║мо йти на оборону нашо┐ церкви i треба нам iти, це наш святий обов'язок. Кошовий, слухаючи того, не мiг з дива вийти: "Вiн пiдсипа║ пороху до вогню, - думав, - ось як мене перехитрив. Йому булави хочеться". - Я ┐┐ обороняв оцими руками, якi вам показую, i тою ломакою, яко┐ тут нема║, на чолi гуртка мiщан на Подолi, у Ки║вi. Оборонив ┐┐ на часок, а така оборона нiчого не варта. Прийшла сила вiйська, гайдукiв i пахолкiв, i ми мусили йти врозтiч, а менi загрожувала смерть, коли б не втiк. Що опiсля там сталося, я не знаю. Зда║ться, що ляхи й унiати таки поставили на сво┐м, бо не було спромоги оборонитись. Iз Сiчi мусить пiти ┐м пiдмога i то неабияка, бо Польща сильна i могутня, i на не┐ треба неабияко┐ сили. - То козак Петро! - гукали козаки. - Ми про тебе чували. - Послухайте мене далi. Чи достойнi ми то┐ честi, щоб господь ужив нас за свою десницю в оборонi церкви? Чи живемо ми по-християнськи, чи сповня║мо заповiдi божi? Ми, коли подума║ш, лише хрещенi, а бiльш нiчого. Молимося, це правда, але цього теж мало. Дивiться поза себе. Де наша церква? На цiм мiсцi заснував козацьку Сiч перший ┐┐ отаман, славний Дмитро Байда. З того часу стiльки лiт минуло, славна Сiч Запорозька стала грiзною для орди, для Туреччини, але не спромоглась побудувати для себе церкви. Нас, запорожцiв, ║ тепер десять тисяч, коли не бiльш. Ми ростемо, мов гриби по дощi, а церкви таки нема. Десятки i сотки без сповiдi i покаяння, бо на Сiчi церкви нема. Чи ж не сором це для нас? I чим ми цей грiх байдужостi спокуту║мо? Рвемось на оборону церкви, а самi ┐┐ не ма║мо, бо не хочемо мати. Не приступа║мо як слiд до господньо┐ трапези, бо у нас нема║ церкви. Чим наша Сiч рiзниться вiд татарсько┐ оселi? Тим, що коли б тут сидiли татари, був би у них давно свiй мечет. Так само зробили би турки. Ми не ма║мо церкви не тому, що у нас ┐┐ унiя вiдняла, а тому, що нам не хочеться ┐┐ поставити. I тому не диво, що i господь до нас байдужий i не спiшиться нам пособляти. Поки у нас тут, на Сiчi, не буде сво║┐ церкви вiдповiдно до нашо┐ сили, я у жоден похiд не пiду, хоч голову менi вiдрубайте. Важнiше для мене спасiння душi, як туземна слава. Товаришi! Нас тут, на Сiчi, десять тисяч. Коли б кожний принiс в кишенi один кiлок, то з цих кiлкiв побудував би великий храм господень. Ми всi согласнi йти на ляхiв, визволяти братiв з неволi, мститися за нашу кривду. Цього року того робити не можна, бо далi кiнець лiта буде, а цей великий похiд так скоро не скiнчиться. Отож, на мою думку, попри приготування до такого походу, узятись би нам за будову церкви. До осенi ┐┐ збуду║мо, а на рiздво, певно, вже заспiва║мо собi: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся." - Добре говорить, ┐й-богу. - З тою роботою не буде нам важко, бо ║ кому робити. Ми навiть i богомазiв помiж нами знайдемо. А коли ось тут, на великiй радi, це дiло вирiшимо, коли у сво┐й церквi помолимось гарненько, коли свiй пiп нас покропить свяченою водою i хрестом у християнський похiд благословить, тодi ми смiло пiдемо не то на ляхiв, а на самого чорта, бо тодi смiло зможемо собi сказати: "З нами бог, розумiте язици i покоряйтеся, яко с нами бог". - Славно, славно, ставимо свою церкву, таки зачинаймо в божий час завтра. Ти, Сагайдачний, порядкуй, а ми всi слухатисямемо. Ти вже ставив церкву у Чубовiй редутi, ми це зна║мо. Кошовий дав знак булавою, i всi замовкли: - Чи згоднi панове товариство з тим, що говорив Сагайдачний? - Усi згоднi! Нема що бiльше радити, хiба до роботи братись. Народ став розходитися. Кошовий не мiг з дива вийти. "Цей зна║ добре козацьку душу". По радi прикликав кошовий Сагайдачного до себе: - Мистець-бо ти, мистець, пане-брате, i в словi, i хитрощах. Давай, хай тебе обнiму. Будемо мати довший час супокiй. - Козацтво - то велика дитина. Розумна, пiдступна, одним словом, поведе його рiвною дорогою, але й одним словом може завести у пропасть. - Той час, кошовий батьку, треба використати на органiзацiю i пiдготовку. Усi нараз церкви ставити не будуть. З цi║┐ сiро┐ юрби треба зробити справне вiйсько, проворне i слухняне, i доперва тодi можна мiрятись з Польщею. За той час, як ми набирати будемо сили, постара║мось, щоб Польща охляла, а тодi сили вирiвняються. - Добре, брате, я бачу, чого ти вартий i чого ти можеш доконати. Даю тобi волю, роби, як зна║ш. Я тебе пiдопру мо║ю владою. Будуй церкву i переводи органiзацiю. - Я церкви будувати не вмiю. Знайдуться до того другi. У нас знайдуться майстри-сокирники. Органiзацiю зачну за дозволом старшини. А коли будемо мiркувати, що на рiк ми ще не будемо готовi до вiйни з Польщею, то i тодi ще знайдеться робота iнша, яка козацтво захопить i здержить його вiд якого нерозважного кроку. Бог нам поможе. Тепер, батьку, пусти мене у курiнь. Тим говорiнням я собi геть пiдiрвав горло. - Го-го-го! Ти пiдожди, у мене на горло теж лiк знайдеться. Кошовий пiшов у сiни i послав посильного козака за старшиною, щоб зараз сходились. Приказав i Марка Жмайла прикликати. Сво║му чурi приказав приладати стiл та понаносити, що треба. - Як бачу, - каже Сагайдачний, - тут щось на празник похоже. - Вибачай! Празник був у мене тодi, як я твого слова слухав, а тепер-то хiба попразен. Посходилася старшина. Генеральний писар каже: - Хитрий ти з бiса, Петре! Я гадав, що рада скiнчиться бучею, роздво║нням, що козацтво до шабель вiзьметься, а воно так гладко пiшло, ще й церква своя буде. - Бог тебе прислав у саму пору, - каже суддя. - Нам учора здавалося, що сьогоднi будемо вже по сво┐х куренях кашу ┐сти. - Тим шибайголовам треба все яко┐сь роботи пошукати. - Тво║ здоровля, Петре, - каже кошовий, наливши чарку. Пiшла чарка чергою, посiдали за стiл закушувати i за цим пiшла весела гутiрка. Сагайдачний розказував, що у Ки║вi бачив i пережив. Найбiльше цiкавились о. архiмандритом, которий остався з Запорожжям у живих зносинах. Як вже гостi стали розходитись, Сагайдачний хотiв у кошового сво║ дiло поладнати i каже: - Пане кошовий! Коли ми тепер разом, а нашi дружнi вiдносини такi гарнi, то позволь менi попросити одного. Я прошу вашу милiсть до мене за старосту. Не знаю ще, коли вiдгуля║ться мо║ весiлля, бо я ще з мо┐м тестем, сотником Чепелем, щодо того не змовився, то я рад би знати наперед, що ваша милiсть не вiдкажеш менi тако┐ честi. Тодi я усю старшину на весiлля попрошу. Сагайдачний, говорячи це, понизив очi i не бачив, з яким видом кошовий його слiв слухав. Вiн був дуже затурбований, бо усi добре знали, що з Марусею Чепе-лiвною ско┐лося. Кошовому стало жаль бiдного Петра, знав, як тяжко його ця вiстка придавить, та хотiв цю болючу хвилю якнайдальше вiдсунути. Кошовий моргнув значуще на усiх, щоб не зрадився хто з тим, що всiм було вiдомим. - Ти, пане-товаришу, не проси, а приказуй. Ми всi готовi тобi послужити. Про це, коли воно буде, нiхто ще не зна║, але вже як буде, то запевняю тебе, що нiхто не вiдкажеться. А поки що ти порядкуй i приказуй, як церкву ставити. Ми зна║мо, як ти у Чуба гарно церкву поклав та й слободу вистро┐в. У тебе неабиякий органiзацiйний талант. - А що старий Чуб робить? - Те, що й робив досi. Збира║ молодь, вчить ┐х козацького дiла, а нам присила║ щороку кiлька десяткiв гарних товаришiв. Нам би таких Чубiв бiльше, а тодi стояли би ми краще, та й Польщi зуби показали би. Та ти не заговорюй, лише скажи, як будеш братися за дiло? Ти знай, що в цiй порi не можна рубати дерева на будiвлю. - На Сiчi ║ досить дерева пригожого, зрубаного i зрiзаного. Я вже все оглянув. Те дерево призначене, либонь, на байдаки. Поки що байдакiв будувати не треба, а вже зимою зладиться друге. Та я вже казав, що сам церкви ставити не буду. Це заоруду║ краще мiй побратим Жмайло Марко. Вiн у Чуба ставив, а я лише дораджував. Вiн цього вчився в Острозi, якi нашi церкви мають бути, а мене це менше займало. Йому додати лише до помочi майстрiв i помiчникiв. Треба пошукати богомаза, а коли б не те, то, може би, послати у Ки┐в, бо щоби нам який недотепний запорожець яко┐ поганi не понамальовував. - Роби, як зна║ш. - Моя робота, панове, була б iнша. Менi треба зiбрати у купу оцю всю сiрому втiкачiв та козакiв з них поробити. На цiм-то я добре розумiюся. Я був в добрiй школi у Чуба, а що вiн признав мою роботу доброю, то видно з того, що поручив менi других вчити. А попри саме вчення во║нного дiла, треба всiм повиганяти з лоба усi джмелi про козацьку свободу так, як вони ┐┐ розумiють. Треба завести у нашiм вiйську послух старшинi i дисциплiну, щоб це справдi було вiйсько, а не юрба дармо┐дiв, лежнiв i свавiльникiв. На це я мушу добути дозвiл вiд вашо┐ милостi, що я не самозванець, а наказний. Тодi вже я дам собi раду. Кошовий засмiявся: - Я чував вiд Чуба, що ти строгий старшина, i у тебе кулака та кия не просити. Вважай, що коли на Сiчi таке заведеш, то багато втече. - Я цього хочу. Я поперед усього скажу мо┐м учням: "Всi ледарi забирайтесь звiдсiля до бiсово┐ мами, i не ┐жте хлiба дармо". Те, що лишиться, можна буде колись назвати вiйськом, яке пiде зi мною в огонь i воду. Про тих знатиму, що коли б прийшлось полягти усiм до одного, то жодному не прийде така погана думка в голову, щоб на сором козацькому iменi видавати свого старшину ворогам. Хай у мене буде сотня справжнiх лицарiв, то краще менi буде, як тисяча чернi, що при сильнiшiм ударi пiде врозтiч. - Твоя думка гарна, - обiзвався генеральний обозний Палiй. - Лише кошовий батько жалi║ ┐х, що вони бiднi збiгцi з-пiд панського ярма. - Як вiн з-пiд ярма втiк, то нема║ йому вороття. Хай же слуха║ться, бо його доля тут далеко краща. Там мiг пан зробити з ним, що йому завгодно, хоч би i на кiл застромити, а нiхто за ним словом не промовив. Тут вiн людина свобiдна, рiвна, ма║ рiвне право до всього. Може i кошовим стати. За те мусить служити товариству так, як i товариство йому служити зобов'язане. Тут дiста║ все, що йому треба, за це мусить робити, що товариство робить, ма║ служити до вiйни. Вчення во║нного ремесла, то так козаковi потреба, як писаревi знання грамоти. Та вже, коли за грамоту зговорилися, то ось я думав би, панове старшино, чи не добре було би завести на Сiчi свою школу для неграмотних i поставити ┐м кiлькох вчителiв? Неграмотному чоловiковi зле на свiтi жити, а охочих знайшлося би багато, i старших, i новикiв, i дiтей, цих сирiток по полеглих козаках, що так в темнотi виростають. Бо треба нам, панове, пам'ятати, що наше Запорожжя - то неабищо. Ми творимо вольну, лицарську республiку, а наша Сiч-мати - то ┐┐ столиця. Ми мусимо тут усе мати сво║. Ма║мо свою майстерню, треба мати i свою церкву, i школу. Як не тепер, то в четвер треба буде нам виступити проти панiв. Те, що робив Косинський, Лобода, Наливайко, це був початок, котрий не повiвся. Але хтось мусив зробити початок. Ми мусимо панське панування на Укра┐нi зломити. Може, ми цього не доживемо, але це зроблять нашi потомки, цi молодики, яких треба грамоти вчити. Не знаю, чи моя думка не видасться вам безглуздою, недотепною, та коли ви ┐┐ не приймете, то я вийду з нею на найбiльшу велику раду. - Те, що Сагайдачний говорить, - каже кошовий, - то я з цим согласний, лише що таке дiло буде дуже тяжко перевести. - При добрiй, твердiй волi нема труднощiв. Дайте менi спромогу, а я це переведу не ки║м, як би хто думав i як по наших школах водиться, а добрим словом i заохотою. Але до того потреба менi i церкви. - Попробуй це, пане-товаришу, а коли переведеш дiло до путнього кiнця, то тво║ iмення стане славним в козацтвi вiд рода в рiд. Вже сонце хилилось до западу, як гостi вiд кошового порозходилися. Сагайдачний вертався до куреня з отаманом i обома Жмайлами. По дорозi каже Сагайдачний до Марка: - А ти менi, Марку, будеш боярином на весiллi. Це розумi║ться само собою. Чей же не вiдлюбиш менi дiвчини, як ти мене колись лякав. Марко дуже збентежився i став цiдити крiзь зуби слово за словом: - Воно, бач, Петре, таке ско┐лося нещастя. що. не знаю, як тобi це сказати. - У Марка задрижав голос. - Твоя Маруся не жи║. - Не глузуй з мене, це грiх, - каже грiзно Сагайдачний. - На жаль, воно так ║. п┐ зарiзав той рудий жид, що у Чепеля служив. Сагайдачний став на мiсцi, наче задеревiлий. Уся кров збiгла до серця, голова закружляла, поперед очi скакали iскорки, в ушах зашумiло, поблiд, мов полотно. Йому здавалося, що сiчовий майдан одним боком пiдноситься вгору, а всi куренi впадуть на нього. А ноги начеби прикував залiзом до землi. Слово завмерло йому на устах, йому вiдняло вiдразу мову. Марко з Жуком пiдхопили його пiд руки, бо вже падав на землю. - Заспокойся, мiй побратиме, - говорив Марко, - так судилось, така була воля Божа. Сагайдачний застогнав важко: - Боже, мiй Боже! За вiщо така кара на мене? - Вiн вирвався з рук Марка i Жука i побiг к воротам Сiчi, мов божевiльний. Марко побiг за ним услiд, а старий Жмайло крикнув за Марком: - Бережи його, Марку, а то ще руки на себе наложить. Сагайдачний вибiг з сiчових ворiт до рiчки. Марко - вслiд за ним. Тут сiв над берегом Днiпра пiд вербою. Марко став над ним, готовий його в пору здержати. У Сагайдачного були широко вiдкритi очi, мов у божевiльного. Дивився кудись вдаль i нiкого бiля себе не бачив. Дививсь, начеб побачив якесь незвичайне страхiття. Було так довший час. Марко не втерпiв, щоб не заговорити: - Петре, Петрусю, не вдавайся в розпуку, цим мертво┐ не воскресиш, а свою душу погубиш. Хай тобi не стане за потiху, що любила тебе найкраща на всю Укра┐ну дiвчина. Сагайдачний устав, припав до верби i став до не┐ товкти головою. Шапка з його голови впала, i вiн став рвати собi на головi волосся. Тодi Марко схопив його iззаду з усi║┐ сили i вiдтяг вiд верби. - Петре, схаменись, прийди до пам'ятi, призови Бога на помiч, щоб тобi помiг це важке горе перенести. Так судилось. Петро повалився на землю в судорогах, а вiдтак страшно заплакав. Та це не був людський плач, то був рев смертельно раненого звiра. Марко стояв безрадний над ним i собi плакав над горем побратима. Згодом плач Петра минався. З очей текли сльози на пiсок. Вiн знову присiв, пiдпер голову на колiна, закрив лице долонями i хлипав з жалю: - Марусенько моя ║дина, моя зоре ясна. Вилелiяв я тебе у молодечих снах, ти менi безупинно перед очима стояла. Ти була менi провiдною зорею, я все робив для тво║┐ слави, щоб цiлий свiт говорив: "Це жiнка Сагайдачного". I коли я вважав себе так близько мого щастя, коли гадав, що вже нема i не може бути нiяко┐ перешкоди до нашо┐ злуки, ти вже давно в сирiй землi. Тво║ нiжне личко вже розтлiло, а я в ту хвилю веселився, почував себе щасливим. Пропали тво┐ карi очi, твоя краса дiвоча. Боже мiй, Боже, i це ма║ бути правда, що я вже нiколи тебе не побачу? Вiн скрикнув диким голосом, схопився з землi i кинувся прожогом до рiчки. Марко вхопив його попiд пахи i задержав: - Побачиш ┐┐ на тiм свiтi мiж праведними, коли сво║┐ душi не погубиш, Петре! Бог з тобою. Спам'ятайся i не губи себе. Пам'ятай, що самогуби нiколи лиця Божого оглядати не будуть i не дiстануться в тi мiсця, де твоя Маруся тепер веселиться. Сагайдачний був чоловiком велико┐ побожностi i вiри. Цi щирi слова побратима його спам'ятали. Вiн присiв на березi i знову став сердечне, вже по-чоловiчому, плакати. Марко не говорив вже нiчого i стояв над ним довший час. Сагайдачний, виплакавшися, встав. У нього було мокре вiд слiз лице i червонi вiд плачу очi. Зiтхнув важко i перехрестився. Вiдтак узяв Марка за шию, склонив голову на його плече i сказав, сумно усмiхаючись: - Вже, Марку, не будеш менi боярином. - I знову став плакати кривавими сльозами. Марко гладив його рукою по головi, по лицi i приговорював нiжно: - Виплачся, брате, сердечно, я з тебе не поглузую, я сам щиро з тобою заплачу. Сльози облегчать тво║ горе, а час заго┐ть рану. Тепер тобi для нiкого бiльше не жити, хiба для церкви, для козацтва, для Укра┐ни. До великого дiла тебе Господь покликав, а щоб ти нiчим не був зв'язаний у виконаннi твого посланництва, то узяв ┐┐ Господь до себе, щоб ви обо║ опiсля на вiки вiчнi були з собою злученi там, "iдiже нiсть болiзни нi печали.". Господь зна║, що робить, на прю ставати не можна. Вона, сердешна, бачить тво║ горе i певно, собi мiрку║: "Чого вiн так побива║ться? Хiба ж ми жили би вiчно на землi? Та ж це одна хвилинка в порiвняннi з вiчним життям". Сагайдачний випрямився i втирав сльози. Марко надiв йому шапку на голову. - Ще крихiточку тут побудьмо, - каже Петро, - а ти, мiй брате, розкажи менi все про ┐┐ кончину, що зна║ш. Не турбуйся, я вже заспоко┐вся. Видно, що так було на мо┐й долi написано. Посiдали над берегом, i Марко став усе подрiбно розказувати, що чув вiд Чепеля, котрий незадовго опiсля при┐здив на Сiч. Вже геть смерклося. На небi сiяли зорi, як вони подались до сiчових ворiт. ЧАСТИНА ДРУГА За сво║го гетманства взяв в Турц║х мЪсто Кафу, Аж и сам цесар турскiй был въ великом страху; Бо му чотырнадцать тисяч тамъ люду збил. Катарги ║дины палил, другiи потопил, Много тогды з неволЪ христiан свободил, За што го Бог зъ воинством ║го благословил. З книжки "ВЪршЪ..."_ I Вiд того часу перемiнився Сагайдачний, що й пiзнати його було годi. Вiд того дня, коли довiдався про смерть Марусi, вiн не брив бороди. Мимо його молодого вiку показалося у нiй кiлька сивих волоскiв. Тепер говорив мало. Веселiсть його пропала. Нiхто вже не чув його спiву, а на свою бандуру то не мiг й подивитися. Курiннi товаришi знали причину його смутку i спiвчували йому. Усi зусилля, щоб його розважати, були даремнi. Через кiлька днiв Сагайдачний нi до чого не брався, не хотiв ┐сти, хоч оба Жмайли уговорювали його, як могли. Вiн висох, i помарнiв, та втiкав вiд людей. Виходив з Сiчi за ворота над берег рiки i тут сiдав пiд тою вербою, де першi його сльози пролились. Тут сидiв цiлий день в тяжкiй задумi. Йому здавалося, що на тiм мiсцi вiн востанн║ попрощався з Марусею, i сюди його тягло, мов магнiтом. Тут вiн iнколи говорив сам до себе, начеб з ким розмовляв, всмiхався болючо i плакав наперемiну. За ним зорив пильно Марко i Антошко, та Сагайдачний ┐х не помiчав. Вечером Марко забирав його у курiнь. Сагайдачний нiколи йому не противився i слухав голосу Марка, наче дитина сво║┐ пiстунки. Товаришi стали побоюватися, що Сагайдачний збожеволi║. "Пропав козак, та й годi, шкода його", - говорили козаки мiж собою. Так тривало цiлий тиждень. Тодi вiдразу Сагайдачний начеб зi сну прокинувся. Устав рано, умився, поснiдав з товаришами i проговорив: - Ну годi! Живий живе гада║, треба за роботу братись. I, хоч смуток не сходив з його лиця, хоч як усе говорив мало, вiн пiшов помiряти мiсце пiд сiчову церкву, пооглядав дерево, порадив Марковi, як до того братися, а сам узявся за органiзацiйну роботу. Скликав на майдан усiх новикiв i оглядав кожного, до чого хто вдався, i вiдповiдно до того дiлив ┐х на сотнi i чети та наставляв ┐м старшину. До того вишукав вiн на Сiчi колишнiх чубiвцiв. Зразу вiн говорив до них так: - Будемо вас вчити во║нного ремесла. Не думайте собi, що робимо це для примхи, що нам так подоба║ться. Нам немало прийдеться намозолитись з вами, поки з вас козакiв зробимо. Се робиться для вашого добра. Пiдеш у бiй, а не знатимеш, як збро║ю орудувати i куди повертаться, то тебе i баба переможе, а вже перед одним кварцяним, то втiкатимеш певно i пропадеш, мов руда миш. З твого вишколення на доброго козака мусить вийти для Сiчi така користь, що не будеш даром хлiба ┐сти i опiсля будеш обороняти ┐┐, нашу матку, i нашу церкву, i наш укра┐нський народ, з котрого ти вийшов, i ту землю, з котро┐ тебе злиднi прогнали. Тому вчися, а не тому, що тебе до того силують, лише з добро┐ волi, що так треба. Коли б це кому не подобалось, i хотiв тут лежаного хлiба, то йди собi зараз iк бiсовiй мамi, а то поки я сам прожену, та такого прочухана дам, оцею рукою, що тобi твiй пан, вiд котрого ти втiк, враз зi всiма економами присниться. Вимагаю вiд вас слiпо┐ безумовно┐ слухняностi старшинi, i за непослух строго буду карати. Без старшини нема вiйська. Розпочалося зараз вчення на сiчовiм майданi, i геть далi за валами, i на березi Днiпра, бiльшими i меншими гуртками. При кожнiй сотнi були вибранi могильники, що мали копати рови i вали. Всi мусили вмiти пiшу i кiнну службу, стрiляти з мушкетiв, орудувати шаблею i списом, кидати на вiддаль ножами. Кожна сотня мала сво┐х розвiдникiв, котрi вмiли довгi простори повзанути по землi, мов гадюки. Окремо вибрав кремезних людей з добрим зором на гармашiв. Старi козаки дивилися на цю роботу з подивом i радiли, що знайшовся мiж ними чоловiк, що хоче других навчити. За ┐х часiв було iнакше, вони самi просили других, щоб навчили. Сагайдачний працював вiд рана до ночi i всiх пiдганяв. Потомленi вправами йшли вiдпочивати, на ┐х мiсце виходили другi, а Сагайдачному не було спочинку. У тiй працi вiн потонув усiм сво┐м ║ством i шукав в нiй забуття. Вiн взорувався на старiм Касянi Байбузi з Чубово┐ редути. Для всiх i для себе був суворий, строгий, не пропускав нiкому провини. У нього з Касяном були схожi причини смутку, тiльки що Касян усе воркотiв, усiх лаяв, а Сагайдачний, навпаки, був для кожного привiтний, приступний i кожному рад був помогти. Поза службою вiн був начеб iншим чоловiком. До цих вправ, якi на Сiчi були вiдомi i заведенi, додав вiн ще одну, тут не звiсну: як добувати ворожих мурiв. Дотепер йшли на мури з довгими драбинами, до яких треба було кiлька дужих козакiв, щоб ┐х пiднести i до стiни приставити. Сагайдачний видумав на це iншу штуку. Настругав коротких дубових щаблiв i пов'язав з них мотузянi драбини. Одним кiнцем така драбина була прив'язана до округлого дерева, на котрому звивалася. На другому кiнцi були до драбини прив'язанi два великi залiзнi каблукованi гаки. Дво║ людей брали за кiнцi округле дерево руками i викидали вгору. Гаки зачiпали за стiну, i драбина розвивалась вниз. Зразу Сагайдачний не хотiв нiкому сказати, на що воно ║, поки не випробував цього з Марком. Вони пiшли оба на вали, перепливли човном рiчку i тут стали перед стрiмким берегом. Узяли драбину i викинули вгору. Дерево, летючи вгору, зачепило гаками за берег, i зараз дерево стало спадати вниз i розвинуло драбину. Гаки зачепились за камiнь на березi, i тепер обидва сюди повилазили. Попробували так кiлька разiв, хоч не раз з драбиною треба було по┐хати вниз, бо гаки не попали на тверду почву i не мали сили вдержати тягару чоловiка. По такiй удалiй пробi Сагайдачний дуже оживився. - Се лише початок. Таких драбин ми зладимо бiльше i навчимо козакiв ними орудувати. Тодi здобування мурiв не пожре стiльки людей, що досi. Зараз треба се старшинi показати, а тодi подума║мо про решту. Ми, зда║ться, весною пiдемо в похiд... - На ляхiв? - Хiба що нi. Ми до цього ще заслабi будемо. Нам треба зразу попробувати на турках i ┐м пригадатися. Вони далi i забудуть, що козаки ще живуть на свiтi, Перед старшиною вийшла проба добре. - Менi зда║ться, що такими драбинами ми випередили всiх на свiтi, бо я не пам'ятаю, щоб у якiм вiйську такi драбини були. На дерев'яну драбину влiзе десяток людей, а ┐┐ можна дрючком додолу скинути, а тодi скiльки-то люду нiвечиться. - Нiчого говорити, - каже кошовий. - Така драбина - то собi хитра штука, треба таких наробити про запас. Вiдтепер Сагайдачний заходив часто в майстерню, де сплiтали мотузи, стругали щаблi i кували гаки. До того вигадав Сагайдачний легкi вiзки на двох колесах, якi можна було пiд мур фортецi пiдвезти. Сагайдачний вибрав на робiтникiв кремезних i сильних людей. Вони вправлялися цiлими днями, викидали драбини на скелю i лiзли туди. Показалося ще, що коли на драбинi заважить здолу, то дуже важко приходилось поскидати згори гаки. Сагайдачний думав все над тим, щоб теперiшнiй спосiб воювання улiпшити, i все, що вигадав, виходило гарно. I так вигадав вiн скорострiльний, рушничний, бiй. Вибирав справних стрiльцiв, якi кулею на льоту птицю трафляли. Вони сiдали на землi, загнувши ноги по-турецьки, за ними сiдало кiлькоро звичайних людей з мушкетами, якi безвпинно лаштували рушницi i передавали стрiльцевi. Вiн брав одну рушницю по другiй, стрiляв миттю i подавав поза себе, а брав налаштовану. Таким способом можна було в однiм мiсцi прибiльшити вогонь до небувало┐ швидкостi, коли ходило о те, щоб здержати наступаючого ворога на конi чи пiшки. В недовгiм часi став Сагайдачний душею усi║┐ Сiчi. Всi його поважали, наче самого кошового. Те вплинуло теж i на новикiв, котрi його подивляли i слухали. Старi с