, сталося найстрашнiше. Син пiднявся проти батька й пiднявся заради жони... Юрко важко, слово по слову, вимовив; - Я-м хiть мав... молити вас... руки ┐┐... Вiн зiрвався, з розгону турнув дверi й погуркотiв довгими сiньми геть, i Гатило не спинив його. Не мав сили не те що встати, а й язиком ворухнути. Вся любов, яку вiн грiв у серцi до молодшого сина, випарувалася, щезла, як омана, й натомiсть лишився камiнь, круглий, холодний голяк, i Гатиловi здалося, що вiн одчува║ його вагу й його холод. Потому хижа кров почала бити в скронi, й вiн тепер ледве всидiв, щоб не схопитися, бо коли б не втримавсь, могло б статися щось набагато страшнiше. Богдан просидiв у свiтлицi до самих обiд, тодi пiшов у спочивальню й не вiдповiдав нi на якi стукоти в дверi, хоч увесь хором аж бринiв од люду, мов потурбована бджолина борть. Роби, й челядники, й тивуни, й дома-жиричi, й боляри великi та малi готувалися до завтрашнього весiлля. Вiн же лежав горiлиць узутий i дивився на гладенько тесанi колоди. Й тiльки коли смерклось, устав i стомленою, майже старечою ходою подався до коней за новими будiвлями. Можi-дружинники - хто сидiв на присьпах, хто грав у зернь, хто зiбрався гуртиком i просто теревенив, - навiть не звернули на Гатила уваги, бо ж о цю пору князь нiколи не приходив сюди. В стайнях теж було тихо й поночi, та Гатило впевнено ступав помiж двома рядами. Конюхи вже попоралися, й конi лунко хрупали з ясел овес. Вiн пiдiйшов до гнiдого жеребця й застав там сина, як i сподiвався. Юрко змалечку так робив: у хвилину поганого настрою завжди втiкав до свого коня. В темрявi нiчого не було видно, й Гатило сiв край ясел. Гнiдий жеребець, упiзнавши його, заспокiйливо гигикнув i знову встромив голову в ясла. - То ║ послiдня лада моя, - хрипко проказав Гатило. Син глибоко зiтхнув, але нiчого не вiдповiв на се. - Послiдня, - мовив Гатило знову. - Тобi ж перша... Ти ще стрiнеш на сво┐й путi, а я... Юрко вдруге зiтхнув, i з темряви долинуло: - Я-м такоже мислив про се... Хвиля бурхливо┐ нiжностi до сина мало не зiрвала Богдана з мiсця, та вiн утримав себе в руках. Йому стало соромно за тi думки й за той камiнь, що вмостився був у його грудях, холодний i важкий голяк, i вiн таки не змiг устояти й поклав руку синовi на плече. Й хоч Юрко сидiв мовчазний i напружений, але то так належало сидiти справжньому во║вi й справжньому князевi полянському. Богдан стиснув йому плече й вийшов пружною ходою людини, якiй нарештi одлягло вiд серця. Мiсяця липня в перший день Раннього недiльного ранку, - ще в княжому дворi тiльки курей випустили з пташниць, а вiвчарi виманювали з кошар баранiв iз великими мiдними дзвонами на шиях, - повернувся князь Годой. Вiн був дуже стомлений, цiлий учорашнiй день i цiлу нiч не злазив iз сiдла, немовби передчував, що в Гатиловому дiдинцi назрiвають важливi подi┐. Годой залишив Великого князя в окаянному станi й тепер поспiшав додому, не знаючи, кого застане в городi Ки║вому й кого не застане, бо життя - й се вiн затямив упродовж свого вже немалого вiку - рiч складна й не пiдда║ться нiяким законам i правильникам. Князь Годой мав садибу навпроти Гатилових ворiт - по той бiк Священного пагорба з дерев'яними та кам'яними вистуканами Бога, й Дажбога, й Дани, й Перуна, й iнших кумирiв. Вiн долав останнi версти до городу Ки║вого з нетерпiнням украй виснажено┐ лiтньо┐ людини якнайшвидше дiстатися рiдного вогнища й м'якого ложа. Та коли його домажирич розповiв йому про все, що сталося в Ки║вому городi й що мало вiдбутись, вiн тiльки обтрусив поли, збив шапкою пилюку з чобiт i вийшов за ворота. По другий бiк Священного пагорба стояв терем його сестри Радмили, вдовицi старого конюшого Вищати Огнянича. Годой пiшов туди, але ворота ще були на засувах, вiн подумав i звернув поза сво║ю садибою в Кожум'яцьку вулицю, в кiнцi яко┐ був двiр Войслава. Колишнiй велiй болярин турицький, а тепер старий конюший, уже прокинувся й сидiв на сходах терема, спросоння клiпаючи й чухмарячись. Вiн крикнув на псiв, що посiли були Годечана, й почоломкався з ним, кудлатий, ще невмитий i нечесаний. Обидва велiможi посiдали на сходинах. - З царя-городу ┐деш? - спитав Войслав. - Iз царя-городу Константинополя й iз Рима. - Що там греки й латинцi? - Та що ж... Годо║вi не хотiлося розмовляти, але Войслав гукнув у дверi: - Мунчо! Пива принеси нам з холоднiшого зимника! Челядник збiгав i швидко повернувся з двома великими коряками пiнястого пива. Годой та Войслав сьорбнули живлющо┐ вологи, й князь потроху розбалакався. - Знав ║си во║воду римського Ецiя? - Авжеж. То й що? - Нема вже Ецiя. - Вмер? - Умер! - хмикнув Годой. - Умер, та не сам... Вiн знову сьорбнув з коряка й розповiв старому конюшому про полководця латинських легiонiв. Флавiй Ецiй не був римлянин. Вiн народився в лiто 395-е й походив з давнього iллiрiйського княжого роду. Коли вiзiготський король Аларiх удерся на територiю Схiдньо┐ Римсько┐ iмперi┐ й зруйнував Корiнф, Аргос i Спарту, iмператор Аркадiй, неспроможний дати вiдсiч варварам, змушений був одкупитися вiд них, призначивши Аларiха сво┐м намiсником в Iллiрi┐. То було в те-таки 395 лiто. Через шiсть лiт Аларiх вирiшив здобути Рим, але зазнав поразки вiд Стилигона. Нарештi по смертi Стилигоновiй, опiсля кiлькаразово┐ облоги, йому в лiто 410-е пощастило взяти Рим i пограбувати його. Та незабаром, готуючись походом на Сiцiлiю й Африку, Аларiх умер. Його смерть дала волю юному Флавi║вi Ецiю, який був талем од Константинополя при дворi Аларiха. Та ненадовго. По кiлькох мiсяцях Ецiя взято талем до двору Великого князя Данка, де вiн прожив майже два лiта. Ецiй вiдзначався мужнiстю й ратним умiнням, добре знав готiв та iнших варварiв, здобув славу проникливого дипломата-сла й незабаром став одним з провiдних полководцiв. Коли в лiто 423-е iмператор Гонорiй умер i, пiсля скинення узурпатора Iоанна, на стiл було посаджено небожа Гонорi║вого й Теодосi║вого, константинопольського ставленця Флавiя Валентинiана III, Теодосi║ва сестра Пульхерiя змусила римський сенат призначити опiкуном молодого Валентинiана не когось iншого, а iллiрiйця Флавiя Ецiя. Таким чином Константинополь забезпечував собi довгорiчний вплив на полiтику Захiдньо┐ iмперi┐. На вимогу Рима й Константинополя Флавiй Ецiй повiв 451 року вiйну й з Аттiлою, хоч, знаючи сили схiднiх варварiв, мало вiрив у перемогу. Валентинiан зумисне штовхнув Ецiя на ту рать, щоб, на випадок поразки, позбутися впливового суперника. Коли ж Аттiла, перемiгши римлян та ┐хнiх союзникiв, опинивсь в Iталi┐, вийняв колишню стольницю iмперi┐ Медiоланум та iншi городи й ось-ось мав узяти й Рим, Валентинiан пошкодував за свiй нерозумний учинок: iмперiя доживала останнi днi, вже нiхто й не сподiвався, що так званi гуни вiдмовляться йти на беззахисний Рим. А коли загроза розвiялася й Аттiла хто зна й чому помилував Рим, Валентинiан узявся за стару думку. Поразка не знищила Ецiя в очах легiонiв. Сталося навпаки: всi в Римi пересвiдчилися в нездарностi Валентинiана, й авторитет Ецiя продовжував зростати. Валентинiан Третiй сказав сво┐м прибiчникам: - Двох Флавi┐в для Риму забагато. Змовники приманили полководця до Рима й пiдступно схопили його. Гордий iллiрi║ць пiдозрював, нащо виклика║ його iмператор, але прибув до городу стольного з малою сторожею, лишивши заново сформованi легiони за традицiйним для них кордоном по той бiк Рубiкону. Прибув пiзнього вечора, коли й патрицi┐, й плебе┐, й численний люмпен уже спали, коли над сiмома горбами Рима панував сонний морок. Ецiй ┐хав верхи в супроводi нечисленно┐ учти, й кiнський цокiт вiдлунював серед безладного скуповиська маленьких i великих будинкiв обабiч стародавньо┐ Священно┐ Путi. Коли ж Палатинський горб лишився позаду й Ецiй зi сво┐ми друзями став пiдiйматись на Капiтолiй, з бiчних вуличок вихопилася добра сотня латникiв на конях. Ецiй був приголомшений. Вiн не сподiвався такого пiдступу. Думав, що Валентинiан спершу викличе його й почне, як завше, дорiкати сво║му колишньому опiкуновi за всi сущi й не сущi грiхи. Але латники вдарили з усiх бокiв разом. Ецi║вих захисникiв було негайно зiм'ято, самого полководця збили з коня, скрутили руки на спинi й погнали до iмператорового хорому. Та незабаром латники повернулися з Капiтолiю. Один з них тяг за конем на довгому мотузцi ще живого Ецiя. Вiн, б'ючись головою та зраненим тiлом об глибокi баюри Священно┐ Путi, стогнав i просив себе добити, кленучи й латникiв, i ┐хнього iмператора Валентинiана Третього. Та кати тiльки кололи його з сiдел довгими списами й тягли та тягли вниз, до Тiбру. Годой, якого посадили в чималому теремi на Священнiй Путi, що вела з Капiтолiю на Палатин, бачив усе те й не мiг уторопати, над ким чинять таку жорстоку розправу. Й тiльки вранцi довiдався. Хрест, який вiн змалечку носив у пазусi, пiк йому груди. На брукiвцi перед сольським теремом запеклася чорна смуга кровi, змiшано┐ з пилюкою. Як же так? Христос же заповiв бути милостивими до повержених i страждущих... Як же так?.. По обiдi вiн забрав усiх можiв свого сольства, бо вже не мав чого тут робити, й утiк, просто втiк iз Рима, сього так званого городу стольного всi║┐ землi. Й цiлу дорогу думав, що скаже вiн Гатиловi, повернувшись додому. Й чи жде його Великий князь, бо лишив його в окаянному станi. Виявля║ться, Богдан змiг подолати розпач i зневiру в собi й iнших i знову став тим самим Гатилом, якого знав i любив старий Годой усе сво║ життя. - Що повiдаю йому? - спитав вiн Войслава; то було запитання швидше самому собi, й конюший теж розумiв се, але вiдповiв: - Речи, як серце тобi велить, княже Годо║. Гiсть устав, подивився на недопитий корчаг i поплентав стомленою ходою до ворiт. А з великокняжого дiдинця вже линули пiснi й удари в бубон. Там, де вулиця обтiкала Священний горб, одним рукавом уливаючись до Гатилового двору, а другим повз Годо║ву садибу до Полудневих ворiт городу Ки║вого, сивий луганський князь раптом завагався, куди йти. Рушив був до дiдинця, тодi, за крокiв десять, роздумав i повернув у сво┐ ворота. Й вже на ганку знову став i поглянув назад, де зубатiло пакiлля високого княжого заборола. Й вiн довго стояв так i дивився, й не знав, куди ступити, аж доки рипнули ворота й у садибi з'явився Гатило. - Прибув ║си й та┐шся? - гримнув Гатило здалеку. Годой почервонiв, неначе його впiймали на якомусь татствi, й не знав, що сказати. Гатило ж пiдiйшов, i схопив його в обiйми, й тричi поцiлував у защетиненi посивiлi щоки. Тодi несподiвано для Годоя вклонивсь йому в ноги й проказав: - кси, княже, шiстьма лiтами старiйший за мене. Будь вiтцем садженим нареченiй жонi мо┐й. Такого ще свiт не бачив, щоб Великий князь уклонявся в ноги комусь, i Годой ще дужче розгубився й поквапливо запiдiймав Гатила. Й коли вони ввiйшли до терема й, проминувши здивовану княгиню Ванду й кiлькох челядниць, подалися до красно┐ свiтлицi, Годой розповiв сво║му володаревi про наслiдки сольства й про ту гризоту, яка точила його душу. - Конем, речеш, волочили Ецiя?.. - задумано перепитав Гатило. - Конем... - У прях котора║ться Рим... Недовго жити вже йому. Лiт тому сорок i п'ять Аларiх, конунг, брав уже той город сулицею. Й инчi брати-ймуть. Усi брати-ймуть, хто хiть зама║. Й хай не рече iмператор латинський, що Аттiла винен у тому. Вiн ще раз уклонився Годо║вi, як садженому вiтцевi сво║┐ наречено┐ жони Iладiки, й пiшов додому. Та не встиг увiйти до красно┐ свiтлицi, де столи були вкритi золотими й срiбними убрусами й угинались пiд вагою незлiченних дзбанiв, i келихiв ясних, i горнiв та горнцiв iз на┐дками, чекаючи гостей весiльних, - як рипнули дверi й на порозi став шiстдесятирiчний луганський князь. В однiй руцi Годой тримав високу косацьку шапку, друга ж була мiцно стиснена в кулак, з якого провисали два кiнцi ремiнчика. - Що-с повiдати забув? - обiзвався Гатило, здивований розгубленим виглядом гостя. Годой пiдiйшов, важко переставляючи неслухнянi ноги, й поклав на край столу стиснений кулак. А коли прийняв руку, на столi лишився чималий золотий хрестик на обiрваному ремiнцi. - Що стало, княже? - спитав Гатило. Годой крiзь зуби проказав: - Зрiкаюся. Й вийшов, i Гатило довго зорив на вже зачиненi дверi, тодi взяв хрестик за кiнець ремiнця й теж довго дивився на нього з усiх бокiв. I думав про те, як багато треба пережити людинi, щоб вона врештi так ось доброхiть визнала свою помилку й чесно сказала про се всiм. I йому було так тепло й затишно на душi, й ранок здавався таким гожим i радiсним, як i личить у день весiлля. Й осей нiкчемний хрестик на зотлiлому вiд поту пасмужку сирицi видався Гатиловi таким коштовним подарунком, якого не пiднесе йому до весiлля жодний князь його неосяжно┐ землi й жоден великий i малий болярин. Вiн пружною ходою вибiг у сiни й загримiв на "гору", де прибирали молоду. Тепер Iладiка мала в городi Ки║вому батька, справжнього садженого вiтця, й вiн мусив сказати ┐й про се. Великому князевi не личить женитися на безрiднiй сiромасi. Двiр луганського князя Годоя, старого побратима Гатилового, теж загримiв. Годой видавав свою наречену доньку замiж... По обiдi цiлий город Ки┐в справляв весiлля. Гатило вчинив перед вистуканами на Священному пагорбi врочисту требу, й ки┐вськi дiди-старiйшини довго видивлялися кожну пiр'┐нку на вiдрубаних пiвнячих головах i зичили князевi та новiй княгинi довгих лiт i многих дiтей можеських. А новозлюбний стояв навколiшки й боявся пропустити слово. На майданi не було де яблуковi впасти, бо зiбрались не тiльки кияни, а й боляри, та можi, та смерди, та челядники з усiх навколишнiх сiл, i городищ, i городiв, i мiст. А коли старцi скiнчили зичення, процесiя потяглася до княжого двору. Дiвчата й молодi жони та жiнки спiвали: Ой летiла й ча║чка Та сизокрилая, Та й сiла на морiг, на морiг, А на тому та на морозi Сизий сокiл кличе, личе та приклика║: Ой ча║чко-вороча║чко, Та зодкуду та куди летиш, Полiта║ш?... Гатиловi чомусь увесь час пригадувався той далекий день у Витичевi, коли ховали Великого князя Рогволода, й вiн нiяк не мiг позбутися того спогаду. Тако┐ само┐ пiснi десь-то спiвали дiвчата нареченiй жонi померлого князя Ясновидi. Се було так давно, але Гатило не знаходив у собi сили потамувати в серцi бiль. Такий покон давнiй, що весiльно┐ спiвають i на похоронi, коли якась жона чи дiвчина виявить бажання вмерти разом зi сво┐м князем, i Гатило се знав, i не раз та й не двiчi слухав тих пiсень, а ще нiколи спогади так не тиснули на нього. Лишивши наречену, весiльники попростували до княжих ворiт. Попереду йшов Гатило. З одного боку, перев'язаний квiтчастим рушником, виступав перший вельмiж землi Русько┐ Борислав Борич, а з другого - другий дружка Войслав, прибраний так само. За ними йшла решта весiльникiв. У воротях уквiтчанi вiнками та стрiчками малi дiвчатка посипали дорогу перед ними жовтим вiвсом. Тодi пiдвели осiдланого коня - сiрого яблукатого з бiлим хвостом та бiлою гривою. Войслав, перебравши його, подав повiд Гатиловi. Князь сiв верхи й пiд'┐хав до сiней. Потому злiз, i всi князi та боляри посунули до красно┐ свiтлицi. В схiдньому кутку, де стояв дерев'яний вистуканчик доброго Цура, що стерiг вогонь у сьому вогнищi й не давав охолонути стiнам, Богдан Гатило, вклонившись, поставив горня меду й полумисок пшенично┐ кутi. - Йди, душе, до мене на весiлля! Й знову вклонився, й усi присутнi теж уклонилися домашньому духовi, бо з сього почина║ться життя в оселi русича. Тодi князь сiв на покуттi, й усi почали всiдатись, i закружляла за столом княжа дерев'яна братниця, й заметушилися челядники, й тивуни, й домажиричi, й найрадiснiшим був серед них Адамiс Гречин, бо князь вiд сьогоднi ставав йому нiби родичем, повiвши жоною грекиню. - П'ю до тебе, Великий княже Гатиле! - першим пригубив братницю з густим бурштиновим медом Борислав Борич. - Дарую тобi до столу весiльного тридесять жеребцiв позатолiтнiх. Чару перейняв старий конюший i теж пив до князя, й теж. дарував до столу весiльного й на нове господарство. Братниця пiшла далi, доки повернулася назад до Великого князя. Й коли Гатило випив удруге, з сiней долинула пiсня. Дiвчата, дiвки, дiви, жiнки й жони спiвали новозлюбному славу й зичили довгих лiт i довгого щастя. Коли ж почулися слова; "Ой летiла й ча║чка та сизокрилая...", Борислав широко всмiхнувся до Гатила: - Лети, соколе, щоб тво║┐ вороча║чки хтось не заворотив! Усi повставали й одступили пiд стiни, й Гатило, вбраний, як нiколи досi, в золототканi грецькi паволоки, стрункий i нетерплячий, вийшов у сiни, й весiльники з вигуками й приповiдками подалися вслiд за ним. По жону свою наречену Богдан ┐хав теж верхи, й дружки вели молодого бiлогривого жеребця обабiч за повiддя, хоч Iладiка чекала на нього зовсiм поряд, через дорогу, в Годо║вому теремi... Ввечерi сидiли на свiжому повiтрi, поставлявши столи та лави й у садку для найлiпших гостей, i серед двору. Та народу найшло стiльки, що старий домажирич Адамiс Гречин мусив розстеляти довгi суво┐ полотна просто на витолоченому копитами й ратицями, але добре пiдметеному сьогоднi споришi. За першим столом iз новозлюбними сидiли князi та велi┐ боляри з жонами, за другим боляри малi, во║води й тисяцькi, за третiм теж, далi йшли сотники, далi можi старшi й молодшi, а ще далi ввесь простий люд, що побажав випити чарку до князя Гатила та молодо┐ княгинi. Богдан з тривогою шукав очима сзого Юрка й насилу розгледiв аж за четвертим столом. Се болiсно вкололо його, й вiн намагався не дивитись у той бiк. Iладiка сидiла за столом, низько схиливши вквiтчану вiнком й дорогими стрiчками голову, як ┐┐ навчили жони та жiнки, й нi до чого не торкалася - нi до пив, та медiв, та вин грецьких, нi до страв, од яких угинався стiл перед нею, бо так вимагав покон тi║┐ землi, яка стала ┐й уже не за мачуху, а за рiдну матiр. Усi позирали на князеву жону наречену, бо вона була й справдi незрiвнянно гарна в сьому весiльному стро┐, чорнява та бiлолиця, геть схожа на русинку. Гатило теж крадькома позирав на не┐, й серце йому заходилось вiд кохання й нетерплячки. Над столами панував уже невтримний весiльний гамiр. Кожен пив, до кого хтiв, столи горопудились од напо┐в та на┐дкiв, заставленi безлiччу мисок, полумискiв, чар та братниць, обсипанi рясно житом, пшеницею й усякою пашницею, щоб багато й щасливо жилось у сьому домi й щедро сiялось i родилося й iз землi, й з води, й з усяко┐ лободи. Хтось запiзнiло вигукнув з-за далекого столу: - Княже Гатиле, п'ю до тебе! Й князь теж пiдносив братницю й теж пив, аби не всохлося. Обiч Великого князя сидiв Борислав Борич, по той же бiк, за жоною нареченою, мостився ┐┐ саджений отець - старий кравчий Годой, свiтлий i врочистий, якого вже давно нiхто не бачив. Натертий сажею Харя пiдсiдав то до одного болярина, то до другого, й там вибухав регiт або ж хтось починав сердито сопти й соватись, уражений дошкульним словом смiхотворця. Тодi Харя Мурин iшов геть, i смiятися починали за далекими столами та вздовж нескiнченних суво┐в полотна. Годечан розповiдав, як вiн зрiкся грецького бога, й розповiдав весело й невимушене, й Гатило бачив, як його давньому побратимовi нарештi вiдлягло, що вiн прилучився до всiх i став таким, як i всi навколо нього. Й тодi Борислав Борич звернувся до Великого князя: - Гатиле! Речи менi немудрому, бо я й досi не можу второпати сього, а там не був ║смь. Пощо тодi не взяв ║си Рима? - Я-м i був там, а такоже не вiдаю, - обiзвався Годой. Войслав теж закивав головою: - Я такоже, я такоже. Речи, Богдане! Над сим кра║м столу зависла тиша, яка почала розпливатися й розпливатись, i незабаром гомiн чувся тiльки коло найдальнiших столiв, де ще не знали, про що говориться. Гатило дививсь на них i мовчки всмiхався. Се було те, чого вiн не хотiв казати нiкому. Зрештою, в кожно┐ людини ║ сво┐ пота║мнi думки, якi зна║ тiльки вона та всевидющi кумири. Але сьогоднi видавсь особливий день, i особливий настрiй охопив Богдана, й вiн не знав, що йому робити. - Речи, княже, - сказав i Харя Мурин, пiдсiвши до Борислава Борича. - Бо всi смо не вiчнi. Я як пiду до вдовицi котро┐сь, то мовчу й нiкому не речу, а тодi роздумаю та й повiдаю все сво┐й Дарцi. Як забере мене Морана, то хай вiда║, за якi грiхи молити про мене Дажбога. Iншим разом усi, може, й посмiялися б з неiснуючих походеньок сивого скомороха, але сьогоднi мовчали й тiльки дивилися Гатиловi в вiчi. Той закид Муринiв уколов князя, та вiн подумав, що став надто помисливим останнi днi, й несподiвано для всiх промовив: - Пощо, речете? - Вiн зiтхнув. - Ми б могли смо здобути тодi Рим сулицею. Його здобували вже лiт тому сорок i чотири готи, роби нашi. А ми володi║мо готами. Й вони нам дань оддають. Тож речу: могли смо вийняти Рим. Вiн був наш. А я-м помислив так. Нащо землi Руськiй Рим? Вона й так доволi земель ма║ - нiхто не ма║ стiльки: вiд Iтилю до Райни. Вельми многа держава ║ Русь. А чим трима║ться? Речи, Бориславе, чим? Борислав засовався: - Мечем Юра Всепобiдного... Великий князь усмiхнувся: - То ║ так, але... й не так. Бо Юр да║ побiду тiльки тому, хто вмi║ держати меч його. - Вiн пiдвищив голос: - Русi ворога треба! Се було настiльки несподiвано, що всi аж роти пороззявляли. Гатило ж повiв далi: - Ворога, що зможе тримати купи таку многу державу. Як ворога не буде, кожен князь i кожен болярин заспоко┐ться, й душу його пойме алчба велiя, й почне вiн скоса поглядати на сусiду свого, а той на нього, а другий на третього, й почнуть шматувати святе тiло землi Русько┐, й погине Русь, у прях межисобних котораючись. То як, зумiв ║си, Боричу? - Зумiв ║смь, Гатиле. - А я-м ще не все повiдав. Були б смо взяли Рим - i мали б ще одного недруга, змiю в пазусi. Годi з нас i тих, що вже в пазусi нашiй. А Рим на нас алчбою не горить - не смi║. Вiн ма║ свого першого ворога - готiв захiдних, i на готiв день по день зирить. А готи зирять на Рим. А коли вовки мiж себе гризуться - ведмедевi спокiйнiше жити. Коли б же-м гукнув до вас: "Русини, ось наш Рим!", ви б сте взяли його. Й Рим був би наш, i готи б захiднi стали нашi... вороги! Зумiв ║си, Боричу? - Зумiв, ║смь, Гатиле! - вигукнув Борислав. - Усе-м зумiв тепер. Слава тобi, Гатиле! - Слава кумирам руським, що напоумили мене тодi, - вiдповiв Великий князь. - Уся земля, яку греки називають квропою, платить нам дань. I так буде, поки Русь в однiй руцi тримати-йме Юрiв меч. I хай рятують нас кумири руськi вiд межисобиць i которань. Бiльше Гатило не сказав нiчого, й над усiма столами висiла тиша, бо всi чули слова мудрого вождя свого. Тодi хтось устав i вигукнув на цiлий двiр: - П'ю твою славу, Гатиле! Й знявся такий гамiр, що, здавалося, годi його й угамувати. - Слава Гатиловi┐ - Слава!.. - Сла-а-а... Сла-а... Коли зiйшов мiсяць, вiдуни почали ворожити Великому князевi та його нареченiй княгинi. Ворожили на вогнi, й на диму, й на трьох баранах, завчасно зварених, i всi вгадували довгi лiта й многi чада можеськi, й Гатило задоволене смiявсь, а княгиня Iладiка сором'язливо тупила зiр. Борислав Борич брав князя на кпини, бо закон не дозволяв говорити такi речi жонi, й Гатило реготав, i всi реготали, тодi Харя Мурин пiдвiв до Гатила старезну бабу: - То ║ вiдьма вроча. Мовить, що вiдьмувала тобi, княже, як не був ще-с Гатилом. Призна║ш? Гатило вдивлявся в прадавню бабцю й не мiг пригадати, де бачив ┐┐ й чи бачив узагалi. - Не признаю, - вiдповiв вiн нарештi. Бабця прошамкала: - А я-м не забула. Такий малий був ║си й довгокосий. Я-м наврочила тобi тодi боятися жони й лука свого. Й там ще лугарi стояли! - А-а! - згадав Гатило. - Пiд Витичевим?! - Пiд Витичевим. - Не справдились тво┐ вроки, бабо. Мала хiть одна жона звести мене, та сама димом пiшла, а я-м як. був живий, так i досi! Гатило реготав i сам собi дивувався, з якою легкотою згаду║ тi днi, бо то було майже неймовiрно. Таки ж угадала бабуся вiдьма, таки ж угадала, бо вiн i справдi тодi мало не звiвся, й то свята iстина, був би пропав, коли б не ласкавi кумири руськi. Вiн гукнув Адамiсовi: - Гречине! Дай бабi таке вiно, яке вона сама з тебе заправить! I поки Адамiс Гречин iшов межи столами до нього, вiн кинув бабусi вiдьмi: - Все-с провидiла. А лука я вiдтодi не ношу. Вже й стрiляти розiвчився-м. Хвала тобi, старице! Адамiс потяг бабцю до княжих скiтниць, але вона не хотiла йти й не хотiла брати нiчого за сво║ вiдьмування: - Стара-м, три чисницi до вiку, нащо менi тво║ золото й серебло! Не маю хотi! А чарку випити до князя - вип'ю. пй налили, й вона почала смоктати крутий мед з позолочено┐ братницi. - А ти, княже, з деревляно┐ п'║ш? - здивовано завважила вона. - Чула-м таке, та не йняла-м вiри. А тепер виджу. Й чара сто┐ть деревляна, й полумисок деревляний... Добре чиниш, княже. Алчба - то ║ перворiдний грiх. п┐ почали благати, щоб поворожила й князевi, й ┐м, але бабця вiдмовилась: - Уже не виджу рiз на руцi. А я-м тiльки по руцi вiдьмувала. Богдан Гатило, раптом щось пригадавши, звернувся до старого конюшого Войслава: - То не речеш менi, хто здогнав татя того Валтарiя! Велiй болярин зам'явся: - Не хтiв би-м ректи про се за столом весiльним, Великий княже... - Пощо? Як гукають можа того? - Лосько... - непевно вiдповiв старий конюший. - Мабути, Лосько. З Городища за Бiлгородом. - З Городища? Князь замислився. Йому пригадався Людота Коваль. Надто багато пов'язано було з тим Городищем, i вiн спитав: - Тамтешнiй мiж як звався? Глiбом? Посадиш Лоська можем годованим у Глiба мiсто. Войслав подумав щось сказати Великому князевi, та тiльки схилив очi. Лоськовi вже нi до чого була княжа ласка. Повертаючись тодi додому з городу Ки║вого, Лосько квапив коня. Й десь уже за Бiлгородом, казали, кiнь його на всьому скаку раптом перепнувсь об кимось загублену мотику й полетiв шкереберть. Лосько з несподiванки теж упав, i дуже невдало, навзнак, i додому його принесли на ряднi з перебитим попереком, хто й зна, чи виживе бодай... Пiд опiвнiч дiви, жiнки та жони почали спiвати завiдно┐, усi повставали. Полетiв сокiл, та й полетiв, а й понiс пiд крилом ча║чку. "Ой куди ж ти, соколе-княже, Та чаечку несеш Та вiдносиш?" "Понесу я ча║чку-вороча║чку На гору високу, На дуб тривеселий, У гнiздо та у свое гнiздечко, а дам ┐й обручальне║ колечко, Та припну за нiженьку бiлу, Щоб не полетiла..." Дружки взяли молоду княгиню Iладiку попiд руки Й повели, накинувши ┐й довгий копринний полоток на голову, за ними сивi дружки повели нареченого можа помiж столами, попiд деревами до високого рiзьбленого ганку княжого хорому, й дiвчата спiвали й спiвали, й гайдарi до лускоту надимали сво┐ гайди, аж очi ┐м рогом лiзли, й у пiсню вдиралися веселi вигуки, бо кожен або ж пережив у сво║му життi таку хвилюючу мить, або ж мав незабаром пережити. Й Гатиловi здавалося, що дружки йдуть надто повiльно, мов знущаються з нього. В головi грав хмiль, а кров у жилах бурхала так палко й нестримно, що вiн забув i про сво┐ лiта, й про сивi вуса та сивий оселедець i йшов, дивлячись поперед себе, де в гуртi жiн старiйших, сво┐х останнiх навчительок i напутниць дрiботiла в вузькому наволочному полоттi княгиня Iладiка. Нарештi подолали високi сходи ганку, ввiйшли до сiней, освiтлених трьома свiчками, пiднялися на повершя й стали перед дверима спочивальнi. Жони щось прошепотiли княгинi, Борислав Борич штрикнув Гатила лiктем попiд ребра, й ┐х лишили самих. Сiни поволi спорожнялися, й тiльки коли останнi кроки затихли в нижнiх сiнях, Богдан одчинив дверi й попхнув туди молоду жону свою. Iладiка стала посеред свiтлицi й задивилася на маленьке горiльце, що блимало й чадiло рижi║вою олi║ю, лячно дослухаючись кожного кроку Гатилового. Князь пiдiйшов i взяв ┐┐ за плечi, Iладiка здригнулася, мов то було якоюсь несподiванкою для не┐, тодi вiдкинула з-перед очей копринний прозiрний полоток, обернулася до Гатила й мiцно обняла його тонкими руками за шию. Вуста ┐┐ дихали жаром та острахом, i князь припав до них вустами, мов спраглий до чистого джерела. За вiкнами свiтлицi гомонiло й вирувало. Весiлля не розходилось, усi чекали ранку, коли з опочивальнi винесуть бiлену проти ярого сонця сорочку наречено┐ жони, як свiдчення ┐┐ дiвочо┐ цноти й чистоти. То було теж суворим поконом землi Русько┐, але нi Богдан, нi юна красуня Iладiка про се не думали. Вони стояли посеред опочивальнi, щасливi й урочистi, й нарештi самi, й думали тiльки про себе, й лише раз у Гатиловiй головi промайнула думка; невже вiн, битий-перебитий, зранений-перепоранений старий мiж, здатний так покохати? Вони повiльно пiдiйшли до розiбраного ложа, критого свiжими, аж рипучими вiд чистоти шкарубкими простиралами, й Iладiка сiла, склавши руки в пелену. Гатило дививсь на не┐, таку схвильовану й любу, й теж не наважувався пiдiйти ближче, щоб не злякати необережним рухом те тремке й щемливе, що витало й над ними, й мiж ними, й у всiй напiвтемнiй спочивальнi. Й коли Богдан урештi пiдiйшов до не┐, напружену тишу мов розiрвало. Богдан iз Iладiкою з несподiванки аж сiпнулись. То був звук, наче хтось дуже, щосили вдарив пужалном по сухiй колодi. Забобонний страх охопив князя. Вiн повiльно, мов по тонкiй кризi, запереступав до темно┐ стiни, звiдки почувся та║мничий ляскiт, Iладiка широко розплющеними очима дивилася на нього й нишком вiдхрещувалась од нечисто┐ сили, як мала звичай робити се ще в дитинствi. Богдан Гатило нарештi пiдiйшов до стiни, лапнув рукою - й раптом болiсно скрикнув, тодi ще раз i ще, вже тихо, але ще моторошнiше. Тодi посунувся руками по стiнi й упав спершу навколiшки, далi й навзнак. Iладiка несамовито гукнула: - Богдане! Що стало?! Та, не дiждавшись вiдповiдi, вхопила з пiдвiконня поставець iз горiльцем i, затуляючи обережно долонею, щоб не згасло, понесла до Богдана. Князь лежав, сапаючи ротом. На стiнi й досi хитався золочений перський лук, i тятива в нього була лопнута. Тятива!.. Пойнявшись страшним здогадом, Iладiка заголосила й почала волокти Богдана до ложа. Й коли ┐й нарештi пощастило втягти його, вона принесла горiльце вiд дальньо┐ стiни, де висiв порваний лук. Великий князь ки┐вський Богдан Гатило вже не дихав. На його виду застигла якась незрозумiла пiвусмiшка, лагiдна й примирлива, мовби Гатило хотiв сказати ┐й, що нiчого незвичного не сталося, що так у свiтi ведеться й що смерть - то теж частина життя, як i народження... Коли весiльники, не дiждавшися сподiваних вiстей, на свiтанку обережно вiдчинили дверi спочивальнi, Гатило лежав на незiбганiй постелi, випроставши ноги й склавши руки вздовж тiла, як i належить людинi, котрiй нема куди поспiшати. Наречена жона його, княгиня Iладiка, сидiла йому в головах, мов вирiзьблена з дерева, й не плакала. На пiдвiконнi стояв поставець, у якому вигорiла олiя й навiть гнотик зiтлiв. - Я пiду з ним, - сказала Iладiка. - Як русинка пiду, бо стала-м русинкою. Й теж не зронила нi сльозини, й усi, хто ввiйшов до спочивальнi й хто заглядав через плечi всередину, дивилися на Богдана, й на його жону, й на золочений перський лук iз допнутою тятивою, котрий лежав о праву руку князя. Й нiхто ще не мiг осягти тi║┐ iстини, що помер великий володар, найвеличнiший з-помiж усiх володарiв, яких тiльки знав свiт i в теперiшнi, й у давнi, й у праминулi часи. Й нiхто не знав, що ненаситнi до влади, але нездарнi сатрапи часiв прийдешнiх у забобоннiй зненавистi до сього улюбленця богiв i людей, самi варвари, прозиватимуть його варварином i диким азiйцем, дзьобатимуть його пам'ять вiспиною заздрощiв, не знаючи того, що лише великий народ у добу небаченого зрушення мiг породити сей великий розум i сю велику волю й укласти ┐х у мозок i серце однi║┐ людини - свого обранця й вождя. АКСIОМИ НЕДОВЕДЕНИХ ТРАДИЦIЙ Вiддавна слово гуни вважа║ться лайкою. Звiдки тягнеться корiння тi║┐ неслави, яка живе й досi, хоча самi гуни нiбiто зiйшли з теренiв iсторi┐ вже п'ятнадцять столiть тому? Й чим заслужили вони тако┐ зневаги серед народiв квропи, зневаги, якою користуються не менш одiознi вандали? Першi iсторики, чи┐ згадки про гунiв дiйшли до нас, виводили генеалогiчне дерево цього народу то з берегiв Льодовитого океану, то з та║мничих надр неiснуючих ║вропейських пустель, але в кожного з них крiзь афiшовану об'║ктивнiсть проступа║ зненависть до гунiв. Римський iсторик кiнця IV сторiччя Аммiан Марцеллiн доводить, нiбито вони прийшли в квропу з кра┐ни Кiнокефалiв, тобто Песиголовцiв, - кра┐ни, яка розташована десь у тундрах, змальову║ ┐х потворними монголами, котрi зумисне обпiкають собi обличчя, щоб не росла борода. Готський же iсторик Йордан виводить плем'я гунiв од шлюбу якихось вiдьом, яких буцiмто конунг Фiлiмер прогнав у дикi степи, та ще та║мничих "нечистих духiв". В iншому ж мiсцi той самий Йордан твердить iнше: гуни пiшли з булгар... Але не дивуймося Йордановi й Аммiану. Вони були дiтьми свого часу, й над ними тяжiли традицi┐ ранньосередньовiчно┐ хронографiстики. Ми чита║мо твори цих iсторикiв iз застереженням, i нiякi "вiдьми", та "нечистi духи", та казковi кра┐ни Кiнокефалiв-Песиголовцiв не шокують нас. Але як дивляться на предмет новiтнi iсторики? Перелiчувати всiх авторiв тут було б недоцiльно, тож загляньмо до енциклопедiй, що ввiбрали в себе квiнтесенцiю знань. У вiдповiдному томi БСЭ в статтi "Гунны" чита║мо: "Кочовий народ Центрально┐ Азi┐, який мешкав спершу на пiвнiч i захiд вiд р. Хуанхе й створив у III - II ст. до н. е. на територi┐ Монголi┐ та Пд. Прибайкалля вiйськово-племiнний союз, вiдомий з китайських джерел пiд назвою Хунну". Й далi йдеться про те, як гуни пiдкорили Китай, як потiм, зазнавши поразки, розкололись навпiл, i пiвнiчна частина ┐хня почала поволi кочувати на захiд, аж доки опинилася в квропi й у серединi V ст. прийшла в занепад, а згодом розчинилася серед ║вропейцiв. Те саме чита║мо й в УРЕ. Рiзниця тiльки в тому, що тут подано докладнiшi вiдомостi, а в першому виданнi сказано, що найдавнiшi згадки про гунiв датуються 2356 роком до н. е. Але ж у тих китайських джерелах iдеться про "сюнну", й ця назва, погодьмося, дуже мало нагаду║ слово "гуни". Чи не про рiзнi народи тут iдеться? Якщо вивчити працi вiтчизняних археологiв й iсторикiв В. В. Бартольда, К. О. Iностранцева, С. С. Сорокiна, С. В. Кисельова, М. П. Толя, М. Я. Бiчурiна, В. В. Латишева, П. К. Козлова та О. М. Берштама, якi зазначенi в енциклопедiях серед учених, що дослiджували iсторiю цього народу, то вийде, що "хунну" справдi iснували й, згiдно з китайськими лiтописцями, десь на зламi ер почали свiй неквапний марш на захiд. Знайдено й археологiчне пiдтвердження того, що вони попутно засновували сво┐ кочовi держави то в Пiвнiчнiй Монголi┐, то й ще ближче до нас. Але, незважаючи нi на якi старання вчених, захiднiше вiд Казахстану жодних слiдiв цього могутнього й великого народу не знайдено. Чи може таке бути? Адже гуни панували в квропi довгi столiття. Вiдомо, що донька гунського царя, якого Аммiан назива║ просто Гуном, була одружена з датським королем Фродо III, а вiн, за хронологi║ю Торфея, сiв на престол ще 222 року. Виходить, гуни вже були в квропi принаймнi з кiнця II сторiччя. Останнi ж згадки про гунiв стосуються не Аттiли, навiть не його синiв, а далекого вже нащадка Мундо, який служив при дворi iмператора Юстiнiана. Звiдси виника║ логiчне запитання: чи мiг такий могутнiй i вельми численний народ, який проiснував у квропi щонайменше чотири столiття, якому корився й сплачував данину цiлий континент, - не залишити по собi слiду? Нi, це був би абсурд. Нашi вченi, та й не тiльки нашi, стверджують, що пiсля Аттiли його iмперiя розпалася. Й це справдi так, але ж розпалась iмперiя, тобто вiдпала бiльшiсть колонiй та залежних племен i народiв, самi ж гуни не могли отак запастися в небуття! Дiйсно, iсторiя зна║ чимало прикладiв, коли той чи той народ зникав номiнальне, вливши свою кров у кров сильнiшого. Так сталось iз галлами, з бiльшою частиною захiдних слов'ян, iз дакiйцями, якi в силу вiдомих обставин навiть називатися почали iменем сво┐х завойовникiв - римлянами ("румун" саме й означа║ "римлянин"); так вийшло нарештi й iз незчисленними племенами наших половцiв. Але ж галли полишили по собi величезний арсенал матерiальних пам'яток, хоч i втратили мову, а половцi, ставши компонентом iнших, у тому числi й укра┐нсько┐ нацi┐, вiддали нам тисячi й тисячi сво┐х слiв, майже всi рiчки та озера Лiвобережно┐ Укра┐ни, Причорномор'я й досi носять тюркськi назви. А балки, а гори, а степовi пустелi та пiвпустелi! Про високi половецькi могили з оригiнальними пам'ятниками на них уже годi й казати: то релiквi┐, якi красномовно свiдчать про те, що великий народ, хоч би в яку скруту силою обставин потрапив, - зникнути не може. Вiддавна серед деяких iсторикiв усталилася думка, нiби прямими нащадками стародавнiх гунiв ║ угорцi. Воно й справдi заманливо: адже в квропi Угорщину називають Унгарiя (Hungaria), а державу Аттiли готськi iсторiографи звали Гунiгард або Гуналанд. Угорцi щиро повiрили в це, хоча й кажуть на себе "мадяри", й заходились посилено шукати пiдтвердження тако┐ гiпотези. В похiд вирушило безлiч археологiчних експедицiй, якi завдались метою знайти бодай незначнi слiди легендарних гунiв. Й хоча всiм вiдомо, що угорцi прийшли на свою теперiшню землю з угро-фiнського етнiчного материка в Приураллi через добрих чотири столiття пiсля смертi Аттiли, але думка про Угорщину як кра┐ну гунiв од багатократного повторення так укорiнилася, що лиша║ться й досi якоюсь аксiомою (нiким, щоправда, не доведеною). Висновок поки що може бути один: народiв-примар в iсторi┐ не було й не могло бути; якщо ж вони й ║, то це плiд фантазi┐, традицiя, яка тягнеться ще з сивих часiв Геродота. Iснують i iснували народи в плотi й кровi, й кожен був носi║м сво║┐, лише йому притаманно┐ духовно┐ й матерiально┐ культури, а все що стосу║ться матерiального, - вiчне й незнищенне. Й коли ми не знайшли слiдiв Геродотом згадуваних амазонок, то це ще не означа║, нiби ┐х не було, а просто ми не там або не те шукали. На яких же широтах i меридiанах шукати гунiв? Чи вертатися знову назад у пiвпустелi Забайкалля та Монголi┐, а чи продовжувати пошуки в тiй-таки Угорщинi, де ми блука║мо ось уже п'ятнадцять сторiч? I чи так уже старанно ми дослiдили всi вiдомостi про гунiв? Далебi нi. Тим часом багато iсторикiв i дуже, й не дуже давнього часу спрямовували пошук та║мничих гунiв у зовсiм iншому напрямку, нiж ми шука║мо зараз. За свiдченням уже згадуваного Аммiана, готи дуже давно були знайомi з гунами, ще задовго до славнозвiсного Болiмира (чи Велiмира), який 376 року нiбито з'явився з-за Дону зi сво┐ми ордами. Навпаки, гуни служили у вiйську готських конунгiв i навiть воювали проти сво┐х же одноплемiнцiв у тiй готсько-гунськiй вiйнi. Вiзантiйський iсторик III столiття (третього!) Марцiан Гераклiйський пише, що обабiч Днiпра, за аланами, живуть так званi хоани. Отже, обабiч Днiпра, а не десь там за Доном, за Волгою чи в Середнiй Азi┐. Думки про те, що гуни споконвiку жили на наших землях, дотримували й вченi пiзнiших часiв. Услiд за Птолеме║м, який писав, що гуни, котрих вiн називав "хунами", мешкають на лiвому березi Днiпра; вслiд за Аммiаном та Марцiаном Гераклiйським тако┐ само┐ точки зору дотриму║ й Адам Бременський - пiвнiчнонiмецький хронiст друго┐ половини XI сторiччя: столиця Гунiгарду зветься в нього Хiвен . I якщо ця назва зда║ться нам сумнiвною, то звернiмося до безпосереднього наступника й земляка Адама Бременського - Гельмольда. Цей iсторик, який жив у серединi XII сторiччя, в сво┐й фундаментальнiй працi "Хронiка слов'ян" неодноразово повторю║, що всi слов'янськi землi, якi лежать на схiд вiд Данi┐ й славляться величезними багатствами, датчани називали колись