лю, але близько бiля себе, i взявся подавати сосну; так стара║ться, аж пiдбiга. - Не спiши, бо втомишся! - спиня║ залiзничник. - Бережи силу, бо роботи багато. А то будеш, як отой хлопець, що пiдмiта полустанок. Вiн показав на пiдлiтка, який, вiдiйшовши насторону, подивився трохи i зник. Працювали декiлька годин, поки владнали вантаж. Катранник змокрiв дуже, хоч його одежа i черевики просохли; вiн дрiбно тремтiв вiд напруження, ослаблений вiд довгого недо┐дання i люто┐ пригоди. - Щось ти, чоловiче, хилишся, - зауважив залiзничник, гостро глянувши на нього: - Ану, ходiм, пiд'┐мо! Як звати? - Катранник Мирон. - А мене - Петро, так i кажи! Сiли на дошках, бiля скриньки залiзничника, колись фарбовано┐ зелено, а тепер темнасто┐ плямами вiд мазуту. Господар витяг з не┐ скатерку i повагом розгорнув на соснинi; тодi поклав пшоняний хлiб, порiзаний тонкими скибками, а до нього - сiль у бiлому матерчаному вузлику i двi величезнi солодкi цибулини. З пляшечки наточив конопляно┐ олi┐ на блюдце. Зрештою, вибрав варену картоплю з паперового капшука. - Маю капусту квашену: пiдсохлою давали, i шматок хлiба, - пропону║ селянин. - То прибережiть! Призволяйтесь до мого ресторану. Чи не ┐сте цибулi? - Чому нi? - заохотився Катранник. - Це добре, з хлiбом! Обережно вiддiлив тонкий кожушок, блiдаво-брунастий, iз тьмавим полиском i прочервонiлiстю; розрiзавши цибулину вподовж, брав свiтлi лустки i вмочав в олiю i солив - ┐в з хлiбом, як поживу найкращу. Додав до цього картоплю: теж умочаючи в олiю i солячи. Iстота зосередилася на ┐дженнi, вiдсторонена вiд свiту, бо, зда║ться, жили горiли вiд голодно┐ нетерплячки i мiг проковтнути миттю весь харч, навiть коли б повно було в скриньцi. Сiк цибулi, колись надто гострий, вiдчуто тепер як захлинно смачний i живлющий: по краплi, втiшаючись, прийма║ душа. Коли поснiдав Катранник, враз i настрiй змiнився; пожива крiплющими течiями пройшла в рiзнi напрями через ║ство - змiцнила, вiдсвiживши, нiби добрий сон, хоч якраз тепер на сон клонить: при вдиханнi лiсного повiтря, при║много прохолодою. Знов завозилися з дошками i склали доостанку, як слiд. - Слухай сюди: ┐дьмо разом на склад! Я скажу начальниковi, що ти виручив. Зосталось вигрузити дошки, а тодi на Кавказ повернем. - Менi ж цього якраз i треба! - скрикнув Мирон Данилович. - Як ваша ласка, вiзьмiть, я помагатиму при всякiй роботi. - Бачу, ти чоловiк тихий i не з тих, що в замки без спросу заглядають. Бо всякi люди стрiчаються. - Повiрте, оце ┐ду жiнцi i дiтям десь хлiба заробити. Друго┐ думки нема║. - От i вже! Менi веселiше i тобi по дорозi. А то вночi сам, як сич, очима блимаю. На димучiй станцi┐ зiйшли з потяга. Ночували при товарному складi: там людей небагато; гоготить чугунка, розiгрiта дочервона. Петро принiс гарячого супу - повечерявши, заснули на тапчанах. Мiцно спалося, як нiколи вiд народження на свiт. Пiсля пiвночi вирушили на Кавказ. Сну║ мрiю свою Мирон Данилович: про заробiтки в совхозi, при конюшнi або теслярнi. Трохи б пiдхарчуватись, а там вiн - знов майстер до всяко┐ роботи, що потребу║ твердих жил i швидко┐ думки; змалку звик. - Як ви з непартiйних, - сказав Петро, - круто живеться; будь червона граматка, то тягли б харчi кошиками з розподiльника. - Куди нам! Аби кукурудзянки заробити. - Так; вийшло, як казано в революцiю: кому трясця, кому двi. Кому сало, а кому чорта лисого! Рiвнiсть. - Нас рiвно в ями кладуть; або палять. - Це вже тодi показувалося. Скiльки крику було про рiвнiсть. Ось я - вiд сословiя козачого. Вернувся з нiмецько┐ вiйни; в кавалерi┐ служив i медальки деякi дано. А дома бiда! Село казанком кипить. Козаки, котрi з фронту, i я серед них, сказали: ну, живi ми i дома. Порiвняймося з сусiдами! Так i зробили - дали ┐м воли, могучi, як паровики, i плуги дали, борони, культиватори, корморiзки, точила i всячину, все дали. Пройшов рiк-другий, а в сусiдiв те добро пропало. Не знати, де дiлось. Знов кричать: давай! Кричать, щоб ми стали рiвнi. Не буде того, бо люди дуже не однаковi i рiзно роблять. Уже тепер по-старому заведено: робочих скрутили, самi ж князьками розкошують. - Хлiб пiд дощем: гни║, а нам не дають, - сказав Катранник. - Хто вмира i пробу║ взяти свiй хлiб, тому стрiляють межи очi. - Так скрiзь! Бо це - самi чужонайнятi замаскованцi з iнтернацiоналки; хитро влiзли, щоб народ мучити: то ┐м загадано i то червона цiль ┐хня. - Уже всiм видно i глядiти не хочеться. - Вони лютують, бо народ розглядiв ┐х, що то мучителi з чужо┐ служби. Тепер хотять затопити кров'ю людською очi. -_ Пробують на нас; а тодi свiт душитимуть. - В них це готове: i партмiшок, i партзав'язка. Мандрувавши, надивився я. Нищать хлiб нарочито i розоряють до смертi. В начальство ставлять непридатних, щоб бiльше бiди було. На одному зсипному пунктi привозять селяни хлiб: поспiх з ним великий, бо треба "план" виконати. Завiдувач наказу║ дядькам усяке зерно докупи зсипати крiзь дiрки в поверхах, все разом - жито, пшеницю, ячмiнь, просо, гречку. Йому дорiкають: хiба можна так робити? А вiн сердиться i вiдказу║: "Почему н║льзя? Ето всьо - хл║б!" Отакi хазя┐. Ви кажете про зерно; не тiльки з-за нього стрiляють людей, а з-за гнилих бурякiв теж. Бачив я бiля станцi┐ гору ┐х, темну, як вивезена порода з рудникiв на Донбасi. Колись окремою колi║ю доставляли буряки до цукроварнi. Тепер ┐х покинуто догнивати. А сторожа кругом сто┐ть: не пiдпуска нiкого. Декiлька разiв люди пiдходили, ослабiвши, як осiннi мухи: ┐х розпука голодна вела. Ледве до буряково┐ гори наблизяться - так з гвинтiвок блиска║ ┐м в очi, i люди падають. Буряки пiсля морозiв почорнiли, а ще та и можна було перечищати ┐х i варити. Нiкому ж не дано нiчого. Так всi буряки продали - до рештки. Гора ┐х згнила i розлiзлася по землi. Багато вбитих людей лежало, бо пошкодовано ┐м гнилого буряка. З того ж i видно: ворожi виродки нагорi царюють. Що далi ┐хали, все дужче бралося чистим i теплим повiвом: обвiтрювало обличчя, радуючи пiсля димово┐ гiркоти, газу, сиростi i вугiльно┐ пиляки залiзничних вузлiв. На степовiй станцi┐ вiд пiдводчикiв довiдався Катранник, що недалеко в совхозi наймуть конюха. Вирiшив зостатися: нагода, тут певна, а по┐дь далi, до односельчанина, хтозна, чи й досi ║ потреба в людях? Подякував сердечне дорожньому прияжле - i попрямував до радгоспу. Його допустили в кiмнату директора, який зразу спитав: - Чи ти добрий конюх? - Все життя бiля коней; як ┐х лiпше знати можна. - Ставай! Робота непогана, а платня - так собi. Трiшки грошей i трiшки кукурудзяного борошна. Юшку давали. Коли спiк перший хлiб, то нарiзав тоненькими кусниками, як торт, i повiльно ┐в i ┐в, розжовуючи вкрай. Хотiв спинитися, щоб не спожити все за один раз, але таки все з'┐в, i дивиться на стiл. Нiчого вже нема. Взявся до води: багато пив. Був бездумний; ┐сти хотiлося по-тваринному. Та скоро турбота охопила його - про сiм'ю; вирiшив: заробленi грошi зберiгати для не┐ i, скiльки можна, ощаджувати борошно. Так прожив деякий час; а не мiг прийти до звичайного стану, душевного i фiзичного. Як i кожен у тому совхозi, пiдупадав i хирнiв. Вечорами, коли бiля обрiю, крiзь чорно-зеленi сутiнки, догорала смужка огню, нiби там блискавка спинилась i застигла, гаснучи, - всi люди в совхозi, якi недавно стали на роботу, починали бродити тiнями позауманню. Мавши заробiток дрiбний, неспроможнi були втишити голодностi. Мов примари надхiдно┐ ночi, никали попiд стiнами - наближалися до кухнi, порпалися в викидках пiсля вечерi. Сахалися геть пiд причiлки i в кути, якщо хтось проходив: боялися знайомих стрiнути i прийняти пекучий сором. Мирон Данилович вiдчував, що, пiсля надмiрного зусилля i страху в горючому проваллi, вiн - якийсь душевно зрушений весь, мов збитий з життьового кореня i круга. Пiсля того, як збереженi сили прислужилися вiрно в лютому iспитi, вони зоставили якусь незнану пустку. Нiби приглушений чутт║вим слухом, терпiв вiн, дивовижно збайдужiвши до лютостi з навколишнiх подiй, що колись гостро вражали. Вiн i переживав ┐х, але вже не було снаги серця - належно вiдповiдати на образу. Дiйшов до стану, спiльного з багатьма приреченими напастi: коли дивилися в очi ┐й з незвичною для себе застиглiстю, мов спаралiзованi духовно, без запопадливого шукання засобiв. Вiдбувався в почуваннях дивний хiд, сам собою, як серед присуджених до страти, що все ж прикрiплюють вiдпалий гудзик на грудях. Але тут не було певного знання про свою загибель, хоч глибокий напрямок вiв до прийняття повнотою всi║┐ муки. З не┐, зовсiм здалеку, з невидностi поза роздiленнями життя, ставала, вже невiдома i неосяжна для думки, незмiннiсть, беручи в сво┐ впливи. Проте в свiдомостi це не означувалося виразно. Лише серце iнодi зводило розсуди з долею: коли думна особистiсть вiддалялася вiд кривди, просто пливучи за течi║ю подiй, а мiж ними i само┐ кривди. Часом чiплялася до нагоди, що полегшить терпiння вiд ближчих хвилин. В один iз безрадних вечорiв приходить партi║ць, але "низовик", Домборський: глянути, як живеться. Вiн куткавий i залискуватий, склепаний суглобами крiпко - пiд потертою, але повторно обсмальцьованою шкiрянкою, аж вороною. Його тяжкi очi кололи дрiбнесенькими трикутничками поблиску з каростi, на потемнiлому, як опалий лист, обличчi: вiд польових вiтрiв i рiзкого свiтла. Але зуби, хоч рiдкi i з надто широкими промiжками спереду, були чистi i рiвнi. Подивившись на Катранника i його куток, вiн присудив: - Е-е! Так не проживеш. Я сам пробував, ледве не впав. Хочеш, навчу, що робити? - А чого ж - робити треба... - То ж i воно! Держися нас, бо охлянеш. Мав при собi горiлку, огiрки, кусники оселедця: дав при розмовi випити i закусити Мироновi Даниловичу. Другого дня знов зiйшлися вдвох. Домборський навчав, як робиться, що люди виживають, а не гинуть. Повiв на край радгоспно┐ садиби - до рiдких кущiв i присохлих топольок. Там продовгувата купа камiння, давно привезеного i забутого, сiрiла нерiвною масою, простягшися через галявину. - Бачиш камiння? - Авжеж, зiр маю. - Май також i здогадi У нас багато лошат. Я сам ┐х записую. Хто хоче, той i краде, де i скiльки завгодно. Тiльки треба вмiти, щоб слiдiв не було, як ось тут: земля тверда. Наженем лоша на камiння - зрозумiв? - Лошати жаль... - Не жаль себе? Лоша бiгатиме, поки його з-пiд твого носа вкрадуть i з'┐дять другi службовцi. А ти пропадеш. Тебе дома ждуть. Нi, це не годиться! Отже, надвечiр ми провернем дiло. Поночi вони вивели лоша i стали наганяти на камiння. Мирону Даниловичу не вдавалося з свого боку налякати, як слiд, i лоша, пiдбрикуючи вузькими ногами, пробiгало мимо. От перейняв його i натурив прямо на компаньйона, який тiльки того ждав: так ударив лозиною i затупотiв, замахав чорними рукавами, що воно, з великого переляку, помчало просто на камiння i зломило лiву передню ногу. Домборський i покликав iнших партiйцiв: нехай глянуть на нещасливий випадок i засвiдчать, що тут сталося. Не було в них iншого рiшення, як тiльки: "Дорiзати". Пiсля того запрошенi свiдки розiйшлися. Тодi наганячi вдвох дорiзали лоша i вивезли закопувати зовсiм пiзно, в нiчних сутiнях. Вирили яму, але, замiсто того, щоб зразу вкинути туди лоша, розпатрали його i подiлили мiж собою м'ясо, i тiльки вiдпадки загребли. Позамотували м'ясо в лантушиння i з тим вернулися. Потихеньку смажили в кутках лошатину, вiд яко┐ спершу прибавилося сили, так що Мирон Данилович вiдчував: твердiшають його кроки. Але вiд одноманiтного харчу став на шлунок слабувати; все - конина i кукурудза. Земляковi лист написав i одержав пораду: "Держiться теперiшнього мiсця, бо тут починають перевiряти оправки, хто звiдкiля, i пiсля цього звiльняють сезонних, - глядiть, чи не приведеться нам пере┐жджати в другу сторону, Бiлорусь, чи що". Мирон Данилович зрiкся намiру - переходити до земляка, i притих, боячися ново┐ недолi. Послав додому трохи грошей поштовим переказом; не знав, чи дiйдуть. I трохи тютюну в вузлику приберiг - на обмiн. Час мина║; нивки зеленiють. Можна було б жити, пiдробляючи, i сiм'ю сюди перевезти, хоч i тут побут помiтно погiршу║ться. Враз настигла бiда: облiк всiх, що при┐хали з сiльськогосподарських районiв. З'явилися довжелезнi анкети, i треба, заповнюючи ┐х, представляти посвiдки. А тому, що Катранник не мав потрiбних паперiв, його звiльнено з працi. - Куди ж ти по┐деш? - пита║ Домборський. - Не знаю; земляк радить у Бiлорусь. - Добре радить: ┐дь! Я тут продержусь, бо маю документи - я не з села. А в Бiлорусi, кажуть, обходяться без голоду. Катранник знов - на потяг, повний безсонного гамору. При┐хавши до станцi┐ при горбуватому надрiчному мiстi, знов похилив, за звичкою, на роздобуток. Люди товпляться, спiшать в одну сторону,- вiн теж туди; чу║ розмову: продають по два кiло комерцiйного хлiба в однi руки. Черга створилася величезна i там вiн прождав кiлька годин: не вистояв! - за чотири чоловiка перед ним хлiб скiнчився. Вiд безсоння i стоянини кволий, побрiв Мирон Данилович на базар; натрапив на тюльку. Але вже слабiсть розбивала його - вiд шлункового болю, що, зда║ться, спустошував iстоту, як, бува║, велика комашня пiдточу║ корiння дерева. Знеможений, тягся вiн з тi║ю тюлькою в газетi. Базарна босячня ув'язалась, бо звикла бачити, що чоловiк з такою хиткою ходою i худiстю скоро падав пiд паркан. Тодi миттю, мов тiчка шакалiв, накидалась обчищувати кишенi i торбу. Так i крутиться демонською згра║ю вся босота вслiд, i все дужче нахабнi║ i дужче, от-от зачепить i пограбу║, ще йдучого. Подивився на них Катранник i зауважив одного, якого iншi слухались. Пiдiйшов до нього i сказав: - Зна║ш, що: коли ти не зовсiм звiр, а ║ в тобi крапля людська на серцi, ось, давай закурим i я хочу щось попросити. - Давай! - згодився босяк. Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з "м'якого" тютюну, i дрiбно нарiзане. Босяк закурив - був задоволений, пускаючи дим через одну нiздрю. - Скажи сво┐м, - просить селянин, - нехай вiдстануть вiд мене! Я хочу додому: ще раз глянути на дiтей; може, десь за┐ду пiдробити копiйку, це все менi в життi зосталось. Тодi вмирати. Босяк одвернувсь i крикнув на сво┐х, щоб вiдстали. - Хай топа║!.. Коли покинули його, селянин попрямував до вокзалу; тiльки один з вуркаганiв ушнiпився слiдом i не вiдста║. "...Оцей i дiжде, поки впаду: загарба║ останнi грошi i хлiбець; якби впасти без нього, можна ще одiйти, i мо║ при менi... I як цього бузувiра здихатись?!" Був нiж, косий лезом i довгуватий, iз саморобною колодочкою, - рiзати хлiб. Зняв з плеча торбу Мирон Данилович i, схилившися, розв'язу║. А грабiжник так i горить очима; простяга║ руку наперед: гарбати... Як вхопив тодi селянин нiж, як замiрився на босяка, як закричав, - той, переляканий з несподiванки, втiк. На вокзалi нема║ мiсця вiльного, в примiщеннi, де люди ждуть; там притулився Катранник до стiни, як завжди. Але жiнка, що сидiла поблизу на лавi, пiд великим вiкном, i мала дитину поруч, взяла ┐┐ на руки i, посунувшися, сказала селяниновi: - Сiдайте тут! Вiн подякував i сiв. Продовжилося безконечне дожидання. В залi - гамiр, пил, хаос несотворенний. Накурено так, що дим сльози видавлю║ i ┐сть очi навiть звичному курцевi. Чемна сусiдка завела розмову; згодом, коли Мирон Данилович розговорився, то сказала, що верта║ться додому - на Кубань. А була в Сибiру. - Разом з батьками забрали i виселили в Архангельськ, - оповiда║ жiнка. - Було багато таких, як ми, i здебiльшого вони повмирали: i дiти, i батьки. А я втекла! - втекла i самасамiсiнька добралася на нашу Кубань; там колись гарно було. Родичi прийняли мене, i я в них жила довгенько; вже i пiдросла. Та прийшов наказ - ловити всiх дiтей, хто з висланих родин, i мене впiймали i погнали в Сибiр. Пiшки погнали по снiгу, в морози страшнi. Вже пройшли ми трактом вiсiмсот кiлометрiв, пiшки весь час. Лагпункти стояли на дорозi. Начальник вибирав собi декотрих гарнiших дiвчат i гвалтував" пiсля того передавав сво┐м помiчникам, а тi вже канцеляристам на лагпунктах; пiсля канцеляристiв - вуркагани. Поки пройшли вiсiмсот кiлометрiв, то жiнки ставали проститутками. А я не пiддавалася. Начальник лагпункта загнав мене в холодiияi льох, коли було сорок градусiв морозу, i облив крижаною водою. Я вся обмерзла, як льодовий стовп, а таки не здалася. Дуже хворiла. На одному далекому лагпунктi, бiльшому, нiж сусiднi, мене разом з трьома iншими дiвчатами взяли на роботу. Побачила я, що виходу нiякого нема║, таки погублять мене москвичi i зроблять проституткою, зараженою i пропащою, i стала я дружити з завхозом. Вiн був ║врей. Врятував мене вiд гiршого, добрий до мене був; радував i одягав, обороняв завжди. Прижила я дитину з иим. Так перебула, поки звiльнилася. В життi вибрала меншу бiду. Переждала з дитиною бiля рiчки - до початку навiгацi┐, коли можна вертатися додому. Пiд час того оповiдання нестерпний смуток i жаль пройняв селянина: "Скрiзь горе! Скрiзь наруга, пекельна наруга над душею". Вдарив дзвiнок. - Оце мiй потяг! - сказала жiнка. Вiн взяв ┐┐ мiшок i понiс до вагона. Зоставшися один, думав свою думу без кiнця: "Виходить: таки справдi панують найчортячiшi вороги неба i вiрних; розруйновують життя i серця - аби обернути люд в заражений скот, i тягти з нього кров безперешкодно... Це - правда! Це - правда про татарщину москвинiв". Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в дверi i, як звик до верхньо┐ лави, то там i лiг; жг i знову думу свою поткав гiркими нитками. А подорожнi входять i входять; один, особливо сердитий, ла║ться на всiх. Катранниковi ж дивно стало: "I чого вiн кип'ятиться? Все одно йому вже лiпше не буде, бо вкрай випасений i ситий, одiж добра; а кругом злиднi; ходив би тихо - нi!.." Випасений лаявся, крикливо i вчiпливо: - Напхалися в вагон, нiде пройти! Ледарi клятi, робити не хочуть i катаються потягом, - через ┐х жити не можна; не хочуть робити, нехай умирають!" Дядько стояв бiля мiшка, поставленого долi, i довго слухав лайку, а не стерпiв: - Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землi не вилазили, хлiб роблячи. Я жили сво┐ напинав, як сiрий вiл, i залiзнi мозолi нажив, - тепер забрано хлiб. - Ледар, не хочеш робити! - репету║ товстун, схожий на старочасного крамаря. Другий дядько, весь обношений, i жердкувато довгий, i прехудющий, що лежав на середнiй лавi, схопившись, крикнув: - А-а, личино! Я тобi покажу, як клепати! Пишний товстунець пiдхопив сво┐ великi валiзи, обшитi блiдно-жовтою шкiрою, з блискучими мiдяними обковами, i понiсся в сусiднiй вагон. Катранник диву║ться: "Чого йому треба? Розтовстiв .на людськiй нуждi, а самих нещасних поганить, - от чорна душа! Злий". 22 Весь берег рiчки подiлений мiж хлопцями з села - вони здобувають корм, знаний з первiсних тисячолiть. Андрiй працю║ поруч однолiтка Олекси, що ма║ прiзвище Крiлик; горнуть граблями черепашки. Олекса спитав: - Скажи, чому рибина зветься "лин"? - Скажи сам! - Тому, що линя║. В цей час гримнув на них рудий, як з пожежi, i здоровенний Гриць: - Бiжiть вiдцiля! Бо огрiю по плечах, зразу будете линами - полиня║те так, що матерi не впiзнають. Гриць сильний, але надто немирний; де зауважить, що в iнших пожива знайшлася, забира║ ┐┐ собi - поступа║ться тiльки перед дужчими. I тепер: ма║ свою дiлянку, а проганя║. Взяли хлопцi грабельки, торбинки пiдкинули на плечi i - _далi! Куди ж ткнуться, вже зайнято. - От нена┐да! От обжера! - нарiка║ Андрiй. - Нiчого, - потiша║ Олекса, - то вiн з голоду; а вiн непоганий; часом оборонить. Завтра мiй батько збира║ться по рибу, з ним пiдемо. Ви вiд якого мiсяця голоднi? - З осенi дуже голоднi, а зовсiм - вiд грудня. - Вiд грудня? Тепер нема такого мiсяця. - Нi, ║ грудень. - Нема, вже нема! Тепер мiсяцi новi - вчора нам сусiд сказав. - Як по-новому грудень? - Зветься: трупень. - Сiчень - як? - Зветься: могилень. - А тi, що попереду? - Вересень тепер розбо║нь, бо грабували всiх, жовтень - худень, а листопад - пухлень. - А пiсля сiчня? - Лютий - людо┐день, березень - пустирень, квiтень - чумень, а далi я забув. Так приходь завтра! - Чого ж нi? - прийду. Вони розiйшлися коло пустельних дворiв, коло хаток з винесеними дверима i вирваними вiкнами. Андрiй вiддав свiй добуток мамi, що сказала: - Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки! - свiжий харч... - Ми б назбирали бiльше, так Гриць напав. - Вiдходьте i не бийтеся! - Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити. - Гаразд; але це - непевна рiч: пiйма║те або нi. Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок i, вливши трохи води, накрила його i посунула в пiч. Оленка дивилася, сидячи на постелi,- худенька, аж прозора, як мармурова, i носик зовсiм витончився. Коли мати показувала ┐й скойки, вона пiдiйшла, торкнула ┐х i знов сiла. Тим часом хлопець лагодив вудки. Мушлi повiдкривалися стулками, коли зайшла пара. Тодi мати повибирала ┐х на миску i присолила. Поживну воду з чавунця налила в чашки - для кожного. - Iдiть ┐сти! Посiдали за стiл. Жують мушлi i жують. А мати нагаду║: - Солiть iще, коли не смачно! Посипали вони сiллю i знов жують мiцнi мушлi. Оленка скоро склала руки. - Не смачно? - пита║ мати. - Нi, дуже смачно, я на┐лась. Знов сiла на постелi; дивиться непорушне. Але перед хлопцем зникли всi мушлi i чашка швидко спорожнiла. - Глянь, як Андрiйко ┐сть - може б, ти ще взяла? - Нi, мамусю, я вже годi! Хлопець пригаду║: звiдки йому смак мушель знайомий? - ну, певно, мов бiлок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дiнеться - нехай би ховраха з нори виливав. Мати пита║, журячись: - Де це наш тато? I листiв довго нема. Вiн, може, i таких мушель не бачить. В не┐ покотилися сльози: одна по однiй, аж нiби димучi з гiркоти, вiд душевного терпiння ┐┐. Одвела ┐х долонею i почала прибирати з столу. Хлопець сидiв, похиливши голову: i сам дуже жалiв батька, i не смiв очi пiдняти перед материним горем; так смутно було, що вiн принiмiв. На свiтанку другого дня вiн виглядав сво┐х супутникiв - Олексу i старого Крiлика - бiля рiчки. Дивився на людей, що, невеликою кiлькiстю виживши, ходили в полi i при берегах. Виснаженi, вони в чомусь невiдомому всi змiнилися, i навiть сам свiт став якийсь iнший, нiж був. Здавалося, обшир його стратив свою прозорiсть i взявся огненнiстю в самому собi, як дивна пожежа серед сiро┐ прохолоди. Не торка║ i не палить нiкого, але сто┐ть невидимою грозою. Люди, рiдко зоставшися живi, мабуть, перейшли тут, навколо, в незнаний свiт i перестали бути, ким були досi. I поводяться по-iншому, мов стратили думку, що досi мали, i почали жити з другою, зовсiм невiдомою нiкому. Ждав хлопець, здивований, що Крiлики, батько i син, набагато спiзнюються; аж ось - вониi Батько виснажився, пожовк з лиця, i в нього дихання важко наповня║ груди. Але нi Олекса, нi Андрiй на це дуже не зважали, нетерпеливi ловити рибу. Взяли ключ у старого i вiдiмкнули замок на ланцюгу, яким човен був прив'язаний до корiнястого пенька. З нешироко┐ заводi випливли на простiр: там брижi, мов срiбнi стружки, зрiзанi вiд дзеркала, перебiгали через глибочину. Закинуто гачки. Ждано без кiнця. Iнодi клюне рибина i вмить вiдiйде. Мiняли мiсце, ближче до греблi i далi - до дикого берега; однаково: нiчого нема! Стомилися, вiдпихаючи човен жердкою i веслом об дно рiчки. Пристали до берега недалеко вiд околицi села; ледве торкнули землю, як старий упав - пiвмертвий лежить у човнi, слабо диха║. Хлопцi так злякалися, що зразу побiгли кликати матiр Олекси. Бiля околицi про┐жджала пiдвода, супроводжена дядьками-погребниками, що обдивлялися скрiзь i забирали неживих. Андрiй i Олекса бiгли вже помалу, бо задиханi болiсно; худi обидва, як терновi гiлки. - Чого ви бiжите, хлопцi? - спитався один з дядькiв. - Батько вмирають! - скрикнув Олекса. - Онде, в човнi!.. Подалися хлопцi. А пiдводчики пiдступили до човна i дивляться на старого Крiлика: бачать, таки вмира║ чоловiк; зовсiм доходить. Переставиться скоро, потiм ради нього знов через село ┐хати. Поклали його на пiдводу i вирушили звiдти до свiжо┐ ями, недалеко вiд села, що без трупiв стояла. Там перенесли Крiлика на дно, хоч вiн iще дихав. пдучи вiд ями, казали всiм: - Оце мертвого Крiлика одвезли! Бiда. Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловiк; знавши рибальство гаразд, порадами служив i надiляв рибою. Хлопцi прибiгли в хату i покликали господиню. От спiшить вона до берега, ведучи сина за руку. Андрiй же не мiг рухатися, - вiдстав на околицi. Приходить господиня з сином до човна, а вже ┐┐ чоловiка нема║. - Де ж тато? - Коли вони вмирали, тут проходила пiдвода... Бiля села стрiчають знайому жiнку, що говорить Крiлисi: - Вашого чоловiка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а де - не знаю. Сто┐ть удова i дума║: "Чи поможеться мертвому, що я пiду до нього i постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед смертю. Коли ж тепер пiдкрiпити, вiн виживе. Пiду в правлiння i на одчай скажу: дайте кiлограм борошна - на похорони! Не вiдстану, поки не дадуть". Так i зробила. Пiшла i почала плакати, просячи допомоги - на похорони, i сталося, що ┐й видали той кiлограм: можливо, хотiли показати один раз турботу про людей пiд час лиха, ними заподiяного. Взяла вдова кiлограм борошна i пiшла годувати сина. А тодi мимо ями проходив голодаючий i побачив, як старий Крiлик ворушить руками на днi. Хоч перехожий сам дiйшов до стану тихого пiвбожевiдля, однак вiн рибалку впiзнав. I пiшов дорогою, бурмочучи, мов дивак; стрiнув кiлькох виголоджених дядькiв i промовив так, що всi почули: - За вишеньками в ямi Крiлик сидить, iще живий... Дядьки здивувалися; один порадив: - Чого марно ходимо? Взяти б кiлки i добити крiлика: дрiбна тварина, а ┐стiвна. Повагавшися, пiшли шукати ломак; озбро║нi ними, попростували до ями. Проходять i бачать, що там на днi - не тварина крiлик, а рибалка, на прiзвище Крiлик, якого всi знали. Вже мертвий. Дядьки дивляться; один i каже: - Крiлик, та не той! Посмiхнулись хмурно i пiшли понад околицею села. А там, на дорозi до станцi┐, сiльрадiвська варта в супроводi кiлькох селян вела дiвчину. Руки ┐┐ скрученi; вона вирватися хоче, але нiчого не зробить. - Навiщо взяли i куди ведете? - питаються дядьки. Один з гурту селян, що при вартi, вiдказу║: - В район ведем - збожеволiла i зарубала матiр. Дiвчина, бiлявиця в порванiй жакетцi, зовсiм слаба, вже знеможена, та i сторожi ┐┐ небагато сильнiшi; знов пробу║ вирватися - вони б'ють ┐┐. Потiм ще трохи пройшла i впала серед дороги; недовго мучилась перед смертю. Коли затихла, тодi тi, що вели ┐┐, забули свiй гнiв; мовчки стояли коло покiйницi. Вартовий пiшов кликати пiдводу. Андрiй вертався додому навпростець; пiдходячи до дверей, побачив пса - марного i з вигляду малосильного. - Мамо, собака в двiр забiг! Коло ворiт. Виглянула мати i сказала: - Наш пропав, так приблудився чужий. Зловiм, буде що ┐сти! Треба заманити в сiни. Мiшок в одну руку взяла, в другу - малясник, i пода║ його псовi, приманюючи до порога. Пошепки ж наказу║ дiтям: - Андрiю, швидко вiзьми качалку i стань за дверима, - як убiжить собака, вдар по головi з усi║┐ сили, а ти, доню, бери в хатi держак вiд сапаницi i ставай бити! Пес дивиться на малясник зосереджено, з поблисками жадоби в гаслих очах, i слуха║ пiдмани, нашорошивши вуха. Пiдходить трiшки до дверей i зупиня║ться. В той час на вулицi, бiля перехрестка, стояли два перехожi: виголодженi, заздро дивилися на заманювання i теж блищали очима; скоро пiшли сво║ю дорогою. Пес то наближався, то застигав на мiсцi i довго, мов зачаклований, глядiв на кусник ┐стiвного в руцi господинi. Зрештою, той кусник спокусив переступити через порiг, в нешироко вiдкритi дверi, що зачинилися враз. Андрiй ударив качалкою, i приголомшений пес, заскавучавши, припав до землi. Дарiя Олександрiвна накинула йому на голову мiшок. Почала бити костуром, що колись брав ┐┐ чоловiк, коли ходив вулицями, де ║ злi собаки. Але, раптом опритомнiвши, пес пiдскочив, вирвався з мiшка i почав метатися по сiнях. Оленка з самого початку затрусилася вiд жаху, впустила держак сапаницi i вбiгла в хату - зачинилась там i тремтить, стоячи бiля одвiрка. Оченята, нiби в божевiльно┐, з переляку; ┐┐ чути поруч гуркання, гавкiт, крик, тупiт. В сiнях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно зосталось, бо iнакше вiн покуса║, а не дасться в руки; ще в хату вскочить i виб'║ться через вiкно, зоставивши всiх голоднiшими, нiж сам. Пес осiда║ i тiльки лiзе - вже не скочить. Востанн║ вiн смикнувся i впав, тонко поскiмливши. Дарiя Олександрiвна ножем, що принiс син, дорiзала пса: так трудно! - тративши дихання i сполотнiвши. Пiдвелась напiвпритомна. Патрала i перемивала до вечора, i варила псятину, що бридко несмачною виявилась! Та голод став дужчий, нiж вiдраза до поганi: всi в хатi ┐ли ┐┐. Кiстлявi спостерiгачi, що стояли недалеко вiд перехрестка, перезирнулися, коли вiдходили, взявши напрямок до свого родича - давнього калiки. Вiн колись так вiдморозив собi обидвi кистi рук, що ┐х довелось вiдрiзати. Жив милостинею: просив, сидячи на вулицi, i грошi брав колiнами i обрубками рук, якими вiв ┐х до кишенi; обрубками ж вiв вижебраний хлiб до рота - ┐в, придержуючи ними. Мешкав одиноко. Обидва перехожi, голоднi до лихоманковостi, мов помiшанi, що тепер з'явилися до жебрака, були йому двоюрiднi брати, - сказали, бiгаючи поглядами: - Зайди до нас сьогоднi! Переночу║ш. Дещо ┐сти буде. Чемно подякував вiн, нiчого не пiдозрiваючи. Коли ж прийшов гостювати, то в сiнях стояло четверо: два родичi i два ┐хнi спiльники, - першi боялися, що самi можуть не впоратися з калiкою. Було надвечiр; в сiнях темно. Калiка став бiля дверей i не наважувався заходити, бо вже - недобре передчуття на серцi. Один з родичiв виступив за порiг i запрошу║, не дивлячись в очi: - Заходь! Заходь, не бiйся, в нас ║ дещо ┐сти - хлiба трохи... Потiм розповiдали люди, що той родич навiть показав кусник хлiба калiцi, коли заманював. - Заходь! - настоював вiн. Калiка був зболiлий душею, голодувавши з само┐ осенi, повагався недовго i зайшов. Як переступив порiг - враз дожидачi вчепилися в горло. Вiн, хоч худий, але жилавий, вiдчайно оборонявся; вчотирьох насилу подужали, бо були кволi. Вже, коли один схопив за ноги, а три валили в плечi, вiн упав; тодi накинулись i задушили його. Через два днi Дарiя Олександрiвна, бiля хати, почула розмову чоловiка i жiнки, що проходили мимо: - Наш сусiда, калiчка, пропав, - мiрку║ чоловiк, - не iнакше, як до родичiв пiшов: там i пропав... - Куди б же ще? - сказала жiнка. - I я так думаю: порiзали на м'ясо! Заманили i порiзали. Дарiя Олександрiвна застигла, налякана; уявля║, як того калiку рiзано - нiби тут, в сiнях, було! - крик i противлення. Аж темна немiч напала вiд згадки! I дивно, як люди певно правду знаходять i здогадуються. Нiхто ж не бачив, куди покликано калiку i де пропав, а знають люди; докладно знають, що сталось, нiби ясновидцi. А можливо, опинився хто-небудь поблизу як свiдок; або один з тих божевiльцiв чутку винiс... До┐дали собачатину, присмажуючи повторно i присолюючи; остогидла - вiд не┐ всiх нудить. Одного дня хлопець брав торбу, намiрившись пiти в лiс. - Гляди ж, - велить мати, - нi до кого не заходь, хоч нехай як припрошують i заманливу ┐жу показують! - Нi! Крiм лiсу, нiде не буду. - I там обережно ходи, бо ловлять... Ходи, де живих нема, i не приставай нi до кого! Андрiй, гостро попереджений вiд матерi, взяв торбу i пiшов у лiс, що починався ген за греблею. Де гурти людей вештаються, там не страшно: при нападi треба кричати, i сусiди оборонять. Минувши байрак, хлопець погляда║ на високi сосни, що на ┐хнiх верхiв'ях лелеки помостили гнiзда. Не добратися туди, бо високо, зда║ться, аж пiд хмарою; а стовбури без гiлок i сучкiв. Полянами люди проходили в рiзних напрямках, шукаючи ┐стiвного. З'явився чолов'яга, запалий скронями i оброслий, як сiрий ведмiдь. До ноги прив'язав собi один кiнець вiрьовки, яку потiм обмотав навкруг стовбура; взявши в руки другий кiнець ┐┐ i хитро дiючи, погнав угору: скоро добрався до гнiзда. Другий мав саморобнi клiщi з залiза - великi, як для ремонту телеграфно┐ лiнi┐. Вибрав ще бiльшу сосну i, чiпляючись клiщами, прив'язаними до чобiт, вилiз на верхiв'я; там почав хазяйнувати. Андрiйко позаздрив ┐м i вiдiйшов на бiчнi дорiжки, де хлопцi вже нишпорили в купках старого листя - переворушували, виглядаючи живих створiнь. Вiн теж почав перегортати; захоплений, вiдiйшов далеко в хащi. Помiтив бiля корiння кущiв здоровенного ┐жака i на мить зацiпенiв з несподiванки, коли ж отямився, то плигнув i накрив його мiшком. Зразу ж понiс додому здобич. Мати радiла: - Буде страва! Це - чисте м'ясо. - Який колючий, - промовила Оленка, повiвши долонею по рудих i трiшки сивастих голках. Мати обпатрала ┐жака, нiби порося; на полум'┐ колючки його обгорiли i шкiрка взялася скоринкою. Спеченого, подано на стiл i порiзано шматочками, ┐ли, солячи. Хоч хлiбного не було, але посолене м'ясо i так всiм подобалося. Оленка, досi мовчазна, хвалила: - Смачний ┐жак! I мати тiшилась, бачачи, що доня охоче ┐сть, i сама теж хвалила печенину. Жадiбно ┐ли всi, бравши тремтячими руками, вже тiльки блiдi i приречеш привиди, замiсто людських iстот. 23 Потяг став на глухiй станцi┐, коло перелiскiв, i враз пройшла чутка: довiдки перевiряють. Недалеко вiд дверей будинку, на перонi, збився натовп пiд вартою - самi селяни з торбами. Вiд потяга весь час приганяють народ. Почалася втеча, хто куди! Спершу вартовi переслiдували, а потiм вiдстали, бо надто багато збiгцiв мiж кущами i деревами. Можливо, хотiли вартовi схопити хоч невелику частину i показати, як справно стережуть, ганятися ж довго були неохочi. А люди в перелiсках пересидiли до вечора; потiм однi пiшки подалися до спокiйнiшого мiсця, другi вернули до станцi┐, гадаючи, що стихло. Мирон Данилович минав кущовиння, переярки, пагорби, сподiваючися набачити якусь поживу, аж поки вийшов на берег рiчки, бiля яко┐ сiрiла ру┐на - рештка оселi, видно, заможно┐. Скрiзь бур'яни, як бор. Тишина мертва: не обiзветься нi тварина, нi птах, i нема голосу людського. Пустка, що жаха║. Тiльки кiстякуватий чоловiк якийсь, мов Адам - голий, пiдiйшов справа налiво до пiврозваленого будинку i, вiдхиливши бур'яни, полiз у вiконну вiдтулину, нiби нору. "...Тепер - печернi! От куди завернено", - огiрчувався Катранник, вiдходячи геть. Обережно пiдступав до станцi┐, де вже потяга не було, як i озбро║но┐ варти також. Рiдко сходилися подорожнi застоювати чергу: на цiлу нiч, безконечну нiч, що змучувала на смерть. Потрiбен був сон, щоб вiдсвiжити сили, але сон тiкав вiд очей притуленого долi до стiни, бо i величезна тривога облягала незримою хмарою. Прибув потяг, а нiкого до вагонiв не пiдпускали. Знов - дожидання, якому, здавалося, нема кiнця. Аж надвечiр пощастило влiзти в вагон, вiдчайно штовхаючи сильнiших, через що навiть забув чоловiк спитати про дорогу i по┐хав у несвiй напрямок. Катранник почував, вiн - зовсiм хворий, хоч мiг трохи рухатися. Мусив пересiдати; в вокзальному мурашнику, затопленому димом вiд газетно-махорчаних самокруток i ┐дкою пилюкою, ломило груди i тьмарило зiр. А уява, недужа i збайдужiла, вiдзначила, що в iстотi життя вичерпано - так корiнцi рослини знищуються в грунтi, надовго зоставленi без поливання i дощу. Коли скроплюванi, то надто скупо: слабнуть i, зрештою, тратять снагу, i всихають. Якби тiльки додому прибути, до стiн, з якими звикся. ┐хав далi в вагонi, мов сон бачив. Добiжи потяг просто до рiдних околиць, Мирон Данилович мав би силу мiрно до хати дiйти. А от - нова пересадка, з цiлонiчним жданням: докатувала остаточно┐ Вiн, пропащий, висiв на сво┐й станцi┐. Близько село, а йти вiн не може! Зiбравшися з останнiми силами, робить кроки, однак, не пройшовши третини вiдстанi, ляга║ на збочинi дороги, коло всохлих билинок. В той час начальство, що так любить роз'┐жджати, котило мимо станцi┐ вантажною машиною, з ящиками, пакунками, натоптаними лантухами: нiби до МТС чи до сусiднього радгоспу. Нешвидко бiгла тягарiвка, бо вибо┐ни на дорозi з вигурком пiдкидали щохвилини. Попереду, в тому ж самому напрямку, потрусили два драбинчастi пси. Машина хоч наздоганя║ ┐х, але не пережене: вони, наддаючи ходу, тюпають першими. Один - короткошерстий сiрко з бiлою латкою коло вуха, другий - волохач i рудавець весь, при пiскуватому вiдтiнку. Бiгши, вони обнюхували бур'янцi i колi┐; часом на мить придержували лапу, а потiм знов пришвидшували, мовби пам'ятаючи про якийсь обов'язок свiй. За ними сунула автомашина: погуркуючи i виторохкуючи на заглибинах дороги i твердих горбовинках. Мирон Данилович чув гуркотнечу, але не зважав. Коли пси добiгли до нього, вмить зупинилися, нерiшучi; не знали, що - далi. Пiдняли голови i оглянулись на грузовик, потiм обидва, спершу сiрий, за ним рудавий, зiйшли з дороги набiк: до лежачого. Носами повели по одежi, пiсля чого торкнули ними сухi билини поблизу. Обнюхавши, стоять - не зрушаться з мiсця. Порiвнялася тягарiвка. Окулярник, що сидiв коло шофера i димiв папiросою, недбало зиркнув крiзь прямокутник вiконця на лежачого. А два дрiбнiшi, гойданi при вантажi, повели непогiдними поглядами, ворухнувши губи в такому виразi, нiби лежачий страшенно образив тут i скривдив ┐х сво║ю присутнiстю: обох, якi про┐жджають з важливими речами. Пiдкидаючися з ними, швидко про минули, - тiльки помигтiли на картузах ┐х приржавленi зiрки. Старший партi║ць, надумавши, подав шоферовi знак - стати. Вискочив на обочину i пiдступив до селянина. З першого ж погляду, кинутого зблизька, переконався: вiн! Той самий, хто зна║, де чаша; хто зневажливо посвiчу║ очима, мов сова, - вiн!.. До чого дiйшов?.. Погас! Погас остаточно, вiн - доходяга, йому кiнець. Стримуючи нерви, одночасно вiдчував Отроходiн, що незвична прикрiсть нiби виросла в сумну помилку, а чию? Пiсля втiхи, стишений, аж до болiсного пережиття, зберiг, однак, суворий вигляд. Пiдiйшов зовсiм близько - тодi пси, косо глянувши, вiдступили набiк; водять носами по травi, а часом пiднiмають ┐х в напрямку автомашини i втягують повiви вiдтiля, чуючи привабливий . запах. - Чого ти лежиш? - пита║ Отроходiн. Селянин мовнить, припавши на правшi бiк i глядячи безвиразно через, дорогу: в простiр поля. - Знов мовчиш? Бач, намовчався до чого! Селянин, мабуть, хотiв щось вiдказати, бо рухнувсяi, але -_ чи вiдчув велику слабiсть i застиг, чи роздумав... Отроходiн теж примовк: дивиться вже навiть iз жалем, досвiдчивши собi, що ще - останнi години життя для лежачого; дивиться, а чомусь його почина║ вражати i прикрити рослинка бiля селянина. Недалеко вiд голови, вона рiвномiрно i лагiдно колива║ться в вiтрi i колива║ться, нiби припада║ де вмираючого. Все схиля║ свою дрiбну, до мiзерностi дрiбну квiтинку, дрiбну i такого кольору, як борошно, тiльки не бiле, а сiрувате... Вона нерву║ Отроходiна, бо з ритмiчною постiйнiстю гойда║ться i з такою живiстю, мов трiпочучи, мов спочуваючи: все хилить квiтинку, мов побива║ться з жалю. А селянин мовчить i знати на лицi давнiй вираз - впертий i замкнутий, вираз незгоди, тiльки вже без гостро┐ риси, болем зломлено┐. Отроходiн думав: що ж тепер питати? I тiльки одно виринуло з глибини його чуття - в свiдомiсть, як переконання, пройняте вiдразою: що селянин повинен, просити його; так, просити,_ i в цьому була непохитна певнiсть!.. Просити прощення повинен в нього, Отроходiна, навiть стати на колiна. Тодi можна щось зробити в помiч. Iнакше - нi! Коли ж пробачення попросить, на колiнах, можна буде змiнити все. Отро