ь!" - повторив, радiючи. Взяв торбинку i полiз брати зловленого. Коли птах повинен був перескочити з будиночка в торбу, тодi вдарив вiдчайно пiд ┐┐ край i, вискочивши, щез - тiльки повiтря фуркнуло. - Отако┐! - з досадою промовив Мирон Данилович, кинувши торбу на землю. Невесело верталися батько i син: здобичi жодно┐, тiльки день згаяли. - Шпаки проворнiшi, нiж ми, - пояснив батько невдачу. - От, зробимо пастку: один ховрах зловиться, на тиждень ┐сти. - Водою вилл║м, - пропону║ син. - Можна водою. - Тодi нащо пастка? - Пригодиться. Бо води багато треба. Спробу║мо водою, i пасткою. Господиня i донька зустрiчали сумнi, як i самi птахолови. На черзi - пастка. Мирон Данилович пиляв дошку, а син тримав з краю; слабi робiтники часто приставали. Надвечiр збудувалася подобизна приладдя з фiзики, для вивчання в трудовiй школi. На одному кiнцi дошки прорiзано невеличкий круг. Бiля другого кiнця сполучено, з допомогою хитрого "заскоку", двi планки: одна зверху - щiльно при дошцi, i одна знизу при нiй. Верхня планка сво┐м ширшим кiнцем прикрива║, як затулка, прорiзаний круг; а ┐┐ вужчий кiнець ходячи на вiсi, пристрою║ться до "заскоку". Коли ширший кiнець планки пiднiма║ться над прорiзом, куди повинен устромити голову ховрах, - тодi ┐┐ вужчий кiнець, дiючи через куткуватий крючок пристрою на "заскiк", звiльня║ з пружмниого зводу нижню планку: пiд дошкою. Та планка, схожа на ре║чку, нiби ударник гвинтiвки, швидко б'║ в напрямi до прорiзу. Низ дошки гладенько виструганий i там планка легко сунеться крiзь дужки, зробленi з дроту. Кiнець ┐┐, який б'║ до прорiзу, ма║ в собi нагострений цвях: протинати горло ховраховi. До дошки прибито пакольцi, призначенi мiцно тримати знаряддя при землi. Як докiнчили його, Мирон Данилович поставiв на стiл, для огляду i перевiрки, чи справний механiзм? Дав синовi щiтку: нею, зробленою з рогожки, мати колись хату бiлила; щiтка зсохлася, намочена в розведенiй крейдi. - Бери щiтку, - звелiв батько, - i знизу веди ┐┐ край через прорiз: так, якби це сунувся ховрах. Син робить, що звелено. Поволi пiдводить щiтку знизу i зрушу║ а мiсця ширший кiнець верхньо┐ планки; вона ж, пiднявшиея над. прорiзом, звiльнила - через "заскiк" - ре║чку пiд дошкою, з пружинного зводу. Тодi рiзко дзенькнула пружина, а ре║чка, озбро║на гостряком, метнулася - врiзала його в кругласту щiтку, нiби ховраховi в горло. - Ой, страшна ця рiчi - сказала господиня. Майстер знiяковiв: - Чим страшна? Здавна ж такi роблено... - Тим страшна, що нагаду║, як мучать людей: в таких пастках. - Е-е! Влада ловить людей, а ми хижакiв, ще зерно крадуть. - Хоч i так, однаково - страшна вигадка. Менi подужалося... - нi, скажете, що я безумиця. - Чому? - Подумалося: не ми хижого, а вiн всiх пiймав i душить. - Так i ║: ми спiйманi - Бо гемони згуртовано пристали до татарця - душити нас. I сонця ие видно. - Нехай. Те саме на ник повториться i вкаже, хто зробив. Бог дужчий - всiм на небесних терезах змiрить, що заслужили. - Вже нас не буде. - Другi побачать. Дарiя Олександрiвна тiльки гiрко зiтхнула, скоса поглядаючи на побудiвку, що нагадувала ┐й владу "татарця", - та подiбно б'║ всякими гостряками в горло людностi, заведена чортякою. Через негоду, що почалася вночi, i через недугу, вiд яко┐ голова заморочувалася, Катранники вийшли в степ аж на третiй день. Ранок погожий. Батько нiс приладдя в мiшку i тягнув лопату; синовi доручив вiдро i дротяний крючок. Таких мисливцiв, як вони вдвох, чимало вибралося: скрiзь сiрi постатi. Довго сновигали батько i син, поки натрапили на нору з певними прикметами ховрашиного побуту, недалеко вiд видолинка з калюжею. Воду носили вдвох, держачися за дужку вiд вiдра - так, що бiльша вага лягала на сторону старшого. Швидко зника║ вода в норi! - стiнки i темнiють, i протряхають. Вiдходячи, мисливцi встромлювали лопату навскоси: замикали звiра. Збилися, числячи влитi вiдра. - Мабуть, ховраха нема║ дома,- сумнiва║ться хлопець. - Де б вiн дiвся? Тiльки тут. - По старi колоски побiг... - Нi, побо┐ться: сьогоднi скрiзь ганяють. - Або - зловив хтось. - Були б слiди, а то ж рiвно. - Чому сидить? - Нора велика: треба залити. Носять i носять. Зда║ться, не буде кiнця. Виморенi вкрай. I якраз тодi, коли перестали пильнувати нору, звiдти вискочив ховрах i помчав мимо. Мирон Данилович ударив його крючком, але не вбив. Бiжить за ховрахом, а той кида║ться то в один бiк, то в другий, i видно, що притоплено його i прибито: нема добро┐ прудкостi. Недалеко вiд ярка починалися кущi - мала дiлянка, але досить ┐х, щоб ховраховi сховатися; вiн там i присiв. Шукають мисливцi довго, нема його: так хитро сховався. Раптом вискочив, нiби з-пiд землi; кружить по западинi, потiм вiдбiга║ до сво║┐ нори, також кидаючися на сторони. Мирон Данилович, доганяючи, бив навпопад, з розмаху, i стежив, аби тiльки звiрик вiд власно┐ нори не вiдбiг до сусiдсько┐ i не вернувся в кущi. Випадково - так поцiлено, що писнув ховрах i забився у судомi; вдарений пiдбором з усi║┐ сили, сiпнувся декiлька разiв i скорчено припав до землi; знов, востанн║, пiдвiв голову i ще раз, невиразимо ненависницьки, зирнув i околiв. Моторошно стало вiд погляду дико┐, але свiдомо┐ в сво┐й смертi iстотки. - Неси мiшок! - звелiв батько хлопцевi, зовсiм задихаючись. Обидва, як прийшли додому, зразу лягли. Батько важко дихав; болi - в цiлому тiлi, аж застогнати хотiлось. Дрiмав, поки жiнка зварить вечерю з ховраха. Прокинувся, бо син клав йому лист на руки: щойно принесено i кинуто в двiр, просто на землю, нiби то лист не до людей, а до худоби, яко┐ вже не видно. Писав косар, Калинчак - вiн i обiцявся сповiстити, як тiльки натрапить на заробiток. - Читай голосно! - просить жiнка. - Що там пишуть. Вiн до сина: - На, читай: я слухатиму. Андрiй розбира║ карлючки, веденi криво i розхитанi рядами: "...Пристав я на Пiвнiчному Кавказi. Можна витерпiти трохи; ║ пiдробiток i дещо з ┐жi. При┐дьте - зачепитеся в совхозi". - Це добре: ║ куди тiкати! - сказав Мирон Данилович.- По┐дем на Кавказ... Дiти теж пожвавiшали: - На Кавказ ┐демо, на Кавказ! Коли, тату? - Не спiшiть! Не скоро. - Сказав, а сам втiшений: "Ось, ║ куди вискочити з тенет, серце зболiло вiд такого помирання". Жiнка зрiка║ться: - Вже я з дiтьми мандрувала. А тепер знов ночувати, як собакам, пiд тинню. Так пропасти i дома можна. Нiкуди з малими не по┐ду! Вiн довго збирав останнi мiркування, та не вирiшилося нiчого. Ховрашина в юшцi пахла смачно, коли ж покуштував, чудна якась... "Це я всилюю собi!" - думав Мирон Данилович. Голод навiв такий присмак, що скоро кiсточки лягли бiля миски в кожного ┐дця: обгризенi i обсмоктанi. - Гарне м'ясо - не думала! Правда, гарне? - пита║ мати. Малi цокотять ложками об миски i, стверджуючи, хитають головами замiсто вiдповiдi. Батько по обiдi взяв мiшок i знов подався в поле. Людськi тiнi снували всюди - поодаль одна вiд одно┐. Вiн вiдбився зовсiм далеко i, поникавши марно, стороною верта║: тодi бачить розкопаний кагатик. Торiк там були бiлi буряки; гарнiшi забрано, - зосталася гнилувата дрiбнеча, з яко┐ дещо годиться на борщ. Мабуть, хтось брав i, занедужавши, вмер. Рештки пропадають. Поки перечищав ┐х, оберталося на думцi з невiдчiпною тривогою, нiби вiд хуртовини: хтось брав тут i вмер, брав i вмер... Мирон Данилович вiдходить до села. Земля, як жива, прокида║ться i нiби загляда║ в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена свiтлою вогкiстю, диха║ м'яко i з ясним смутком, навiть з незвичайною зворушливiстю, обiцяючи врожай, - пiсля злигоднiв викинеться добрий колосок. Хмарки переходили легко i так низько, як в хатi; вiддавали перловою рожевiстю i синню, забарвлюючи повiтря вiдсвiтами. Селянин ступав помалу - берiг дихання; боявся, щоб серце не почало перебивати: тодi впадеш немiчний. Перетерплював одну тривогу, вiдчуваючи ┐┐ з великими смутками, без надi┐ подужати до кiнця. Не мiг вирватися з болючого круга, повного тiней, що стовпилися i, мов птицi, вiщують майбутн║. Вiн вертав завулками, де все чорнi║, як пiсля пожежного побо┐ща: все обiдране i розорене до пня. В однiй хатi дах провалився i не було нi дверей, нi вiкон. Мирон Данилович загляда║ всередину без луток: мертвi лежать не прибранi - цiла сiм'я. Батько бiля лави, близько покуття; мати при стiнi, а дiти, скорченi, недалеко вiд печi. Сама ж стiна, при якiй сконала жiнка, була вся на вiддалi простягнуто┐ руки обколупана, а пальцi, забрудненi в глину, яку ця душа видряпувала i ┐ла перед смертю. Мирон Данилович, глядiвши, зацiпенiв на мiсцi, нiби грозовицею прошитий, а вмить вiдвернувся, бо почув як десь поблизу загуркотiло - спроквола, з глухими перестуками колiс. Тодi вiдступив вiд хатнього кладовища. Став за причiлком поруйнованого сарая; бачить: наближа║ться вiз i коло нього - два дядьки, обидва ледве сунуть, такi слабi; поволi наближа║ться вiз, запряжений ребристою конячиною. Ось приста║ до хати, звiдки щойно вiдiйшов свiдок. Дядьки беруть довгi жердки з крючками, нiби гакосписи, вживанi пожежниками в роботi серед огню, i входять по мертвих. Через порiг тягнуть труп чоловiка до воза; потiм, перемiнивши жердки на вила, простромлюють: один вганя║ гостряки крiзь ноги, а другий - крiзь шию... З натугою пiднiмають труп, хоч то сам кiстяк в шкiрi i лахмiттi, i кладуть на вiз. Вiдпочинувши, знов зайшли в хату, виволочили вiдтiля, мов великий потлiлий снiп, труп жiночий, з пальцями в глинi, i так само на вiз поклали, пiсля чого побрели по мертвих малят. Мироновi Даниловичу видалося, що жiноча рука шарпнула повiтря, - i вiн, нiби крижаним вихром обкинутяй, мерщiй пiшов геть, не оглядаючись. Думав дорогою: "Нiж отак пропасти пiд бiсiвськими гаками, спробую на Кавказi", - що зароблю, додому вишлю: прикупити харчiв; бо кiнець на возi┐ - кинуть через полудрабок, коли людина тiпа║ться". Докладно обмiркував: ноки йому до┐хати до служби, в хатi вистачить маторженикiв, ховрашатини, бурякiв i лузги. Андрiйко зна║, як ловити звiрка i птахiв. З мамою дiти ходитимуть по зiлля, що скоро вирветься наверх. Вiддавши жiнцi знахiдку, пiшов по ломаччя на паливо: в сусiдньому дворi, порожньому i тихому, як. цвинтар, витягнув iз хлiвця; нотяг до свого порога - там порубав i поколов на цурки. В хатi мовчання. Дiти сидять коло печi, скорчившись, як тi, що ┐х Мирон Данилович бачив щойно в ру┐нi. - Трохи продержимося, - сказала жiнка, - а далi як буде?.. - Я надумав: таки по┐ду! Не стане гроша на квиток, один i так проскочу. Вночi багато "зайцем" тулиться мiж вагонами. - I я можу так, - озвався син. - Гаразд, але сиди дома! Ще тобi рано. - Краще б не ┐хав, - вiдраджу║ дружина, - тепер же дороги небезпечнi: скрiзь ловлять i кидають, коли не в степ, то в глибокий яр. - Вовкiв боятись... - Вiд тих вiдчепишся, а вiд цих нi, вони - як чорти. - Таки по┐ду, сьогоднi ж по┐ду. Чого ждатиму? Спробувати треба, нiж отак пропадати. Тут нiякого заробiтку. А чоловiк листа прислав i кличе: ║ робота. Вiн ма║ хоч хлiбину чорну - i я добуду i привезу. Сама згадка про хлiб, нехай буде иайчорнiший, збудила болюче бажання - хоч скориночку взяти... Глянула жiнка, як дiти слухають, сидячи коло печi, аж оченята ┐м заiскрилися, i промовила тодi: - Спробуй, тiльки знай: як не вернешся, ми без тебе пропали! - Не журись: харчiв добуду i зразу ж додому. Як мiг би жити без вас? Вiн дуже стривожився серцем, коли в дорогу виходив. Родина проводжала до ворiт - далi йти вiн заборонив. Дружина мовчки плакала, прощаючи, а доня вчепилася рученятами, тонкими, як двi гiлочки, в його рукав i не вiдставала, тiльки сумно оченята свiтять: нiби хоче сказати, що це понад сили ┐┐ дрiбно┐ душi - розлучитися з татом. Вiн, жахаючись, подумав: "Уже поза свiтом дивляться очi мо║┐ дитини!" . Хлопець, хоч тримався мужнiше, нiж сестра, все ж не мiг вiд тата вiдступити - так i поривався до нього, мов незримо прив'язаний. Мирон Данилович сказав собi в думцi, терплячи вiдхiд вiд рiдних: "Дуже сумне мо║ прощання! - чи не знак?" Всилу розлучився з сiм'║ю. Вiд перехрестя бачив, як вони коле ворiт, любим i таким беззахисним гуртком стоячи, пiднiмають руки i все прощають його. А вiн, звернувши на другу вулицю, безлюдну, раптом вiдчув несвiтський жаль на серцi, мов напад негоди вночi - чорно┐, слiпо┐, повно┐ дощу та блискавок: враз, без просвiту! - i його тодi нiби судома пройняла. На обличчi, вже . давно незнанi, покотилися сльози i закрили зiр. Отямившись, пита║ себе: "Що це? Скiльки рокiв не плакав, а тепер - як мала дитина". Вiдходив, схожий на приреченого: мимо розгороджених садиб, мимо хат обдертих, мов кiстяки найдавнiших тварин, хат - пiд хмарами, що проносилися низько, нiби торкаючи ┐х. Вiяло вогкiстю. Часом граки промайнуть i, косо обкинувши луковину в повiтрi, зникнуть за блiдно-рудими горбами в степу i млистосизими перелiсками. Нiмо серед ру┐н. В одному дворi - величезне попелище, а бiля нього - неглибока яма, де лежать мертвi: старий чоловiк i хлопчик, трiшки попелом притрушенi. Як глянув перехожий, на душу тiнь зайшла; невловимим страхом скувала на мить: важка i холодна. Вiн далi похилив пустельною вулицею, рiдко, в зморi душевнiй поглядаючи на хати. Порiвнявся з кладовищем i видно: при кутку чоловiк, зовсiм знесилений, копа║ яму - вже кiнча║ роботу... Вже, встромивши лопату, вiдходить кудись кволими кроками. А з'явилися два сусiди, однаково, як i вiн, знеможенi: тягли мертвого просто за плечi i, побачивши свiжу яму, поклали його туди. Постояли трохи i пiшли - прямцем помiж ру┐ни. Мирон Данилович дожида║: що далi... Той, хто викопав яму, притягнув, на двох ломаках з перекладиною, свого покiйника. Поклав його бiля ями i сто┐ть: дивиться на пiдкинутий труп, розмислюючи, що робити? Здавалось, викине чужого мертвяка, а помiстить свого, бо для нього яму викопав. Але все пiшло iнакше - чоловiк зоставив чужого в споко┐ i зачав копати яму наново, для свого. Скоро ж зовсiм приставi - не мiг рити землю. Подумав з хвилину, а потiм полiз в готову яму: судячи з його рухiв, старався вiдсунути пiдкинутого покiйника набiк. Пiсля того вiн поклав туди ж, поруч, i свого покiйника. Вилiз i був задоволений: там помиряться, свiй i чужий! Взявся засипати обох. Катранник, постоявши коло кладовища i вiдпочинувщи, подався на шлях, бiля якого здалеку все щось темнiло, нiби дрiбнi горбки. Коли пiдiйшов близько, побачив, що то - люди, зовсiм опухлi, лежали на висохлих бур'янах i просто на землi. Дивившися, селянин вiдчув: йому тьмариться в очах i немiч хилить до трави. "Коли б i самому тут не впасти!" - замовля║ себе. Зусиллям вiдводить очi вiд лежачих i просту║ далi: навпростець, мимо дрiбного хуторця. Здавалося, безконечно йшов i все згадував про хатки, що тут були - свiтлi, мов скарбнички, серед вишневого цвiту; з яскравими грядками чорнобривцiв i соняшниками коло вiкон. Поглянув, розбито хуторець, як старий горщик! - сiробрунатна ру┐на в висохлих бур'янах, на темному схилi. Покiйникiв мало. Не видно слiдiв людських, крiм кiлькох найсвiжiших, з колi║ю разом. Селянин здогадався: "Знов, тi самi возi┐..." Примiтивши пiдводу, що вiд'┐жджала в степ, вiн попростував назирцi за нею, поки спинилася недалеко вiд дороги, бiля старого колодязя. Дядьки вхопили з пiдводи труп - як дровиняку, вкинули в колодязь i взялись до наступних мертвякiв; спорожнили вiз. Селянин обминув ┐х подалi, бо раптом упади, вони вкинуть на дно, а тодi - смерть болюча, в калiцтвi: тут колодязь глибокий - страшно глянути! Пiсля цього випадку, трохи повагавшися, звернув до сусiднього села, де жив колись. Недалеко туди, i хтозна, чи не трапиться що ┐стiвне; дiтям би вiднiс, перед довгою розлукою. Трудно йшов. Ось i село - не впiзнав його Катранник! Колись ряснi верби зеленiли на пiвнiчному березi ставка, розступившись тiльки там, де хлопцi приганяли скот напувати: там воли, корови, телята, конi вбродили в воду, по пiску. Росли верби i вподовж греблi, i на городах, що тяглись до само┐ води: напроти недалекого другого берега, де, також по схилу, тiльки лагiднiшому, шумiли лани пшеницi, нiби вклонялися до вiдблиску сонця в ставковому дзеркалi. Сади, мов зеленi хмари, облягали його вiнками, все розширяючися на горбах i невисоких кручах, З-мiж дерев виглядали хатки, як бiлi горлицi, що зложили крильця, такi чистi хатки i гарнi: радiли до блакитi вiкнами, нiби очима. А тепер - нi деревця нiде, нi тину! - самi бур'яни. Хати розваленi: темнiють рештками коминiв i стiн. Демонський смерч пройшов i вмить змiнив оселю; з живо┐ зробив мертву. Через те чорний прапор - матерчаний чотирикутник, як пекельний знак, - сповiща║ високо на жердцi, що вся оселя стала домовиною. Гiрко дивитись на пустелю, i Катранник вiдразу повернувся в степ. Виходячи, глянув на вулицю, вкриту торiшнiми бур'янами: побачив чоловiка, не дуже старого, але виглядом древнiшого вiд кожного дiда: шия тонка-тонка, мов сама висохла окiстка зосталась, обтягнута посiрiлою шкiрою. Чоловiк iшов повагом; голова широко похитувалася, нiби на стеблинi, - велика i кутаста. Волосся наполовину випало. Комiр, надмiрно широкий для ши┐, осунувся набiк, звис петлею на трудних кiстках: як i вся сорочка, давно непрана, притемнiв до кольору землi. На цiпочок опирався селянин i, вiдхиляючи височезнi бур'яни, ступав забарно, нiби перевiряв, чи мiцнi суглоби в ногах. Зник, мов привид, що верта║ до труни. Катранник обережно рушив слiдом i роздивля║ться, - де старий? Скрiзь бур'яни i розваленi житла. З одних сiней через порiг виставилися самi стопи: землисто-сiрою мертвизиою до хмарного дня, як викладенi з могили. Так вразили, що подорожнiй покинув шукати дiда i звернув до знайомо┐ хати. Прича┐вся, коли зачув стукiт пiдводи. "Скрiзь вона!" - подумав з досадою. Бригада гробокопiв складалася з п'ятьох - чотири йшли при кутках гарби, а п'ятий вiв конi. "Де цих попади на вiз - не вирвешся!" Вiдстуковiла пiдвода; тодi Катранник попрямував до знайомо┐ садиби - дивився i не мiг збагнути: нема любого мешкання, до якого звик! Хата, оббита дощами i потрiскана, стала падати. Оголений пiдсiшок виглядав так, нiби зуби нечисто┐ сили вгризли рiг, зiрвали м'ясо, зоставивши дерев'яний маслак. Дах запався. Сiрiла кроква, як частина перекинуто┐ шибеницi. Подiбно до цi║┐ хати, нежива тварина в полi лежить, обдзьобана хижими птицями, що лишили на ребрах шмаття шерстi. Дверi виваленi з одвiрками. Хмурно i сиро в ру┐нi. Тут жили дальнi родичi: вмерли вони, чи свiт за очi втекли? Дивився на дiлянку, знану з дитинства, на хату, в якiй жив, обернену в розвиток глини, як i всi iншi житла навкруг. Зосталися рештки: безслiвне промовляти про смерть - кожному хто сюди приходить. Засмучений безмiрно, вiдходив Катранник вiд пустки. Мандрував навмання, аби в степ вибратись, а там вхопити напрямок до станцi┐. Коли, зрештою, прибув туди, його не впустила бригада комсомольцiв, що, настирно i рiзко кричучи, всiх завертала геть. Марно було б просити. Похилив голову Катранник i попростував пiшки в район. На шлях, що слався безконечно, налягали хмари. Посiяв дощик, потiм линув так, що враз калюжi стали, але скоро i вщух. На нього не дуже селяни зважали - тiльки гнулися, мов колоски. Хто, вкрай виснажений, падав при дорозi, там помирав; i кожен був близький до того самого: вже здерев'янiв почуттями i тiльки прислухався, чи скоро самому кiнець. Катранник ступав, зiбравши вичерпки сил в одно прагнення, i всi думки - в один вузлик, мов залiзний: неодмiнно дiйти. 20 В районi, куди добувся з iншими, жовтiли установи в кам'яницях. Брама величезного подвiр'я тримала напiк: "Союзхлiб", i дивувала хлiбороба страшенно. "Чому союзний? Виходить, то хлiб союзу з пiвнiччю, звiдки накази йдуть, - який союз, коли забрано хлiб, а ти вмирай?" Погляд зосередився на пiрамiдах збiжжя: крiзь дiрявий брезент багато зерна видно, промоклого в дощi i пiдiпрiлого. Сам колiр зерна непереможно надив. Ось вiн - спасенний хлiб. Перед очима. Чиста пшениця. Всього мiшечок би набрати - сiм'я вряту║ться! Однаково ж зерно згни║ на мокрому мiсцi. З того, що просипа║ться в грязь, можна тисячi торб наповнити i спасти душi. Нi, i хлiб, i люди гинуть. Хто наказав? Сильна варта обступила пропадущi пiрамiди, вся з гвинтiвками; по-чужому говорить. Селяни ж, нiби привороженi, дивляться на зерно: худi, як тички, i обшарпанi гiрш, нiж колись жебраки. Здебiльшого сидять або прилягли - скоро ┐м кiнець. Крiм люто┐ голодностi, терплять муку вiд споглядання близького хлiба; зда║ться, простягнув руку, ступивши наперед, i - врятований! Досить сирого зерна по┐сти, щоб скрiпитись: твого зерна, з двору забраного. Спокуса пожира║ кволi душi, як незримий огонь, довiвши до пiвбожевiльного самозасдiплення. Прилютувала близькiстю пшеницi i зв'язала руки, ноги, думки, очi, i позбавила твердо┐ волi - шукати iншого рятунку. Мерехтливi очима, притягуються до хлiба, як снохода до мiсяця або нiчнi метелики до полум'я: притягуються i поволi згоряють в недужому жеврiннi свого серця. Катранника борола, мов навiяння, ця бiда: вiн теж. пагточився очима до пiрамiд. Без марева, в денному виглядi хлiб! Ось, близько! Постiй отак пiвдня, i пропав; недуга душевна, скувавши, домучить. Як з ланцюга, вирива║ться вiн з того заморочення... Недалеко вiд сiрчано-жовтих дверей райвиконкомiвського будинку, в западинi мертва людина лежить; обличчя не видно, бо дощова вода, набравшись високо, закрила. Проходить чоловiк, поплямлений i небритий, маючи в руцi поламану пилку на залiзо. Сам собi говорить вiн, але так, що сторонньому чути: - Умерла жiнка, другий день лежить - i вони нiчого... Затупотiли, вбранi в рудi ваксованi шкiрянки, службовцi на виходi з дверей, тодi враз Катранник i стрiчний поспiшили нарiзно. Оглянувшись на групу при будинку, селянин подумав: "Прибиратимуть мертву - того й вийшли гуртом; iродовi душi, а таки ж люди". Однак, група постояла на схiдцях, подимiла папiросками, i хоч би хто зиркнув на покiйницю, що лежала перед ними! Зiйшли наниз i огидливе обминули труп, коло якого свiтлi брижi бiжать на водi. Обминули так, нiби то - дровина, що перешкоджа║ державнiй справi. Катранник, побачивши, як частина службовцiв повернула йому вслiд, пришвидшив крок. Треба сходити в мiстечковi магазини. Скрiзь дiди, жiнки, дiти ходять пiд вiкнами i спиняються перед дверима: ┐сти просять. Багато померлих, нiхто не прибира║ ┐х. Ось двоповерхова установа, крита ржависто-брунатною бляхою. На першому поверсi вiдчинилося вiкно: повнощокий чорнiй, нагоро┐живши френч на плечах, розгляда║ вулицю i щось жу║. Внизу, на тротуарi, пiдходить бабуся i простяга║ руку, висохлу, як хмизина: - Дайте, хоч крихту! Бо вже вмру... Сизастовибритий слуха║ в вiкнi, слуха║, жуючи, i нiби аж втiша║ться вiд жалiбного прохання, а враз iз брязкотом зачиня║ вiкно; чути, як клацнула задвижка. На дверях, крiзь скляний прямокутник на бронзових гвинтах, багрiла вивiска, з яко┐ Катранник довiдався, що тут - редакцiя часопису "Ленiнський шлях". В сосновiй рамi з дротяною сiткою, вкрiпленiй на паркан, висiв примiрник видання. Поблизу валялася половина часопису, кимсь покинута чи загублена. Селянин зачепився поглядом за статтю, звiдки викричано: "Пiдкуркульники в мiстi об'┐даються чужим хлiбом... не хотять робити в полi... це - саботаж!.." - i далi в такому змiстi; багато i густо. Хотiв покласти папiр на землю, бо подосадував: "Бач, пикатий, що ковта║ в вiкнi, розбрехався, коли платять; вiн до землi нi за якого чорта не пiдiйде робити хлiб, як ми i нашi сiм'┐ з прадiдiв". А таки селянин приберiг часописний друк: в дорозi згодиться. Бiля сусiднього домика, ┐дкого покрiвлею, як i редакцiя, але одноповерхового, стала пiдвода, вся обкинута парусиною. Сутулуватий службовець, що мав на кiльцюватому волоссi кепку з чорно┐ шкiри, метко зскочив на цеглу i, щось крикнувши пiдводчиковi, потупотiв до дверей. Там потягнув за дерев'яний держачок, вiд якого бiгла вгору дзвiнкова дротина. Потягнув i зразу ж - назад до пiдводи, вiдкiля вiзник перевалював мiшок, зверху сивий вiд випорошено┐ крупчатки, нiби коло млина. Вхопили вдвох i домчали до дверей, що якраз тодi рвучко вiдчинилися, бо за ними стояв хтось i ждав, коли впускати. В одну помлу очей мiшок щез всерединi, пiсля чого обидва носi┐, за спинами яких дзвенькнув дверний замок, вiдбiгли до пiдводи, скочили на сво┐ мiсця i погнали щодуху. Важкий вистукiт розлiгся по сiрастозеленкавих бруковиках, тьмаво-лискучих пiсля дощу, мов черепи, тiсно покладенi в грунт. Переходячи, голоднi ставали перед дверима; дiд, що хитався, як смертельно поранений, потягнув держачок дзвiнкового пристрою - жодного руху i вiдповiдi! Нiби не було нi душi всерединi. Прохачi, зболiвши нервами вiд марного ждання, вiдходили геть. Зоставалася загадка для селянина, чому вдень тягнено харч? "Мабуть, вiд страху, що в присмерку люди вiднiмуть, осмiлiвши". Як потiк серед цегляних скель, простяглася черга до магазину, де дають кислу капусту. Раптом перехожi почали пiдбiгати поблизу; селянин i собi - туди! - в свiжий i значно коротший "хвiст", що випростову║ться течi║ю дожидачiв, вiд чого багато крику одних на одних. Зрештою, всi посунули назад, вирiвнюючи звичайний порядок. Мирон Данилович дiстав кiло капусти: колись мочено┐, тепер сухо┐ i несвiжо┐. Видалася смачнiшою вiд десертiв! - сховав запас ┐┐ в торбу, обмотаний поверх кулька також половиною зло┐ газети. Трохи повеселiшав, набравши певностi, що добереться до Кавказу: на три днi харчу вистачить. А там грошей позичити можна в знакiмця - до вiддачi з першого заробiтку. В дорозi до станцi┐ здогадувався: "Пощедрiли на капусту - бачать, що пропада на складi". Присiв пiд червонавою стiною, мiж такими, як сам. Здавалося, потяга взагалi не буде, i руху - теж, взагалi, нiчого бiльше не буде - так довго ждали. Аж перед свiтом, крiзь штовханину, Катранник прорвався в вагоннi дверi i зразу ж лiг на верхнiй полицi. Сон приходить мертвотний i тяжкий. Прокинувшися, вiдчув Мирон Данилович, що потi║ в морознiй лихоманцi. Певно простудився, на дощi йшовши, а потiм - як сидiв на землi. Ось, надвечiр, вузлова станцiя: тут пересiдати; i знов жди! Площа схожа на мурашник, серед якого сила начальства наiндичу║ться з портфелями або товстими течками; козиря║ в автах; протiсню║ться в установи i висипа║ звiдти, надмiрно вносячи лиця, як велипанство, i збрезкло поглядаючи на "сiрих" з населення. Рiзниться одежею i партквитками, магветна могутнiсть яких, нехай схованих навiть дома в шухлядах иiд замком, незримо обкида║ ┐х злою властивiстю. Бо то - ┐х талiсмани, вiд яких навiю║ться вiдраза: передусiм до кожного, хто з села i кона║, згадно з рiшенням партконоводства в столицi. Глянув селянин:_ "Ого! Стiльки ┐х, що кров з'┐дять, провалi ми до канцура". Вiн пiшов виглядати викидно┐ городини, миллостиво продавано┐ в "хвостi" за скажену цiну. Черга збираються вiд схiд совця i нуртують, i нидiють до пiвночi: застоюванi, втрачуванi, розриванi пiд час несподiваних тисканин, знов спаюванi голоднечею. Люди держаться однi за одних, щоб зберегти мiсця в чотирирядному натов пi,- так бджоли творять пасма, крiпко зчiпленi. Катраиник мав надiю на комерцiйний хлiб. Пристро┐вся i дожида║, мучачись вiд простудно┐ лихоманки, втоми, поривiв такого жагучого i невтримного болю в глибинi iстоти, який нiби шепотить нечутно весь час: "псти! ┐сти!" Увага i зiр, прив'язанi, до дверей вдалечинi, пригасають, як спорожнiлий каганчик. А чутка пройшла, що даватимуть кiльку; що ж? - можна рибний дрiб'язок споживати зразу, за┐даючи капустою замiсто хлiба. Зморена люди, стоявши вiддавна, .втратили рухливiсть i гостроту почуття, якраз тодi, коли набiгли машини з вартою. Катранник затерп! - якби був здоровiший, мiг би рвонутися крiзь ряди i втекти. Але, скований слабiстю, непорушно стояв серед багатьох, нiби перед очима давуна. Служаки брутально хапають селян, як вовки овець, i миттю спроваджують на платформи: наповнивши ┐х, хутко оббiгають кругом, коли мотор гуркотить. Один револьверник сiда║ до шофера в кабiну, а решта береться до ново┐ пайки жертв. Везли незвичайно швидко - найглухiшими вулицями. На станц┐i всiх перевантажено в товарячi вагони i зразу ж замкнуто. Потяг стукотливо погнав, як навiжений; iнодi спинявся, тодi - дивна тишина за дерев'яними стiнами! Зрештою, коли прибув до призначення, негайно загуркотiли дверi вагонiв, крик донiсся i звiдкись - крiзь нiчну сутiнь - повалив ┐дкий дим. Блиснули до дверей лiхтарi: з ними охоронники вскочили всередину. Посунув потяг i скоро знов пристиг, прикро над кра║м глибокого провалля, вiдкiдь полум'я вибивалося, нiби велетенськими шматками розiрвано┐ тканини, крiзь дим, клубочений по млистiй широчинi. Зойки пронизували нiч. Катранник став страчувати думку, коли охоронники брали селян i викидали з вагонних дверей вглибочину. Хто сунув по крутому, чiпляючися за нерiвностi, а хто котився чи летiв униз: всi зникали в огнищi. Через хвилину також Катранника кинуто з дверей - вiн опинався руками проти прислону i судомливо грiб. Пiд пальцi попали обвугленi корiнцi кущiв, тодi мимовiльно промайнув здогад: "Мабуть, лiщина була!" - вхопився селянин розпачливим зусиллям, але корiнцi в останню мить, трiснувши, вiдiрвались. Вiн посунув вниз. Падаючи трохи стишено, ще раз чiплявся обома руками за вигорбину. Вiдчув, що прiрва стала вiдлогiша. Знов нiгтями i черевиками подрав схил, щоб спинитися, i не мiг! - сунув з розгону в задушливу димряву. Раптом тяжко штовхнувся плечем, об що? - того не бачив! Тiльки рiзко обпекло i придушило до земляно┐ стiни. Тодi вiн став з бiльшим натиском хапатися. Якби була нерiвнiсть або корiнь, вiн би вдержавсь, але - порожньо. Далi падав мiж великi деревини, обхопленi полум'ям. "Пропав!" - проблиснуло в свiдомостi. Вiн падав нерiвне, аж поки вдарився спиною об дерево, а головою об схил. Миттю зiм'яло в клубок i, перекинувши, потягло наниз, нiби в коловоротi горючо┐ рiки. Волосся над правою скронею обсмалилося, але вiн, швидко падаючи, нiби стратив вiдчуття болю. Розумiв, що задиха║ться, i що плече йому валить. Тодi ж запався в нестямнiсть, з яко┐ його вирвав рiзкий бiль - вiд падiння в тiсну мiлину. Мирон Данилович, трусячись, обторку║ грунт. "Я в мокрому глинищi! Це - ярi, можна лiзти через воду!" - втiша║ сам себе. Як звiр, - чотирьох вiдповза║ в болотянiй щiлинi, протискаючись помiж одними дровиняками, залитими тванню, i попiд другами, що стирчали в безладдi над головою. Весь час нагорi i по сторонах - розпачливi крики, вiк яких мiг би стратити пам'ять, але i сам був прибитий i приголомшений, пiвмрець, що корчився в поривi: повзти серед загибелi. Високо розлягався бурхiт огнища i стукiт обвалюваного дерева; також вишум i шипiння в спецi, приглушуючи, проймали диким страхом, бо пожежа от-от привалить. Все - нiби в огнi велико┐ споруди, коли вже зруйнувалася: з поперехрещуваними балками i зваленими стовпами, якi, згораючи гуркотливо, осiдали в глибину земно┐ щiлини. На днi, в боковiй струмовинi, так багато обвуглених обаполiв, кинутих попереду! - крiзь них мало хто просунувся до глинища. Застрявали люди, здавленi i скалiченi: там ┐х i нищив огонь. Один чоловiк, зовсiм обгорiлий, звис до води,- його стопи стиснутi мiж двома близькими деревинами, а руки i голова гойдаються в поривному полум'┐, нiби червонiй повенi, крiзь яку мчить глибинний протяг. Багато селян згорало в велетенськiй печi-прiрвi, над якою стовпи диму вставали, мов над фабриками. Потяг пiдвозив туди новi натовпи; скиданi вартою, падали вони i калiчилися ранiш, нiж стати здобиччю огню вiд шпал i обаполiв, облитих смолою. Привезенi на платформах дерева вергано в прiрву, навперемiн з людьми. Катранник продирався попiд заваллями i раз був стратив свiдомiсть. Опритомнiв скоро: вiд палення згори i вогкостi знизу - з болотяного рiвчака. Спекота пронизувала одiж i пiдганяла повзти, як пораненого вужа. Хоч низовий протяг через глибоку щiлину приносив трохи повiтря, таки димова задуха була смертельна - рвала груди, тру┐ла кров, слiплячи зiр i тьмарячи думки. Зрештою, долiз Мирон Данилович до калюжки в глибокому водори┐; обхлюпався там, щоб, рятуючись вiд палення, зберегти одiж на плечах. Аж тодi вiдчув: збоку щось штовхнуло i муля║ - торбинка! Його власна торбинка, набiк прив'язана, через плече. На днi калюжки повно камiнцiв i пiску з глиною. Вихлюпуючи воду звiдти, Катранник прошепотiв, нiби сам собi чужий: "Це я ще живу!" Тодi враз, зда║ться, пiдбадьорений дiйснiстю сказаного, почав лiзти далi i через декiлька хвилин був так далеко вiд болотяно┐ щiлини, що коли там стався черговий обвал з гуркотнечею в огнi, то вже не мiг зачепити. Прискоривши рух, Мирон Данилович раптом обсунувся в глибшу промо┐ну, нiж була, i мимоволi знов облився - вiд дрiбного водоспадика, пiд звалищами. Як пролiз у нешвидкiй водi, то вже встати змiг, при узбочинi яру: там скрiзь вигиналися пригорки i лежали валуни бiля обпалених кущiв. Горючi деревини, накиданi згори, були рiдшi, i вiн то переступав ┐х, то пробирався знизу, в протулини з рештками заростi. Намацав якусь рiч, обгорнуту матеркою, що вбризкана в болото. Спершу проминув рiч, а тодi надумався: простягнув руку i взяв. Вiдступив за горби, де тiльки окремi дровиняки i шпали, облитi смолою, скотившись, палахкотiли з низьким димом; пiд виступ збочини присiв - вiддихнути i отямитися з лиха. Обторку║ знахiдку, розгорта║ i, на диво собi i незмiренну радiсть, бачить хлiб! - сухий, причерствiлий трiшки, але ж хлiб. Знати вже з самого дотику, це - житнiй. Скрiзь розшукуваний хлiб i не знайдений, дiстався, де i не подумати про нього: в самiй погибелi. Вся iстота припала до знахiдки! Вся - з болючою хижiстю голоду. А знов почало палити вiд завалля. Мирон Данилович з'┐в тiльки один вiдломлений шматок, тримаючи його на стулених долонях, щоб нi одну крихту не згубити. Тодi зав'язав хлiб, як було, i сховав собi в торбинку; i перевiрив, чи хлiб там, провiвши рукою по тканинi. Хоч хилила страшна слабiсть, вiн перемiг ┐┐; прислiплений вiд палючих виблискiв згори i димово┐ ┐дi, що рiзала очi, випростався вiн i рушив чимдуж звiдти. Враз перечепився i впав; коли пiдводився, то лiкоть приторкнув до торбинки, знов перевiряючи: там хлiб чи н┐? Там! Катранник як побачив, кого вiн потоптав, - жахнувся: то мертвий чоловiк. Одежа на трупi обгорiла в попiльний мотлох. Лiва сторона голови розбита i попечена так, що крiзь розриви червонi║ застигла кров. Вигляд мертвого болiсно вразив Мирона Даниловича, який аж знiтився в судомi i, впритомнiвши, пiшов далi; боявся i згадувати, хоч чужа смерть притягувала думки. Обережно ступав по нерiвному глинищу. I вiдчув, що лихоманки нема; вiд жорстокого струшення, на межi божевiлля, збiгла з кровi i нервiв. Але був вiн замучений страхом i болем, при вичерпаннi останнiх сил. Присiв на горбик; щоб вийти з розпуки - не вiд самого тiльки голоду - похопився ┐сти. А вже став собi скупий. Подумавши одну мить, спожива║ спершу старий маторженик з торбинки, потiм пайку вiд хлiба: як закуску. Притьма вирiзнилася думка, що непоко┐ла, поставши десь на глибинi свiдомостi, пiсля того, як перечепився об покiйника: це - його хлiб!.. Бiдний чоловiк загубив перед смертю, коли весь поранений i обпалений був. Що йому хлiб? Зоставити там, пропаде в грязюцi i золi, коли ж тут живий потребу║, гинучи. Так повинно бути: хлiб цей законно переходить в руки другого, хто теж перейшов глибиною лиха. Нелегко перейшов, а роздiлив повне горе з небiжчиком. Тiльки так можна дiлити чужий хлiб - загорьований хлiб прожиття! I помiркував тодi Катранник: "Ще гляне душа нещасного, вже з неба, скаже - бери цей хлiб, тобi треба, а для мене навiщо? Порадi║ душа, бо i по смертi помогла комусь на свiтi". Заспокоював себе знов, що нема злочину - взяти такий хлiб, а все ж була гiркота в почуттях: як це недобре, чужий хлiб взяти, в мертвого... "Ну, он що, i я прислугу тобi зроблю, проти наруги!" - вирiшив наостанок. Вернувся i, вiдломивши стовбурець недогорiло┐ лiщини, вирив неглибоку яму при згарищi, в заглибинi м'яко┐ глини. Перемагаючи страх, взявся за покiйника, пересунув його туди i загорнув. "Помилуй чоловiка, Боже!" - сказав над ним. Як помив руки в струмку, пiшов наниз, державшi┐ся за кущики на узбiччi. Обережний був - насторожений до кожного шурхоту. Пригадав собi дiда Гонтаря: "Як вiн, iду з могили, тiльки йому була морозна, а менi - пiч". Вiдходив i оглядався; мав страх, що тi, нагорi бiля вагонiв, примiтять i доженуть, ┐хн║ страхiття нависло огненним привидом i котило дим по довгiй прiрвi, почервонивши глинистi прислони i лiси на схилах. Темрява навколо втiкача, густiючи, вгортала дерева i грунт, на якому струмок перебiгав, нiби чорний, з вiдблиском вiд прiрви. Мирон Данилович вибрав для спочинку сухий виступ пiд кущами: аби затуляли вiд поглядiв згори, коли зостався просвiт на пожежу. Широкий i волохатий пiджак, що служив замiсто пальта, був пiсля купання у вимивинi з струмковою водою досить чистий: хоч i посмалений скрiзь. Треба витирати останнi плями. Сидiв тiкач, обперши плечi об стовбурцi, i незчувся як задрiмав, проти сво║┐ волi i всього страху. Нiби посунувся в глибочину iншу, нiж ця: вже без палено┐ сосни i людей серед огню. Не снилося нiчого; тiльки пiд кiнець спання настигла невиразнма тривога. Пронизаний нею, прокинувся i побачив, що огонь жахливо вирiс, осягаючи пiвнеба над прiрвою. "Мабуть, привезли багато дров i смоли, тепер би там згорiв!" - поясню║ собi Катранник. Вiн трудно, з розбитiстю в тiлi, пiдводиться. Нога затерпли, а в плечах i ребрах рiзкий бiль. Негодящий чоловiк: як труп. Коли полум'я дiйшло сво║┐ сили, стався обвал, i вибухами воно рвонулося в височину, пiдкидаючи слiпучi i хитливi течi┐, мов червонi гейзери з хуртовинами iскор i хмарами диму, - пiсля того вщухло, хоч ненабагато. Катранник вiдходив i оглядався на огненну могилу; хотiв закричати з безсилого розпачу: хто там живий, щоб вибирався коло низового струмка. Хiба поможеться?.. Одежа на грудях парувала, а черевики були мокрi - чи сушити? Нi, треба йти, а то наглядачi згори стрiлятимуть. Згадав про них i зразу ж поспiшив геть звiдти. Знов напав страх на нього - гнав безупинно далi, нерiвною землею. 21 Мирон Данилович до самого ранку йшов, угадуючи дорогу, де не мiг зустрiти "┐х". Розвиднювалося, коли прибув до дрiбного полустанка. Вагався - пiдступати до залiзничних колiй чи нi, але не було iншого переходу. Вiн прямував мимо самотнього будиночка i спинився, побачивши робiтникiв, що на платформах починали рiвняти дошки. З одного боку вломилися сторчовi стовпчики, нiби величезнi ручицi, тому вантаж соснини, струнко розпиляно┐ i чисто┐, осунувся на жужелицю мiж колiями. Укладало дво║: залiзничник, що обслуговував невеличкий потяг, i пiдлiток, тонкий, як нитка, - з нього небагато працi. В той час машинiст мав якийсь гiркий клопiт коло шипучого демона - було не до розсипаних шальовок. Ось крикнув з платформи залiзничник до Катранника: - Що, в вас тут людей нема, чи як? Катранник мовчить, думаючи: "А що ж, i нема! Хiба не зна║ш, де вони? Хочеш, покажу де..." - Чого сто┐ш, чоловiче? Помагай, а я пiдвезу! - знов звернувся залiзничник. Але ще i тепер не вiрить селянин, хоч вся iстота аж стрепенулася вiд новини: "Добре було б пiд'┐хати, бо вже, мабуть, не дошкандибаю на сво┐х". Темновусий, з пiдбiлиною, залiзничник свiтнув запалими очима, i вритi зморшки на обличчi поглибшали вiд усмiху: - Не вiриш? - Хтозна, - глухо озвався Катранник. - Кажу: пiдвезу, значить - пiдвезу. Годi туманiть, берися, чоловiче, i подавай менi дошки: складати будем! Катранник, не кажучи вже нiчого, поклав торбинку на зем