бiжить через Змi┐в яр i впада║ в рiчечку. Там, при його бiльшiй водi, греблю загачено i поставлено мiсток, попiд яким збiга║ допливний надмiр: вниз, в калабаню, по краях окриту ряскою. Здобичник закотив холошi i скрiзь почав рити, вживаючи берестовий сучок, як за часiв найдревнiших; все - при берегах калабанi i ставка, рiчечки i потоку, ступаючи вгору, 'проти течi┐, до само┐ тiснини в байрацi. Виривав корiння з тванi, визбирував поживнi низки i - в мiшок; також i листя очухрував, де м'якше: все - в мiшок. Принiс додому i сказав: - Це на обiд! Низки можна сирими ┐сти. Жували нехотя i вiдходили. Зваривши корiнцi i листя в великому горщику, налили в спiльну череп'яну миску, посолили i сьорбають. Гаряча юшка трохи пiдкрiплю║, хоч так болiсно нудить. Дiти мовчать. Аж дивно. То було, в звичайний час, заведуть голосну музику: "псти хочемо!" - тепер принишкли i нiмо мучаться; все розумiють. Звiдки в них терпець? - як в старих. Дружина i мама перерили злидення; вибрали: два рушники, полотно, одну сорочку i скатерть - мiняти на хлiб. Поклав речi в торбу господар, а цю торбу - в другу бiльшу. Почав прощатися з рiдними. Коли вiдходив вiд порога, стривожився дуже - вслiд йому тихо плакали. 10 Дотлiла на захiдному крайнебi цитринна смуга i згинула в млистих запонах, пiд сутiнками вiтряного вечора. Зiрвався снiг i косо завiяв: такий густий, що нi билинки не видно на обочинах. Мирон Данилович знав кожний горбок i вибо┐ну на дорозi до залiзницi,- певно йшов, схилившись пiд хуртовиною. Притьма наштовхнувся на гурток людський; теж - згорбленi, з клунками бредуть; i впiзнав ┐х - односельчани, сiм'я Савченка, що був на Сибiру i недавно вернувся. Всi тут: вiн, жiнка i два хлопчики. Мирон Данилович привiтався i хотiв обминути, бо - чи схотять люди супутника? Вiдчува║, як проти вiтру йому тяжко ступати, i стишу║ ходу. Савченко перший гукнув - розговорилися, хто куди мандру║. - От, iдем сiм'║ю,- журиться вiн,- не зна║м, де прийдеться жити. Крiзь снiг означу║ться кремезний чоловiк; на нiм стерта шапка, колись смушева, i подобизна бушлата; в борiдцi вже бiльше снiгу, нiж волосся. - Чого так? -_ пита║ Катранник; все дума║: може, i нам треба сiм'║ю тiкати, поки не пiзно. - Хто б пiшов, якби не гнали? - сказав Савченко.- Я, бачите, попав на заслання, бо не в тiй вишивцi нитку смикнув. А додому принiс посвiдку, що вiдбуто повнiстю i вiдпущений, бо робив за двох волiв i одного чоловiка. Тепер забрали все. Зна║те самi: село, мов стара птиця, гребеться - зернину шука║. Ми сидiли голоднi. Тодi зарiзали пiвня, останнього в дворi: був вiн, як годинник, будив раненько, а довелося порiшити. Зварили борщ i сiли до столу; хлiба зосталось пiвпаляницi. Де не вiзьмись комiсiя - приходить розкуркулювати, щука скрiзь. Нiчого нема, так вони борщ i хлiб по┐ли. Пiсля того вибили вiкна i звелiли: "Вибирайся з хати!" От, хилимо пiд метелицю. Лихо! Треба цiлу нiч iти: до жiнчино┐ сестри - ┐┐ чоловiк працю║ в правлiннi колгоспу i ┐здить кiньми; одвезе за вiсiмнадцять верст до мiстечка. Звiдти доб'║мося до города, коли грошей стане, i пiдем до мого дядька, нехай щось придума. Вiн добрий слюсар; якби коло нього роботу знайти! На перехрестi стали прощатися. "Чого людей по свiту ганяють",- дума║ Мирон Данилович, глянувши на Савченка, злиденно вдягнутого, що снiг облiпив, приподiбнивши до привида. Жiнка бiля нього, блiднюща i тонка, в благенькiй кожушанцi, латанiй i перелатанiй, пiдперезанiй мотузком. Сiра хустка опущена, бо снiг забива║ зiр. Два хлопчики ┐хнi: один за материну руку трима║ться, другий за батькову,- в сукончатих "ушанках" обидва i в старих пiджачках, натягнутих по два на кожного: рукава нижнi видно з верхнiх рукавiв. Розiйшлися стрiчнi на рiзнi сторони; хуртовина роздiлила, обкидавши перехрестя. Засiювала суцiльною многiстю i, мов пеленою, вгортала степ. А скоро вiдмiнилася снiжинами: однi великi, як пiр'я, мiж ними непочислимi меншi... Кудись летiли разом, нiби сам простiр рушав, вiдносячи ┐х. Часто змiшувалися в вири, втративши напрямок i силу, але раптом повiвом зразу ж далi мчали. Неслися страшенно хутко, нiби вистрiленi, i миттю, змiнивши рух, кидалися самогубцями на землю. Потiм величезною масою, притишенi, движуть плавко; i знов, рвонувшись, бiжать! - без кiнця, без перерви: в далечину, незупинним безумством хуртовини. Закривають весь свiтi - все несамовитiше; часом, як вiд крил бiло┐ пожежi, з скаженства сiянi. Iнодi такi невстежимо швидкi, що зливаються в поземнi пасма, мов струни моторошного телеграфу, через який перебiга║ звiстка про свiтову бiду... "Ну, й завiяло! дихати не да║",-поскаржився в думцi на негоду Мирон Данилович i став: трохи перепочинути, коли снiжини знов жахливо стовпились, наче не встигаючи бiгти в невiдому браму. Згодом наповнили весь обшир, як зiрки небо, i тихо осiдають, та тiльки - на хвилину, i зразу ж знов мчати! Обернуться i закружать дикий вихор: обходити в неосяжнiй лiйцi - спусковi вселенсько┐ прiрви, звiдки шарпнуться вбiк, на обличчя землi. Обсипають кожен прижовклий кущик, мертву траву, бур'ян, дрiбнi деревця i горби, наповнюють вижолобини бiля них i вибитi колi┐ на дорозi. Понеслися! Летять, нiби влучають в невидимi марева, коло степових могил: не вичерпаються i не втомляться бiгти блiдими бджолами нещастя, що жалять душу, обвiявши ┐┐ холодними смутками. До станцi┐ прибився Мирон Данилович пiзно; хуртовина стихала, поволi ведучи снiжини навскоси через свiтляну дiлянку помаранчевого лiхтаря - на-цеглу. Скрiзь пiд стiнами, на камiннi, люди: в лахмiттi, знiченi вiд холоду; ┐м довго ждати, бо потяги дуже спiзнюються. Катранник з натугою проник крiзь юрму при схiдцях чергового потяга i, вскочивши в вагон, поспiшив зайняти верхню лаву. Зразу ж поклав торбу в голови i випростався на брудному деревi. Пасажири никали в переходах; гомонiли, клали i забирали речi, закурювали, щось жували, зрештою притихли,- Мирон Данилович змiг задрiмати пiд мiрний стугiн. Через якусь годину, вiдчувши крiзь сон, що хтось промацу║ напрямок до внутрiшньо┐ кишенi пiджака, вiн шарпко скинувся i грiбнув по загроженому мiсцю,- спiзнився рухом... Темна фiгура безшумно майнула, мов тiнь, крiзь вагонний сутiнок, ледве просвiтлений вiд кволого мерехтiння пiд стелею, i розтанула: хутко i примарно, нiби не була, тiльки приснилася. Вiн довго не мiг заснути знов, так розхвилювався! - ось, дрiбнi рублi в нього, останнi, на квиток додому: вернутися до сiм'┐, що, тремтячи, дожида║, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотiла занапастити всiх. Лiг на бiк Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню i придавити вагою тiла - до лави; також руку приклав на пiдступi до гаманця. Спав тривожно. Марева розкиданi снилися, втопленi в безмежну тривогу, бiгли швидко i прикрi були, i невиразнi - не мiг згуртувати ┐х. Почав з мукою, висловом розпачу, домагатися в когось: "Вiддай! Вiддай, кажу тобi!" - щоб той вернув рiч, схожу на глиняний кухоль, з якого дома воду п'ють, лише темний. Домагався з несвiтським болем душевним, а той - хтось, жахливо недобрий, не хотiв вiддати i великим димом перемiнявся: нiхто не мiг би його торкнути; взяте пропало. Але серце криком прагнуло вслiд, поки не зморилося вкрай, i вiд того стало гiрко в грудях,- подих стиснутий!.. Катранник прокинувся; болiв бiк, натруджений об тверду поверхню, i лiкоть отерп - треба перевертатися поволi, обперши другу руку об перегородку. Потяг став надовго в нiмотi степового простору. Враз сiпнувся залiзними суглобами, i рушив з мiсця; спершу сунув повiльно, мов слимак, поки розiгнався на добру хуткiсть. Настала пересадка. Ждання без кiнця i знов - терзання в навалi до вагона. Знов стояли годинами: то на глухому полустанку, то просто серед снiжного поля. Блiда зоря свiтова змiнила нiч - розлилася по холодному полю, запнутому сiрою завiсою, куди, синiючи, вiдходили перелiски. Мирон Данилович весь час тривожився: не про┐хати б Воронiжчину! Озвався сусiд з нижньо┐ лави, старкуватий горожанин; його капелюх - обшкрябаний i вижмаканий, але чиетий на диво. Вуса з пiдвусниками i борiдка, пiскуватi i претонiсiнького волосу, так ретельно розчесанi, наче розкресленi на паперi. Вражала рiзниця мiж виглядом обличчя, вицвiлого, в ниткуватих брижках, i ясними, як брунатне скло, очима - незвичайно спокiйними. - Бо┐теся проминути? - вам куди? - Воронiжчину треба... - I менi туди! - зрадiв дiдок.- Я дорогу знаю. Приглушив голос: - Мабуть, мiняти? - Чого б же ще?.. - Всi за тим. Держiться мене - я вже там був i дечого привiз. Багато ворiт бачив. Дiти в вас? - Тро║ в хатi, та ще ми, старшi: ротiв досить. - Е-е! - труднiша доля. Що - на обмiн? Мирон Данилович перечислив речi, а дiдок хмурно замислився, мов розв'язуючи задачу; потiм в роздумi пожував порожньо, не розкриваючи рота. - От що: борошна багато не намiня║те; достанеться торбина, одберуть на станцi┐. Зерна теж дадуть мало - з сiм'║ю, як ваша, довго не продержитесь. Берiть лузгу, два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо ┐м лузга? А в нiй сила з зерна. - Хоч би лузги, бо вмремо,- сказав Мирон Данилович. На станцi┐, куди прибули, всюди облава. - Гляньте, обмiтають потяг з Воронiжчини! - шепотiв дiдок. - I хто ж команду║? Круки душо┐днi. Мiлiцiя i "круки" обшукували всiх, переходячи з вагона в вагон; торбинки, клунки, вузли, мiшки, сидори,- все тягнуто пiд жаденющi очi оглядачiв. Скрiзь запускаються причiпливi п'ятiрнi, що звикли до одного зусилля: грабежу останнiх харчiв людських. Жiнки в плач. - Чи ┐хнi сльози поможуться? - сказав Мирон Данилович. - Нiяк! Примовка ║ про сльози. - Що ┐м столиця не вiрить?.. - То не все. Кровушку берьот. - Ще як! Цим держиться. Тягнувся трус; плач ограбованих жiнок, що, намiнявши на рештки одягiв чогось ┐стiвного, везли до примерлих дiтей i тепер стратилися: плач стояв на всiй станцi┐, тяжкий i розпачливий. Нi мiлiцiя, нi червонi жандарi чи, як ┐х назвав дiдок, "круки душо┐днi" з гострими очима, анi трiшки не зважали на горе; злiсно вишарпували злиденнi бебехи з жiночих рук; штурханами i ┐дкою лайкою вiдганяли геть, хто впрошував. Надивившися на державний розбiй серед бiлого дня, сусiди понуро мовчали; а ┐х потяг прибув, куди треба: в омрiяну Воронiжчину. До села йшли. Прикрiсть на серцi, як камiнь. - Ви колгоспник?-пита║ старий. - Нi, одскочив, я "iндус": так дражнять одноосiбника. - Чому ж ви так? - Бо то - татарщина. Одкаснися сво║┐ душi, стань побiгайлом. Об кусок рельси дзвякнуть, i ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що заробив, не бачиш; ти жили собi рви, а другий дурно рукою водить, мiра ж рiвна: робочий день. Погана витiвка - на розор. - Не скажiть! Витiвка хитра. Зна║те, за яку цiну добро з колгоспiв беруть?.. За десяту часть i ще меншу, супроти цiни в магазинi, де це спроду║ться... люди, капiталiзмовi не снилось! - Хвалять, що то дорога в радiсть, а я думаю - в хлiвець. - Бо силуванi. Якби сво┐м намiром, то з хлiвця палац би втнули. А раз душа не прийма - пустяк дiло! - Хто не хоче, того чорнять: ворог i пiдкуркульник. - Ворог? - смi║ться дiдок.- Проворна вигадка. А скажiть, чого так повно репету, галасу, гвалту, мовляв, скрiзь ворог i скрiзь? - чого день i нiч кричать, i ревуть, i надриваються, аж вуха всiм глушать, кругом повторюють без кiнця i краю, i роздруковують без числа в газетах пiдряд, аж очi слiплять,- тичуть в уха, в очi, в рот, в нiс, що аж очумiли люди,- чого так i навiщо? - Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови. - Отож! Ярмарковi джмiлятники кричать: "Держи!" - i показують на когось, хай народ туди глядить. - Значить, вони...- почав Мирон Данилович. - Це ж саме i значить! - перебив дiдок.- Не вимовляйте, бо десь вирветься само i тодi смерть. Кожного, хто зна║, що то "значить", уб'ють, i його сiм'ю теж. Бо вiдкрива║ться, як пророцтва сповнено: про сатану i звiра, йому службового, про виконавця i жовту одежу, в якiй вiн князю║ - при кiнцi вiкiв, що ось тепер приходить. - Може, ще нi?.. - Вже приходить! - настою║ дiдок.- Вже близько. Наш вiк пошвидшав: згори сунеться. - Це ж як - близько? - А так: скiльки дороги вам додому? - Та, буде! - Дивiться: скiльки про┐хали з дому, то - як всi минулi часи, а остача - як вiд нас, он, до крайнiх хаток. - До хаток? - диву║ться Мирон Данилович, глянувши на околицю села.- Мало зосталось... - Мало! Слiд жити, мов ось, перед гробом стою. - Це трудно. - Воно полегша║; треба рiшитись. - Пiзно вже: нас i так поставлено бiля трун. - Бо слiд! Бо забували. Дiдок дедалi сумовитiший; потiм i затих. Коло самого села спитався: - Як звуть вас? Ми досi - нiби чужi. - Катранник Мирон. - Мирон? - так i зватиму. А я - Прокiп; кажiть: брат Прокiп. пх випереджали гуртами при┐жджi i, входячи до села, зразу висипалися в вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи дверi або стукаючи цiпками об хвiртки i ворота, що означало виклик на торг. Декотрi мовчки стояли проти дворiв, ждучи, що господарi побачать i запросять самi. Не багате село, але ще не обдерте, як там - дома. "Чудний чоловiк! - гада║ Катранник про супутника.- Не питав, як звуть, поки прийшли, мабуть, стерiгся мо║┐ недовiри, мовляв, вiн вивiду║, бо вiн перший заговорив... Нi, вiн добрий! Чому "брат Прокiп"? Хiба з таких, як пiчник: в них прийнято". Тим часом брат Прокiп провадить супутника дрiбними вуличками i завулками до сiрих ворiт при кiсткуватих тополях i входить, як давнiй знакiмчик господарiв. Тепло в хатi. Двi жiнки, з похожостi ┐хньо┐ - сестри, обидвi веснянкуватi i лобатi, в зелених хустках, поралися бiля стола i мисника. Дiдок вiдбув звичнi чемностi в привiтаннi, з розпитами про здоров'я всiх без винятку, i почав торг. Викладали речi, розворушували, вивiряли на мiцнiсть-на "розрив", просвiчували, пiднявши проти вiкна, i вивертали, вислiджували рубцi; також пересiвали з долонi на долоню, клали на зуб i язик, нюхали, розтирали в пучках, як слiд. Докiнчивши обмiн, гостi з'┐ли по мисцi теплого борщу i вiдкланялись. Дiдок мав крупу i мiшок лузги, а Катранник - два мiшки лузги i пшоно. - Порадую сво┐х,- сказав дiдок.- Трудно нам: жiнка не здужа║ робити; дочка, сiмнадцяти рокiв, одиначка в нас, туберкульозна. Вчиться - ┐й харчiв кращих треба, де взяти? Я роблю в палiтурнi, дiло знаю, бо тридцять рокiв практики, а зарплатня яка? Копiйки? Бува, роботи набiжить, до ночi потiй; потiм пусто, я вiдпрошусь на день, - звичайно, з платнi вичитують. Мирон Данилович хотiв промовити: "Бiда!" - i здержався; то правда, що бiда, але в цю хвилину чого нарiкати? Вiн остерiг: - Коли б нам довезти вимiн!.. Вага зростала на плечах, нiби кожна пшонина робилася залiзною, непереможно тягла вниз, i лузга ставала - як цегла, ломила плечi. Завiяв снiг i стих. Часто вiдпочивали супутники, геть засапанi. Як притяглися до станцi┐, зразу ж застояли чергу по квитки. З речами отаборилися поблизу, пiд стiною; i ждуть - пiвдня. Наближа║ться година квитки брати, аж тут облава. Станцiю оточено. До кожного клунка пiдходять: "Розв'язуй!" - переглядають i перетрушують. На щастя, крупи, пшона, лузги не вiднiмали того дня. Борошно грабували пiдряд. Мирону Даниловичу i брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв суховидий, але широкораменний чоловiк у рудому, нiби ржавому, пальтi: мав три пуди борошна - все загарбали "круки". Мовчав остовпiлий, бiдолаха, нiяк не мiг до тями прийти; зрештою вимовив: "Останн║! Тепер - всiм кiнець!.." Жiнки, ограбованi, як той чоловiк, горювали голосно. Осторонь стояли головнi обдирщики: два в формi установи "крукiв" i два в штатському - теж гайворони, хоч в iншому пiр'┐, з парткомiв, "шишки" звiдти. Вираз презирливо┐ нудьги вiдтягав ┐м нижнi губи, коли перекурювали папiроси, вiдвертаючи обличчя набiк: нiби ┐м навiки байдужно, однак з найхижiшою гостротою темних зiниць стежили грабунок - чи вiдбува║ться "чисто", себто без пропускiв. Лементи жiночi проходили мимо: незначущо для них, нiби снiг, що знов зiрвався з жалiбним вiтровим шумом по всьому неозорому полю. Сипав проз стiни станцi┐, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку до ребер матерiв i дiтей. - Зна║те, чия воля викону║ться через отих? - показав дiдок на розпорядчикiв. - Чия? Партiйний цар - ┐х воля. - А через нього чия? - Свiтово┐ корчми. Повно золота i чортiв. - А далi? Мирон Данилович мовчить, i дiдок, спочутливе глянувши на нього, пiдказу║ вiдповiдь: - Звiра! - Звiра?.. Якого звiра? - Того, що в злiй збиранинi твориться. Але напроти нього, з багатьох теж, церква згуртована, як великий голуб. Вороги ж ┐┐ складаються в подобництвi звiра: вiн з дна морського виходить, це - з життя народiв, де всякi хвилi котяться. Вилiз вiн з багна в образi компартi┐,- зразу кинувся на сiм'┐ людськi; розрива║ ┐х, бо сказано - звiр. I вiн не останнiй; будуть злiшi. Потiм всiх придавить один. Поставить на всякому спокушеному знак: що думати i що робити. Хто вiдступа║ - кара! Всiх супротивних йому, але вiрних Христу, виклинатимуть i вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахiв - огнем, залiзом, голодом; подiбно тепер робиться. Погiрша║ люто при останньому звiрi... Скибки хлiба не дадуть, коли не покажеться знак на лобi i на долонi, кладенiй вiд князя, що при дияволi ходить. - Це ж ми бачимо! - Бачимо це, а не видно нам, що князь i пан цього сидить близько на престолищi... Вiн не в пеклi: там горяч i туди вкинуть його в судний день. Тепер же ширя║ пiд небесами - в воздусi, так названо простiр мiж небесами i земним свiтом, iнший простiр, нiж повiтряний i зiрковий. Там нiчого нема. Страшне море грозиться з марюками: стрiча║ кожну душу - зараз по смертi людини. Тiльки вкрiпленi серцем до Церкви врятуються з прiрви: однаково, чи православнi, чи з других приходiв. Тут, мiж нами. Церквi дано силу - зiбрати всiх добрих, в останнi часи спасiння. Держiться твердо, бо сказано: хто вiрний до смертi, одержить вiнець життя. В годину скорбi смертно┐ вiдновiть правду перед очима! Ну, пора: потяг бiжить. Мирон Данилович був забраний всi║ю думкою в пояснення дiдковi, рiшучi i гострi, що аж обпiкали голосом i вражали баченою височiнню. Он воно! - мов дверi розчинились перед зором. I вжахнула вселенська безодня, перед якою душа втiшиться думкою тихою i висвобiдною - про порятунок, дужчий за смерть. Прибув потяг; почалась веремiя коло приступцiв. 11 Хуртовина не вгавала цiлий день i цiлу нiч, замiтаючи навкруги: все - бiле i обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю з морозним пилом, що закрив землю з поживними корiнцями. В хатi нiмо i всiм така зимнiсть, як в могилi: не вiд самого нетоплення, коли стiни вихолоднiли, але також вiд занепалостi, з голоду. Дров мало: зосталось трохи дощок i трохи хмизу в пiдпiччi, треба берегти, щоб юшку зварити, бо дiти зовсiм охлянуть без теплого. Кожне терпить про себе i кона║ мовчки. Бабуся занедужала: лежить на холоднiй печi, не може руки пiдвести. Дiти, забувши про свою бiду, припадають до ┐┐ плеча; беруть ┐┐ зморщенi стемнiлi руки в сво┐ долонi i до обличчя собi тулять. Бояться говорити голосно, щоб не хвилювати ┐┐. Дарiя Олександрiвна вкинула в горщик жмiнку пшона: вiд рештки, яко┐ вистарчало - хоч трохи зварити i посьорбати з миски двiчi на день. В сара┐ знайшла купку поколотих тонких пенькiв i стару солому, а зовнi, пiд стiною, вiдтрусила з снiгу соняшничиння. Витягла розхитанi кiлки з решток тину; порубанi, пiдуть в пiч. Через день, це було вранцi, Дарiя Олександрiвна згадала: близько самого прислону над струмком, зосталися невиконанi бурячки. Як вона про них забула? - можна зварити борщ i недужiй поможеться. З лопатою пiшла на грядку. Вiдгрiбши снiг, копа║ мерзлу землю i вибира║ бурячки. Все дрiбна дрiбнота i небагато, на один раз в чавунi зварити. Пальцi змерзли, аж зашпори заходять; довелося снiгом розтирати. Несла в вiдерку здобич i думала: всi дома зогрiються i повеселiшають. Вернулася в хату i почина║ перемивати бурячки. Меншi дiти сидять на полу, закутанi - хто собi яку лахмiтину забрав, i стежать маминi рухи; старший на лiжку, нiби спить, хоч тiльки очi заплющив. Дарiя Олександрiвна хотiла врадувати стару. - Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогоднi легше? Нема║ вiдповiдi. "...Мабуть, мама сплять",- подумала так i знов пора║ться з бурячками; а зауважила, що якась незвична тиша на печi,- нервами вiдчула: це не так, як завжди. Зда║ться, дивна вiдсутнiсть настала в хатi. I це вiдчуття все наростало i все дужче непоко┐ло Дарiю Олександрiвну. Вона злiзла на пiл i пiдiйшла до печi; тихо, тихо пита║, аби не розбудити, якщо стара спить, але, коли не спить, щоб почула. Тишина. Прихилилася тодi Дарiя Олександрiвна - глянула в обличчя старiй, i враз такий страх i бiль обгорнув всю iстоту ┐┐, що вона нестрималася i розпачливо скрикнула: "Мамо!.." Перед нею лежала стара з закритими очима, такими глибоко запалими i темними в заглибинах! - а застиглий рот був трiшки вiдкритий. Взяла ┐┐ руку Дарiя Олександрiвна: холодна рука! Безживна, нiби сама кiстка в рукавi. Тодi жаль з гiркою образою за оце життя, закiнчене в нещастi, але все праведне, все свiтле,поранив, дуже поранив серце. Була ┐м стара, як великий янгол: тiльки ними жила i для них була в не┐ вся думка i праця. Дарiя Олександрiвна мовчить бiля печi, а сльози бiжать, бiжать неслухнянi, одна по однiй - нiщо не спинить ┐х, тiльки часом судома струсить груди i плечi; i нiчого не бачать очi за плачем. Лише чу║ вона, що дiти всi збилися бiля не┐ i меншi квилять. Коли втихли меншi, видно було: вони наляканi; i говорили тихо, шелестiли, як пташенята. "...Бубуся мертва", - потiм повторювали, не то переконуючи самi себе, не то питаючи маму. Дарiя Олександрiвна спорядила стару на вiдхiд i, з помiччю старшого сина, перенесла через сiни - на стiл, в другу хату, що стояла останнiм часом зачинена. Так i говорили, як треба було зайти туди: "в другу хату", хоч то тiльки половина житла. - Андрiйку! - наказу║ пошепки мати. - Пiди принеси свiчку: вона в скриньцi, i сiрники - на карнизi. Принiс хлопець, що мати звелiла. От, горить свiчка в руках бабусi, кидаючи блiдий посвiт на обличчя, що так пожовкло i вкрилось тiнню, так схуднуло i запалося. Сама шкiра вкрива║ череп. Але вираз був спокiйний. I навiть здавалося: ледве помiтний вiдтiнок врочистостi оповив обличчя. - Молiться за бабусю, щоб Бог прийняв у Царство! - просить мати, стримуючи плач i з зупинками вимовляючи слова. Послухалися малi, посхиляли чола: шепчуть, хто як умi║. - А тепер iдiть, мо┐ любi, я сама побуду коло бабусi! Чу║ мати, як вони перейшли через сiни в свiтлицю i дверi зачинили. Вида║ться ┐й - тут стара десь i глядить невидимо, з нею говорити можна: почу║, коли проказати. - Мамо!-втишуючи серце, просить вона.-Я знаю: ви нас любили i все для нас вiддали, собi не взяли нiчого; ми такi виннi перед вами, дуже виннi, не пам'ятайте, чим ми вразили! Дарiя Олександрiвна присiла долi, притулилася головою до дошки стола i знов так гiрко i невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос, щоб дiти не почули: нiби струмок залив обличчя; поки притихла. Пiдвелась i стояла, закривши обличчя долонями i хитаючи головою в вiдча┐. Витерла сльози i пiдождала, поки очi висохнуть - не хотiла, щоб дiти бачили. Виходячи, погасила свiчку в руках покiйнички, бо впастимiг огонь i запалити одежу. Того дня в хатi нiмо було, як нiколи; майже i не говорилося нiчого. Тiльки коли мати посилала Миколу по воду, то докладно розповiдала, як треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна впасти i скалiчитись. I все остерiгала дiтей, нехай так багато не п'ють. Вони надто вчащали до цинкового вiдра з водою, що стояло на лавi, коло самого вiкна - першого вiд дверей, i, набираючи глиняним кухлем, жадiбно припадали. - Здержуйтесь! - казала ┐м, коли до кухля пiдходили.- Не треба зайвого, бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу люди ходять? Воду п'ють надмiру, i ноги припухли; декому вже - наче колоди, ганчiр'ям обкутанi: ┐х важко переставляти. Опухлi ноги швидко обморожуються, ┐х треба добре обмотувати в лахмiття i зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того лиха? Здержуйтесь!.. пли борщ - бабусин стiлець стояв бiля стола. Цi║┐ ночi недовго спали. Дарi┐ Олександрiвнi привидiлося, що десь ┐┐ чоловiк гинув: та провiстка пронизала ┐й груди, мов спис, i прогнати вдалося тiльки рiзкими зусиллями душевними, як закляттям. Дiти питали, чи тато скоро вернеться; були якiсь наляканi,- ┐й здалося, що вгадали ┐┐ страх. I хоч ┐х переконувала, вони враз, мов покаранi, принишкли. Олена зовсiм стала схожа справдi на тiнь: ручки тонкi, як соломинки. А найстарший, похилившись на лiжко, неначе вiд втоми, але не хвороби, промовив: - Я так лежу, як бабуся. Мати на нього руками замахала з тривоги, вiд яко┐ свiт ┐й стемнiв: - Мовчи, що ти кажеш! Вiн не вiдповiдав i не сперечався: сказав, що мав на думцi, i лежав тихо; видно, мав знання про свiй час. Губи темнi, мов запеклися. Аж чорно в кутках очей, при перенiссi. Обличчя висохло, i високий блiдий лоб, нiби з крейди струганий, неприродно виступав i мов мерехтiв: так, протопившися в снiг, тлiнка з дубового корiння дивно бiлi║ вдень, але без свiтучостi, що - в темрявi. Мати присiла до Миколи, гладить йому чоло, вiдгортаючи чуб: сухий, як давно скошена травка. В iстотi хлопця вже нiби стихло життя, хоч вiн рiвно дихав i ворушив рукою бiля горла. - псти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,- зашепотiла мати, як з лихоманки, i не знала, що тепер робити. Вiн спокiйно глянув широкими i пристиглими очима; довго мовчав, зрештою, вимовив, заспокоюючи маму: - Я ще житиму. Вирiшила його лагiдна душа, над чим мучилась, i мирно приймала все, як тече. Очi закрилися йому на сон. Мати безшумно вiдiйшла: нехай спить i вкрiпиться душею з вiдпочинку: вiдiйшла, як примара, сiла в сво║му кутку, на полу, i здаля дивиться. Хоч би хотiла слово вимовити, не знайде сили на серцi: дивиться, навiть не плаче, коли чу║, як натемнiла над нею найтяжча хмара, ┐┐ первiсток вже ┐й не належить i вже нiкому. Вона в хатi найхудiша; трималася спромогою, дивною ┐й самiй. Тiльки раз подумала: "Це вiд терпцю мого давнього!" - бо справдi з ┐┐ сирiтського життя приходило такого болю i прикростi, образ i хворостi, що все стерплене зiйшлося сьогоднi, як спромога проти змори i немочi в голодi. Сидiла без згадки про час: дивилася, як спить син; нiби стерегла при життi. Меншi теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матерi i смутно очима свiтять. Просидiла до вечора, i втома з темрявою схилила ┐┐ спати. Рано хтось торохка║ в вiкно; Дарiя Олександрiвна перша, з самого стукоту вгадала, що то - чоловiк. Дiти встали, i коли ┐х тато переступив через порiг, тягнучи добутки, то меншi радiсно викрикнули i кинулися до нього: Андрiйко обхопив i не вiдходить, а Оленка взяла лiкоть тата мiцно в обидвi руки, зчепивши пальцi, аж повисла, мов грушка з гiлки. Пiдiйшов зразу ж i Микола, береться за мiшки, помогти батьковi. Меншi дiти так i виснуть; вiта║ться з ними батько, беручи ┐хнi лиця в сво┐ змерзлi долонi. Без кiнця втiшнi дiти йому i любi. Ось, побувши далеко в цi днi, вiдчув, що i не жив без них, що вся душа його - тут, i одному без них не варто на свiтi ходити. Вони враз примовкли i спонурились, хоч ┐м така розрада в хатi, нiби самi з могили повиходили. Дружина теж, привiтавши Мирона Даниловича, вiдразу затихла i сто┐ть, похиливши голову. - Де ж бабуся? - пита║ вiн дiтей. - Ще рано, а ┐┐ нема. Всi мовчать. - Чого ви не кажете, де бабуся? - голосно спитав, поглядаючи на маленьких, i потiм обернувся до дружини. Вона хотiла щось сказати, але не могла; витерла очi кра║м хустки i, взявши чоловiка за руку, повела а другу хату: - Нема║ в нас мами... Привела його до покiйницi; вiн на коротку мить спинився, коли побачив матiр на столi: в руках свiчка, гнотик яко┐ чорнiв коло грудей, як кiготь - серед воскового обiдка з прикипiлими краплями, гаслого кольору, нiби глина i самi руки. Пiдiйшов близько Мирон Данилович i застиг, мов стратився, i непорушний стояв поруч дружини, коли вона знов свiтила свiчку; не мiг стямитися з несподiванки, що зустрiнула в хатi. Враз прийшло чомусь вiд спогадiв: як досвiтньо┐ години, нiби тепер, але ще коли був юнаком, ┐хав до цукроварнi на заробiтки. Мати прощалася коло порога; вийшла вслiд йому i спитала: "Хто ж тобi ┐сти зварить?" Тих слiв материних не мiг нiколи забути. Знов прийшли в душевний слух i вiддалися нестерпним жалем. Була мати - як свiтло з височини, i втратилося, i такий бiль тепер, такий пекучий, що не можна йому витримати - похилився вiн до покiйнички, тiльки i сказав: - Простiть, мамо!.. Сказав i знов затих. Постояв нiмо. Поцiлував руку матерi i вийшов з хати, як поранений. Простував до сараю - труну робити. Поки ладнав i тесав дошки, металася, мов киданий приск, думка, привiяна вiд дiдка. Вирiзнявсь поволi здогад: отут навколо дiють духи лютi, несвiтними шулiками i яструбами насiдаючи - вiд обширу мiж небом i нами: так казав брат Прокiп. То ж ┐хня напасть оберта║ i мiнить все в чорноту, дода║ гниття i жах, про який серце бо┐ться здати собi знгг. Он як! - привиддя терза║, знаходячи свiй подiбок поганяй в провинах душi i чiпляючися за нього: свою власнiсть. До часу!.. Бо скоро Вседержитель Христос огненною силою вразить хижакiв, а вiрну душу покiйно┐ матерi, що терпiла, нагородить вiнцем, який не вгасне. А... "Таки обступлять мене темрявцi, - зрештою подумав Мирон Данилович. - Мене задушать, бо знаю причину". Збив труну з старих дощок, принiс у хату i вдвох з дружиною став споряджати матiр до похорону. Потiм, взявши лопату, пiшов яму рити. Вибрав куток бiля вишень, що колись так бiло, бiло в свiтлiй тишинi i прозорих тiнях, нiби бризком срiбним обсипанi, розцвiтали першими в саду, i мати любила сидiти коло них, часом спiваючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то - пригаданi спiви з молодого вiку: спiвала i тужила, споминаючи покiйного мужа. Забрано на нiмецьку вiйну зимою; прислав один лист i з того часу - жодно┐ вiстки. Далеко в безiменнiй могилi його загорнуто. Де горювала мати вдовою i згадувала молодий вiк, нехай спочива║ до години, коли всi будуть покликанi. Мирон Данилович копав трудно, з перервами - аж до надвечiр'я, поки поглибив яму. Нести труну в садок не змогли,- поклали на санки, зразу ж за порогом. Батько i Микола тягнули, а Дарiя Олександрiвна i меншi дiти вдержували рiвно i помагали везти. Поставлено труну бiля могили; потихеньку спущено ┐┐ на дно, в примерзлий грунт. Катранники стояли навкруг i довго не загортали яму: не була ще покiйниця тойсвiтньою для них, зоставалась така, як i вони всi, ось тут, перед ┐┐ очима. Не хотiли холодною землею вiддiляти вiд себе. Сiм'я в найтiснiшому крузi незначностi серед свiту бiлого жила рiдним гуртком, де одне було для одного дороге, як весь свiт. Рiденькi снiжинки пролетiли, мов поткалися першi в саван: з хуртовини. Катранники стоять коло самого краю ями - нiхто слова не каже. Закрив очi собi тремтячою долонею Мирон Данилович; тодi дружина, маючи це за знак, звелiла дiтям: - Прокажiть за мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царствi! Батько перший кинув грудку землi на домовину, за ним - iншi; i почав вiн загортати. Зосталися сиротами без бабусi. За всiх думала i втiшала кожного,- тепер ┐┐ нема. Нiби половина життя в свiтi, вiдiйшовши, згасла: до того смутно i порожньо стало навкруги. Мирон Данилович нагорнув могилку; тим часом пустився снiг. Ще постояли трохи, перехрестилися всi i пiшли з похорон: господар вернувся в сарай - збивати хрест, а жiнка i дiти в хату. Темнiла в саду свiжа земля над покiйницею, що переселилася в хату, неопоряджену нi вiкнами, нi дверима, тiльки стiни холоднi тиснуть. Полонять iстоту, схожу на звалений жертовник, що з нього сполох постiйно тремтiв. Тепер кiнець. Всi рiднi мусять вiдсторонитись, бо вернено iстоту в початок ┐┐. Оточу║ зима - бiлими подiями. Снiжинки, зiбравшися, поблиснули бистро, як голуб крилами, що ста║ на пiдвiконня. Побiгли над самою садибою, а в височинi завихрилися: снiп враз розв'язаний i розкиданий стеблинами на сторони. Поривна завiрюха! - промчала i засипала повiтря. Але над похороном снiжинки коливаються легко сво║ю численнiстю i тихнуть, оповиваючи грудки; скоро зовсiм закрили, i коли Мирон Данилович нiс хрест укопувати, не впiзнав могили: вся бiла. Оленка з вiкна бачила, як снiг притрушував гробок, - сидiла i стежила. "Там бабуся мертва!" А зовсiм живою собi уявляла покiйничку; от, прозвучить поклик. Навiть чути, чути голос, мов звичайно вимовля║ться "Оленко!" - вона здригнулась вiд несподiванки i хотiла мамi крикнути, що чути, як бабуся говорить. Та нi! - не треба виявляти, нехай це буде так. Тепер гарна могилка; над нею тато поставив хрест, що скоро теж зробився бiлий весь. Снiг летить густий i частий: закрив i могилку, i сад, потiм запорошив i шибку, до яко┐ пiдступили вечiрнi сутiнки. 12 Мирон Данилович i дружина беруться до лузги; товчена в ступцi i пересiювана, точиться новою речовиною. - Щось, наче борошенце! - визначила з недовiрою господиня. Це "щось" не зовсiм розбите. Доводиться знов крутити до вiдчуття нещасно┐ знесиленостi в грудях, мов хворостi - з зiтханням, схожим на стогiн. Аж зрештою речовина остаточно змiнила вивляд i, зачерпнута на долоню, порадувала Дарiю Олександрiвну. - Вже пересипа║ться, як борошно. Можна пекти. Зготовлено печиво, при нетерпеливому жданнi дитячому i загляданнi в пiч. Вирiшиться, чи житимуть, харчованi з лузги. Чи - гинути. - Чого ж? Смак вiд хлiбного,- сказав господар. - псти можна! - додала дружина i пита║ дiтей: - Як вам? Микола розкуштову║. А меншi ┐дять швидко i без болiсного кривлення, як було вiд макухи. Однак доня поскаржилась: - Гiрке, гiрке! Старшi згоднi, що - гiрке; спершу ж боялись вiднадити. - Гiрчить, як полин, хоч хлiбний дух! - ствердив тато. - Полин, не полин, а ┐сти можна; звикнемо,- поправила мати, говорячи до малих.- Добре, що дiстали. Микола, надкусивши, пожував повiльно i тихо поклав кусник. Знов лiг. Меншi враз перестали ┐сти. - Що ж робити? - турбу║ться Мирон Данилович.- Якби маляс... - Добре: пряники будуть! - схвалю║ жiнка.- Спочинь сьогоднi, а вранцi пiдеш. Зараз пшоно зварю. Кашу, що вкипiла як слiд, ┐ли, нiби на празник. Микола пожвавiшав i вибрав ложкою до лусточки. Рано господар вирушив на цукроварню, взявши цiпок i вiдро з накривкою. Скрiзь навiяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур i бережучи сили. Почина снiжком трусити, але дорога вiдома, як своя долоня. I стовпи значать. Снiжок раптово стих - вийшло сонце: обсипало степ, що став слiпити страшенною бiлiстю i запалювався iскрами, через якi пролягли, синiючи, тiнi вiд стовпiв. А знов хмари низько зайшли; тодi посiрiло в степу. Стемнiв снiг i тiнi розтанули. Подорожньому здавалося: без кiнця йшов. Он, за бiлими деревами, огнистi прямокутники вiкон; селяни тягнуться до димного дворища. Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези вiдро: спершу зрiвноважено його, потiм наповнено темною i тягучо-густою рiдиною, подiбною до меду, тiльки ж запах нудкий. Вiдро накрив покупець щiльно, нi крапля не процiджу║ться; зверху ганчiркою обмотав i, вмiстивши в мiшок, закинув собi на плечi. Вже i заводський двiр з ковтунами димовими i пасмами пари, мазутною чорнотою серед снiгу i рудизною цегли, стукотом пiдвiд i висвистом паровичка, частим дзенькотом допомiжних цехiв i потужним стугоном центрифуг, що доходив вiд головного корпусу,- видався веселiший, нiж попереду. I степом iшлося жвавiш, хоч вага ломила рамена i гнула на снiжну дорогу. Став вiдпочивати. Радiв: будуть мастити малясом печиво i збивати прогiрклiсть - вiд сиростi взялася, чи що? - або готувати малясники з лузгою. Можна прожити деякий час. Вечiр згасав з тривожною червонiстю по обрiю в сизому присмерку, коли Мирон Данилович вернувся до села. Бiля крайнiх хаток при дорозi стояло дво║, сторожко i знедобра позиркуючи i розгоряючись очима по-вовчому: на перехожого, що нiс мiшок. Обидва - хирнiшi, нiж Мирон Данилович, який тримав добрячий костур i йшов прямо. Посторонились, мов тiнi: пропустили. "Будь я дрiбнiший, пропав би! Задушать отакi",- Мирон Данилович приспiшив крок. Прийшов потемну додому i звеселив сiм'ю. - Одне гiркувате, друге цукрувате, може, разом добрi будуть,- сказала дружина, наливаючи в миску маляс. Оленка торкнула патьок на березi миски i облизу║ пальчик. - Пожди! - вмовля║ мама.- Зараз пряники спечуться. - Вже й пряники,- всмiхнувся господар. Оленка помислила i, показуючи на медвисту теч, промовила: - Як лiкарство... Лузга злипа║ться в грудочки, тверднучи, а нудкiсть не ви, поютрю║ться, як i гiркота. Всi голоднi, ┐ли всi, хоч прикрилося з тяжкого присмаку. Найменший вiдкушував пожадливо, поки втишив гостру голоднiсть. Потiм ощадне спожива║, з забарнiстю, потребуючи довгочасностi самого ┐дження - вiд мимовiльно┐ спонуки: як звiрик. Найстарший з'┐в трiшки i пiшов по кухоль. У шлунку сталося щось: мов невагомi речовини заповнили мiсця пiд ребрами, або сам змiнився, i тепер закрито глибочину його для ┐жi, тому - пекота. Можна подужувати ┐┐, хоч болюче вiдда║ться на серцi. Дико зголоднiвши, Оленка жувала печиво: терпiла нудний смак, поки живнiсть переважала вiдразу; аж ось - немож ливо далi! Кiнчили вечерю. Другого дня, коли прокинулися, вже розвиднiло надворi. Свiтло бiлi║ крiзь шибки, залiпленi снiгом. А в хатi так холодно i так скорбно вiд безнадiйно┐ злиденностi, що сам день перестав радувати собою,- всi зразу ж звернулися думкою до печива. До┐ли остачу i ждуть, поки спечеться вовий малясник. Вiн, покладений на стiл, виглядав принадно: чотирикутник темно-рудого кольору заповнював "лист", бляшаний аркуш, загнутий вгору всiма краями. Порiзали корж на кусники, беруть в рот,- знов вiднаджу║, як i вчора. Батько i мати терпеливiшi, переборюють вiдсмак, ┐дять, але дiти небагато спожили i - кiнець. - пж, дитинко! Чого не береш? - пита║ мати Оленку, думаючи: "Нехай хлопцi чують i привертаються до миски". Нiхто не простягнув руки по свiжий кусник. Раптом - дряпання в надвiрнi дверi. - Я знаю, хто! - сказав Андрiйко, пiднявшися з мiсця: бiгти в сiни. - Зорик,здогадалася Оленка i теж поспiшила до порога. Мати спиня║: - Куди ж ви? Одягнiться, тодi виходьте! Вхопили дiти по одежинцi на плечi i вискочили з хати. "Справдi, бiля дверей стояв, опустивши голову, Зорик, ┐хнiй собака, який влiтку пропав, та вiн i жив недовго в дворi. Мирон Данилович надибав його в полi i поманив за собою - подарунок для дiтей, що всяку тваринку люблять. Пес давно, мабуть, вiдбився вiд свого попереднього двору i здичавiв надто, бо покрутився бiля хати, поплигав бiля дiтей з мiсяць i вiдбiг ворiт. Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо блищить, бляклими цятками в чорнотi. Хотiли дiти погладити - вiн вiдходить. Оленка побiгла в хату i винесла кусник малясника, кинула на снiг... Собака торкнувся писком до печива, втягнув повiтря раз, другий i пiдвiв голову - не взяв кинутого. Ще пiдождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тiльки, що кличуть: "Зорик, Зорик", без жодного дання, вiн знетерпеливився, повернув вiд хати i потрусив снiжною вулицею. Коли дiти вернулися, мати нагадала: - пжте, бо прохолоне! - Я годi! - сказав найменший. - Оленко, чом не ┐си? - Вже не хочу. Нехай малясник буде на обiд. - На обiд я ще спечу. - То нехай буде на вечерю. Микола зразу ж лiг: жовтий з обличчя i аж темний, як бабуся була перед смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала, що болить, приносила пити гарячу настоянку з зiлля, як чай, припрошува