ь було, що ма║ казати Гатиловi не тiльки се. Богдан терпляче ждав, i нарештi Ардарiк промовив: - Там однокровнi нашi. Захiднi готи, але таки готи, i я. Великий княже... Гатило збагнув, що непоко┐ть остроготського князя. Вiн сказав: - Я поставлю тво┐х, i Видимирових, i Велiмирових, i Тодомирових готiв там, де стояти-ймуть не захiднi готи, а римляни. Я вже-м думав про се. Ардарiкове обличчя просвiтлiло, й досi зведенi докупи брови розiйшлись. Вiн стримано, але шанобливо вклонився Гатиловi й пiшов. А Богдан лишився знову сам на сам зi сво┐ми думками. Найдужче непоко┐ло його те, що великий жупан iспанський та маврiтанський Гейзо й досi не прийшов зi сво┐м вiйськом. Не прислав навiть можа нарочитого сказати, де вiн ║ й що собi дума║. Та й Гатиловi нарочитцi, яких Вишата посилав одного за одним на полудень, мов у водi тонули. Коли сонце, окресливши дуту над станом, схилилося за невидиму звiдси рiчку Марну, до полотки несмiливо заглянув Вишата. Пiсля сво║┐ невдало┐ облоги Генабума вiн i досi почувався винний перед Богданом. Гатило, мов тiльки й чекав старого конюшого, спитався: - Де той твiй... калмак? - Шаман? - Шаман. Вишата махнув рукою в полунiчний бiк. - Приведи. Перший вельмiж землi Русько┐ вийшов i за пiвгодини повернувсь iз калмаком. Шаман радо всмiхався до Гатила на всi сво┐ зуби, задоволений, що той прислав по нього. - Ворожи! - наказав Гатило. - Кого ворожи? - перепитав шаман i нахилив голову до Великого князя. - Кого, кого! Ворожи, який день дадуть нам узавтра кумири. - Руськi кумири? Калмацькi кумири? - Ворожи, до кого вмi║ш. Вишата сказав: - Ардарiк ма║ юдея. - Ворожбита? Вельмiж кивнув. - Нехай калмак ворожить. Шаман скинув додолу двогорбий мiх, який висiв йому через плече, й заходився розкладати на килимi сво║ причандалля: велику картату хустку, темну мiдну кулю, в якiй щось торохтiло, коротеньку дудку з розширеним кра║м, якесь корiння та зiлля, тро║ маленьких череп'яних горняток, затканих i зав'язаних брудною ганчiркою, й сказав: - Треба вогонь. Вишата гукнув до когось надвiр, i незабаром челядник унiс i поставив серед полотки велику мiдну жарiвницю на високому тринозi. В полотцi, де було й так задушно, пахнуло розпеченим повiтрям. - Треба сiдай у куток, - сказав шаман Гатиловi й Вишатi, й вони виконали його волю. Шаман дмухнув на червоний жар i кинув туди кiлька бадилинок. Полотка виповнилася ┐дким димом. Тодi ворожбит узяв свою мiдну кулю й заходився тупцяти навколо жарiвницi й торохтiти кулею. Вiн бiгав, теленькав i щось незрозумiле виспiвував, а Гатило з Вишатою пильно стежили за кожним його рухом. По якомусь часi шаман сiв коло жарiвницi, пiдiбгавши обидвi ноги, взяв до рук дудку, кинув на жар кiлька корiнчикiв, линув туди з кожного горняти по кiлька крапель яко┐сь рiдини - аж засичало, й узявся вигравати на писклявiй дудцi, водночас пильнуючи жарiвницю. Звiдти пiдiймались угору тонкi рожевi дасма диму, й клубочились, i розвiювалися пiд повстяним шатром намету. Й звуки теж немов то припадали до самого килима, то здiймались угору, де стояла вже густа смердюча хмарка. Тодi шаман урвав той писк i впав долiлиць на килим, аж його бiла повстяна шапка, заторочена чорними смужками, впала пiд жарiвницю. - Що ║? - стурбовано схопився Гатило. Шаман, не наважуючись пiдвести голову, промимрив плаксивим голосом: - Погана-погана, княз... Богдан здавленим горлом наказав: - Речи! - Вбивай буде шаман княз... - Речи! - повторив так само Гатило. - Погана речи... - Пощо? - Дим iде вгору, а тодi падай... Погано речи дим... Заплутай дим i зав'язай дим... Нема побiда Гатило. - Лжа ║! - гаркнув Богдан i насилу втримався, щоб не копнути шамана носаком. Шаман, пильно стежачи за його чобiтьми, поволi задкував до виходу й приказував: - Калмак не лжа, дим не лжа... Дим правда речи... Коли вiн схопився на ноги й пiрнув у нiч, пошматовану вогнями. Гатило розметав усе ворожбитове причандалля, повикидав його з полотки геть, а тодi буркнув до Вишати: - Давай сюди твого юдея. Незабаром юдея привели, несучи за ним велику й важку мармурову плиту. На плитi було намальоване коло, подiлене через середину, й у кiлькох мiсцях рябiли якiсь рiзи, пофарбованi в син║ та червоне. Юдей поклав плиту на килим i сiв, схрестивши ноги. - Мовиш по-руському? - спитав Гатило. - Й по-руському, й по-готському, й по-латинському, й по-грецькому, й по... ' - Ректи-ймеш по-руському, - перебив його князь. - Аби-м чув усе сам. - Добре, добре, як волить Великий князь! - покивав довгим носом юдей. - Але нехай князь сяде навпроти. То так треба, щоб князь сидiв навпроти, Великий княже. Гатило сiв на килимi. Юдей перекрутив плиту: - Князева познака ║ "Г"? чи "Б"? - "Г", сирiч Гатило. - Тодi перекрутимо камiнь отак. Ворожбит налаштував плиту рiзою "Г" до Богдана, всипав у кухлик жменю рiзнобарвних камiнчикiв, поторохтiв ними, як допiру й калмацький шаман, i вивернув на плиту. Камiнчики покотилися, деякi впали на килим, iншi лягли бiля кола та його знакiв. Юдей подивився, вайкнув i сказав: - Перекину завдруге. - Пощо? - звiв брови князь. - Недобре стали знаки, Великий княже. Але можна до трьох разiв... Юдей знову сипонув кольоровими камiнчиками й, подивившись, удруге, згрiб ┐х до кухлика: - Ще раз... По третiй же спробi вiн злякано блимнув на Гатила й узявся за голову: - Ва-ай!.. Пощо перекидав ║смь! Пощо-м перекидав? Було б з першого разу, було б з першого. Вай-вай... Нехай Великий князь лiпше вижене мене, нiж я прорiкати-йму йому таку долю... - Я звелю повiсити тебе, якщо не повiда║ш менi правди, - тихо сказав Гатило. - Вай, бiдна голова моя... - Речи! - гримнув Гатило. - Вай... Коло твого знаку... Осе ║ "Г" по-юдейському... Коло нього злiворуч лежить синiй шол, а справоруч - зелений... Якби було супротивно, о, якби було супротивно!.. - Що жде мене взавтра? - тихо спитав князь. - Вельми недобре, вельми. Але якщо ти хочеш повiсити вбогого юдея, то я лiпше тобi все... Не гнiвайся, свiтлий... Якби тут лежав червоний шол, якби ж червоний... Римляни завтра мати-ймуть гору... Вай-вай... Убога моя голова пiсля сього... Лiпше було б за першим разом вiщувати, вай-вай... Але що зроблено, того не переробиш. Богдан вийшов з полотки й подивився на ворожий стан за рiчкою. Може, юдей i мав правду, бо на горбi з протилежного боку Маурiакуму горiло стiльки вогнiв, скiльки Богдановi ще не доводилося бачити в усiх ворожих таборах разом. Коли Гатило зайшов до полотки, нi юдея, нi Вишати там уже не було, тiльки в паркому повiтрi й досi смердiло ┐дким чадом калмакового зiлля, викликаючи в Гатиловiй головi непри║мнi думки. Що ж сталося з Гейзом i де його рать? Адже по сутi се заради них, сво┐х захiдних ║динокревцiв, прийшли сюди руси, не задля Юсти-Грати Гонорi┐... Але нi Гейза, нi навiть вiстей од нього не було. Гатило не боявся за свою голову - нею вiн нiколи не дорожив. Та що буде, коли римляни й справдi вiзьмуть над ним гору? Як подивиться на його поразку Русь?.. Вiн гукнув челядникiв й послав зiбрати всiх вiдьмакiв, якi тiльки ║ серед ратi. - Русинських! - нагадав вiн. - I Вишатi речи, хай прийде. Вишати челядник не знайшов, але вiдунiв прийшло аж п'ятеро. Всi були старi й сивобородi, мов поважнi чiльники родiв. I Гатиловi чомусь почало здаватися, що сi вiдьмаки мусять порадувати його чи бодай утiшити. Один з дiдiв, наймолодший, тримав за роги торiшнього барана. Гатило кивнув ┐м до полотки, та найстарiший вiдун сказав: - Чинити-ймемо требу тут, надворi. До вогнища. Дво║ з них повалили барана, третiй перерiзав йому горлянку широким ножем. Баран схопився на ноги, кiлька разiв метнувся в рiзнi боки й упав. - То ║ добре, - сказав старiйший вiдун. - Лежить головою до рiчки. Там латини. Коли з барана стягли скору, старiйший розстелив ┐┐ на землi й почав уважно вивчати. Але нiчого не сказав, тiльки бородою повiв убiк. Докруж зiбралося чимало можiв, якi боялись навiть голосно дихати. Гатило спитав старiйшого: - Що повiдала скора? Вiдьмак обтер нiж об наво┐ постолiв: - Не все на вiку радiти, княже. Й почав розтинати бiлу тушу. Витягши печiнку, вiн подивився до вогню й гримнув на можiв: - Не застуйте свiтла! Можi розступилися, й старий сивобородий вiдьмак сказав: - Печiння добре. Втiшишся, княже. - Що буде взавтра? Як утiшусь? - Те вiдають, сливiнь, Бог, та Дажбог, та Перун Громовержець. Чи мало тобi ║ того, що-м повiдав? Гляньмо на серце. Вiн дiстав ще теплий круглий м'яз, i серце теж уселяло надiю. - Де варила? Челядники принесли два великi й закiптюженi мiднi казани й налляли ┐х водою. Вiдьмаки почали гуртом членувати барана й кидати м'ясо великими шматками в воду. Казани приставили до вогню, й усi вiдiйшли, бо м'ясо вариться не так швидко, як би хотiлося. Пiд опiвнiч, коли Велика Ведмедиця напилася води в Полунiчному морi й лягла набiк, старiйший вiдун наказав зливати юшку. Вона при║мно пахла домашнiм варивом, i декому вiд того свербiло в горлi, та нiхто й не подумав осквернити святу требу. Всi, хто знову посходився до княжо┐ полотки, сидiли на охололiй землi й пильно стежили за рухами вiдьмакiв. Давши м'ясовi прохолонути, старiйший склав його в одне варило, тодi всi п'ятеро всiлися коло нього й почали вiддiляти м'ясо од кiсток. Розiмлiла баранина була пiддатлива, й найстарiший вiдун заходився ворожити по кiстках. Богдан стояв над варилами й жадiбно ловив кожне слово й кожен рух дiдових вус i брiв. Старiйший вiдун промовляв, i Гатило то хмурнiв з виду, то полегшено зiтхав, то скреготав зубами, то знову зiтхав, бо начувся багато й утiшних, i прикрих, i радiсних, i сумних слiв. Мiсяця того-таки в наступний день Удосвiта ввесь руський табiр уже був на ногах i, коли з-за лiсу на довгому горбi зiйшло сонце. Великий князь ки┐вський Богдан Гатило чинив требу перед раттю. Йому подали трьох бiлих пiвнiв, i вiн одтяв ┐м голови: двом з першого разу, третьому ж тiльки з другого. То теж було знамення, й Гатило пiднiс угору скривавлений меч: - Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Дано, й ти, Перуне Громовержцю, й ти, Юре Побiднику, вам урiкаю сю кров, i хай буде так, як схочете ви, кому требили i вiтцi, й дiди, й прадiди нашi в землi Руськiй. Хай буде воля ваша! Його слова було чути далеко, й можi стояли, слухали князевих слiв i чекали зову. Нарештi загула довга мiдна труба Великого князя, по нiй озвалися труби iнших князiв та боляр. Гатило сiв на свого сiрого яблукатого й поправував униз. Сi║┐ митi почулися труби та роги в римсько-готському станi. Ворог приймав виклик. Гатило минув шерегу возiв, дiйшов до рову, якусь мить постояв, удивляючись туди, де височiв на┐жачений списами ворожий табiр, i простяг руку назад. Вишата подав йому куцу й тонку сулицю з блискучим сталевим площиком на кiнцi, Гатило пiднявся на стременах i далеко метнув ┐┐ в бiк ворога. - Князь уже почав! - щосили гукнув до ратникiв старий конюший Вишата. - Потягнiм, дружино, по князi! Повiтря знову розтяли ляскiтливi мiднi згуки, переростаючи в могутню бойову пiсню, вiд яко┐ в можiв стискалися щелепи й зводились на перенiссi широкi густi брови. Повiльним кроком сходили вони стежками, що лишались помiж окопами глибокого й широкого рову. Спершу йшли пiшцi й ставали кожен пiд бунчук свого зверхника чи князя. Й коли рiв проминули останнi можi, за ним густою хмарою посунули комонники. Збудженi загальним галасом i пiдсвiдомим чуттям, конi заливисто iржали й ставали дибки. Переднi косували бiльмами на глибокий рiв, але йшли й iшли, покiрнi волi вершникiв. На тому боцi вiдбувалося те саме. Римляни й готи також залишили табiр на горi й сходили вниз. I звiдти линули тонкi виляски мiдних труб i рогiв, а можi руськi сторожко вдивлялися в ту веремiю й чекали митi, коли вдруге загудуть ┐хнi труби. Пославши вивiдцiв до само┐ рiчки, Гатило вже знав, яким ладом битиметься ворог. - По лiву руку латини, по праву готи, а посерединi всi инчi, - сказав десяцький. Гатило розiставив сво┐ полки так: по праву руку, навпроти римських легiонiв, - схiднi готи Видимира, Велiмира, Тодомира й Ардарiка; всi вони пiдкорялись князевi Ардарiковi. Посерединi став з руськими полками сам. Проти русiв були тi, що вивiдця ┐х назвав "усi инчi", тобто пiдвладнi римлянам слов'янськi дружини. На лiвому кра┐ Гатило поставив сiврiв, i деревлян, i лугарiв, i полки неслов'янських язикiв пiд бунчук князя Годоя. - Ти-с боявся стати супротиву кревних сво┐х, - сказав вiн вождевi готiв Ардарiковi. - Я ж iду й не страхаюся. Ардарiк схилив очi додолу. Та вiн не почував себе винним. Гатило мав сво┐ плани щодо потойбiчних слов'ян, а то вже зовсiм рiзнi речi. Великий князь ки┐вський наказав знову густи, але римляни чомусь не вiдповiли на виклик. Незабаром з-од ┐хнiх лав прискакали до самого берега на конях дво║ нарочитцiв. Богдан упiзнав учорашнього молодого сла. Другий був новий - ще молодший за сього. - Патрицiй Ецiй кличе Аттiлу перейти на наш бiк. Якщо ми стояти-ймемо так, то не зможемо стрiтися. Мiж нами рiчка, свiтлий царю. Богдан вiдповiв через тлумача Костана: - Речи велемiжному Ецi║вi, що Аттiла просить його на свiй бiк. Учора ми смо вже вволили мольбу Ецiя, хай таки вiн уволить нашу. Нарочитцi повернули назад, а Гатило подумав, що мiг би таки й уволити волю Ецiя. Вишата сказав: - Мiлко ║. Вiн не вiда║. То була iстина, Ецiй i справдi не встиг вимiряти глибину рiчцi й тепер бо┐ться: пустить сво┐ легiони на той бiк, i гуни переб'ють ┐х ще в водi. З сього можна було б скористатись. I коли римськi нарочитцi з'явилися на протилежному березi вдруге, Богдан вiдповiв, що згоден переправитися через рiчку, хай лишень римляни та готи вiдiйдуть аж до свого стану. Незабаром латини прискакали й повiдомили волю зверхника: - Патрицiй Ецiй згоджу║ться! У ворожому таборi заграла сурма. Гатило скликав сво┐х князiв та боляр i звелiв пропустити комонникiв уперед. Усе робилося швидко: списоносцi та мечники розступилися, в проходи ринула кiннота й умить переправилася на той бiк Маурiакуму, за нею бiгцем подалися пiшцi. Й доки римляни та готи перешикувалися, комонники полетiли на них. Такого блискавичного кидка нiхто в римському таборi не сподiвався. Руська кiннота раптом ударила в середину, в ту саму середину, якiй Ецiй найменш довiряв i яку й поставив туди, щоб мати ┐┐ пiд пильним оком лiвого та правого крила. Тут мало хто й чинив опiр. Гатило завчасно посилав до вождя гальських аланiв, бана Санка, ябеду, й Санко вiдповiв дуже прихильно. Так само було вчинено й iз жупаном Сватоплуком, який двiчi спробував гостроти руського меча й не хотiв утрет║, й з вождями поморських вендiв-слов'ян. Тепер уся середина ворожих полкiв змiшалась i завирувала, й доки лiвий римський та правий готський кра┐ спам'яталися й повернули сво┐ коп'я туди, надiйшли пiшаки русько┐ ратi. Вони не давали римлянам i готам зiмкнутись водно. Пiдвладнi Гатиловi готи Ардарiка склiщилися з першими лавами римських легiонiв, готи мусили битись окремо проти численно┐ ратi деревлян, сiврiв, лугарiв та всiх iнших, кого вiв уперед п'ятдесятишестирiчний князь Годой. Комонники Гатила вiдтиснули назад, аж пiд саму гору, де тепер стояв порожнiй римський табiр, во┐в бана Санка, Сватоплука та решти слов'янських князiв i жупанiв i поволi гнали ┐х поза готськими лавами конунга Теодорiка до берега. Однi хапали ┐хн║ оружжя, iншi скидали вершникiв з коней, i во┐, що допiру становили середину ворожо┐ лави, тепер уже мало нагадували вiйсько. Тiльки молодий жупан Мiровой, що так пiдступно повiвся з рiдним братом Хладiво║м, кричав до сво┐х во║вод i сотникiв не пiддаватися проклятим русам i стояти на смерть. Але одна вдало кинена палиця вибила його з сiдла, строщивши руку. Мiровой, ухопивши меч здоровою лiвицею, спробував ударити в спину бана Санка, що нагодився пiд удар, однак Санко ще мiг упоратись iз людиною без правицi. Мiровоя, накинувши йому зашморг на шию, потягли до берега. Римляни пiд проводом самого Ецiя билися спокiйно й розважливо, як i належить уславленим легiонам уславленого полководця. Ардарiк iз Велiмиром, Видимиром i Тодомиром щосили тиснули на закутi в цупку скору та залiзо римськi лави, але дiстати середини, звiдки керував Ецiй та його помiчники Лiторiй i Ромул, так i не могли. Один за одним падали пiд ударами коротких римських мечiв лави бiлобривих остроготiв. ┐хнi мiсця займали заднiшi, але тiснi шереги легiонерiв стояли щит у щит, i хоч поранених та вбитих було багато й серед них, однак Ардарiковi не щастило пробити в щiльно стулених щитах бодай одну продухвину. Трохи далi в лiву руч тялися довгими коп'ями його комонники з комонниками римськими, та й там кумири не схиляли вагiв сво┐х нi в один, нi в другий бiк. Помалу середина спорожнiла. Багатьох русини вже переганяли на той бiк, до свого табору, затятi прихильники Риму лишились лежати на полi боронi або ж перебiгли туди, де билися з русами готи чи латинцi. Декотрi ж повернули списи проти сво┐х довчорашнiх господарiв. Гатило тепер носився вiд одного краю до другого через усе ратне поле. Скрiзь лунали болiснi зойки поранених, рать до хрипу кричала всiма мовами квропи, в повiтрi дзижчали стрiли, пущенi не знати й чи║ю рукою, й Гатило продирався мiж них, цiлий i невшкоджений. Готи Теодорiка билися в металевих та цупких, мов пiдошва, скоряних латах. Русини, як i завше в бою, незважаючи на страшенну спеку, були в овечих, вивернених навиворiт, гунях. Ворожi мечi й сулицi сковзали по довгiй вовнi й вiдскакували незгiрш, як од готських лат. Лише хто не хто з-помiж русiв мав на собi скоряну рiзницю або кольчугу з тонкого дроту. Хтось крикнув: - Пильнуйся, княжеi Богдан пiдсвiдоме нахиливсь, i над самою головою йому прошелестiла в повiтрi важка палиця, обкута залiзом, улучила в якогось можа-русина й вибила його з сiдла. Богдан лише глянув i зострожив коня, бо в ратi всiх не пережалi║ш i всiм не допоможеш, а вiн доконче мусив гнати на свiй правий край, де тепер поряд iз остроготами Ардарiка, Велiмира, Видимира й Тодомира вступили в сiчу з римськими легiонами й русичi. Богдан прибув дуже вчасно. Три комонники в шоломах iз кiнськими гривами опосiли Ардарiка, й той ледве змагав одбиватись. Великий князь вiдчепив од сiдла свою важезну палицю, власне, гатило, розмахнувся й посадовив одного коня на зад, перебивши йому хребець коло крупа. Кiнь страшно закричав, спинаючись на переднi ноги, й доки легiонер намагався встати, Богдан поклав i його коло коня. Другому вершниковi Гатило перебив широколезу рогатину, позбавивши збро┐, третього вже доконав Ардарiк. - Видiв ║си, що на серединi? - гукнув Великий князь, перекрикуючи людський гамiр та ляскiт оружжя. - Слава тобi! - вигукнув Ардарiк, обтираючи пiт iз виду й лаштуючись устряти в нову сiчу. На витолоченiй травi лежали й судомилися в передсмертних муках тисячi й тисячi можiв i в латах, i в гунях, i в кольчугах. Живi топталися ногами по живих i мертвих, кони чавили копитами тих, хто впав i силкувався звестись, докруж лунали зойки й прокльони, й двi стiни до зубiв зоружених людей намагалися попхнути одна одну назад. Бойовище було в розпалi, й Гатило з млiстю в серцi думав, чи┐ ж кумири переможуть сьогоднi - римськi чи таки руськi. З лiвого краю прискакав нарочитець: - Князь Годой рече, аби-с дав трохи комонникiв! Комонникiв вiльних не було, й Гатило помчався сам до полкiв Годоя. Десь там рубався поперед сво┐х чубатих косакiв i його син Данко. Богдановi раптом защемiло в грудях, мов од жалючо┐ стрiли. Вiн уп'явсь острогами в змиленi боки жеребця. Старий Годой, утрапивши в сiчi шапку, бився з готами простоволосий. Сивий оселедець метлявся по голеному тiм'┐ й лiз у вiчi. Гатило пристро┐вся поруч i, коли пiд ударом його важезно┐ палицi впало дво║ "латаних", крикнув косацькому князевi: - Не виджу Данка!!! Де ║?!! Старий Годой, не припиняючи рубати мечем, у промiжку мiж двома вдарами кивнув назад: - Та-ам! Гатило завернув коня й мало не зiштовхнувся з гнiдим волохатим жеребчиком Вишати. - Данка! - крикнув Вишата за сво║ю звичкою тiльки одне слово. Гатиловi стислося серце. - Живий?! Вишата кивнув i докинув: - Нога! Поранена в сiчi нога - то ще й повезло Данковi, й Гатило подумки молився Перуновi та Юровi Побiднику, щоб се було одне з тих прикрощiв, якi йому наворожили вчора ввечерi. Вiн знову повернувся до Годоя й вимахував там сво┐м гатилом добру годину. Готська, пущена здалеку стрiла вп'ялась йому в груди, прорвала дво║ колець кольчуги й застрягла в м'язi. Гатило хотiв висмикнути, та навершя вiдломилося й не давало змоги махати рукою. Вiн одскакав сажнiв на п'ятдесят i заходився скидати з себе кольчугу. Площик стрiли впинався в груди й викликав бiль. Гатило силою рвонув кольчугу й стяг iз себе, лишившись в однiй сорочцi. Вiн лапнувся - пазуха була в кровi - й насилу витяг бронзове жало, слизьке й невловне. Й у цю мить на нього ринулося душ iз п'ятеро закутих у панцири латинян. Гатило насилу прикрив себе щитом од улучно кинуто┐ сулицi. Про кольчугу не було часу думати. Вона впала додолу разом iз шоломом. Гатило вихопив меч i пригнувся до холки жеребця. Розпашiла в бою тварина, могутня, як i ┐┐ вершник, грудьми збила переднього коня напасникiв. Князь розвернувся й, уникнувши ново┐ сулицi, вдарив мечем латинця, що кидав ┐┐. Удар виявився такий страшний, що лезо меча, мов шматок вогко┐ глини, перетяло латинця надвiчi вiд ши┐ до пояса. Тодi злiва, саме в ту мить, коли Гатило вже замахнувся, пiдскочив третiй легiонер i вибив йому з руки меч. Усi тро║ надали переможний крик. Гатило не вiдав, чи вони впiзнали його, чи нi, але йому здалося, що збираються ловити знеоруженого русина, голого й безпорадного, в самiй сорочцi, навiть без шолома чи шапки, з довгим сивуватим пасмом оселедця на чисто виголеному тiм'┐. Вiн теж закричав сво┐м страшним голосом i, вiдчепивши з луки сiдла величезну дубиняку на три лiктi, ковану залiзними та мiдними смугами й булавицями, зострожив коня. Впав один "безсмертний" з розчавленим панциром, другого Богдан здогнав коло само┐ сiчi. Сталевi лати хрипко дзенькнули, й римлянин повис в одному стременi з перебитим хребтом. Останнього Богдан уже й не бачив, куди той утiк. Повернувши коня до того мiсця, де на нього допiру напали, Великий князь, не злазячи, пiдiбрав свою кольчугу, знайшов i меч, аж тодi до нього прискакало тро║ руських боляр i тро║ можiв. Гатило, важко сапаючи, натягав металеву кольчугу. - Вишату сюди! - крикнув вiн, i всi шестеро погнали коней на правий край сiчi, де разом зi сво┐ми комонниками рубався перший вельмiж землi Русько┐, якщо не прийняв у груди широке лезо римського меча або ядучу стрiлу вiзiгота. Але конюший досить швидко пригнав свого коня. Гатило не встиг вимовити й слова, як Вишата крикнув: - Комонних на правий! Князь подивився туди, де гримотiло залiзо об залiзо мiж супротивними лавами римлян i русичiв, i махнув рукою в протилежний бiк: - Усiх готiв Ардарiка, й Видимира, й Велiмира, й Тодомира - на лiвий край! - К-куди? - не зрозумiв Вишата. Вiн прийшов просити пiдмоги, а Великий князь велить забрати вiд нього й тих, хто ще трима║ться. - Не всто┐мо! - крикнув вiн в обличчя Гатиловi, та той сердито махнув мечем знову-таки на лiвий край i сам погнав коня в той бiк. Вiзiготи рубалися як шаленi, й полки князя Годоя ледве стримували ┐хнiй натиск. Мiж плескатими, схожими на полумиски, бронзовими шоломами вiзiготiв то тут, то там мигтiв шолом iз короткими рiжками. То конунг вiзiготiв Теодорiк надихав сво┐х райтерiв. - Готи! - кричав вiн хрипким, але дужим голосом. - Сини божого народу! Не зганьте меча дiдiв сво┐х, якi не вiдали поразки!.. Готи! Нам бог послав мiжнiх супротивникiв! Хай се надихне вас на славну побiду! Готи!.. Сини божого народу! Супротиву нас б'ються тигри! Будьте ж левами, готи, сини народу, обраного богом![24] Гатило здалеку бачив Теодорiка й упiзнавав його й по рогах на круглому шоломi, й по довгiй рудiй бородi, та туди годi було протиснутись крiзь завали вбитих i поранених, мiж якими дзвенiло залiзо, лунали крики, зойки, прокльони та нестримна лайка багатьма мовами. Гатило не носився подiбно до готського конунга мiж лавами сво┐х во┐в, а встрявав до бiйки там, де лава починала вгинатися. Можi, запаленi прикладом i силою свого вождя, наче забували про люту втому, хоч рубалися вiд самого ранку, а вже сонце схилилось до лiсу на захiдньому боцi широкого поля, й мечi ┐хнi пiдiймалися вище, й з грудей вихоплювались дужчi крики й дошкульнiшi Слова супротиву двожильних вiзiготiв. Незабаром примчалася кiннота Ардарiка, Тодомира, Видимира й Велiмира. Остроготи стали плiч-о-плiч iз русинами, й деревлянами, й сiврами, й чубатими косаками, й вiзiготи конунга Теодорiка негайно вiдчули се на собi. Ардарiк, здибивши свого розпашiлого чорного коня перед Гатилом, крикнув, махнувши на захiд: - Там погано, княже! Але Гатило мовби й не почув його застереження. Що наворожили вчора вiдуни, те мало статися, та не можна стояти склавши руки, бо Юр Побiдник, i Перун, i Дажбог не мають милостi до тих, хто хова║ груди сво┐ вiд ворожого меча. Гатило поторкав груди. Ранка вiд проклято┐ стрiли ще дужче болiла. Належало б ┐┐ перев'язати, та бракло часу, вiн погнав на правий кiнець поля боронного. Ледве знайшовши там свого першого помiчника, вiн майже силою вiдтяг його назад. У Вишати була розрубана лiва щока й кров збiгала на кольчугу й за ковнiр. Вiн раз у раз обтирав ┐┐ лiвою рукою й стрiпував. - Коли попруть, iти-ймете попiд отим лiсом. Не забув ║си? Вишата знову провiв долонею по щоцi, витер кров об волохату гриву свого гнiдого жеребчика й нiчого не вiдповiв. - Не ймеш менi вiри! - сказав Гатило й з осудом подививсь у вiчi сво║му побратимовi. - Так треба, Огняничу! Се звертання мовби додало Вишатi сил, i вiн тiльки й сказав: - Вельми... Вельми важко було стримувати вдвiчi меншою силою закутi в залiзо легiони римлян, се Гатило бачив i знав, але щастя ратне да║ться не тiльки тому, хто дужчий, а й хто вмi║ вирвати його в сiчi... - Коли попруть - пришли нарочитого! - сказав Гатило й помчався знову туди, звiдки щойно прибув. Сонце било просто в спину князевi, й вiн гнав коня на свою власну тiнь, довгу й стрибучу. Мiж двома ратями - римською й готською - пролягло вiльне поле, зрiдка всiяне трупами. Теодорiковi готи валчилися тепер очима до сонця, й Гатило в думцi подякував Юровi Побiдниковi, що пiдказав йому перегнати сюди полки Ардарiка та iнших остроготських князiв. Але як буде там, на тому кра┐ лукiв, на римському кiнцi? Двi стрiли водночас уп'ялися князевi в бiк i в руку, й вiн лiвицею висмикнув ┐х, строщив у жменi й шпурнув додолу. Повз нього скакав на буланiй кобилi молодий мiж, i Гатило спинив його: - Куди? - Вiд князя Годоя до Вишати! Гатило, не розпитуючи, з чим послав його князь Годой, крикнув, передужуючи клекiт бою: - Видж там, де ║... - вiн запнувся, тодi таки доказав: - Де ║ княжич Юрко! Нарочитець погнав далi, та на пiдходi до римського бойовища його вразила в лiву скроню дика стрiла. Богдан же сiкся насупроти двох здоровенних молодих вiзiготiв. Йому нiяк не щастило вибити сво┐м ки║м меч бодай в одного. Тодi другий або розкри║ться, або ж одступить убiк i теж знайде свою смерть. Нарештi-таки впорався з обома. Вищий зачепив мечем товариша й не змiг нанести точного вдару. Гатило махнув ки║м - тiльки ребра в гота хряснули. Другий загаявсь i теж дав руському князевi змогу замахнутися, й то була його остання в життi помилка, бо в ратi, в кривавiй сiчi не можна роззиратися на всi боки й дивитись, де хто й коли та як вiдда║ кумирам душу. Сонце вже торкнулося найвищих дерев за Марною. Руськi, й луганськi, й сiврськi, й остроготськi князi знали, що надходять останнi хвилини ┐хньо┐ переваги над вiзiготами, що побiда лишиться тому, хто зможе скористатися з сих останнiх хвилин, i напирали з решти сил на негнучкi лави супротивника. Бо коли насупиться нiч, усi знову стануть рiвними, й готи бiльше не страждатимуть вiд помилки, яко┐ далися, дозволивши розвернути себе очима проти сонця. Теодорiк теж добре се розумiв i ще з бiльшим запалом гасав на цибатому змиленому жеребцi й закликав синiв божого народу смiливiше бити й гунiв, i ┐хнiх проклятих робiв, зрадникiв Ардарiка, Тодомира, Видимира та Велiмира. Кiлька сотень Ардарiкових стояло пiдковою навколо тих, що смертно вчепилися один в одного, й закидало готiв стрiлами. Готи з-од заднiх лав вiдповiдали лучникам, i над головами в ратникiв носилися хмари стрiл. Богдан одiйшов убiк. Тут стояти було просто безглуздо, кожно┐ митi могла влучити дика стрiла, вiн же мусив подивитись, що дi║ться там, на протилежному, захiдному кра┐ боронного поля, коло римлян. Сонце вже скотилося за дерева, над полем повисли сутiнки, й Гатило не мiг нiчого розгледiти. Вiн зострожив коня в той бiк, де стояв гурт князiв та во║вод, що керували бо║м. Звiдси було видно ввесь правий край готiв. Трохи збоку вiд князiв, сажнiв за двадцять, стояв якийсь немолодий мiж i кидав у готiв камiння порощею. Гатило пiд'┐хав туди й упiзнав старого Шумила, навчителя молодшого сина Юрка. - Де вiн ║?! - крикнув Шумиловi Богдан, але дев'яносторiчний дiд мовби й не чув. Вiн поволi брав з купи поперед себе важенький круглий голяк, умощав його в скоряну петлю порощi, розмахував над головою й пускав. Каменюка, хуркнувши, падала мiж готи. Й коли щастило влучити, гот хапався за перебиту руку чи ногу або й геть падав мертвий додолу. - Де ║?! - вдруге крикнув Гатило, та старий тiльки скосував на нього чорними очима з-пiд бiлих кошлатих брiв. Шапка його лежала на камiннi, й оселедець, довгий та бiлий, сiпався й падав дiдугановi в обличчя за кожним кидком порощi. - Йди, княже Гатиле, бо зачеплю, - похмуро мовив старий косак, i Гатиловi стислося серце вiд лихого передчуття. Вiн штрикнув жеребця острогами попiд ребра, аж той сердито заiржав, i подався туди, де, на його думку, мiг бути син Юрiй. Але коло гурту князiв його спинив Годой. Луганський князь вимахував од хвилювання закривавленим мечем, мовби погрожував Гатиловi: - Вишата пiшов yсn'ять!! Над боронним полем починало смеркатись, i Богдан напружено взирався туди, звiдки лунали крики далекого бою. - Ардарiку - гукнув вiн до вождя остроготiв, той почув його й примчав. - Веди сво┐х по менi! - А тут?! - здивувався германець. - Веди, речу! А ти, - Гатило звернувся до Годоя, - вдержуй, допоки моцi матиймеш. А потому - через рiчку всп'ять поза отим га║м! - вiн показав мечем туди, де валчилися руси з римлянами Флавiя Ецiя. - Поза тванню мiж великою й меншою горою. Я буду там! I погнав у сутiнках до далекого гаю, куди зникле римськi легiони, переслiдуючи русiв. Коли Богдан прискакав, легiони вже встигли бродом перейти рiчечку й мiж чорними очеретами болота й малим пагорком наступали Вишатиним полкам на п'яти. Русичi, певно, не чинили опору, бо не чути було нi ляскоту мечiв, нi звичних для бою крикiв. Богдан почекав, доки пiдiйдуть Ардарiковi дружини, й разом iз ним перебрiв на той бiк рiчки. - Пiшакiв виведи на гору, комоннi нехай стоять тут, у долинi пiд драговищем, - наказав Гатило германському ватажковi. - Що ║си замислив? - збентеживсь Ардарiк. - Видiти-ймеш, - одповiв Гатило. Ардарiк переказав його велiння котромусь во║водi, й той побiг до ратникiв. Гатило знав, про що зараз дума║ Ардарiк, але в сю мить було не до балачок. Почулися крики, бойовi крики "Сла-а-а-вва-а-а!.." Чи вдасться ж Богдановi його план, яким вiн хотiв спростувати вiщування вчорашнiх ворожбитiв? Над пагорбом уже було майже поночi, болото ж унизу здавалося чорною плямою, та Гатило знав усе, що там дi║ться. В болотi, повирiзавши для дихання рурки з очерету, сидiло кiлька пiших сотень чернегiвського князя Божiвоя. Коли римляни, переслiдуючи Вишату, проминули ┐х, вони повилазили з води й вдарили римлян зодзаду. Узявши з собою Ардарiка, Гатило майнув туди. Там творилося неймовiрне. Розгубленi легiони втратили лад i змiшалися з руськими ратниками, а се було найгiрше, чого мiг сподiватись навiть такий досвiдчений, тертий-перетертий, битий-перебитий у боях мiж, як вождь римських залiзних легiонiв Флавiй Ецiй. Валка точилася тепер на всiй десятигоннiй долинi мiж двома горбами, й Ецiй не мiг нi зiбрати розсипанi легiони, нi навiть скликати легатiв та квесторiв, бо й сурмач кудись пропав - чи лiг, пiдтятий гунською сулицею, чи, може, й утiк. Ецiй бився куцим мечем поряд з десятком ветеранiв сво║┐ преторсько┐ когорти й помалу прокладав собi дорогу вперед, хоч i не знав до пуття, куди ма║ йти й що робити. Легiони лишилися без вождя, й се вже промовляло само за себе. Вихопившись iз кiльця, в яке його взяли були ворожi мечники, вiн повiв п'ятьох, уже тiльки п'ятьох, туди, де стояв найдужчий гамiр. Але червнева нiч видалася така темна, що не можна було збагнути, де сво┐, а де чужi. Ецiй дослухався мови - се лишалось ║диним дороговказом, а римськi легiонери вiддавен одзначалися красномовством у брутальнiй лайцi. Вiн спробував передолати ┐х голосом, та його вже нiхто не чув або й не слухав. Старому полководцевi огидно тремтiли колiна. Вiн дозволяв ветеранам захищати його сво┐ми щитами, бо коли тобi п'ятдесят шiсть i ти цiлий день витримав отаку боронь, то рука вже вiдмовля║ться тримати меч, хоч ти будь не те що Флавiй Ецiй, а навiть Флавiй Валентинiвн. Цiлу нiч вождь римських легiонiв проблукав iз одним ветераном, бо решту перебили, тинявся широким полем мiж горбами, рiчками та драговинням, i тiльки по других пiвнях прибивсь у табiр сво┐х союзникiв-вiзiготiв, та й то випадково. В готському ж станi теж панував цiлковитий безлад. Коли Гатило наказав Ардарiковi забрати сво┐ дружини, вiзiготи зразу ж одчули полегкiсть. Руських во┐в стало рiдше, й вони потроху вiдступали назад. У посмерках ще дужче заметалося червоне корзно готського конунга. Теодорiк пiдохочував сво┐х райтерiв i кнехтiв зробити ще один, останнiй удар, щоб перекинути русiв у рiчку, бо зрадники-остроготи вже накивали п'ятами. Й потомленi райтери додали тиску, бо й русичi стомилися за довгий червцевий день i ледь вимахували мечами. Й раптом бiлий жеребець Теодорiка (проти ночi вiн пересiв на найбiлiшого) спiткнувся й на всьому скаку впав. Райтери бачили, як у повiтрi майнуло червоне корзно конунга, та сподiвалися, що вiн устане й йому дадуть нового коня: сьогоднi таке траплялося вже вчетверте. Але конунг Теодорiк лежав i не пiдводився. Коли кiлька райтерiв нахилилось над ним, вiн хрипiв, i з рота й з носа йому бiгла чорна кров. Теодорiк намагався пiдвестися й щось сказати, та кров цебенiла ще дужче. Затуляючи себе довгими щитами, райтери обмацали свого конунга. Кiлька ребер з лiвого боку було переламано - певно, це зробив кiнь копитами. В горлi ж стримiла, глибоко вп'явшись, чорнопера стрiла. Коли вона здогнала конунга - чи ще на конi, чи пiд час падiння, - того нiхто не помiтив. А кров цебенiла й цебенiла, й руда борода конунга готiв Теодорiка стала вiд кровi чорна. Коли готи, пiддавшись на хитрiсть луганського князя Годоя, почали тиснути на руськi лави й перти ┐х до рiчки, Теодорiк, сiпнувшись усiм сво┐м важким тiлом, вiддав боговi душу. Готи, розлюченi смертю свого вождя, гнали русичiв, мов оскаженiлi леви, гнали до рiчки, гнали бродом понад чорною драговиною, керованi сином Теодорiка герцогом Торiсмундом. I на тому боцi рiчки, вже в долинi, готам захiднiм раптом ударили в спину готи всхiднi, й усе пiшло шкереберть. Руськi полки, якi досi втiкали чи вдавали, нiби втiкають, тепер повернулися лицем до них i теж ударили. Й доки Ецiй на протилежному кiнцi долини марно намагався зiбрати розтрощенi й розсипанi легiони докупи, новий вождь вiзiготiв герцог Торiсмунд робив те саме край чорних очеретiв болота. Громогучно лящала й дзенькала зброя, звiдусiль долинали лютi й розпачливi крики, й у темрявi плавали тiльки невиразнi тiнi ратникiв. - Готи-и! - вигукнув Торiсмунд, вигукнув так само, як цiлий день сьогоднi вигукував його батько. - Бийте шолудивих псiв Ардарiка!.. Бийте зрадникiв!.. Усi до рiчки!.. Та його, як нещодавно й Ецiя, нiхто не чув. Торiсмундовi слова передавалися тiльки вiд сусiди до сусiди. Райтери були спробували пробитися назад, понад драговиною до рiчки, та остроготи вищитинилися довгими списами й не пропускали ┐х. А тодi зненацька, й сього разу збоку, з-за гори вихопилася незлiченна кiннота Тодомира та Божiвоя й розсипала готiв по всiй долинi. Комонники ганялися за ними й, почувши готську мову й лайку, накидали ┐м зашморги й вели в полон. Такий зашморг стиснув в'язи й герцоговi Торiсмундовi, та хтось iз товаришiв перерубав мотузку мечем. Торiсмунд зострожив коня й пустив повiддя - куди виведе. Кiнь довго кружляв мiж темними постатями ратникiв, невiдомо й чи┐х, i нарештi привiв Торiсмунда до чималого скописька людей. Хтось голосно лаяв по-готському й Христа, й Одiна, й усiх на свiтi кумирiв i натужно зойкував, певно, поранений. З гурту гукнули: - Хто йде?! Один з райтерiв, що не вiдставали од герцога, вiдповiв: - Сво┐! Син конунга Торiсмунд! - А-а! - закричали в гуртi. - Торiсмунд!!! Кiлька постатей метнулося до прибульцiв, один ухопив герцогового коня за повiд, але Торiсмунд ударив його мечем i повалив. Тодi хтось кинув сулицю й улучив герцога в голову. Торiсмунд упав з коня. Знялася веремiя. Доки iншi билися з остроготами (бо Торiсмунд потрапив саме до ┐хнього табору), один з-помiж райтерiв ухопив ураженого Торiсмунда за пояс, пiдважив собi на сiдло й утiк разом iз ним. Рештки розбитих готських дружин збiглися докупи незадовго перед тим, як на них натрапив Ецiй. То було далеко на захiд, гонь за п'ятдесят од укрiпленого табору Гатила, й доки готи приводили до тями свого нового конунга, Флавiй Ецiй сидiв, захищений двома десятками легiонерiв, якi виявилися серед готiв. Страшенно хотiлося й ┐сти, й спати, але ┐жi нi в кого з-помiж легiонерiв не було, думки про сон старий полководець i не припускав, а в таборi панувала тиша i темрява, бо вогнiв палити не наважувались. I тiльки конi, негодованi й непо║нi конi, форкали, виказуючи схованку людей, якi зазнали страшно┐ прикростi. Вранцi начальник римських легiонiв подався шукати сво┐х. Вiн знайшов легiони на старому таборищi, але з кожно┐ когорти залишилася жалюгiдна жменька. Поле ж унизу було всiяне тисячами й тисячами людських i кiнських трупiв. Iнший, бувши Ецi║м, давно б уже кинувся на вiстря власного меча, Флавiй же вiдмовивсь од сi║┐ думки ще вночi, сидячи мiж кованими щитами сво┐х двадцяти латникiв у готському таборi. Коли вiн себе погубить, Рим пропаде. Той, iнший Флавiй, iмператор Валентинiан, - людина обдарована бiльше гонором, анiж талантом полководця й полiтика. Се була загальна думка всiх патрицi┐в i всiх вiльних громадян Риму, й Флавiй Ецiй рiшуче вiдкинув гадку про таку дешеву спокуту провини. Та й чи ж така то вже провина - його вчорашня поразка? Вiн не змiг подолати гунiв. А хто ┐х коли-небудь долав? Хто викличеться взяти в нього з рук жезл полководця? Охочi, може, й знайдуться, й напевно-таки, знайдуться. Та хто вони? Флавiй Ецiй знав ┐х усiх до ║диного. Зi сходом сонця во┐ вишикувалися в таборi, ще вчора такому тiсному, сьогоднi ж просторому й сумному. Ецiй пройшовся разом з Лiторi║м та вцiлiлими легатами (Ромул загинув од ворожо┐ сулицi) вздовж коротеньких лав, але в жодному вiчу не прочитав собi осуду. Й се зайве переконало його, що прийняте рiшення слушне. Хоч хай там що - а слушне. З ворожого табору на тому боцi рiчки пролунав оклик бойових сурм. Ецiй гiрко зiтхнув. Тепер вiн не мав уже сили й смiливостi вiдповiдати на той гук сво┐ми бойовими сурмами. Зачувся громовий ляскiт оружжя й стукання мечами в щити, й Ецiй закусив губу. Вiн зайшов до намету, щоб якось порятувати себе вiд того гуркоту. Аттiла викликав його знову на рать, а вiн почувався - мов л