ходiн зна║, що мiг би довезти селянина до станцi┐ або, ┐дучи ввечерi назад, довезти до села, навiть вiдрiзати трохи хлiба. Взагалi буде зовсiм iнше становище, яке? - очевидно, набагато краще. Бо все так сприкрилося. Треба щось сказати. - Це востанн║ тебе питаю, - вiдкарбову║ Отроходiн, ще ближче пiдступивши, - питаю востанн║: де чаша? Дiстанеш зерно i борошно, яке тобi показано i обiцяно. Ну, не будь божевiльнийi Ти ж на краю прiрви. Я жду... Селянин вiдвiв очi вiд поля i хворiсним поглядом зупинив ┐х на Отроходiнi: довго розглядав, нiби впiзнаючи i зосереджуючися думкою. Здавши собi звiт, хто перед ним, скорбно поворушив губами i пiсля зусилля, зрештою, вимовив - без злостi, без презирства, тiльки з бажанням не бачити, - вимовив, злегка махнувши долонею вiд себе: - Iди!.. Це i образило Отроходiна - в його прихильному намiрi, i обурило; вiн зiм'яв папiросу в пальцях i зв'язав губи в настирливий вираз. Круто повернувся i твердими кроками попростував до свого мiсця в тягарiвцi. Не оглянувшись, не сказав нi слова. Коли тягарiвка покотила далi, таки випередивши псiв, цi останнi пiдiйшли до селянина. Постояли непорушно потiм, знiченi, померехтiвши очима i знов торкнувши писками одежу i траву, знов потрусили дорогою. Там нюхнули гумовий слiд тягарiвки, потiм вiдхилилися вiд нього до сухих бур'янцiв, стоптаних людськими ногами. Катранник лежав, аж поки нагодилися хлопцi з села, що ┐хали возами: вони лагодили шляхи i дiставали харчi за роботу з того жили. Побачивши лежачого, спинили одну пiдводу i питають: - Де ти взявся? - Вертаюся, хлопцi, з заробiткiв, - хрипко вiдказу║ ┐м Мирон Данилович, - iти не можу Помогли йому сiсти на пiдводу i, повернувши до села, повезли. Бiля околицi вiн злiз, а хлопцi, скрутивши на бокову, коротшу дорогу, подалися доганяти сво┐х. Мирон Данилович iшов недовго; не може нiяк! Знов ляга║ - коло самих хлiбiв, що листками в вiтрi мирно i лагiдно шелестять, мов хлюпають в зеленiй нивi, нахиляючись до селянина. Вiн назривав листя i почав ┐сти: пожувавши трохи, зовсiм знеохотився. Прилiг i заснув. Прокинувся жахливо слабий. Якраз тодi хлопцi, що пiдвозили, верталися пiшки додому, - знов побачили лежачого i обступили його. - Чого ти й досi тут? - Не можу йти... Було йому зовсiм недалеко: спершу вниз через видолинок, а потiм на пiвзгiр'я, звiдки навпростець - до хати. Пiдождали хлопцi: коли надiйшла ┐хня пiдвода, знов Мирона Даниловича пiдвезли: вже до його двору.Висадили недалеко вiд ворiт i по┐хали далi. Вiн, як став на землю, хоче рушити, але тяжко йому - спиня║ться, пройшовши кiлька крокiв. Два односельчани, батько i дорослий син, проходили i поздоровалися. Старий говорить: - Довго тебе не видно було; думали - пропав. - Може, те й станеться, що думали! Аби дома. Вони завели його в двiр, а самi пiшли сво┐м напрямком, через бур'янища на вулицi. Тодi постояв вiн i, не маючи сили триматися рiвно, лiг на шпоришi. Був смертно недужий. Хоч бачив перед собою порiг, а дiстати не мiг - не мiг навiть рукою ворухнути. Вiдвiв очi вiд порога, подивився на небо i подумав: "Якби на дiтей глянути..." Раптом в серцi проблиснув короткий, але невмолимо сильний бiль, i все навкруги зникло вiдразу. Якраз тодi з хати вийшла родина, бо крiзь вiкна повидiлося, що хтось прибув i в дворi лiг. Дiти дивляться: то ┐хнiй тато лежить i вже видно - неживий. - Татусю! - закричала Оленка, як не при собi, гинучи вiд болю душевного, а потiм обернулась i знов криком: - Мамочко! - i стала бити себе рученятами в груди, раз за разом. Мати, побачивши, що дитя ┐┐ пропада║ вiд нещастя, вхопила Оленку i пригорнула до себе: - Перестань, рiдна моя! Перестань, пiдожди!.. А синок, збагнувши, що сталось, не мiг нiчого вимовити: йому кругом почало плавати, - вiн заплющився i нахилив голову, мов пiд чийсь помах, застигнувши коло матерi. Вона ж, взявши ┐хн║ горе, вже сама чу║, що от-от пiдкоситься на мiсцi, як стеблина, ┐й все з свiту стало в очах грiзне i страшне, i нiби валиться крiзь морок. Ось вона - сама з дiтьми, перед найлютiшим лихом, вiд якого повороту нема. Схилилась до Мирона Даниловича: дивиться на обличчя його, аж землисте, на очi, що позападали. I, потеряна, не добере, що робити... Але, як подумала: "Може, вiн опритомнi║", - враз наказала дiтям: - Поможiть менi! Взяла мужа пiд плечi, щоб до порога тягти; а дiти плачуть, не рухнуться. - Не бiйтесь, може, тато ще житиме, - помагайте!.. Вони беруться, але пiдмоги мало. Втягли Мирона Даниловича в хату i поклали на широкiй лавi, коло вiкна; i внесли торбу. Дарiя Олександрiвна пробу║ пульс на руцi в чоловiка - не б'║ться! Взяла тодi дзеркальце: перевiрити, чи ще ║ дихання; пiдносить до уст лежачого i так трима║. Через хвилину оглянула поверхню стекла - там нема║ слiду вiд пари, тiльки вiдсвiтилася сiрiсть стiни, мов стiни могильно┐: в глибинi дзеркальця. Дарiя Олександрiвна спершу не довiдомила собi цiлком, що це означа║, коли це через мить ясно визначилося в ┐┐ думцi всiм значенням сво┐м; вона мало не зомлiла. Вронила дзеркальце, яке розбилося на два бiльшi кусники i багато дрiбних скалок, вузьких i нерiвно видовжених, з косими i гострими обрисами: так, мов свiт серця ┐┐ впав i розбився навiки. Тяжко ┐й стояти; опустилась на дiл коло покiйного i шепотiла: "Мироне, мiй, бiдний Мироне!" - сховала обличчя на його рукавi i затихла. Дiти плакали, але вона не чула. Зда║ться, пройшов вiк. Вона пiдвелась; постоявши трохи, набрала води в миску i взяла рушник. Зляканi дiти глядять то на не┐, то на мертвого тата, - в очах сльози, мов застигли. - Подерж рушник! - сказала мати до Оленки. Обмила покiйниковi обличчя i руки. Посила║ сина: - Принеси щiтку! Вибрала посвiдки з кишенi i поклала в скриню: як коштовнiсть. Обчистила одежу на чоловiковi. Коли посутенiло, вона знайшла надпалену свiчку - ту, що для мами горiла в похоронi, - i поставила до рук покiйника. Огник брався тонкий, мов голубиний дзьобик, напроти ночi довкруг, звiдки пiтьма напливала i тяжко обложила, нiби кам'яна, хоч i не спромоглася того свiчення вбити. Стояв огник: такий сумирний! Ледве, ледве порива║ться на боки, синястий при зiгнутому гнотику, i, мов кривавий, вгорi, в вiстрi прозоро┐ пелюстки. Посерединi вiн ясно бiлiв дрiбною зiркою. Розходилось вiд нього трохи свiтла кругом - до кiстлявих, аж воскуватих пальцiв небiжчика i до сiрого обличчя, затопленого глибокими тiнями. Вже дiти поснули, не питаючися ┐сти, але мати все сидiла коло покiйника; вiдходили хвилини, а з ними - всi ┐┐ сподiвання на життя. Зосталась навколо велика i чорна пустеля, i якби не дiти, вже на свiтi для не┐ не було б нiчого. Тiльки ┐хнi серця ще тут, при нiй: в хатi, як на острiвцi, серед моря смертi i темряви. Погасила свiчку, що догоряла. Вийшов мiсяць; прокинув крiзь просвiт мiж хмарами i крiзь хрест вiконно┐ рами - струмок блiдого холодного свiтла на обличчя чоловiка. Воно ж тодi знов вирiзнилося з ночi: в рiвностi кожно┐ риси, означено┐ проти тьми, i в та║мничiй врочистостi, нiби пiд час дивного сновиддя. Але скоро мiсяць сховався i той вигляд погас. Дарiя Олександрiвна, вiдходячи на сон, все повторювала собi: "Вiн був такий добрий до нас! - Лягла, але не могла заснути, i знов повторювала в думцi: - Тихий i добрий до всiх..." А все тяжчi почуття напливали, наче кiнчалися всi часи i мiри iснування, i надходило саме нещастя. Так, бува║, повiдь з нiчною кригою перелива║ться через порiг i вже хлюпа║ до шибок. Однак - тиша в хатi, глибочезна тиша, мов на днi могили, накрито┐ стелею. Вранцi дiти прокинулися ранiше, нiж Дарiя Олександрiвна, але ще не зiходили з мiсця - довго сидiли мовчки, в великому страховi перед покiйним татом. Потiм вони, нешумнi, мов примари, але вже дверима збудивши матiр, вийшли за порiг i притулилися до почорнiло┐ стiни: мружили очi вiд сонця, що зiйшло свiтле, аж слiпуче. Почали заступати його хмари i скоро зовсiм заслонили - день смутний настав при них, схожих на попiл, полосканий негодою i обвiтрений. Мати, прибравшися, стала знов коло мертвого. В нього обличчя так страшно занепало! По пiдборiддю, давно не голеному, взялась просивиною порость, хоч вуса були без не┐. Закритi очi, посеред великих i темних ямок, опуклилися сiрувате. Найстрашнiший вираз мертвостi лiг на чолi: в вiдтiнку невиразимо iншому, нiж завжди був, i прикро вражаючому несхожiстю на звичайний вигляд. Особливо - при потоцi огнистого свiтла з шибок, що проливалося на обличчя. Але зберiгся давнiй вiдзнак думки, такий знаний за багато рокiв. Хоч тепер тлiн, нiби з пiдзем'я пiднявшись, пройшов пiд сiрий покров тiла i проступив загрозливiстю: для того навiть, хто гляне! Але вона не бо┐ться; бачить, що крiм грiзно┐ прикмети, яку тлiн поклав, - вже мрi║ться iнший стан. Спостерiга║ на вустах, що розгладилися i мiцно застигли в незрушимий обрис, - там, крiзь сухiсть мертвоти, позначився спокiй; глибокий спокiй i добрий, далекий вiд давнiх ду. мок, i тяжко збагнути його: спокiй, як бува║ в тихих дiтей. Обличчя диву║ змiненiстю i поруйнованiстю образу: чуже в iншостi i втеряне для свiту, де вже i сонце знов закрилося, а хмарна тiнь заслонила шибки. Настала така скорбота! Найдорожчий в життi, хто лежав пiд тiнню, був ┐й незрозумiло вiдчужений, мов стали тут i роздiлили погибельнiстю назавжди - невидимi мури. Подолати ┐х нiякою силою людською не можна i не можна нiкому, нiкому вiдпроситись. Вiдчувши, що нiби сама вже скована в незбагненнiй i невмолимiй неволi всього лиха, вона заплакала: з такою великою розпукою, що забира║ душу, як буря - кущик. Без крику i стогону, без шепоту навiть, а з сльозами i судомою всiх грудей, мов воплем, якого людське серце вже не витрима║. Знов присiвши навколiшки, вона раз по раз стукалася чолом об край лави, бiля лiктя покiйникового; як потеряна, шепотiла: "Ми з тобою ж не сварилися нiколи i гарно жили, нехай дiти колись скажуть; а не судилось нам тут зостатися... I я чую - пiду слiдом за тобою, бо нема║ сили менi... Побуду з малими, поки зможу! - простиу якщо кривду вчинила, а ти ж нi в чому проти мене не винен... Зустрiнемося там, де Бог покличе". Вона, пiдвiвшись, поцiлувала чоло покiйдаковi i руку. Як вийшла за дверi - покликала: - Дiти, будемо нашого бiдного тата хоронити! Боязко глянули вони i пiдходять: хлопець спокiйнiший, нiж Оленка, що почина║ тремтiти: дрiбно, як недужа; збува║ться з кроку, наче не бачить- нiчого перед собою. Але очi широко розкритi. Мати вводить малих - прощатися з покiйником. - Просiть тата, шов вибачив, коли гнiвали його, i цiлуйте руку! Вони пошепотiли i торкнулися устами до татово┐ руки, як мати велить. Були такi непораднi, що вона мусила щокроку провадити ┐х. Коли сказала ┐м: - Молiться, щоб Бог помилував тата! - посхиляли вони голови, знаючи, як треба в думцi проказувати прохання. Мати вивела ┐х в сiни i тихо загадала: - Ходiмте могилу копати! Взявши двi лопатки, пiшла в сад, а дiти слiдом за некь Вибрано мiсце поряд бабусi i старшого сина. Мати поволi копала, часто спочиваючи; помагав Андрiй - при другiй лопатцi, а Оленка вигрiбала землю, коли iншi спинялися. Пiвдня рили, хоч яма неглибока. Прийшов час хоронити покiйника. Стали коло нього в хатi - як виносити? Мати думала: чи класти на рядно i волочити, бо пiдняти неспроможнi; чи сунути з лавою, мов з нарами? Вона вербова i суха, нема ваги, - так i вирiшено. Взялася мати тягти за важчий край, а дiти помагали ┐й, штовхаючи лаву, коло татових стiп. Довго так пересувалися, зовсiм повiльно, з вiдпочинками, пеки дiйшли до могили. Труни нема. Принiсши дошки, на розпал береженi, встелили ними дно ями, а в голови поклали подушку. Опустили покiйника i накрили його простирадлом, замiсто савана; накрили i почали кидати першi грудки. Але зразу ж i спинились. Коли земля впала на мертвого, почався плач; дiтi, припавши до Дарi┐ Олександрiвни, аж зайшлися i нiяк не могли втихнути... Жалiли тата дуже: був свiтлий словом i серцем до них, як при небi, - нiколи не чули окрику недоброго. Стишилися малi, i мати наказала пiвголосно: загортати могилу. А ще довго не могли зважитись вони. Як скiнчили похорон, поставили збитий з двох планочок хрест над свiжою землею могилки. Стояли втрьох, тiсний гурток, - несила ┐м вiдiйти; i вже не знали, зоставшися самi слабi, без кормителя свого i оборонника, чи можна ┐м вижити на свiтi. Коли верталися в хату, сунули лаву назад, бо хтось мiг взяти вночi i порубати на дрова. Мати лягла, почуваючи, що вже вона теж - як мрець. Лежала безтямна з годину; раптом глянула на дiтей: дивно!.. вони все сидять i дивляться на не┐, але так жалiбно, що в не┐ серце стрепенулось. - псти хочете! - промовила вона. Дiти, голоднi люто, мовчать собi, не скиглять i не просять нiчого: нiмо терплять, мов сама стареча. Пiшла мати до торби покiйного. Знайшла хлiб кукурудзяний i вiдкраяла скибки - дiти на них очима вп'ялись! Потiм трiшки знiяковiли: ждуть. - Берiть: це тато нам принiс. Добивався з останнiх сил, щоб нам дати. Спом'янiть, дякуючи, так годиться! Дала дiтям ┐сти хлiб i вiдвернулась, ховаючи свiй плач. Почала грiти юшку. Хлопець обачливо ┐в - так, що стерiг кожну крихтину, з долонi брав ┐┐ устами; в той час, коли Оленка з'┐ла половину сво║┐ скибки i поклала недалеко вiд себе. - Чого, дитинко? - Вже не хочу. - Як же так? Оленка мовчить; але згодом пита║ться: - А ви, мамо? - Я потiм, я вже - потiм. Незвичайною стала доня. Байдужна i вже з iншою вiдчутнiстю, нiж завжди: ще сердечнiшою, але вже дальшою i чужiшою; нiби вiддiлена вiд всього, як свiтелко, що, трiпочучи, пригаса║ вранцi. 24 Нiч випала темна - нерозглядима; i досвiт видався безсвiтний, з хмарками на всьому небi, наче димучими, що бiгли i бiгли без кiнця. Зрiдка накрапав дощ i скоро переставав. Збудилась мати рано i почала варити незмiнну юшку: з решткою кукурудзяного хлiба можна поснiдати. Андрiй поворушився з одяганням i пiшов до води - випив пiвкухля; поникавши по хатi, говорить до сестри. Потiм пита║ здивовано: - Мамо, чому Оленка не вiдкрива║ очi? - не прокида║ться... Раптом рiзко заболiло в грудях матерi, нiби хто вдарив. Моторошний здогад пронизав ┐┐ свiдомiсть; вона задрижала, обернулася вiд стола i йде до Оленки, а ноги ┐й пiдтинаються i не можуть ступати. Подужавши немiч, мати кинулась враз до маленько┐ - та вже почала застигати... - Оленко, що ти з нами зробила! Пригорнулась мати до пiвтеплого трупика i тiльки повторю║: - Донечко моя нещасна, моя нещасна! Замовкла, коли вiдчула, що в не┐ серце от-от зупиниться. Так чорно стало вдень. Подумала: "Тепер нам без тебе, моя зiрочко, життя нема║". Брала ┐┐ тоненькi, вже неважучi руки - собi до обличчя i обмивала сльозами. Все побивалася i не могла втiшитись; тихо примовляла: "Мо║ дитя - таке любе, нiколи не пам'ятало менi кривди нiяко┐, i все менi прощало, i таке блаженненьке мо║ i чисте, як зiрочка менi: чого ж ти впала з неба, i вже не зiйдеш менi..." На серцi тяжче було, нiж могла терпiти. Не було вже в не┐ плачiв. Пiдвелась i стояла, як з каменя сiчена, без мови i рухiв; хоч вся душа ┐┐ западала в незмiренний морок, як, бува║, птиця - з крилами, покалiченими грозою, опуска║ться в гiрську ущелину, де вiзьме потiк i вiднесе в чорну безвiсть. Надворi сутенiло; знов накрапав дощ i стихав. Пускався i торохтiв по шибках, збiгав: крапля за краплею, що приставали на мить, а потiм ще швидше спадали, зоставляючи притiненi слiди. Пiд кiнець дня вщух дощ i в синьому повiтрi розлилося огненне свiтло; смугами прорiзалося крiзь вiкна. Мати нiяк не збереться хоронити Оленку, навiть бо┐ться думати, що треба винести дитя в садок i загорнути в грунт. Але пересилила сама себе. День похорону був безвiтряний. Вирили яму i на днi помiстили верх вiд маленького столика, що досi в другiй, холоднiй, хатi стояв. В голови поклала мати маленький ранчик; його з книжками любила носити доня. "Нехай, що любила, - буде з нею!" Один зошит зоставила собi, той зошит, через який було стiльки болю. Опустили Оленку в землю. Перед тим, як загорнути, огляда║ться мати навкруг - скрiзь бур'ян, тiльки одна-║дина ромашка зацвiла поблизу: невеличка, але з чистою бiлiстю; зiрвала ┐┐ мати i поклала Оленцi в руки. Як загортала з сином той похорон i могилку насипала, отямитися не могла: мов сновида. Недалеко був камiнь - сiрий, дрiбний зернинами. Сiла на камiнь i просидiла до вечора, здавалося, теж застигла, як камiнь. Син приходив: щось сказати чи кудись покликати. Але гляне на маму i змовкне, постоявши поруч, до порога вернеться. Вона ж, опритомнiвши, - враз, як при блискавцi, побачила, який свiт став страшний!.. Дикий, мов пустеля, де володарюють змi┐, живучи з горя людського. А сво┐ вiдiйшли: зоставили тут двох - сиротами нерозрадними. Незлiченнi душi в погибелi падають навкруг. I кожний з живих ма║ горя повно. Безталаннi! - всiх оточено стiнами - з наказу нiчних каганiв, щоб замучити несвiтською напастю i щоб нiде голосу про це нiхто не почув. Мина║ день i другий; ┐сти вже нема чого. Вранцi мати сказала синовi: - Збирайся! По┐дем, i гляди, таки знайдеться щось, бо тут смерть приходить. Взяла грошi, що чоловiк привiз: небагато, але досить на квитки, до┐хати до мiста i вернутись. Поклала ключ пiд стрiхою: - Коли розгубимося, то, Андрiйку, добивайся до хати, я теж додому йтиму, - не забудь же, де ключ! Переходили полем; воно порожн║ i такi бур'яни вигнались, аж гудуть. Серед них люди бродять, а часом хтось визира║ на дорогу, де лежать знесиленi: в канавi. Мимо них до станцi┐ тягнуться окремi постатi. Iдуть мати i син - бояться на сторони глянути. Бiля станцi┐ подорожнiх мало; ждуть потяга, сiвши на землi. Дарiя Олександрiвна подумала, глянувши на них: "Як рiдко людей зосталось! - i хто цю бiду пекельну навiв?.. Не було такого, вiдколи сонце свiтить". Вона мiцно трима║ сина за руку, хворобливо боячись хоч на хвилинку вiдпустити вiд себе, щоб не роздiлитися в натовпi: "Без мо║┐ останньо┐ дитини, якби згубила, - я вмру". Потяг сунувся спроквола, нiби i сам зголоднiв з людьми; i димiв страшенно, бо, мабуть, сирими дровами топлено його. Ось при┐хали в мiсто. Скрiзь - черги. З одного магазину, над яким написано, що то для iнженерних i технiчних робiтникiв, виходили люди i тримали в руках по одному червоному буряку: то все, що ┐м видано на день. Голодуючi тягнуться в одному напрямку, - мiж ними Дарiя Олександрiвна з сином добрела до двоповерхового i широчезного магазину пiд кольоровою вивiскою. - Мамо, що таке "Торгсiн"? - прочитавши, пита║ хлопець. - Означа║: торгiвля з iностранцями або чужоземцями, так кажуть. - З чужоземцями? - перепиту║ син.- А з якими?.. - Ну, всякi чужоземцi ж бувають. - Чи французи, чи американцi? - Таких нiби тут не чути; нема. - Тодi англiйцi або нiмцi. - Теж не вони... - Шведи, мамо? - Звiдки? - ┐х давно не видно. - Греки чи нi? - Нiби i не греки теж! - Я знаю: японцi i китайцi. - I ┐х нема тут. Так i не визначила мати з сином, хто - тi чужоземцi. Але бiднi сво║земцi сидiли на бруднiй тротуарнiй цеглi: хлiбороби, в яких вiднято ┐хнiй хлiб; хворi i збайдужiлi вiд безконечного ждання, вбранi в лахмiття, що держалося мотузками, обкрученими i зав'язаними в частi вузли. Обличчя - жовтi i сiрi, i такi запалi, що сама шкiра обпинала лицевi костi; або, як не запалi, то опухлi вiд водянки. Дехто вмер, бо з'┐в вижебранi скоринки, коли вже шлунок вiд довгочасного голодування збiгся. Одна бабуся, що сидiла пiд стiною, мала перекошену шию, а обличчя - в болючiй судомi: так i застигло при смертi; недо┐дений кусник витикався з рота. - Мамо, чого тут мертвi сидять? - шепотить хлопець. - Бач, аж до хвороби виголоджено, потiм знято з них золотi святиньки: хрестики та iконочки, а дано шматки ┐жi i ними добивають. Скрiзь снували по Торгсiну розпорядники i схилялися за прилавками, сито викормленi, в м'яких одягах, косi поглядами, повними пiвприховано┐ зневаги. Навiть, розмовляючи з людьми, не дивилися ┐м в очi, а якимись хапкими, нiби почасти прита║ними рухами зготовляли кому що належить; вiддавали i зразу ж вiдверталися - все щось пересували або просто до чогось доторкувалися. Повно всього: зерно i борошно в мiшках, сухарi впакованi, i всяка риба в консервних банках, шинка i ковбаси, цукор i масло коров'яче - все, все чого треба людинi; i так багато, що голодних мiста, котрi вмирають, можна було б порятувати всiх. Але не дiстають вони нiчого! I коли хто просмикнеться вiльно, себто не маючи коштовностi з золота i срiбла, або хоч скалки дiаманту, - вiдразу в плечi виштовхнуть: грубо, як тварину. До вiконця будки пiдходять тi, що приносять дорогi речi: серги, перснi, браслети, червiнцi царськi, рiзнi столовi приналежностi з срiбла або алмази i золотi вироби. Одна тiтка, виголоджена - худа, як могильна приява, пересовувалася з дрiбною iконкою в срiбнiй ризi, тримаючи на мотузочку через шию. Несла так, що всiм було видно: беруть з не┐ при самiй смертi. Стала тiтка перед опасистим службовцем, що з якоюсь загрозливою понурiстю, а при тому з гострим, мов учепливим, поблиском низьких зiниць, глянув на не┐! - миттю, нiби величезною голкою, нелюдською прошив серце бiднiй iстотi, крiзь оту iконку, - i враз, на коротеньку частинку секунди, так i ожив вiд вигляду срiбла. Коли тiтка поклала iконку до вiкна, вiн зачепив ┐┐ гострими i необмитими нiгтями. Швидко покрутив ┐┐. Вiддерши ризку, кинув на вагу, а саму iконку швиргнув бабусi - так недбало, як цiлковито зайву для нього рiч. Сховав ризку в один з ящикiв коло себе, нижче, де не видно нiкому з вiдвiдувачiв. Вiдсунув бабусi квитанцiю; i спонурилася в сво┐й справi - коло коштовностей, обвiяних горем, муками i погибеллю. Дарiя.Олександрiвна, страхаючись, погляда║ на стареньку: "Воно хоч i грiх iкону спродувати, але треба! Хоч бабуня не виживе, з очей знати... Отак через смерть багатство роблять!" Була срiбна застiбка в Дарi┐ Олександрiвни; рiч старовинно┐ роботи, материн подарунок... "Продам, Андрiйка нагодую, а менi хоч i вмирати: чи з подарунком, чи без нього". Виписано папiрець. Вона, тримаючи його однi║ю рукою, а сина другою, мандру║ через будинок, проз склянi прилавки. - Що ми купимо? - пита║ться сина. Вiн дивиться великими очима на всякi харчi, але мовчить. - Чого б ти хотiв? - Хлiба. - То купим борошно i спечем корж. Вiн мовчить: згоджу║ться. - Вже ми забули i смак справжнього хлiба,- сказала мати.- Дивись: борошно, як снiжок. пй дали трохи того борошна, i вона, знявши торбу з плеча i добувши чисту торбинку, всипала його туди: Сховала торбинку i повела сина мерщiй геть, щоб не дражнити неприступними на┐дками, вiд яких - спокушення i мука також для голодних очей, що зазирають з вулицi. Iдучи тротуаром до вокзалу, мати i син бачать невисокого чорнявця середнiх рокiв: фабричного, з вигляду, i пiдлiтка, рокiв шiстнадцяти, що теж мав темний волос. Вони розглядають вiтрини, переходячи вiд однi║┐ до друго┐ в тому ж напрямi, куди спiшать Катранники; пiдлiток зверта║ться до старшого: - Харчi дурно в Торгсiнi i на складах лежать, а люди вмирають з голоду. Я б так не робив,- я б нагодував. - Це ти б так робир: по правдi. А вони не хочуть. Хазя┐ найшлись! - Не нашi, i не хочуть,- сказав пiдлiток. - Вони чужi i вбивцi. - Звiдки це в тебе?! - злякано озираючись на стороннiх, пита║ старший. - Якби не вороги, - сумовито продовжував пiдлiток, - не вбивали б народ голодом. Дарiя Олександрiвна вiдзнача║ собi: "От ледве хлопець на ноги зiп'явся, а вже причини шука║, вже бачить, вiдкiля лихо". А пiдлiток - сво║, мов вiд наведення, вимовля║: - Знаю, для кого вони... - Тихiше! Що ти зна║ш? - знов тривожно озира║ться фабричний; побачивши тiльки похиленi голови замучених i обшарпаних iстот, вiн заспокою║ться, в той час, коли пiдлiток доходить до свого: - Це - чорне дiло, оброблене з тими, що звуть себе iностранцями; вiйна проти трудящих. - Де це навчився? Мовчи, хоч - поки додому дiйдем! - Я бiльше нiде не кажу, - захища║ться пiдлiток. - Ти в мене раннiй! Он до чого достуку║шся: правди хочеш? Довго ┐┐ шукати. Вони звернули в бiчну вулицю, звiдки доносився базарний гамiр. А тут, коло магазинiв, величезнi "хвости": товпиться селянська бiда. - Там хлiб дають, мамо! - Хочеш ждати? Це - довго. - Як дуже довго, то краще по┐дем. Повагавшись трохи i боячися нападiв на черги, хотiла простувати на вокзал, та вже нехай! "Може чогось ┐стiвного дiстанеться синовi; як почнуть ловити - зразу втечемо". Стали в чергу за комерцiйним хлiбом. Гризли останнi маторженики, твердi, як кремiнь. Люди юрмилися до вечора, але хлiба нiхто не дiстав. Розходячись, казали, що треба чергу застояти вiдрання, iще перед свiтом. Дехто зостався на цiлу нiч. Дарiя Олександрiвна нагледiла, недалеко вiд магазину, приступцi при дверях: там сiла з сином i скоро дрiмати почала, опустивши голову на руки. Син, прихилившись до не┐, враз заснув. Нiч випала холоднiша, нiж звичайно,- з вологiстю i пронизливим вiтром, який зривав навiть зелений листок з яблунi в дворi - i кидав через паркан на цеглу, ледве освiтлену вiд номеркового лiхтаря. Мати то куняла, то прокидалась, промерзши. Подумала собi, що то всiх вiдрива║ лихо вiд життя, як листок, i кида║ в погибель. Час тягнувся страшенно поволi: мов слимак волочить свою домiвлю через мокрий пiсок. Почали сходитися люди в чергу, якраз тодi, коли мати мiцно заснула. Розбудив гамiр: набилося народу, страх! - вся черга б'║ться i кипить; нiби дiтвора, бавлячись, вужiвкою бунту║ воду на обидвi сторони. Всi кричать i лементують, штовхаються без перерви i напружують рештки сил, щоб не впасти пiд жорстокими навалами. Когось потоптано, але голосу його нiхто не чу║; люди, зда║ться, гуртом вiдданi душевнiй лихоманцi, досi незнанiй; вiд не┐ найтихiшi, дичавiючи, коять зло. Штовханина вщухла i роздражненi люди сяк-так розмiстилися в "хвiст", який пролiг ген далеко! Нема║ надi┐ дiйти до порога. - Треба озвiрiти, з залiзними лiктями, - сказала мати до сина, - а ми з тобою, як були останнi, так будем i тепер. Здалеку ледве манячить магазин. Ждали i ждали, поки сонце високо пiдбилося над iржавими покрiвлями. Знов - невдача, бо весь хлiб "вийшов" попереду, нiж четверта частина черги встигла добути його. Тодi "хвiст" почав розсипатися, хто куди. Дарiя Олександрiвна всилу на ногах сто┐ть; от-от голова ┐й закрутиться i свiт, стемнiвши, пропаде з очей: "Мабуть, смерть моя близько, - хоч би не на вулицi!" Пiшла вона з сином вiд тi║┐ черги, не знаючи що далi робити. - Може, по┐дем додому? - пита║ Андрiя. - В черзi не буде щастя для нас. Андрiй зрадiв: скорiш додому!.. Там десь можна ховрахiв ловити, а тут i само┐ землi не видно - тiльки асфальт i камiнь. На вокзалi люди юрмляться, нiби в мурашнику. Обстали будинок довкруги i полягали на бруковиках - по всiй площi i в скверику з кволими деревами i розламаною загородкою. Скрiзь повно обшарпаних i виснажених селян: нiби цвинтар, який ворушиться при сонцi. Знов ждати, ждати безконечно, поки прикотить потяг, а вiн спiзню║ться надовго. Сидить мати з сином пiд стiною i, зовсiм знесилена, знов куня║. Коли прибув потяг, миттю такий заколот зчинився, що тяжко доступитися. Вiдпихали один одного, протискаючися з несамовитою натугою до дверей, бо для кожного вони були входом до порятунку, нехай i тимчасового, вiд смертi на мокрому камiннi - серед тисяч, якi конали. Натовп навкруг засоту║, вiдтягаючи вiд дверей i треба вiдриватися вiд нього рукавами i торбою; так само роблять сусiди в загальному вирi. Лiзуть через плечi i кричать. Потяг рiдко приходить! Кожен, хто смертно змучився, днями лежавши на холодних бруковиках, знав, що коли пропустить дверi, то зостанеться на площi труп для мертвецько┐ тягарiвки, i божеволiв, продираючися крiзь юрму. Вiд того в дверi вривався вир з гамором, стогоном, лайкою, штовханням, шарпаниною: вiн затягнув Дарiю Олександрiвну i сина, покружив i здавив так, що ребра трiщали, а з одежi, яка поролась, вiдскакували гудзики. Раптом чу║ мати, що вона з сином роздiлена, i ┐х вiдносить на протилежнi сторони, - шарпнулася вона, закричала з вiдчаю до Андрiйка, але ┐┐ голос потонув серед несвiтського лементу. Ще дужче ┐х вiддалено в рiзних течiях товпища. Пручалася вона, як спiймана рибина, але ┐┐ штовхали торби i чемодани, лiктi i плечi, збиваючи з нiг, здавлюючи до втрати вiддиху i вiдкидаючи далi вiд дверей. Ось потяг рушив, i вона зосталася! Почала тiкати геть з гущини, бо, коли син десь тут, вiн ┐┐ шука║ - треба до нього поспiшити. Вже пробиратися легше крiзь натовп, який пiсля вiдходу потяга знесилiв, мов розмагнiчений; рiдiв i розточувався. Побiгла вона мiж людьми, кличучи: "Андрiйку! Де ти? Я тут, Андрiйку!" Обдивля║ться скрiзь, але нема║ сина нiде; певно, його внесло з старшими в дверi i вiн по┐хав. Застигла на мiсцi з страху, при однiй думцi, що вiн же дороги не зна║ i тепер вони з ним надовго розлученi, можливо, назавжди! Була в невиразимому розпачi. Тодi майнула думка: "Вiн спита║ться в людей, як ┐хати, i йому скажуть". Втiша║ себе мати i вже тiльки одне поривання в ┐┐ душi - скорiше додому!.. Спекти корж i нагодувати сина, бо в хатi ж нема нiчого ┐сти. Нiколи не ждала потягiв так нетерпеливо, як тепер! Здавалося ┐й: кожна секунда нарочито затриму║ться i збира║ в собi велику вагу, поки стане завбiльшки з брилу, щоб з нечутним гуркотом упасти, а тим часом наступна ледве почина║ рости. Мабуть, i сама вiчнiсть, наче скресла рiчка в крижинах-скелях, з мертвою повiльнiстю повзла мимо вокзального будинку. Прибув потяг; Дарiя Олександрiвна з раптовою i та║мничою видючiстю горя i безвинною хитрiстю материнсько┐ турботи супроти всiх промкнулася на перон, коли тiльки починали впускати. Поспiшила до вагонних дверей i таки вбiгла всередину; сiла при вiкнi: щоб бачити людей на стрiчних станцiях, чи там нема║ Андрiя. Тiльки тепер вiдчула, як смертельно змучена - до гiркоти незносимо┐ i тихого плачу. В очах ┐й темнi║. Скоро заснула, але скоро i прокинулась вiд постiйного i горючого неспокою. 25 Близько додому: переходять степовi примiти перед очима. Сили зосталося - тiльки прибути до порога, спекти корж для найменшо┐ дитини, так прикро загублено┐, i впасти в останнiй недужостi. Коли потяг пробiгав крiзь тунель, пiд мостом горiшньо┐ дороги, селянка побачила свiй вiдбиток в чорнотi шибки: подобизна черепа i годi! - черепа, запнутого в хустку, на ши┐ тонкiй, як висохла гiлка берези... " Вже чую, - дума║ собi, - не виживу!.. Аби скорiше до хати". Дрiма║ знов; i слуха║ крiзь пiвсоння, то збуджуючись, то туманiючи, про що розмовляють сусiди: стиха, але виразно. Вже ┐м нема чого боятися, все кажуть на вiдчай душi, бо однаково перед ними тiльки болючий край життя. Нижчий голос - в тiтки, засмагло┐, мов сушена слива: хрипкий i з задишкою. Друга сусiдка, молодша, з рiдким волоссям, що нависло на очi, i дивно блiднюща, як снiг, ма║ голос чистий, хоч слабий, i вривчасто говорить. - Це через нечисте наведення викорiнюють людей, - сказала старша. - Отак i ║! Пропали ми... - I дивiться ж, нарочито напаковують пiвнiч бiдолашними: це з листiв, що назад приходять, показано┐ Аби мучити! Пишуть люди, як послiднiми жилами вклали залiзницю; трудивсь тяжко сердешний народ - третина перемерла, а остача трохи обжива║ться, провiвши лiнiю. Зачепилась трохи за землю: диха║. Хоч би дали очуняти, на небо глянути. Нi, знов гонять - далi. Так i з заводом: построять, помираючи, i декотрi ждуть просвiтку. А ┐м спокою нiякого. Всiх зганяють з мiсця, щоб до людсько┐ тями не прийшли. Вiд залiзницi турять на завод, а з завода на залiзницю, а тодi знов назад, коли того не треба. Женуть i мучать, мучать i женуть. Взяли звичку: заганяти в крижане болото, там люди мруть швидше. Все так пiдстро║но - тiльки мучити i зганяти з свiту. Головарi для цього ж поставленi чортiвською рукою; вишуканi на пiдбiр! Жiнки мовчали, коли потяг пробiгав проз черговий роз'┐зд. Старша зiтхнула i згаду║: - От i нашi сусiди, - сiм'ю ┐хню роздiлено; сина взяли в армiю i служив, поки прийшло повiдомлення, що батько арештований. Бо, випивши, сказав дещо не таке при гуртi; до слова необережного придрались i згадали - в нього був наймит колись. А то тiльки родич його: жив одно лiто i помагав. Так проголосили куркулем i вислали на лiсорозробки. Сина ж, як непевного, переведено в робочу команду, до тих, що люди звуть дурноробами. I послано десь залiзницею ┐ вшивати на диких мiсцях. Дома зосталася мати: сама. Одержувала листи вiд усiх. А через рiк вiд чоловiка вже - нi слова. Тодi взялась клопотатися, щоб дали до нього пропуск. Чоловiк ┐┐ так занепав, що ледве рухався. Робота страшна - надсильна; люди падають мертвi, а нових все гонять i кричать: роби швидше! Роби бiльше! Вони вже зачали мiшатися розумом,- ходили мовчки i губили пам'ять про себе. Одного i разу той чоловiк пiшов до рiчки, де сплавляли зрубане дерево, i там повiсився; його зняли, та вже було пiзно. Якраз тодi при┐хала до нього жiнка, здобувши пропуск, - при┐хала, а назустрiч несуть ┐й мертвого. "От добре! - кажуть ┐й тi, що несли. - к кому поплакать над бiдним чоловiком. А над нами нiхто не пожуриться, як пропадем". - Горе всiм. I висланi мучаться, i дома не краще,- Промовила молодша. - Бо це перед пожежею свiту. - Авжеж гак! - згодилась молодша.- Мучать, як чорти. От i в нас: комiсiя з Москви насiла. Всiх тягнуть на допит. Одну вхопили i душу вимотують: скажи, де хлiб! Зв'язали ┐┐ руки за спину, посеред сарая пiдвiсили за коси: вузлом коси скрутили i скрiпили з вiрьовкою, тодi пiдтягнули через перекладину. Довго висiла жiнка, з болю аж отерпла. На босi ноги ┐й зачали хлюпати морозну воду. Шкiра схолоднiла, i вода задержувалася; скоро вже льодова кора стала. Вони ж обливали знов, раз у раз, вiд того крига все наростала, поки ноги опинилися в морозних чоботях. Вода, стiкаючи, так i позоставляла внизу шпичаки крижанi, схожi на бурульки пiд стрiхами. "Де хлiб сховано?" - все кричав ┐й в обличчя мучитель. Вона мовчить; довго мовчить. Пам'ята║, що пiд нивкою в ямi сховано мiшечок зерна - дiтей нагодувати; помруть, коли вiддати його. I через те мовчить. А вже ось ┐й стало так недобре! Вона чу║: смерть приходить до не┐; що тодi з дiтьми станеться?.. Пропадуть без не┐. Тепер ┐й - аби жити, вряту║ дiтей i без того схованого зерна. "Пустiть! - вже не казала, а харчала жiнка. - Я скажу". "Ну, так би й раньше, а то замкнула рот! - посмiхаючись, проговорив допитувач. - Одв'яжiть! Кажи тепер, а то знов пiдвiшу!" - накида║ться вiн з погрозою. "На нашiй нивцi, що над яругою коло горбка, третього вiд межi: пiд озиминою", - шепотiла жiнка ледве жива. "Роззуй ┐┐!" - команду║ допитувач сво║му помiчниковi; i той ломакою розбива║ крижанi чоботи, тяжко, до кровi, ранячи ноги сво┐й жертвi. А вона болiсно зiтхнула i затихла навiки. - Не жалiють же нiкого, - зауважила старша. - Нiкого! Розсобачилися... - Нi малих, нi великих не жалiють, - продовжу║ старша. - До нас насунули якiсь двадцятитисячнi, чи що, з тi║┐ ж Москви, розгнiздилися в несво┐х хатах i давай викидати хлiборобiв на вулицю. Викидають з дворiв кожного, i дорослого, дитину, прямо в грязь i на холод, бо вже настала осiнь. Iдуть в один двiр. Там самi дiти в хатi сидять: ┐хнiх батькiв вислано, а матерi померли. Кричить партi║ць на них: "Забирайтесь геть iз хати!" Дiти не рушаться - тiльки глядять запалими очима на чужих людей. Лаються тисячники i, покликавши сусiда, наказують йому: "Викидай дiтей!" "Не можу. Що хочете робiть зо мною, я згоден загинути, а дiтей викидати не можу". Вилаяли його брудною лайкою, по-московському, i прогнали з двору. Самi взялись до дiтей: похапали ┐х i викинули на морозну грязюку. Так викинутi дiти i валялись на холодi: хто де притулився, - цiлий тиждень мучились. А тi ж, вражi тисячники, i тодi не дали дiтям спокою. Послали вiз, забрано на той вiз дiтей i також матерiв, якi розшукалися, i вiдправлено за тридцять верст до байраку: викинуто всiх вниз. А там же глибоко! Багато дiтей, коли падало, покалiчилось; там i конали, поки смерть ┐м прийшла. Декотрi сiм'┐ ранiше сховалися в сiльських кутках; люди ┐м сказали, ви рийте ями в землi, на пригорбах чи схилах - робiть собi житло, ми дамо вам, що треба, лопатки i дерево. Рили житло бездомнi i там якось тулилися до само┐ зими. А взнали тi тисячники, обступили i повикидали бiдних на снiг: тодi багато на смерть померзло. Жiнка з двома дiтьми тулилася в хлiвцi, в дворi знайомих, нiби в хатцi. З'явились тисячники i на снiг викинули,- дiти чiплялись, просили, плакали, а нiкого з тисячникiв не розжалобили: загиньте i тiльки! Пiд вечiр один старий сусiд каже вдовi: "Так пропадеш! - iди в город, в Харкiв, до мого сина - вiн iз сiм'║ю дещо ма║, там i робитимеш, i прогоду║шся". Жiнка послухалася; одну дитину в того сусiда зоставила, а з другою по┐хала в мiсто, ┐┐ прийняли в добрiй родинi; на початку годовано потроху, бо вже була опухла. Отак робиться! - Бо все iнакше стало, - поясню║ молодша. - Колись убивали тiльки вночi, а тепер i вдень; i людей до того призводять, таких, що вже не тямлять себе. Потяг стугонiв, перебiгаючи через простори, вкритi бур'янами. А двi душi нiяк не вiдстануть думкою - вiд того, що дi║ться. - З дiтьми i в нашiм селi так: бiльшiстю попропадали, - згаду║ молодша. - Один чоловiк на околицi, недалеко вiд нас, раз вийшов з хати поратися в садибi, слабий i ледве рукою водив. Бачить хлопця, що тiльки-тiльки ноги переставля║; от i журиться чоловiк, знаючи його: "Дивися, сирiтка тут! Це б йому шматок хлiба дати, бо мале та бiдне, а де ж я вiзьму? - сам скоро поляжу i дiти зо мною". Зробився той хлопець, як тiнь. Був сирота круглий: батька на вiйнi вбито, а мати ще не встигла сина виховати, як померла; так i бродив вiн по людях. Побачив клуню в сусiдньому дворi, туди i зайшов. А дядько дума║: "Хай там у куточок заб'║ться сирота i вiдпочине, завтра я йому чогось iзз'┐сти понесу". Увечерi вернувся дядько в хату - не бачив, щоб хлопець iз клунi виступив. Другого дня взяв дядько маторженик: це i в вас мабуть, однаково печуть мiшанку, бравши кiльця з шпорй┐пiв, серiжки з береста, лободу, кропиву i всячину разом: взяв i понiс до клунi. Прочинив дверi, зразу протягом вiйнуло знизу; поламаний реманент по кутках i соломка, - дивиться дядько, нiде нема║ хлопця! Походив сюди i туди, нема║! - таки нема║. Хiба вночi вийшов, а куди? Постояв дядько i вже хотiв вертатися, аж тут його морозом обкинуло - побачив кров! В одному мiсцi розлита по соломi. Багато потекло. I видно, хтось затирав ┐┐, вiником, чи що, а вона все ж зосталась. "Он що! - прошепотiв чоловiк; чув, що холод обняв йому всю душу. - Божевiльнi вбили хлопця! I - на м'ясо... Тепер готують з нього ┐жу... Страх який! - Дядько вийшов швидко i вернувся в свiй двiр. Не знаходить собi мiсця. - Хоч мiлiцiя - собачня, а хтось же мусить на свiтi за таким дiлом глядiти! Хай хоч тут порядок наведуть". З'явився до сiльради i там, зустрiвши мiлiцiонерiв, розказав ┐м, що бачив. Пiшли вони в той двiр робити обшук; i дядько з ними, i ще одного взяли в дорозi. В хатi була сама господиня - ┐┐ чоловiк давненько помандрував кудись. Господиня мовчазна i нерухлива: стояла, нiби стовп, тiльки очi свiтилися ┐й лихоманкою. Враз затремтiла вся i знов - як стовп, мовчить; дивиться широкими очима i нiчого не тямить. Дядько побачив: "Так i ║! Вже розуму рiшилась". Заглянули в пiч - сто┐ть чавун; витягли його, а там хлоп'яче стегно порубане: холодець варився. Решта була в погребi. Повели господиню до сiльради, там замкнули в "холодну", а коли знов прийшли брати i вести в мiсто, вона мертва лежала. Слухавши розмову в вагонi, Дарiя Олександрiвна мучилася вiд неспокою; як почула ж нагадку про напасть на дiтей, то тривога, мов залiзна розпечена гадюка, заворушилась на серцi. Скорiш би додому! Бiл