Олександр Бiлецький. Лiтературно-критичнi статтi
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
** ПЕРЕКЛАДНА ЛIТЕРАТУРА ВIЗАНТIЙСЬКО-БОЛГАРСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ **
МIСЦЕ ПЕРЕКЛАДIВ В IСТОРIп СТАРОп ЛIТЕРАТУРИ
Лiтература Ки┐всько┐ Русi XI - XIII ст. склада║ться з творiв
оригiнальних i перекладних. З пам'яток письменства всього старого перiоду
перекладним творам належить дуже значне мiсце як щодо кiлькостi рукописiв,
так i щодо поширення цих творiв серед читацьких кiл. Перекладна лiтература
мала великий вплив на оригiнальне письменство, нерiдко визначаючи i його
жанри, i композицiю, i iдейний змiст. Бiльшiсть тих перекладiв, що
надходили в Ки┐вську Русь з кiнця Х ст., була зв'язана з християнським
культом, отже, з релiгi║ю - пануючою формою iдеологi┐ епохи феодалiзму.
Навiть твори свiтського, по сутi, змiсту набували, як побачимо далi, того
ж таки церковного колориту. Крiм того, перекладна лiтература старого
перiоду ма║ сво┐ особливостi порiвняно з перекладною лiтературою нових
часiв. Якщо в новiтнi часи (з XIX ст.) перекладачi намагаються максимально
точно вiдтворити оригiнал, то в середнi вiки вони часом скорочують,
доповнюють, пристосовують до мiсцевих умов перекладний текст, стаючи,
таким чином, то редакторами, а то й просто перероблювачами, до певно┐ мiри
спiвавторами. В цьому специфiчний характер перекладно┐ лiтератури даного
перiоду.
ДЖЕРЕЛА ПЕРЕКЛАДНОп ЛIТЕРАТУРИ
Величезна бiльшiсть пам'яток перекладно┐ лiтератури в Ки┐вськiй Русi XI
- XIII ст. ма║ сво┐м джерелом лiтературу вiзантiйську. Твердження це
вимага║, однак, пояснень i застережень.
Вiзантiйською лiтературою назива║ться сукупнiсть творiв грецькою мовою,
написаних у Вiзантiйськiй iмперi┐ з IV до XV ст. i сво┐м складом дуже
рiзноманiтних. Складаючись на основi антично┐ лiтератури, вiзантiйська
лiтература ввiбрала в себе також частину спадщини старо║врейсько┐
лiтератури, ряд пам'яток схiдних лiтератур, зазнала згодом i впливу
лiтератур Захiдно┐ квропи. Складаючись у суспiльствi класовому, лiтература
ця не була цiлком ║диною i щодо сво║┐ iдейно┐ спрямованостi. В свою чергу
спрямованiсть ця мiнялась вiдповiдно до характеру класово┐ боротьби в той
чи iнший момент полiтично┐ iсторi┐ Вiзантi┐.
Твори, що призначалися для вiзантiйсько┐ аристократi┐, рiзко
вiдрiзнялись i формою, i змiстом вiд лiтератури, що призначалася для
широко┐ читацько┐ маси. Це твердження можна iлюструвати прикладом з
вiзантiйсько┐ iсторично┐ лiтератури. Одним з найвизначнiших iсторикiв
Вiзантi┐ в VI ст. був сучасник iмператора Юстiнiана Прокопiй, який описав
подi┐ його царювання. Послiдовник Фукiдiда, Прокопiй пише ясною, образною
i виразною мовою, користу║ться писаними джерелами, усними розповiдями i
власними спостереженнями, пiддаючи весь цей матерiал певнiй критицi.
Правда, в поясненнi причин подiй вiн посила║ться то на "волю божу", то на
волю античного фатуму (долi), але це через те, що, будучи сам
християнином, вiн перебува║ пiд дуже великим впливом античних образiв. А в
тому ж столiттi в провiнцi┐ (в Антiохi┐) пише свою "Iсторiю", або, точнiше
сказати, хронiку, малоосвiчений монах Малала, зовсiм чужий самiй iде┐
iсторично┐ критики, який про античнiсть зна║ тiльки з чуток. Цiцерон i
Саллюстiй для нього "мудрi римськi поети"; Вакх-людина, яку язичники
обожнювали за те, що вона, розвiвши виноград i написавши кiлька творiв про
виноградарство, вiдкрила для людей нове живильне джерело; Парiс, викрадач
клени, син троянського царя Прiама, суддя в суперечцi трьох богинь
перетворю║ться у Малали в ученого i знаючого мужа, який написав панегiрик
Венерi-Афродiтi, розумiючи пiд нею iдею бажання i т. iн. З хронiкою Iоанна
Малали, перекладеною на слов'янську мову, ми зустрiнемося i далi. Навiть
щодо мови Прокопiй i Малала вiдрiзняються один вiд одного: чим далi йшла
вперед вiзантiйська iсторiя, тим рiзкiшою ставала вiдмiннiсть мiж мовою
освiчених класiв i мовою народною.
Неоднорiдною ║ вiзантiйська лiтература i щодо ступеня сво║┐
оригiнальностi. З одного боку, в нiй нiби вичерпалось творче начало:
вiзантiйськi письменники або наслiдують античних авторiв, аж до XII ст.
переказуючи Гомера, iнодi з безглуздими власними коментарями, або без
кiнця варiюючи теми i ситуацi┐ грецького любовного роману еллiнiстично┐
епохи, або складаючи незлiченнi антологi┐, хрестоматi┐, словники, збiрники
виписок i т. д. З другого боку, ми знайдемо у вiзантiйськiй лiтературi i
новi форми лiрично┐ поезi┐, з новим, християнським змiстом; новi форми
роману з посиленням казкового i геро┐чного елементу; народну поезiю i
зростаючу на ┐┐ основi геро┐чну поему про подвиги богатиря Дiгенiса i т.
д.
Якби вся ця маса творiв ринула в Ки┐вську Русь, то ця остання нiяк не
могла б ┐┐ засво┐ти. Але Ки┐вськiй Русi Вiзантiя давала тiльки те, що
вважала за потрiбне iмпортувати в слов'янськi землi. Творiв, що
призначалися для верхiвки вiзантiйського суспiльства, написаних проза┐ками
i поетами, якi продовжували античну традицiю в напрямi найвитонченiшого
формалiзму i схоластично┐ казу┐стики - цих творiв Вiзантiя не iмпортувала
в кра┐ни, якi вона хотiла б зробити сво┐ми культурними колонiями.
Передавалось лише те, що було абсолютно необхiдне для потреб нового
християнського культу, або те, що сво┐ми властивостями i змiстом могло
сприяти вiзантiйськiй культурнiй гегемонi┐ над "варварами", що ┐х вона
"цивiлiзувала". А втiм, труднощi зв'язкiв i рiзнi полiтичнi обставини
перешкоджали планомiрно керувати iмпортом; до того ж мнимi "варвари" аж
нiяк не збиралися безперечно пiдкорятися вiзантiйськiй гегемонi┐.
Говорити про вiзантiйський вплив на Ки┐вську Русь можна, отже, тiльки
взявши до уваги, що в складi перекладено┐ лiтератури приходили насамперед:
1) пам'ятки лiтератури старо║врейсько┐, перекладенi з ║врейсько┐ мови на
грецьку i з грецько┐ на староцерковнослов'янську; 2) пам'ятки грецько┐
християнсько┐ лiтератури (вiд I до V cт. н. e.); 3) пам'ятки власне
вiзантiйсько┐ лiтератури. Треба далi пам'ятати, що значна частина цих
творiв прийшла в Ки┐вську Русь через пiвденнослов'янське посередництво, в
перекладах, зроблених у Болгарi┐ в Х ст. за болгарського царя Симеона,
вiдомого сво┐м старанням i пiклуванням про рiст та умноження перекладно┐
лiтератури.
Ки┐вська Русь дiстала бiльшу частину того, що вже було з письменства в
Болгарi┐.
Перекладна лiтература, у величезнiй сво┐й бiльшостi, мала практичну
мету. Вона повинна була дисциплiнувати волю поборникiв нового релiгiйного
культу в певному напрямi, прищеплюючи ┐м новi поняття, новi почуття, певну
поведiнку. Цiлi естетичного впливу зовсiм не мались на увазi, але вплив
естетично-емоцiональний приходив сам собою. Новий культ пропагувався i
засобами мистецтва. Лiтописний переказ сповiща║, що, задумавши прийняти
нову вiру, Володимир запросив до себе грецького проповiдника. Цей
проповiдник, пiддавши критицi всi iншi релiгiйнi культи i довiвши перевагу
грецько┐ ортодоксi┐ ("православ'я"), розповiв князевi про створення свiту,
про iсторiю вiдносин мiж людьми й богом, а на закiнчення розгорнув картину
- "запону, на ней же бh написано судище господне", показав йому "одесну
праведныя в весельи предидуща в рай, а ошюю грhшники идуща в муки"; це
було живописне зображення останнього суду божого над людським родом, так
званого "страшного суду". Картина справила на Володимира величезне
враження; зiтхнувши, вiн, за лiтописним переказом, нiбито сказав: "Добро
сим одесную, горе сим ошюю".
Так само могли впливати сво║ю образно-емоцiональною стороною i пам'ятки
перекладно┐ лiтератури.
Серед них ми ма║мо ряд творiв, що цiлком належать до дiлово┐ прози i
тому не входять до нашого розгляду (монастирськi i богослужебнi устави,
збiрники церковних правил - Кормча книга, Номоканон i т. iн., коментарi
вiзантiйських церковних письменникiв до бiблiйних книг тощо); далi - ряд
творiв щодо основного завдання теж прозових, якi, проте, елементами змiсту
або форми можуть впливати на почуття й фантазiю (iсторичнi твори, твори
про явища природи i т. iн.), i, нарештi, твори, якi бiльше за iншi
вiдповiдають теперiшньому нашому уявленню про поезiю i белетристику.
ПАМ'ЯТКИ ПЕРЕКЛАДНОп ЛIТЕРАТУРИ. БIБЛIЙНI КНИГИ
Найранiше з перекладно┐ лiтератури з'явилися книги, що входять до
складу так звано┐ Бiблi┐ (грецька назва, що означа║ взагалi "книги"). Так
назива║ться звод, що склада║ться, по-перше, з пам'яток старо║врейсько┐
лiтератури (50 окремих творiв). Цей звод складався з V ст. до нашо┐ ери до
I ст. нашо┐ ери; найдавнiшi iз збережених до наших часiв рукописних копiй
окремих книг належать до Х ст. (повний рукопис усього зводу, що зберiгся
до нашого часу, належить до XI ст.). По-друге, до складу Бiблi┐ входять
пам'ятки християнсько-грецько┐ лiтератури (27 творiв, що збиралися докупи
теж протягом довгого часу - вiд I до V ст. нашо┐ ери; найдавнiшi рукописнi
копi┐ - IV - VI ст.).
Перша частина зводу, за християнською термiнологi║ю Старий завiт,
склада║ться з книг розповiдних (книга "Буття", книга "Iсход", книги Iсуса
Навiна, Суддiв, Руф, чотири книги "Царств" i т. д.), книг лiро-епiчних
(твори "пророкiв", "Книга Iова"), лiричних (Псалтир, "Пiсня пiсень"),
законоуставних i iн.
В епiчнiй сво┐й частинi Старий завiт пода║ старо║врейськi мiфiчнi
перекази про створення свiту, про життя першо┐ людсько┐ пари - Адама i кви
в раю, чудесному саду, створеному богом; про порушення ними божественно┐
заборони i ┐х вигнання з раю; про життя ┐х потомства аж до того часу, коли
розгнiване божество вирiшило винищити рiд людський всесвiтнiм потопом,
залишивши з усiх людей тiльки праведника Ноя з його сiм'║ю; про мiфiчну
iсторiю ║врейського народу, який пiд проводом Мойсея виходить з
║гипетського рабства шукати мiсце нового поселення - "землю обiтовану";
про утворення старо║врейського царства, його подiл i зруйнування
ассiрiйцями та вавiлонянами; про "вавiлонський полон" i повернення на
батькiвщину i т. д. приблизно до кiнця II ст. до нашо┐ ери. Елементи
народно┐ творчостi (старо║врейського фольклору), по║днанi в цих книгах з
елементами творчостi стародавньо-║врейсько┐ аристократi┐, свiтсько┐ i
жрецько┐, були грунтовно переробленi потiм грецькими органiзацiями, якi
встановили канон (норму, правило) священних книг у кiлькостi, зазначенiй
вище.
В другiй частинi Бiблi┐ - Новому завiтi, теж рiзноманiтнiй щодо складу,
в ┐┐ епiчнiй частинi, розповiда║ться про життя, вчення, чудеса, смерть i
воскресiння засновника християнсько┐ релiгi┐ Iсуса Христа ("Чотири
║вангелiя" - Матвiя, Марка, Луки i Iоанна), про дiяльнiсть його учнiв
(апостолiв), а в кiнцi, в книзi, що назива║ться "Апокалiпсис"
(одкровення), - про останнi часи людства, про кiнець свiту i "страшний
суд" над живими й мертвими.
Iсторi║ю свого складання, сво┐м змiстом Бiблiя до певно┐ мiри схожа на
священнi книги iнших релiгiй, наприклад на староiндiйськi Веди,
староiранську Авесту, вавiлонськi релiгiйно-епiчнi оповiдi, що подекуди
мають дуже близьку тематичну схожiсть з оповiданнями Старого завiту, i т.
iн. Перша частина Бiблi┐ вiдбила рiзнi етапи стародавньо┐ iсторi┐
║врейського народу, який вiд кочового стану переходив до осiлого, вiд
родового суспiльства - до рабовласницько┐ держави. Друга частина - Новий
завiт - виникла в умовах соцiального ладу Римсько┐ iмперi┐. Вiдбиваючи
погляди рiзних суспiльних формацiй, рiзних iсторичних епох, Бiблiя
сповнена суперечностей, i недаремно, протягом свого довгого життя з
iсторi┐ нових народiв квропи, вона то освячувала "князiвську владу божою
милiстю, пасивну покору, навiть крiпосне право"[1] , то, навпаки, давала
плебейству й селянству, що повставали проти гноблення, могутн║ знаряддя
для боротьби, як це було в Германi┐ XVI ст. або пiд час англiйсько┐
пуритансько┐ революцi┐ XVII ст.[2] Так, у Германi┐ "сво┐м перекладом
Бiблi┐ Лютер дав плебейському руховi потужне знаряддя. За допомогою Бiблi┐
вiн протиставляв феодалiзованому християнству сво║┐ епохи скромне
християнство перших вiкiв, феодальному суспiльству, що тодi розпадалося,
картину суспiльства, яке нiчого не знало про багатоступневу, штучну
феодальну i║рархiю. Селяни всебiчно використали це знаряддя проти князiв,
дворянства й попiв. Тепер[3] Лютер обернув його проти них i склав на
основi Бiблi┐ справжнiй дифiрамб встановленiй богом владi, кращого вiд
якого неспроможний був будь-коли виготувати нi один блюдолиз абсолютно┐
монархi┐"[4].
Повний переклад Бiблi┐ в давнiй росiйськiй лiтературi вийшов тiльки
наприкiнцi XV ст. ("Геннадi║ва бiблiя"), а в укра┐нськiй лiтературi -
наприкiнцi XVI ст. (Острозька друкована бiблiя 1581 р.). До цього часу
використовувалися тiльки тi окремi тексти бiблiйних книг, якi необхiднi
були для потреб культу i складали "Паремейник" - збiрник уривкiв iз
Старого завiту (паремiй), якi читалися пiд час церковно┐ вiдправи. Крiм
того, у вжитку були й окремi книги Старого завiту в повному виглядi. З
новозавiтних книг ранiше вiд iнших з'явились квангелiя i "Апостол".
("Дhянiя", тобто iсторiя апостольського служiння i збiрник послань,
приписаних апостолам Павловi, Петровi, Iоанновi та iн.). Одна з
найстарiших книг, що збереглися до наших днiв вiд Ки┐всько┐ Русi, - це так
зване "Остромирове ║вангелi║", списане iз староболгарського оригiналу, як
гадають, у Ки║вi дияконом Григорi║м для новгородського "посадника"
(намiсника) Остромира в 1056 - 1057 pp. Цей рукопис, багато орнаментований
заставками i розмальованими заголовними буквами, з трьома зображеннями
║вангелiстiв, який до того ж прекрасно зберiгся, мiстить ║вангельськi
читання, пристосованi для церковно┐ вiдправи в недiлi i в свята (так зване
"║вангелi║-апракос", неповне).
Бiблiйнi книги вiдкривали оберненому в християнство читачевi цiлий свiт
рiзноманiтних нових настро┐в i образiв. Вони давали йому нову вiдповiдь на
питання про походження свiту, людини i людського суспiльства; подавали ряд
геро┐чних саг про боротьбу ║врейського народу з ворогами (деякi iз цих саг
вiдбились уже в оповiдях "Початкового лiтопису"), виводили образи мудрих i
сильних царiв (Давида i Соломона), образи майбутньо┐ долi людства аж до
його страшного, хоч i не визначеного точно в часi, кiнця. Багаторазово й
рiзноманiтне теми, мотиви, образи бiблiйних книг були використанi пiзнiшою
лiтературою. В укра┐нськiй лiтературi вплив Бiблi┐ легко простежити аж до
XIX ст. включно. Пригадаймо роль, яку вiдiграють бiблiйнi образи,
поставленi на службу революцiйнiй боротьбi, в поезi┐ Т.Г. Шевченка: дiйовi
особи з "Книги царств" придалися для антимонархiчно┐ сатири ("Саул",
"Старенька сестро Аполлона"), мотиви так званих пророчих книг - для
вiршiв, що гнiвно картають суспiльнi болячки i розкривають перспективи
свiтлого майбутнього ("Iсаiя. Глава 35", "Осi┐ глава XIV", "Подражанi║
I║зекi┐лю. Глава 19"). Бiблiйний матерiал тут всюди переусвiдомлений,
перероблений, сповнений iншого iдейно-громадського змiсту. Те саме бачимо
i в iнших письменникiв. Образ бiблiйного Мойсея, наприклад, вирiс у
грандiозний символ в однойменнiй поемi Франка; образ Самсона,
стародавнього ║врейського Геракла, теми, зв'язанi з вавiлонським полоном,
послужили матерiалом для поем i драм Лесi Укра┐нки. Цiлком зрозумiло, що
поряд з таким використанням бiблiйного матерiалу ми вiдзначимо в iсторi┐
укра┐нсько┐ лiтератури й випадки звернення до нього для реакцiйних цiлей.
Такi випадки - часте явище в XIX ст.
Однi║ю з найпопулярнiших книг Бiблi┐ i в свiтовiй лiтературi, i у нас
був Псалтир. Псалтир - збiрник 150 релiгiйних гiмнiв, молитов-пiсень, який
складався старо║врейською мовою мiж VII ст. до н. е. i I ст. н. е. Автори
цих пiсень невiдомi: очевидно, ┐х було багато, хоча традицiя висунула
переважно одного - царя Давида. Дослiдження показу║, що сучасний текст
Псалтиря ║ результатом роботи цiлого ряду поколiнь: найдавнiшi його
частини належать до епохи, коли ║врейська релiгiя ще не знала моноте┐зму;
вони зберiгають залишки первiсних магiчних поглядiв.
Рiзними були й приводи до складання псалмiв: серед них ║ гiмни
хвалебнi, подячнi i благальнi, повчальнi й пророчi пiснi, пiснi-елегi┐.
кднiсть враження створю║ться лише загальним пристрасним тоном i
грандiознiстю образiв. Людинi протиставлено образ грiзного божества
Ягве-кгови, що живе на Синайськiй горi, громовержця, бога вiйни, який
любить молiння i хвали, нещадного в сво┐й помстi. Вiршований ритм
побудований на симетричному (паралельному) розташуваннi думок: у кожному
паралельному виразi знаходимо пiдвищення i зниження, наприклад:
Ти одяга║шся свiтлом, мов ризою, - простира║ш небеса, мов шатро;
Ти буду║ш над водами горiшнi чертоги тво┐ - робиш хмарини тво║ю
колесницею.
З такого паралелiзму частин - ритму думок - i створю║ться враження
вiрша, рiзко вiдмiнного, отже, i вiд метричного, i вiд силабiчного, i вiд
тонiчного вiршування.
Виразнiсть поетично┐ форми псалмiв, стислiсть i закiнченiсть окремих
виразiв разом з широким застосуванням Псалтиря в християнському
богослужебному культi забезпечили данiй пам'ятцi широку популярнiсть у
слов'ян пiсля ┐х переходу в християнство. Жодну з бiблiйних книг не любили
так часто цитувати: уже Початковий лiтопис раз у раз циту║ Псалтир;
Володимир Мономах у сво║му повчаннi дiтям розповiда║, як у тяжку хвилину
життя вiн бере Псалтир i шука║ вiдгуку на сво┐ почуття: "Взем Псалтирю в
печали, разгнух я, и то ми ся выня; вскую печалу║ши, душе? вскую смуща║ши
мя?" Георгiй Зарубський, застерiгаючи вiд мирських пiсень, наполегливо
рекоменду║ замiсть них читати псалми: "А крестьянскы суть гусли прhкрасная
доброгласная Псалтиря, ею же присно должни есмы веселитися... То ти драго
есть весhлье, то ти прhславная есть пhснь со ангелы ны совокупляющи..." I
пiзнiше, в XVI ст., Iван Вишенський рекоменду║ замiсть хитромудрих
силогiзмiв i "велеречивой риторики" виучувати "богоугодну Псалтирь".
Так, крiм свого культового призначення, Псалтир посiв значне мiсце i
серед книг постiйного читання: по ньому набували знання
церковнослов'янсько┐ грамоти, окремi мiсця iз псалмiв мiцно осiдали в
пам'ятi, стаючи ходячими формулами для виявлення почуттiв i думок; по
Псалтирю ворожили - ║ спецiальнi списки "гадательних" псалтирiв, де
спецiальними приписками до кожного псалма вказано, як i коли даний псалом
можна використати як пораду i повчання. Нарештi, Псалтир, безперечно,
впливав i естетично. Термiн "псальма" мiцно прищепився в репертуарi
бродячих спiвцiв-лiрникiв для позначення пiсень релiгiйного i
морально-дидактичного змiсту. Поетична сторона псалмiв привертала до них
увагу i новiтнiх поетiв: в укра┐нськiй лiтературi до них звернувся,
наприклад, Т.Г. Шевченко в сво┐х "Псалмах Давидових", якi ║ чудовим
зразком того, як стара форма може бути поставлена на службу новому
змiстовi. Вiршованi переклади псалмiв ми знаходимо також у
Гулака-Артемовського, П. Кулiша та iнших поетiв XIX ст.
АПОКРИФИ
Книгами, об'║днаними назвою Бiблiя, далеко не вичерпувалась вся епiчна
творчiсть старо║врейсько┐ i християнсько┐ релiгi┐. За межами бiблiйного
канону лишався широкий цикл легенд i переказiв, якi з рiзних причин не
ввiйшли до нього i пiсля встановлення канону дiстали назву "отреченных",
або апокрифiчних (грецьке слово apskrnjoz - прихований, та║мний, пiзнiше
також - фальшивий).
На час прийняття Ки┐вською Руссю християнства книги цi у Вiзантi┐
остаточно визнанi були хибними: вже в одному з найстарiших перекладних
збiрникiв, в Iзборнику Святослава 1073 p., ми знаходимо покажчик таких
"отреченных" книг (по-латинi - iндекс): другий список дату║ться XII - XIII
ст. Це "нерекомендоване" читання набуло, проте, популярностi не меншо┐,
нiж книжки "рекомендованi". Воно приваблювало до себе пишним розквiтом
фантазi┐, крiм того, доповнювало часто стислi вiдомостi книг канонiчних.
Апокрифiчнi перекази в складi перекладних вiзантiйських збiрникiв, у
складi так звано┐ Пале┐ (виклад старозавiтно┐ iсторi┐ за Бiблi║ю i
легендами, свого роду сурогат повно┐ Бiблi┐, яка ще не була повнiстю
перекладена) i в окремих списках тягнуться через усю iсторiю i росiйсько┐,
i укра┐нсько┐ лiтератури (аж до XIX ст.). Апокрифи лишили дуже помiтний
слiд в укра┐нському фольклорi: досить розгорнути будь-яку збiрку
укра┐нських народних казок, щоб зустрiтися там з легендами про створення
свiту, про Адама, про всесвiтнiй потоп, про царя Давида, про Соломона, про
персонажiв новозавiтних переказiв. Вивчаючи iсторiю образотворчих мистецтв
у Ки┐вськiй Русi XI - XIII ст. i на Укра┐нi в XVI - XVIII ст., ми не раз
знайдемо в стiнних храмових розписах та iконах подробицi, безпосередньо
навiянi апокрифами. Фреска Ки┐всько┐ Софi┐ XI ст. на тему "благовiщення"
зобража║ богородицю, що сто┐ть бiля колодязя з водоносом у руках i
прислуха║ться до слiв ангела; тако┐ сцени нема║ в канонiчному ║вангелi┐,
але вона ║ в апокрифiчному ║вангелi┐ Iакова. Переказ про те, як Христос,
пiсля сво║┐ смертi на хрестi, спустився в пекло i, на велике невдоволення
Сатани та його приспiшникiв, вивiв звiдти душi старозавiтних праведникiв,
вiдомий i в Ки┐вськiй Русi, був драматизований на початку XVII ст. в
"Словi про збурення пекла", яке дало у XVIII ст. матерiал для безлiчi
бурлескних вiршiв на великоднi теми. Весь цей епiзод заснований на
апокрифiчному ж переказi "Никодимового ║вангелiя". Цей переказ, у свою
чергу, вiдбився i в церковному живопису. Таких прикладiв можна було б
навести безлiч.
Поширюючись на письмi, апокрифiчнi перекази поширювались i усним
способом. Iгумен Данi┐л з Чернiгiвщини, що ┐здив до Палестини в XII ст., у
розповiдь про свою подорож вставля║ багато апокрифiчних переказiв, якi вiн
чув вiд провiдника, що був "муж свят, стар денми i книжен вельми". В
iстинностi i святостi цих розповiдей Данi┐л не сумнiва║ться. Апокрифами
користувались iнодi i, наново складаючи ┐х, так званi ║ретики
(представники яко┐-небудь ║ресi: грецьке airesiz - окрема думка, партiя,
секта), якi повставали проти панiвних, затверджених офiцiальною церквою
поглядiв. Апокрифи ║ретичного походження розвивали, наприклад, iдею
релiгiйного дуалiзму, боротьби двох рiвноправних сил - бога i диявола,
iдею, яка пiдривала принцип феодально┐ i║рархi┐ i беззаперечного шанування
"нижчими" вищих. Апокрифи були одним iз засобiв пропаганди в слов'янських
║ретикiв Х ст., "богомiлiв", спорiднених iз захiдно║вропейськими
альбiгойцями, вальденсами, катарами; всi вони виникли як одна з форм
протесту закрiпаченого i обтяженого поборами селянства проти феодальних
володарiв. Дуалiстичнi перекази про створення свiту ми знаходимо вже в
лiтописнiй розповiдi про ростовських волхвiв ("Повhсть временных лhт",
1071). В укра┐нському фольклорi такi перекази утворюють широкий цикл, що
змальову║ рiзнi епiзоди боротьби бога з Сатана┐лом, в якiй бог iнодi
зазна║ i невдач, але кiнець кiнцем перемага║ Сатана┐ла. Ними давно
зацiкавились фольклористи, i ще М.П. Драгоманов i М.Ф. Сумцов присвячували
нiй темi спецiальнi розвiдки.
Широкий цикл апокрифiчних переказiв щодо ┐х тематики дослiдники
подiляють на три групи. Першу становлять апокрифи старозавiтнi - про
створення свiту, про Адама i кву, про Ноя i всесвiтнiй потоп, про потемкiв
Ноя i, зокрема, про Йосифа та його братiв, що продали Йосифа в кгипет, про
Мойсея, про царiв Давида i Соломона тощо. Бiльшiсть цих апокрифiв ще
старо║врейського походження. Другу групу - новозавiтнi апокрифи - можна
подiлити на двi пiдгрупи: першу становлять перекази про Христа -
апокрифiчнi ║вангелiя Iакова, Фоми, Никодима, i легенди, що ┐х доповнюють,
наприклад, переказ Афродiтiана про народження Христа, переказ, який згодом
дав ряд деталей укра┐нським шкiльним драмам рiздвяного циклу XVII - XVIII
ст.; другу пiдгрупу становлять апокрифiчнi ходiння апостольськi, якi
розвивають i доповнюють новозавiтну книгу "Дiянь апостольських". Третя
велика група близька до друго┐ - апокрифи есхатологiчнi (грецьке eskatoz
-останнiй), в яких розповiда║ться про потойбiчний свiт, про рай i пекло -
мiсця, де блаженствують праведнi i страшними муками караються грiшники,
про майбутню долю людства i про останнiй, "страшний", суд. Уся ця
лiтература цiкава переважно тим, що подавала конкретнi подробицi, якi
доповнювали прогалини або розвивали мотиви бiблiйного тексту. В iнших
випадках iнтерес цей загострював тенденцiю розповiдi прямим або побiчним
висновком з не┐.
Недаром особливо популярнi були апокрифи есхатологiчнi. Церква сама
охоче поширювала цю лiтературу як засiб впливу на маси; проте й тi верстви
населення, якi вороже настро║нi були до iснуючого порядку, але не мали
впевненостi, що можна змiнити його власними силами, тяглися до цi║┐
лiтератури, яка давала можливiсть хоч би в мрiях побачити торжество
соцiально┐ справедливостi. Цим поясню║ться, наприклад, поширенiсть
апокрифа "Хожденi║ богородицi по мукам".
Змiст цього апокрифа зводиться ось до чого: на прохання богородицi
архангел Миха┐л вiдкрива║ перед нею всi муки грiшникiв у пеклi, а потiм
ангели возносять ┐┐ до престолу невидимого творця, де вона з усiм сонмом
безтiлесних сил i святих блага║ свого сина про помилування грiшних.
Прохання ┐┐ довго лиша║ться марним, i тiльки нескоро бог погоджу║ться не
простити, а полегшити становище засуджених, давши ┐м вiдпочинок "вiд
великого четверга до свято┐ п'ятидесятницi".
Апокриф дiйшов до нас у рукопису XII ст. i переписувався з додатками та
переробками потiм не раз. Ряд укра┐нських текстiв XVIII - XIX ст.
надруковано у вiдомому збiрнику апокрифiчних текстiв I. Франка. Порiвняно
iз старiшими редакцiями, ми знаходимо в них i щось нове. Образ богородицi
- заступницi грiшникiв вiдступа║: центр уваги перенесено на картини
пекельних мук, розроблених багато детальнiше, нiж у раннiх редакцiях. У
редакцiях раннiх перед богородицею проходить по черзi ряд картин -
кромiшньо┐ тьми, вогняно┐ рiки, вогняно┐ хмари, смоляного потоку, озера;
там караються грiшники, якi не визнавали iстинного бога, а поклонялися
iдолам Трояна, Хорса, Велеса, Перуна; в iншому мiсцi в тяжких муках
стогнуть патрiархи i ║пiскопи, немилостивi князi й царi. Укра┐нська
редакцiя 1747 р. вносить у картини мук побутовий елемент, розправляючись з
дрiбнiшими гнобителями та ошуканцями трудового селянства i показуючи, як
терзаються шахра┐ - мiрошники, кравцi, кушнiри, шевцi, лимарi i т. д.; у
фантастичну розповiдь вторга║ться живе життя, картини реальних
соцiально-побутових вiдносин. Образи потойбiчного свiту втiлили мрiю про
вiдплату за нескiнченнi гiркi кривди, а разом iз тим виконали, до певно┐
мiри, i агiтацiйну роль, так само як виконували ┐┐ образи "Божественно┐
комедi┐" Данте, розумi║ться, незрiвняннi з даним апокрифом щодо художньо┐
сили. Деякi деталi з цi║┐ картини пекельних мук пригадував, можливо,
Котляревський, змальовуючи пекло в "Ене┐дi". Але й стара рамка апокрифа
"Хожденi║ богородицi" та ┐┐ заступництво за грiшних не забулась; вона
перероблена в укра┐нському фольклорi в одну з щедрiвок, широко вiдомих аж
до XIX ст. включно:
Ой сiв Христос вечеряти,
Прийшла до його та божая мати:
"Оддай, сину, райськi ключi
Одiмкнути рай i пекло,
Випустити грiшнi душi" i т. д.
Так i iншi апокрифи з розвиненiшою фабулою проникали цiлком або
частинами в народнi маси, ширилися серед них i зберiгалися саме завдяки
сво┐й соцiально-моральнiй тенденцi┐.
Серед старозавiтних апокрифiв найбiльш розвинену фабулу мають
апокрифiчнi казки про царя Соломона. Термiн "казка" цiлком застосовний до
цих легенд, якi лише в малiй мiрi ввiйшли до Бiблi┐, але широко
представленi вже в так званiй "Агадi", особливiй галузi ║врейсько┐
талмудiйсько┐ лiтератури[5] , яка виникла в II ст. до н. е. на основi
║врейського фольклору. В переказах про Соломона досить важливе мiсце
займа║ тема розв'язання важких загадок. Вiдомо, яке значення часто ма║ в
казковiй композицi┐ загадка. На загадках буду║ться нерiдко весь сюжет
казки: загадка спрямову║ i пожвавлю║ казкову дiю, будучи спiвзвучною ┐й
сво║ю та║мничiстю, зручною для не┐ сво║ю гнучкiстю, несподiваним
виникненням з переплетенням обставин, здатнiстю тримати увагу слухача в
напруженнi. На загадках буду║ться жанр апокрифiчних запитань-вiдповiдей
("Бесhда трех святителей" та iн.), якi задовольняли колись примiтивну
допитливiсть; з них можна було дiзнатися, на чому держиться земля, вiд
чого походить грiм i блискавка, iз скiлькох "частин" був створений Адам,
хто двiчi помер (Лазар, якого за ║вангельською легендою воскресив
Христос), хто не вмер (Iлля-пророк, живим узятий на небо), хто не зотлiв
(дружина Лота, що обернулася в соляний стовп) тощо. Оточена епiчною дi║ю,
вкладена в уста дiйових осiб, загадка ста║ основою апокрифiчних переказiв
про суди царя Соломона, про його змагання в мудростi з царицею Савською i
з перським царем Дарi║м. Цариця, що з'явилася "вiд пiвдня", хоче поставити
в безвихiдь мудрого царя сво┐ми хитромудрими вiдповiдями. Коли ┐┐
запитують, яке м'ясо вона хоче ┐сти, - вона вiдповiда║: "М'ясо тих звiрiв,
якi ночами лiтають мiж небом i землею, мають кiстянi крила, на небо не
дивляться, голосу не мають". Соломон здогаду║ться, що мова йде про рибу.
Iншим разом цариця одягнула сво┐х отрокiв i дiвчат в однакове чоловiче
вбрання, постригла ┐х однаково i стала вимагати, щоб Соломон розрiзнив ┐х.
Соломон звелiв насипати горiхiв i запропонував позбирати ┐х: отроки стали
класти ┐х собi в кишенi, а дiвчата сипати в рукава. Так знову було
розв'язано загадку, i цариця, повернувшись у свою землю, "подивилась
вельми премудрости Соломонове".
В такому ж дусi i всi оповiдання про суди Соломона, якi доповнюють
║диний описаний у бiблiйному текстi суд. Помер якийсь чоловiк, залишивши
дочку i шестеро синiв. Помираючи, вiн заповiдав золото дочцi, а все iнше
майно старшому синовi. Скривдженi сини пiшли скаржитись Соломоновi.
Соломон запропонував ┐м викопати труп батька з могили, обрубати йому праву
руку i принести: по нiй вiн, нiбито, дiзна║ться, як розв'язати суперечку.
Коли почали розкопувати могилу, то старший син почав просити не чiпати
тiла, обiцяючи подiлити спадщину порiвну. Почувши про це, Соломон
здогадався, що справжнiй син той, хто не дав понiвечити труп, а iншi -
нерiднi дiти померлого.
Суди Соломона i змагання в мудростi - тiльки частина легендарного циклу
про знаменитого царя. Центральною частиною циклу ║ перекази про збудування
Соломоном i║русалимського храму при сприяннi демона Ашмедая (Асмодея),
який у слов'янських обробках перетворився в казкового Китовраса. О.М.
Веселовський, що спецiально вивчав даний цикл у планi
порiвняльно-лiтературного дослiдження, виводив прiзвисько Китовраса вiд
Кентавра старогрецько┐ мiфологi┐. В переказах про Соломона i Китовраса ми
знайдемо багато дуже поширених казкових мотивiв: добування рiдкiсних
предметiв (для збудування храму добува║ться камiнь, або "черв", - шамир,
завдяки якому можна дерево i камiнь обтiсувати без усякого шуму), боротьба
з чудесною, напiвдемонiчною iстотою, яка теж зада║ загадки (цi║ю iстотою ║
Китоврас, необхiдний для допомоги при добуваннi шамиру), закляття демона,
що повста║ проти свого повелителя, i вмiщення його в посудину, викрадання
дружини (Китоврас завозить дружину Соломона) i, нарештi, мотив про гордого
царя - чи не найпопулярнiший у всьому циклi. Китоврас, дiставши чародiйний
перстень царя Соломона, закида║ царя на край свiту, а сам набира║ його
образу i сiда║ на його престолi; Соломон ста║ жебраком, мандру║ i, тiльки
цiлком смирившись, через деякий час поверта║ собi царство.
Укра┐нськi народнi казки не запам'ятали мудруватого iменi Китовраса,
але добре знають премудрого Соломона i багато разiв варiюють мотиви, що ║
в апокрифiчних переказах. Казки про Соломона легко знайти в
першому-лiпшому збiрнику укра┐нських народних казок. В "Малорусских
народных преданиях и рассказах" М. Драгоманова ми знайдемо, наприклад,
казку з епiзодами дитинства Соломона, другу - про зраду дружини i
покарання ┐┐ Соломоном, третю - про Соломона та його злу матiр, четверту -
про суд Соломонiв. Не позабуто в них i образ Китовраса, але вiн
назива║ться тут сатаною, або дияволом.
В однiй з таких казок розповiда║ться, як Соломон за вечерею
засперечався з сатаною, хто з них сильнiший i владнiший. Сатана
похваля║ться, що може обернути всю безлiч сво┐х слуг у маковi зерна i
замкнути в однiй бочцi. Соломон не вiрить. Сатана викону║ те, що обiцяв.
Соломон закляв вiщим словом бочку i закопав ┐┐. Так i загинули б демони,
якби згодом, спокушений скарбами, обiцяними сатаною, цар Iрод
(новозавiтний персонаж) не вiдкопав бочки i не випустив чортiв.
Перед нами мотив про "замкненого бiса", який обiйшов казковий епос
усього свiту вiд арабсько┐ "Тисячi i однi║┐ ночi" до укра┐нських казок про
те, як бiдний селянин замкнув 12 злиднiв у бочку, а його багатий
заздрiсний брат визволив ┐х собi на лихо. Замiсть злиднiв iнодi виступа║
недоля, iнодi смерть.
У писаних апокрифах про Соломона це оповiдання ма║ заголовок: "Како
Соломон закопа бhси в единой дельвh (бочцi) тьмами тем, тысящами тысяч".
Вiдокремившись вiд iменi Соломона, мотив замкненого бiса з фольклору
перейшов i в художню лiтературу (оброблений I. Франком, на основi усного
переказу, в оповiданнi "Без працi" i Гоголем в "Ночi перед рiздвом").
Мотив про царя, що втрача║ царство i ста║ вбогим, особливо полюбився
фольклоровi прихованою в ньому соцiально-викривною тенденцi║ю. В XVII ст.
старовинна лiтература ще раз зустрiлася з ним у повiстi про гордого царя
Iовiнiана з перекладного збiрника "Римськi дiяння". Укра┐нська народна
казка зна║ його i з iм'ям царя Соломона, i без цього iменi (наприклад,
серед казок, зiбраних Рудченком, - "Южнорусские сказки", т. 2, стор. 36).
Бiльшiсть апокрифiв сво║ю формою нагадують кiнець кiнцем бiльш-менш
насиченi фабульним матерiалом казки. Зв'язок з церковною лiтературою
виявля║ться лише в iменах i деяких деталях оповiдання, яке в цiлому
розраховане на цiкавiсть i тому легко переходить з письменства в казковий
фольклор. Мораль, що виплива║ з апокрифiчних оповiдань, мало спiльного ма║
з мораллю офiцiально┐ церкви. Апокрифiчна лiтература любить зниження
священних осiб i подiй: вона часто-густо, так би мовити, демократизу║ i
божество, i святих, зводячи ┐х з ┐хньо┐ висоти на рiвень повсякденних
побутових вiдносин. Апостоли ходять по Землi не стiльки як проповiдники
християнського вчення, а як звичайнi мандрiвники. Виголодавшись, вони,
проходячи полями, просять хлiба у селянина, але бiдняковi нiчого дати. Вiн
iде до мiста по хлiб, а тим часом апостоли беруться за плуг, орють i
сiють; чудесним способом перед самим поверненням старого селянина нива
вкрива║ться спiлим житом. I цей апокрифiчний переказ пiдхоплений був
щедрiвками:
В чистiм полi плужок оре,
А в тiм плужку чотири воли половi┐,
А в них роги золотi┐.
Святий Петро за плугом ходить,
Святий Павло воли гонить,
Пресвятая дiва ┐сти носить,
┐сти носить, бога просить:
"Уроди, боже, жито, пшеницю,
Усяку пашницю..."
Лiтература панiвних класiв не затримувалась на такiй тематицi. Але
часто-густо апокрифiчна розповiдь не тiльки видозмiню║ церковну мораль, а
й зовсiм знiма║ момент цi║┐ моралi. Так, милостивий образ Христа,
проповiдника любовi до ближнього, руйну║ться, наприклад, оповiданнями
апокрифiчного ║вангелiя Фоми, якi показують Христа свавiльним, примхливим
пiдлiтком, що користу║ться сво║ю силою для жорстоко┐ помсти сво┐м
напасникам. Переслiдувачi юного Iсуса слiпнуть, сохнуть, падають мертвими.
Вiн творить чудеса, але й вони розрахованi на здивування читача, а не на
його душевне розчулення.
Церква вносила апокрифiчнi перекази в iндекси заборонених книг,
засуджувала ┐х як "басни и кощюни", але часто-густо користувалася ними i в
сво║му образотворчому мистецтвi, i в проповiдях, i в iнших видах церковно┐
лiтератури, зокрема в лiтературi агiографiчнiй.
АГIОГРАФIЧНА ЛIТЕРАТУРА_
Агiографiчна (вiд грецького agioz - святий, grajw - пишу) лiтература
становить другу популярну групу перекладного письменства, введеного
християнським культом. До не┐ входять так званi "житiя святих". Житi║ -
бiографiя видатно┐, з погляду церкви, особи, що написана в тонi ┐┐
вихваляння. Починаючи з епохи сво║┐ боротьби з язичництвом (з античними
релiгiями), християнство зiбрало чимало спогадiв про сво┐х ревносних
прихильникiв, якi або заплатили за свою вiдданiсть новiй релiгi┐
мученицькою смертю (мученики), або безстрашно визнавали ┐┐, зазнаючи
утискiв i страждань (сповiдники), або, займаючи керiвний пост у
християнськiй общинi, сприяли змiцненню нового культу (святителi;
по-грецькому - ║пiскопи, буквально - наглядачi), або прославились життям,
строго згiдним з приписами церковно┐ моралi (преподобнi). Дi┐ останнiх
полягали в аскетичних подвигах, наприклад у вiдмовленнi вiд ┐жi (посники),
в цiлоденному стояннi на якомусь пiдвищеннi - "столпi", в станi мовчазного
самозаглиблення (столпники); ще iншi вiдмовлялись з любовi до бога вiд
вищого людського дару - розуму, симулюючи iдiотизм i божевiлля (Христа
ради юродивi). Аскетизм як форма морально┐ поведiнки не ║, як вiдомо,
приналежнiстю тiльки християнсько┐ релiгi┐ - вiн поширений був уже в
античностi, знали його i брахманiйська, буддiйська i магометанська
релiгi┐.
Цих сво┐х дiячiв християнська релiгiя називала загалом - "святi".
Пам'ять про них становила гордiсть церкви, житт║писи ┐х подавались як
iсторично-цiнний спогад, як приклад, що заслугову║ наслiдування, як одна з
форм релiгiйно┐ християнсько┐ пропаганди. Однак правдивих iсторичних
документiв, що ┐х мали пiд рукою автори житiй, було небагато. На допомогу
приходив матерiал, нагромаджений античною мiфологi║ю, схiдними казками i
легендами - то у виглядi цiлiсних сюжетiв, то у виглядi окремих мотивiв; в
iнших випадках образ святого виникав з уособленого абстрактного поняття;
iнодi приводом до виникнення легенди служила навiть пряма помилка,
наприклад неправильно прочитане iм'я.
Наукова критика вiдзначила, наприклад, вiдбиття старогрецького мiфа про
Едiпа, батьковбивцю i кровозмiсника, в християнських житiях св. Григорiя i
св. Юлiана Милостивого (цi мiфи зв'язанi також з християнськими легендами
про Iуду Зрадника). Розповiдь про те, як римський iмператор Август наказав
кумкаючим жабам мовчати i вони замовкли, повторено в застосуваннi до
багатьох святих, схiдних i захiдних. Староримськi божества Вiрнiсть i
Згода мають сво┐ аналогi┐ в образах християнських святих - Вiри, Надi┐,
Любовi та ┐х матерi Софi┐ (по-грецькому - Мудрiсть). Напис на верстовому
каменi староримсько┐ дороги: ("83 milliario" ("83 милi"), прочитаний як
"83 milites" ("83 во┐ни"), да║ привiд до агiографiчно┐ легенди про 83-х
нiби похованих там во┐нiв-мученикiв i т. iн.
Особливо вдячний матерiал авторам житiй давали ║вангельськi розповiдi
про життя i чудеса Христа. Христос - iдеал, що його повинен наслiдувати
святий, а тому житi║ пристосову║ свою розповiдь до ║вангельсько┐,
поповнюючи недостачу вiдомостей ситуацiями, аналогiчними до життя Христа.
Ще в дитинствi святий, виявляючи незвичайну мудрiсть, диву║ навколишнiх,
як дитина i отрок Iсус в квангелi┐; так само, як диявол спокуша║ Христа в
пустинi, так пробу║ вiн збити рiзними спокусами з дороги спасiння i
святого; чудеса, творенi святими, ║ також варiанти чудес квангелiя.
Отже, перед новою лiтературною формою "житiя" (новизна ┐┐, звичайно,
вiдносна, бо самий жанр бiографi┐ був доведений до високо┐ досконалостi ще
античнiстю) вiдразу поставала небезпека вдатися в шаблон. Цi║┐ небезпеки
вона й не уникнула. Цiлий ряд житiй склада║ться з риторичних схем,
загальних мiсць, з якими нема чого робити iсториковi i вiд яких мало
користi iсториковi лiтератури. Але поряд iз шаблоном бiльшiсть житiй
мiстить i елементи, навiянi живою дiйснiстю: в них вiдбились мiсцевi
побутовi риси i риси епохи, в них знайшли свiй вияв iдеали рiзних
суспiльних груп, починаючи вiд перших часiв християнства i кiнчаючи епохою
капiталiзму, коли новi святi з'являлися вже дуже рiдко. Житi║ неминуче
повинно було займатися не тiльки зовнiшньою бiографi║ю святого, а i його
"внутрiшнiм життям", - iнакше кажучи, його психологi║ю: в цьому
лiтературне значення житiй, якi пiдходили, хоч i боязко, до розв'язання
художньо┐ проблеми зображення людсько┐ психiки. Фантастика житiй, ┐х
повчальнiсть, подавана в живих образах, в непозбавленiй драматизму формi,
цiкавi побутовi деталi - все це забезпечувало жанровi популярнiсть серед
читачiв. Житiями захоплювались, як потiм захоплювались романами: в образах
головних дiйових осiб вбачали iдеал, зразок поведiнки. За типом
перекладно┐ житiйно┐ лiтератури створювалась своя, оригiнальна, яка так
само пiдготовляла, хоч i повiльно, можливiсть пiзнiшо┐ появи в читацькому
середовищi психологiчного роману.
Слов'янськi переклади пам'яток агiографiчно┐ лiтератури прийшли на
Ки┐вську Русь, мабуть, одночасно з богослужебними книгами. Звичайно житiя
приходили в складi двох збiрникiв.
Перший, що по-грецькому називався Мiнологi║м (Мiсяцесловом), або
Синаксарем (збiрником), у слов'янському перекладi дiстав назву "Пролога"
(за першою статтею грецького збiрника -прологом, тобто передмовою). На
початку це збiрник дуже коротких пам'яток, розмiщених у порядку церковного
календаря, з доданням таких же коротких замiток про свята "господськi" i
"богородичнi"), бiльше довiдник, нiж книга для читання. Далi збiрник
значно розширився пiсля додання нових житiй святих (мiсцевих), повчань,
цiкавих повчальних легенд з рiзних джерел. Вийшла велика хрестоматiя
рiзноманiтного, цiкавого в цiлому, але, звичайно, пiдпорядкованого
церковним тенденцiям читання.
Другий тип збiрника - "Четь┐-мiне┐" (вiд грецького mhn - мiсяць) -
збiрник широких житiй, також розмiщених у календарному порядку (дванадцять
частин за дванадцятьма мiсяцями року), причому на кожний день, в порядку
зазначено┐ вище i║рархi┐, пода║ться декiлька житiй рiзного обсягу, аж до
розмiрiв повiстi i навiть роману.
Найстарiшi списки "Пролога" припадають на XII - ХIII ст.; списки
"Четь┐х-мiней" збереглися вiд ще бiльш ранньо┐ пори (найстарiшi, що дiйшли
до нас частинами, належать до XI ст.) i iснували на Укра┐нi аж до XVII
ст., коли один з тодiшнiх укра┐нських письменникiв, Дмитрiй Туптало,
зробив нову обробку всього житiйного матерiалу, яка вийшла друком у 1689
-1705 pp. i вiдома пiд назвою "Четi┐х-мiней Дмитрiя Ростовського". Аж до
новiтнiх часiв "Четь┐-мiне┐" були однi║ю з найпоширенiших книг до читання
не тiльки серед панiвних класiв, а й серед письменного селянства. Згадуючи
сво║ дитинство, Шевченко в епiлозi "Гайдамакiв" говорить:
Бувало, в недiлю, закривши Мiнею,
По чарцi з сусiдом випивши тi║┐,
Батько дiда просить, щоб той розказав
Про Колi┐вщину...
Ще бiльше читались, звичайно, "Четь┐-мiне┐" в новооберненiй у
християнство Ки┐вськiй Русi. Iнок Зарубського монастиря (Ки┐вського
князiвства) Георгiй у повчаннi (XII ст.) рекоменду║ сво║му духовному
синовi цей церковний епос, який, очевидно, повинен витiснити язичницькi
казки i саги: "Аще ли глума ищеши и веселiя, и всякiе утhnхи, то прi║м
животворныя книгы i почhсти (прочитай) святых муж повhсти, и ученiя, и
дhла".
Вiзантiйська лiтература знала три типи житiй: житiя реторичнi, житiя
лiтургiчнi (що читалися пiд час вiдправи культу) i житiя народнi. Само
собою зрозумiло, що найбiльшо┐ популярностi в Ки┐вськiй Русi набули житiя
останнього типу, названi народними, звичайно, не тому, що вони виникли в
народi, а тому, що вони розрахованi були на широкого читача.
Виникнення монастирiв - зокрема заснування Ки║во-Печерсько┐ лаври -
викликало iнтерес до житiй засновникiв схiдних монастирiв: уже автор
"Житiя Феодосiя" Нестор друго┐ половини XI ст. посила║ться на вiдомi йому
житiя Антонiя Великого, Сави Освященного, квфiмiя - видатних пустинникiв
Сходу. Особливий слiд в ║вропейському мистецтвi лишило "Житi║ Антонiя
Великого", написане Афанасi║м Александрiйським (IV ст.) i рано перекладене
слов'янською мовою. Тема "спокуси святого Антонiя" довгий час була
поширеною темою захiдно║вропейського живопису; у французькiй лiтературi
XIX ст. житi║ дало матерiал для фiлософсько┐ поеми в прозi Флобера
"Спокуса св. Антонiя". Але Антонiй Афанасiя Александрiйського ще дуже
далеко сто┐ть вiд Антонiя Флоберового.
В житi┐ постiйно пiдкреслю║ться байдужiсть Антонiя до освiченостi i
свiтського знання. В дитинствi Антонiй не вчиться грамоти; пам'ять замiня║
йому начитанiсть; вiн премудрий i розумний, хоча зовсiм "не учился
книгам". Коли язичницькi фiлософи прийшли його "спокушати", вiн у
вiдповiдь запитав ┐х: що чому переду║ - розум чи письмена: "Разум ли от
письмен составися или письмена от разума произыдоша", i фiлософи примушенi
були визнати першенство розуму. "Сего ради, - вiдповiда║ Антонiй, - аще
кому разум здрав ║сть, сей письмен не ищет". I в прикiнцевiй похвалi
святому автор ще раз пiдкреслю║, що Антонiй прославився "не хитрости ради
книжных словес, ниже мирские ради мудрости и любопрения, ни ради нарочита
рода, ниже богатств бесконечное собрание его прослави, но богоугодное
житие".
З дитинства Антонiй не цiкавиться "миром". Дитячi iгри його не
приваблюють. Зате вiн ретельно ходить до церкви. Пiсля смертi батькiв,
увiйшовши одного разу до храму, вiн чу║ слова, що там читаються: "Якщо
хочеш бути досконалим, iди продай майно i грошi роздай жебракам". Так вiн
i робить. Дальше його життя - ряд аскетичних подвигiв: пiст, умертвiння
плотi, життя в дикiй пустелi, де потiм навколо нього збираються
послiдовники i заснову║ться монастир. Саме тут i починають його спокушати
демони. Спочатку вони намагаються збентежити його рiзними житт║вими
спогадами i турботами; далi вони страхають його звуками грому, примарами
диких звiрiв, заслiплюють його чудесним свiтлом, бентежать грою i танками,
але святий не пiдда║ться. Одного разу демон постукав у ворота монастиря i
почав скаржитися Антонiю на монахiв, якi ненавидять його без усяко┐
причини: "Я ж ┐м нiчого не роблю, самi вони себе i один одного бентежать".
Антонiй змушений був визнати справедливiсть слiв демона. Ставши
засновником i главою обителi, Антонiй запроваджу║ в нiй суворий чернечий
статут, викрива║ язичникiв i ║ретикiв, повча║ братiю, творить чудеса i
кiнець кiнцем помира║, вiдчуваючи наближення ангелiв, що прийшли по його
душу.
Крiм епiзодiв iз спокусами, житi║ бiдне на фабульнi моменти i становить
iнтерес, головним чином, для чернечого середовища. В ньому заперечу║ться
не тiльки сучасний побут, а й усяке мирське пiклування про житт║вi
потреби. Це типове житi║ аскета, для якого важливi тiльки питання
морального самовдосконалення, що розумi║ться як знищення в самому собi
всяких бажань i потреб. Читач-мирянин вiддавав перевагу перед Антонi║м
iншим святим, що ближче стояли до мирського життя, брали участь у ньому
хоч би сво┐ми чудесами. В народному середовищi набули слави святi, що ┐х
образи якимсь шляхом асоцiювалися з образами старих язичницьких богiв i
напiвбогiв, утворюючи в результатi нову язичницько-християнську мiфологiю,
розвитковi яко┐ церква не перешкоджала, а з свого боку готова була
пристосувати сво┐х святих до народних навичок i потреб.
Внаслiдок так званого двовiрства (про яке мова буде далi) "язичницьке",
змiшуючись з "християнським", фактично взяло гору над ним: населення
дохристиянського слов'янського "Олiмпа", зрiсши в багато разiв, зажило з
новими прихiдцями бiльш-менш добросусiдським життям. Новий релiгiйний
синкретизм утворювався тим легше, що церковна християнська обряднiсть
мiстила в собi багато магiчних елементiв, як i обряднiсть язичницька, а
християнськi святi поповнили недолiк у рядах "вищих богiв" i дали iмена
багатьом безiменним до того часу силам, уособленим в анiмiстичному
свiтоглядi. Святий Iлля-пророк увiбрав у себе риси бога-громiвника; в
образi Iвана Купали об'║дналась згадка про Iоанна Хрестителя з образом
стародавнього сонячного божества; святий Георгiй Побiдоносець, на
укра┐нському грунтi в пiзнiшi часи вiдомий пiд iм'ям святого Юрiя, став
покровителем стад i полiв, повелителем вовкiв, начальником весни, можливо,
також будучи прямим заступником слов'янського бога Велеса. Окремi
представники церкви протестували проти цi║┐ "паганiзацi┐" (вiд латинського
paganus - язичницький) християнських святих: "На Георгия мученика празник
диаволский на поле изшедших сатанh офhру танцами и скоками чинти
разорhте", - обурювався наприкiнцi XVI ст. Iван Вишенський; але старовиннi
звича┐ держалися мiцно i були вигiднi для само┐ церкви, яка заохочувала
цi, так би мовити, самочинно виниклi культи. Серед iнших святих особливо
популярний на Укра┐нi був святий Микола Мирликiйський - "Мирноки┐вський",
як назива║ його народна пiсня, переусвiдомлюючи по-сво║му незрозумiлу
грецьку географiчну назву. З його iм'ям зв'язаний цiлий ряд укра┐нських
народних легенд, почасти побудованих на мотивах його житiя, почасти
заснованих на якихось дохристиянських переказах. Якщо, наприклад, святий
Пантелеймон, на прiзвище Цiлитель, став покровителем народно┐ медицини,
святий Вонiфатiй - спецiалiстом по лiкуванню пияцтва, то святий Микола
вiдомий як рятiвник потопаючих, поручитель у грошових справах, який аж
нiяк не вiдзнача║ться християнською лагiднiстю. Вiзантiйське житi║ святого
Миколи вже в XI - XII ст. стало доповнюватися оригiнальними розповiдями
про його чудеса, якi вiн зробив уже в межах Ки┐всько┐ Русi.
Один киянин вiдпустив на волю взятого в полон половця пiсля того, як
той поклявся iм'ям святого Миколи, що доставить викуп. Половець гадав, що
iкона Миколи, перед якою вiн поклявся, нiчого йому не зробить, якщо вiн не
викона║ сво║┐ клятви. Микола тричi з'явля║ться до половця i нагаду║ про
викуп. На третiй раз вiн скида║ половця з коня, мучить i б'║ його об
землю. Наляканий половець вибира║ться до Ки║ва i на велику втiху киянина
вруча║ йому обiцяний викуп, розповiвши про явлення святого Миколи.
Ту саму роль вiдiгра║ святий Микола i в фольклорi, як можна бачити з
оповiдання, записаного I. Манжурою на колишнiй Катеринославщинi.
Один бiдний селянин не мiг заплатити подать. Його покликали до
"збiрнi", стали бити i, нарештi, прив'язали до стовпа. Знайомий ║врей дав
йому грошей, взявши з нього перед iконою Миколи клятву, що вiн ┐х поверне.
Справи селяниновi пiдправились, вiн розбагатiв, але клятви не виконав. I
от одного разу в полi його наздогнав фургон, пере┐хав його, зламав йому
саме ту руку, якою вiн брав у ║врея грошi. Видужавши, селянин розкаявся i
повернув грошi ║вре║вi.
Наведенi оповiдання - тiльки незначна частина оригiнального, писаного i
усного, легендарного епосу про святого Миколу, епосу, що виник у Ки┐вськiй
Русi i на Укра┐нi на основi житiйних легенд i ще не досить дослiджений
лiтературознавцями i фольклористами. Але житiя могли ставати популярними i
не лишаючи помiтних слiдiв у фольклорi. Поряд з житiями, пройнятими
аскетичними чи строго ортодоксальними тенденцiями, до складу тих самих
"Четь┐х-мiней" потрапляли i житiя, з офiцiйного погляду, апокрифiчнi,
"отреченнi", або тому, що в них подавались факти, зовсiм невiдомi
канонiчним писанням, або тому, що в них, хоч i в приглушенiй формi, чулись
ноти протесту проти панiвних класiв. Нерiдко сво║ю формою цi житiя далеко
вiдходили вiд усталеного агiографiчного типу житiй, проте це не заважало
┐м сильнiше впливати на фантазiю i почуття широкого кола читачiв. Такими,
║, наприклад, багатi на есхатологiчнi мотиви житiя Василiя Нового (грецька
пам'ятка Х ст.) i Андрiя Юродивого (X - XI ст.).
Житi║ Василiя Нового збереглося в слов'янських рукописах XIV i
наступних столiть, але, очевидно, перекладалось ранiше. Воно набуло
великого поширення, i майже нема║ жодного великого рукописного збiрника,
де не було б списку цього житiя. Почина║ться воно звичайно: святу людину
без роду i племенi, бродягу, що видався пiдозрiлим вiзантiйським властям,
заарештували, кинули в тюрму i взяли на тортури, але цим не добились вiд
нього потрiбних про себе вiдомостей. Кiнець кiнцем його випустили.
Добродiйники дали йому притулок, приставили до нього в служницi бабусю
Феодору. Василiй живе в столицi разом з гуртком сво┐х шанувальникiв,
спостерiгаючи двiрцевi перевороти i чвари, що тут вiдбуваються. У нього
дар провидiння, i на цьому заснованi його нечисленнi чудеса; загалом вiн
особа загадкова, i про нього самого розповiсти майже нiчого: його житi║ -
привiд для двох великих додаткiв, зв'язаних з житi║м майже механiчно. Цi
додатки - розповiдь Феодори, що явилася пiсля смертi учневi Василiя
ченцевi Григорiю, про повiтрянi митарства i видiння самого Григорiя npo
страшний суд.
Феодора докладно розповiда║, що вона почувала пiд; час смертi. Ангели
взяли ┐┐ душу i повели до бога. По дорозi. душа робить двадцять двi
зупинки; саме вони i називаються митарствами. На кожнiй зупинцi демони в
образi страшних ефiопiв затримують душу i подають ┐й рахунок ┐┐ грiхiв.
Ангели протиставляють йому добрi дiла Феодори i заслуги святого Василiя;
зваживши грiхи й заслуги, вiдкупляються вiд злих митарiв i йдуть далi.
Iнший епiзод - видiння Григорiя про останнi днi i страшний суд: тут -
картини пекла i раю, блаженство праведних, муки грiшникiв - образи, що, за
лiтописним переказом, вразили колись уяву князя Володимира i широко були
потiм використанi церковним живописом. Поряд з апокрифiчним "Хожденi║м
богородицi по мукам" - це ще одна вiзантiйсько-слов'янська паралель до
"Комедi┐" Данте. Основне джерело оповiдання - Апокалiпсис i "видiння", а
разом з ними - враження вiд реально┐ дiйсностi, реалiстичний змiст,
прибраний в "iрреалiстичну" форму.
Автор, за словами О.М. Веселовського, любовно опису║ картину суду, "з
видимим iнтересом стежачи, як спускаються i пiднiмаються ангели, як сонм
за сонмом виступа║ на сцену, i йдуть яснi юрби вiд великого града до Едема
i вiд оновлено┐ землi до врат неба. Це великий царський вихiд
вiзантiйського двору з усiма його церемонiями, перенесений у церковний
вжиток i звiдти на небо серед сяяння, у славословлення i риторики. Автор,
очевидно, пройшов риторичну школу: його ангели лiтають, як блискавка, як
орли i швидколiтнi яструби, святi - як яснi горлицi... Деякi образи не
позбавленi поезi┐: ангели черпають золотими посудинами вiд
нецьогосвiтнього вогню, що росить свiтлом, i несуть його у високостi, на
вiвтар господа. Поряд з епiтетами реального характеру iншi позбавлено
всяко┐ образностi: мисленi каменi, розумнi вертогради".
Незважаючи на деякi слiди риторично┐ виучки в автора, в цiлому житi║
Василiя Нового вiдступа║ вiд шаблону риторичних житiй i наближа║ться до
тi║┐ групи, яку вище названо було "народною". Ще далi вiд традицiйно┐
форми сто┐ть перекладене також у домонгольську епоху "Житi║ Андрiя
Юродивого" (в уривках збереглося в "Прологах" XIII - XIV ст., повнiстю - у
списках, починаючи з XIV ст.).
Родом скiф (слов'янин), Андрiй був слугою вiзантiйського вельможi
Феогноста. Вiн видiлявся серед iнших слуг розумом i величною красою.
Одного разу йому сниться iподром, де один проти одного стоять готовi до
змагання люди в бiлому одязi i чорнi ефiопи. Осторонь свiтлий юнак з
дорогоцiнними вiнками - нагородою для переможця. Пристрасне бажання
здобути вiнець обiйма║ Андрiя; втрутившись у змагання, вiн перемiг
найстрашнiшого з ефiопiв i тут же у снi дiстав роз'яснення i заповiт:
"Вiнцi - це вiнцi Христовi, ефiопи - сили демонськi. Iди з миром, як друг
наш i брат, стань юродивим Христа ради".
З цього часу Андрiй зрiка║ться свого розуму, його визнано божевiльним,
вiн живе в холодi i в спецi просто неба, ночу║ на купах смiття, ┐сть що
попало, зазна║ побо┐в i знущань. Вiн покинутий - навiть собака, до якого
вiн прихилився в лютий мороз, щоб зогрiтися, гарчить i вiдходить вiд
нього. Але вiн винагороджений у снi i наяву незвичайними видiннями. Якось,
замерзаючи, побачив себе в раю. Замiсть подертого лахмiття, на ньому
дорогий одяг, немов витканий блискавками; на ногах, звичайно босих, -
позолоченi чоботи, на головi вiнець блискучий. Навколо нього чудеснi
дерева, запашнi вiтри. Вiн ходить у райських садах, пишаючись i
торжествуючи: "То не мав де голову прихилити, а то ходжу тут, мов цар
якийсь".
"Чудеснi привиди" (створенi й тут за земним образом i подобою)
чергуються в житi┐ з жанровими малюнками життя великого мiста, сповненого
контрастiв бiдностi й багатства, сповненого соцiальних i економiчних
суперечностей. В житi┐ нема║ плану, воно все склада║ться з епiзодiв, але
крiзь усi епiзоди проходить ║дина соцiальна тенденцiя. От Андрiй
спостерiга║ похорон багача: померлого проводжа║ пишна процесiя, але тiльки
одному святому видно, що за гробом iде цiлий натовп демонiв в образi
танцюючих i радiючих ефiопiв i блудниць. Ангел роз'ясню║ Андрi║вi грiхи
померлого. Найтяжчий з них - гноблення багатим сво┐х слуг: вiн ┐х морив
голодом, лишав у холодi без одягу й взуття, бив, розбещував. Iншим разом
Андрiй, зустрiвши якогось багача, попросив у нього милостинi, але той
вiдмовив. "Правду про вас сказано,- говорить святий,легше верблюдовi
пройти крiзь вушко голки, нiж багатому в царство боже". Багатий смi║ться,
що юродивий циту║ святе письмо, i вiдповiда║: "Ти бачиш нас багатими, а
якби знав, скiльки ми для вас робимо". У вiдповiдь Андрiй говорить про те,
що багачi ненаситнiшi за море, змiй i саме пекло. Але, дода║ вiн -
"подщимся, душе моя... и паки в жерновы мелимы: несть бо далече, да пойдем
тамо, идеже ║сть зобь добрая и вода медвяная". Цей час - не тiльки за
гробом, а в перспективi земного майбутнього, про яке Андрiй розмовля║ iз
сво┐м учнем кпiфанi║м: "В последняя дни восставит господь царя от нищеты;
ходити начнет по мнозе правде и всяку брань уставити, и нищая богаты
сотворит и будут человеци во дни его богати... и ходяще без боязни ратного
строения, и без печали ходяще по земли, занеже брани не будеть".
Перед нами вже не тiльки iндивiдуальний моральний iдеал, а й до певно┐
мiри соцiальна утопiя. Загалом вона та сама, що й у старозавiтних
пророкiв. Лев ляже поруч з агнцем, у кожного буде свiй виноградник: iдеал
дрiбного власництва, привабливий для бiдноти, але недосяжний, особливо в
умовах феодально┐ епохи. В цих умовах вiн мiг мати i прогресивне значення,
зливаючись з протестом всi║┐ знедолено┐ маси.
Вже з наведених прикладiв ми бачимо, який рiзноманiтний змiст мiг
вкладатися в традицiйну форму житiй. Термiном "житi║" позначалися нерiдко
i твори, якi за сво┐м типом належать, з нашого погляду, до жанру роману -
таке, наприклад, "Житi║ святих Варлаама i Iоасафа, царевича iндiйського".
Пам'ять цих святих вiдзнача║ться в православному церковному календарi
19 листопада. Слов'янський переклад житiя з грецько┐ з'явився в Ки┐вськiй
Русi ще в домонгольську епоху, хоча рукописи, що збереглися, не старiшi
XIV ст. Вже в 1637 р. в друкарнi Куте┐нського монастиря вийшло друковане
видання: "Гисторiя албо правдивое выписанiе святого Iоанна Дамаскина о
житiй святых отец Варлаама и Осафа и о наверненю iндiян". В додатку до
тексту вмiщено оригiнальну "Пhснь святаго Иосафа, кгды вышел на пустиню",
яка стала потiм зразком для цiлого ряду руських духовних вiршiв i
укра┐нських "побожних пiсень". Пiзнiше, в скороченiй переробцi, житi║ було
вмiщене в "Четь┐х-мiнеях" Дмитрiя Ростовського.
Стислий змiст житiя такий. В iндiйського царя Авенiра, гонителя
християн, довгий час не було дiтей. Коли, нарештi, народився син, названий
Iоасафом, звiздар провiстив, що, пiдрiсши, царевич стане послiдовником
християнства.
Засмучений цар вирiшив запобiгти здiйсненню провiщення. Вiн вiдводить
для Iоасафа розкiшний палац, оточений садом i iзольований вiд усього
зовнiшнього життя. Вiдвiвши вiд царевича всякi тяжкi враження, цар
сподiва║ться приспати його душу i уберегти ┐┐ вiд шкiдливих християнських
впливiв. Але рання допитливiсть розуму царевича призводить до того, що
цар, пiсля багатьох просьб, змушений був дозволити йому вихiд з розкiшно┐
темницi. Ви┐хавши, царевич зустрiча║ хворого старика i дiзна║ться, що на
свiтi iснують старiсть, горе, смерть. Тривога закрада║ться йому в душу, i
вiн терза║ться нерозв'язаними питаннями.
Тодi, з навiяння божого, пустинник Варлаам, переодягнувшись купцем,
приходить до Iоасафа. Вiн заявля║, що принiс дорогоцiнний камiнь з
чудодiйними властивостями: глухим вiн поверта║ слух, нiмим да║ голос, але
вручений вiн може бути лише тому, хто цнотливий i ма║ чистий зiр, -
iнакше, взявши його, ослiпнеш. Купця пропускають, i Варлаам почина║ свою
проповiдь, внаслiдок яко┐ царевич ста║ християнином.
Марно цар-батько наказу║ зловити Варлаама, марно прагне переконати
сина, органiзовуючи для цього релiгiйний диспут, намагаючись вiдвернути
його спокусою жiночо┐ краси, - Iоасаф лиша║ться непохитним. За порадою
одного з вельмож, цар вiдда║ синовi в управлiння половину свого царства,
щоб зайняти його розум державними справами. Iоасаф оберта║ сво┐х пiдданих
у християнство, ставить ┐м пiсля смертi свого батька (який прийняв кiнець
кiнцем вiру сина) iншого правителя, а сам iде до Варлаама в пустелю, де
потiм помира║ смертю святого аскета.
Житi║ наближа║ться до роману не тiльки розмiрами, -а й елементами
психологiчного аналiзу: виникнення сумнiвiв у душi Iоасафа, невиразнi
шукання сенсу i мети життя, боротьба мiж любов'ю до батька i любов'ю до
вiдкрито┐ йому Варлаамом релiгi┐ тощо - така рiзноманiтнiсть у зображеннi
внутрiшнього свiту героя не властива житiям i взагалi була новиною в
лiтературi. Читачiв приваблювали також i тi вставнi апологи (притчi),
якими користу║ться у сво┐й проповiдi Варлаам для бiльшо┐ наочностi тi║┐ чи
iншо┐ морально┐ тези. Такою, наприклад, ║ "Притча про однорога (пнорога)",
як вона назива║ться в бiльшостi рукописiв.
Усе земне, - проповiду║ Варлаам, - примарне, як сон. Люди, поневоленi
тутешнiм свiтом, поринули в турботи i не думають про те, що ┐х жде за
гробом, подiбно до тi║┐ людини, яка тiкала в пустелi вiд розлютованого
однорога (в iнших текстах - скажений верблюд, розлютований лев). Тiкаючи,
вона попада║ в глибоку яму; падаючи, хапа║ться за деревце i повиса║ на
ньому. Приглянувшися, бачить, що корiнь деревця невпинно пiдгризають двi
мишi - бiла й чорна; на днi ями - страшний дракон з розверстою пащею
чека║, щоб мандрiвець упав; iз стiни провалля тягнуться до нього голови
чотирьох отруйних змi┐в. Але з гiлок деревця капа║ мед; забувши про всi
небезпеки, людина почина║ вкушати цi мiзернi солодощi i тiшиться ними.
Далi йде тлумачення змiсту: однорог - смерть, що переслiду║ рiд людський;
деревце - життя людське, що невпинно вкорочу║ться змiною дня i ночi (бiла
i чорна мишi); дракон - пекло (або диявол), що чека║ загибелi грiшного;
краплини меду - земнi насолоди, мiзерна "сладость мира сего". Притча
полюбилась i, вiдокремившись вiд даного житiя, iснувала окремо в
старовиннiй лiтературi, у морально-повчальних збiрниках; вiдобразилась
вона i в образотворчому мистецтвi.
Серед iнших притч Варлаама ║ й такi, що згодом можемо зустрiти в творах
найвидатнiших письменникiв ново┐ квропи. Так, сцена вибору нареченого у
"Венецiанському купцi" Шекспiра повторю║ мотив "притчi про ковчеги" з
житiя.
Щоб випробувати сво┐х наближених, якийсь цар наказав зробити чотири
ковчеги (дерев'янi ящики). Два були позолоченi, але наповненi смердючими
мертвими кiстками; два iнших вимазанi смолою i дьогтем, але наповненi
дорогоцiнностями i ароматами. Покликавши вельмож, цар пропону║ ┐м оцiнити
ковчеги. Вельможi, звичайно, обманюються зовнiшнiм виглядом ковчегiв. Цар
користу║ться нагодою i повча║ ┐х: ящики з мертвими кiстками подiбнi до
пишно виряджених пихатих багачiв, а ящики в смолi i дьогтi - до бiднякiв,
якi одягнутi убого, але благоухають i зачаровують прихованими моральними
якостями.
Манера вставних розповiдей зближа║ "Варлаама i Iоасафа" з розповiдною
лiтературою Сходу. Грецький оригiнал житiя припису║ться то якомусь ченцевi
Iоанну, то Iоанну Дамаскiну, вiдомому вiзантiйському письменниковi i
поетовi VIII ст. Однак уже в XVII ст. помiтили схожiсть iсторi┐ Iоасафа з
переказами про легендарного засновника буддiйсько┐ релiгi┐, iндiйського
царевича Сiддарти. Роботи лiтературознавцiв XIX ст. (серед яких почесне
мiсце належить розвiдцi I. Франка) показали з усi║ю переконливiстю, що
"Житi║ Варлаама i Iоасафа" - справдi християнська переробка буддiйських
легенд, "перехожа повiсть", яка втягнута була в коло агiографiчно┐
лiтератури i як житi║ набула широко┐ популярностi у всiх лiтературах
квропи. Особливо полюбились зазначенi вище притчi Варлаама. Вже наприкiнцi
XII ст. ми можемо вiдзначити факт використання однi║┐ з варлаамових притч
вiдомим церковним оратором Кирилом Туровським в "Повhсти к Василию игумену
о бhлоризць". "Притчу об инорогh" в росiйськiй лiтературi переказав
вiршами В. А. Жуковський; ┐┐ використав у сво┐й "Исповеди" Л. М. Толстой.
Серед вiршiв I. Франка в збiрнику "Мiй Iзмарагд" ми знайдемо поетичний
переказ п'яти апологiв Варлаама, витлумачених уже зовсiм по-новому, в дусi
революцiйно-демократичного просвiтительства кiнця XIX ст.
Поряд з житiями до агiографiчно┐ лiтератури належать i малi розповiднi
форми: невеликi оповiдання, анекдоти, влучнi вислови пустинникiв одного
якого-небудь монастиря або кiлькох монастирiв, зiбранi разом i поданi як
записи безпосередньо баченого i почутого укладачем. Звичайна назва ченця -
отець, по грецькому patir, звiдси назва таких збiрникiв "патерики"
(отечники). Вiзантiйська лiтература знала кiлька таких патерикiв.
Найбiльшо┐ популярностi в слов'янських перекладах набув збiрник, складений
Iоанном Мосхом, ченцем кiнця VI - початку VII ст., який об'┐хав разом iз
сво┐м другом Софронi║м монастирi Палестини, кгипту, Синаю, Сiрi┐, Мало┐
Азi┐ й зiбрав там багато рiзноманiтного матерiалу. Книгу свою вiн назвав
"Луг" (по-грецькому leimwn, leimwnarion); слов'янському перекладi книга ця
набула назви "Синайського патерика". В строкатiй сумiшцi, "подiбно до
квiтiв лугових", зiбрано тут у ║диний букет понад 200 окремих оповiдань,
якi загалом становлять чималий iнтерес i для iсторика побуту, й для
iсторика культури. Як i iншi укладачi патерикiв, Мосх не намага║ться
лiтературно обробити сво┐ оповiдання. Оповiдання патерикiв - це звичайнi
записи. "У школi божiй не вчать красно говорити, - зауважу║ укладач одного
з найстарiших патерикiв (Палладiй, IV ст.), - але вчать пiдкоряти свiй
розум вiчнiй iстинi, щоб нею пройнятися".
Нема║ в авторiв, звичайно, i критичного ставлення до зiбраного
матерiалу. В збiрнику Iоанна Мосха дослiдники знаходять, з одного боку,
вiдгуки ║врейських талмудистських переказiв, з другого, - вiдображення
арабського нахилу до розповiдi. Оповiдання суто свiтського змiсту
чергуються з оповiданнями про аскетiв, що прославляють духовну мiць ченцiв
у молитвi й аскетичних подвигах, ┐х покору, постiйне уболiвання за грiхами
тощо. Зрiкаючись всяких житт║вих благ, звiвши сво┐ людськi потреби до
мiнiмуму, людина нiбито набува║ особливо┐ сили, яку вiдчувають навiть
звiрi пустелi. Таким ║ в "Синайському патерику" оповiдання про лева авви
Герасима (в росiйськiй лiтературi воно вiдоме в художнiй обробцi М.С.
Лескова), яке ма║ немало паралелей у казковiй лiтературi, починаючи з
оповiдання про римського раба Андрокла та його лева i продовжуючи
старовинними нiмецькими народними книгами.[6]
Але поряд з такими оповiданнями ми можемо зустрiти у Мосха i суто
свiтську новелу, наприклад оповiдання про злочинну матiр.
Пiд час плавання корабель став у морi, незважаючи на сприятливий вiтер.
Капiтан корабля в розпачi. Раптом вiн чу║ голос: кинь у море Марiю й
закiнчиш благополучно сво║ плавання. Капiтан, не розумiючи, про яку Марiю
йде мова, пiсля повторного поклику та║мничого голосу, гукнув: "Марi║!"
Одна з пасажирок вiдгукнулась i пiдiйшла. Вiдiйшовши з нею осторонь,
капiтан сказав: "Бачиш, Марi║, який я грiшник: через мо┐ грiхи корабель не
може зрушити з мiсця". "Нi, це я грiшниця", - вiдповiда║ Марiя i розказу║
свою iсторiю. Лишившися вдовою з двома дiтьми, вона, полюбила якогось
вiйськового, який, проте, через дiтей не хотiв з нею одружитися. Тодi вона
┐х убила. Але, дiзнавшись про ┐┐ злочин, вiйськовий жахнувся i категорично
вiдмовився стати ┐┐ чоловiком. Злякавшись, щоб не розкрився ┐┐ злочин,
вона втекла. Капiтан, вислухавши розповiдь Марi┐, не наважу║ться кинути ┐┐
в море. Вiн пропону║ ┐й спробу: спершу спуска║ться в човен сам, але
корабель не рушив з мiсця; потiм спуска║ в човен Марiю, i човен негайно
йде на дно, а корабель почина║ йти благополучно. Мотив "сповiдання грiхiв"
на морi ми знаходимо у вiдомiй укра┐нськiй думi про Олексiя Поповича i
бурю на Чорному морi. "Луг духовний" Iоанна Мосха, добре вiдомий уже в
рукопису XI - XII ст., в 1628 р. був надрукований у Ки║вi друкарем
Спиридоном Соболем "в дворh Iова Борецкого, митрополита кiевскаго" -
"Лимонар, сирhч Цвhтник иже во святых отца нашего Софронiя, патриарха
iерусалимскаго, составлен же Iоанном i║ромонахом в лhто шестьсотное..." До
видання додано передмову, яка поясню║, хто був автор i його друг Софронiй,
якому присвячено книгу, i рекоменду║ ┐┐ увазi "зацного чителника".
"Читай теды книгу тую охотною душею и вhрою несумненною и так обычай и
живот твой подлуг читання стосуй, абысь таковых и так презацных мужей,
которых тут выписаных знайдеш, годным ревнителем стал, а за часом их
сполкованню прилучен был..."
Крiм "Синайського патерика", в слов'янських перекладах надходили й iншi
патерики пiд назвами "Скитського", "кгипетського", "Римського" тощо, що
проходили через усе старовинне письменство як руське, так i укра┐нське.
Пiд ┐х впливом виник оригiнальний "Ки║во-Печерський патерик", про який
мова буде далi. Мiж оповiданнями перекладних патерикiв i оповiданнями
"Ки║во-Печерського патерика" часто спостерiга║ться схожiсть, яка
поясню║ться, зрештою, не стiльки запозиченням, скiльки схожiстю побутових
умов монастирського життя i схожiстю думок та почуттiв близько спорiднених
соцiальних груп.
Вплив перекладно┐ агiографiчно┐ лiтератури на лiтературу оригiнальну
винятково великий. Вище вже говорилось про виникнення в фольклорi цiлого
ряду агiографiчних легенд, де вiдгуки житiй переплелись з мотивами, що
йдуть вiд язичницько┐ старовини. Багато чим завдячу║ житiям i лiрична
поезiя напiвкнижного й напiвнародного походження: так званi "набожнi" або
"побожнi" пiснi, що поширювалися серед патрiархально-вiдсталого селянства
i через усну передачу, i через збiрники, рукописнi й навiть друкованi, на
зразок "Богогласника", що з 1790 p. витримав кiлька видань, у складi якого
║ ряд пiсень, взятих iз житiйних збiрникiв (пiснi Параскевi-П'ятницi,
великомученицi Варварi, святому Микола║вi, Олексi║вi - чоловiку божому,
Онуфрi║вi-пустельнику, Георгi║вi Побiдоносцю та iн.). Але далеко бiльший
вплив на всi цi пiснi мала церковна лiрика, iсторiя яко┐ почина║ться з II
ст. н. е. i тягнеться на сходi протягом усi║┐ епохи iснування
Вiзантiйсько┐ iмперi┐.
ЦЕРКОВНА ЛIРИКА
Перекладна церковна лiрика представлена творчiстю багатьох десяткiв
поетiв, серед яких свого часу славилися, наприклад, кфрем Сiрiн (сiрi║ць)
- IV ст., Григорiй Богослов - IV ст., Роман Сладкоп║вець - V ст., Андрiй
Критський - VII - VIII ст., Iоанн Дама скiн - VII - VIII ст., монахиня
поетеса Кассiя - IX ст. та iн. Вiд первiсно┐ простоти i нехитромовностi
вiзантiйська церковна лiрика йшла до велико┐ формально┐ вдосконаленостi,
виробивши новi вiршовi розмiри, створивши мудрованi строфiчнi побудови i
жанри, зумовленi тим чи iншим способом вокального виконання. Суб'║ктивних
елементiв у цiй лiрицi або нема║ зовсiм, або вони незначнi. Вона виявля║
не особистi, а колективнi почуття всi║┐ вiруючо┐ общини. Нема║ велико┐
сво║рiдностi й в доборi поетичних засобiв: вони наперед указанi Бiблi║ю,
книгами Старого i Нового завiту, особливо Псалтирем, i книгами пророкiв;
тому тi самi образи i поетичнi формули ми знайдемо в поетiв, що належать
до рiзних столiть. Оскiльки з християнського погляду особи i подi┐
старозавiтно┐ iсторi┐ - прообрази i передвiсники Нового завiту, остiльки
поезiя ця багата на алегорi┐ i символи, а це, як вiдомо, становить
характерну рису всього середньовiчного релiгiйного мистецтва. З
формального боку, для не┐ характернi засво║нi вiд старо║врейсько┐ поезi┐
паралельнiсть розташування частин, часте повторення рефренiв. Ця лiрика в
деякiй мiрi зазнала впливу i лiрики антично┐, i антично┐ риторично┐ прози,
з яко┐, мiж iншим, запозичений нахил до рими.
Вибранi й систематизованi в окремих збiрниках, цi лiричнi твори цiлою
масою прийшли в слов'янських перекладах у Ки┐вську Русь зараз же пiсля
прийняття християнства. Залежно вiд вмiщеного в них матерiалу цi збiрники
мали рiзнi назви. Так, наприклад, збiрник церковних пiсень, що стосуються
днiв церковно┐ вiдправи на весь рiк, називався "Минея мhсячная", церковнi
пiснi, що стосуються до найзначнiшого з християнських свят - до свята
пасхи i наступних пiсля нього тижнiв, згрупованi в "Трiоди цвhтной"
(грецьке triwdion, слов'янське - "трипhснец"); цьому святу в християнськiй
церквi переду║ семитижневий пiст. Церковнi пiснi, зв'язанi з пiдготовкою
до цього посту й з тижнями цього посту, становлять "Трiодь постную" i т.
д. Перелiченi й подiбнi до них книги рiдко були матерiалом для домашнього
читання, але пiд час кожно┐ церковно┐ вiдправи рiк у рiк слухали в
хоровому й сольному виконаннi твори, що мiстилися в цих книгах, - i вони
не могли не роботи свого впливу, запам'ятовувались.
Церковнi пiснi, читання й обряди, розмiщенi в певному порядку,
пiдпорядкованi ║диному композицiйному задумовi, в цiлому становлять
"службу божу" - культову християнську драму, яка була цiлковитою новиною
для язичникiв слов'ян. Лише деякою подобою тако┐ драми були в них,
наприклад, весiльнi, а також похороннi обряди (старослов'янська тризна).
Церковна драма, бувши таким же синкретичним дiйством, вiдрiзнялася вiд
нього бiльшою розробленiстю i бiльшою складнiстю.
За християнським богослужебним обрядом крились традицi┐, якi перейшли
до нього вiд старогрецького театрального дiйства. Сама внутрiшнiсть
християнського православного храму щодо конструкцi┐ мала багато спiльного
з античним театром. I там, i тут декоративна стiна з трьома виходами; в
грецькому театрi - "скене", в православному храмi - iконостас; середнi
дверi в старогрецькому трагiчному театрi призначались для виходу царiв, а
в iконостасi християнсько┐ церкви вони називались "царськими вратами".
Перед декоративною стiною старогрецького театру пiзнiшо┐ епохи було
пiдвищення - проскенiон, куди виносилась дiя, де речитативнi вигуки
акторiв чергувались з пiснями вiдокремленого вiд них хору. У храмi цей
проскенiон дiстав назву "амвона", на якому i виконувалась значна частина
богослужебного дiйства. Трьом акторам старогрецько┐ трагедi┐ -
протагонiстовi, девтерагонiстовi й тритагонiстовi - вiдповiдали три
служителi християнського культу трьох ступенiв: i║рей (священик), диякон i
чтець (псаломщик, дячок), мiж якими i розподiлялась дiалогiчна частина
дiйства. Важлива роль хору, наявнiсть елементiв пластики в рухах
служителiв культу (поклони, ставання на колiна, здiймання рук, кадiння,
повiльне й прискорене ходiння по церквi в рiзних напрямах i т. iн.),
речитативний характер вигукiв i читань - усе це було формою християнсько┐
символiчно┐ драми, правильнiше сказати, кiлькох драм, якi мiняли свiй
змiст i характер залежно вiд часу виконання (ранiшня i вечiрня вiдправи i
т. iн.) i вiд того чи iншого моменту в церковному календарi. Рiзниця мiж
богослужебним дiйством i театром - у цiлковитiй консервативностi
церковного обряду, який не допускав нiяко┐ творчо┐ iнiцiативи, зовсiм не
мiг розвиватися. "Репертуар" був раз назавжди точно заданий: точнi
сценарi┐ кожного дiйства були закрiпленi в спецiальних порадниках -
"служебниках", "требниках" i iн. Проте естетичний вплив мiг бути дуже
великим. Ми ма║мо безпосереднi свiдчення лiтописного переказу про те, як
Володимир перед прийняттям християнства послав послiв у Вiзантiю та iншi
кра┐ни подивитися, "какова там вhра". Вiзантiйськi греки повели
слов'янських послiв в одну з найрозкiшнiших сво┐х церков. Спiв хору,
вигляд служителiв культу в одязi, що виблискував золотом та дорогоцiнним
камiнням, прекрасний моза┐чний живопис, що прикрашав стiни будiвлi,
незлiченнi вогнi лампад перед iконами - все це справило на послiв
Володимира, що жили на батькiвщинi ще в примiтивнiй вiдносно матерiальнiй
обстановцi, разючий вплив. Повернувшись, вони, за переказом, розхвалювали
князевi вiру грекiв, а про вiдвiдання вiзантiйського храму говорили: "И
придохом же в Грекы, и ведоша ны, идеже служать Богу сво║му, и не свhми,
на небh ли есмы быша, ли на земли; нhсть бо на земли такого вида, ли
красоты такоя...Есть служба их паче всhх стран. Мы убо не можем забыти
красоты тоя; всяк бо человhк аще вкусить сладка, послhди горести не
приимаеть, тако и мы не имамы сдh быти".
ОРАТОРСЬКА ПРОЗА
За межами розглянутих жанрiв сто┐ть ще ряд перекладних творiв, якi
розрахованi не стiльки на почуття й уяву, скiльки на розум читача, подаючи
йому новi поняття, вiдомостi й факти. Межi мiж "поезi║ю" i "прозою", мiж
лiтературою художньою i науковою в дану епоху, як уже було сказано, часто
бували надто умовнi.
Ближче до поезi┐, нiж до науково┐ прози, стоять твори вiзантiйських
церковних письменникiв, проповiдникiв i моралiстiв, церковних ораторiв,
якi культивували мистецтво виразного слова. Церковна проповiдь вiдiграла
величезну роль у поширеннi й змiцненнi християнства. Первiсна проповiдь
була усною: агiтатори нового культу мало дбали про художнiсть i
закiнченiсть форми, очевидно, доповнюючи сво║ живе слово жестами,
iнтонацi║ю, внутрiшньою схвильованiстю сво║┐ мови. Але промови популярних
проповiдникiв записувались iнодi ними самими, поширювались у рукописах,
ставали лiтературою. Як вiдомо, мистецтво ораторсько┐ мови було доведено
до високо┐ мiри досконалостi ще в античному свiтi. В системi антично┐
освiти теорi┐ ораторсько┐ прози риторицi вiдводилось чи не найперше мiсце.
Iмена Демосфена i Лiсiя в старогрецькiй лiтературi, iм'я Цiцерона - в
римськiй були оточенi великою шанобою i повагою.
Перед християнськими письменниками ранньо┐ пори виникло питання, як
поставитись ┐м до спадщини в галузi ораторсько┐ прози, залишено┐
язичницьким свiтом. З одного боку, образна, пiдпорядкована законам
струнко┐ композицi┐, перiодизована, ритмiчна проза античних ораторiв; з
другого - квангелi║ й iншi книги Нового завiту, написанi необробленою, з
погляду риторики, грецькою мовою, з домiшкою арамейських та латинських
слiв i висловiв, - проза, бiдна на перiоди, чужа архiтектурнiй стрункостi,
позбавлена звичного для знавцiв стилю ритму. З лiтературного погляду,
Новий завiт, порiвняно з творами Демосфена або Платона, не вартий був
нiяко┐ критики. Але водночас ця книга, написана "мовою рибалок", - книга
"священна", яка вiдкрила людству з погляду адептiв нового культу незнану
до того часу iстину.
Розв'язання цi║┐ важко┐ дилеми знайдено було, наприклад, одним з
вiдомих церковних ораторiв, Григорi║м Богословом, який, подiбно до двох
iнших його сучасникiв - Василiя Великого i Iоанна Златоуста (всi тро║ - IV
ст.), здобував освiту в напiвязичницькiй школi. "Я б наслiдував приклад
рибалок, - писав Григорiй, - якби мав силу творити чудеса, як вони: але
через те, що моя ║дина сила у мо┐й мовi, то я i присвячую ┐┐ добрiй
справi". Високу технiку антично┐ ораторсько┐ прози було поставлено, таким
чином, на службу новому змiстовi, але з тим, додавали церковнi
письменники, щоб красномовство було пiдпорядковане християнськiй релiгi┐,
"як тiло душi, як лiра пiснi". Так розвинулась вiзантiйська ораторська
проза, - проповiдь з двома основними типами: повчальним i урочистим.
Повчальна проповiдь пропонувала уроки християнсько┐ моралi, роз'яснювала
бiблiйний текст i давала його тлумачення, стараючись впливати на волю i
розум слухача; урочиста проповiдь ("слово"), впливаючи на почуття й уяву,
прославляла геро┐в i дiячiв церкви, подi┐, що стали приводом до пiзнiших
церковних свят. Твори трьох згаданих вище прославлених у Вiзантi┐
церковних ораторiв - Василiя Великого (303 - 379), Григорiя Богослова (329
- 389) i Iоанна Златоуста (344 - 407) - незабаром пiсля прийняття
християнства прийшли в перекладi в Ки┐вську Русь, стали тут предметом
читання i вивчення i, до певно┐ мiри, допомогли сформуватися оригiнальнiй
ораторськiй прозi. Цi твори переписувались i виходили друком протягом
усього старого перiоду укра┐нсько┐ лiтератури, впливаючи i на пiзнiших
укра┐нських церковних письменникiв.
ЗБIРНИКИ РIЗНОГО ЗМIСТУ
Як i бiльшiсть iнших перекладних творiв, пам'ятки ораторсько┐ прози
приходили звичайно в складi збiрникiв, улюблено┐ у Вiзантi┐ Х - XI ст.
форми лiтературно┐ передачi. Особливо популярнi проповiдi Iоанна Златоуста
ще в Болгарi┐ вживались в антологiях з назвами "Златоструй", "Учительне
║вангелi║" (вибранi уривки з пояснювальних бесiд Iоанна на ║вангелiя, з
додатком повчань iнших вiзантiйських письменникiв, об'║днанi в збiрник
болгарським письменником Х ст. Костянтином Пресвiтером) та iн. За цими
зразками складались i в Ки┐вськiй Русi антологi┐ ораторсько┐ прози
("Златоуст" i iн.). До творiв Iоанна Златоуста тут прилучалися повчання й
iнших письменникiв, а потiм i самостiйнi твори, написанi за вiзантiйськими
зразками. Декiлька збiрок антологiй такого типу дiйшло до нас уже в
списках ХI-ХII ст.
Сюди належить насамперед збiрник Святослава 1073 р. Збiрник цей був
переписаний якимсь дяком Iоанном для великого князя Святослава Ярославича
i в оригiналi вiдомий пiд заголовком "Събор от мног отець". На слов'янську
мову збiрник цей був перекладений ще в IX - Х ст. за наказом болгарського
царя Симеона, для якого вiн спочатку й призначався. Склад його досить
строкатий. Поряд з вибраними творами Iоанна Златоуста, Василiя Великого,
Григорiя Богослова, кпiфанiя Кiпрського та iнших тут ми знаходимо й
найдавнiший у нашiй лiтературi пiдручник риторики - статтю Георгiя
Херобоска, вiзантiйського письменника IX ст., "О образhх". Стаття
становить собою перелiк рiзних риторичних фiгур i цiкава сво║ю
термiнологi║ю: "инословiе" (алегорiя), "превод" (метафора), "лихорhчье"
(гiпербола), "поруганiе" (iронiя), "поигранiе" (сарказм) i т. д.
Не менший iнтерес виклика║ й другий збiрник Святослава - 1076 р.,
написаний рукою "грhшного Iоанна", мабуть, того самого Iоанна-дяка, який
списав для князя Святослава Ярославича збiрник 1073 р. Збiрник 1076 р.
складений, за словами Iоанна, "из мъног книг княжь", тобто на пiдставi тих
матерiалiв, якi можна було знайти в тодiшнiй великокнязiвськiй бiблiотецi.
Перед нами, отже, антологiя, складена ки┐вським книжником. Можливо, що
Iоанн, укладаючи свiй збiрник i добираючи до нього матерiал у
великокнязiвськiй бiблiотецi, наслiдував збiрник 1073 р. До збiрника
увiйшли вибранi твори Iоанна Златоуста, Василiя Великого, Афанасiя
Александрiйського, кфрема Сiрiна i iн.; виписки iз житiй, iз патерикiв,
навiть iз Бiблi┐. Ввiйшли сюди деякi статтi й пiвденнослов'янського
походження ("Слово некоего калугера о четьи книг" i iн.).
Обидва збiрники свого часу переховувалися у великокнязiвськiй
бiблiотецi; ними користувався Володимир Мономах, складаючи сво║ вiдоме
"Поученiе дhтям".
Перекладна ораторська проза приносила з собою цiлий свiт нових iдей i
понять, але дiяла й сво║ю формою, задовольняючи потреби в зразках
яскраво┐, виразно┐ мови. Морально-дидактична мета не усувала можливостi
естетичного впливу.
Потреби у влучному словi, в стислiй i виразнiй формулi житт║во┐
мудростi й досвiду задовольняли також антологi┐ коротких висловiв i
афоризмiв, вибраних з Бiблi┐, з творiв церковних письменникiв i
письменникiв античних ("рhчи и мудрости от квангелiя, апостола, святых
мужей и внhшних философов"). Звичайна назва тако┐ антологi┐ - "Пчела".
Подiбно до того, як бджола збира║ мед з рiзних квiток, так упорядник
вiзантiйського збiрника (чернець Антонiй - XI ст.) старанно добирав "мислi
мудрих людей" з книг церковних i свiтських. У слов'янськiй "Пчелh"
матерiал розподiлено за темами. Один по одному йдуть роздiли про житi║
добродiйне i про злобу, про чистоту й невиннiсть, про мужнiсть i про
мiцнiсть, про правду, про братолюбство i про дружбу i т. д. Цитати
розмiщено за ступенем авторитетностi: з квангелiя, "Апостола", Соломона,
Iоанна Златоуста, патрiарха Фотiя, Плутарха, Фiлона, Демокрiта. Солона,
Дiогена, Сократа, Менандра, Еврiпiда i iн. Слов'янськi переклади "Пчелы"
були вiдомi в Ки┐вськiй Русi вже в XII ст.; у XIII ст., як вважають
дослiдники, був зроблений у межах Галицько-Волинсько┐ землi новий переклад
безпосередньо з грецько┐, а потiм "Пчела" не втрачала сво║┐ популярностi в
росiйськiй лiтературi до XVIII ст., а в укра┐нськiй i пiзнiше. В пiзнiших
списках "Пчелы" ║ спецiальний роздiл про "злих жiнок", який склада║ться з
афоризмiв та анекдотiв. Частково цi афоризми належать кфремовi Сiрiну,
якому припису║ться окреме "Слово о злых женах".
В якогось чоловiка померла зла жiнка i через кiлька днiв вiн почав
продавати сво┐х дiтей. Коли люди його лаяли, вiн вiдповiдав: "Боюсь, що
коли вони пiдуть у матiр, то вирiсши, мене продадуть".
Якийсь чоловiк, побачивши золото на потворнiй жiнцi, сказав: "Тяжко
цьому золоту".
Якийсь чоловiк кликав знайомого подивитися на муштрованих мавп.
"Навiщо, - вiдповiв той, - у мене дома своя мавпа, жiнка злоподiбна".
Зустрiчав я в дорозi лева, зустрiчав на перехрестi розбiйника, вiд обох
утiк, а вiд зло┐ жiнки не можу втекти. Краще жити в пустелi з левом i з
змi║м, нiж з жiнкою лукавою та язикатою. Добра жiнка - життя домовi й
рятунок чоловiковi, а зла жiнка - пустота домовi й сум чоловiковi i т. iн.
Зразками для збiрникiв, таких як "Пчела", були збiрники висловiв, що
входили до складу Бiблi┐ ("Книги премудростi Iсуса, сина Сiрахового",
книга притч Соломона й книга премудростi Соломона i, нарештi, "Екклезiаст"
з його вiдомим афоризмом: "Суета суетствiй, всяческая суета").
В уснiй творчостi паралель до афоризмiв "Пчелы" становлять прислiв'я.
Любов народу до прислiв'я i його художн║ значення допомагають зрозумiти
iнтерес, викликаний "Пчелой", та ┐┐ мiсце в розвитку художньо┐ лiтератури.
Прислiв'я - конденсований художнiй твiр, пiдпорядкований ритмовi логiчному
й зовнiшньому, твiр, що подоба║ться сво║ю закiнченiстю, влучнiстю i
можливiстю рiзноманiтного житт║вого застосування. Те саме здебiльшого
становлять собою i вислови, зiбранi в "Пчелh" - розумi║ться, тодi, коли
вони дiбранi вдало.
ПРИРОДНИЧО-НАУКОВI ТВОРИ
За ораторською прозою i збiрниками висловiв iдуть збiрники i твори, що
цiкавили не формою, а змiстом, фактами, що в них подаються. Це - наука в
умовному, звичайно, значеннi цього слова. Вона повинна була дати вiдповiдь
на питання про природу, про навколишнiй свiт людини, про людське минуле.
На питання природничо-наукового характеру перекладна лiтература
вiдповiдала такими творами, як Шестоднев, "Фiзiолог", "Християнська
топографiя" Козьми Iндiкоплова.
Перекладна лiтература зна║ не один Шестоднев, а кiлька ┐х. З
вiзантiйсько┐ лiтератури прийшли до слов'ян Шестодневи Василiя Великого i
Георгiя Пiсiди, вiзантiйського поета VII ст. ("Похвала богу о сотворенiй
всея твари"). З болгарсько┐ лiтератури прийшов у Ки┐вську Русь Шестоднев
Iоанна, екзарха болгарського. Щодо свого задуму, твори цi однаковi. За
старо║врейським мiфом, записаним у Бiблi┐, свiт створив бог за шiсть днiв.
Шестоднев Василiя Великого й ║ докладним коментарем до короткого
бiблiйного повiдомлення про цi шiсть днiв творiння. На початку,
застерiгаючи слухачiв вiд захоплення теорiями еллiнських мудрецiв про
природу, автор, проте, примушений сам згадати i про атомiстичну теорiю, i
про астрономiчнi дослiдження небозводу. У коментарях до бiблiйного тексту
йому доводиться подавати i деякi природничо-iсторичнi вiдомостi, добутi
античною наукою й зiбранi в Арiстотеля, Плутарха, Елiана i Плiнiя
Старшого. Але спостереження i пiзнання природи цiннi для нього в такiй
мiрi, в якiй явища природи можуть бути витлумаченi як символ
релiгiйно-моральних понять.
Особливо послiдовно цей символiзм проводиться в збiрнику, що ма║ назву
"Фiзiолог". У сво║му початковому виглядi цей збiрник складений був,
видимо, ще у II - III ст. н. е. Не раз перероблений, вiн прийшов у
Ки┐вську Русь уже в пiзнiшiй вiзантiйськiй редакцi┐. Вiн склада║ться з
окремих розповiдей головним чином про тварин, почасти про каменi та
рослини. Здебiльшого говориться не про те, що читач (особливо
слов'янський) мiг бачити перед очима, а про рiдкiсних напiвказкових звiрiв
i птахiв: або про казкового птаха Фенiкса, звiра iнорога (║динорога), або
про екзотичних для слов'янства тварин - лева, слона, кита i т. д. Кожна
розповiдь склада║ться з двох частин: у першiй описуються властивостi
тварин, у другiй встановлю║ться "подiбнiсть" i робиться повчальний
висновок.
Серед пам'яток укра┐нського релiгiйного живопису XVII - XVIII ст. можна
часто зустрiти iкону iз зображенням птаха пелiкана (неяситi), який году║
сво┐х пташат власною кров'ю. Змiст цього зображення розкрива║ один iз
роздiлiв "Фiзiолога". Пелiкан - птах чадолюбний. Але чада його непокiрнi:
ледве пiдрiсши, починають клювати свого батька в обличчя. Той у поривi
гнiву б'║ пташенят, але потiм, пожалiвши, оживлю║ ┐х власною кров'ю. Такий
i Христос, що розiп'ятий був на хрестi й пролив свою кров для спасiння i
вiчного життя людського роду.
В укра┐нському фольклорi ми зустрiча║мо не раз згадку про ║динорога
("║динорожця"). Пiд час всесвiтнього потопу, розповiда║ одна укра┐нська
легенда, коли Ной збирав у ковчег тварин i птахiв, ║динорожець заявив, що
вiн може плавати 40 днiв i 40 ночей i тому не потребу║ ковчега. Можливо,
так i сталося б, якби iншi птахи не втопили його, рятуючись вiд потоплення
на його ж спинi.
В одних переказах птах, в iнших - звiр-║динорожець ввiйшов у народну
фантазiю й з iншими подробицями, взятими з того ж "Фiзiолога". Там про
║динорога розповiда║ться, що це - звiр, подiбний до козла, але з одним
рогом посеред голови. Спiймати його важко, але коли привести до нього
невинну дiвчину, вiн наближа║ться до не┐, почина║ ссати ┐┐ грудь, i тодi
вона може привести ║динорога в царську палату. Далi йде тлумачення, яке
важко навiть не визнати штучним: "Сию рhчь добро приложите к лицу спаову:
воздвиже бо рог спасенiя нашего в дому Давидове отрока своего; не могша
ангельскiе силы удержати его, но вселися в чрево истиныя дhвицы,
богородицы Марiй, и слово плоть бысть и вселился в ны".
В такому ж родi вiдомостi, що подаються в "Християнськiй топографi┐"
Козьми, вiзантiйського ченця з кгипту (VI ст.), прозваного Iндiкопловом,
плавателем у Iндiю. Книгу свою Козьма написав iз спецiальною метою -
заснувати географiю й астрономiю на бiблiйних даних у противагу
язичницькому вченню Птолемея, який вважав, що земля ║ куля i що сонце
бiльше вiд землi. Насправдi ж, - твердить Козьма, - земля не куля, а
площина, що ма║ вигляд Но║вого ковчега або скинi┐ Мойсея.[7] На пiвночi
землi ║ висока гора, за яку заходить сонце. Сонце, мiсяць i зорi рухаються
тому, що рухами ┐х керують ангели так само, як перемiщенням хмар. Земна
площина оточена океаном i сто┐ть на якiйсь твердiй основi, так що теорiя
"антиподiв", людей, що живуть на протилежнiй сторонi земно┐ кулi,-
безпiдставна: навiть i вниз головою ┐м однаково нема║ на чому стояти i т.
д.
Як бачимо, до справдi наукового розумiння тут ще безмежно далеко. Та
все ж усi цi на┐вно-фантастичнi уявлення будили допитливiсть, примушували
працювати думку в певному напрямi, поки не настав час перевiрки цих байок
дослiдом i спостереженнями. Географiю, астрономiю й зоологiю такого ж роду
ми зустрiнемо i в укра┐нських церковних письменникiв XVII ст., хоч там
вона запозича║ться вже з iнших - не так грецьких, як середньовiчних
латинських джерел.
IСТОРИЧНI ТВОРИ
Допитливiсть iсторичну повиннi були задовольняти перекладнi
вiзантiйськi хронiки, з яких досить назвати згадану вище хронiку Iоанна
Малали, вiдому в перекладi вже з XII ст., але менш популярну в схiдних
слов'ян, нiж хронiка iншого ченця - Георгiя, на прiзвисько Амартола (тобто
"Грiшника"), IX ст.; руська редакцiя староболгарського перекладу цi║┐
хронiки припада║ на першу половину XI ст.
Обидва твори дають виклад всесвiтньо┐ iсторi┐, але з традицiйного
вiзантiйсько-чернечого погляду, тобто, починаючи з iсторi┐ стародавнiх
║вре┐в (старозавiтно┐), продовжуючи iсторi║ю раннього християнства (за
Новим завiтом) i кiнчаючи докладно викладеною iсторi║ю вiзантiйською.
Хронiка Георгiя Амартола склада║ться з чотирьох книг. У першiй, без
певного плану, розповiда║ться про Адама, Немврода, Нiна, персiв, римлян,
Фiлiппа Македонського, Олександра Македонського, про брахманiв, халде┐в,
амазонок тощо. Друга почина║ться також з Адама й да║ старозавiтну iсторiю
аж до римських часiв. У третiй книзi йде римська iсторiя вiд Цезаря до
Костянтина, в четвертiй - iсторiя Вiзантi┐, яку Георгiй припиняв на 842
роцi, але продовжувачi повели i далi.
Укладач у вступi до сво║┐ хронiки запевня║, що вiн скористався для
сво║┐ працi як старими еллiнськими, так i новими вiзантiйськими
iсторичними працями, так само як i рiзними моралiстичними писаннями, але
вибрав з усього цього матерiалу лише те, що йому здавалось "необхiдним" i
"корисним", прагнучи подавати тiльки правду й утримуючись вiд усяких
прикрас. Про "правду", звичайно, не доводиться говорити; що ж до
"необхiдного", то до нього належать не стiльки полiтичнi подi┐, як факти
церковно┐ iсторi┐: суть чернецтва, виникнення i поширення iконоборства у
Вiзантi┐ (VIII ст.), вiрування язичникiв, вiра сарацинiв i т. iн. Чернечий
погляд на свiт, витриманий у хронiцi, яка включила в себе i мiркування на
богословськi теми, i розповiдi про чудеса, рiзко засуджу║ ║ретикiв i
прагне повчати читача.
ПОВIСТЕВА ЛIТЕРАТУРА
Хронiка зацiкавила читачiв Ки┐всько┐ Русi, якi познайомилися з нею,
видимо, iз складено┐ в Болгарi┐ широко┐ iсторично┐ компiляцi┐ XI ст.,
вiдомо┐ пiд назвою "Еллiнського i римського лiтописця". До цi║┐ компiляцi┐
ввiйшли обидвi хронiки - i Iоанна Малали, i Георгiя Амартола, доповненi
запозиченнями з бiблiйних книг i з апокрифiчно┐ лiтератури. У XIII ст. цей
"Лiтописець" був значно розширений i збагачений ще iншими пам'ятками, в
тому числi такою вiдомою потiм у Пiвнiчнiй Русi й на Укра┐нi мiфiчною
iсторi║ю Олександра Македонського, яку можна вiднести вже до окремого
розряду перекладно┐ лiтератури - до перекладно┐ "белетристики".
Вже на перекладах старозавiтних бiблiйних книг, апокрифiв i житiй
схiднослов'янський читач знайомився з античними мiфами i схiдними
переказами, в бiльшiй чи меншiй мiрi християнiзованими. Не тiльки подiбнi
"бродячi" сюжети, але й самi жанри ряду творiв на релiгiйнi теми -
фантастична казка, змагання в мудрих запитаннях i вiдповiдях, геро┐чний
епос, часом суто свiтського "богатирського" характеру - не чужi, певно, i
мiсцевому слов'янському фольклору, полегшували засво║ння цього нового
письменства. Останн║ приносить також лiтературнi жанри бiографiчно┐
повiстi й справжнього роману iз вплетеними, на схiдний зразок,
дидактичними апологами, а також жанр iсторично┐ хронiки ("книги царств").
Тi самi сюжети i жанри ми знаходимо в перекладнiй свiтськiй
"белетристицi" Ки┐вського перiоду. Очевидно, церковна лiтература, що
посилено насаджувалася, в значнiй мiрi пiдготувала грунт для поширення
свiтсько┐ повiстi. Звичайно, вiзантiйська лiтература, яка була i тут
основним джерелом або, принаймнi, iнстанцi║ю передачi для лiтератури
слов'янсько┐, наклада║ свiй християнсько-повчальний вiдбиток також на цi
свiтськi твори. До того ж тiльки незначна частина багато┐ розповiдно┐
лiтератури Вiзантi┐ переклада║ться на мови пiвденних i схiдних слов'ян. Це
здебiльшого популярнi твори типу "народних книг", тодi як любовний або
сатиричний роман i iншi жанри розповiдно┐ вiзантiйсько┐ лiтератури,
почасти ще пiзньогрецького походження, зовсiм невiдомi слов'янському
читачевi.
Серед перекладених розповiдних творiв центральне мiсце займа║ во┐нська
повiсть, зокрема зв'язана з iсторичними особами i подiями, як-от роман про
Олександра Македонського, повiсть, вiрнiше цiла хронiка, про "Iудейську
вiйну" Иосифа Флавiя або менш популярнi самi по собi повiстi про
зруйнування Тро┐ та про iншi подi┐ легендарно┐ во║нно┐ iсторi┐, в тiй
мiрi, в якiй вони вiдбитi в перекладних вiзантiйських хронiках.
Особливий iнтерес до повiстей з во║нною тематикою цiлком зрозумiлий у
князiвсько-дружинних колах Ки┐всько┐ Русi, бо i в побутi, i в усному
геро┐чному епосi вищо┐ верстви феодального суспiльства во║ннi сутички
посiдали центральне мiсце, звiдси во║нним подвигам i особистiй доблестi
надавалось виняткового значення. Зокрема, одним iз типових епiчних геро┐в
фольклору слов'ян i iнших народiв ║ юний витязь, який з дитинства виявляв
незвичайну силу та мужнiсть, нерiдко в по║днаннi iз невластивою вiковi
мудрiстю. Цей же образ не раз повторю║ться протягом столiть у писанiй
лiтературi схiдних слов'ян, перекладнiй i оригiнальнiй. Його ми зустрiнемо
в "Александрi┐", у вiзантiйськiй повiстi про Дiгенiса-Девгенiя, в iсторi┐
геро┐в Троянсько┐ вiйни, в пiзнiших перекладах схiдно┐ повiстi про
круслана i захiдно┐ - про Бову i т. д. Тих же епiчних рис палкого,
смiливого, часом навiть необачливого юного витязя нада║ сво║му геро║вi
(навiть з деяким порушенням iсторично┐ правди) автор "Слова о полку
Игоревh".
Винятково сприятливий грунт для створення епiчного образу молодого
героя-переможця, що не зна║ перешкод, являли справжнi iсторичнi обставини
життя й дiяльностi Олександра Македонського.
Син македонського царя Фiлiппа й Олiмпiади, Олександр, вихованець
Арiстотеля, вже з 16 рокiв бере участь у численних походах батька.
Незабаром пiсля вбивства Фiлiппа Олександр здiйсню║ задуманий ще його
батьком похiд проти могутньо┐ персько┐ держави. Вiн завоював усю передню
Азiю i кгипет, а потiм i схiднi областi Персько┐ монархi┐. Дарiя III,
перського царя, розбито в двох боях; вiн тiка║, i, нарештi, його вбивають
власнi наближенi. Завоювавши захiдну Iндiю, Олександр збира║ться
продовжувати похiд на Схiд, до Гангу, але виснаженi вiйська вимагають
повернення. В розпалi пiдготовки до нових походiв Олександр, пiсля
коротко┐ хвороби, вмира║ у Вавiлонi на 33-му роцi життя.
На цiй iсторичнiй основi створю║ться напiвлегендарна повiсть про
Олександра. В найдавнiшiй слов'янськiй редакцi┐, вiдомiй нам з
хронографiчних збiрникiв у пiзнiх бiлоруських або укра┐нських копiях XV i
XVI ст. пiд заголовком "Книги Александр", повiсть почина║ться короткою
похвалою Олександровi, його незлiченним во║нним подвигам, високим душевним
якостям, во║нному щастю, мужностi. В дальшiй розповiдi про народження
Олександра вiд останнього ║гипетського царя Нектанеба, що втiк у
Македонiю, i Олiмпiади, дружини македонського царя Фiлiппа, - полемiчний
випад проти численних прихильникiв версi┐ про "законне" народження
Олександра (останнiй погляд обстою║ з меншим полемiчним запалом бiльшiсть
захiдно║вропейських обробок сюжету).
Хитрiстю i спритним чаклуванням, не без допомоги бiсiв (або, в iншому
мiсцi - ║гипетських богiв - "мнимих", за зауваженням
християнина-редактора), Нектанеб зближа║ться з Олiмпiадою пiд виглядом
бога Аммона Лiвiйського. Народженню Олександра переду║ ряд знамень i
пророкувань, якi вiщують його незвичайну долю. Дитина не схожа на батькiв:
у нього лев'яча грива, очi дивляться в рiзнi сторони, зуби гострi, як у
змiя. Його вчать "книгам" (письму i читанню), "гудhнiю" (музицi),
"землемhрiю", "мудростним словам" (красномовству), фiлософi┐ i вiйськовiй
справi. До останньо┐ сам вiн почува║ особливу пристрасть: влаштову║
вiйськовi iгри з однолiтками, ходить з во┐нами на вчення, ┐здить верхи, з
дванадцяти рокiв ходить з Фiлiппом на вiйну. Його вчитель Арiстотель
пророку║ Олександровi велику майбутнiсть.
Одного разу ввечерi в пустельному мiсцi Нектанеб навчав Олександра
зорянiй мудростi. Бажаючи посмiятись з мудреця, що не зна║ навiть власно┐
долi, Олександр скида║ його в рiв. Вмираючи, Нектанеб вiдкрива║ синовi
його справжн║ походження.
П'ятнадцяти рокiв Олександр приборку║ вологолового коня - людожера
Буцефала; тим часом ще ранiше Дельфiйський оракул провiстив Фiлiпповi, що
коня приборка║ майбутнiй свiтодержець (непосильний слов'янському
перекладачевi опис оракула вкрай спрощений: пiфiю перетворено у "вълхву",
кастальське джерело - у "воду кладязную" тощо. Так само i Олiмпiйськi
iгри, в яких з успiхом бере участь Олександр, перекладач не змiг пояснити
iнакше, як "войну", або "брань"). Поряд iз мужнiстю Олександр виявля║
надзвичайну мудрiсть: перекону║ смиритись повсталих мефонiйцiв.
Ще за життя Фiлiппа вiн вiдмовля║ в звичайнiй данинi послам Дарiя
Перського. Помстившись за Фiлiппа, по-зрадницькому вбитого, Олександр
заклика║ "вси еллиньстiи языци" в похiд за визволення з-пiд ярма
варварiв-персiв. До складу зiбраного 76-тисячного македонського i
грецького вiйська слов'янський перекладач включа║ також 8 тисяч скiфiв,
нiби натякаючи на участь предкiв слов'ян у знаменитих походах
Олександра[8].
Приборкавши повсталу Грецiю, Олександр вируша║ в довгий похiд проти
персiв. Коротко перераховано незлiченнi пiдкоренi землi, ще стислiше
згадано про во║ннi сутички. В кгиптi Олександр молиться боговi Аммону,
який визна║ його сином; заснову║ мiста, оселя║ в них "чадь нарочитую". В
гирлi Нiла заснову║ величезне мiсто Александрiю.
В Сiрi┐ тiльки Tip противиться Олександровi. Перший приступ вiдбито. Не
вплива║ на тiрян i миролюбна грамота Олександра - вони розпинають послiв.
Нарештi, мiсто здобуто. Олександр руха║ться на iуде┐в, якi вiдмовили йому
в допомозi проти Дарiя. Далi в повiстi йде окреме "слово" про мирний i
урочистий вступ до крусалима Олександра (що поклоня║ться ║диному богу), не
цiлком узгоджене з попереднiм текстом повiстi.
Особливо докладно описано тут одяг i дорогоцiннi каменi-талiсмани
iудейського архi║рея.
Одержавши зарозумiлого й грубого листа Дарiя, Олександр порiвню║ його
хвастощi з гавканням безсильного пса, перекону║ "дружину" не боятися
грiзних слiв, а сам вiдповiда║ пiдкреслено стриманим i дотепним iронiчним
посланням.
Нарештi, вiдбува║ться рiшуча сутичка. Розгнiваний Олександр "устрhмися
на брань и исплъчися на Дарiя". Пiд звуки труб i клич во┐нiв почина║ться
запекла битва. Вбитi у великiй кiлькостi падають один на одного; "в велцh
прасh" (поросi) не можна вiдрiзнити македонянина вiд перса, пiшого вiд
кiнного; вiд кровi не видно нi неба, нi землi; навiть саме сонце
"съжаливси о бывших и не могый зрhти толика зла, пооблачися".
Перси тiкають; Дарiя врятову║ тiльки нiч та добрий кiнь, а його
дружина, дочка, мати i весь "товар" дiста║ться Олександровi, який
великодушно втiша║ полонених.
Дарiй збира║ новi вiйська. Тим часом Олександр руха║ться далi, вiдвiду║
капище Орфея (повторю║ться улюблений засiб, - провiщення про майбутнi
перемоги) i приходить у Фрiгiю; вiн заздрить щастю троянцiв, що мали
"такова проповhдника Омира" (Гомера), якому зобов'язанi сво║ю славою.
Олександр переходить квфрат, зруйнувавши за собою мiст. Пiсля нового
листування противникiв та листiв Дарiя i Олександра до сво┐х во║вод (Дарiй
говорить тут про свiй намiр "пота утирати, потрудитися... на брань" проти
Олександра) вiдбува║ться другий бiй. Олександр вда║ться до во║нних
хитрощiв, наляку║ персiв i пiдбадьорю║ сво┐х во┐нiв. Вiд стрiл i камiння
ста║ темно, нiби насунула хмара. Дарiй знов тiка║, гiрко скаржачись на
мiнливiсть долi.
Зрадники-вельможi тяжко ранять Дарiя, i вiн вмира║ на руках Олександра,
заповiдаючи йому сво║ царство. Дочку Роксану вiн вiдда║ Олександровi за
дружину. З почестями поховавши перського царя, Олександр заспокою║ кра┐ну,
вiдновлю║ старi звича┐ i обряди; вiн клянеться покарати вбивцiв Дарiя i,
коли вони об'явились, розпина║ пх високо над гробом царя.
Далi йде листування Олександра з Роксаною й весiлля. Олександр
повiдомля║ Олiмпiаду i Арiстотеля про загибель Дарiя й дальшi сво┐ походи:
на шляху зустрiчаються йому дивнi народи, на вiйсько нападають велетнi, i
тiльки вогнем вда║ться вiдiгнати ┐х; дверi ┐хнiх осель стережуть триокi
звiрi, а блохи там великi, як жаби. Далi трапляються чудеснi дерева,
охоронюванi невидимими бiсами, шестиногi звiрi, волохатi безголовi люди й
iншi чудеса. Нарештi, вiн досяга║ землi блаженних з джерелом живо┐ води;
два птахи еллiнською мовою наказують йому повернутись.
Олександр виступа║ проти Пора, царя iндiйського, колишнього союзника
Дарiя. Слонiв i iнших звiрiв, якi ║ у вiйську Пора, вiн перемага║ з
допомогою розжарених мiдних "болван", розставлених перед македонськими
полками. Двадцять днiв трива║ бiй. Нарештi, Олександр пропону║ розв'язати
битву по║динком мiж ним i Пором. Пiд час по║динку Пор оберта║ться, почувши
шум у сво║му вiйську. Олександр вбива║ його, але змушений вiдмовитися вiд
дальшо┐ боротьби з переважаючими силами iндiян.
Поховавши Пора, вiн вируша║ до "нагомудрецiв" - фiлософiв рахманiв
(брамiнiв). В Iндi┐ Олександр вiдвiду║ також святилище з говорящими
деревами, якi вiщують йому скору смерть у Вавiлонi. Вiн поверта║ться в
Перейду; по дорозi, вдавши iз себе посла, вiдвiду║ царство Кандакi┐. Мудра
цариця впiзна║ Олександра з портрета, та║мно написаного ┐┐ живописцем, але
вiдпуска║ мнимого посла з багатими подарунками в подяку за врятування
дружини i сина.
Олександр огляда║ кра┐ну амазонок; далi на Чорному морi вiн зустрiча║
людей-песоглавцiв, людей з очима i ротом на грудях, шестируких людей.
Огляд святилища Сонячного мiста, спустiлих розкiшних палат царя Кiра й
iнших чудес описано почасти в формi листа Олександра до Олiмпiади.
Тим часом Антипатр, намiсник Олександра в Македонi┐, утиску║ Олiмпiаду.
Боячись царського гнiву, вiн посила║ сина з отрутою у Вавiлон. З допомогою
виночерпiя Iла, ображеного Олександром, на бенкетi якогось мiдянина царя
обпоюють отрутою. Випивши чашу, Олександр скрикнув, як вражений стрiлою.
Переборюючи бiль, вiн, пiдтримуваний Роксаною, поверта║ться до себе в
палати. Наступного ранку все вiйсько македонське iз сльозами проходить
повз ложе вмираючого, прощаючись з Олександром. Темрява окуту║ землю,
з'явля║ться велика зiрка й iншi знамення. Тiло Олександра везуть до кгипту
i ховають в Александрi┐.
Всього Олександр прожив 32 роки, царював 12 рокiв; воюючи, вiн пiдкорив
варварських народiв - 22 i еллiнських - 14, створив 12 мiст пiд назвою
Александрiя.
Як видно з короткого викладу, в повiстi величезну роль, поряд з
во║нними подвигами, вiдiгра║ також елемент фантастично┐ "географi┐" та
"етнографi┐" (в описi пiдкорених кра┐н i народiв). В основi повiстi - уснi
народнi легенди про завоювання Сходу, якi створилися незабаром пiсля
смертi Олександра (323 р. до н. е.) i дуже поширилися як на Заходi, так i
на Сходi, доповнюючись в кожнiй кра┐нi мiсцевими переказами.
З об'║днання народних переказiв, можливо не без участi книжних джерел,
створю║ться грецька повiсть про Олександра, автором ┐┐ рукописна традицiя
назива║, очевидно, для бiльшо┐ авторитетностi, племiнника Арiстотеля -
Каллiсфена, учасника й iсторика походiв Олександра (насправдi помер ранiше
останнього; звiдси за грецькою повiстю закрiпилася в науцi умовна назва
Псевдокаллiсфеново┐ "Александрi┐").
В раннiй редакцi┐ повiстi ще ясно вiдбиваються мiсцевi
александрiйсько-║гипетськi перекази: задовольняючи нацiональну гордiсть
║гиптян, повiсть припису║ Олександровi, завойовниковi кгипту, походження
вiд останнього ║гипетського царя - чарiвника Нектанеба (реальна iсторична
особа), а не вiд Фiлiппа Македонського, так само як мiсцевий перський
переказ перетворю║ Олександра в сина царя Дараба (Дарiя).
Вiдгомони цi║┐ мiсцево┐ ║гипетсько┐ легенди збереглися й у наступнiй
редакцi┐ грецько┐ повiстi, помiтно еллiнiзовано┐ i позбавлено┐ ряду
александрiйських деталей. У цiй редакцi┐, найбiльш популярнiй у Вiзантi┐,
розповiдь про боротьбу Олександра з Дарi║м ближча до iсторi┐, зате в описi
дальших походiв збiльшено число чудес. Саме до подiбно┐ еллiнiзовано┐
редакцi┐ належав i оригiнал, перекладений згодом на слов'янську мову, хоч
деякими подробицями вiн вiдрiзнявся вiд грецьких рукописiв, що збереглися
до нашого часу.
Латинськi переклади Псевдокаллiсфена - раннiй (близько III - IV ст. н.
е.), приписуваний якомусь Юлiю Валерiю, i особливо пiзнiший (X ст.),
архiпресвiтера Леона - дають початок цiлому рядовi середньовiчних
захiдно║вропейських переробок у вiршах i прозi, почасти на живих мiсцевих
мовах. Уже в латинському перекладi Леона (так звана "Historia de
proeliis"), що вiдбився згодом i в слов'янських лiтературах, Олександровi
надано рис середньовiчного рицаря. Ще помiтнiша подiбна "модернiзацiя"
дiйових осiб. пх побуту i характерiв у наступних захiдних обробках.
Вiд Псевдокаллiсфена беруть початок i численнi обробки "Александрi┐" в
перськiй (Фiрдоусi, Нiзамi) i iнших схiдних лiтературах. Але поряд iз
грецькими лiтературними джерелами в цих обробках нерiдко вiдбиваються й
мiсцевi перекази. Подiбнi перекази про спустiлу столицю Дарiя, про бiй
Олександра з Пором iндiйським бiля берегiв Аму-Дар'┐, про амазонок i т.
д., вiдзначив ще на початку XV ст. iспанський посол Клавiхо в описi
подорожi по володiннях Тамерлана. Про надзвичайну живучiсть подiбних
переказiв свiдчить поклонiння мнимiй могилi Олександра Македонського,
вiдмiчене серед горцiв Схiдно┐ Бухари.
Уснi перекази про Олександра, схiднi, грецькi або захiднi, могли
поширюватись i в схiдних слов'ян[9]. Короткi згадки в перекладених ранiше
вiзантiйських творах (наприклад, хронiка Амартола, Мефодiй Патарський)
також знайомили читача з легендарним геро║м, збуджуючи iнтерес до
докладнiшо┐ грецько┐ повiстi. Переклад останньо┐ виконано, певно, в
Ки┐вськiй Русi мiж половиною XI i кiнцем XII ст.
Перекладач не завжди добре розумi║ грецький текст. Особливо важко
даються йому епiзоди, що мiстять вiдгомони антично┐ мiфологi┐ й iсторi┐.
Зате найбiльш яскравi й рiзноманiтнi, а разом iз тим найбiльш насиченi
мiсцевою термiнологi║ю, бойовi сцени. Тут у лексицi й стилiстицi ми
знаходимо риси, якi зближають "Александрiю" з такими пам'ятками
оригiнально┐ лiтератури Ки┐вського перiоду, як лiтописи або "Слово о полку
Игоревh".
Уже на слов'янському грунтi переклад був доповнений епiзодом про вступ
Олександра в I крусалим, запозиченим iз готового слов'янського перекладу
хронiки Георгiя Амартола.
У свою чергу цей переклад Псевдокаллiсфеново┐ "Алек-сандрi┐" незабаром
включа║ться в хронiку Iоанна Малали, замiнюючи вiдповiдне коротке
оповiдання останньо┐. Обидва цi доповнення (як само┐ повiстi, так i
хронiки Малали за допомогою повiстi) показують, що "Александрiя" була,
очевидно, сприйнята схiднослов'янськими читачами i
переписувачами-компiляторами як суто iсторичний твiр, рiвноцiнний
хронiкам. Справдi, пiзнiше повiсть ми знаходимо переважно в складi
компiлятивних творiв всесвiтньо-iсторичного змiсту (так званий "Эллинский
и римский лhтописец" першо┐ i друго┐ редакцi┐, "Иудейский хронограф", а
пiзнiше Хронограф першо┐ редакцi┐ 1512 р. i iн.), хоч, певно, вона
поширювалась i як окремий твiр.
Разом iз тим доповнення iсторично┐ хронiки великою повiстю
Псевдокаллiсфена (а також, як побачимо, пiзнiшi численнi доповнення i
переробки останньо┐ на схiднослов'янському грунтi) показу║, якого великого
значення надавали слов'янськi читачi цьому епiзодовi всесвiтньо┐ iсторi┐,
багатому на елементи геро┐чного епосу i фантастики.
Мiж XIII i початком XV ст. "Александрiя" як окремий твiр зазна║ на
схiднослов'янському грунтi ново┐ грунтовно┐ переробки. Ця друга редакцiя
повiстi в готовому виглядi включа║ться знов-таки до складу всесвiтньо┐
хронiки "Эллинского лhтописца" 2-┐ редакцi┐. Головна вiдмiннiсть ново┐
редакцi┐ поляга║ в численних вставках, здебiльшого запозичених iз
перекладних творiв - "Откровения Мефо-дия Патарского", "Сказания об
Индийском царстве", хронiки Амартола, статтi Палладiя про рахманiв i
багатьох iнших.
Самий обсяг джерел говорить про широку начитанiсть редактора.
Здебiльшого вiн вдало пристосову║ новий матерiал до тексту повiстi, а
також вносить ряд власних дрiбних додаткiв. В цiлому редакторськi вставки
трохи змiнюють характер твору i його геро┐в: якщо Дарiя сама зрадливiсть
його долi примушу║ змiнити пиху на покору долi (що почасти намiчено вже в
1-й редакцi┐ i розвинено в 2-й), то над Олександром, незважаючи на
незмiнне щастя, тяжить вiщування про ранню смерть; звiдси в новiй редакцi┐
повiстi вiн також поступово приходить до висновку про марнiсть земно┐
слави i щастя, неможливiсть уникнути сво║┐ долi, що нада║ цiлому творовi
повчального характеру, наближа║ його до поглядiв християнина-аскета.
З другого боку, вставки значно розширюють опис чудес, цiкавих, а
частiше страшних, що ┐х бачить Олександр. До таких страшних картин, яких
багато створювала есхатологiчна лiтература, належить вставний епiзод про
гогiв i магогiв з Мефодiя Патарського.
Ще до походу в Iндiю Олександр вируша║ на схiд. Тут вiн зустрiча║
нечистi народи, внукiв Афета (бiблiйний Яфет), якi ┐дять усяких мерзотних
тварин i навiть власних мертвякiв. Боячись, що вони можуть дiйти до свято┐
землi й осквернити ┐┐, Олександр заганя║ з божою допомогою нечистi народи
в пiвнiчнi гори; гори зсуваються, а прохiд, що залишився, Олександр
замика║ залiзними ворiтьми i замазу║ синклiтом, якого нi залiзо не сiче,
нi вогонь не палить. Але перед кiнцем свiту бог вiдчинить ворота, гоги i
магоги вийдуть на волю i осквернять землю. В кiнцi вставки знаходимо деякi
подробицi про нечистi народи: частина з них гавкала подiбно до псiв,
частина ревла, як худоба. Вони позбавленi людського розуму, як дикi звiрi;
серед них ║ i людо┐ди, якi називаються "песьяглавы".
Трохи iнший характер мають вставки iз "Сказанiя об Индiйском царствь",
вмiщенi в тому ж роздiлi мандрувань Олександра перед вступом в Iндiю. Це
скорiше курйознi "природознавчi" i "етнографiчнi" вiдомостi про птахiв
"грифонес", якi мостять гнiздо на 15 деревах, про нiмих людей, п'ятиногих
звiрiв "бовешь", напiвлюдей-напiвпсiв пiд назвою "тигрис", однооких людей,
про червiв "саламандра", якi народжуються i живуть в огнi; iз ниток, що ┐х
випускають черв'яки, виготовляють дорогоцiннi одяги, якi очищають вiд
бруду, нажарюючи на вогнi (звернiмо увагу, до речi, на назви звiрiв -
grifones, boves, tigris, що ясно вказують на латинський оригiнал повiстi,
використано┐ для вставок редактором "Александрi┐").
З того ж джерела запозичено вставки, також "природничо-наукового"
характеру, про збiр перцю в iндiйськiй землi, на горi, населенiй гадами, i
про дорогоцiннi чудодiйнi каменi, якi приносить у цю кра┐ну рiка, що тече
з раю. Подiбний характер мають i вставки iз "Фiзiолога" про способи ловiв
слонiв, географiчнi вiдомостi про рiки, що течуть з раю, i т. д.
Особливо характерна для упорядника друго┐ редакцi┐ вставка про
випробування Олександром висоти небесно┐ i глибини морсько┐, вмiщена перед
вiдвiдуванням рахманiв. Так само, як епiзод про рахманiв, розширений у 2-й
редакцi┐ з рiзних джерел, випробування неба також пiдкреслю║ марнiсть усiх
людських прагнень перед лицем неминучо┐ смертi: переможно обiйшовши всю
землю, Олександр шука║ собi безсмертя i, як розповiда║ дехто, пiдноситься
на небо в клiтцi, запряженiй двома крилатими звiрами, але "не успh
ничтоже, трудився". Так само невдалий спуск на дно моря в склянiй
посудинi. Цi епiзоди належать до бродячих переказiв, дуже поширених у
грецьких i захiдних редакцiях "Александрi┐", перекладенiй у нас повiстi
про Акiра, в усних переказах Сходу i Заходу. Джерело, з якого запозичив
наш редактор, ще не з'ясовано (епiзод цей зустрiча║ться, мiж iншим, в
одному росiйському творi XII ст. з посиланням на грецьке джерело). Проте
характерно, що в короткiй передачi цього епiзоду в 2-й редакцi┐
"Александрi┐" цiкавi подробицi вiдступають на другий план перед
морально-дидактичними висновками.
Не спиняючись на дальших численних вставках, присвячених, головним
чином, фантастичним тваринам, рослинам, потворам, незвичайним явищам
природи i чудовим палацам, вiдмiтимо тiльки ряд улюблених порiвнянь як
характерну стилiстичну особливiсть редакторських додаткiв: Олександр у
новiй редакцi┐ "море прескочи, акы пардус, дръзостью воюя землю сурьскую";
або далi, - напада║ "на восточные грады, аки лев или леопард, неукротимый
звhрь, ловя брашна въсхытити..."; вбитi бiйцi "падаху акы-снопы на нивh" i
т. д. Цi барвистi порiвняння особливо нагадують Галицько-Волинський
лiтопис.
Гомерiвський епос, колись свого роду бiблiя всього еллiнського свiту, в
середньовiчнiй квропi i у християнськiй Вiзантi┐ значно втратив свiй
авторитет, у кращому разi перетворився в матерiал для вчених схолiй або
збiрок сентенцiй. Iм'я Омира-Гомера зрiдка зустрiча║мо й у нашiй
лiтературi домонгольського перiоду. Галицько-Волинський лiтопис пiд 1223
р. наводить з приводу зрадництва Iзяслава мнимий вислiв Омира - "О лесть
зла есть...", запозичений, очевидно, з яко┐сь збiрки типу "Пчелы". Але нi
тут, нi у згаданому короткому епiзодi Псевдокаллiсфеново┐ "Александрi┐",
який так погано зрозумiв слов'янський перекладач, ми не бачимо за згадкою
про "проповiдника Омира" бодай загально┐ обiзнаностi з самим твором.
Iсторiя Троянсько┐ вiйни, надто тiсно сплетена в античному епосi з
мiфологi║ю и легендарною праiсторi║ю стародавнiх грекiв-"язичникiв",
залишилась, очевидно, незрозумiлою й чужою слов'янському читачевi; певно,
з тих же причин порiвняно малою популярнiстю користувалась i вся
перекладена на слов'янську мову хронiка Iоанна Малали, присвячена
переважно античному свiтовi, в якiй, мiж iншим, вмiщено коротку, вже трохи
перекручену переробку античних переказiв про Троянську вiйну (пор. подiбнi
випадки неповного розумiння перекладачем мiфологiчних епiзодiв в
"Александрi┐").
Популярнiсть теми про Трою в нашiй лiтературi почина║ться, власне,
тiльки з появою в XV i XVI ст. нових "слов'яно-романських" i захiдних
обробок Троянсько┐ iсторi┐.
Навпаки, в зв'язку iз значним iнтересом до бiблiйно┐ iсторi┐ (нагада║мо
хоча б поширення ║русалимського епiзоду в слов'янських обробках
Псевдокаллiсфеново┐ "Александрi┐") i до присвячених ┐й творiв (наприклад,
хронiка Георгiя Амартола, широко використана в наших лiтописах) особливу
увагу слов'янського перекладача повинна була привернути повiсть про
останнi днi I║русалима - центру бiблiйно┐ iсторi┐, написана очевидцем i
учасником подiй - Иосифом Флавi║м. Твiр "многаго в словеси и
пространнhйшаго в разумh прhмудраго Иосифа...", "о плhненiи Иерусалима",
подiлений на сiм книг або "слiв", ║ по сутi широкою хронiкою боротьби
Iуде┐ з Римом, яка тривала кiлька столiть аж до зруйнування I║русалима
вiйськами iмператора Тiта (в 70-х роках н. е.). Але основна частина твору
(6 книг), присвячена останнiм 5 - 6 рокам вiйни, так пройнята особистими
враженнями автора, так живо i драматично опису║ перипетi┐ боротьби, що
може бути з повним правом зарахована до суто белетристичних розповiдних
творiв.
Вдало i досить вiльно перекладена в Ки┐вськiй Русi, мабуть ще в епоху
Ярослава, безпосередньо з грецького оригiналу (що вiдрiзнявся вiд вiдомих
нам грецьких текстiв рядом iстотних вставок, наприклад розповiддю про
Христа, а також деякими скороченнями), повiсть Флавiя поширю║ться як у
складi компiлятивних хронографiв, так i у виглядi окремого твору.
Слов'янського читача могли зацiкавити широкi вiдступи автора про природу
Палестини, зокрема про Мертве море i зв'язанi з ним легенди, про звича┐
жителiв i т. д. Але особливий iнтерес викликали сповненi драматизму й
яскравих образiв сцени во║нних сутичок римських легiонiв з iудеями, де
фанатичний патрiотизм останнiх ("крhпость душевная в тhлеснhй немощи", -
за висловом автора) одчайдушне бореться з незламною вiйськовою
органiзацi║ю римлян.
В описi здобуття галiлейсько┐ фортецi Iотапати, яку захищав сам Иосиф,
або в описi тривало┐ облоги I║русалима ║ ряд масових бойових сцен,
змальову║ться трiск списiв i скрегiт щитiв, земля, напо║на кров'ю, i небо,
похмарене безлiччю стрiл i каменiв. Образи i стиль цих описiв помiтно
вiдбились на таких оригiнальних во┐нських повiстях, як окремi епiзоди
лiтописiв i особливо "Слово о полку Игоревh". Це зайвий раз свiдчить про
значну популярнiсть твору Флавiя саме як цiкаво┐ во┐нсько┐ повiстi, а не
тiльки як строго iсторичного твору. Iнтерес до "Iудейсько┐ вiйни" не
припиня║ться на Укра┐нi й у пiзнiшi столiття: так, у каталозi бiблiотеки
Супрасльського монастиря, 1557 р., серед iсторичних творiв названо i
"Плhненiе ерусалимское". В XVII ст., поряд iз старим домонгольським, ми
знаходимо пiзнiший переклад "Iудейсько┐ вiйни", очевидно, з польсько┐, з
помiтними "бiлорусизмами" в мовi, а в XVIII ст. з'явля║ться новий
переклад, виконаний у м. Прилуках на Полтавщинi укра┐нським iсториком
Степаном Лукомським.
До розглянутих перекладних во┐нських повiстей домонгольського перiоду
тематикою i стилем близько пiдходить так зване "Девгеньево дhянiе", хоч в
останньому не помiтно того прагнення до "iсторичностi" (дiйсно┐ або
мнимо┐), як в iнших повiстях, i навiть справжню iсторичну основу твору
часто ледве можна розпiзнати за епiчними "загальними мiсцями". Цi║ю
особливiстю "Девгеньева дhянiя", очевидно, поясню║ться цiлком вiдмiнна
доля повiстi на схiднослов'янському грунтi: не включена через явну
неiсторичнiсть до складу компiлятивних хронiк i хронографiв, вона,
принаймнi в XVI - XVIII ст., iсну║ (подiбно до "Слова о полку Игоревh" i
навiть в одному випадку разом iз ним) у збiрниках мiшаного змiсту, а
пiзнiше, як побачимо, переробля║ться пiд явним впливом мiсцево┐
народнопоетично┐ традицi┐.
Герой вiзантiйського оригiналу нашо┐ повiстi Василiй Дiгенiс Акрiт
(Дiгенiс - дво║родний, народжений вiд сарацинського емiра i
матерi-гречанки iз знатного роду напiвнезалежних захисникiв кордонiв
вiзантiйсько┐ iмперi┐ - Acritas), можливо, iсторична особа, що жила в Х
ст., в перiод найбiльш енергiйного контрнаступу Вiзантi┐ на схiдних
кордонах проти арабських завойовникiв. Багатовiкова прикордонна боротьба
вiзантiйцiв з "невiрними" ║ та iсторична основа, на якiй створюються
грецькi народнi перекази i пiснi, що об'║днуються поступово навколо iменi
Дiгенiса. Цi уснi твори, вiдомi з численних записiв, дуже поширюють навiть
за межами Вiзантi┐; вiд них, очевидно, йдуть окремi епiзоди сербських
переказiв про Марка Кралевича, нашо┐ билини про Дюка Степановича або пiснi
про смерть Анiки-во┐на. На вiзантiйському грунтi тi пiснi були основою для
лiтературного твору, вiдомого нам зараз тiльки в пiзнiших переробках -
грецьких поемах XV - XVIII ст. Отже, безпосереднiй грецький оригiнал
слов'янського перекладу, який був зроблений, судячи з мови i стилю, не
пiзнiше XIII ст., до нас не дiйшов. Чи був вiн написаний вiршами, чи
прозою, - ми не зна║мо. Тiльки на пiдставi нашого перекладу можемо
припустити, що оригiнал його, подiбно до народних пiсень, подiлявся на
самостiйнi оповiдання про окремi епiзоди життя Дiгенiса, розмiщенi потiм у
хронологiчнiй послiдовностi, а змiстом подекуди значно вiдрiзнявся вiд
пiзнiших поем.
Текст слов'янського перекладу зберiгся тiльки в уривках у трьох
пiзнiших рукописах. Два з них - вiдомий збiрник Мусiна-Пушкiна, мабуть,
XVI ст., який мiстив список "Слова о полку Игоревh", а також три роздiли
iз Девгенiя (зараз вiдомi тiльки короткi виписки, складенi Карамзiним) i
збiрник 1744 р., знайдений Тихонравовим, - зберегли майже однаковий текст
повiстi, певно, досить близький до первiсного тексту перекладу. Третiй
рукопис - збiрник середини XVIII ст., знайдений Пипiним, мiстить значно
змiнений текст: поряд з явними перекрученнями, що виникли при невдалому
скороченнi, в списку Пипiна знаходимо ряд нових образiв, порiвнянь,
епiтетiв i навiть цiлих сцен, внесених автором пiд впливом билинно┐ або
казково┐ народно┐ поезi┐, з одного боку, i книжних во┐нських повiстей
(типу оповiдань про Мама║ве побо┐ще), - з другого. Цiкавий як спроба
пристосування старо┐ повiстi до нових лiтературних смакiв XVII - XVIII
ст., список Пипiна разом iз тим поповню║ почасти пропуски списку 1744 р.
Зокрема, тiльки тут (i в коротких виписках Карамзiна з рукопису
Мусiна-Пушкiна) зберiгся перший епiзод - "родовiд" Девгенiя.
Амiр (титул "емiр" перетворено у власне iм'я), цар Аравiйсько┐ землi,
викрада║ дочку в благочестиво┐ вдови царського роду. Три ┐┐ сини-богатирi,
як "златокрылатые ястребы", мчать у погоню. Бiля рiки Багряницi вони
зустрiли 3000 амiрових стражiв "и начаша их бити яко добрые косцы траву
косити..." Через уцiлiлих стражiв брати по-рицарському попереджають Амiра
про свiй при┐зд. Вони знаходять царя в розкiшному шатрi за мiстом,
оточеного численними хоробрими "кметями" (пор. "Слово о полку Игоревh"); в
по║динку менший брат перемага║ Амiра. Той ладен хреститися, i на прохання
дiвчини брати погоджуються прийняти його в зятi. Амiр збира║ сво┐
багатства i потай вiд матерi вiдправля║ться в грецьку землю. Сам патрiарх
хрестить його на квфратi-рiцi. Три мiсяцi трива║ весiльний бенкет. Тим
часом мати Амiра дiзна║ться про його вiдступництво "й нача терзати власы
главы своея". Потiм вона посила║ трьох вiсникiв на чарiвних конях з
"книгами" (грамотою) до Амiра. Завдяки вiщому сну його дружини
сарацини-вiсники спiйманi й наверненi в християнство.
Дружина Амiра народжу║ сина Акрiта, названого при хрещеннi прекрасним
Девгенi║м (дитинство Девгенiя подано докладнiше, очевидно, ближче до
оригiналу, в списку Тихонравова 1744 р. пiд заголовком "Житие Девгения").
З 12 рокiв вiн гра║ мечем, на 13-й - списом, а на 14-й просить батька i
дядiв пiти з ними на "лови". "Яко сокол млады", женеться вiн за звiрами,
голими руками вбива║ ведмедiв; "поскочи яко лев" за лосем, i, схопивши за
заднi ноги, роздира║ надво║; "лютий лев" розсiчений пополам ударом меча.
Зрадiлi батько i "стры┐" (дядi) цiлують Девгенiя, вихваляють його красу i
"храбрhство". Юнак справдi "вельми лhп, паче мhры"; волосся його кучеряве,
очi великi, обличчя, як снiг, i рум'яне, як "червец" (у списку Пипiна - як
"маков цвhт"), брови чорнi, груди ширшi сажня.
Наста║ полудень, "зной зол и велик". Батько кличе. Девгенiя до
студеного джерела обмити пiт i змiнити "рудныя" вiд звiрячо┐ кровi
"порты". Вода в цьому джерелi свiтиться, як свiчка, а в нiй живе великий
змiй: як тiльки вони сiли бiля джерела, прилетiв триголовий змiй. Девгенiй
"вборзе" хвата║ меч i вiдтина║ всi три голови. Оточуючi хвалять бога за
створення такого богатиря, одягають Девгенiя в розкiшнi "ризи", тканi
"сухим златом", прикрашенi дорогоцiнним камiнням, з радiстю ведуть його
додому. Кiнь же пiд Девгенi║м бiлий, як голуб, у гриву вплетено
дорогоцiнне камiння i золотi брязкальця, що видають чарiвний звук на
"издивленi║ всhм". Фар (кiнь) пiд ним скаче, а Девгенiй гра║ збро║ю, мiцно
сидячи на конi.
Молитовна кiнцiвка вказу║ на певну самостiйнiсть i закiнченiсть кожного
окремого епiзоду повiстi.
Другий епiзод у подвигах Девгенiя - пригода з Фiлiппапою i дочкою його
Максимiвною - зберiгся тiльки в списку Пипiна (був i в рукопису
Мусiна-Пушкiна; "Сказанi║ о Филиппапh и о Максимh и о храбрости их").
Почувши про хоробрiсть i силу Девгенiя, Фiлiппапа з дочкою Максимiвною (у
не┐ чоловiча "дерзость" i хоробрiсть) намагаються спiймати його "яко зайца
в тенето". В улесливому листi Максимiвна порiвню║ Девгенiя iз квiтучим
травнем, царем усiх мiсяцiв, i просить його прийти побачитися на
квфрат-рiку, де в засiдцi жде вже велике вiйсько ┐┐ батька. Девгенiй
розумi║ хитрiсть, а все ж вируша║ з небагатьма греками на квфрат, щоб
випробувати хоробрiсть Фiлiппапи. Останнiй зразу ж напада║ на посланих
уперед грекiв. Тодi Девгенiй, спершись на списа, перестрибу║ рiку пiший,
"яко сокол дюжей от руку ловца"; йому подають "борзого" коня, i в кожному
"поскоке" вiн побива║ тисячу ворожих во┐нiв, а потiм тупим кiнцем списа
збива║ з коня самого Фiлiппапу. Максимiвна намага║ться ззаду "пробости"
Девгенiя списом. Вiн зв'язу║ обох; вони благають пощадити ┐х, i
Максимiвна, яка досi перемагала всiх царiв та королiв, що сваталися до
не┐, готова вийти за Девгенiя. Але мудрий Девгенiй з книги дiзна║ться, що
коли одружиться з Максимiвною, то проживе тiльки 16 рокiв; якщо ж добуде
прекрасну дочку непереможного царя Стратiга ("стратiг" - грецький во║вода;
цей титул також вжито тут як власне iм'я), то жити йому 36 рокiв.
Батько вiдмовля║ Девгенiя вiд непевно┐ справи, але марно - з великим
вiйськом, дорогоцiнним одягом i "звончатими" гуслями вируша║ Девгенiй в
царство Стратiга. Залишивши вiйсько перед мiстом, вiн на конi iз
брязкальцями ┐де до двору Стратiга, що в той час був на полюваннi з
чотирма синами. По дорозi якийсь юнак розповiда║ йому про силу
Стратiгового вiйська i про красу та мужнiсть Стратiгiвни (дальша розповiдь
збереглася в списку Тихонравова). Стратiгiвна iз вiкна розгляда║ Девгенiя,
не показуючись йому (в списку Пипiна Стратiгiвна дума║ про себе, що
Девгенiй "красен, а не силен"). З настанням ночi Девгенiй поверта║ться в
свiй табiр, а рано-вранцi пiд вiкнами Стратiгiвни гра║ на гуслях з
золотими струнами i спiва║ про свiй намiр викрасти дiвчину; та з трепетом
припада║ до вiконця - "й вселись в ню любовь". Через годувальницю вона
попереджа║ Девгенiя про небезпеку, але той вимага║ одного тiльки, щоб
Стратiгiвна йому показалася. Через вiкно дiвчина ще раз попереджа║ про
хоробрiсть батька i братiв. Вона ладна сама тiкати з Девгенi║м у
чоловiчому одязi, поки батька нема║ дома. Але Девгенi║вi соромно викрадати
дiвчину "татьбою". Вiн жде повернення Стратiга i на його очах вiдвозить
дочку в свiй табiр, а потiм, повернувшись до мiста, ще раз виклика║ батька
й братiв на бiй. У таборi Девгенiй засина║, а тим часом Стратiг iз
вiйськом наважу║ться, нарештi, розпочати погоню. Стратiгiвна будить
Девгенiя, i вiн розбива║ вiйсько, а батька i братiв дiвчини бере в полон.
Вiдбува║ться примирення i весiльний бенкет, спочатку в будинку Стратiга, а
потiм у батькiв Девгенiя. Стратiг при┐жджа║ до них з усiм родом сво┐м i з
багатими подарунками. Епiзод знов закiнчу║ться молитовною пiслямовою.
Останнiй вiдомий нам епiзод слов'янського перекладу - "Сказание, како
победи Девгений Василия царя" - зберiгся тiльки в списку Тихонравова. Весь
епiзод близько нагаду║ сутичку з Фiлiппапою. Цар кра┐ни Каппадокiйсько┐
Василiй заздрить славi Девгенiя; робиться спроба обдурити Девгенiя
улесливим листом; зустрiч i бiй на рiцi квфратi. Девгенiй також
перестрибу║ рiку, спершися на списа, розбива║ вiйсько, а царя бере в
полон. Батька вiн садовить на царський престол, полонених звiльня║, "и род
свой призва и сотвори радость велiю и по моноги дни пребысть".
Чи був перекладений на слов'янську мову епiзод про смерть Девгенiя,
вiдомий iз грецьких поем, ми не зна║мо.
На пiдставi лексичного матерiалу слiд гадати, що переклад повiстi про
Девгенiя виконано в Ки┐вськiй Русi без участi пiвденних слов'ян.
До цiлком iншого жанру розповiдних творiв, здебiльшого схiдного
походження, належить повiсть про Акiра премудрого. Повчальнi вислови або
майстерно вiдгаданi мудрi загадки становлять ┐┐ основний змiст (пор.
апокрифiчнi перекази про Соломона, а також бiблiйнi книги
фiлософсько-дидактичного змiсту).
Виника║ повiсть за кiлька столiть до нашо┐ ери, в Ассiро-Вавiлонi┐.
Сюжет ┐┐ вiдбився й у арабських казках "Тисячi i однi║┐ ночi", i в
легендарнiй бiографi┐ мудреця Езопа, i в рядi iнших творiв (навiть
бiблiйна книга Товiта зазнала ┐┐ впливу). Слов'янський текст повiстi, що
зберiгся в списках XV - XVI ст., судячи iз залишкiв давньо┐ мови, належить
до дуже старих перекладiв, зроблених у Ки┐вськiй Русi, можливо, ще в XI
ст. безпосередньо з грецького оригiналу (останнiй, правда, досi не
виявлено). Цей, ки┐вський, переклад пiзнiше попада║ в болгарську i
сербську лiтератури.
Схема повiстi така:, бездiтний Акiр, сановник Сiнагрiпа (Сенахерiба),
царя адорiв i Налiвсько┐ кра┐ни, бере на виховання племiнника свого
Анадана. Незважаючи на численнi мудрi поради Акiра, Анадан почина║ вести
розпутне життя. Новi зауваження i докори Акiра не впливають. Невдячний
Анадан обмовив його перед царем, i тiльки з допомогою друга Акiру вда║ться
уникнути смертно┐ кари, сховавшись у глибокiй ямi.
кгипетський фараон, зрадiвши з загибелi Акiра, ставить царевi Сiнагрiпу
ряд нездiйсненних вимог (наприклад, збудувати будинок мiж небом i землею);
в разi невиконання Сiнагрiп повинен платити ║гиптянам данину. Друг Акiра
вiдкрива║ царевi, що мудрий радник живий. Акiр вдало розв'язу║ всi задачi
фараона (наприклад, за його вказiвками хлопчики пiднiмаються вгору в
клiтцi, прив'язанiй до двох орлят, i вимагають з висоти, щоб ║гиптяни
подавали ┐м матерiали для будування будинку мiж небом i землею; ║гиптяни,
зрозумiло, не можуть виконати цi║┐ вимоги).
З честю повернувшись додому, Акiр кара║ Анадана, гiрко докоряючи йому
за вiроломнiсть.
Сентенцi┐ Акiра стосуються правил придворно┐ поведiнки i житт║во┐
мудростi взагалi. Так, наприклад, вiн радить Анадану не говорити голосно:
"Аще бы великым гласом храминhся создати, осел бы риканiем 2 храминh
въздвигал единhм днем"; або: хто слуха║ розумну людину, "то яко же в день
жаданiя студеные воды напi║ться"; ║ тут i правила церковного походження,
наприклад про вшанування батькiв, правила поводження з вищими i нижчими,
правила "доброго тону" i т. д.
Судячи з численних запозичень з повiстi в пам'ятках оригiнально┐
лiтератури, наприклад у "Моленiи Данiила Заточника" або в "Пчелh" 2-┐
редакцi┐, саме ця дидактична сторона повiстi про Акiра була найбiльш
популярною серед слов'янських читачiв.
Як бачимо, повiстi здебiльшого сприймаються читачами i переписувачами
як iсторичнi, морально-дидактичнi твори, в кращому разi - як пам'ятки
геро┐чного епосу (пор.: "Девгенiй" i його пiзнiша переробка). Звiдси
обмежений добiр перекладених вiзантiйських повiстей, звiдси ж повчальне
забарвлення, якого на слов'янському грунтi нада║ться чисто "свiтським"
творам. Але якщо белетристика як окремий самостiйний жанр не
усвiдомлювалась слов'янським читачем, навiть не вiдбилась у його словнику,
це ще не говорить про малу популярнiсть цiкавого читання: пiд виглядом
хронiки або навiть житiя воно все ж досить широко проника║ в лiтературу
Ки┐всько┐ Русi. Сама кiлькiсть перекладiв, зроблених у домонгольський
перiод на схiднослов'янському грунтi, незалежно вiд бiднiшо┐ щодо цього
пiвденнослов'янсько┐ лiтератури, свiдчить про значний попит на цiкаву
повiсть. Те саме пiдтверджу║ й значна кiлькiсть мiсцевих переробок цих
творiв.
* * *
Такими в загальних рисах були пам'ятки перекладно┐ лiтератури, що
з'явилися на Русi в першi вiки нашого письменства. Отже, не зважаючи на
переважний церковний ┐х характер, коло лiтературних форм цих пам'яток було
досить широким так само, як надто рiзноманiтними були i принесенi ними
образи, теми, лiтературнi засоби. В змiстi цi║┐ лiтератури було багато
елементiв, чу- . жих почуттям i настроям народних мас: у рядi творiв
iдеалом морального життя виставлялось аскетичне самозречення,
проповiдувалось презирство "до земного" життя, песимiстичний погляд на це
життя i на людину. Пропагованi новим культом, прищеплюванi з
проповiдницько┐ кафедри, цi почуття i настро┐ не могли не робити впливу.
Але поряд з усiм цим, перекладна лiтература мала i позитивне значення, як
не раз уже вiдзначалося вище. Вона, як ми бачили, зближала Ки┐вську Русь з
iншими, вищими щодо сво║┐ культури, кра┐нами, розширяла свiтогляд,
збагачуючи його рiзноманiтними новими вiдомостями хоч нерiдко i
фантастичного характеру, вводила в ужиток новi образи, новi прийоми
творчостi й допомогла сформуватися оригiнальнiй лiтературi Ки┐всько┐ Русi,
зберiгаючи свiй вплив у пiзнiшi епохи, а в окремих випадках - аж до
новiтнiх часiв.
[1] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 136.
[2] Там же, стор. 324.
[3] Пiд час селянського повстання 1525 р.- О. Б.
[4] Маркс и Энгельс, Соч., т. VIII, стор. 135-136.
[5] Талмуд - старо║врейський збiрник релiгiйних, юридичних i побутових
законiв та правил, складений на початку II ст. до н. е.
[6] Див. К. Маркс и Ф. Энгельс, Соч., т. II, стор. 29.
[7] Скинiя вiд грецького skene - намет, який був похiдним храмом для
║вре┐в, що блукали, згiдно з бiблiйним переказом, пiд проводом Мойсея в
пустелi.
[8] Див. дуже поширену в хронiках XVII ст., в тому числi в "Синопсисh",
грамоту Олександра Македонського слов'янам.
[9] Див. зображення Олександра, що пiдноситься на небо на грифах, в
ювелiрних виробах домонгольського перiоду або в барель║фах вiдомого
Дмитровського собору у Володимирi на р. Клязьмi.
** ТВОРЧIСТЬ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО **
П'ятдесят рокiв творчо┐ дiяльностi Максима Тадейовича Рильського[1] -
це достатн║ випробування часом, що його блискуче витримав поет, якого вже
тепер ми з цiлковитою пiдставою можемо назвати класиком радянсько┐ - не
тiльки укра┐нсько┐, а й всесоюзно┐ - лiтератури.
Класиками ми звемо видатних письменникiв минулого. Але за сорок з
лишком рокiв наша радянська лiтература достатньою мiрою уже сформувалась i
виросла для того, щоб заявити про сво┐х класикiв, тобто письменникiв
зразкових, письменникiв, якi, досконало володiючи технiкою свого
мистецтва, висловлювали i висловлюють цим мистецтвом почуття й думки
широких народних мас в ┐х русi до висот комунiзму. Цих наших класикiв уже
не можна замовчувати; це розумiють не тiльки нашi зарубiжнi друзi, а й тi,
хто схильний будь-що, заплющивши очi, заперечувати факт iснування
радянсько┐ культури.
Максим Рильський - поет, учений, громадський дiяч - один iз невiд'║мних
елементiв цi║┐ культури. Радiсть творчо┐ працi, глибокий патрiотизм, що
по║дну║ палку любов до Батькiвщини з живим вiдчуттям дружби народiв,
iнтернацiонально┐ ║дностi трудящих усього свiту, ясне свiтосприймання,
вiльне вiд темних пережиткiв психологi┐, що виникла в умовах експлуатацi┐
людини людиною, - усi цi риси нових людей, вихованих Великою Жовтневою
соцiалiстичною революцi║ю, цiлком притаманнi поетовi М. Рильському.
Довгий час лiтературно-критичнi роботи про М. Рильського починалися
заштампованими словами на зразок таких: "Вiдомо, що М. Рильський не зразу,
не без труднощiв досягнув такого високого i почесного мiсця одного з
провiдних поетiв Радянсько┐ Укра┐ни, яке вiн тепер по праву займа║", або:
"Звичайно, М. Рильський таким, як зараз, був не завжди". Безперечна
iстиннiсть цих висловлювань тепер просто-таки зворушу║. Цiкаво було б
знати: а хто взагалi, проживши понад пiвсторiччя, лишився таким, яким "був
завжди"? I чи багато хто з укра┐нських радянських письменникiв старшого
поколiння зразу, з перших рокiв революцi┐, i без труднощiв зайняв провiдне
мiсце в лiтературi? Шлях до висот нiколи не бува║ простим i легким. Для
тих, хто народився i почав творити ще до найвеличнiшого в iсторi┐ людства
перевороту, обов'язково потрiбно було перегорiти, переплавитися,
переродитися - не "пристосуватися", а саме, скинувши з сво║┐ психiки
"ветхого Адама", почати iнакше, по-новому сприймати життя i вiдбивати його
у сво┐й, свiдомостi. Можливо, для одних це було простiше, для iнших -
складнiше. Але рух уперед завжди бува║ суперечливим. Бувають випадки
самовiддано┐ любовi з першого погляду, але чи не найстiйкiшою i
наймiцнiшою ║ та любов, що поступово, але глибоко вроста║ в серце.
Критикам наших днiв навряд чи варто багато говорити про те. Про що з
нещадною щирiстю сказав сам поет:
Житт║ву путь свою
Нерiвно i хитаючись верстав я.
Це самобичування властиве багатьом видатним поетам. Згадаймо жорстокi
до самого себе слова Пушкiна:
И с отвращением читая жизнь мою,
Я трепещу, и проклинаю,
И горько жалуюсь, и. горько слезы лью...
М. Рильський ще в 1929 роцi у поезi┐ "Пам'ятник" - сво║рiднiй антитезi
прославлених пушкiнських рядкiв ("Я памятник себе воздвиг нерукотворный")
- закiнчував сумну самооцiнку справедливим твердженням:
Зате в життi нi разу
Неправдi не служивi
Щирiсть - це одна з найхарактернiших рис його поезi┐ i всi║┐ його
дiяльностi взагалi. Вiн мiг помилятися: помилятися, як вiдомо, властиво
людинi, але вiн нiколи не служив тому, що вважав неправдою. Так само, як
один з його великих учителiв, Iван Франко, вiн - "semper tiro" ("завжди
учень"), i нiхто не наважиться не повiрити його автобiографiчному
визнанню:
"Розумна й строга школа життя i голоси великих учителiв - народу.
Партi┐, Ленiна - зробили з мене те, ким я ║ нинi: лiтератора, який вважа║
себе передусiм слугою народу, людину, яка в днi велико┐, священно┐
боротьби з гiтлерiвськими звiрами вступила до лав Комунiстично┐ партi┐,
твердо пообiцявши звання комунiста сво║ю роботою виправдати...".
Максим Тадейович Рильський народився 19 березня 1895 року в Ки║вi, в
дрiбнопомiщицькiй родинi. Його батько, вiдомий укра┐нський етнограф,
громадський дiяч i публiцист, належав до лiберально-народницько┐
iнтелiгенцi┐. Мати - селянка села Романiвки, колишньо┐ Ки┐всько┐ губернi┐
Першi дитячi враження поета пов'язанi з Романiвкою, з ┐┐ природою i
людьми, а життя в заможнiй сiм ┐ до певно┐ мiри сприяло iдилiчному
сприйманню навколишнього оточення. Однак усi цi iдилi┐, як пiзнiше
визнавав поет, не закривали вiд нього того, чим було тодiшн║ село, а тяжкi
злиднi знайомих селян викликали далеко не iдилiчнi думки i почуття, яким
розвинутися дано було згодом.
Про сво║ дитинство та юнiсть, про пору навчання в гiмназi┐ та
унiверситетi, про зовнiшнi умови життя в перше десятирiччя Жовтня поет сам
досить докладно розповiв у сво┐й лiрицi, в поемi "Мандрiвка в молодiсть",
надрукованiй у 1944 роцi i згодом докорiнно переробленiй, в прозовому
етюдi "Iз спогадiв", i нам тут нема║ потреби переказувати сво┐ми словами
все, ним повiдане, наводити бiо-бiблiографiчнi данi, багато разiв
повторюванi в кожнiй статтi про М. Рильського. Звернiмося просто до його
творчо┐ бiографi┐, яка почина║ться ще на порозi юностi збiркою 1910 року
"На бiлих островах" i поки що доходить до книжок вiршiв, виданих у 1957 -
1959 роках. За пiдрахунком одного з критикiв М. Рильського, у цiлому це
склада║ бiльше 25 збiрок оригiнальних поезiй i понад 250 тисяч рядкiв
поетичних перекладiв, а до того слiд додати ще численнi статтi i
дослiдження з iсторi┐ лiтератури, народно┐ творчостi, театру, багато
публiцистичних виступiв.
Початкове формування таланту М. Рильського припада║ на роки 1907 -
1917.
На Укра┐нi в 1913 роцi не стало М. Коцюбинського i Лесi Укра┐нки.
Останнi роки доживав титан укра┐нського слова i дiла Iван Франко,
зломлений тяжкою недугою в 1916 роцi. В лiтературi дедалi вiдчутнiшим ста║
засилля буржуазних нацiоналiстiв, якi прибрали до сво┐х рук перiодичну
пресу - вiд "Лiтературно-наукового вiстника", редагованого М. Грушевським,
до "Укра┐нсько┐ хати" - органу укра┐нських "модернiстiв". Недавнiй
"трибун" революцi┐ 1905 року Олесь був охоплений занепадницькими
настроями. Колишнiй "революцiонер" Винниченко, ставши улюбленцем
буржуазно┐ iнтелiгенцi┐, у романах i драмах проповiдував "чеснiсть з
собою", тобто цiлковите право на всяку пiдлоту в iм'я вимог "сильно┐"
iндивiдуальностi, що усвiдомлю║ лише свободу, незалежнiсть вiд будь-яких
суспiльних норм. Критика журналу "Укра┐нська хата" одверто жадала розриву
з демократичними традицiями укра┐нсько┐ лiтератури XIX столiття i вiдмови
вiд ┐┐ заповiтiв "служiння народовi" - несвiдомому i нездатному творити
iсторiю "натовповi". Зрiкаючися революцi┐, впадаючи то в мiстику, то в
безвихiдний песимiзм, то в еротику на межi з порнографi║ю, то в так зване
"чисте мистецтво", то в зоологiчний нацiоналiзм, реакцiйна лiтература
потрапляла в глухий кут, правила сама над собою панахиду, i понурий хор
лiтераторiв намагався заглушити голоси _[..:] _представникiв
демократичного табору - таких, як В. Стефаник, Ольга Кобилянська, С.
Васильченко, А. Тесленко, а з молодших - А. Шабленко. Треба сказати, що
передовi iде┐, не заглушенi i в цi тяжкi часи, найменший вираз знаходили
собi у лiричнiй поезi┐.
Рильський згодом не передруковував першо┐ сво║┐ книги цiлком, хоч i не
знищив ┐┐, як Гоголь свою першу поетичну спробу (поему "Ганц
Кюхельгартен"). А проте ми тепер заводимо й цю Гоголеву поему, так само як
"Мечты и звуки" Некрасова, до збiрок творiв цих великих росiйських
письменникiв. I про молодечi поезi┐ Рильського варт згадати не тiльки
заради "бiблiографiчно┐ повноти".
Книга "На бiлих островах" цiкава, по-перше, як контраст бiльшiй частинi
дальших книг поета. Для Рильського доби творчо┐ зрiлостi характерна
викiнченiсть форми, конкретнiсть словника, пластичнiсть образiв. Раннi
поезi┐, навпаки, частiше схожi на незавершену iмпровiзацiю. Це лiрика
"настро┐в". Лiричний герой книги - мрiйник, повсякчасно сумний, мучений,
насамперед, коханням (звичайно, неподiленим), як Гейне у "Книзi пiсень".
Його ляка║ життя, страха║ нiч, розчавлюють "грiзнi стiни", вiдокремлюючи
його вiд людства. Його мучать жахливi сновиддя, - якiсь примари несуть у
чорних трунах його дочасно загиблi надi┐. Живих людей вiн бачить здалека;
це - "безсилi┐ раби": вони щось ненавидять, щось кохають, i гинуть, мов
зiрванi квiтки. Помiж них коли-не-коли промайне образ когось сильного, хто
кликав народ до боротьби. Самому поетовi iнколи хочеться вдарити в звучнi
струни, розбудити сплячих i кликати ┐х - але куди? "У даль", поки що для
самого поета невиразну.
На "бiлих островах" поет знаходить те заспоко║ння, якого не почува║ на
землi. "Бiлi острови" - це хмари на синьому морi неба. Але й на них не
лиша║ поета болiсне самоспоглядання i самоаналiз. Iнодi автор сам
диву║ться:
"За що я мушу сумувать? Я молодий, я жить бажаю..." I тодi ми
розумi║мо, що, читаючи такi рядки п'ятнадцятилiтнього поета, як:
Годi! Скiнчилася пiсня моя,
Годi! Розстро┐лись струни,
Привиди бачу кругом себе я,
Бачу - несуть якiсь труни, -
можемо не турбуватися про дальшу долю поета. Це не занепад, а
запiзнiлий "романтизм" - той самий, що про нього писав в "квгенi┐ Он║гiнi"
Пушкiн, малюючи образ Ленського. Ленський також у сво┐х елегiях
Спiвав, що в'яне серця цвiт,
Не мавши й вiсiмнадцять лiт
(Переклад М. Рильського).
А крiм того, декiлька поезiй у книжечцi давали пiдставу думати, що
автор - здiбний поет з перспективами розвитку i що мотиви скорботи i
розчарування в нього - неорганiчнi, навiянi лiтературним оточенням,
вирватися з якого поки що не щастить юнаковi, хоч поряд iз цими впливами
вiн почина║ лiтературне життя пiд враженням вiд дiяльностi таких дiячiв
укра┐нсько┐ демократично┐ культури, як Леся Укра┐нка i М. Коцюбинський, як
композитори М. Лисенко i Я. Степовий, артисти М. Заньковецька i П.
Саксаганський. ┐х приклад, ┐хнi художнi принципи, не кажучи вже про вплив
Шевченка, Мiцкевича, Пушкiна i народно┐ творчостi, допомогли поетовi, хоч
i не одразу, побороти впливи занепадницько┐ лiтератури, якою ще скута була
його творча iндивiдуальнiсть.
У деяких вiршах уже починають бринiти мотиви почуття любовi поета до
трударiв, якi "хлiба не мають" i "волi на мент лиш ║диний бажають". У
"Пiснi", присвяченiй М. Лисенковi, поет зверта║ться до жайворонка-спiвця
iз закликом:
Подивись: женцi схилились,
Потомились,
I вiд працi од тяжко┐
Потом вкрились...
Найчуйнiшi з старших i молодих читачiв помiтили це тодi ж. к згадка, що
Леся Укра┐нка, ознайомившися з збiркою "На бiлих островах", сказала: "От
хто повинен був би написати "Iзольду Бiлоруку" (одну з поем само┐ Лесi
Укра┐нки). Юний тодi чернiгiвський семiнарист, а нинi також один iз
найвидатнiших поетiв Радянсько┐ Укра┐ни, Павло Тичина в поезi┐ 1940 року
згадував, як йому вiдчувся у тоненькiй книжцi молодого побратима протест
проти нудно┐ i сiро┐ дiйсностi, як, зачитавшись його вiршами пiд час
лекцi┐ з богослов'я, вiн пiднiсся духом й пройнявся ясними, хоч i
невиразними сподiваннями на майбутн║.
"Дитинство показу║, яка буде людина, так само, як ранок показу║, який
буде день", - говорив автор "Загубленого раю" Мiльтон. Але це вiрно тiльки
почасти. Нерiдко похмурий сльотавий ранок ста║ початком пекучого сонячного
дня. Так само сталося й з Рильським: його дальший творчий шлях привiв до
свiтосприймання, зовсiм протилежного тому, яке панувало (не цiлком) на
зорi його творчостi.
Мiж першою i другою книжками минуло вiсiм рокiв. Поет встиг закiнчити
середню школу i, вступивши до унiверситету, змiнити медичний факультет на
iсторико-фiлологiчний. Протягом 1919 - 1929 рокiв вiн учителював, спочатку
по селах, потiм у залiзничнiй школi в Ки║вi i викладав укра┐нську мову на
робiтфацi Ки┐вського унiверситету. За цей час вийшли його збiрки "Пiд
осiннiми зорями" (1918), "Синя далечiнь" (1922), "Крiзь бурю й снiг"
(1925), "Тринадцята весна" (1925), "Де сходяться дороги" (1929) та "Гомiн
i вiдгомiн" (1929).
Усе це - кроки на шляху зближення з життям, того зближення, для якого
доводилося перебороти владу лiтературних вражень, владу "книги", що ┐┐
Анатоль Франс називав "опiумом Заходу". I, звичайна рiч, не тiльки самого
Заходу. Серед радянських укра┐нських поетiв Рильський i тепер
вiдзнача║ться лiтературною ерудицi║ю. Ерудицiя - велика справа; але, як i
все iнше, - вона дiалектична: вона може животворити, та може й заковувати
натхнення, бо ║диним справжнiм джерелом його ║ стикання з живим життям.
Але в збiрцi "Пiд осiннiми зорями", як i у надрукованiй того ж, 1918 року
"iдилi┐" "На узлiссi", написанiй класичними октавами, поет все ще живе
наче поза часом та епохою. Лiричний герой Рильського (гада║мо, що його не
слiд, проте, ототожнювати з самим М. Т. Рильським) вiдгородився вiд
сучасностi й життя книжковими полицями i, йдучи на "безлюднi узлiсся",
намага║ться жити, милуючись чистим мистецтвом, красою природи, романтикою
минулого. Але твори великих письменникiв минулого поки що становлять для
нього не так засiб пiзнання життя i зброю в боротьбi за передовi iдеали,
як предмет пасивно┐ естетично┐ насолоди. Для нього однакову цiннiсть мають
усi майстри слова, хоч би якi iдеали вони проповiдували, хоч би з якими
класами вони себе не пов'язували:
Софокл i Гамсун, Едгар По i Гете,
Толстой глибокий i Гюго буйний,
Петрарчинi шлiфованi сонети
I Досто║вський грiшний i святий -
Усi книжки, усi земнi поети,
Усi зрiднi душi його живiй...
Поетовi нiби не спада║ на думку, що такий "унiверсалiзм" межу║ з
чистiсiньким еклектизмом. "Усе зрозумiти i все пробачити" - ця думка
здавна здавалася високою, але на практицi вона може привести до
iндиферентизму в дiлах життя, як i в дiлi народжуваного ним мистецтва, до
великого обмеження горизонтiв власно┐ творчостi, до загибелi таланту, до
обернення письменника-творця на "читача, який взявся за перо", до
найнуднiшого епiгонства.
"Мудрi книги" тимчасово навалилися всiм тягарем на поета, i ще рiдко
йому щастить визволитися з-пiд них i заговорити власним голосом. Саму
назву книги "Пiд осiннiми зорями" взято, як вказу║ поет у Кнута Гамсуна. З
трагедi┐ Гете виходять Фауст i Мефiстофель i, стоячи серед площi, знову
дивляться на вiкно Маргаритиного дому. Заговоривши про те, що трагедiя
кохання - вiчна, поет зараз же згаду║ Лорелею з вiдомо┐ поезi┐ Гейне. Вiн
порiвню║ себе з Одiссе║м, натомленим блуканнями, але блука║ вiн поки що
тiльки по свiту, створеному з чужих поетичних вигадок. Образи тропiчних
кра┐н, пiратських фрегатiв, коралових островiв приходять до його вiршiв iз
згадок про романи Жюля Верна або Лу┐ Жаколiо. Задумавшись про квропу, вiн
зараз же згаду║ "спiвучий Лангедок" провансальського поета Мiстраля,
Францiю Рабле i Рембо, Англiю Шекспiра i Дiккенса. Iмена Гомера, Сафо,
Пушкiна, Л║рмонтова, Тютчева, Iннокентiя Анненського досить часто
зустрiчаються в його поезiях. Так писали в XIX столiттi французькi
"парнасцi", в XX - росiйськi акме┐сти; пiсля Жовтнево┐ революцi┐ на
Укра┐нi цi║┐ давньо┐ традицi┐ дотримувалась невеличка група поетiв, що
назвали себе "неокласиками". Вони не змогли знайти широкого вiдгомону у
нових, радянських читачiв, Яких дедалi бiльшало й бiльшало. А письменник
без читача - це птах без повiтря.
Ще "парнасцi" у Францi┐ друго┐ половини XIX столiття створили образ
"башти з слоново┐ костi", де, недосяжний для бур сучасностi, повинен жити
й творити поет. Але в "баштi з слоново┐ костi" Рильський не всидiв, та й,
сидячи в нiй, весь час мучився. У збiрках 1918 - 1926 рокiв лiричнi теми
йдуть антитезами. З одного боку, поет хоче запевнити себе i читачiв, що в
сво┐й естетськiй келi┐ вiн знайшов крижаний, бездонний спокiй, пiднiсшись
над земне кохання i земнi страждання. З другого боку, його глибоко мучить
цей добровiльно накладений на себе тягар, i вiн гiрко нарiка║ на
самотнiсть, на внутрiшню порожнечу - нарiка║ в iншiй, досконалiшiй
технiчно формi, анiж зойки його першо┐ книжки. Вiн шука║ виходу i
знаходить його поки що в природi.
Уявну "довiчнiсть" прекрасних вигадок змiню║ справжня, як йому
зда║ться, незмiннiсть основ буття, що вiдкрива║ться спогляданням природи.
У першiй книзi поезiй у нього ще не було сво┐х власних слiв для
вiдтворення цього споглядання. I "бiлi острови", i квiти, i птахи були там
якимись абстрактними поняттями. Тепер вони стають конкретними: замiсть
квiтiв взагалi тепер з'являються бiла гречка, покошенi проса, яблука;
пейзажi, портрети, натюрморти стають речовими, конкретними. Наче сонячне
промiння, пройшовши по землi, примусило ┐┐ вигравати рiзноманiтними
барвами. Свiт ожива║, ста║ "веселим", i з вуст поета злiтають незвичайнi
ранiше для нього слова:
Клянусь тобi, веселий свiте,
Клянусь тобi, мо║ дитя,
Що буду жити, поки жити
Менi дозволить дух життя.
Правда, цей "дух життя" - поки що поняття хистке, невизначене. Одна з
його ознак - незмiннiсть. Лiто, гаряче, дрiма║ старий дiм, замислений
собака вухом вiдганя║ надокучних мух, а над усiм цим нiби зупинився час;
зелений лiтнiй день розлiгся на землi, наче на вiчнi вiки, завше
бродитимуть у тiнi дерев пiвсоннi кури, завше тремтiтиме в небi шуляк.
Це майже фетiвське свiтовiдчування у Рильського все-таки нестале. Та й
чи могло воно бути сталим у поета, вихованого на демократичних традицiях
селянчиного сина? Хоч би скiльки вiн твердив про свiй "крижаний спокiй",
до його спокiйно┐ споглядальностi весь час вриваються дисонанси, що
наростають вiд книги до книги, хоч поет i намага║ться показати, нiбито
його "солодкий свiт" - непорушний i недоторканий. "Не хочу гнiватись,
любити чи коритись", - запевня║ вiн. кдине нiбито його бажання -
У тишi над удками
Сво║ життя непроданим донести.
Завдання мистецтва вiн хоче бачити у доброзичливому нейтралiтетi,
порiвнюючи поезiю з просвiтом блакитного неба у темних лiсових хащах.
Але дедалi частiше книжний серпанок, що оповивав для нього живу
дiйснiсть, розходиться, показуючи життя в усiх його змiнах i
суперечностях. I зараз же змiнюються самi принципи поезi┐, "законы,
писателем над самим собой признанные" (вислiв Пушкiна). Перша ж поезiя
збiрки "Крiзь бурю й снiг" - вже нiяк не програма "чистого мистецтва". Як
мисливець, прислухаючись, приляга║ вухом до землi,
Так i ти, поете, слухай
Голоси життя людського,
Новi ритми уловляй,
I розбiжнi, вiльнi хвилi,
Хаос лiнiй, дим шукання
В панцир мислi одягни.
Так, як лiкар мудру руку
Покладе на пульс дитинi
I в бурханнi хворих жил
Бачить нам усiм незримий
По║динок невловимий
Помiж смертю та життям, -
Так i ти, поете, слухай,
Голоси i лживi, й правi,
Темний грiх i свiтлий смiх.
I клади не як Фемiда,
А з розкритими очима
На спокiйнi терези.
Цiкаво вiдзначити, що В. Я. Брюсов, поет, якого уважно читав i
перекладав Рильський, у рядках, писаних, правда, до революцi┐, iнакше
звертався до поета: "Всего будь холодный свидетель, на все устремляя свой
взор". У Рильського не те: свiдок, але не холодний. I не тiльки свiдок, а
й суддя, i судить вiн не як древня Фемiда, богиня правосуддя - з мечем i
зав'язаними очима, а з очима розкритими, що вже починають бачити змiст i
сенс навколишнього життя. Свiт розколовся на "бiле" i "червоне", на так i
нi, i поет раптом виразно побачив i прокляв представникiв старого свiту -
панiв, якi ще докурюють сигари, допивають каву, тодi як прийшла година
помсти i по сходах загули залiзнi кроки месникiв, вiд яких нiкуди не
сховатися.
Цiкаво, що ще в 1927 роцi деякi укра┐нськi критики називали Рильського
поетом статики, спокою, констатацi┐. Але в Рильського були самi тiльки
мрiяння про спокiй при безперервному неспоко┐ сумлiння, при безперервних
муках вiд усвiдомлення самотностi, при втомi вiд "екзотики, од хитро
вигаданих слiв", i цi муки переходили у вiдчай, коли поетовi здавалося, що
його найглибше бажання -
...в безоднi вiщого розмаху
Кинутись наослiп, без дорiг
I себе, розчавлену комаху,
Не жалiти - о, коли б я мiг!
Знову згаду║мо (не встановлюючи якийсь там "вплив"!) подiбне бажання
Брюсова:
О, если б было вновь возможно
На мир, каким он есть, взглянуть
И безраздумно, бестревожно
В мгновеньях жизни потонуть!
I знову треба пiдкреслити вiдмiну. Те, про що говорить Рильський, -
трагiчне. Це - саме усвiдомлення неможливостi жити далi в станi
безтривожному i безроздумному, неможливостi не зiйти з позицiй "парнасця",
жерця "чистого мистецтва". Чи мiг Рильський, природжений демократ i
реалiст, вихований "соками землi", лишатися "парнасцем", коли вiн iз жахом
згадував зустрiчi з голодним, завошивленим хлопчиком на фастiвському
вокзалi або матiр-селянку, яка вмира║ в нетопленiй хатi, марно
сподiваючись побачити сина, що пiшов на вiйну; коли вiн розумiв, скiльки
червоточини було в старому свiтi, усвiдомлював, що вже буду║ться
мускулистими руками пролетарiату нове життя, новий дiм, що дiм цей -
"наш,_ _не твiй, не мiй", i що вiн
...для нас росте, i спi║,
I в вiкнах золотом горить -
З камiння, дерева та мрi┐
Мiцно┐, як спiвуча мiдь.
_("Ганнуся")_
Отак поступово, але невпинно поет визволя║ться з добровiльного
ув'язнення в естетичнiй тюрмi, почина║ усвiдомлювати свiй зв'язок з масою
("лише гуртом i пущi, i пустинi з пiснями, з гуком можна перейти"),
розумi║ велич сво║┐ iсторично┐ епохи. Думаючи про майбутн║, вiн уже
iронiзу║ з переляканих революцi║ю iнтелiгентикiв i чуттям митця стверджу║
красу нового свiту:
Нi, нi!
Прийдешн║ - не казарма,
Не цементовий коридорi
Сiя║ в небi нам недарма
Золотоокий метеор.
Уся творчiсть Рильського двадцятих рокiв - повчальний приклад
"перевиховування особи", поступового процесу засвоювання матерiалiстичного
свiтогляду. Щиро бажаючи служити правдi i народовi, поет побачив, що
найвищий вияв гуманiзму - у торжествi ленiнських iдей, що щастя мiльйонiв
добува║ться лише в жорстокiй класовiй боротьбi.
Засво║ння цих iстин поет iнодi почина║ справдi "iз абетки". Вiн так i
назива║ одну iз сво┐х поезiй, стверджуючи в нiй запроваджуваний у нашому
суспiльствi справедливий принцип: "Хто робить, той i ┐сть".
Можна - каже поет - вiльно обирати для естетично┐ насолоди будь-яку з
минулих епох (ми з цим не погоджу║мося, як не погоджу║ться тепер з цим i
сам М.Т. Рильський), а проте не можна iгнорувати свiй час:
Але любить чи не любити те,
Що вколо нас i в нас самих росте,
Що творить нас, що творимо самi ми, -
Лише слiпець, що замiсть кровi в нiм
Тече чорнило струмнем неживим,
Тривожиться питаннями такими.
Цими видатними словами, що вийшли з глибини душi, визначено весь
дальший шлях Рильського. У збiрках "Гомiн i вiдгомiн" (1929), "Де
сходяться дороги" (1929) здоровi оптимiстичнi мотиви любовi до життя,
захоплення творчою працею ми бачимо все частiше. "Яке це щастя - в радощах
земних трудiв i днiв спивати кубок повний", - говорить поет.
Небагато хто з поетiв, якi розпочали свою дiяльнiсть до Жовтня, одразу
i без вагань увiйшли до лав письменникiв радянських не самою лише назвою,
а суттю сво║┐ творчостi. Для одних це було справою нескладною: "Моя
революцiя", - говорив Маяковський. Iншi пройшли шлях перевиховування. Але
в результатi дороги перших i других зiйшлися i не могли не зiйтися тому,
що все талановите в нашiй кра┐нi не могло не бути втягнуте в орбiту
великого Жовтня.
У пору, коли з'являлися в свiт вищеназванi збiрки Рильського, виходили
такi основоположнi книги укра┐нських радянських поетiв, як "Плуг" (1920)
Павла Тичини, "Червона зима" (1922) Володимира Сосюри, "17-й патруль"
(1926) Миколи Бажана. Поряд iз ними книги Рильського двадцятих рокiв
можуть здатися не такими показовими i менш "актуальними" для свого часу.
Але це вiрно лише почасти. Насправдi ж вони - цiннi свiдчення того, як
вплив революцi┐ перетворював свiдомiсть тих талановитих людей, що
намагалися стати осторонь вiд подiй. Поворот Рильського до живого життя
був сповiльненим, а проте неухильним.
А коли придивитися до його творчостi 1918-1925 рокiв на фонi усi║┐
укра┐нсько┐ поезi┐ тих часiв, [...] позитивне значення його творчостi тi║┐
пори стане особливо виразним. Тепер, здалека, пiсля того, як продукцiя
двадцятих рокiв просiялася крiзь сито iсторi┐, ми представниками того часу
вважа║мо названих вище видатних поетiв. Але поряд iз ними - скiльки iнших
проголошувало нове мистецтво як "синтез деформованого мистецтва зi
спортом", зрiкалося, найкращих традицiй минулого, робило з деструкцi┐
принцип, видавало грубий натуралiзм i фiзiологiзм за риси свiтогляду, а
анархiзм - аж до межi, за якою починалося звичайне хулiганство, - за
революцiйнiсть! По сторiнках журналiв i збiрок розсипалися "драбинкою"
рядки без ритму i рими, а часто й без глузду. Мистецтво справдi
деформувалось, перетворювалося на блазенство, дуже близьке до того, яке в
нашi днi у капiталiстичних кра┐нах вида║ться за "творчi дерзання", за
смiливе "новаторство". На щастя для нашо┐ лiтератури, здоровi пiдвалини
швидко взяли гору над цими перекрученнями, i завдяки керiвництву партi┐ i
уряду, завдяки впливовi живого життя цей накип на чистому джерелi
радянсько┐ поезi┐ було знято весь.
М. Рильський 1918 - 1925 рокiв лишався осторонь вiд цих деструктивних
тенденцiй, зберiгаючи класичнi традицi┐ ставлення до поетичного слова,
художнього образу, майстерно┐ композицi┐. I, звичайно, це не означа║, що
вiн був консерватором у галузi мистецтва. Справжн║ новаторство нiколи не
приголомшу║, не впада║ одразу у вiчi. Використовуючи успадкованi вiд
класики розмiри i строфiчнi будови, Рильський звертався до форм сонетiв,
октав, терцин тощо i в пору панування сумнiвного верлiбру писав ямбами i
хореями. Диву║ не це, а те, що навiть деякi висококвалiфiкованi критики
iнодi ставили йому в провину це звертання до старих строфiчних форм.
Найкращою вiдповiддю цим критикам ║ збiрка "Троянди й виноград" (1957) не
тiльки з низкою чудових сонетiв, а й з дружньою реплiкою талановитому
побратимовi поету Андрiю Малишку, який випадково кинув слова: "Сонети куцi
- нi к чому". Рильський категорично заперечу║, посилаючись на приклади
Петрарки, Мiцкевича i Пушкiна:
Сувора простота,
Що слова зайвого в сво┐ рядки не прийме,
Струнка гармонiя, що з думки вироста,
Не псевдокласика, а класика - i ┐й ми
Повиннi вдячнi буть.
Не iграшка пуста
Та форма, що вiки розкрили ┐й обiйми!
Рильський мiг би посилатися в укра┐нськiй поезi┐ на приклад Iвана
Франка, а iз сучасникiв - на одного з найидатнiших поетiв демократично┐
Нiмеччини Иоганнеса Бехера... А проте навряд чи варто довго спинятися на
речах, очевидних i без iсторичних довiдок та аргументiв.
Так поступово, вiд збiрки до збiрки, в поезi┐ Рильського зростала
кiлькiсть житт║во цiнних елементiв, i нарештi, перехiд ┐х у нову якiсть
став неминучим. Радянська дiйснiсть допомогла Рильському вийти за межi
свого "малого свiту" у великий свiт боротьби за нове соцiалiстичне
суспiльство.
Важливим стимулом цього переходу була постанова ЦК ВКП(б) "Про
перебудову лiтературно-художнiх органiзацiй" вiд 23 квiтня 1932 року. Про
значення цi║┐ подi┐ сам поет незабаром писав:
"23 квiтня 1932 р. - iсторична дата не тiльки в лiтературi, а й у
громадському життi._ _Не тiльки в громадському, а й в особистому життi
кожного письменника, що заслугову║ на почесне iм'я радянського чи щиро
прагне його заслужити. Лiрично кажучи, це один з тих моментiв, що
окриляють, що скеровують свiдомiсть, що примушують напружувати творчi
мускули...
...Це вiн, той квiтень торiшнiй, помiг менi восени здати збiрку "Знак
терезiв", таку далеку вiд збiрок попереднiх - i "по-хорошому", зда║ться
менi, далеку. Цей бадьорий вiтер навiяв менi гнiвне закiнчення "Марини",
вiн стеле передо мною дорогу, де на верстових стовпах написано: дорога в
сонячну кра┐ну комунiстичного суспiльства".
"Декларацiя обов'язкiв поета й громадянина", що вiдкрива║ збiрку "Знак
терезiв" (1932), свiдчила про рiшучий перелом, який вiдбувся в свiдомостi
поета в роки першо┐ п'ятирiчки, про рiшуче його бажання бути активним
будiвником i спiвцем безкласового соцiалiстичного суспiльства. Декларацiя
проголошу║ розумiння мистецтва як збро┐ робiтничого класу в його боротьбi
за нове життя:
Мусиш ти знати, з ким
Виступа║ш у лавi,
Мусиш вiддати ┐м
Образи й тони яскравi,
Мусиш сво║ iм'я
Там написати ясно,
Де мiльйонне сiя║:
Клас.
Дальший творчий свiй шлях Рильський пов'язу║ з долею народу, i саме цей
зв'язок да║ його поезi┐ новi сили, новi теми й образи, розкрива║ перед ним
широкi обрi┐ майбутнього. Вiн вiрить у перемогу нового свiту над старим,
соцiалiзму над капiталiзмом, свiтла над темрявою. Терези життя хиляться на
сторону робiтника з важким молотом, що владно ставить його на шалю:
Знак терезiв - доби ново┐ знак...
Бiйцi, ║днайтесь! Не дрiмай, стороже!
Безкрилу тьму навiки переможе
Визвольник людства, вiльний пролетар.
_("Знак терезiв")_
Цикл "На тому березi" показу║ капiталiстичний Захiд - свiт визиску й
гнiту. Пишне панство зiбралося на бенкет, щоб у винi, танцях та розпустi
втопити свiй божевiльний жах перед неминучою загибеллю. Але грiзний спiв
"Iнтернацiонала" нагаду║ йому про неминучiсть розплати ("Бенкет").
У збiрцi "Знак терезiв" вмiщено i цикл портретiв "Постатi", якi також ║
свiдченням творчо┐ перебудови поета. Перед його духовним зором постають
Прометей, Бетховен, Ленiн, Франко, Шевченко як борцi за краще життя
людства. ┐х гуманнiсть, а разом iз тим непримиреннiсть до ворогiв ставить
М. Рильський за зразок для себе i сво┐х читачiв. Поки що постать Ленiна
вiн сприйма║ скорiше зовнi, в плакатному зображеннi:
Всiм злидарям вiн i гнаним
Кинув потужне: борiться!
Тим же й горить, як зоря, нам
Жест огняно┐ правицi.
_("Ленiн")_
Поет рiшуче вiдмежову║ться вiд тих, хто досi не бачить нового в життi,
хто захоплю║ться абстрактною романтикою в дусi Уеллса i не бачить
Днiпробуду - цього справжнього чуда, створеного людьми кра┐ни соцiалiзму.
Проти iдеалiзацi┐ минулого спрямову║ вiн i поему "Марина", надруковану
в 1933 роцi, прагнучи подати в нiй правдиву картину життя народу за часiв
крiпацтва.
В обдаруваннi М. Рильського в однаковiй мiрi виявля║ться i лiричний, i
епiчний струмiнь. До епiчних творiв у М. Рильського був нахил вiддавна.
Вже в збiрцi "Крiзь бурю й снiг" з'явилися поеми "Чумаки" i "Крiзь бурю й
снiг", а в збiрцi "Де сходяться дороги" - поема "Сашко".
Новим кроком у розвитку епiчного таланту Рильського була поема
"Марина", що писалась водночас iз поезiями збiрки "Знак терезiв".
Про iдею цього твору автор писав у передмовi так:
"Iдея - фальшивiсть усякого "панського народолюбства", чи то
"балагульсько-романтичного", чи навiть забарвленого кольорами найлiвiших
полiтичних течiй, що на тi часи iснували". У пролозi, звертаючись до
радянсько┐ жiнки-трудiвницi, поет говорить, що вiн написав цю поему "не
для плачу та нiжного ниття", а для того, щоб радянська жiнка, востанн║
подивившись на "сон важкий", смiливо йшла в ясне майбутн║.
Дiйсно, як важкий сон, поста║ перед нами з давнини життя Марини.
Красуню крiпачку розшукав панський попихач Кутернога i привiв до пана
Пшемисловського в його "гарем". Марина ж любить машталiра Марка Небабу i
втiка║ з ним, але ┐х наздоганяють, i панич Генрiх вбива║ Марка. Знову
Марина у ненависному дворi Пшемисловського, але тепер вже нею цiкавляться
не лише старий пан Людвiг, а й молодий Генрiх i сусiдський панич Мар'ян.
Мар'ян викрада║ Марину, а коли вона переста║ цiкавити його, програ║ в
карти шляхтичевi Замiтальському. Марина ста║ акторкою крiпацького театру
Замiтальського. Почуття ненавистi до панства все бiльш зроста║ в ┐┐ серцi.
Однi║┐ ночi вона пiдпалю║ будинок Замiтальського, i в полум'┐ пожежi, пiд
караючою рукою селян, гинуть Мар'ян Мединський i його дружина.
Сто┐ть вона, зацiпивши уста,
Струнка, вродлива, та уже не та,
Не злякана, заплакана дитина, -
Грiм! гнiв! покара! - месниця Марина.
Хоч у центрi твору сто┐ть образ Марини, але поема охоплю║ значно ширше
коло постатей, да║ яскраву картину життя польського панства у першiй
половинi XIX ст. Панночки зiтхають та розчулюються вiд нiжно┐ музики i
б'ють поко┐вок, паничi чемно вклоняються дамам i виголошують гучнi фрази
про народолюбство, в той час як на конюшнi за ┐х наказом шмагають
крiпакiв, - i всi вони викликають гнiв i огиду.
Сво┐ наступнi збiрки поет присвячу║ оспiвуванню ясного сучасного i
майбутнього Радянсько┐ Батькiвщини. В творчостi М. Рильського цих рокiв
особливо значне мiсце займа║ тема дружби народiв. Новими мотивами пройнята
i_ _вся його особиста лiрика.
Збiрки "Ки┐в" (1935), "Лiто" (1936), "Укра┐на" (1938), "Збiр винограду"
(1940) пройнятi молодечим запалом, бадьорим оптимiстичним поглядом на
свiт, пристрасною любов'ю до нашого сучасного життя, до нашого народу i
його вождя - Комунiстично┐ партi┐.
Основний настрiй лiрики М. Рильського тепер визнача║ться почуттям
радостi, що переповню║ людину, юнацькою закоханiстю в "нову весну
людства", в якiй так високо пiднесено iм'я людини, дано всi умови для
розвитку ┐┐ здiбностей.
У збiрцi "Ки┐в" вмiщено вiршi, присвяченi столицi квiтучо┐ Укра┐ни -
Ки║ву. Бiльшiсть вiршiв збiрки написано октавами, однi║ю з найулюбленiших
строф М. Рильського. Цей класичний розмiр вiн зумiв наповнити новим
актуальним змiстом.
Поет добре зна║ iсторiю Ки║ва, i, може, через це йому особливо впадають
в око тi змiни, якi сталися у мiстi за роки п'ятирiчок. Поет розумi║, що
"зелений Ки┐в наш" став таким тому, що "вiн червоний", що лише Радянська
влада принесла на ки┐вськi пагорби справжню весну. М. Рильський малю║ Ки┐в
не тiльки як мiсто красивих будiвель i паркiв, але як мiсто промислове,
мiсто, в якому буя║ кипуче творче життя:
I вже на березi Днiпра-рiки
Не днiв минулих туга i скорбота,
Нi, - у прийдешн║ золотi ворота!
Хто ж це зробив?
- пх звуть бiльшовики.
Збiрка "Ки┐в" вперше в нашiй поезi┐ давала багатогранний образ столицi
Радянсько┐ Укра┐ни, мiста, так невпiзнанне перетвореного бiльшовиками.
Оспiвуючи радiснi буднi соцiалiстичного Ки║ва, його невпинне будування й
розширення, з любов'ю нотуючи в сво║му вiршi такi деталi, як "чорно-сизий
дим над весняним Подолом", "дух фарби свiжо┐", поет пиша║ться тим, що Ки┐в
- рiдний брат Москви та iнших радянських мiст - разом з ними буду║ новий
радiсний свiт:
Цей свiт, обведений небесною стягою
I переламаний крiзь безлiч людських призм,
Приплив одним шляхом з Батумi i з Москвою
В розлогий океан, що звуть соцiалiзм.
_("На березi") _
В строфах, де вiдчутнi iнтонацi┐ пушкiнського "Мiдного вершника"
("Люблю тебя, Петра творенье"), поет висловлю║ любов до всього того, що
принiс у життя Ки║ва радянський лад:
Люблю мiнливiсть рухiв та облич,
Люблю знайомих бачить в незнайомих,
Люблю дитячу щебетливу рiч,
Сiм'ю трудящих в ледарських хоромах.
Електрикою перевиту нiч,
Денну бадьорiсть по нiчних утомах,
I одностайних радощiв зусиль,
I в синьому димку автомобiль.
_("Октави")_
Збiрка "Лiто" (1936) становить дальший крок у творчому зростаннi М.
Рильського. Далеко ранiше поет мрiяв про "пишне творче лiто", i сама назва
його ново┐ книги тепер розкрива║ основну iдею ┐┐: це лiто настало i для
всього народу, i для самого поета.
Нiколи життя не було ще таким прекрасним i багатим, нiколи ще не
становила тако┐ високо┐ цiнностi людина, нiколи не вiдкривалися перед нею
такi широкi творчi можливостi, нiколи не бушувала ще i в людях, i в самому
поетi така жадоба творчостi, така воля до активного втручання В життя
сво┐м художнiм словом.
Багатi i повнокровнi поетичнi враження вiд радянсько┐ дiйсностi М.
Рильський втiлював у конкретнi реалiстичнi малюнки, серед яких особливо
помiтне мiсце займають портретнi зарисовки нових людей.
Ось хлопчик-пастушок маха║ рукою по┐здовi, що проходить мимо. Так
бувало й ранiше; повз багатьох таких селянських хлопчикiв мчали по┐зди,
лишаючи за собою хмари диму i невиразнi мрi┐ про якесь iнше, краще життя.
Але тепер цей хлопчик, пiдрiсши, ма║ всi можливостi здiйснити сво┐ мрi┐ -
вiн сам водитиме по┐зди або стане iнженером, буде прокладати новi шляхи.
Ось на палубi пароплава старий винахiдник, що немало зазнавав колись
глузувань iз сво┐х винаходiв, дiлиться з поетом сво║ю радiстю: його
вислухали, зрозумiли, йому вда║ться перевiрити на практицi свiй винахiд
("Чотири поезi┐").
Ось прекрасна укра┐нська селянка:
Глянула - аж засвiтився снiг,
I здалося - вiн розтане враз.
Пластiвень ┐й на плече прилiг,
I здалося, нiби то алмаз.
Це голова сiльради. В пам'ятi поета за контрастом поста║ знана з
дитинства мерзенна постать "волосного старшини" дореволюцiйного села з
емблемою влади - палицею - в руках. Нiчого спiльного не ма║ з цi║ю
постаттю образ жiнки, представницi ново┐ народно┐ влади:
Ти - ялина, сповнена жаги,
Що росте на вiтрi й сонцi гiнко...
Гей, веселi нашi береги,
Горда, смiлива радянська жiнко┐
_("Голова сiльради") _
Все це - окремi приклади перетворення кра┐ни, людей. Правдивий
художник, iм'я якого ВКП(б), творить такi чудеса щоденно. Незлiченнi
перемоги здобули нашi люди. Вони завойовують Арктику, лiтають у
стратосферу - i все це тiльки початок комунiстичного перетворення свiту,
остаточно┐ перемоги над природою.
Природа, як i ранiш, близька i люба поетовi. Вiн уважно чита║ ┐┐ книгу
i знаходить на кожнiй ┐┐ сторiнцi образи-символи, що змiцнюють його вiру в
наше прекрасне сучасне, в якому пророста║ вже зерно великого майбутнього.
Ось картина весняного перельоту журавлiв, за якими поет стежить з
однi║┐ з ки┐вських вулиць. У стрункому льотi журавлиного ключа вiн вбача║
алегорiю, що вiдбива║ творчi прагнення людей нашо┐ Батькiвщини:
Мiркую так: коли б менi схотiлось
Подати образ нашо┐ доби
У простiй алегорi┐, - я взяв би
Отой сталевий журавлиний ключ,
Мiцну напругу, силу непохитну,
Його жадобу обрi┐в, його
Непереможну волю, мудрий лад
У побудовi, де до того все
Скероване, щоб легше розтинати
Грудьми повiтря, де в вершинi кута
Летить одважний, мудрий проводир,
I всi рiвняють лiт свiй по ньому,
I зна║ всяк мету свою й дорогу.
_("Журавлi")_
Характерним прийомом М. Рильського як поета-реалiста в цьому вiршi ║
те, що вiн показу║, з яких конкретних житт║вих вражень виникла в нього
фiлософська думка, втiлена в образi журавлиного ключа. Перша частина вiрша
- це вихоплена з життя сценка: поет, його рiднi та сусiди повибiгали з
дому, щоб глянути на перших весняних журавлiв. Поет веде розповiдь
п'ятистопним неримованим ямбом з розмовною iнтонацi║ю, з частими
перенесеннями речення з одного рядка в наступний. Навмисне усуваючи такi
елементи вiрша, як чiткий подiл на строфи i римування, поет зосереджу║
сприймання читача на внутрiшнiй динамiцi - виникненнi i розвитку
фiлософсько┐ думки, втiлено┐ в образ.
Ця форма, невимушена i природна, чи не вперше з явившись у М.
Рильського в цьому вiршi, потiм не раз повториться в циклах, написаних
також вiльним п'ятистопним ямбом, наприклад, у циклi "Ленiнградськi
нариси", у вiршi "Мости" та iн.
Розвиток тем, мотивiв i образiв збiрки "Лiто" бачимо в наступнiй збiрцi
лiрики "Укра┐на".
Великий вiрш публiцистичного характеру - "Укра┐на" - зображу║ нову,
соцiалiстичну дiйснiсть нашо┐ республiки. На широких просторах укра┐нсько┐
землi працюють щасливi люди; вiдiйшли у безвiсть i нiколи не повернуться
жахливi картини минулого:
Вста║ в селi, встав у мiстi
Нова людина. Гордий вiк
Вiнча║ слово: бiльшовик.
У циклi "Чернiгiвськi сонети" М. Рильський вiдтворю║ перед читачем
образи людей, якi залишили свiй слiд, пам'ять про себе в цьому колись
спокiйному стародавньому мiстi. Пушкiн, Шевченко, Коцюбинський, Глiбов -
всi вони боролися за свiтле майбутн║, i це майбутн║ стало дiйснiстю в
оновленому Чернiговi. Щирi рядки присвячено в сонетах славному сину
Чернiгiвщини Миколi Щopcy.
У весняному цвiтiннi нового життя особливо гостро i яскраво сприйма║
поет усi явища навколишньо┐ дiйсностi, ┐┐ найдрiбнiшi деталi. М. Рильський
вмi║ з незначних, звичайних фактiв робити великi i значнi висновки,
пов'язувати мале з великим, особисте iз загальним. Вiршi поета, присвяченi
Вiтчизнi, сповненi палко┐ любовi до ┐┐ найкращих синiв i дочок:
Я казав синковi, що цвiте Вкра┐на,
Бо вона - кра┐на у Кра┐нi Рад, -
I пливла у далеч бiла павутина,
I смiялось небо, як блакитний сад.
_("Ми збирали з сином на землi каштани")_
Остання передво║нна збiрка М. Рильського, "Збiр винограду", вийшла у
1940 роцi. У вiршi "Народам свiту" поет виступа║ проти тих, "чий бог - це
торг, чий храм - вiйна". Вiн заклика║ народи з'║днатися у велику ║дину
сiм'ю i покарати "тих, що роззявляють пащi, щоб свiтом володiти всiм, що
розбрат сiють помiж нацiй, щоб легше ┐х держать в ярмi" ("Народам
радянсько┐ землi"). Основний пафос збiрки - заклик до оборони кра┐ни.
Жанри лiрики М. Рильського цього перiоду сво║рiднi i рiзноманiтнi.
Знайдемо у нього написанi в класичнiй манерi вiршi широкого
публiцистичного плану, що нагадують подiбнi твори Пушкiна, Лермонтова або
Мiцкевича. Як i ранiше, вiн часто зверта║ться до форми "лiро-епiчного
портрета", в нових сво┐х книгах даючи нам образи Гоголя, Шопена, Горького,
славних чернiгiвцiв. Вiн створю║ низку пiсень. Але, мабуть, найчастiше у
нього зустрiча║ться жанр лiрично┐ або лiро-епiчно┐ медитацi┐, тобто
роздуму, часто глибоко iнтимного, автобiографiчного характеру. "Особисте"
i "громадське" у Рильського - неподiльнi, i його "громадське" саме тому i
вплива║ на читача, що воно в той самий час - i цiлком "особисте".
Вiдомо, що в раннiх книжках М. Рильського тема Батькiвщини не займа║
помiтного мiсця. Спостерiгаючи зростання поезi┐ М. Рильського, можна
сказати, що чим глибше входив поет у радянську дiйснiсть, чим бiльше вiн
визначався як поет радянський, тим бiльше зростав вiн i як поет
укра┐нський. Його радянський патрiотизм пiдвищував у ньому почуття
нацiонально┐ гордостi. Рильському, як i кожному визначному поетовi,
ставало дедалi яснiшим, що Жовтнева революцiя - такий самий природний,
виправданий всiм ходом попереднiх подiй висновок iз iсторi┐ Укра┐ни, як i
з росiйсько┐ iсторi┐.
Серед його творiв тридцятих рокiв ║ великий епiчний уривок - кiлька
роздiлiв, написаних до колективно┐ поеми "Iван Голота". Iван Голота -
синтетичний образ укра┐нського народу в усi перiоди його iсторичного
життя. Тiснять його зовнiшнi вороги - татари i турки, терпить вiн вiд
панiв, чужих i сво┐х, б'║ться у вiйську Богдана Хмельницького i в загонi
Устима Кармелюка, слуха║ гнiвну промову поета-агiтатора Шевченка, бачить
пiдлу брехню представникiв укра┐нського нацiоналiзму i, пройшовши всi
стадi┐ визвольно┐ боротьби, доходить свiдомостi, що порятунок його народу
- тiльки в спiльнiй боротьбi братнiх народiв проти Спiльного ворога. Так
виросла основна тема передво║нного i во║нного перiодiв творчостi М.
Рильського - тема дружби народiв.
Роки Велико┐ Вiтчизняно┐ вiйни вiдкривають новий перiод i в творчостi
М. Рильського.
Як змiнився, як безмежно вирiс i змужнiв поет! А вiн же на початку
свого творчого шляху гадав, що враження вiд життя можуть стати предметом
мистецтва тiльки тодi, коли вони вiдстоялись у свiдомостi творця, стали
предметом лiричного "споглядання". В роки 1941 - 1944 поезiя М. Рильського
йшла врiвень з подiями, безпосередньо виростала З них, як пiснi всiх
найкращих поетiв нашо┐ кра┐ни. Вона змiцнювала в нас любов до Батькiвщини,
ненависть до лютого ворога, волю до перемоги. У далекому тилу i в
безпосереднiй близькостi до фронту, на зборах Академi┐ наук Укра┐нсько┐
РСР, евакуйовано┐ до Уфи, на мiтингу укра┐нського народу в Саратовi, на
освiтлених ракетами переможних салютiв вулицях Москви, в Харковi,
тiльки-но визволеному вiд нiмецьких загарбникiв, у Ки║вi, що зiяв ще
ру┐нами Хрещатика, - скрiзь звучав голос поета.
Радянський патрiотизм об'║дну║ почуття любовi до свого народу з iде║ю
рiвностi i братерства всiх народiв - з "чуттям ║дино┐ родини", як сказав
iнший видатний поет Радянсько┐ Укра┐ни (Павло Тичина). У цьому - одне з
джерел тi║┐ велико┐ радостi, якою, мов сонцем, пронизанi були передво║ннi
вiршi М. Рильського. Во║ннi роки посилили у нього, як i в iнших радянських
поетiв, почуття любовi до Вiтчизни. До вiдчуття нависло┐ над нею загрози,
до почуття гострого обурення з зухвалостi ворога у поета Радянсько┐
Укра┐ни прилучився ще й гострий бiль розлуки.
Чорна хмара фашистсько┐ сарани спустилася на рiднi поетовi мiсця - на
"Ки┐в злотолитий, Iрпiнську тишу смолисту, рожеву Романiвку", на
укра┐нськi яснi зорi, тихi води, на все, створене народом, який за
Радянсько┐ влади вперше в багатовiковiй iсторi┐ зiтхнув на повнi груди.
Укра┐нську радянську землю топтав ворог. Охоплений лютою ненавистю до
слов'янських народiв, вiн намагався поневолити укра┐нський народ, винищити
його.
В усiх творах М. Рильського цього часу чу║ться один основний мотив:
вiра в перемогу людяностi над звiрством. Запорука цi║┐ перемоги -
Радянська Армiя, велика Комунiстична партiя, дружна сiм'я братнiх народiв
Союзу, братня сiм'я слов'ян, нарештi, все прогресивне людство, що
пiднялося на боротьбу "з нелюдами". Укра┐на не може загинути, не може бути
стертий з лиця землi народ, що створив велику культуру, що висунув
Шевченка, Франка, чудових музикантiв, артистiв:
Хiба умерти можна ┐й,
В гарячiй захлинутись кровi,
Коли на справедливий бiй
Зовуть i дерева в дiбровi,
Коли живе вона в мiцнiй
Сiм'┐ великiй, вольнiй, новiй?
_("Слово про рiдну матiр") _
У цiй сiм'┐ - братнiй росiйський народ, з яким долю Укра┐ни з'║днала
мудра далекогляднiсть Богдана Хмельницького, тут i iншi народи Союзу,
незлiченна "промениста рать", що вийшла назустрiч темнiй силi i ┐┐
посiпакам.
У страшнi роки, коли гiтлерiвськi пiднiжки, укра┐нсько-нiмецькi
нацiоналiсти, намагалися продати укра┐нський народ у фашистське рабство,
М. Рильський стверджував спiльнiсть iнтересiв свого народу з iнтересами
прогресивного людства, невiддiльнiсть Укра┐ни вiд iнших радянських
республiк i таврував ворогiв-запроданцiв вогненно-гнiвними словами:
Я - син Кра┐ни Рад. Ви чу║те, iуди,
Ви всi, що Ка┐на горить на вас печать?
Отчизни iншо┐ нема в нас i не буде,
Ми кров'ю матерi не вмi║м торгувать!
Не тiльки знесена на камiнь п'║дестала,
Квiтками вiнчана i кроплена вином, -
Стократ милiшою вона для серця стала,
Грудьми стрiчаючи ру┐ну i погром.
_("Я - син Кра┐ни Рад") _
Поет вiрить, що, як повiк не впасти Москвi, "серцю народiв, мозковi
землi", так нiколи не покри║ морок туманiв улюблено┐ столицi Укра┐ни -
Ки║ва. Вiн зна║, що
Настане день, настане час -
I розiлл║ться знов медами
Земля, що освятив Тарас
Сво┐ми муками-дiлами.
_("Слово про рiдну матiр")_
_У_ поезiях "Ленiнград", "Москва", "Друзям по Союзу", "До Янки Купали"
та iнших поет стверджу║ нерозривну, перевiрену i загартовану у вогнi
Вiтчизняно┐ вiйни дружбу i ║днiсть укра┐нського народу з великим
росiйським та iншими народами соцiалiстично┐ вiтчизни.
Поезi┐ М. Рильського запалювали вогонь ентузiазму у тисяч во┐нiв на
фронтах, тисяч трудiвникiв у тилу, закликаючи до патрiотичних подвигiв в
iм'я перемоги ("Бiйцям Пiвденного фронту").
У роки вiйни Рильський - не тiльки поет, а й публiцист i громадський
дiяч. Його статтi i публiчнi виступи мобiлiзовували на боротьбу, наближали
нашу перемогу. Але i його поезi┐ цих рокiв - не тiльки художнi твори, а й
дiяння громадянина-патрiота велико┐ Радянсько┐ кра┐ни. Серед цих поезiй ║
"Лист до укра┐нцiв в Америцi" (1941). Поет вiрить, що його слово дiйде до
братiв, якi живуть за океаном, наче райдуга, що велетенською сво║ю дугою
║дна║ два материки. Вiн говорить ┐м про мету нашо┐ вiйни, про велич нашо┐
боротьби, про неминучiсть нашо┐ перемоги. I слово його справдi було
почуте: укра┐нцi, якi живуть у Канадi, вiдповiли листом на послання
знаного i любимого поета Радянсько┐ Укра┐ни. Це один з багатьох випадкiв
безпосереднього вiдгуку читачiв на голос Рильського.
Найвидатнiшим iз творiв Рильського за роки вiйни ║ поема-видiння
"Жага".
У творчостi М. Рильського, кажучи взагалi, зрiвноваженi i жар
натхнення, i той "холод ума поверяющего", що його Баратинський вважав
конче потрiбним для поета. Постiйне звертання до класикiв надало творам М.
Рильського ясностi i простоти мови, чiткостi архiтектонiки. Недаремно ж
музика була, як ми зна║мо, одним iз найсильнiших переживань дитинства i
юностi поета. Досить часто його творча уява, вiдходячи вiд звичайного
"пластичного" ладу, переключа║ться на музичний.
"Жага" - один iз наочних прикладiв такого переключення. З першого
погляду - це кiлька лiричних i лiро-епiчних картин, що не мають нiякого
iншого зв'язку, крiм спiльно┐ iде┐ - любовi до Батькiвщини i болю з
приводу ┐┐ страждань.
Поема почина║ться i кiнча║ться лiричними монологами-пiснями: перший ║
iнтродукцi║ю; "Тобi, тобi, моя Вiтчизно, у серцi дзвонять голоси", -
говориться в кiнцi ┐┐. Далi йдуть партi┐ цих "голосiв". Перший славить
"велику i чисту воду", другий - "святий хлiб", третiй - радiсть весняного
вiдродження людини та природи. Не можна жити без них, як не можна жити без
Вiтчизни. Це символ безмежно iнтимного, нерозривного злиття з
найсвященнiшим - з рiдною землею.
Голоси змовкають, вiдхиля║ться завiса минулого, i в туманi встають
"силуети": образи людей iз народу, що знемагають вiд голоду, рабства,
непосильно┐ працi. Скарги ┐х змiнюються наростаючим рокотанням
революцiйно┐ грози. Урива║ться вона, i гуде голос казки про те, як
прекрасна дiвчина Укра┐на зустрiлася з юнаком Жовтнем. Сон сторiч про
краще життя збувся, хмари розвiялись, вiдкрилась сяюча далечiнь творчого
життя. I раптом тон i стиль поеми рiзко змiнюються: вiд запального, вiд
пiснi й гiмна - до спокiйного оповiдання. Далекий весняний день в околицях
Ки║ва на Iрпенi. Поет з дружиною i сином пораються в сво║му маленькому
садку, а високо в небi летять гуси, i в ┐х гоготаннi чуються
Добросусiдськi вигуки та смiх,
Як тут, у нас.- О гуси, гусенята!
Прилиньте нинi взяти на крилята
Земних дiтей!.. Та нi! Дарма! Дарма!
Мiй сад - пустеля, i мiй дiм - тюрма!
Рiзким звуком урива║ться течiя мирного речитативу, що повiдав про
недавнiй спокiй i радiсть життя. На змiну п'ятистопним ямбам iдуть вiльнi
вiршi: вигуки обурення переходять у крики прокляття вороговi. Нове
видiння: образа скорбно┐ матерi, що склика║ синiв на боротьбу з ворогом.
Фiнал - знову лiричний монолог, уболiвання над стражданням Батькiвщини,
який закiнчу║ться ствердженням вiри в неминучiсть перемоги i вiдродження
змучено┐ рiдно┐ землi.
Безпосереднiстю почуття, силою пафосу, мовним та ритмiчним багатством,
сво║рiднiстю суто музично┐ будови "Жага" становить значне явище в творчому
розвитку поета.
Критика, проте, вiдзначала, що деякi вади_ _поеми знижують ┐┐
iдейно-виховну силу. До них вона вiдносила звужене розумiння патрiотизму,
недостатн║ розкриття значення радянського перiоду в iсторi┐ Укра┐ни. Не
погоджувались критики i з образом Укра┐ни - розiп'ято┐ на хрестi
матерi-мученицi, образом, який не пов'язу║ться з уявленням про нескорену
Радянську Укра┐ну, що всю вiйну продовжувала боротися. Нема║ нiчого
поганого в тому, що в багатому стилiстичному запасi поета, який у сво┐й
творчостi чергу║ високий ораторський стиль з мелодично-пiсенним i
буденно-розмовним, поруч з просторiччям, книжною мовою, неологiзмами також
широко використовуються арха┐зми (в укра┐нськiй класичнiй поезi┐ ми
знаходимо аналогiю у Шевченка), але, можливо, у даному разi, справдi,
налiт арха┐ки в образнiй системi був зайвим.
Ще суворiшiй критицi пiдпала опублiкована в 1944 роцi автобiографiчна
поема "Мандрiвка в молодiсть". У нiй поетовi, вiдiрваному вiд Укра┐ни
(поема писалася в роки евакуацi┐ в Уфi), схотiлося з усi║ю щирiстю
розповiсти про початок свого житт║вого шляху, про ту пору, коли вiн жив як
"сучасностi короткозорий син", коли, за його визнанням, його свiтогляд був
сумiшшю лiберального демократизму батькiв з впливами занепадницьких
гурткiв "золото┐ молодi". Поет не виправдовував цього, але й не осуджував.
Про сво║ дитинство i юнiсть вiн розповiв так, нiбито прожитi роки не
перетворили його самого на "нову людину". Панiвним у поемi стало почуття
безмежно┐ благодушностi i всепрощення. Але матерiалiстичне розумiння
дiйсностi вимага║ партiйностi в оцiнках i виключа║ об'║ктивiстський пiдхiд
до життя.
Поет сприйняв цю сувору, але справедливу критику i згодом докорiнно
переробив поему.
У книжцi поезiй "Мости", виданiй у 1948 роцi, М. Рильський виступив як
активний творець i спiвець комунiстичного суспiльства.
Провiдною iде║ю книжки "Мости" ║ iдея торжества комунiзму. Його
переможний похiд бачить поет не тiльки в радянськiй кра┐нi, а й за
кордоном, в кра┐нах народно┐ демократi┐. Це пiдiйма║ почуття радянсько┐
нацiонально┐ гордостi поета, бо вiн бачить, що наша Батькiвщина стала
прапороносцем великих iдей комунiзму, прикладом i зразком для всього
трудящого людства, що вона очолю║ сили демократi┐, миру i прогресу проти
сил iмперiалiстично┐ реакцi┐, проти палi┐в ново┐ свiтово┐ вiйни.
В епiграфi до вiрша "Двi сили" показано боротьбу сил_ _демократичного
та iмперiалiстичного табору:
Одна - це гнiт i кров, це визиск i неволя,
Продажа й купля це, омана, смерть i тлiн,
А друга - чесний труд у дружбi свiтлочолiй,
Горiння смiливе i сяйво верховин
Одна - це та, що свiт ще вчора багрянила,
Це - глум напасникiв, це - зрадницька вiйна,
За вiльнiсть i за мир повстала друга сила,
Хвилини кожно┐ росте й росте вона.
Поет вiдчува║ себе бiйцем у рядах цi║┐ друго┐ сили - демократичного
табору, - на чолi яко┐ стоять комунiстичнi партi┐ всiх кра┐н i миролюбний
Радянський Союз.
Поетична форма, якою користу║ться автор для вираження думки про
незбориму силу демократичного табору в боротьбi проти палi┐в вiйни,
вiдповiда║ значимостi теми. Iнтонацiя вiрша - урочиста. Поет нiби виступа║
з мiжнародно┐ трибуни, кидаючи звинувачення свiтовi iмперiалiстичних
хижакiв. Протилежнiсть двох свiтiв зображу║ться в чотирьох строфах, чiтко
подiлених на двi пари рядкiв. У перших пода║ться нищiвна характеристика
свiту визиску, ру┐ни, смертi, в других - картини нашого радiсного,
творчого мирного свiту. В двох останнiх строфах поет безпосередньо
зверта║ться до палi┐в вiйни, голос його сяга║ вищого напруження i сили:
Ви грому хочете? На вас ударить грiм!
Зi спокiйною певнiстю сво║┐ сили - сили миру, правди комунiзму - поет
закiнчу║ вiрш рядками:
Ми - свiту молодiсть, ми - правота людини,
кдине серце в нас, i прапор наш ║диний,
I слово Комунiзм написано на нiм!
Урочисте звучання вiрша створю║ться i його композицi║ю, побудованою на
антитезi i заключному звертаннi, i розмiреним ритмом шестистопного, чiтко
цезурованого ямба, i лексикою, з застосуванням арха┐змiв ("олжа", "рать",
"тлiн", "зорить", "свiтлочолiй"), i всi║ю образною системою твору. Тему
протиставлення двох свiтiв, викриття палi┐в вiйни М. Рильський розгорта║ i
в iнших поезiях збiрки "Мости". При вiдмiнностi окремих формальних
моментiв таких вiршiв, як "Океан", "Я голос подаю", деяких роздiлiв циклу
"Веснянi води", уся збiрка об'║днана спiльнiстю думки i стилю. Як i в
вiршi "Двi сили", поет гнiвно карта║ "ворогiв неситих", "дурисвiтiв
злостиву рать", славить "комунiзму зорi" i проголошу║ себе рядовим "в
рядах борцiв, що оновлюють свiт", у рядах тих, хто йде пiд проводом
велико┐ Комунiстично┐ партi┐.
Ти, Партi║, вела i привела
Крiзь дим бо┐в народ до перемоги,-
каже поет в однiй iз поезiй циклу "Веснянi води".
Провiдним iдейним мотивом збiрки "Мости" ║ показ благородно┐ мiсi┐
радянського народу, який принiс визволення кра┐нам, що стали тепер на шлях
народно┐ демократi┐ та будiвництва соцiалiзму.
Перебуваючи пiсля вiйни у дружнiх слов'янських кра┐нах, М. Рильський
бачить у них паростки нового життя, любов до кра┐ни соцiалiзму,
Радянського Союзу, i втiлю║ почуття дружби та ║дностi народiв в образi
мостiв. Ось у новiй Чехословаччинi перекинуто моста через рiчку, i на
ньому поет бачить напис: "Спорудили мiст з наказу Кон║ва бiйцi радянськi".
Ось вiн пере┐здить Вiслу у вiльнiй демократичнiй Польщi мостом, який також
побудовано руками радянських саперiв, синiв багатонацiонально┐ Кра┐ни Рад.
Вони клали цi мости не для магнатiв i королiв, а для простих людей, якi
будують тут нове, вiльне життя. Отак мости стають символом ║днання братнiх
народiв, символом устремлiння в сонячне майбутн║. Це почуття сповню║ серце
поета гордiстю за наш народ, за нашу Батькiвщину:
I горда мисль пронизу║ мене;
Так, ми мости буду║мо у свiтi -
Ми, днiв нових бiйцi i теслярi,
Каменярi грядущо┐ комуни, -
Щоб друзi тими ┐здили мостами,
Щоб брат до брата броду-переходу
У рiках бурноплинних не шукав,
Щоб наша сила в ║дностi мiцнiла!
_("Мости")_
Але горе тим, хто зазiхне на нашу ║днiсть! Будiвники знову стануть
бiйцями, i хто з пiдступною метою зiйде на наш вiльний мiст, той впаде у
безодню.
Вiрш "Мости", що дав назву цiлiй збiрцi, побудовано. на образi велико┐
узагальнюючо┐ сили. Для втiлення сво┐х думок широкого полiтичного звучання
поет знайшов тут сво║рiдну i просту форму, яка дозволя║ нам вiдчути, як
саме зароджу║ться поетичний образ "мостiв мiж народами" з безпосереднiх
житт║вих спостережень поета над явищами дiйсностi.
Я бачив мiст в землi Чехословацькiй...-
почина║ М. Рильський свою спокiйну, просту розповiдь. У словеснiй
тканинi цього твору ми не знайдемо нi умовно-урочистих епiтетiв, нi
арха┐чно┐ пiднесено┐ лексики. Це ще раз свiдчить про багатство i
рiзноманiтнiсть творчих засобiв поета, про його умiння використовувати всi
"роди збро┐" поетичного мистецтва.
Зразком щиро┐, людяно┐ i просто написано┐ поезi┐ ║ також вiрш "Записна
книжка".
Першу частину цi║┐ сво║рiдно┐ невелико┐ поеми, присвячено┐ пам'ятi
геро┐в Вiтчизняно┐ вiйни, написано неримованим вiршем. Поет спочатку нiби
лиша║ться в сферi окремих, незавершених вражень: гортаючи стару записну
книжку, вiн вдивля║ться в "записи короткi, що деякi, немов i║роглiфи", не
зрозумiлi тепер самому власниковi записно┐ книжки, натрапля║ на список
телефонiв i адрес, i тут "короткi, урванi слова" нагадують авторовi його
друзiв, полеглих на полi бою. Дiвчина "ставна, весела, аж химерна трохи" -
геро┐ня Гуля Корольова; поет - "з якою пристрастю вiн сперечався про дiло
кровне - про лiтературу" - Кость Герасименко; "спокiйний, простий,
лагiдний, твердий Десняк Олекса, бiльшовик незламний...".
I ось вiд спогадiв про незабутнiх друзiв думка поетова лине до тих, за
кого вони полягли, - до радянського народу.
Пiдтриманий урочистим ритмом римованих ямбiв, вступа║ мотив народно┐
незборимо┐ сили:
Як дальнiй шум потокiв весняних,
Ще не ясний, але вже зрозумiлий,
Зроста║ серед записiв сумних
Висока пiсня, повна вiри й сили.
Лети, радянська славо, у свiти,
Пливи в вiки. Нема тако┐ сили,
Щоб нашу правоту перемогти,
Щоб наш огонь згасить мiльйоннокрилий!
Вiрш закiнчу║ться звертанням до народу:
В вiйнi за правду ти гримиш, як грiм,
В трудi шумиш, як по узгiр'ях води...
Оце порiвняння - "в трудi шумиш, як по узгiр'ях води" - розгорнуто в
циклi вiршiв "Веснянi води", об'║днаних думкою про те, що на нашiй землi,
де радянський народ недавно геро┐чно бився проти "ворога неситого", тепер
буя║ повiнь весняних вод - людсько┐ працi.
Перед нами проходять образи рядових, геро┐чних радянських людей - тих,
хто боровся з ворогом (лiкар Соснiн, во┐н Олекса) i тих, хто працю║,
оновляючи рiдну визволену землю (директор МТС, садовод-мiчурiнець). Поет
уславля║ трудовий переклик Уралу i Донбасу, працю шахтаря i моряка:
Немов на бiй, у трудовiй
Ти уста║ш напрузi...
Нехай же буде голос мiй,
Як чересло у плузi.
На службу основнiй iде┐, яка проходить через усi вiршi збiрки "Мости",
- iде┐ непереможно┐ сили народу, керованого в боях i в трудi Комунiстичною
партi║ю, - поет ставить свою високу поетичну майстернiсть. Засоби
образностi, iнструментовки й ритмомелодики М. Рильський пiдпорядкову║
змiстовi, пiдкреслюючи думку звуковими повторами ("братську Братиславу",
"спочинку i спокою", "правди й прав" i т. iн.), лексикою, почерпнутою зi
скарбiв народно┐ поезi┐, ("злотостеблi ниви", "у затишному придолинку" та
iн.).
Загалом збiрка "Мости" свiдчить про значне розширення обрi┐в поета, про
змiцнення його на позицiях партiйностi, про творче збагачення i зростання.
Особливо┐ уваги заслугову║ дiяльнiсть М. Т. Рильського як
поета-перекладача, ┐┐ значення належною мiрою ще недостатньо оцiнено. А
проте це новий етап у розвитку укра┐нсько┐ мови i взагалi в розвитку
укра┐нсько┐ культури.
У Рильського як поета-перекладача були попередники. Пiсля того, як
спала хвиля перекладiв-переспiвiв, що ставили собi завдання
"укра┐нiзувати" iншомовного автора (згадаймо "Гараськовi оди"
Гулака-Артемовського, що недалеко вiдiйшли вiд "Ене┐ди" Котляревського,
пiзнiшi перекладання "Iлiади" С. Руданського, "Антiгони" Петра
Байди-Нiщинського та iн.), над перекладами чужоземних поетiв (Шекспiра,
Байрона, Гете, Шiллера та iн.) працював Кулiш, взявши за мету
"║вропе┐зувати укра┐нську поезiю", примусити ┐┐ кинути "рiдну
письменницьку фальш" i вирушити в широкий океан свiтово┐ культури. Та
Кулiшевi - при його буржуазно-нацiоналiстичних тенденцiях - бракувало
поетичного таланту, щоб захопити сво┐ми перекладами широкi читацькi кола.
Величезну заслугу в галузi поетичних перекладiв мав Iван Франко. Але вiн
брався за переклади насамперед як просвiтитель, прагнув найбiльшо┐
точностi i не надавав першорядного значення художньому шлiфуванню сво┐х
перекладацьких праць. Це, звичайно, нiяк не зменшу║ ┐х значення для
укра┐нсько┐ культури, хоч i особливостями мови, i за цензурними умовами
переклади Франка були мало доступнi укра┐нським читачам, якi жили в межах
царсько┐ Росi┐. Царська цензура, як вiдомо, майже до 1905 року категорично
забороняла перекладати художню лiтературу укра┐нською мовою. Та й серед
самих укра┐нських дiячiв було поширене переконання, що переклади - взагалi
зайва розкiш; ще майже наприкiнцi XIX столiття М. Костомаров радив М.
Старицькому "дати Мiцкевичам та Байронам спокiй", бо вони непотрiбнi
лiтературi, котра iсну║, як тодi висловлювались, "для хатнього вжитку".
Ось чому з перекладу "Гамлета", зробленого М. Старицьким, глузував навiть
дехто з укра┐нцiв, вигадуючи на нього пародi┐. Особливо скептично
ставились i росiйськi реакцiонери, i укра┐нськi лiберали до перекладiв на
укра┐нську мову росiйських поетiв: навiщо це робити? Начебто укра┐нцi не
можуть читати ┐х у росiйському оригiналi?
М.Т. Рильському належить заслуга i теоретичного, i практичного
руйнування цих мало не вiкових передсудiв. Ще в 1938 роцi, працюючи над
власними перекладами Пушкiна i редагуючи переклади iнших авторiв, вiн
писав:
"Укра┐нськi переклади Пушкiна - конче потрiбнi. Це, по-перше, спосiб
наблизити пушкiнську спадщину до широких мас нашого народу, якi думають i
говорять укра┐нською мовою, отже, значить, переклади ║ трамплiн до
дальшого ознайомлення з творчiстю Пушкiна в оригiналi; а, по-друге, який
це прекрасний спосiб вигострити свою мовну зброю, пiднести укра┐нську
мовну культуру на вищий щабель розвитку! Переклади Пушкiна на укра┐нську
мову збагачують, отже, укра┐нську мову, укра┐нську поезiю, лiтературу
взагалi".[2]
Звернiмо увагу на пiдкресленi слова. I. Франко колись писав, що
переклади сприяють зближенню i вза║морозумiнню народiв, перекидають
"золотий мiст" мiж ними. Поряд iз цим благородним завданням виховання
почуття iнтернацiонально┐ солiдарностi Рильський висува║ ще iнше:
переклади сприяють розвитковi укра┐нсько┐ "мовно┐ культури", отже,
збагаченню лiтератури. У доповiдi на IV мiжнародному з'┐здi славiстiв,
розвиваючи тi самi думки, вiн вiд iменi всiх радянських
поетiв-перекладачiв категорично заявля║:
"Ми вважа║мо, що переклад з будь-яко┐ мови на будь яку мову принципово
можливий - незалежно вiд того, на якому щаблi розвитку сто┐ть та чи iнша
мова. Звичайна рiч, iдеться про творчий, а значить, не тiльки вмiлий, а й
смiливий переклад, про той тип перекладача, який, маючи в тому чи iншому
випадку обмежений словниковий запас дано┐ мови, рiшуче розсува║ його
рамки, не вiдступаючи i перед словотворенням на мiцнiй пiдвалинi законiв i
особливостей рiдно┐ мови, вмiло використовуючи iнколи заведення до рiдно┐
мови iноземних слiв i виразiв"[3].
Роботу над поетичними перекладами М. Рильський старить не нижче вiд
оригiнально┐ творчостi. Це не тiльки змагання поета однi║┐ нацiональностi
з поетом iншо┐, це також наполеглива боротьба з матерiалом рiдно┐ мови,
створення нових мовних, отже, i iдейних цiнностей. Саме цi риси i
характеризують Рильського як перекладача слов'янських поетiв - Пушкiна,
Мiцкевича, Словацького, Некрасова, генiально┐ поеми, створено┐ Ки┐вською
Руссю, "Слово о полку Iгоревiм" i сербських епiчних пiсень, французьких
поетiв - Буало, Корнеля, Расiна, Мольера, Вольтера, Гюго, Ростана та
iнших, як спiвавтора перекладачiв першо┐ частини славетно┐ поеми Данте i
комедi┐ Грибо║дова "Лихо з розуму" та перекладача багатьох iнших
генiальних i талановитих творiв свiтово┐ лiтератури. Нездiйсненним здалось
би поетам XIX столiття завдання поетичного перекладу французьких класикiв
XVII столiття з ┐х математично точною i сповненою абстрактних понять
мовою, перифразами, метонiмiями, антитезами, пишномовнiстю. Але всi цi
труднощi Рильський поборов. Вiн умi║ засобами рiдно┐ мови (як треба знати
┐┐ в усьому ┐┐ невичерпному лексичному i стилiстичному багатствi!)
вiдтворювати цих класикiв, вiддавати рiдною мовою ущипливу iронiю Вольтера
("Орлеанська дiва"), прозору яснiсть пушкiнського вiрша, селянську говiрку
Некрасова, романтичний пафос Ростана ("Сiрано де Бержерак"), рiзноманiтну
мальовничiсть Мiцкевича. Якого б поета Рильський не перекладав, вiн завжди
да║ високопоетичний твiр, збагачуючи скарбницю укра┐нсько┐ лiтератури.
Iнодi вiдмiннiсть граматичного строю не дозволя║ точно вiддати
оригiнал. Тодi поет майстерно змiню║ образ, не руйнуючи його, - як вiн сам
висловився у статтi "Слово перекладача" (1937). Наприклад, пушкiнськi
рядки:
Как величавая луна,
Средь дев и жен блестит она...
Рильський переклада║:
Зорею ранньою вона
Блищить серед зiрок одна,
бо укра┐нська мова не дозволя║ порiвнювати_ _красуню з_ _мiсяцем через
незбiг граматичного роду.
Керуючись глибоким розумiнням iдейного задуму, духу i стилю оригiналу,
Рильський широко використову║ прийом творчо┐ компенсацi┐ образу, коли
образи або характернi стилiстичнi звороти, випущенi в одному мiсцi
перекладу, переносяться у найближчi строфи чи рядки. Чимало прикладiв
Цього можна знайти у видатних творчих досягненнях Рильського - перекладах
"квгенiя Он║гiна" та "Мiдного вершника" Пушкiна i одного з найбiльших
творiв польсько┐ лiтератури, романа-епопе┐ Мiцкевича "Пан Тадеуш".
Працювати над цим перекладом Рильський почав ще в двадцятих роках.
Перше видання перекладу з'явилось у 1927 роцi i дiстало високу оцiнку у
радянськiй i польськiй критицi. Проте поет не зупинився на цьому першому
варiантi, ще понад два десятилiття працював над ним i в 1948 роцi випустив
новий варiант, який без перебiльшення можна визнати найкращим з усiх
перекладiв цього твору на iнослов'янськi мови.
Епiчний спокiй, пильнiсть зору, що помiча║ найдрiбнiшi деталi побуту,
м'який гумор, багатство барв i звукiв - усi цi риси поеми Мiцкевича з
надзвичайною майстернiстю вiдтворено в перекладi Рильського.
Робота над перекладом "Пана Тадеуша" була для Рильського прекрасною
школою поетично┐ майстерностi, де йому доводилося бути i мовознавцем, i
iсториком лiтератури. У численних статтях i передмовах до цього i до iнших
перекладiв з улюбленого польського поета Рильський пiдкреслював в його
творчостi глибокий патрiотизм, волелюбнi устремлiння, мрi┐ про майбутн║
братерство слов'ян, що спорiднюють Мiцкевича з Пушкiним i Шевченком. Цими
статтями i перекладами М. Рильський вийшов у перший ряд знавцiв Мiцкевича
не тiльки на Укра┐нi, а й у всьому Радянському Союзi. У рiзних власних
творах, особливо в поемi "Марина", Рильський творчо продовжував благороднi
традицi┐ не тiльки Шевченка, а й великого польського поета.
Нелегко було знайти вiршовий розмiр, що якоюсь мiрою наближався б до
силабiчно┐ системи польського оригiналу. Рильський нарештi зупинився на
"александрiйському вiршi" - шестистопному ямбi - як на ритмi, найбiльш
вiдповiдному широтi епiчного задуму Мiцкевича. У передачi "Епiлога"
перекладач зважив на змiну ритму i для цi║┐ частини використав
п'ятистопний ямб.
У прикiнцевих рядках "Епiлога" польський поет висловлював сподiвання,
що твiр його стане народним здобутком:
Коли б до то┐ я дожив потiхи,
Щоб заблукали цi пiснi пiд стрiхи
I щоб селянки, тихою порою
Спiваючи за пряжею тонкою...
...Щоб узяли до рук оце писання,
Таке ж немудре, як i ┐х спiвання.
Цiй вимозi народностi твору цiлком вiдповiда║ переклад М. Рильського,
написаний простою i легкою мовою, прозорими i мелодiйними вiршами, - один
iз шедеврiв Рильського як поета-перекладача.
Нове видання перекладу поеми Мiцкевича (вiдзначене в 1950 роцi
Державною премi║ю) вийшло у свiт саме в той час, коли молода демократична
Польща вiдзначала 150 рокiв з дня народження свого великого поета. Сво┐м
прекрасним перекладом поет Радянсько┐ Укра┐ни гiдно вшанував його пам'ять
i створив ще один видатний поетичний документ про мiцну дружбу двох
слов'янських народiв.
Дiяльнiсть Рильського в галузi художнього перекладу (вона - ще багатша
i рiзноманiтнiша, нiж показано тут) - не епiзод в його поетичнiй
творчостi, а великий подвиг поета i громадянина. Щороку розширю║ться сфера
об'║ктiв його поетично┐ дiяльностi: крiм класикiв свiтово┐ лiтератури,
вiн_ _переклада║ твори поетiв-сучасникiв iз братнiх республiк Союзу - М.
Тихонова, М. Светлова, М. Iсаковського, Я. Купали, Я. Коласа, М. Танка, Г.
Табiдзе, С. Чiкованi, А. Iсаакяна, М. Миколайтiса-Путiнаса та багатьох
iнших. А водночас iз цим вiн продовжу║ i свою оригiнальну творчiсть.
Провiдними мотивами книжок М. Рильського "Братерство", "Наша сила",
"Ранок нашо┐ Вiтчизни", виданих у 1950 - 1953 роках, ║ почуття
патрiотично┐ гордостi за свою кра┐ну, яка успiшно буду║ комунiстичне
суспiльство, роблячи справжн║ чудо перетворення людей i природи. Але
найбiльше чудо, говорить поет, радянський народ створив iз самим собою:
Якi ти викував серця,
Якi зростив ти волi!
З якою гордiстю лиця
Iдеш в народiв колi!
Ти годен iменi творця,
Тво┐ дороги без кiнця
Горять на видноколi!
_("Слово письменника")_
Чимало вiршiв М. Рильський присвячу║ iде┐ перетворення природи, в якiй
особливо виразно втiлюються зримi риси комунiзму, здiйснюються вiковiчнi
мрi┐ людства про прекрасне майбутн║. Ось чому поет так багато уваги
придiля║ темi творчо┐ працi, славлячи людей труда, науки i мистецтва:
Усе ловив би i ловив
З нестримною жагою
Цi подвиги войовникiв
На мирнiм полi бою.
_("Слово письменника")_
Але найголовнiшою темою нових творiв поета, який чуйно прислуха║ться до
настро┐в, дум i почуттiв радянських людей, ║ тема боротьби за мир, що за
пiсляво║ннi роки охопила всiх трудящих людей свiту. Цiлком закономiрно ця
тема по║дну║ться в поезi┐ М. Рильського з мотивами братерства i дружби
народiв:
За мир у свiтi всьому -
Це значить: проти тих,
Хто в горi вселюдському
Прибуткiв жде нових.
За мир у свiтi всьому -
Це за братерство клич,
За те, щоб дню ясному
Навiк збороти нiч.
_("За мир") _
В поезi┐ "За мир" М. Рильський виявив себе майстром тi║┐ мудро┐
простоти i точностi словесного виразу, яка наближа║ вiрш до поетично┐
формули i разом iз тим рiднить його з пiснею. Пiсенна музикальнiсть цього
вiрша зумовлю║ться i легким ритмом тристопного ямба, i чiтким збiгом
ритмiчно┐ та синтаксично-семантично┐ будови (закiнчену думку висловлено в
одному чи двох рядках), i синтаксичним паралелiзмом у будовi всiх строф
("За мир...- це значить...").
Простота виразу думки в цiй поезi┐ виключа║ будь-яку пишномовнiсть i
ускладненiсть образно┐ системи i лексики. Поет дуже обережно i економне
використову║ епiтети ("руки працьовитi", "день ясний"), не вда║ться до
складних метафор. Про цей вiрш можна сказати словами самого поета, що вiн
"правдою повитий", бо просто й мудро висловлю║ заповiтнi думи всього
трудящого людства про мир.
У збiрцi "Братерство" вмiщено досить рiзноманiтнi за темами i художнiми
засобами вiршi: поезi┐ широкого полiтичного звучання на сучаснi теми ("За
мир", "Слово письменника", "Пiсня про братерство", "Комсомол", "Радянськiй
Армi┐"), особиста лiрика ("Нащадок", "Не бiйся смутку", "Незгасна зоря"),
поезi┐, присвяченi образам великих митцiв - Шевченка, Пушкiна,
Котляревського, Заньковецько┐, - переклади з Тихонова, Леонiдзе, з лiрики
Гете i, нарештi, поема "Молодiсть".
Про те, як глибоко й художньо завершено вмi║ М. Рильський вiдтворити в
поезi┐ iнтимне душевне життя, заповiтнi думи и чуття радянсько┐ людини,
свiдчать лiричнi вiршi збiрки "Братерство".
Поезi┐ "Незгасна зоря", "Нащадок" - це уславлення радостi людини, яка
вмi║ вiдчувати голоси юностi, голоси майбутнього:
Радiй же, серце!
До останку пий
Життя людського пiнистий напiй,
Палай з людьми жагою однi║ю.
_("Незгасна яоря")_
Сповненими нiжностi словами малю║ поет свого нащадка, майбутнього
поета, що колись заступить його мiсце. Тепер - це "хлопченя iз чубчиком
льняним" "пiдбира, ласкаве i сердите, першi пари непокiрних рим...", з
"невситимим серцем" прагнучи "все знати, обiйняти"; та незабаром хлопчик
пiде в широкий свiт, побачить, "як людська робота сходить ще невиданим
зелом", - i з цього житт║дайного джерела, з людсько┐ працi, народиться
нова пiсня ("Нащадок").
Таких фiлософських глибоких, лiричних i житт║во конкретних вiршiв
чимало в збiрцi "Братерство". Вони свiдчать про невпинне творче зростання
поета, про його чуйнiсть до нового, комунiстичного в життi нашо┐ кра┐ни,
про щире, палке бажання уславити сво║ю поезi║ю тих, "що весь свiт ведуть в
нечувану поему" (епiлог до поеми "Молодiсть").
Видатнi художнi досягнення ма║ М. Рильський за пiвсторiччя сво║┐
поетично┐ дiяльностi. Але в зiбраннi його творiв iз цiлковитим правом два
томи забирають статтi про братерськi зв'язки укра┐нського i росiйського
народiв, про росiйських письменникiв - Пушкiна, Л║рмонтова, Гоголя, про
укра┐нських поетiв - Шевченка, Франка, Лесю Укра┐нку, про поетiв захiдного
i пiвденного слов'янства - Мiцкевича, Яна Неруду, Христо Ботева, про
росiйський i укра┐нський театр, про радянських поетiв, про свiтове
значення укра┐нсько┐ лiтератури. Багато з цих статей написано в зв'язку з
ювiлейними датами, так би мовити, "принагiдне", багато з них становлять
просто записи виступiв на урочистих зборах. Вiд цих виступiв ми, звичайно,
не сподiва║мося на якесь нове слово: найчастiше вони висловлюють почуття
не тiльки оратора, а й всi║┐ аудиторi┐, що зiбралася вшанувати пам'ять
видатно┐ людини або велику iсторичну подiю. А втiм, визначна риса
здебiльшого коротких виступiв Рильського - це не тiльки умiння красиво i в
той же час дохiдливо-просто висловити цi спiльнi почуття, а й чергувати в
них таке висловлення з тонкими спостереженнями, думками, що можуть дати
поштовх широким науковим дослiдженням. Скiльки таких видатних думок
побiжно кинуто, наприклад, у статтях про Пушкiна, про Шевченка, про поезiю
Iвана Франка, не кажучи про iншi! Рильського - майстра поетичного слова -
особливо цiкавлять питання художньо┐ майстерностi. Хто тiльки зараз не
говорить про потребу вивчати поетичну майстернiсть? Але, мабуть, для того,
щоб сказати справдi вагоме слово в цiй справi, треба й самому бути хоч до
певно┐ мiри майстром слова. А тому висловлювання на дану тему Рильського
набирають особливого iнтересу. Дiло поета, кажуть нам, не так розповiдати
про поезiю, як давати зразки словесного мистецтва. Але Рильський - не
тiльки поет, а й дослiдник художнього слова, фiлолог у найвищому значеннi
цього поняття. Лiтературознавцi i лiнгвiсти завжди з користю для себе
читатимуть статтi "Ясна зброя (Iз думок про укра┐нську мову)", статтi про
теорiю i практику художнього перекладу, про народну творчiсть. Обранням М.
Т. Рильського на члена Академi┐ наук УРСР, а в 1958 роцi i на академiка АН
СРСР, мабуть, малося на увазi вшанувати не тiльки видатного поета, а й
глибокого знавця i мови, i того, що Франко звав "секретами поетично┐
творчостi".
В темах, iдеях сво║┐ поезi┐ останнiх рокiв, як i передво║нних, М.
Рильський, природно, сходиться з iншими видатними радянськими поетами. А
проте його вiршi не можна сплутати з вiршами П. Тичини, М. Бажана та iнших
вiдомих поетiв-сучасникiв. Iндивiдуальнiсть поетичного стилю, поетичного
обличчя Максима Рильського залиша║ться яскравою i зараз, коли вiн вступа║
в шостий десяток сво║┐ творчостi. В чому вона?
Чи не в тому, що в творчостi Рильського гармонiйно по║дну║ться вiрнiсть
найкращим традицiям минулого з новаторством у галузi тем, образiв, мови,
обумовленим повнотою почування нового життя - того життя, що почалося для
людства, а насамперед для братнiх народiв нашого Союзу, пiсля великого
Жовтня? Так, i в цьому теж.
А крiм цього, - наприклад, у сво║рiднiй iнтимностi поетичних розмов
Рильського з читачами. Живий образ поета ввесь час сто┐ть перед нами. Ми
зна║мо, на яких вулицях вiн жив у Ки║вi, якi почуття i думки виклика║ в
нього той чи iнший будинок цього мiста, яке так само не можна вiдокремити
тепер вiд Рильського, як не вiдокремити iншого мiста - "Петра творенья" -
вiд його спiвця, Пушкiна. Ми бачимо М. Рильського в родинному чи дружньому
колi, любимо його рiдну Романiвку, спостерiга║мо поета в по┐здi, на
пароплавi, на полюваннi, рибальствi, в школi, куди вiн привiв свого
маленького сина, за письмовим столом, де вiн кiнча║ велику працю, а душа
жада║ не вiдпочинку, а ново┐ роботи, бо не слабне, а дедалi зроста║ робоча
енергiя людей нашо┐ кра┐ни. Разом iз Рильським ми нiби стояли перед
стiнами та баштами старого i вiчно молодого Кремля, в "серцi народiв" -
Москвi, переживаючи теплi i нiжнi слова поета, сказанi про Москву, про
великий братнiй народ росiйський. Слiдом за поетом ми подорожували до
Львова, до Закарпаття, в кра┐ни народно┐ демократi┐ - до Польщi,
Чехословаччини, до болгарсько┐ столицi Софi┐, до далеко┐ заокеансько┐
Бразiлi┐...
I, однак, всi цi конкретностi, що так зближують поета з читачами, - не
тiльки "автобiографiчний елемент" в творчостi Рильського, а щось бiльше.
За образом автора чи його "лiричного героя" вимальову║ться образ особи
епохи соцiалiзму, особи, якою хотiв би стати кожен iз нас i яку хотiли б
ми побачити в наших дiтях, у нашiй молодiй змiнi. Особистi риси - тiльки
конкретизацiя загальних рис радянсько┐ людини з ┐┐ любов'ю до Вiтчизни та
┐┐ народу, пошаною до справжнiх цiнностей минулого, вiрою в майбутн║,
любов'ю до життя, що обновилось у нас аж до дрiбниць побуту.
При великому вмiннi передавати загальнi iде┐ Рильський - i в цьому його
iндивiдуальна особливiсть - цiнить "очарування милих дрiбниць" i вмi║
вiдтворювати його. Це дано не кожному поетовi. Це, мабуть, ознака душевно┐
молодостi. Прожитi роки звичайно розвивають в людинi автоматизм сприймання
житт║вих явищ. Мало хто з лiтами не втрача║ iнтересу до того, що весь час
повторю║ться й ста║ звичним. А тим часом iз цих деталей склада║ться велике
"вiдчуття життя". Це вiдчування деталей i вмiння робити ┐х золотом поезi┐
було, наприклад, у Пушкiна, якого, разом iз Гоголем, Б║лiнський називав
"поэтом жизни действительной".
Хто вмi║ так вiдчувати свiт, тому вже не потрiбнi "бригантини",
"кораловi рифи" (дивись раннi поезi┐ Рильського), бо цибуля, сiль,
пiвхлiба, три таранi ранком над водою, коли на блiдiй гранi небес трiпоче
перший вогненний промiнь сонця, стають прекрасними, такими ж прекрасними,
як прозорi бабки, що весною вилiзають на поверхню води, тiльки-но
вилупившись iз лялечок, як весняний метелик, який пролетiв, наче сухий
листочок, щоб сумно сiсти на недавно посаджену яблуньку, але потiм
злякався собачки Бульки, що у весняному собачому захопленнi ладна гавкати
на цiлий свiт. Нiяких прихованих думок нема в цих образах Рильського. Це
не символи, а тим часом вони збагачують наше свiтосприймання, примушують
повнiше й ширше дивитися на дiйснiсть.
Людина минулого, спостерiгаючи швидку змiну хвилин, хотiла, як Фауст
Гете, зупинити ту з них, яка ┐й здавалася особливо прекрасною. Як же мало
змiнитися життя для того, щоб людина могла "зупинити" кожну мить i
побачити ┐┐ прекрасною! "О, кожна вiдпечаталась хвилина в душi, так щиро
вiдданiй теплу",- говорить Рильський в однiй iз сво┐х поезiй ("Останнiй
день"), i хiба це не ознака його незламно┐ молодостi, хiба не ознака
психологi┐ радянських людей, новонароджених у новонародженому свiтi?
Незламна молодiсть - це сутт║ва риса поезi┐ Рильського, молодiсть - це
головна риса свiтосприймання радянських людей, що виявля║ться в ┐х
оптимiстичному свiтоглядi, невсипущiй творчiй енергi┐, свiтлiй вiрi в
майбутн║ торжество правди, в перемогу комунiзму. Про самого себе Рильський
в 1943 роцi писав:
Скоро край i п'ятому десятку,
I юнацький пал не до лиця...
Але так хотiлось би - спочатку
I - признаться щиро - без кiнця!
На однiй iз ки┐вських околиць, недалеко вiд оспiваного Рильським
Голосi┐вського лiсу, сто┐ть загороднiй будинок-дача поета, оточена
невеличким садом, де влiтку завжди цвiтуть квiти, а бiля огорожi розлога
верба, наче шатро, вабить у свiй затiнок. Тут проводить сво║ творче
дозвiлля М. Т. Рильський у тi години, коли не мусить ┐хати до iнституту
мистецтвознавства, фольклору i етнографi┐ АН УРСР (директором якого вiн
працю║ багато рокiв), виступати на зборах письменникiв i громадських
органiзацiй Ки║ва, ви┐жджати до Москви як депутат Верховно┐ Ради СРСР або
робити по┐здки за кордон - до Польщi, Чехословаччини, Австрi┐, Францi┐, i
далi через океан - до Бразiлi┐, а в мiсяцi вiдпочинку вiдвiдувати
радянськi республiки вiд Бiлорусi┐ до Кавказу. Багато земель побачив
Рильський за п'ять десятирiч сво║┐ поетично┐, науково┐ i громадсько┐
дiяльностi. Багатьох друзiв i однодумцiв знайшов вiн по далеких кра┐нах,
переконуючись, що дружба трудящих усiх кра┐н - явище природне i що
наближа║ться година, коли "народы, распри позабыв, в великую семью
соединятся".
Диву║ незвичайна сприйнятливiсть поета до життьових вражень i неослабна
сила його творчо┐ енергi┐. Ось його кабiнет iз письмовим столом, заваленим
паперами i книжками. Хочеться думати, що за цим столом створювались його
останнi з виданих поки що поетичних книг: "Троянди й виноград" - книга про
природу, про простих людей, про геро┐в труда i культури - одна з
найумиротвореннiших i в той же час найсвiтлiших i найрадiснiших книг про
нашу сучаснiсть; а далi книги - "Далекi небосхили", "Голосi┐вська
осiнь"... До речi, двi з цих останнiх збiрок - "Троянди й виноград" i
"Далекi небосхили" - вiдзначено однi║ю з найвищих нагород нашого часу -
Ленiнською премi║ю.
На стiнах - полицi з улюбленими книжками, а серед них на виднотi стоять
словники, з яких безперервно здобуваються самоцвiти i золото народно┐
мови. У книзi "Троянди й виноград" ║ вiрш-заповiт досвiдченого майстра
молодим майстрам художнього слова: "Як парость виноградно┐ лози, плекайте
мову. Пильно й ненастанно полiть бур'ян. Чистiша вiд сльози вона хай
буде". Не можна втриматися, щоб не процитувати цей вiрш далi:
Прислухайтесь, як океан спiва║ -
Народ говорить.
I любов, i гнiв
У тому гомонi морськiм.
Нема║ мудрiших, нiж народ, учителiв.
У нього кожне слово - це перлина,
Це праця, це натхнення, це людина.
Не бiйтесь заглядати у словник:
Й е пишний яр, а не сумне провалля;
Збирайте, як розумний садiвник,
Достиглий овоч у Грiнченка й Даля.
Не майте гнiву до мо┐х порад
I не лiнуйтесь доглядать свiй сад.
Як добре виявились у цих рядках характернi риси Рильського - поета i
людини! Пiсля серйозного i глибокого образного визначення народно┐ мови -
напiвжартiвливi рядки про словники, батькiвська "порада" зазирати в них i
кiнцiвка, взята з Вольтерового "Кандiда": "il faut cultiver notre jardin
("треба доглядати наш сад"). Прозорлива думка -i добродушний жарт. Так i
бачиш перед собою живе обличчя М.Т. Рильського - з сивим волоссям, iз
раптовим спалахом молодих, незважаючи на лiта, очей - обличчя "розумного
садiвника" у вiчно зеленому квiтучому саду укра┐нсько┐ радянсько┐ поезi┐.
[1] Перша книжка поезiй М.Т. Рильського вийшла в 1910 роцi. Але в
перiодичнiй пресi вiн виступав ще ранiше. Ф. М. Неборячок у монографi┐
"Максим Рильський" (видавництво Львiвського унiверситету, 1955, стор. 9)
вказу║ на поезiю "Сон", не вмiщену в першiй збiрцi i надруковану в газетi
"Рада" 9 грудня 1907 року.
[2] Збiрник АН УРСР "О.С. Пушкiн", К., 1938, стор. 22
[3] Доповiдь "Художнiй переклад з однi║┐ слов'янсько┐ МОВИ на iншу",
Вид-во АН УРСР, К., 1958, стор. 4-5.
Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT