об'║те,- алiлуя; З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй. Я тою кров'ю весь народ скуплю,- алiлуя; Весь народ скуплю, з собою вiзьму: Господи помилуй. На серединi спiвання голова комiсi┐ вирвав ключi з рук старости i почав вiдмикати замок, аби показати всiм, як вiдверта║ться вiд забобонностi - вiн, свiдомий громадянин. З ним i члени комiсi┐ пiдступили до дверей, нiби ┐м псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цiкавить. Не щастило головi з ключами! - нiяк не второпа║ вiдiмкнути: при нервуваннi увага роздiлена, бо i сам ловить нитку лiрниково┐ мови. Поки вiдмикано дверi, дiдик докiнчував вiрш; було щось незвичайне в пiднесеному голосi, дякуючи чому картина ставала перед очима, як жива. Нiхто не ворушився в натовпi. Скiнчив дiдик, то ще не вiддзвенiли останнi вiдзвуки,- вже кинувся до старого один з членiв комiсi┐; гостро викрикнув: - Ти що! - контрреволюцiю принiс? Дiдик дума║. Зрештою, вiдхиту║ головою: - А нi, ще нiхто не чув, про що кажете, як ця старовина була. Iрод царював. Потiм того, за козаччини псальма складена. Це давн║! А те, що кажете,- де б воно взялося? Причепi рот скувало: не знав, що вiдповiсти. Тим часом голова, вiдiмкнувши церкву, входив при супровiдцях. I молодицi з натовпу також пiдступили: аж пiдганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слiдом i весь збiр людський рушився. Серед живих хвиль комiсiя з бригадою закрутилися трiсками. Не встигли отямитись, як народ, поспiшаючи без жодного слова, наповнив церкву i з мурав'┐ною запопадливiстю обпав обладнання в церквi. Нiхто в цiлковитому безладдi навiть не поткнувся прямо на Царськi ворота. Вбiгали в олтар пiвнiчними i пiвденними дверима. Там вiдразу найшло багато,- жоден з комсомольцiв i комiсi┐ не змiг протовпитися. Миттю схоплено: квангелi║, хрест, дарохранильницю, антимiнс i все, що з олтаря можна винести. Корогви серед живого виру хитались, падали i, вiддiленi вiд древка, щезали за пазухами в селян; iкони зiходили з сво┐х мiсць i, трохи пропливши над поверхнею, також тонули в людських течiях. Плащаниця, обережно несена, свiтлiла над головами, наближаючися до дверей, i раптом - нiби розтанула. Кадила, священичi одежi, тацi, лампадки - всi речi, якi можна врятувати вiд напасникiв, щезали негайно. Враз натовп кида║ться до виходу, мов пожежа гонить; i теж - без слова. Як наповнили храм раптово, так i розбiглись. Лiрник iз поводирем зник також. Голова комiсi┐ почав був кричати, щоб спинили рух, але зразу ж затих. борсаючись. Отямився вiн з тисканини, коли церква спорожнiла. Нi прихожан, нi цiнностей. Тiльки комiсiя i бригада тягнуться до свого начальника. Вiн забурчав: - Знаю, позакопують! Були й хуторськi, рознесуть по степу i в лiсi. Ну, нiчого: знайдеться. Обсмикав пiджак на собi, сiруватий, iз шаховинками. Махнув пухлою рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мiшечки пiд безколiрними очима - обтяжують вид, як i розкiшнi жовтi вуса. - Зняти дзвони! Хлопцi знехотя, нiби ледачi пiдпаски, посланi завернути конi, рушили до дзвiницi, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили дзвiн, вживаючи линву i дерев'янi пристро┐. Заблищав вiн проти свiтла, вихилений з вiкнини. А скрiзь по дворах, близьких до площi i церкви, повисипали люди: дивляться на розор. Дзвiн летiв, як блискавка; свiтнув, обкинутий сонцем, i з громовим гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi. Вiдкинувся догори i трохи вбiк вiд мiсця.де впав, теряючи клин мiдi, нерiвне вiдколотий. Нечутно, але з страшною луною духовною, вiдгукнувся той звук навколо - в цiлому селi. Стало сумно, як. пiсля пожежi. I нiби все село, крiм дзвiницi, занiмiло, стративши голос. 5 Пiдходячи з донькою до хвiрки, господиня вгледiла: верта║ться ┐┐ чоловiк з обома хлопцями, а слiдом гурба навкруг пiдводи. Кров схолонула в серцi: "Лихо знов!" Страшенно засмучений вiн - ще таким не бачила... от бiдний наш, невсипущий робiтник, всю сiм'ю году║, i за що вони мучать? Ми ж - тiльки злиднi: до середнякiв не пiднялись. Як приреченi, йдуть Мирон Данилович i хлопцi. За ними, на п'яти набiгаючи,бригадники. Стала господиня коло ворiт, не зрушиться, мов приросли стопи до землi, хоч тривога аж валить з нiг, пориваючи, мов вiтер - суху билинку. Напасники вiдкинули ворота i, подiбно до татар, забiгають коло пiдводи, покрикуючи. Господар сказав дружинi: - Стiльки хлiба правлять, що - нема... - Де б же взявся? Забрано! - скрикнула, мов не при собi, Дарiя Олександрiвна, збагнувши, що юрма забiга║ вже класти в могилу. - Забрано? - перепиту║ i наближа║ться розпорядник. Сизiють обводи вкруг каламутних очей: недоспаних i обпитих. Рiдка щетинка тягнеться на пергамових щоках. - Сказали: забрано? - про державну заготiвлю?.. Замiсть, як свiдомi громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що забрано! Ось покажем, що значить: забрано, - пiдкуркульники! - Хто пiдкуркульники? Приходили схожi на вас, забрали землю. Зосталась хата i шматок грунту коло вiкон. Ми незаможники. - Розкажiть! - з досадою вiдповiв розпорядчик.- Збiжжя повно. - Ми засiвали сам клинчик i нема хлiба. - Заладили: нема! - Бо нема. Кукурудзи трiшки було та бурякiв, та картоплi: думалось, на прожиток стане, хоч скупий. Землi ж не мали - забрано. - Забрано, забрано! - передражню║, лютуючи, розпорядник.- Зараз подивитесь, як бува забрано. I враз поверта║ обличчя на вулицю: там крик розляга║ться, за ворiтьми в сусiда. Чутно вигук i вiдповiдь. Ланка пiонерiв-школярiв, як настро║ний хор, пiд орудою партiйця, затина║: - Куркуль, вiддай хлiб! Сусiд, стоячи на порозi, спокiйно вiдказу║: - Дiтки, берiть хлiб, як вам треба... - Вiддай хлiб, ти - есплутатор! Вивченi недоладно, скалiчили слово; а сусiд вiдповiда║ в тон: - Який я есплутатор? То - хтось другий: навча неправди i так робить. А я вiд землi. Дивiться на мо┐ руки: сi в мозолях, i дивiться на чи┐сь... Пiонери зирнули на руки диригента-партiйця, м'якi, як балабушки, але вiн помигонув грiзним знаком - знов кричати. - Вiддай ключi, куркуль! - Ось вони! - мирно вiдповiда║ сусiд.- Раз вам треба, дiтки, берiть! Хiба не даю? Керiвник докинув найособливiший сигнал,- тодi хор репету║, щоб на весь куток вiддалося луною: - Куркуль! На додачу диригент грозить хлiборобовi: - Ми з тебе Свитченка зробимо! На вулицях завжди красувався взiрець майбутнього, що обiця║ партi║ць. Пiд тинами, де зеленiла смуга шпоришу, в холодку вiд тополь прилягав Свитченко i хропiв. Обжмаканий, як годиться "каенесовi", себто "незаможному". Село вживало його iм'я, замiсно назвати когось: "ледащо". Сусiд сказав: - Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка мене - це труднiше. Партi║ць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак - i знов рiзнуло найвищими голосами: - Куркуль! Через вулицю всю суперечку чути в дворi Катранникiв. Тут юрма хмарою потемнiла вiд сусiдового слова, i розпорядчик закричав: - Вiдда║те хлiб чи нi?! - Де ж ми вiзьмем? - з розпачем сказала Дарiя Олександрiвна.- Вже забрано... - А-а, забрано! - розпаленiв круглоокий. Вiн обернувся до сво┐х, що спинили пiдводу i стали за його спиною, озбро║нi лопатами, ломами, "шпиками" чи "щупами" - довгими, понад зрiст людський, залiзними стрижнями, загостреними з одного боку, з другого загнутими пiд прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрi мали гвинтiвку. - Провчимо пiдкуркульникiв! Вiн роздiлив загiн на двi частини. Одна розсипа║ться по садибi; друга, з ним самим на чолi, пряму║ в хату, нiби в свою власну, не спитавшись дозволу i не глянувши на господарiв. Дарiя Олександрiвна за ними, i доня тремтячою рукою трима║ться за ┐┐ рукав: пiдбiга║. Вся дрижить, нiби в пропасницi. Хлопцi, iдучи за Оленкою, дуже присмирнiли. Зоставшись надворi, господар стежить обшукувачiв. Морозний острах торка║ серце, коли вони крутяться довкруг попелища: бiля зваленого тинка i нишпорять при глинищi, де спада║ воно до потоку з кладкою, серед осичини. Вони раз у раз вганяють у землю "шпики": строчать скрiзь. Докопуються в саду i розхитують кожний стовпчик. Перевертають дривiтню. Пiд пеньками порпаються. Перекочують камiння i зброджують кропивники. Вивертають огорожу. Гупають i прислухаються, чи нема луни з порожнин. Мирон Данилович вiд плюндрування зболiв,- похило вiдступа║ до хати. Там грабiж: нiби з переказiв про людовидого змiя. Заскочили в хижу i все поперевертали. Глечик iз смальцем,- надщерблений, без ручки,- поставили до дверей як коштовну здобич. Один гвинтiвочник став: стерегти!.. поважний, як виобраз "порядку". На горищi був старий клунок з неперевiяним просом; оклали до глечика. Поскидали з печi лахмiтини, в яких дошукувалися жменi зерна. Торбинка з квасолею висiла на кiлочку,- сам розпорядчик, знявши, понiс до глечика. Паляницю з стола, рушником прикриту, теж - до скарбу. Бурячки червонi, в дiжцi, вчепили враз. На картоплю в погнутому вiдерку з проржавiлим дном скочили, нiби вовки на телячу печiнку. Котили гарбуза з-пiд полу i несли полатаний мiшечок iз соняшниковим насiнням, пiдрешiток iз пшеничкою "кiнський зуб". Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю, бiлий, стояв пiд стiною проти вiкна. Була мить - йому здавалося: вхопить сокиру з пiдпiччя i розвалить голову розпорядчиковi, бо так ограбував хату, що дiтей нагодувати нiчим... "Це - не те, що злодi┐, тi, коли доберуться, дорожче i краще вiзьмуть, а решту тобi зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!" Що буде? В хатi п'ять ротiв - як прогодувати?.. Жiнка метнулася вiднiмати хлiбину. - Це ж дiтям - навiщо берете? п┐ кулаками вiдштовхнули. Бiля покуття плаче, затуливши очi кра║м хустки. Доня до не┐ притулилася, як пташеня в бурю, i все не переста║ тремтiти; щось дуже ┐┐ вразило пiд час нападу. Хлопцi коло тата: притихли, настраханi. Винесено харчi на пiдводу. Гвинтiвочник, зображуючи на ширококостому бiлесому обличчi вiдтiнок владностi, застиг - загрозливо, в скам'янiлiй сiризнi, як статуя вождя, що в районi, мiж елеватором i залiзничою станцi║ю. Витупотiвши з хати, юрма при║дналася до спiльникiв. Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врiзаючи щупи i прокопуючи ямки. Вернулася з церкви Харитина Григорiвна. Злякано дивиться i пита║ сина: - Це - вони?.. - Вони, мамо! Пiшла в хату; глянула, переступивши порiг, i обмерла! пхня хата, ще прадiдiвська, з сволоками в старовинних знаках, рiзьблених i свiчами палених, була завжди бiла. Харитина Григорiвна i невiстка так поралися, так глядiли, щоб зберегти добрий вигляд зокола i всерединi. А ось - гiрше, нiж у сара┐! Як пiсля землетрусу. Поперериване все i поперекидуване, позмiшуване i потоптане. Сльоза збiгла по щоцi. Здогадалася стара - вже кiнець настав. На старiсть побачила: знищено ┐хню хату, хату-святиню, де iкони споконвiку осяювали хлiб на столi. Все ┐стiвне взято! Стала вона за порiг, бачить - топчуться бригадники по грядках. Гребуться, як собаки, по несво┐й садибi. Пiдiйшла стара до пiдводи i вмовля║ вартового: - Оддайте харчi, то ж не ваше - не ви напрацювали! Дiтям ┐сти треба, оддайте зараз, я вам кажу! Вартовий мовчить, нiби не чу║ i не бачить бабусi. Грiзний! В руцi сила, власна i начальникова. За начальником рудi║ Отроходiн, той iнструктував: "Забрати до крихти". А далi, вгорi - вождь партi┐ i держави. Чого ж стара турбу║? Бабуся взялася за полудрабок. Тодi вартовий штовхнув ┐┐ в плече - поточилась вона i впала на шпориш. I не могла встати. Син, пiдбiгши, пiднiма║. Глянув на вартового i промовив з великою вразою: - Дикун собачий! А той, прозваний, зготувавши гвинтiвку, процiдив зневажливо: - Ти! Гляди менi,- i замовк. Вiдповiдальний, мов коло порохового погреба. Стара нiчого не казала: ведена пiд руку, вiддалялася до хати. Прилягла на пiл, пахмiтину пiдославши; i - мов нездужала незнаною пошестю. Млистi приуяви кружилися, всi розметанi. Крiзь майорiння вiдчувала: наближений морок холодною запоною обки, да║ться, i нiде обминути. Потiм розтанув. Лишився бiль, гiркий i гострий, не так за себе, як за внукiв - ┐сти вже нiчого дати. Квилитимуть, пташенята при дорозi. В свiтi нема нiкого, хто б помiг. Незнанi вони нi в кого i нiхто не заступиться; коли пропадуть, слова нiхто не скаже. Один Бог бачить з неба. Може - iспит, нехай очистимося в горi, як огнi останньому. Родина ставить речi на мiсця. Потiм: що ┐сти? - дiти просять. Мати вирила десь на грядках дрiбненькi бурячки; зварила юшку. Дуже посолену, сьорбали з сухарцями, що були розсипанi в хижцi. Ось, лихо захопило тенетами - несила вирватися. Безжалiсно, нiби гроза, облягло; мучить, наганяючи до загибелi. Дiти споважнiли, мов цiлком розумiють, що дi║ться. Бабуся i мати, сидячи на полу, почали клопiт коло одежин - оглядають: котра годиться про зиму, котра нi. - Стрiнув пiчник,- говорить бабуся,- про церкву питав, чи закрили. Андрiя цiкавить чудесник, який, справлявши пiч, розповiв про хитрi димоходи всерединi. Доти пiч видавалася нудною: купа цегли; а тепер - повна загадок. - Кажу йому, що було. Вiн i жалi║ться: не глянемо на Писання - по ньому жити. Чита║мо сторiнки нивок: туди серця вiддали. Так само сказав батюшка. - I правда! - зiтха║ мати. - Про небо забули. Горе прийде. - Вже почалося. - Сказав тодi: живемо в кiнцi часiв. Тож антихристи спiшать зло довершити. Це з iкон видно; Спаситель на хрестi мучиться, а внизу вони, домальованi, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вко┐ться пекельство, аби вiдзначити дев'ятнадцять вiкiв пiсля розп'яття: так кажуть. - Вже ж видно! - згодилась невiстка. - Пiчник примiтив: птиця пада║ мертва. - Походом на нас рушено,- додав Мирон Данилович.- То тiльки вида║ться, що ┐х прапори червонi; вони темнi. - Дивно говориш,- зауважу║ дружина. - Так бачу! Пропадем; а хiба можна жити по-демонському? - Стримайся! Дарiя Олександрiвна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих вiд страху. Менший при столi ворушить книжку; старший присiв пiд стiною в мiжвiконнi: затерп! i очi запали, з нерушимою думкою. Оленка бiля мами спостерiга║, як чотири великi руки - двi в рясних брижках i стемнiлi, а двi свiтлiшi - перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою. - Я ж нiчого!.. З ┐х прапорами негаразд,- поправився господар.- То тiльки Лук'ян потiша, що "заживем". - Не ми, хтось другий! - сказала бабуся. - Не ми i не Лук'ян,- продовжив господар.- Лук'ян зна║ одно: голосувати "за". Зразу пiднiма руку - перший. Завжди "за" i попереду всiх. Не встиг доповiдник зачинити рот - Лук'ян пiднiма руку: згоджу║ться. За позику перший, за розкуркулення перший. Сьогоднi розбiглися, а то голосував би "за", хоч гробове вiко кладуть на село. Потiша║ - "заживем". Змi┐ з'┐дять! - Нащо казати? - спиня║ жiнка, повiвши погляд на дiтей.- Лук'ян не гiрший вiд начальникiв. - Тi не люди, а гаки - тягти хлiб! Перед зборами чув новину: вночi потяг приходить, вартою обтиканий: переполох!.. Начальство з мiста аж курить на вокзал, бо там головнi, з Москви. Крiзь вагоннi дверi жменьку вцiджено, самих заводi┐в. Стрiнули ┐х: обдутий один i попелястий, вуса пiд щiточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович - бiдовий, з вусами, як виновий валет. Наказують розбити кутки в хатах i весь харч винести... Чорнявий пiдкинувся i кричить на всю станцiю: "До зернини! До зернини!" - себто, так забрати хлiб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишенi, i з усi║┐ сили сипнув його в пику окружного партсекретаря. Зерно вдарилось i повiдлiтало... "Ось ваша хлiбозаготiвля; як таке зерно негодяще здаватимуть, всiх пiд розстрiл". Вiдлiтавши, зерно вскочило в рот одному з тутешнiх i вiн почав його крутити i розмелювати на зубах: непогане зерно,- вiн агрономом був i знав. А реву, а тупоту!.. Кажуть, якби паровоз свиснув, не було б чути. Секретаря взято пiд арешт i невiдомо де дiвся. А цi два змовленi з третiм... - Може б, тихiше говорив? - попросила жiнка.- Всi чу║мо. - Добре! - Мирон Данилович обнизив мову: - Люди взнали, що для двох повно всього в вагонi, як в ресторанi: i харчiв, i напо┐в, м'яса, окорокiв, ну, всього!.. Питва найкращi, котрi на експорт. Як люди взнали, аж дивно. - Чому не знати? - втруча║ться бабуся.- Он, коли Журавленкiв обiкрадено, рокiв тому з десять буде, нiхто ж i не бачив i не чув, а всi зразу в одно: не iнакше, як Корiнчук залiз. Пiшли шукати - так i ║!.. Повитрушували крадене. - А на┐дкiв зiбрано в вагонi: риба консервна i корейка - закушувати сорокаградусну, нарiзати i на булку класти; курятина i масло; скiльки чого хочеш! - помаранчi i виноград... - Мамо, помаранчi хочу,- тихенько озвалась Оленка, мов спросоння. - Дитинко, де ми вiзьмемо? Тут - аби живими бути. Мирон Данилович, мов заворожений, вичиту║ коло вiкна, з якого видно мiсце, де стояла пiдвода: - А в буфетi - вина i наливки, i горiлки теж, настоянi на чому завгодно: на полинi... - Чого б полинiвку пили? - сумнiва║ться бабуся. - Може, нi! А так кажуть. I зубрiвка... - Хилитимуть гiрку? - Чого ж, ┐дучи хилитимуть; i в Кремлi повно... - Ну, верховодовi рознесло вид,-згадала бабуся. - Кажуть: швидко ┐сть; понурий! - Понурий глибоко моркву ри║. - При дiтях би не казали: десь вирветься! - просить Дарiя Олександрiвна. - Не бiйся, дочко! В найчорнiшi дверi прибули, вихiднi з свiту. Безгомiння настало в хатi, нiби невидимий ворон, бiльший, нiж нiч, обвiяв душi. 6 Темрява - як чорний дим. Пильно слухаючи, спустився господар до краю згористого глинища: вiдкопувати запас, для сiм'┐ найдорожчий. Довго рив! - i в потi, i аж в тремтiннi. Крiм працi, тривога мучила. Розкрив сховок, викладений соломою; вийняв пшоно в клунку, обкутаному старою цератою, що краями злипалась. Надiбрав трохи i знов зарив. Хотiв чиркнути сiрник i перевiрити, чи латка глинища виглядала, як завжди, але побоявся: мiг привернути лихi очi. Вдосвiта, ледве забiлi║, треба навiдатися. Внизу, недалеко вiд глинища, хлюпотiла рiчечка,- туди пiшов i обмив руки. Вертаючися, сторожко ступав, як кiт, що бо┐ться собак. Швидко брав дверi: не встигли рипнути, i зразу ж замкнув. Дiти сплять. У пiчурцi - прикручена лампа; сумовитою червонавiстю вирiзня║ з пiтьми господаря i його дружину, заклопотаних коло пшона. Зварили кашу - рiдкувату, трiшки припряжену лустками цибулi. Побудили дiтей i сiли за стiл: до пiзньо┐ вечерi. - Що таке? - промовля║ Мирон Данилович, оббираючи з кра┐в миски.- Було що ┐сти - не до┐дав, а як не стало - аж трусишся, дуже кортить. - Вiд страху за ┐жу! - пояснила бабуся. Всi ретельно вискрiбали миски. Казанок вiддано найменшому, i той довго пора║ться, хоч повiки липнуть, нiби в глей замазанi. З тi║┐ ночi зайшла в хатi невситима жадоба до ┐жi; i мов нечутий крик, болючий провiстями, повиснув серед повiтря i почав мучити. Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся вчасно, як призначив собi: звичка, вироблена роками, вiд неспокою. В нервах зростали незнанi часомiри, що вiрно числять. Крiзь сутiнки, змiшанi з випарами, прокрадався господар до глинища - поправити на перекопаному i посипати сухого листя. Пташина прокинулася, подала прозору вiстку, але вiн не слухав, як ранiше. Поспiшаючи, зиркнув i мимоволi уявив споживну iстотку - без пiр'я. Вiдпурхнула пташина понад течi║ю, до галузок на тому боцi, а господар вiдiйшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрi з рослин годяться в горщик. Гострим оком обвiв попелище, серед полиння i кропиви, бiля решток садово┐ загорожi, але не пiдступав, щоб слiду на травi не робити. В сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби нема║. Нетерпеливий! Покинув справу i вийшов за ворота, постояв - прислухався; тихими вуличками побрiв через околицю. Де-не-де люди никали в подвiр'ях, мов тiнi. Спало на думку - заглянути до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар, лимар i що хочеш, скрiзь бува║ i новини приносить, як часопис. Там був приятель майстра Стадничук, тесля друго┐ руки. - Вас обскочили? - спитав коваль нового гостя. - Так: перенюхали двiр до дрiбки! Що можна в рот класти, забрали. Сумно i тут. Кайданцi - вiн бiлоокий чоловiк, дужий, як вiл, а вона сухенька, мов тернова гiлка,- сидять коло згорнутих пожиткiв. Коваль помiтив здивування: - Ждемо, скоро в нас будуть... - Час пропада, тiкати треба! - скрикнув Стадничук. Запальний серцем, а руками, як корiння в'яза, крiпкий. Пiд опущеними бровами, схожими на обнiжки,- скорбний огник. "...Могучi люди, i тiкають! Видно, що бiда надовго",- мовчки вирiшу║ Мирон Данилович. Вiд ворiт притупотiло дво║; в дверi гуркiт: - Кайданець, ану, давай сюди, скоро! Вийшов коваль, за ним жiнка. Чути суперечку за вiкном: - Чому не оплатив повiсток, которi присланi? - сварячись, пита║ сiльрадiвець. - Як, чому? Я ж не тут робив, а в мiстечку: конi пiдковував i гарби справляв. Навiщо ж тутешнi повiстки i менi, i жiнцi прислано? Вона не працю║, бо хвора. - Одкручу║шся! - в'┐дливо протягнув другий голос. - У колгосп не хочеш,- закида║ перший з гарячою злiстю,- плати ж по всiх повiстках! Озвалася жiнка: - I пеню до повiстки дочеплено... Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя: - Я вже пенею обрiс, як сiрко шерстю. За вiкном погрози пiдносяться: - Не хочеш платити, значить - ворог! - А де взяти? - вiдбива║ться коваль.- Менi п'ятий мiсяць у кузнi зарплату не видають, а кузня ж державна... - Не наше дiло; плати! Коваль розповiда║: - Хтось хвартук ремiнний украв, як нарочито, а грошi правлять з мене, i начислено за старий учетверо бiльше, як йому цiна новому. Теж вимагають: плати зразу! А я нiчого не маю. Що робити? - Так тобi й треба, раз ти ворог! Щоб було заплачено, чусш? А то просвiжишся, зна║ш, де... Сiльрадiвцi вiдгупотiли до ворiт. Кайданець вернувся з жiнкою в хату. - Обчищено, як липи на лико: гладенькi ми i круглi! Снiгом притрусять, щоб не виприснули з руки. - Притрусять! - стверджу║ Стадничук.- Притрусять аж на тундрi: там липи м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебiгати на Кавказ, чи що, бо кiнець приходить Чули? - розорено в Вороницях пiдряд i до цурки - всiх. Один був, що не могли вчепити, так сусiд помiг. Довго ходила комiсiя по двору, рила, прути стромляла - нема хлiба! А член комiсi┐, сусiд, горбатий, злий, як вiдьмак,- на обшу куваного, мабуть, без причини, тiльки вiд чорного серця, - взяв дома жiночий рукав iз зерном, пiшов i пiдсунув тому дядьковi пiд стiжок сiна. От, комiсiя допиту║: "к в тебе хлiб?" "Самi ж бачите, нема: хоч би й десять лiт ми шукали - не знайдем". "Так кажеш, нема?" "Нема". "Пiдпишись отут!" Дядько пiдписався; тодi горбань сказав комiсi┐: "Вiн свiдчився, що нема, а може, пiд стiжком ║?" Iдуть до стiжка: сорок чоловiк зiбралось i перекидають стiжок. Вiн тяжкенький був. Возилися довго, аж ось, як нап'ялись - перекинули: дивляться, лежить рукав iз зерном. "А! - кричать вони.- Ти он який! Пiдписався, що нема зерна, а воно ║. Владу обдурив, проти свого ж пiдпису: ти злочинець". Все в нього забрала комiсiя, впрах розорила; i всiм так зроблять. - Або, перебiжить пошесть? - питала Кайдашева жiнка. - Перебiжить, а нас не буде! - вiдказав тесляр.- Страшну справу проти нас коять. к в мене знайомий старичок, ну, як знайомий? Стругав йому полицi пiд книги: там читання зiбрано на цiлий вiк. Я з полицями старався - зробив мiцно i взяв недорого. Бувало, пiдходить i розмовля║: сам вiн математик, з академi┐; от, пита║ вiн: "Ну, побачили, чому лихо?" "Приходить! - кажу.- Бачу, що приходить, а чому, не знаю". "Бо постановлено: ми шкiрами сво┐ми, як великими карбованцями, заплатим". "Чому ж - ми?" "Ми крайнi, з кого дерти. Цiнностi церков перепроданi будуть. З'являться хитруни до пiвмертвого i покажуть сухарик, промовляючи: вiддай з грудей хрестик - сухарик дiстанеш! I вiддасть, аби пожувати щось, поки скона║". Суперечить господиня: -Вам старичок говорив, i вiн мiг помилитися. Числа зна║, як ви сказали; а цi речi - iнакшi. - Буде чи не буде,- заговорював Кайданець,- побачимо, а вже столичник жити не да║. - Це на мiсяцi намальовано: один одного вилами пiдкинув,- поясню║ Мирон Данилович. Господиня вiдмовила: - Намальовано, а не вiриться, щоб так - з нами... - А як же роблять? - загарячився Стадничук.- Наслано забiсованих, i вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворi Касяненка: там дiти груднi, а цi прилiзли, риються в колисках... дiтей викидають просто додолу i дошукуються пiд пелюшками, чи нема крупинок, бережених на кашку; все чисто забирають. Ви собi мрiть iз немовлятами! Так це - що, скажiть? Всi ж головнi начальники обшукiв i грабункiв, хто? - саранча з столицi. Он, набiгли гурмою до Григоруна, мого сусiда - в нього з жiнкою життя розладилось, i вона по┐хала, покинувши дiтей. Холодно в хатi i голодно. А зайшли з обшуком - останн║ забрали, в хатi i в дворищi. Молоко стояло в горщику, на днi: для малих; так нарочито перекинули на припiчку i розлили. Мовчав Григорун, з горя - сам не при собi. Прикипiв до мiсця i дивиться на всi очi, худий, як тичка. Дивиться, а нiби не бачить нiчого. Дiти плачуть, та дарма! Дитячi сльози - нiщо для здирникiв. Один з них, губою одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його пробирати вiд погляду Григоруна i став, дражнений, сiпатися. Крикнув на чоловiка: "Самошедчий!" - а сам закручу║ться i поспiша з хати. Чу║ на собi погляд i озира║ться, i таки пада║ через порiг. Мабуть би, розбився дуже, так бригаднi пiдхопили. В сiнях трiснувся лобом об переставлену драбину i вибiг злий, як вовк. Дума║те, втишився потiм? Подобрiшав? Куди там! - мiтлою вимiта дитячий харч i розоря хатнi кутки. Все лама. пх таких повно: на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пiзно, на Кавказ: там i заробiтки бiльшi, i не так уповноваженi душать. - Як же нам ┐хати? - вiдказу║ господиня.- Душа до вiкон приросла. - Однаково вiдiрвуть. Старичок, що я вам казав, над верхнiми книгами зберiга║ серед скручених паперiв один твердiший - там малюнок. Розгорнув його: "Подивiться!.." Сидить гостроокий хтось, нiби золотий, цiлком литий,- з червонастим виблиском; в коронi чуднiй i пишнiй одежi. Високо пiдноситься. Видима тiльки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала. Ребра схожi на верх брами, розчинено┐ так, що туди з низини на картинi тягнуться люди без кiнця i перерви: люди бiднi - тягнуться пiд клiткову браму примарця i там зникають. Як вiвцi на бойнi. Смутнi всi i худющi, i обiдранi; тягнуться сiм'ями, несуть дiтей на грудях i за руки ведуть. А наглядачi пiдганяють гостряками, на кiнцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав: "Отакий пан; звiдки?" Роздивився я на картину i мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу: "Ото - ми внизу! На погибель, з маленькими". Кайданець пильно слухав, i враз до жiнки: - Збиратись будем! Заплакала вона i проситься: - Куди ж я пiйду вiд порога? Коли вмирати менi, то бiля цi║┐ стiни бiло┐. Мучитимусь на чужiй сторонi. Ти ┐дь!.. - Годi вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я десь пiдроблю трохи, бо тут i копiйки добути не можна. - Не барiться, бо замкнуть виходи! - настоював Стадничук. Почала господиня глядiти серед домашнiх речей: що - в дорогу. Тодi, вiдчуваючи, яка невiдхилима бiда всiх настигла, i куди можна вдатися наостанку, вiдiйшов Мирон Данилович. Думав: нiж гинути бiля порога, треба спробувати шляхiв! Десь ║ заробiтки. А душа приголомшена; i вi║ться в очi огнем - сила охряного пана, що поглина, ось тепер, обставши сторожею... Згадка про подорож цвяхом стала в свiдомостi; десь с напрямок, тiсний страшно: аби проскочити... пролiг низом, потемнiвши,- крiзь свiт, що став iнший, нiби в рiзкий поворот обернено його i обвалилися добрi поняття, а образ життя виглянув ру┐ною. 7 Мирон Данилович наближався до колгоспного; i назва, i розпорядок знов збудили в думцi оклик: "Татаровня!" - жаль односельчан, що з'юрмлено в турлучну вигадку. Там клопiт: мечуться люди на сторони, мов почадiли. Один, розхристаний, перелякавсь i мчить мимо - наослiп; аж коли почув, що пита║ться чоловiк, чого метушня? - вiдказу║, стримуючи крок: - З дворiв худобу назганяли, вся передохла. Винуватих висмикують, хто сiчку з малясом давав на нiч; думають - вiд того. Подався чолов'яга. Гурток на дворищi зроста║ i чути викрик: "Отрута i бiльш нiчого! Отрута!" - махнули руками i розiйшлись. Тодi заспiшила мiлiцiя когось ловити, а Мирон Данилович вирiшив: досить видовища. Пiшов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого. Минув провулок i стишився. В дворi стурбованi господарi - бiля корови, що околiла. Сусiди близько. - Бач, iз коровою що! - диву║ться крихiтна тiтка, в свiтлiй з крапками хустинi; трима║ ломачку i скорину, черству, аж поцвiлу зелено: про собацюг. Друга тiтка, на сонцi обпалена, мов горiх, додала: - Це саме скрiзь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, i все. Також роздуму║ вголос дiд, в зношенiй кепцi, височенний, як штиль; пiдборiддя оббiлiло в пух. - Чи не кiнець свiтовi? - хтозна. Мирон Данилович проминув гай, що з вижолобиною врiза║ться в околицю села, а далi кри║ ярок - пiд вiльхами, дубами, берестками. Перелiтавши, галка, схожа на грудку кам'яного вугiлля, непорадно опустилася до гiлок, а звiдти додолу, в траву. Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж пiдступив до птицi i передком черевика перевернув,нежива, хоч об пень бий. Вiдiйшов на дорогу i розмислю║ться: що ж? - бува║ птиця недужа i не вiчно ┐й жити. Аж здригнувся вiд окрику, глянув - то Калинчак Петро; прожива║ осторонь, за ярком, i теж "iндус", себто одноосiбник. Бiлявець, мов льонкуватий, але очi стемна-карi, з свiчучими клинцями. Вiн - косар; наймався в мiстечку i коло залiзницi: ростиння вибивати. - Що загубили? - пита║ Калинчак. - Нi! - не загубив нiчого; птиця пада║. - Недавно, як був мiсяць кров'ю наведений, це почалось. - Кажуть, час злого i знаки. - I я, косивши на курортi, вiд при┐жджих чув: бiда близько. - Сходиться в одно. Сходиться, бо правда. - Окремi, з партiйною печаткою, переступлять,- сказав Мирон Данилович. Вiддаляються бесiдники проз осокори. - Так, переступлять! А стрiнеться котрий Зiнченко,- чули?.. - Нiби...вага║ться Мирон Данилович. - Курортом завiдував; скрiзь сосни по горi i павiльйони, як виточенi. Курортникiв повно з мiста. пм купання ║ - рiчка внизу. - Знаю, коло берега пiсок i вода тепла. А далi глибше i холоднiше, аж морозом обсипа║; з дитячих лiт знаю,- додав Мирон Данилович.- Вода зцiлюща: недарма ж курорт. - А недарма! Свiжий куток, землi двадцять десятин. Насаджено сосни i берези в "лiнiю", себто рядами - пiд шнурок, щоб прогулюватися; для чотирьох чоловiк разом. - Козиряють партiйцi, а мабуть, страшно ступати в лiс по одному. - Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема роботи, i стрiча║ сам завiдувач - Зiнченко. Розказую про бiду: в нас дiти голоднi. Вiн послухав i радить: помогти можна тiльки одним - пiдгодувати корову, коли схудла, як драбина, i перестала до┐тись. Дасть вона молоко, тодi голоду кiнець. I сказав: "От що, скосiть отут сiно, мiж "лiнiями", i одвезiть собi. Прийдете в недiлю, коли пiдводи вiльнi. За один день упора║теся. Скинете копицю з одного краю i копицю з другого, бiля самого коровника. Як спитають, можна показати: он сiно. А скiльки його, нiхто не знатиме. Для курортних корiв корму припасено бiльше, нiж треба..." От, Зiнченко партiйний, а жалiв дiтей. Iншi ж куди там! Кожного розiрвуть, якщо з iнструкцi┐ на партзборах прочитано. - Розiрвуть i без iнструкцi┐,- вiдмовив Мирон Данилович.- А цей з яко┐ сiм'┐? - Казав, земля, де насаджено "лiнi┐", належала його батьковi, хоч був з другого повiту. Якось про┐жджав i прикупив надiл - думав хазяйнувати. Не судилось! Прийшли червонi в дев'ятсот двадцятому i сходку скликали: голосують, щоб багатших забрати геть,- хто за це? Уже тодi наш Лук'ян, та ви зна║те його... - Лук'ян - той, що "за"? - Вiн самий! Перший пiдняв "за" аж двi руки i з того дня однаково голосу║. Декотрi зовсiм не пiдводили долоню, як Зiнченкiв батько. Жив тодi в хатi хазя┐на, що втiк на Донбас. Вiдходячи, той казав: бери все i господарюй, нiчого менi за це не треба. Пiду, бо бiльшовики вб'ють. Ну, i не пiдняв руки старий Зiнченко. Через тиждень при┐хали червонi: "Де такий? А де такий? Це не нашi!" Був наказ - повбивати пiдряд. Коли брали людей, то дiти за них чiплялися. В одного дiти були нiмi, нiяк говорити не могли, i так чiплялися, що страшно глядiти, а ┐х прикладами били - поламали ┐м руки. Всiх, i дiтей теж, зiбрали на площу: там розривними кулями повбивали, скрiзь мозок розлiтався. Лежали довго. Мухи ┐х облiплювали i сморiд стояв тяжкий. Згуртувалися старi жiнки, що вже ┐м смерть не страшна; сивi всi i вбранi в чорному, з цiпочками: як на похоронах - i то сама бiднота сiльська. Пiшли до начальства: сперечатись проти пекла ┐хнього. Нехай дозволять прибрати мертвих - поховати в однiй ямi. Вистанув комiсар, в червонiй будьоновцi, як сатанинець, i закричав: "Не смiть! То - вороги! ксть наказ вiд Ленiна з ворогами розправляться, щоб духу нашого боялись". Так i прогнав старих. Зiнченко - син одного з тих, що на площi вбито. Коли забирали,- дома не був. Потiм переселився в другий повiт; жив там i записався в партiю. - Це ж i видно,- доводить Мирон Данилович.- Знайдеться добрий, так не з ┐хнього куща вирiс. - Може, з ┐хнього ║ хто,- не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловiк; помiг оклигати i оборонив. Ми з одним чоловiком скосили сiно, чотирнадцять копиць перевезли i подiлили. То був менi рятунок, а ┐м на курортi сiно тiльки заважало ходити i нiхто не косив його; все пропадало. Зна║те, що пiзнiше було? Викликають Зiнченка в мiлiцiю i питають: "За грошi продав сiно, чи як?" - "Нi, я звелiв прокосити сiно тiльки на "лiнiях", щоб вигiднiше було курортникам ходити; там курять i кидають недопалки в траву, то вiд огню могли зайнятися сосни". Вiдпущено Зiнченка; вiн тодi одразу до мене: так i так, "ви, коли в мiлiцiю покличуть, кажiть те саме!" Справдi, через три днi мене викликають: "Що ти заплатив за сiно?" - "Не платив нiчого; завiдувач наказав скосити тiльки на "лiнiях", щоб краще курортникам ходити,- я в байраках не косив". Добре, що нарадив Зiнченко, як казати. - Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя. - Це - скрiзь, i Зiнченка вiдсунуто. Пiшов я раз до нього i перестрiнув на дорозi двох мисливцiв з Ки║ва: один чорнявенький, аж прикипiлий бiля очей, а другий - з лисиною i веселими зiничками. Розпитуються, де полювання добре. А я кожного птаха знаю, в якому мiсцi водиться: голуб лiсний, чи крижень, чи перепел. Розказав ┐м i хочу до завiдувача пiти; "До Зiнченка? Ми хотiли його побачити, при┐хавши,- нема!.. Переведено в другий район, бо партсекретар пiдкопався i вижив". Говоримо далi; я розпитую: хто вони самi? - i взнаю: чорнявий друку║ книжки, а старший - хiмiк, з лабораторi┐. Зайшла мова про село,- що тут робиться i як грабують; чорнявець то ще дужче темнi║, то блiднi║, i наприкiнцi вчистив: "Товаришу, монгол з московсько┐ ночi вилазить - рвати груди". Хiмiк тiльки одно докинув: "Iду вулицею i чую крик - то мiлiцiонер, ступаючи серед натовпу, виголошу║: слуги бiсiвськi постановили Укра┐ну душити в рiк розп'яття, тридцять третiй, бережiться, люди, бережiться! - так виголошу║, мов на службi. Всi перехожi слухають; великий натовп зiбрався: тихо йдуть i слухають, як пророка в старовину". - Це саме мати в церквi чула. - А на того пророка, що в френчi, налетiли виконавцi - миттю потягли в установу. Скоро чутка пройшла: мiлiцiонера розстрiляно. Постояли бесiдники бiля урвища з берестками, глянули на ворона, що високо линув, i попрощалися. Мирон Данилович, вертавши додому, пригадав назву цього мiсця: Змi┐в яр. Певно, звiдти лютий вилiзав хапати тварини домашнi або i людей. Було зображення в школi,- тодi батьки з черги вкошкували учнiв, бо дисциплiна вкрай розхиталася через комсомольськi вибрики проти вчителiв; зображення було в багатьох кольорах: з драговиння i хвощуватих нетрiв ящур повз до дрiбних тваринок, роззявляючи пащу. Вже червонiв зубними гостряками, бо котрусь iстоту роздер. Приуявлю║ться той вигляд, супроти зусилля волi - прогнати його; нi! - мов нарiзано з залiза; i кольори мiнить на чорнiсть, як попередня примара. Зневажити треба i обiйтися самому. Деякий час думки вiльнi, а потiм збоку в обширi свiдомостi, нiби пiдкинутий мимовiльною пружнiстю, при цiкавостi душi до власного стану i забезпеченостi, виник вигляд! - крiзь духовну просторнiсть проступив. Мирон Данилович, напружуючи думку до судоми в шийних м'язах, проганя║ привиддя i зверта║ться до навкружностi: дерев, грунту, погоди, що несподiвано погiршала, бо з пiвночi хмари темними купами... i знов обвiвся обрис: знов! - от, закляття! - з розпуки, мов скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та вiдiйди геть, нечиста кров! - геть вiдiйди!.. Мирон Данилович вiдвернувся вiд марища i пiшов, куди очi ведуть. Обмеживсь думками до обсягу сво║┐ особистостi i конечних справ; стало тихо на душi. Тiльки мертвотно-блiдi стiни хаток, по обидва боки, приймали моторошну тiнь з пiвночi. "...Лихо приходить, а помочi ж - нi вiд кого!" - дума║, понурившись, Мирон Данилович. Так i дiйшов з пропащою гадкою до площi; хотiв звернути в вулицю, що вела до його кутка, але, на диво собi, минув ┐┐: забраний сильним поривом почутт║вим - в одному напрямi! - простував мммо схiдцiв цегляного будинку, критого бляхою, в якому гнiздиться партiйний осередок. Проминув його; i тодi почали вгасати пориви недоброго почуття. А видалося, що чу║ пострiл,- i нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон Данилович спонурю║ться, вiдходячи. Враз страшно зойкнуло! - вiн оглянувся, нiби в плечi вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яницi. Там, чiпляючися за одвiрок вiдчинених дверей, сто┐ть жiнка: збiлiла i так диха║ - мов ┐┐ щойно душено i тепер спроможна вхопити трiшки повiтря. - Поможiть! - закричала вона. Мирон Данилович побiг до сходiв, але прискочивши близько, вдержався: через звичний страх перед будинком, звiдки завжди сунуло i загрожувало начальство, при┐ждже - владичне, i тутешн║ - дрiбне, провадячи розор. Позаду чути кроки i оклик: - Заходьмо! То - рахiвник сiльради, що нагодився поблизу; з ним ступив Мирон Данилович на схiдцi. Жiнка однi║ю рукою трималася за одвiрок, а другою - в хворому жестi, вкрай безвiльному - показала на примiщення i зразу ж поклала ┐┐ до грудей, мов би серце хотiла спинити: - Там... секретар райкому застрелився - при┐хав тепер... Прибiщi, стишенi, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули коридор, нiби видовженi сiни. Опинилися в просторнiй жовтавiй кiмнатi, як залi для засiдань, де на однiй сторонi дверi прочинено: заглянули туди i притерпли бiля порога. Рахiвник перший зважу║ться ввiйти, а Мирон Данилович - слiдом, як тiнь, до секретаря, що з пiдiбгнутими колiнами лежить при столi, недалеко вiд стiни; револьвер поруч. Очi посклянiли, запавшися димувато-бiлястою млою; застигли непорушне, без блиску i свiчення, тiльки в холоднiй порожнечi i легенькiй прозоростi зверху. З проломини в скронi густо i в'язко, пасмовитими патьоками, трiшки роздiляючися, збiгла кров; розлилась по пiдлозi, при головi i плечi. Бризки ж були на столi - торкнули папiр. Глядiли захожi, нiби перемагаючи слiпучий, хоч невидимий, сполох з та║мно┐ пожежi, коли вмить з'явилася,- з iншо┐, нiж та, що речi спалить. Мирон Данилович стояв, згадуючи i терплячи давнiй страх - от, з'явиться всилення, змiнить колiр на чорний, перед очима... Але нi! - зосталась кров червона, як була. I мало не скрикнув вiн: "Так кров ║сть правда!" Оглянувши самогубця, свiдки переконалися: таки мертвий. А не знають, що далi робити. Рахiвник стояв, як iз сiрого де