в наших лiтописах) особливу увагу слов'янського перекладача повинна була привернути повiсть про останнi днi I║русалима - центру бiблiйно┐ iсторi┐, написана очевидцем i учасником подiй - Иосифом Флавi║м. Твiр "многаго в словеси и пространнhйшаго в разумh прhмудраго Иосифа...", "о плhненiи Иерусалима", подiлений на сiм книг або "слiв", ║ по сутi широкою хронiкою боротьби Iуде┐ з Римом, яка тривала кiлька столiть аж до зруйнування I║русалима вiйськами iмператора Тiта (в 70-х роках н. е.). Але основна частина твору (6 книг), присвячена останнiм 5 - 6 рокам вiйни, так пройнята особистими враженнями автора, так живо i драматично опису║ перипетi┐ боротьби, що може бути з повним правом зарахована до суто белетристичних розповiдних творiв. Вдало i досить вiльно перекладена в Ки┐вськiй Русi, мабуть ще в епоху Ярослава, безпосередньо з грецького оригiналу (що вiдрiзнявся вiд вiдомих нам грецьких текстiв рядом iстотних вставок, наприклад розповiддю про Христа, а також деякими скороченнями), повiсть Флавiя поширю║ться як у складi компiлятивних хронографiв, так i у виглядi окремого твору. Слов'янського читача могли зацiкавити широкi вiдступи автора про природу Палестини, зокрема про Мертве море i зв'язанi з ним легенди, про звича┐ жителiв i т. д. Але особливий iнтерес викликали сповненi драматизму й яскравих образiв сцени во║нних сутичок римських легiонiв з iудеями, де фанатичний патрiотизм останнiх ("крhпость душевная в тhлеснhй немощи", - за висловом автора) одчайдушне бореться з незламною вiйськовою органiзацi║ю римлян. В описi здобуття галiлейсько┐ фортецi Iотапати, яку захищав сам Иосиф, або в описi тривало┐ облоги I║русалима ║ ряд масових бойових сцен, змальову║ться трiск списiв i скрегiт щитiв, земля, напо║на кров'ю, i небо, похмарене безлiччю стрiл i каменiв. Образи i стиль цих описiв помiтно вiдбились на таких оригiнальних во┐нських повiстях, як окремi епiзоди лiтописiв i особливо "Слово о полку Игоревh". Це зайвий раз свiдчить про значну популярнiсть твору Флавiя саме як цiкаво┐ во┐нсько┐ повiстi, а не тiльки як строго iсторичного твору. Iнтерес до "Iудейсько┐ вiйни" не припиня║ться на Укра┐нi й у пiзнiшi столiття: так, у каталозi бiблiотеки Супрасльського монастиря, 1557 р., серед iсторичних творiв названо i "Плhненiе ерусалимское". В XVII ст., поряд iз старим домонгольським, ми знаходимо пiзнiший переклад "Iудейсько┐ вiйни", очевидно, з польсько┐, з помiтними "бiлорусизмами" в мовi, а в XVIII ст. з'явля║ться новий переклад, виконаний у м. Прилуках на Полтавщинi укра┐нським iсториком Степаном Лукомським. До розглянутих перекладних во┐нських повiстей домонгольського перiоду тематикою i стилем близько пiдходить так зване "Девгеньево дhянiе", хоч в останньому не помiтно того прагнення до "iсторичностi" (дiйсно┐ або мнимо┐), як в iнших повiстях, i навiть справжню iсторичну основу твору часто ледве можна розпiзнати за епiчними "загальними мiсцями". Цi║ю особливiстю "Девгеньева дhянiя", очевидно, поясню║ться цiлком вiдмiнна доля повiстi на схiднослов'янському грунтi: не включена через явну неiсторичнiсть до складу компiлятивних хронiк i хронографiв, вона, принаймнi в XVI - XVIII ст., iсну║ (подiбно до "Слова о полку Игоревh" i навiть в одному випадку разом iз ним) у збiрниках мiшаного змiсту, а пiзнiше, як побачимо, переробля║ться пiд явним впливом мiсцево┐ народнопоетично┐ традицi┐. Герой вiзантiйського оригiналу нашо┐ повiстi Василiй Дiгенiс Акрiт (Дiгенiс - дво║родний, народжений вiд сарацинського емiра i матерi-гречанки iз знатного роду напiвнезалежних захисникiв кордонiв вiзантiйсько┐ iмперi┐ - Acritas), можливо, iсторична особа, що жила в Х ст., в перiод найбiльш енергiйного контрнаступу Вiзантi┐ на схiдних кордонах проти арабських завойовникiв. Багатовiкова прикордонна боротьба вiзантiйцiв з "невiрними" ║ та iсторична основа, на якiй створюються грецькi народнi перекази i пiснi, що об'║днуються поступово навколо iменi Дiгенiса. Цi уснi твори, вiдомi з численних записiв, дуже поширюють навiть за межами Вiзантi┐; вiд них, очевидно, йдуть окремi епiзоди сербських переказiв про Марка Кралевича, нашо┐ билини про Дюка Степановича або пiснi про смерть Анiки-во┐на. На вiзантiйському грунтi тi пiснi були основою для лiтературного твору, вiдомого нам зараз тiльки в пiзнiших переробках - грецьких поемах XV - XVIII ст. Отже, безпосереднiй грецький оригiнал слов'янського перекладу, який був зроблений, судячи з мови i стилю, не пiзнiше XIII ст., до нас не дiйшов. Чи був вiн написаний вiршами, чи прозою, - ми не зна║мо. Тiльки на пiдставi нашого перекладу можемо припустити, що оригiнал його, подiбно до народних пiсень, подiлявся на самостiйнi оповiдання про окремi епiзоди життя Дiгенiса, розмiщенi потiм у хронологiчнiй послiдовностi, а змiстом подекуди значно вiдрiзнявся вiд пiзнiших поем. Текст слов'янського перекладу зберiгся тiльки в уривках у трьох пiзнiших рукописах. Два з них - вiдомий збiрник Мусiна-Пушкiна, мабуть, XVI ст., який мiстив список "Слова о полку Игоревh", а також три роздiли iз Девгенiя (зараз вiдомi тiльки короткi виписки, складенi Карамзiним) i збiрник 1744 р., знайдений Тихонравовим, - зберегли майже однаковий текст повiстi, певно, досить близький до первiсного тексту перекладу. Третiй рукопис - збiрник середини XVIII ст., знайдений Пипiним, мiстить значно змiнений текст: поряд з явними перекрученнями, що виникли при невдалому скороченнi, в списку Пипiна знаходимо ряд нових образiв, порiвнянь, епiтетiв i навiть цiлих сцен, внесених автором пiд впливом билинно┐ або казково┐ народно┐ поезi┐, з одного боку, i книжних во┐нських повiстей (типу оповiдань про Мама║ве побо┐ще), - з другого. Цiкавий як спроба пристосування старо┐ повiстi до нових лiтературних смакiв XVII - XVIII ст., список Пипiна разом iз тим поповню║ почасти пропуски списку 1744 р. Зокрема, тiльки тут (i в коротких виписках Карамзiна з рукопису Мусiна-Пушкiна) зберiгся перший епiзод - "родовiд" Девгенiя. Амiр (титул "емiр" перетворено у власне iм'я), цар Аравiйсько┐ землi, викрада║ дочку в благочестиво┐ вдови царського роду. Три ┐┐ сини-богатирi, як "златокрылатые ястребы", мчать у погоню. Бiля рiки Багряницi вони зустрiли 3000 амiрових стражiв "и начаша их бити яко добрые косцы траву косити..." Через уцiлiлих стражiв брати по-рицарському попереджають Амiра про свiй при┐зд. Вони знаходять царя в розкiшному шатрi за мiстом, оточеного численними хоробрими "кметями" (пор. "Слово о полку Игоревh"); в по║динку менший брат перемага║ Амiра. Той ладен хреститися, i на прохання дiвчини брати погоджуються прийняти його в зятi. Амiр збира║ сво┐ багатства i потай вiд матерi вiдправля║ться в грецьку землю. Сам патрiарх хрестить його на квфратi-рiцi. Три мiсяцi трива║ весiльний бенкет. Тим часом мати Амiра дiзна║ться про його вiдступництво "й нача терзати власы главы своея". Потiм вона посила║ трьох вiсникiв на чарiвних конях з "книгами" (грамотою) до Амiра. Завдяки вiщому сну його дружини сарацини-вiсники спiйманi й наверненi в християнство. Дружина Амiра народжу║ сина Акрiта, названого при хрещеннi прекрасним Девгенi║м (дитинство Девгенiя подано докладнiше, очевидно, ближче до оригiналу, в списку Тихонравова 1744 р. пiд заголовком "Житие Девгения"). З 12 рокiв вiн гра║ мечем, на 13-й - списом, а на 14-й просить батька i дядiв пiти з ними на "лови". "Яко сокол млады", женеться вiн за звiрами, голими руками вбива║ ведмедiв; "поскочи яко лев" за лосем, i, схопивши за заднi ноги, роздира║ надво║; "лютий лев" розсiчений пополам ударом меча. Зрадiлi батько i "стры┐" (дядi) цiлують Девгенiя, вихваляють його красу i "храбрhство". Юнак справдi "вельми лhп, паче мhры"; волосся його кучеряве, очi великi, обличчя, як снiг, i рум'яне, як "червец" (у списку Пипiна - як "маков цвhт"), брови чорнi, груди ширшi сажня. Наста║ полудень, "зной зол и велик". Батько кличе. Девгенiя до студеного джерела обмити пiт i змiнити "рудныя" вiд звiрячо┐ кровi "порты". Вода в цьому джерелi свiтиться, як свiчка, а в нiй живе великий змiй: як тiльки вони сiли бiля джерела, прилетiв триголовий змiй. Девгенiй "вборзе" хвата║ меч i вiдтина║ всi три голови. Оточуючi хвалять бога за створення такого богатиря, одягають Девгенiя в розкiшнi "ризи", тканi "сухим златом", прикрашенi дорогоцiнним камiнням, з радiстю ведуть його додому. Кiнь же пiд Девгенi║м бiлий, як голуб, у гриву вплетено дорогоцiнне камiння i золотi брязкальця, що видають чарiвний звук на "издивленi║ всhм". Фар (кiнь) пiд ним скаче, а Девгенiй гра║ збро║ю, мiцно сидячи на конi. Молитовна кiнцiвка вказу║ на певну самостiйнiсть i закiнченiсть кожного окремого епiзоду повiстi. Другий епiзод у подвигах Девгенiя - пригода з Фiлiппапою i дочкою його Максимiвною - зберiгся тiльки в списку Пипiна (був i в рукопису Мусiна-Пушкiна; "Сказанi║ о Филиппапh и о Максимh и о храбрости их"). Почувши про хоробрiсть i силу Девгенiя, Фiлiппапа з дочкою Максимiвною (у не┐ чоловiча "дерзость" i хоробрiсть) намагаються спiймати його "яко зайца в тенето". В улесливому листi Максимiвна порiвню║ Девгенiя iз квiтучим травнем, царем усiх мiсяцiв, i просить його прийти побачитися на квфрат-рiку, де в засiдцi жде вже велике вiйсько ┐┐ батька. Девгенiй розумi║ хитрiсть, а все ж вируша║ з небагатьма греками на квфрат, щоб випробувати хоробрiсть Фiлiппапи. Останнiй зразу ж напада║ на посланих уперед грекiв. Тодi Девгенiй, спершись на списа, перестрибу║ рiку пiший, "яко сокол дюжей от руку ловца"; йому подають "борзого" коня, i в кожному "поскоке" вiн побива║ тисячу ворожих во┐нiв, а потiм тупим кiнцем списа збива║ з коня самого Фiлiппапу. Максимiвна намага║ться ззаду "пробости" Девгенiя списом. Вiн зв'язу║ обох; вони благають пощадити ┐х, i Максимiвна, яка досi перемагала всiх царiв та королiв, що сваталися до не┐, готова вийти за Девгенiя. Але мудрий Девгенiй з книги дiзна║ться, що коли одружиться з Максимiвною, то проживе тiльки 16 рокiв; якщо ж добуде прекрасну дочку непереможного царя Стратiга ("стратiг" - грецький во║вода; цей титул також вжито тут як власне iм'я), то жити йому 36 рокiв. Батько вiдмовля║ Девгенiя вiд непевно┐ справи, але марно - з великим вiйськом, дорогоцiнним одягом i "звончатими" гуслями вируша║ Девгенiй в царство Стратiга. Залишивши вiйсько перед мiстом, вiн на конi iз брязкальцями ┐де до двору Стратiга, що в той час був на полюваннi з чотирма синами. По дорозi якийсь юнак розповiда║ йому про силу Стратiгового вiйська i про красу та мужнiсть Стратiгiвни (дальша розповiдь збереглася в списку Тихонравова). Стратiгiвна iз вiкна розгляда║ Девгенiя, не показуючись йому (в списку Пипiна Стратiгiвна дума║ про себе, що Девгенiй "красен, а не силен"). З настанням ночi Девгенiй поверта║ться в свiй табiр, а рано-вранцi пiд вiкнами Стратiгiвни гра║ на гуслях з золотими струнами i спiва║ про свiй намiр викрасти дiвчину; та з трепетом припада║ до вiконця - "й вселись в ню любовь". Через годувальницю вона попереджа║ Девгенiя про небезпеку, але той вимага║ одного тiльки, щоб Стратiгiвна йому показалася. Через вiкно дiвчина ще раз попереджа║ про хоробрiсть батька i братiв. Вона ладна сама тiкати з Девгенi║м у чоловiчому одязi, поки батька нема║ дома. Але Девгенi║вi соромно викрадати дiвчину "татьбою". Вiн жде повернення Стратiга i на його очах вiдвозить дочку в свiй табiр, а потiм, повернувшись до мiста, ще раз виклика║ батька й братiв на бiй. У таборi Девгенiй засина║, а тим часом Стратiг iз вiйськом наважу║ться, нарештi, розпочати погоню. Стратiгiвна будить Девгенiя, i вiн розбива║ вiйсько, а батька i братiв дiвчини бере в полон. Вiдбува║ться примирення i весiльний бенкет, спочатку в будинку Стратiга, а потiм у батькiв Девгенiя. Стратiг при┐жджа║ до них з усiм родом сво┐м i з багатими подарунками. Епiзод знов закiнчу║ться молитовною пiслямовою. Останнiй вiдомий нам епiзод слов'янського перекладу - "Сказание, како победи Девгений Василия царя" - зберiгся тiльки в списку Тихонравова. Весь епiзод близько нагаду║ сутичку з Фiлiппапою. Цар кра┐ни Каппадокiйсько┐ Василiй заздрить славi Девгенiя; робиться спроба обдурити Девгенiя улесливим листом; зустрiч i бiй на рiцi квфратi. Девгенiй також перестрибу║ рiку, спершися на списа, розбива║ вiйсько, а царя бере в полон. Батька вiн садовить на царський престол, полонених звiльня║, "и род свой призва и сотвори радость велiю и по моноги дни пребысть". Чи був перекладений на слов'янську мову епiзод про смерть Девгенiя, вiдомий iз грецьких поем, ми не зна║мо. На пiдставi лексичного матерiалу слiд гадати, що переклад повiстi про Девгенiя виконано в Ки┐вськiй Русi без участi пiвденних слов'ян. До цiлком iншого жанру розповiдних творiв, здебiльшого схiдного походження, належить повiсть про Акiра премудрого. Повчальнi вислови або майстерно вiдгаданi мудрi загадки становлять ┐┐ основний змiст (пор. апокрифiчнi перекази про Соломона, а також бiблiйнi книги фiлософсько-дидактичного змiсту). Виника║ повiсть за кiлька столiть до нашо┐ ери, в Ассiро-Вавiлонi┐. Сюжет ┐┐ вiдбився й у арабських казках "Тисячi i однi║┐ ночi", i в легендарнiй бiографi┐ мудреця Езопа, i в рядi iнших творiв (навiть бiблiйна книга Товiта зазнала ┐┐ впливу). Слов'янський текст повiстi, що зберiгся в списках XV - XVI ст., судячи iз залишкiв давньо┐ мови, належить до дуже старих перекладiв, зроблених у Ки┐вськiй Русi, можливо, ще в XI ст. безпосередньо з грецького оригiналу (останнiй, правда, досi не виявлено). Цей, ки┐вський, переклад пiзнiше попада║ в болгарську i сербську лiтератури. Схема повiстi така:, бездiтний Акiр, сановник Сiнагрiпа (Сенахерiба), царя адорiв i Налiвсько┐ кра┐ни, бере на виховання племiнника свого Анадана. Незважаючи на численнi мудрi поради Акiра, Анадан почина║ вести розпутне життя. Новi зауваження i докори Акiра не впливають. Невдячний Анадан обмовив його перед царем, i тiльки з допомогою друга Акiру вда║ться уникнути смертно┐ кари, сховавшись у глибокiй ямi. кгипетський фараон, зрадiвши з загибелi Акiра, ставить царевi Сiнагрiпу ряд нездiйсненних вимог (наприклад, збудувати будинок мiж небом i землею); в разi невиконання Сiнагрiп повинен платити ║гиптянам данину. Друг Акiра вiдкрива║ царевi, що мудрий радник живий. Акiр вдало розв'язу║ всi задачi фараона (наприклад, за його вказiвками хлопчики пiднiмаються вгору в клiтцi, прив'язанiй до двох орлят, i вимагають з висоти, щоб ║гиптяни подавали ┐м матерiали для будування будинку мiж небом i землею; ║гиптяни, зрозумiло, не можуть виконати цi║┐ вимоги). З честю повернувшись додому, Акiр кара║ Анадана, гiрко докоряючи йому за вiроломнiсть. Сентенцi┐ Акiра стосуються правил придворно┐ поведiнки i житт║во┐ мудростi взагалi. Так, наприклад, вiн радить Анадану не говорити голосно: "Аще бы великым гласом храминhся создати, осел бы риканiем 2 храминh въздвигал единhм днем"; або: хто слуха║ розумну людину, "то яко же в день жаданiя студеные воды напi║ться"; ║ тут i правила церковного походження, наприклад про вшанування батькiв, правила поводження з вищими i нижчими, правила "доброго тону" i т. д. Судячи з численних запозичень з повiстi в пам'ятках оригiнально┐ лiтератури, наприклад у "Моленiи Данiила Заточника" або в "Пчелh" 2-┐ редакцi┐, саме ця дидактична сторона повiстi про Акiра була найбiльш популярною серед слов'янських читачiв. Як бачимо, повiстi здебiльшого сприймаються читачами i переписувачами як iсторичнi, морально-дидактичнi твори, в кращому разi - як пам'ятки геро┐чного епосу (пор.: "Девгенiй" i його пiзнiша переробка). Звiдси обмежений добiр перекладених вiзантiйських повiстей, звiдси ж повчальне забарвлення, якого на слов'янському грунтi нада║ться чисто "свiтським" творам. Але якщо белетристика як окремий самостiйний жанр не усвiдомлювалась слов'янським читачем, навiть не вiдбилась у його словнику, це ще не говорить про малу популярнiсть цiкавого читання: пiд виглядом хронiки або навiть житiя воно все ж досить широко проника║ в лiтературу Ки┐всько┐ Русi. Сама кiлькiсть перекладiв, зроблених у домонгольський перiод на схiднослов'янському грунтi, незалежно вiд бiднiшо┐ щодо цього пiвденнослов'янсько┐ лiтератури, свiдчить про значний попит на цiкаву повiсть. Те саме пiдтверджу║ й значна кiлькiсть мiсцевих переробок цих творiв. * * * Такими в загальних рисах були пам'ятки перекладно┐ лiтератури, що з'явилися на Русi в першi вiки нашого письменства. Отже, не зважаючи на переважний церковний ┐х характер, коло лiтературних форм цих пам'яток було досить широким так само, як надто рiзноманiтними були i принесенi ними образи, теми, лiтературнi засоби. В змiстi цi║┐ лiтератури було багато елементiв, чу- . жих почуттям i настроям народних мас: у рядi творiв iдеалом морального життя виставлялось аскетичне самозречення, проповiдувалось презирство "до земного" життя, песимiстичний погляд на це життя i на людину. Пропагованi новим культом, прищеплюванi з проповiдницько┐ кафедри, цi почуття i настро┐ не могли не робити впливу. Але поряд з усiм цим, перекладна лiтература мала i позитивне значення, як не раз уже вiдзначалося вище. Вона, як ми бачили, зближала Ки┐вську Русь з iншими, вищими щодо сво║┐ культури, кра┐нами, розширяла свiтогляд, збагачуючи його рiзноманiтними новими вiдомостями хоч нерiдко i фантастичного характеру, вводила в ужиток новi образи, новi прийоми творчостi й допомогла сформуватися оригiнальнiй лiтературi Ки┐всько┐ Русi, зберiгаючи свiй вплив у пiзнiшi епохи, а в окремих випадках - аж до новiтнiх часiв. [1] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 136. [2] Там же, стор. 324. [3] Пiд час селянського повстання 1525 р.- О. Б. [4] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 135-136. [5] Талмуд - старо║врейський збiрник релiгiйних, юридичних i побутових законiв та правил, складений на початку II ст. до н. е. [6] Див. К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., т. II, стор. 29. [7] Скинiя вiд грецького skene - намет, який був похiдним храмом для ║вре┐в, що блукали, згiдно з бiблiйним переказом, пiд проводом Мойсея в пустелi. [8] Див. дуже поширену в хронiках XVII ст., в тому числi в "Синопсисh", грамоту Олександра Македонського слов'янам. [9] Див. зображення Олександра, що пiдноситься на небо на грифах, в ювелiрних виробах домонгольського перiоду або в барель║фах вiдомого Дмитровського собору у Володимирi на р. Клязьмi. ** ТВОРЧIСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО ** П'ятдесят рокiв творчо┐ дiяльностi Максима Тадейовича Рильського[1] - це достатн║ випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже тепер ми з цiлковитою пiдставою можемо назвати класиком радянсько┐ - не тiльки укра┐нсько┐, а й всесоюзно┐ - лiтератури. Класиками ми звемо видатних письменникiв минулого. Але за сорок з лишком рокiв наша радянська лiтература достатньою мiрою уже сформувалась i виросла для того, щоб заявити про сво┐х класикiв, тобто письменникiв зразкових, письменникiв, якi, досконало володiючи технiкою свого мистецтва, висловлювали i висловлюють цим мистецтвом почуття й думки широких народних мас в ┐х русi до висот комунiзму. Цих наших класикiв уже не можна замовчувати; це розумiють не тiльки нашi зарубiжнi друзi, а й тi, хто схильний будь-що, заплющивши очi, заперечувати факт iснування радянсько┐ культури. Максим Рильський - поет, учений, громадський дiяч - один iз невiд'║мних елементiв цi║┐ культури. Радiсть творчо┐ працi, глибокий патрiотизм, що по║дну║ палку любов до Батькiвщини з живим вiдчуттям дружби народiв, iнтернацiонально┐ ║дностi трудящих усього свiту, ясне свiтосприймання, вiльне вiд темних пережиткiв психологi┐, що виникла в умовах експлуатацi┐ людини людиною, - усi цi риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою соцiалiстичною революцi║ю, цiлком притаманнi поетовi М. Рильському. Довгий час лiтературно-критичнi роботи про М. Рильського починалися заштампованими словами на зразок таких: "Вiдомо, що М. Рильський не зразу, не без труднощiв досягнув такого високого i почесного мiсця одного з провiдних поетiв Радянсько┐ Укра┐ни, яке вiн тепер по праву займа║", або: "Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна iстиннiсть цих висловлювань тепер просто-таки зворушу║. Цiкаво було б знати: а хто взагалi, проживши понад пiвсторiччя, лишився таким, яким "був завжди"? I чи багато хто з укра┐нських радянських письменникiв старшого поколiння зразу, з перших рокiв революцi┐, i без труднощiв зайняв провiдне мiсце в лiтературi? Шлях до висот нiколи не бува║ простим i легким. Для тих, хто народився i почав творити ще до найвеличнiшого в iсторi┐ людства перевороту, обов'язково потрiбно було перегорiти, переплавитися, переродитися - не "пристосуватися", а саме, скинувши з сво║┐ психiки "ветхого Адама", почати iнакше, по-новому сприймати життя i вiдбивати його у сво┐й, свiдомостi. Можливо, для одних це було простiше, для iнших - складнiше. Але рух уперед завжди бува║ суперечливим. Бувають випадки самовiддано┐ любовi з першого погляду, але чи не найстiйкiшою i наймiцнiшою ║ та любов, що поступово, але глибоко вроста║ в серце. Критикам наших днiв навряд чи варто багато говорити про те. Про що з нещадною щирiстю сказав сам поет: Житт║ву путь свою Нерiвно i хитаючись верстав я. Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокi до самого себе слова Пушкiна: И с отвращением читая жизнь мою, Я трепещу, и проклинаю, И горько жалуюсь, и. горько слезы лью... М. Рильський ще в 1929 роцi у поезi┐ "Пам'ятник" - сво║рiднiй антитезi прославлених пушкiнських рядкiв ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный") - закiнчував сумну самооцiнку справедливим твердженням: Зате в життi нi разу Неправдi не служивi Щирiсть - це одна з найхарактернiших рис його поезi┐ i всi║┐ його дiяльностi взагалi. Вiн мiг помилятися: помилятися, як вiдомо, властиво людинi, але вiн нiколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як один з його великих учителiв, Iван Франко, вiн - "semper tiro" ("завжди учень"), i нiхто не наважиться не повiрити його автобiографiчному визнанню: "Розумна й строга школа життя i голоси великих учителiв - народу. Партi┐, Ленiна - зробили з мене те, ким я ║ нинi: лiтератора, який вважа║ себе передусiм слугою народу, людину, яка в днi велико┐, священно┐ боротьби з гiтлерiвськими звiрами вступила до лав Комунiстично┐ партi┐, твердо пообiцявши звання комунiста сво║ю роботою виправдати...". Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Ки║вi, в дрiбнопомiщицькiй родинi. Його батько, вiдомий укра┐нський етнограф, громадський дiяч i публiцист, належав до лiберально-народницько┐ iнтелiгенцi┐. Мати - селянка села Романiвки, колишньо┐ Ки┐всько┐ губернi┐ Першi дитячi враження поета пов'язанi з Романiвкою, з ┐┐ природою i людьми, а життя в заможнiй сiм ┐ до певно┐ мiри сприяло iдилiчному сприйманню навколишнього оточення. Однак усi цi iдилi┐, як пiзнiше визнавав поет, не закривали вiд нього того, чим було тодiшн║ село, а тяжкi злиднi знайомих селян викликали далеко не iдилiчнi думки i почуття, яким розвинутися дано було згодом. Про сво║ дитинство та юнiсть, про пору навчання в гiмназi┐ та унiверситетi, про зовнiшнi умови життя в перше десятирiччя Жовтня поет сам досить докладно розповiв у сво┐й лiрицi, в поемi "Мандрiвка в молодiсть", надрукованiй у 1944 роцi i згодом докорiнно переробленiй, в прозовому етюдi "Iз спогадiв", i нам тут нема║ потреби переказувати сво┐ми словами все, ним повiдане, наводити бiо-бiблiографiчнi данi, багато разiв повторюванi в кожнiй статтi про М. Рильського. Звернiмося просто до його творчо┐ бiографi┐, яка почина║ться ще на порозi юностi збiркою 1910 року "На бiлих островах" i поки що доходить до книжок вiршiв, виданих у 1957 - 1959 роках. За пiдрахунком одного з критикiв М. Рильського, у цiлому це склада║ бiльше 25 збiрок оригiнальних поезiй i понад 250 тисяч рядкiв поетичних перекладiв, а до того слiд додати ще численнi статтi i дослiдження з iсторi┐ лiтератури, народно┐ творчостi, театру, багато публiцистичних виступiв. Початкове формування таланту М. Рильського припада║ на роки 1907 - 1917. На Укра┐нi в 1913 роцi не стало М. Коцюбинського i Лесi Укра┐нки. Останнi роки доживав титан укра┐нського слова i дiла Iван Франко, зломлений тяжкою недугою в 1916 роцi. В лiтературi дедалi вiдчутнiшим ста║ засилля буржуазних нацiоналiстiв, якi прибрали до сво┐х рук перiодичну пресу - вiд "Лiтературно-наукового вiстника", редагованого М. Грушевським, до "Укра┐нсько┐ хати" - органу укра┐нських "модернiстiв". Недавнiй "трибун" революцi┐ 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими настроями. Колишнiй "революцiонер" Винниченко, ставши улюбленцем буржуазно┐ iнтелiгенцi┐, у романах i драмах проповiдував "чеснiсть з собою", тобто цiлковите право на всяку пiдлоту в iм'я вимог "сильно┐" iндивiдуальностi, що усвiдомлю║ лише свободу, незалежнiсть вiд будь-яких суспiльних норм. Критика журналу "Укра┐нська хата" одверто жадала розриву з демократичними традицiями укра┐нсько┐ лiтератури XIX столiття i вiдмови вiд ┐┐ заповiтiв "служiння народовi" - несвiдомому i нездатному творити iсторiю "натовповi". Зрiкаючися революцi┐, впадаючи то в мiстику, то в безвихiдний песимiзм, то в еротику на межi з порнографi║ю, то в так зване "чисте мистецтво", то в зоологiчний нацiоналiзм, реакцiйна лiтература потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, i понурий хор лiтераторiв намагався заглушити голоси _[..:] _представникiв демократичного табору - таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С. Васильченко, А. Тесленко, а з молодших - А. Шабленко. Треба сказати, що передовi iде┐, не заглушенi i в цi тяжкi часи, найменший вираз знаходили собi у лiричнiй поезi┐. Рильський згодом не передруковував першо┐ сво║┐ книги цiлком, хоч i не знищив ┐┐, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему "Ганц Кюхельгартен"). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як "Мечты и звуки" Некрасова, до збiрок творiв цих великих росiйських письменникiв. I про молодечi поезi┐ Рильського варт згадати не тiльки заради "бiблiографiчно┐ повноти". Книга "На бiлих островах" цiкава, по-перше, як контраст бiльшiй частинi дальших книг поета. Для Рильського доби творчо┐ зрiлостi характерна викiнченiсть форми, конкретнiсть словника, пластичнiсть образiв. Раннi поезi┐, навпаки, частiше схожi на незавершену iмпровiзацiю. Це лiрика "настро┐в". Лiричний герой книги - мрiйник, повсякчасно сумний, мучений, насамперед, коханням (звичайно, неподiленим), як Гейне у "Книзi пiсень". Його ляка║ життя, страха║ нiч, розчавлюють "грiзнi стiни", вiдокремлюючи його вiд людства. Його мучать жахливi сновиддя, - якiсь примари несуть у чорних трунах його дочасно загиблi надi┐. Живих людей вiн бачить здалека; це - "безсилi┐ раби": вони щось ненавидять, щось кохають, i гинуть, мов зiрванi квiтки. Помiж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто кликав народ до боротьби. Самому поетовi iнколи хочеться вдарити в звучнi струни, розбудити сплячих i кликати ┐х - але куди? "У даль", поки що для самого поета невиразну. На "бiлих островах" поет знаходить те заспоко║ння, якого не почува║ на землi. "Бiлi острови" - це хмари на синьому морi неба. Але й на них не лиша║ поета болiсне самоспоглядання i самоаналiз. Iнодi автор сам диву║ться: "За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." I тодi ми розумi║мо, що, читаючи такi рядки п'ятнадцятилiтнього поета, як: Годi! Скiнчилася пiсня моя, Годi! Розстро┐лись струни, Привиди бачу кругом себе я, Бачу - несуть якiсь труни, - можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а запiзнiлий "романтизм" - той самий, що про нього писав в "квгенi┐ Он║гiнi" Пушкiн, малюючи образ Ленського. Ленський також у сво┐х елегiях Спiвав, що в'яне серця цвiт, Не мавши й вiсiмнадцять лiт (Переклад М. Рильського). А крiм того, декiлька поезiй у книжечцi давали пiдставу думати, що автор - здiбний поет з перспективами розвитку i що мотиви скорботи i розчарування в нього - неорганiчнi, навiянi лiтературним оточенням, вирватися з якого поки що не щастить юнаковi, хоч поряд iз цими впливами вiн почина║ лiтературне життя пiд враженням вiд дiяльностi таких дiячiв укра┐нсько┐ демократично┐ культури, як Леся Укра┐нка i М. Коцюбинський, як композитори М. Лисенко i Я. Степовий, артисти М. Заньковецька i П. Саксаганський. ┐х приклад, ┐хнi художнi принципи, не кажучи вже про вплив Шевченка, Мiцкевича, Пушкiна i народно┐ творчостi, допомогли поетовi, хоч i не одразу, побороти впливи занепадницько┐ лiтератури, якою ще скута була його творча iндивiдуальнiсть. У деяких вiршах уже починають бринiти мотиви почуття любовi поета до трударiв, якi "хлiба не мають" i "волi на мент лиш ║диний бажають". У "Пiснi", присвяченiй М. Лисенковi, поет зверта║ться до жайворонка-спiвця iз закликом: Подивись: женцi схилились, Потомились, I вiд працi од тяжко┐ Потом вкрились... Найчуйнiшi з старших i молодих читачiв помiтили це тодi ж. к згадка, що Леся Укра┐нка, ознайомившися з збiркою "На бiлих островах", сказала: "От хто повинен був би написати "Iзольду Бiлоруку" (одну з поем само┐ Лесi Укра┐нки). Юний тодi чернiгiвський семiнарист, а нинi також один iз найвидатнiших поетiв Радянсько┐ Укра┐ни, Павло Тичина в поезi┐ 1940 року згадував, як йому вiдчувся у тоненькiй книжцi молодого побратима протест проти нудно┐ i сiро┐ дiйсностi, як, зачитавшись його вiршами пiд час лекцi┐ з богослов'я, вiн пiднiсся духом й пройнявся ясними, хоч i невиразними сподiваннями на майбутн║. "Дитинство показу║, яка буде людина, так само, як ранок показу║, який буде день", - говорив автор "Загубленого раю" Мiльтон. Але це вiрно тiльки почасти. Нерiдко похмурий сльотавий ранок ста║ початком пекучого сонячного дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привiв до свiтосприймання, зовсiм протилежного тому, яке панувало (не цiлком) на зорi його творчостi. Мiж першою i другою книжками минуло вiсiм рокiв. Поет встиг закiнчити середню школу i, вступивши до унiверситету, змiнити медичний факультет на iсторико-фiлологiчний. Протягом 1919 - 1929 рокiв вiн учителював, спочатку по селах, потiм у залiзничнiй школi в Ки║вi i викладав укра┐нську мову на робiтфацi Ки┐вського унiверситету. За цей час вийшли його збiрки "Пiд осiннiми зорями" (1918), "Синя далечiнь" (1922), "Крiзь бурю й снiг" (1925), "Тринадцята весна" (1925), "Де сходяться дороги" (1929) та "Гомiн i вiдгомiн" (1929). Усе це - кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого доводилося перебороти владу лiтературних вражень, владу "книги", що ┐┐ Анатоль Франс називав "опiумом Заходу". I, звичайна рiч, не тiльки самого Заходу. Серед радянських укра┐нських поетiв Рильський i тепер вiдзнача║ться лiтературною ерудицi║ю. Ерудицiя - велика справа; але, як i все iнше, - вона дiалектична: вона може животворити, та може й заковувати натхнення, бо ║диним справжнiм джерелом його ║ стикання з живим життям. Але в збiрцi "Пiд осiннiми зорями", як i у надрукованiй того ж, 1918 року "iдилi┐" "На узлiссi", написанiй класичними октавами, поет все ще живе наче поза часом та епохою. Лiричний герой Рильського (гада║мо, що його не слiд, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) вiдгородився вiд сучасностi й життя книжковими полицями i, йдучи на "безлюднi узлiсся", намага║ться жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою минулого. Але твори великих письменникiв минулого поки що становлять для нього не так засiб пiзнання життя i зброю в боротьбi за передовi iдеали, як предмет пасивно┐ естетично┐ насолоди. Для нього однакову цiннiсть мають усi майстри слова, хоч би якi iдеали вони проповiдували, хоч би з якими класами вони себе не пов'язували: Софокл i Гамсун, Едгар По i Гете, Толстой глибокий i Гюго буйний, Петрарчинi шлiфованi сонети I Досто║вський грiшний i святий - Усi книжки, усi земнi поети, Усi зрiднi душi його живiй... Поетовi нiби не спада║ на думку, що такий "унiверсалiзм" межу║ з чистiсiньким еклектизмом. "Усе зрозумiти i все пробачити" - ця думка здавна здавалася високою, але на практицi вона може привести до iндиферентизму в дiлах життя, як i в дiлi народжуваного ним мистецтва, до великого обмеження горизонтiв власно┐ творчостi, до загибелi таланту, до обернення письменника-творця на "читача, який взявся за перо", до найнуднiшого епiгонства. "Мудрi книги" тимчасово навалилися всiм тягарем на поета, i ще рiдко йому щастить визволитися з-пiд них i заговорити власним голосом. Саму назву книги "Пiд осiннiми зорями" взято, як вказу║ поет у Кнута Гамсуна. З трагедi┐ Гете виходять Фауст i Мефiстофель i, стоячи серед площi, знову дивляться на вiкно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедiя кохання - вiчна, поет зараз же згаду║ Лорелею з вiдомо┐ поезi┐ Гейне. Вiн порiвню║ себе з Одiссе║м, натомленим блуканнями, але блука║ вiн поки що тiльки по свiту, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропiчних кра┐н, пiратських фрегатiв, коралових островiв приходять до його вiршiв iз згадок про романи Жюля Верна або Лу┐ Жаколiо. Задумавшись про квропу, вiн зараз же згаду║ "спiвучий Лангедок" провансальського поета Мiстраля, Францiю Рабле i Рембо, Англiю Шекспiра i Дiккенса. Iмена Гомера, Сафо, Пушкiна, Л║рмонтова, Тютчева, Iннокентiя Анненського досить часто зустрiчаються в його поезiях. Так писали в XIX столiттi французькi "парнасцi", в XX - росiйськi акме┐сти; пiсля Жовтнево┐ революцi┐ на Укра┐нi цi║┐ давньо┐ традицi┐ дотримувалась невеличка група поетiв, що назвали себе "неокласиками". Вони не змогли знайти широкого вiдгомону у нових, радянських читачiв, Яких дедалi бiльшало й бiльшало. А письменник без читача - це птах без повiтря. Ще "парнасцi" у Францi┐ друго┐ половини XIX столiття створили образ "башти з слоново┐ костi", де, недосяжний для бур сучасностi, повинен жити й творити поет. Але в "баштi з слоново┐ костi" Рильський не всидiв, та й, сидячи в нiй, весь час мучився. У збiрках 1918 - 1926 рокiв лiричнi теми йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе i читачiв, що в сво┐й естетськiй келi┐ вiн знайшов крижаний, бездонний спокiй, пiднiсшись над земне кохання i земнi страждання. З другого боку, його глибоко мучить цей добровiльно накладений на себе тягар, i вiн гiрко нарiка║ на самотнiсть, на внутрiшню порожнечу - нарiка║ в iншiй, досконалiшiй технiчно формi, анiж зойки його першо┐ книжки. Вiн шука║ виходу i знаходить його поки що в природi. Уявну "довiчнiсть" прекрасних вигадок змiню║ справжня, як йому зда║ться, незмiннiсть основ буття, що вiдкрива║ться спогляданням природи. У першiй книзi поезiй у нього ще не було сво┐х власних слiв для вiдтворення цього споглядання. I "бiлi острови", i квiти, i птахи були там якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замiсть квiтiв взагалi тепер з'являються бiла гречка, покошенi проса, яблука; пейзажi, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне промiння, пройшовши по землi, примусило ┐┐ вигравати рiзноманiтними барвами. Свiт ожива║, ста║ "веселим", i з вуст поета злiтають незвичайнi ранiше для нього слова: Клянусь тобi, веселий свiте, Клянусь тобi, мо║ дитя, Що буду жити, поки жити Менi дозволить дух життя. Правда, цей "дух життя" - поки що поняття хистке, невизначене. Одна з його ознак - незмiннiсть. Лiто, гаряче, дрiма║ старий дiм, замислений собака вухом вiдганя║ надокучних мух, а над усiм цим нiби зупинився час; зелений лiтнiй день розлiгся на землi, наче на вiчнi вiки, завше бродитимуть у тiнi дерев пiвсоннi кури, завше тремтiтиме в небi шуляк. Це майже фетiвське свiтовiдчування у Рильського все-таки нестале. Та й чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традицiях селянчиного сина? Хоч би скiльки вiн твердив про свiй "крижаний спокiй", до його спокiйно┐ споглядальностi весь час вриваються дисонанси, що наростають вiд книги до книги, хоч поет i намага║ться показати, нiбито його "солодкий свiт" - непорушний i недоторканий. "Не хочу гнiватись, любити чи коритись", - запевня║ вiн. кдине нiбито його бажання - У тишi над удками Сво║ життя непроданим донести. Завдання мистецтва вiн хоче бачити у доброзичливому нейтралiтетi, порiвнюючи поезiю з просвiтом блакитного неба у темних лiсових хащах. Але дедалi частiше книжний серпанок, що оповивав для нього живу дiйснiсть, розходиться, показуючи життя в усiх його змiнах i суперечностях. I зараз же змiнюються самi принципи поезi┐, "законы, писателем над самим собой признанные" (вислiв Пушкiна). Перша ж поезiя збiрки "Крiзь бурю й снiг" - вже нiяк не програма "чистого мистецтва". Як мисливець, прислухаючись, приляга║ вухом до землi, Так i ти, поете, слухай Голоси життя людського, Новi ритми уловляй, I розбiжнi, вiльнi хвилi, Хаос лiнiй, дим шукання В панцир мислi одягни. Так, як лiкар мудру руку Покладе на пульс дитинi I в бурханнi хворих жил Бачить нам усiм незримий По║динок невловимий Помiж смертю та життям, - Так i ти, поете, слухай, Голоси i лживi, й правi, Темний грiх i свiтлий смiх. I клади не як Фемiда, А з розкритими очима На спокiйнi терези. Цiкаво вiдзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав i перекладав Рильський, у рядках, писаних, правда, до революцi┐, iнакше звертався до поета: "Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой взор". У Рильського не те: свiдок, але не холодний. I не тiльки свiдок, а й суддя, i судить вiн не як древня Фемiда, богиня правосуддя - з мечем i зав'язаними очима, а з очима розкритими, що вже починають бачити змiст i сенс навколишнього життя. Свiт розколовся на "бiле" i "червоне", на так i нi, i поет раптом виразно побачив i прокляв представникiв старого свiту - панiв, якi ще докурюють сигари, допивають каву, тодi як прийшла година помсти i по сходах загули залiзнi кроки месникiв, вiд яких нiкуди не сховатися. Цiкаво, що ще в 1927 роцi деякi укра┐нськi критики називали Рильського поетом статики, спокою, констатацi┐. Але в Рильського були самi тiльки мрiяння про спокiй при безперервному неспоко┐ сумлiння, при безперервних муках вiд усвiдомлення самотностi, при втомi вiд "екзотики, од хитро вигаданих слiв", i цi муки переходили у вiдчай, коли поетовi здавалося, що його найглибше бажання - ...в безоднi вiщого розмаху Кинутись наослiп, без дорiг I себе, розчавлену комаху, Не жалiти - о, коли б я мiг! Знову згаду║мо (не встановлюючи якийсь там "вплив"!) подiбне бажання Брюсова: О, если б было вновь возможно На мир, каким он есть, взглянуть И безраздумно, бестревожно В мгновеньях жизни потонуть! I знову треба пiдкреслити вiдмiну. Те, про що говорить Рильський, - трагiчне. Це - саме усвiдомлення неможливостi жити далi в станi безтривожному i безроздумному, неможливостi не зiйти з позицiй "парнасця", жерця "чистого мистецтва". Чи мiг Рильський, природжений демократ i реалiст, вихований "соками землi", лишатися "парнасцем", коли вiн iз жахом згадував зустрiчi з голодним, завошивленим хлопчиком на фастiвському вокзалi або матiр-селянку, яка вмира║ в нетопленiй хатi, марно сподiваючись побачити сина, що пiшов на вiйну; коли вiн розумiв, скiльки червоточини було в старому свiтi, усвiдомлював, що вже буду║ться мускулистими руками пролетарiату нове життя, новий дiм, що дiм цей - "наш,_ _не твiй, не мiй", i що вiн ...для нас росте, i спi║, I в вiкнах золотом горить - З камiння, дерева та