Оцените этот текст:


 ------------------------------------------------------------------------
 Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
 OCR: Евгений Васильев
 Для украинских литер использованы обозначения:
 к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
 п, ┐  - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
 I,i (укр) = I,i (лат)
 ------------------------------------------------------------------------


   1

   Наряджа║ доню: зда║ться, то власне  серце,  вибране  з  грудей,  окремо
радi║.
   А знов лихо: повели чоловiка в сiльраду. Скiльки ┐м треба? Чiпляються i
гризуть: давай! - як не грошi, так хлiб.
   - Мамо, скоро? Я на майданi пiдожду.
   - Скоро, - чого ж на майданi? Потерпи: тата вiдпустять, i зразу пiдем.
   - Миколи i Андрiйка нема.
   Тата ждуть: як станеться що... пй  страшно  навiть  вимовити.  Причiсу║
Оленку, пильнуючи кожного пасмочка; заквiтчу║, нiби корону║ зiрками, зверх
блiдого лобика. Нiчого не каже ┐й, але невимовленi слова тремтять, подiбнi
до сполохiв, насерединi грудей:  "Квiтко  моя!"  -  i  неозначиме  почуття
обкинулося, нiби передвiстя з болями; не знати, що, крiм них,  прийде.  Не
хоче пiддатися ┐м душа. Втiха коло  донi  не  гасне,  як  мiсяць  -  любим
серпиком.
   - Скоро скiнчу, стiй! -  стриму║  доню,  чомусь  нетерпеливу,  з  сiрим
зошитом на долонях: там ┐┐ наука.
   - Може, я не пiду? - несмiливо пита║ Оленка.- З мене смiятимуться.
   - Хто ж?
   - Учнi i вчителi: всi.
   - Нерозумний смiх i грiшний.
   - Вони глузуватимуть!
   - Терпи! Це годиною краще, нiж цiлий вiк хвалять.
   Дарiя Олександрiвна досаду║, що "вони"  смiються  з  ┐┐  дитини.  От-от
схопиться гнiв: справедливий був би, але чимсь небезпечний. Нехай зника║ в
обширi серця, де нема йому чим горiти. Зосталась гiркота, звична за  довгi
роки.
   I стерпiла! - як завжди.
   Хмуриться мати.
   Первiсток ┐┐, чотирма роками старший за  Оленку,  пiдкорився  страховi.
"Навiщо  пережиток?"  -  сказав,  напевно,  з  чужого  голосу.   Андрiйко,
найменший, часом послуха║.
   Малi думають, що мама темнiша, нiж  шкiльнi,  бо  тi  ходять  з  новими
книжками, а вона старi читала... Так там була  правда  i  серце,  а  що  в
теперiшнiх? Зла настирливiсть.  Вiдчува║  мати,  як  день  у  день  "вони"
настроюють дiтей проти ┐┐ думки i волi. Дiти очужiли.
   Рiзку, аж розпачливу кривду вiдчува║ з того,  нiби  рану  вiд  iржавого
ножа, коли впiка║ться i мучить. А що робити? - хоч кричи,  не  поможеться;
"вони" сильнiшi.
   Обличчя в не┐ - з видовженiстю i запалими щоками;  з  надто  звуженими,
супроти звичайного, обрисами нижнiх .повiк, як i надто вглибленими  очима,
кольору темно-сiрого,  без  гострого  блиску.  Але  ┐х  яснiсть  вiдтiнена
бровами i косами - в такому  вiдсвiтi,  що  нагаду║  попiл  вiд  згорiлого
шовку; i видаються темнiшими, нiж  насправдi,  через  неприродну  блiдiсть
обличчя.
   Дарiя Олександрiвна нiби спокуту║ться в празник, вiдболiваючи  провину:
з непотрiбно┐ гостроти до Оленки, що недавно мала в школi декiлька низьких
оцiнок; не з-за сво║┐ нездiбностi, а з-за пустощiв i недбальства.
   Чомусь тодi, можливо, з побоювання сорому вiд чужих  посмiхiв:  мовляв,
"дурна дитина в вас",Дарiя Олександрiвна грiзно нагримала на Оленку i мало
не вдарила. Хоч не  збиралась  бити.  Однак  не  сподiвалася,  що  з  того
гримання вийде. Дитя сполотнiло, затрусилося плечиками i, ледве не  впавши
непритомне, вiдступило в куток. Заридало, та так гiрко, в болючому  плачi,
тремтiвши дрiбною судомою,- що всi в хатi обмерли. А воно раптом стихло, i
хоч тодi кинулися  всi  втiшати,  проте  було  як  потеряне  i,  зда║ться,
занедужало. Потiм старалося i принесло найкращi оцiнки.  Радiло  за  маму,
якiй неодмiнно треба бачити гарнi знаки в зошитi. Видно, так i  не  тямило
до кiнця, чому - треба.
   Глянувши на  зошит,  Дарiя  Олександрiвна  вiдчула,  як  болiсно  серце
стиснулось: такий жаль на себе! - роки життя вiддала б, тiльки вернути те,
що сталося.
   Оленка пiд маминим гребiнцем стала покiрна; вся в бiлому i сама  блiда,
з свiтлими очима i високо пiднятими брiвцями - як в  тата.  Кiлька  квiток
бiля ┐┐ чола, здавалося, посилали бризкучий промiнчик на всi  сторони.  Як
зоря - жила в хатi, дивна тихiстю.
   Сьогоднi так пильно мати  зачiсу║  Оленку,  збираючися  пiти  з  нею  в
церкву; стояти поруч i випроситися з провини.
   I якраз лихо! - причiпливi повели чоловiка i невiдомо що буде.
   I також: Оленка збива║ться. Як важко вмовляти, при чужому  настроюваннi
з насмiшкою.
   Згодиться; чого ж на майданi стояти?
   - Оленко, дражнитимуть, що в церкву пiшла, то промовч! пхн║ зло  щезне,
а правда - нiколи.
   - Де буде?
   - З людьми, що живуть скрiзь. А повмирають, буде з ними на небi.
   - А ми - де?
   - Коли достойнi, з ними.
   - Як там живуть?
   Дарiя Олександрiвна подумала: ось  як  твоя  душа  -  безвинна  i  всiм
проща║, люблячи. Так живуть.
   - Того не знаю, але - щасливi.
   - Де?
   - Оленко, все пита║ш, а я не знаю.
   - Мабуть, високо! - як птахи. Де дiнуться вiд дощу?
   - Це над дощем i зiрками.
   - А що ┐сти?
   - Нiчого не треба.
   - I хлiба?
   - I хлiба теж - нi.
   Оленка дивиться в вiкно, думаючи.
   - Я вже знаю! - так, як сонце: нi об що не трима║ться i ходить.
   Знов роздуму║, поглядаючи на свiтило за шибкою.
   - Не розлучаться?
   - Хто?
   - Всi - родичi.
   - Як любитимуться, то - нi: разом будуть; i коли не  роздiляться  самi,
перед брамою.
   - Де?
   - Невидима i коло всiх. Як церква.
   Оленка трима║ зошит, нiби звiт. Сiра обкладинка з  поземними  рисами  i
власний пiдпис - в округлих i нерiвних лiтерах.
   Думка прив'язана до одного: як будуть разом - "тодi"? Чи так, мов через
небозвiд переходить гурток зоряний, нерозлучимо, склавши рисунок? Губиться
думка.
   Гарно - з мамою  пiти;  в  церквi  бабуся  сто┐ть;  а  вiд  посмiшникiв
одвернутись, i годi.
   Чого зошит - в Оленчиних руках, вiдомо, але мати нi  словом  не  вказу║
здогаду: така хитрiсть любляча. Зошит з милими  кривулямi;  дорожчий,  нiж
речi хатнi. Бо замкнено мiж сторiнки спогад i свiтло: подiбно  до  квiтiв,
кладених з весни - радiти ними i смуткувати, вiдкриваючи перед очi.
   Мов не бачить!  -  уда║  Дарiя  Олександрiвна.  В  не┐  сумнiв:  чи  не
розлiну║ться доня ще раз  i  дужче,  нiж  попереду,  коли  похвалити?  Хай
стара║ться без нагороди. Але - чи гаразд, отак проминути доньчин знак?  То
ж вiд пошани до мами.
   - Дай зошит!
   Оленка зрадiла: мама знов подивиться на працю. Лiтери труднi i  непевнi
обрисами, нiби будованi з крихiтних кiлочкiв  i  дугастих  сковок.  А  для
Дарi┐ Олександрiвни краснi - лiпшi, нiж празниковий вiзерунок.
   - Гарно! - сказала i кладе зошит на поличку, де  тiсним  рядком  стоять
книги.
   Поправля║ вбрання на Оленцi, пригладжу║, обсмику║ або просто торка║;  i
все не може вiдiрватися нi почуттям, нi поглядом.
   Пора. Треба, iдучи до церкви, спитати хлопцiв, чи тата бачили.
   - Ну, вже! - сказала Оленцi, подаючи  дзеркальце,  мовляв,  дивись,  як
мама нарядила, i не забудь: нiхто не прибере краще.
   Шаснули  кроки  мимо  вiкон;  тiтка  Ганна,  перейшовши  через   город,
навiду║ться: мабуть, спитати про збори.
   Сусiдка старша вiд господинi; грушуватi зморшки навколо губ.
   Зразу всмiхнулась до Оленки:
   - Гожа! - хоч на заручини, а нехай не наврочу...
   Легко дмухнула, нiби вiдкаснувши злий наплив.
   Оленка  миттю  поклала  дзеркальце  на  стiл  i,   торгнувши   дверима,
вiдпурхнула через сiни.
   - Чого в сiльраду ведуть?
   - Чого ж? Хлiб правити - останнiй. Враз,  пiсля  цих  слiв,  нiби  тiнь
пiдступила: тiнь крiзь весь свiт; здалося - вiкна стемнiли.
   - Бiда на всiх! - журиться тiтка.
   Глибоко в платок закуталася, хоч день погожий,  з  тепло┐  смуги  перед
дощами. Платок картатий  i  тяжкий:  закривав,  як  сутiнок  вiд  хмари  -
присохлу вишню.
   Обличчя, в'янувши, знебарвилось i в брижi пiшло, розвiйчатi  при  очах,
повних думкою.
   - Снилось менi,- оповiда║ тiтка тихо, з докладнiстю кожного звуку,  мов
доспiвуючи,- що отак близько, як он пiч, бачу: кожушанка передо мною; i не
видно, на чому висить, на одвiрку, чи що? - кожушанка з  ящiрки  зроблена,
хоч i шерсть ║, руденька-руденька, а  цього  не  бува  на  ящiрцi...  Таки
знати: з ящiрки, i все. Простягла я руку, погладити шерсть, узнати, з чого
вона, i аж обпеклась об кригу. Недобрий сон - до чого воно?
   - Недобрий! - згоджу║ться Дарiя Олександрiвна. -  В  ящурину  кожушанку
або ж нещастя одягнуть.
   - Одягнуть. Недобрий сон! - звiку такого не бачила. Де ж хлопцi?
   - На майданi. Вести хотiла в церкву,  так  опинаються  ба  в  школi  ┐х
соромлять, смiхом мучать.
   - От ворожа твар!
   - Наторочено дiтям, що новi  книжки  церкву  перерослi┐.  А  тi  книжки
мертвi!
   - Отак з мо┐ми племiнниками. пм очi прив'язано  до  нових  книжок,  хоч
бачу: нудно. Стару книжку попадуть, то цiлу нiч коло  прикрученого  свiтла
сичиками сидять.
   - Бiда; i вчити треба, бо знидiють.
   - Треба! - згоджу║ться тiтка.- Аби  ж  учено,  як  годиться.  Напам'ять
нiчого не знають. Колись було... от, я сама: недовго  вчилась,  а  скiльки
пiсень i казок знала! - вночi збудять, i прокажу.
   2
   Хлiбороби,  сполохом  зiбранi  в  сiльраду  недiльного  дня,   слухають
промовця, як нiколи в селi Кленоточi.
   Мирон Данилович притерп до стiни, коло крайнього вiкна, i  погляда║  на
промовця: "Страшний, ох, страшний! - твердить вiн  собi  в  думцi.-  Такий
переступить".
   Стiй i мучся мовчки, а дома рiднi ждуть; i ранок бiлi║  за  тинками,  в
саду, як люстро - ранок; павутинки обсипанi росою i свiтяться вiд  чистого
неба. Ти ж мучся безпровинно, бо понурик надумав з кiстками взяти всiх. На
думцi знов: "Переступить хоч закон, хоч щоi" Якби тому рудцевi  близько  в
очi заглянув, був би вражений - аж скипiлiстю бiжать поблиски в окунюватих
чоловiчках кароокого крiзь масивнi, мов з криги сiченi, скельця  окулярiв.
Лоб скосистий i бiлявий: рiзнить проти щiк, пройнятих брунатною тiнiстю.
   Загрозливо, але забарно, руша║ доповiдчик: вiд самого царизму. Береться
до твердих справ: iндустрi┐, пiдкуркульства, саботажу, хлiбоздачi i вкiнцi
- "корчування".
   Мирон Данилович огiрчений без краю: "Так би зразу казав  -  давай  весь
хлiб, бо вб'║мо! - як здобичник. А то кружить змi║м i мучить".
   - Злама║м опiр  i  гнiзда  зметем!  -  промовець  пiдвищу║  виголос  до
дзвiнкостi; земля здригнеться, так зметем з лиця.
   Григорiй Отроходiн як  промовець  звик  пiдносити  стан  почуття  -  до
палючо┐ погрозливостi проти слухачiв. Мова текла в виразi власно┐ правоти.
Виголошеннями летiв на ницих,  що  противляться  сповiщенню,  свiченому  з
партiйних свiтильникiв.
   - Трудящi, борючись пiд прапором!..- карбу║ Отроходiн.
   В його уявi "трудящi" витiснили присутнiх, що з залiзними мозолями; вiн
- про iнших. Папери iнструкцiй дихали квiтнем, коли мрiяв, якими щасливими
трудящi стануть. Вiддаленi i  невиразнi.  Але  ┐х  думання  i  розвиток  -
джерело бадьоростi для Отроходiна. Вiд ┐х iменi  наклада║  вимоги,  як  на
лезах, до зерносi┐в, чужих очима.
   Перша група зiбрана гаразд; мiлiцiя при дверях: для строю i впливу.  Ти
партiйнiстю вiдповiдай - чому ж хатники ходять дозвiльно, лишаючи справу в
проривi, пiд оргвисновки? Нi, вiн чоловiк мiцнiший, нiж борщо┐ди  думають.
Кип'яч варити - в клiщi ┐х! Мертвяки встануть i, насипавши зерно в  труни,
бiгом принесуть на зернопункт, йому до нiг. Поклоняться надодачу.
   Постанова ║ - i виконай! Вона в портфелi, пiд мiдяними заклацками, коло
руки. Дужча, нiж ваша впертiсть.
   На прийомi в столицi один з групи, зготовано┐  до  ви┐зду,  спита║:  що
коли селяни вмиратимуть,  противлячись  хлiбоздачi?  Керiвник,  який  досi
поскiпано жовтiв, з мiною суворо-офiцiйного державця, i  стримано  ворушив
руку, випускаючи з-пiд посмоктаних  вусiв  камiнно-повiльнi  речення,  тут
сiпнувсь  i  вiдкрив  губи  в  такий   вищир,   що   Отроходiна   пройняло
остиглiстю... "Нечисто!"  -  метнулась  думка  про  "хазя┐на",  очi  якого
глянули потiм,  спиненi,  з  крижаною  рудiстю,  нiби  зимнооердна  iстота
старовини, оживши, крiзь них загрозилась.
   Отроходiн, вiд недовiр'я до власного враження, зразу ж  погасив  думку.
Боявся за переступ у  самосвiдомостi  i  слухав  вiдповiдь,  як  канон  на
гранiтнiй сторiнцi.
   - Взяти хлiб з мертвих - весь!
   Шана до вождя безмежна; френч замовлено, як в ньогi викрiй пiвфронтовий
i - зеленкавiсть, бо справдi вiйни.
   Вiн зна║: хоч i зневажливо слухають хлiбороби, але наляканi. "Подума║ш!
- царi... Жуки з поскорузлими мiзками: а глядять, як шляхта: на кого?"
   З пiдвищення, нiби драматичного кону, видно ┐х  обличчя:  всюди  вирази
гостро┐ вiдрази, очi - з огниками; тривога i похмурiсть вi║ по залi. Дехто
збайдужiв.
   У поглядi одного, що бiля вiкна, вража║ докiр  з  фосфоричною  гiркотою
свiчення, вiд якого трудно вiдхилитись.
   Перевiрити: прита║ний!  -  з  "iндусiв";  навколо  таких,  як  правило,
гнiздиться опiр.
   Отроходiн,  звично  зв'язуючи  вислови,  придивля║ться  до  видовженого
обличчя в рiзкiй свiтлотiнi з вiкна. Брови пiднятi, нiби здивовано, хiба -
вiд терпеливостi? Очi сiрi, трiшки блакитнястi: в терпких посвiтах.
   Щось, захоплюючи горючiстю, рухнулось Отроходiну на серцi i вiн скипа║;
говорить суворо - в очi коло вiкна.
   Мирон Данилович стояв, як до стовпа прикутий.  З  вигляду  -  середовий
чоловiк; i в прiзвищi сiльська звичайнiсть: Катранник. Враження буденностi
пiдсилено,  бо  небритий:  в  недiлю  схопили  нагло.  Череп  вимiрився  в
височину, з записками, що коло русяво┐ чуприни бiлiли над обпаленiстю чола
i видовженого обличчя. Аж сивими, на днi западин, виглядають очi, хоч вони
з проголубiнню, притiненою вiд брiв:  мов  землистого  тону,  як  i  вуса,
опущенi крайцями вниз.
   Сатинову сорочку,  колись  темно-синю,  а  тепер  бiлясту,  з  рештками
початкового барвлення бiля комiра, закривав пiджак неозначимо┐ сiростi, як
бува║ на старих стернях пiд час обложного дощу.
   Катранниковi видно в вiкно: сто┐ть пiдвода, кiнь зiпрiлий - на прив'язi
коло штахетин. Намага║ться помiж ними вхопити бадилину. Ловить, повертаючи
голову i посилаючи в протулину попелястi губи... "Вже ми - як той кiнь!  -
знов мучиться думкою Мирон Данилович.- Прикрутила партлiнiя,  бур'янця  не
вхопим".
   Дядьки принишкли, як часом соняшники пiд грозою, ще на пiвнеба  нависла
i цiлить стрiлами в беззахисний  збiр.  Грозить  обома  руками  Отроходiн,
говорячи, а його широкий  золотий  зуб,  вiдтiнений  щербинкою  поруч,  аж
жеврi║, одночасно з товстими скельцями  окулярiв  без  оправи,  при  самих
металiчних зачiпцях.
   Долонями вдарив об стiл з огнистою накривкою:
   - Зробимо, як  з  ворогами,-  в  разi  невиконання!  Вiдповiдатимуть  i
сiм'┐...
   Застиг. Скеля! Партiйцi i сiльрадiвцi з револьверами в кишенях, i також
мiлiцiонери з револьверами на поясах наставленi  в  захист  Отроходiна.  А
впроти - гурт худих дядькiв, з яких тiльки в одного цiпочок:  тонкий,  мов
комишина.
   Похилив голову Мирон Данилович. Знав: розправляться:; сталося ж так пiд
час турення в колгоспи. Штовхнуть на пiвнiч, плачiв повну, як i снiгiв.
   Проминувши коня, зiр стрiча║ далеко i протиставне до  сонця,-  ген,  як
карб: мiсяць, що спада, весь пошрамований; крейдяна печатка  на  блакитний
папiр.
   "...Нам зображення,- дума║ Мирон  Данилович.  -  Брат  брата  на  вилах
держить; пiд груди вдарив i пiдняв, поки - смерть; поставлено малюнок,  як
нагадку проти ка┐нства, що дi║ться, i погiршало, бо з родинами гублять".
   Недвижне бiлi║, мов привиддя, моторошний вiдбиток, а близько  -  тополi
вряд, мов свiдки або приреченi.
   Бiль на серцi в Мирона Даниловича:  "Нехай  я  пропаду,-  а  чим  сiм'я
винна?.. I до кого вдатися?  Чого  з  ненашо┐  столицi  лiзуть,  сидiли  б
дома... Ну, частину бери, i нам зостав; так куди там! Весь хлiб дай, а сам
згинь. Ми ж не лiзем до них. От пiшли б по Москвi i в хату цього гризуна -
теж, i почали ритись: борошно сюди, картоплю сюди  -  все,  все.  А  тепер
спухнiть з голоду! Не йдем же. Коли б i могли, не пiдем. Ох, мордуйся  пiд
його грозьбою! Чи мати в церквi достоять? Боятимуться, що я тут загрузну в
лихо. Трохи лишилось харчiв для дiтей, вiддаси - тодi ┐м смерть  i  нам  з
ними. Цi ж супостати: давай! - виходить,  просто  хотять  повбивати.  Десь
дiти, на сонцi, як жайворонята, ждуть, чи тато вирветься з напастi. Бiднi!
- хто пожалi║, як нас не буде".
   Мирон Данилович вiд думок доповiдчика  вiдсторонений.  "Ясно,  до  чого
йде! Чули. Тепер тiльки одно - звiдси вирватись; бiда наша: втiшаються нею
партiйщикн, як вовки овечим  криком...  I  недiля  пропала  -  золотозубий
обгавкав свiт".
   За вiкном кiнь ловить бадилину.
   "...Бач, мудру║. Нi, дарма! - губи короткi проти загорожi".
   Катранник зустрiв позирк промовця: пронизливий!
   От вiдкритi в поглядi один для  одного.  Як  на  вузькiй  кладцi  через
безодню, або терпеливо розминутися, або - загибель.
   Крiзь очi, дрiбнi вiконечка, побачили душi, яка  повна  вiдвертiсть  ┐х
здiйсниться навiки; а до чого ж недобрi мiж собою, хоч значно ближчi,  нiж
здасться з ворожнечi!
   Катранниковi - такий розпач, мов нерви сповненi гiркими iскрами. I враз
вiдгорiло. Найтихiша мирнiсть прийшла, мов сновиддя. За нею  знов  досада,
але вже трiшки просвiтлена дивною цiкавiстю до промовця, пiсля незмiренно┐
вiдрази.
   Отроходiн вирiшив  миттю,  що  селянин  "плохий",  можна  вивернути.  В
непокорi кри║ться м'якiсть. А чомусь розпалився  гнiвом:  дужим  i  диким;
зiницi  в  найгострiшому  блисковi  зверненi  до  селянина.  Густо-брунатi
поверхнею, вони  -  без  звичайно┐  о  прозору,  ┐х  мовби  щось  випинало
зсередини в тверду застиглiсть, як часом бува║ в вiдважних осiб,  холодних
нервами.
   При владностi Отроходiн, якiй неодмiнно приналежить, куди б не було!  -
рушить зразу в крайнощi.

   Терпкий погляд бува║ в селянина поступливого! Для  нього  на  життьовiй
межi здавна лежав свiтлий камiнь: ознака роздiлених власностей, довiрнiша,
нiж правничi папери. Бо взаконена в поколiннях, на межi його душi  i  душi
друго┐ о, означаючи закон - для бiлого свiту добрих, який, видно,  повинен
обвалитись. Вирiшено ко┐ти ру┐ну. Пнеться iнший розпорядок: як  хаща.  Без
жалостi.  Рватимуть  крихту  з  дитячих  рук!  Гiрко  на  думцi  в  Мирона
Даниловича: "Хтось десь, боговорожий,  схотiв  швидко  нагребти  грошi,  i
переллють сльози в золото, наситять жадобу".
   Склавши висновок, Мирон Данилович одвiв погляд  вiд  промовця.  Говори!
Твоя справа на мiсяцi показана.
   Кiнь натужно здобува бадилину; всi║ю ши║ю  тягнеться,  протуляючи  губи
мiж дошками, але i ця спроба марна.  Вимучений  i  зголоднiлий,  стрiпував
гривою вiд злих мушок,що лiзли в очi
   "...Прокисли повiки в коня, бач, мошкара ро┐ться, зна║, куди лiзти:  на
слабi очi; бiда тваринi, бо такi господарi -  заморили  в  роботi,  а  щоб
кинути сiна, того нема; забатожено i нас на гибель,ну, дiждались!"
   Отроходiн скiнчив. Несподiвано виштовхнувсь наперед,  з-помiж  сусiдiв,
що тiсно стояли, хлiборобик, сухенький i якийсь обгострений рисами лиця  i
одежi: нiби пташкуватий весь: також i злеглi пучечки волосся були схожi на
пiр'я, в нерiвних стрiшках.
   - Можна спитать? - звернувся вiн до хмурного Отрокодiна.
   Дядько стривожений, з хрипиком в голосi, теж -  подiбним  до  пташиного
скрику. Не дiждавшись вiдповiдi, вискрипнув з обуренням:
   - Хто ж дiти вiзьме?
   - Чи┐,  якi  дiти?  -  осаджу║  дядька  Отроходiн,  напружуючи  губи  в
суворостi.
   - Дитинячi дiти! - з вiдча║м закричав дядько.- Мо┐ дiти, ┐х  семеро,  а
┐сти нiчого. Хто годуватиме, коли в  хатi  нi  скоринки,  а  ми  з  жiнкою
вмремо,хто?
   Отроходiн мовчить, аж мiниться. Тодi серед дядькiв пiднявся гомiн:
   - Спитав правильно! Куди дiти пiдуть? А як же! Ви скажiть - куди? Хлiба
нема: вже забрано. Отроходiн скипiв, скипiв неймовiрно:
   - До порядку! Арештувати, хто порушить тишину!
   Замовкло. Враз. В коротку мить зникли  голоси:  як  огники  свiчок,  що
гасить, прохопившись, вихор. Зчинився рух- дядьки посунули до дверей.
   3
   Тин, як  роздiлковий  ряд,  до  якого  припав  вiд  сiльради  трикутник
шпоришiв, а напроти - здичавiлий сад, його,. скаженi нетрi.
   Микола ставив  крейдою  знаки  на  кiлках,  що  забiлiли,  обгорнутi  в
рисунок, мов ритуальнi стояки древностi.
   Андрiй, оглянувши символи, сiв i вчинив перегляд кишенькового  добра  в
складi: лiнзи, що збира║  свiтло  в  огненну  крапку,  орластого  гудзика,
перламутринки з райдужним свiченням i красновисика в образi оленя.
   Погляд хлопця вiдхилений до сусiднього дворища:  там  -  дiя  з  участю
трьох.  Найменший,  намiрившися  злiзти  на  повiтку,  попросив  помочi  в
середульшого. Той зчепив пальцi, як пiдпору  -  ставити  ногу.  Спина║ться
найменший, руками шарудить по кривiй стiнi... раптом послизнувся  набiк  i
впав. Пiднявся, перейшов до краю стiни, де з попередньою помiччю  повторив
спробу, тримаючися за рiг повiтки. Вилiз би вiн але пiдiйшов найстарший  i
потягнув за сорочку - знов пада║ хлопець. Хоч не  так  погано,  як  перший
раз, бо середульший, звiльнивши лiву руку, теж потягнув його за сорочку  -
в протилежний  бiк  -  i  зрiвноважив.  Вiдходять  утрьох  вiд  повiтки  i
знаходять велику коробку. Найстарший кинув ┐┐ об  землю,  аж  заторохтiла;
пiшов далi в супроводi середульшого. Тодi найменший приставив ┐┐ до стiни;
злiзши, як на пiдпору, простягнув  руки  i  вчепився  за  покрiвлю.  Вгору
потягнувся,  помагаючи  собi  пальцями  нiг,  якими  на   стiнi   знаходив
горбкуватi мiсця. Став на покрiвлi  i  зробив  крок-другий.  Але  виходить
бабуся з повiтки i кричить:
   - Злiзь менi заразi - чого посурганився? Вiн,  миттю  блиснувши  наниз,
побiг до двох старших; з ними i зник.
   Андрiй споглядав послiдовнiсть при здiйсненнi намiру, нiби  картинку  в
книзi. Ро┐лися  марева;  сама  пустка  запала  в  глибочину:  з  загрозою,
тишиною, мертвiстю, мов цвинтар. Дивна для пам'ятi! Брала очi, його великi
очi i темно сiрi, як у матерi.
   - Що там бачиш? - пита║ Микола.- Поки нема нiкого, пiди до сiльради,  в
вiкно заглянь: як - тато?
   Бiльший ма║ право посилати, i Андрiйко слуха║ться. Звик! Шанував брата:
той боронив, завжди добрий i справедливий, з тихою i  свiтлою  думнiстю  в
худорлявому виглядi.
   Посланець вернувся, бо з  сiней  сiльради  виступили  два  сизомундирнi
мiлiцiонери i покурюють. Потягнули з перехрестка  до  сiльради  -  мiсцевi
партiйцi.
   Микола на них вимовив:
   - Хлiботруси!
   - А ми нi: ми хлiботруди,- сказав Андрiй.
   - В основному вiрно; але  хлiботруди  не  ми  з  тобою,  а  старшi.  Ми
хлiбокуси.
   Андрiй мовчки згодився; потiм повiдомив:
   - Я знаю, хто всякi другi.
   - Що зна║ш?
   - к хлiбопроси, i всякi.
   - Добре! - сказав Микола.- Твiй горщик здiбний варити. А ще?
   - Ну, ║... хлiбоноси i хлiбовози.
   - Ще - хто?
   - Ще, зараз подумаю, ║ хлiботорги, i хлiбокупи, хлiбокради. Це все.
   - Гаразд. А хто -  тi,  що  хлiб  дають  хлiбопросам?  Андрiй  думав  i
вагався, i не мiг сказати; видно, знайшов слово,  яке  не  задовольняло  -
плечима знизав вiд невирiшення.
   - Звуться: хлiбодани! - назвав Микола,- пх мало; витiснили ┐х сильнiшi.
Скажи, хто тi, що хлiб беруть?
   - Хлiбобери, чи нi...
   Микола поправив:
   - Вони хлiбохапи.
   Засво┐вши новий термiн, Андрiй показав  на  збiр  коло  сiльради,  куди
прикотили дрожки.
   -  Пам'ятай,попереджу║  Микола,-  щоб  замок  держав  на   губi!   Десь
проквака║шся з назвами, тата замучать по арештах: через нас. Зрозумiв?
   - Я мовчатиму
   Микола перевiрив крейдянi окраси на  кiлках,  доповнив  декотрi.  Витяг
пожмакану книжку з  кишенi  i,  сказавши  братовi:  "Гуляй,  поки  що!"  -
зосередився на сторiнках з  обiдраними  берегами.  От,  спiльно  мандрують
Правда i Кривда, i мусять, згiдно з умовою, хлiб дiлити.  Правда  спочатку
постача║, далi - черга Кривди, бо ця  друга  так  запропонувала,  i  перша
згодилась. Як клунок Правди спорожнiв i гинула з голоду, то Кривда вийняла
з не┐ очi - платою за дрiбнi кусники хлiба.
   Чита║ i жаха║ться Микола, i обурю║ться: як же так?! Страшно ранить його
пiдступнiсть.
   Книжку старшi  учнi  дали  тихцем;  звелiли:  "Читай  i  думай!  -  чим
вiдплачують нам, забираючи хлiб".
   Микола забув  поглядати  на  сiльраду,  бiля  яко┐  зграями  гайворонiв
купчаться бригади, зготовленi рушати. Пережива║  вiн  змiст,  нiби  самого
напасть мучить: з кров'ю вiдбира║ свiтло очей, ведучи  на  смерть;  вiн  -
присуджений. Зловiстя грозиться, заступаючи день.
   Андрiй побрiв через пустош до сара┐в,,  потоплених  мiж  бур'яни:  самi
ру┐ни з потрухлими  дошками  в  плiснi.  Ходив,  як  сновида,  по  садибi,
порожнiй пiсля висилок.
   Саморобна пiч рудi║: цеглини, складенi в  неповний  квадрат,  i  зверху
аркуш залiза з круглою вирiзкою. Був якийсь незримий зв'язок мiж знахiдкою
i почуттями хлопця, через що рiч видавалася поглядовi значно  справжнiшою,
нiж довколишнiсть,  i  пробуджувала  болючий  неспокiй.  Нiби  десь  бачив
закуток, що розкрива║ться перед очi. Бачив - з iншого обширу, прозорiшого,
нiж звичайний. Видiння виступа║ бiчними обрисами примiтне, а рештою - ледь
приуявлю║ться  з  незримостi  i  турбу║,  проситься,  свiтлi║,  зневолюючи
цiкавитися i стояти тут: без слуху! - тiльки силою  душевною  вчуватися  в
значення чогось бiльшого, нiж знаходить погляд серед пустки.
   А  гурти  громадилися  бiля  сiльради,  як  хмари  з  грозою:   слухали
розпорядчикiв, маючи при собi пiдводу, кожен -  окрему.  Перелiтали  птахи
над прижовклими верховiттями, знехотя i  важко  пiдкидаючи  крила.  Мовчки
стежив ┐х Андрiй, поки брат скiнчить книжку; коли  ж  читання  згорнуто  i
впроваджено в кишеню,- тодi спитався:
   - Хто живе довше, ворон чи змiй?
   - Могли виздихати, а виходить, потрiбнi. Мабуть, змiй!
   - Скiльки рокiв?
   - Багато; вiд  змiя  залежить.  Забув...  деякi  -  сотнями  лiт.  Можу
помилитись.
   - Ворон скiльки?
   - Багато десяткiв. Вiн потрiбнiший - прибирати. к також непотрiбнi: он!
   Вiн  дивиться  на  сiльраду.  Непотрiбнi,  щось  почувши  вiд   дверей,
заметушились i стали до пiдвiд на чолi з розпорядчиками. Враз  висипали  з
сiней дядьки,- швидкою ходою роздiлилися в рiзнi напрямки.
   А хлопцi, вгледiвши тата, поспiшили назустрiч i побачили  смутного,  як
нiколи; примiтили Отроходiна,  що,  блискучий  окулярним  склом,  зубом  i
течкою, показував секретаревi сiльради на тата  i  про  щось  довiдувався.
Мирон Данилович, очима скинувши на промовця, поясню║ дiтям:
   - На смерть вирiзнив! Ми - осiбнi противники.
   Зажурений, пiшов з хлопцями додому.
   *
   Вигляд  промовця,  замiсть  рудасто-зеленкавого,  чомусь   примарювався
полум'яно-мишастий i мiнений в тiнь, з гострими, нiби обкусаними в щипцях,
защiпками жорстокостi. За ним тьма i примари височинять: муругi, дедалi  в
мiцнiшому виходi, i - охрою горить вигляд iстоти, що нiма до сльози i хижа
до життя.
   Жаха║ться думкою Мирон  Данилович:  "Ну,  ящiр  i  ║сть!  Скоро  -  час
головного, який вiд прiрви i мучитель..." Кiлька  мiсяцiв  в  уявi  -  той
жовтар з пiдсвiття, де позводив металiчнi нитки пiд нiччю i виставля║ться,
нiби з пошестi, знаходячи  очi  Мирона  Даниловича;  влютову║ться  посеред
думок, учiпливо, без перерви, при кожному помислi. Навiть коли згадати про
справу, i тодi враз, проти волi, влiза║ привиддя i мучить серце.
   При стрiчах iз знайомими теж: раптом до  сказаного  припрядалось  кляте
марення - завжди.
   Мирон Данилович недавно питався в батюшки: чого це? - i робити що?
   - Ви,посумував батюшка,- спокусились про звiра.
   - Та нi! - перечив Мирон Данилович.- Ним я не спокусився.
   Батюшка поправив:
   - Не ним, а про нього; це - друга рiч. Об  чiм,  а  не  чим.  Стережiть
серце i не впускайте оману, воюйте з нею! Вернiться в повну смиреннiсть  i
живiть любов'ю, як свiтлом: до всiх, до Бога найбiльше. I молiться в кожну
хвилину. Молитва - найдужча сила на землi.
   Вислухав пораду Мирон Данилович i щиро  хотiв  сповнити,  однак,  через
клопоти i зайнятiсть вiдбився; мара ж лiзла в думки по-старому.
   От, знов мiниться промовець: говорить речення, мов крук на могилi вiщу║
розор...

   пдучи  дрожками,  Отроходiн  погляда  на  двори  i  обража║ться:   чому
тисячники звуть пункт призначення  -  "муходрянськ"?  Даремно!  Шкодить  в
зображеннi ролi на селi. Коли столиця повна вапняно┐ трути, що  повисла  в
розпаленому повiтрi серед цегли,  то  жити  можна  тут:  зелень  i  росянi
свiтанки. А зимою полонить столиця! - в завалах снiгiв i грiзнiй  свiжостi
чистого, мов дiамант, повiтря, в якому камiнь дзвенющою луною вiдда║ кожен
тон довкруги. Скрiзь вiдчайнi розгони з складнiстю:  в  блiдо-рожево-сизiй
мряковинцi далечини, пiдводяться барвними великостями будiвлi, древнi -  з
вежами, i новiшi - багатовiконнi i краснокарнизнi. Життьовий дух, поривний
i могутнiй, пройма║ i людину, i мiсто в строгостi настрою.
   Постiйно в спогадi Отроходiна -  столиця;  там  народивсь  i  п'ястуком
окрiпнув: для не┐ ладен свiт перетрусити - в перемiну або загибель.
   Меткi очi в Отроходiна! Тiльки раз  обтяжився  помилкою,  залюблений  в
одну з колишнiх технiчних секретарок обкому. Про ┐┐ зовсiм легенький нахил
до бухарiнсько┐ фракцi┐ взнав аж при розквiтi  в  сердечнiй  драмi.  Почав
вiдступати i порвав вiдносини, але тiнь пригоди простяглася на житт║пис.
   Приятелi,  що  коло  оргбюро,  зрештою,  "зам'яли"   дрiбний   прогрiх.
Ретельнiсть вiн виказав несамовиту! Крiм того,  промкнувся  в  дверi  двох
загадок найглибшого порядкування в "рядах".
   Легшу загадку збагнув наполовину; труднiшу - тiльки до десято┐ досади.
   Половина  дивовижно  проста:  зразу  дослiдив  i  звикся  Ти   хоч   би
перепронакомунiстичний i в програмi, i в лiнi┐, i в дисциплiнi, i кат  зна
в чому, а тобi цiна в  партi┐  -  копiйка  зелена,  якщо  проморгав  ║ство
справи: чоломбитство "хазя┐новi"! Якщо  ж  ти  -  ну,  словом,  Отроходiн,
вхопивши цi║┐ струни, виплив до верхiв грання i наприкiнцi вiдiрвався  вiд
прозоро┐ тiнi.
   Iнша половина в тих дверях аж надто некришталева, i  навiть  вiн,  весь
небiлий, зупинився, вважаючи, що досить.
   Що ж до труднiшо┐ загадки, то гiрко  сприкрила:  в  побудовi  лабiринту
мала постiйну лукавiсть. Нiби грали з тобою в "кiшку-мишку".  Зробив  сюди
крок,  готувавшись  надзвичайно,  а  успiху  нема,  бо  негайно  зверхники
пересунули справу в iнший напрямок, i видно, що тiльки з  потреби  ставили
перепону. Весь час! Незмiренна чужiсть i гостра ворожiсть  приходить  -  з
далекостi, роблячи страшний  замокi...  зда║ться,  рiднi  сосни  в  туманi
збожеволiли б i закричали, обливаючись кровавою смолою.
   Дещо вiн схопив, дякуючи швидкостi  думки,  але  вони,  "згори",  маючи
партiйний механiзм i снiг, змусили приморозитись.
   Вивчав ┐х крючки, i петлi, i пiдойми, перед якими печiнки болiли. Однак
без жодного ключа i навiть номера на обiдок. Тiльки досвiд набуто: в  полi
"парткаверз", як вiн собi означив. Аж тут  можливiсть  i  поштовх  дано  -
"просунутися" через низову мережу. Вiдпочивши вiд численних неводiв, якими
дрiбна рибка партi┐ вiддiлена вiд смачних мiсць, зайнятих  рибищами,-  вiн
офiцiйно зрадiв нагодi.
   Надiявся довести, в ореолi знавця мiсцевих обставин, ентузiазм до слуху
"хазя┐на" понад сiтчастi  заслони.  Йому  "вгорi"  нададуть  великориб'ячу
луску:  ордени,  "путьовки",  абонементи  на  видовища,  грошовi  конверти
тощо... "Вгорi" - означа║ в столицi,  в  апаратi;  так  життя  в  дiйсному
сенсi: з багатством змiсту, а передусiм без сонностi "низу", де загрузли в
побут, як тварини! - сорокаградусна,  котлети  з  мухами,  сiмейнi  зради,
духовна порожнеча i нудьга! нудьга, хоч повiсся.
   Щоправда, i "згори" раптом страшно була  вкусила  за  середину  душi  -
нудьга, скручена кiльцями в партi┐,  мов  змi┐ний  вузол  з  навколишнього
непросвiтку. Пощастило "розвiятися"!
   Зрештою, кинули в село:  тут  столичнi  партробiтники  прибирають  нiмб
подвижництва i пнуться наверх  з  останнього  сухожилля;  або  хоч  мрiють
виплисти.
   Бiг дрожок по немощенiй землi, як завжди заспокоював  Отроходiна  пiсля
засiдань: м'який i рiвний бiг, з дружними коненятами, що  дiстати  собi  в
розпорядження було сподiванкою вiддавна,- слабо вплива║ тепер.
   Збурила непокiрнiсть дядькiв: вiдмовилися мовчки вiдходити в землю.
   4
   Недiля випала найнещасливiша для Кленоточi i  сусiднього  села,  звiдки
приходили богомольцi, втративши свiй храм,  коли  обернено  його  в  склад
городини i пиляного лiсу. Неодмiнно приходили, хоч  вiддаль  -  бiля  семи
верств.
   Давня церква. Кажуть, будована спершу з дерева, до  навали  татар,  при
яких нерушимо встояла, бо тi хоч трохи поважали несвою вiру. В  XVII  вiцi
церква  згорiла,  при  напастях  вiд  християн  таки  ж,  а   з   прибуття
протилежного до татар. За пiзнiших гетьманiв викладено з каменю.
   Бiла, як празниковий хлiб. Оздобами i виступцями,  карнизами  i  щедрою
ритмiкою вiконного рисунку окреслювалася в ранковiй просвiтленостi.
   I ось повiдомлено: сьогоднi, як  попереду  в  сусiдньому  селi,  церкву
"закривають";  пiсля  вiдправи  ключi  вiддати  комiсi┐,   нехай   прийма║
коштовностi.
   Батюшка сiдий i тихоголосий, слабий на очi. Повно молящих.  Поприходили
з хуторцiв також, почувши, що - остання служба. В  проповiдi  сказано  про
терпiння в часи цезарiв i далеко пiсля них, до нашого дня. Напастi нi тодi
не вгасили свiтильника церкви, нi тепер неспроможнi, хоч храмовий  будинок
сплюндрують.
   - Здiбнi храмину тiла кожного з нас нищити,- сказав  батюшка,-  а  душу
вбити безсилi, бо вiчна.
   Слухаючи, мати Мирона Даниловича уявля║ собi:  нiби  в  снi,  душа  вiд
земного виду звiльнена, десь там... вiдходить до ненашого селища. Зрештою,
i вона, Харитина Катранник, i всi знають, якi то привиди; i душа - подiбна
пiсля смертi. Сама бабуся близька до того: висохла  вiд  лiт.  У  чорному;
просторно i рiвно держиться одежа пiсля прасування.  Хустка  бiла,  далеко
вперед нависла, аж очi втонули пiд тiнню: глибоко сивiють, як  i  в  сина,
тiльки без блакитнястого тону. Був колись, замолоду, та вицвiв на  пекучiй
дорозi.
   Батюшка вчить:
   - Пам'ятаймо завжди, що Бог любить нас!
   Чу║ i зна║ Харитина Григорiвна, без жодного сумнiву: це  правда;  i  це
так зворушу║! - сльози збираються, застилаючи очi. Гiркий свiт, де живемо,
проте - не покинутi ми.
   Чу║ з проповiдi знов:
   - Як пока║мося, простить Господь i помилу║. Зна║ стара:  i  це  правда;
чу║ серцем! - i так радiсно ┐й, знов - не може слiз стримати.  Не  пропащi
ми, хоч грiшнi; ║ порятунок. Дивиться  бабуся  -  нiчого  за  дрiбними  не
бачить, а весь слух душi ┐┐ ловить промовлене,  як  нива,  вже  бiляста  з
посухи i спрагла, вбира║ краплi дощу. Iдуть перед нею, велике - як досвiд,
добрi правди. Стара часом аж  тремтить,  стрiчаючи  речення,  хоч  не  про
милость, а вже - про наш переступ. Чуючи ┐х вразливiсть, бабуся i порадi║:
виразку вiдкрито - го┐ти! Мов з помiччю переходячи по слiпому  бездорiжжю,
стара прийма║ слова i бо┐ться недочути.
   - Заповiдано нам,- сказав священик,- тiльки  любов;  сам  Христос  ║сть
любов божественна. Тi з нас - учнi Його, котрi виконують заповiдь.  А  хто
нi,- не належить до церкви, хоч нехай тут вистою║ днi i  ночi.  Огляньмось
на сво║ серце! Гризня, огнем диха║м чи байдужiстю. Заздрим i осмiю║м, ла║м
чорно i шкодим ближньому, як змi┐: без каяття, нiби  так  i  треба.  Хочем
упертiстю пересилити Бога. Вийдем iз церкви, i знов живем,  як  погани:  в
ненавистi. А свята любов - вiд серця Божого; чи живем любов'ю? Нi!  Колись
гебре┐ сорок лiт по камiнню i  пiску  в  пустинi  мандрували,  обношенi  i
змученi; хоч грiшили, так каялись. I скiнiю несли, як святиню найбiльшу. А
ми? - чи в серцях несем ковчег, що дав Христос: заповiдь Його? Покинули! I
понесли  злобу.  Без  молитов,  згордiли,  що  в  нас  родюча  земля.  От,
вiдiбрана. Без молитов згордiли, що багато  хлiба  було.  Вiднявся.  Бо  з
пирогами забули скiнiю духовну. Одумаймося! Сокира  при  деревi  i  огонь:
пожерти, коли духовного плоду нема.
   Страха║ться бабуся, згадуючи, що тепер - в селi; так i ║:  розпились  i
розсобачились. Непоштивi ми, насмiшкуватi i злi, i  нещирi;  плiтку║м,  як
свинi, про кожного - нечисто. Живем без страху Божого. В недiлю  бiйка  на
вулицях. Озвiрiли! Хiба що кара справить.
   Священик докоря║:
   - Ми кажем, чого любити  сусiдiв,  коли  кривдять?  Так  тодi  ж  любов
справжня! Бо чого варта, якщо - на обмiн  для  рiвно┐  плати,  мов  грошi.
Згадаймо розбiйникiв, розп'ятих  коло  Iсуса.  Один  насмiявся  з  iстини.
Другий благав Господа про милування, i дверi раю вiдкрилися  -  тому,  хто
кривдив iнших. Можливо, скривдженi оскаржать:  "Чого  вiн,  Господи,  тут?
Ненавидим його!" Чи будуть  гiднi  жити  в  Царствi  такi  непрощаючi,  що
вносять злобу i роздор? Нi! Нiяк i нiколи! Бо в небi - тiльки згода i мир,
тiльки любов i прощення, тiльки радiсть блаженних.  Нi  вiдгуку  сварок  з
помстою; благоугодно Всемилосердному  простити  розкаяного  розбiйника,  i
нiхто не думай допитувати суди Божi... Кожен знай одно:  чи  власнi  грiхи
прощенi? - бо кожен осквернився.
   Харитина Григорiвна похоплена в думцi: "Це я! про чужу чорноту злюсь, а
свою забула, ще гiршу. I все - курчата, все - грядки, тижнями  в  клопотi,
на небо не гляну".
   Раптом знов полонив ┐┐, виринувши на серцi, неспокiй, з яким i в церкву
прийшла: чого сина позвали сiльрадiвцi? Бiда якась!
   Проповiдь закiнчу║ться в примиреннi:
   - Забудьмо, хто кому винен. Обмиймо душi вiд злоби i станьмо,  як  одна
сiм'я, в iменi Спасителя, що кров'ю i смертю викупив нас. Звернiм  очi  до
Нього в день iспиту, бо вже приходить. Будьмо твердi,  як  першi  мученики
перед звiрами, що з ревом близилися терзати. Душi нашi в  руцi  Христовiй.
Амiнь.
   Плакала вся церква. Люди бачили  свою  долю:  обiкраденi  i  загнанi  в
осоружну гуртiвню, де стали - як жеброта, а хто не пiшов, того  зацьковано
в дворищi з нуждою.
   Досi мали хоч кораблик свiтлий, що обороняв. А пiдступають i тут зайди,
надиханi тьмою.
   Виходячи в натовпi, бабуся погляда║ на мальовання давнiх лiт,  з  якого
видно браму, навскоси  поставлену  посерединi;  згори  книга  розпросторю║
свiтло, i обведена в огнений вiнок. Бiлохресний схимник - справа, а за ним
сонце, мiсяць i зорi одночасно. В лiвiй частинi вiд брами, як  вiдгородки,
розмiщено: бочоночок, переповнений червiнцями; карафку з вином,  обкуту  в
золото, на взiр "царяградки"; портретик жiнки, нестрого зачiсано┐, i княжу
корону. Посерединi ж там кiстяк смертi лиснi║.  Нанизу  кириличний  пiдпис
червонить кiновар'ю з потемнiлостi: "Да не iскусяться змисли".
   Харитина Григорiвна спогляда║ малюнок, а в тисковi мусить слухати шепiт
двох жiнок, старших, нiж сама.
   - Оце дев'ятнадцять вiкiв збiга, як Христа розп'ято, i  вже  вiдзначить
анахтемська сила: душитиме! - журиться одна, хитаючи головою.
   - Атож! I зна звiдки почати - з церкви. Це ж i воно,- болiсно вiдшепту║
друга.
   Всi повиходили; староста замкнув дверi i  з  ключами  дожида║  комiсiю.
Батюшка пiшов: i хворий, i не мiг дивитись на осквернення.  Поодаль  народ
стовпився пiвкружно, дожидаючи,- що  з  церквою  буде.  Розмова  притишено
перейшла в живiй стiнi людськiй i вщухла. Жiнки, молодшi вiком,  поставали
наперед. Безгомiння! - мов серед колосся в нивi, перед грозою.
   Похила душа жiноча, така стара, що вi┐ обсипалися з  повiк,  мiж  якими
ворушились двi пригаслi iскорки,-  щось  прошамкотiла  зморщеними  устами.
Молодшi поставили ┐┐ спереду, нехай побачить.
   Наближа║ться комiсiя, i з нею комсомольцi, яких люди знають з обличчя i
прiзвища, а вiд цього дня будуть пам'ятати з приладдя розору, несеного  до
церкви: лому, кайла, сокири, молотка, линви,  пилки,  чи  що.  Як  збройнi
солдати, хлопцi держать знаряддя, удаючи зневажливiсть, але огинаються пiд
поглядами.
   При дверях староста i невеликий гурток стрiчають  прихiдчикiв;  тихо  i
непоспiшно вiдповiдають на запитання, що -  в  тонi  нетерплячого  окрику.
Члени комiсi┐ квапливi  i  дражняться.  Виказують  рiшучiсть,  мов  судовi
виконавцi, i скупчено, на чолi бригади, тягнуться до дверей.
   Притьма вiдхилилась увага: i збору прихожан, i старости з його  людьми,
також - комiсi┐ з ру┐нниками. Напруження в ворожнечi розгорiлось до  краю,
тому досить було випадку,  щоб  блискавка  почутт║ва  розрядилася  в  його
сторону.
   Глянули люди i застигли.
   Пiд стiною поспiвав, як нерiвний дзвiн торкнув, слiпецьдiдик  з  лiрою.
Сивина його посiрiла вiд старостi i припорошеностi. Поряд стояв обшарпаний
хлопчак, держачи в однiй руцi костур старого, а в другiй дерев'яну мисочку
- милостиню брати.
   Скрипiла тягучими звуками реля: в супровiд голосовi, що, вириваючися  з
хрипкостi, пiднiсся оповiдати, чергуванням спiву i примовок.
   По святiй горi Спаситель ходив,- алiлуя;
   Спаситель ходив, райський сад садив: Господи помилуй.

   Райський сад садив, три рази полив,- алiлуя;
   Три рази полив, райський сад зацвiв: Господи помилуй.

   Жорстокi дiти зiрвали квiти,- алiлуя;
   Квiти зiрвали, марно зiв'яли: Господи помилуй.

   Спаситель сказав: "Не журiтеся!" - алiлуя;
   В полi тернина бiло зацвiла: Господи помилуй.

   п┐ зiрвете, вiнок сплетете,- алiлуя;
   Вiнок сплетете, мене вберете: Господи помилуй.

   Мене вберете, на хрестi розпнете,- алiлуя;
   Руки i ноги гвоздем проб'║те: Господи помилуй.

   Мо║ реберце коп'║м проб'║те,- алiлуя;
   З мого серденька потече кров-вода: Господи помилуй.

   Я тою кров'ю весь народ скуплю,- алiлуя;
   Весь народ скуплю, з собою вiзьму: Господи помилуй.
   На серединi спiвання голова комiсi┐ вирвав ключi з рук старости i почав
вiдмикати замок, аби показати всiм, як вiдверта║ться  вiд  забобонностi  -
вiн, свiдомий громадянин. З ним i члени комiсi┐ пiдступили до дверей, нiби
┐м псальма байдужа, а вслухалися пильно, бо цiкавить.
   Не щастило головi  з  ключами!  -  нiяк  не  второпа║  вiдiмкнути:  при
нервуваннi увага роздiлена, бо i сам ловить нитку лiрниково┐ мови.
   Поки вiдмикано дверi, дiдик докiнчував вiрш;  було  щось  незвичайне  в
пiднесеному голосi, дякуючи чому картина ставала  перед  очима,  як  жива.
Нiхто не ворушився в натовпi.
   Скiнчив дiдик, то ще не вiддзвенiли останнi вiдзвуки,- вже  кинувся  до
старого один з членiв комiсi┐; гостро викрикнув:
   - Ти що!  -  контрреволюцiю  принiс?  Дiдик  дума║.  Зрештою,  вiдхиту║
головою:
   - А нi, ще нiхто не чув, про що кажете,  як  ця  старовина  була.  Iрод
царював. Потiм того, за козаччини псальма складена. Це  давн║!  А  те,  що
кажете,- де б воно взялося?
   Причепi  рот  скувало:  не  знав,  що  вiдповiсти.  Тим  часом  голова,
вiдiмкнувши церкву, входив при супровiдцях. I  молодицi  з  натовпу  також
пiдступили: аж пiдганяючи. Втрутилися в саму бригаду. Слiдом i  весь  збiр
людський  рушився.  Серед  живих  хвиль  комiсiя  з  бригадою  закрутилися
трiсками. Не встигли отямитись, як народ, поспiшаючи  без  жодного  слова,
наповнив церкву i з мурав'┐ною запопадливiстю обпав обладнання в церквi.
   Нiхто в цiлковитому безладдi  навiть  не  поткнувся  прямо  на  Царськi
ворота. Вбiгали в олтар  пiвнiчними  i  пiвденними  дверима.  Там  вiдразу
найшло багато,- жоден з комсомольцiв i комiсi┐ не змiг протовпитися. Миттю
схоплено: квангелi║, хрест, дарохранильницю, антимiнс i все, що  з  олтаря
можна винести.
   Корогви серед живого виру хитались, падали  i,  вiддiленi  вiд  древка,
щезали за пазухами  в  селян;  iкони  зiходили  з  сво┐х  мiсць  i,  трохи
пропливши над  поверхнею,  також  тонули  в  людських  течiях.  Плащаниця,
обережно несена, свiтлiла над головами, наближаючися до дверей, i раптом -
нiби розтанула. Кадила, священичi одежi, тацi, лампадки -  всi  речi,  якi
можна врятувати вiд напасникiв, щезали негайно.
   Враз натовп кида║ться до виходу, мов пожежа гонить; i теж - без  слова.
Як наповнили храм раптово, так i  розбiглись.  Лiрник  iз  поводирем  зник
також. Голова комiсi┐ почав був кричати, щоб  спинили  рух,  але  зразу  ж
затих. борсаючись. Отямився вiн з тисканини, коли церква спорожнiла.
   Нi прихожан, нi цiнностей. Тiльки комiсiя i бригада тягнуться до  свого
начальника. Вiн забурчав:
   - Знаю, позакопують! Були й хуторськi, рознесуть по степу i в лiсi. Ну,
нiчого: знайдеться.
   Обсмикав пiджак на  собi,  сiруватий,  iз  шаховинками.  Махнув  пухлою
рукою, як полководець до битви; випасений лисун; мiшечки пiд  безколiрними
очима - обтяжують вид, як i розкiшнi жовтi вуса.
   - Зняти дзвони!
   Хлопцi знехотя, нiби ледачi пiдпаски, посланi завернути конi, рушили до
дзвiницi, приглушено ремствуючи. Через деякий час валили  дзвiн,  вживаючи
линву i  дерев'янi  пристро┐.  Заблищав  вiн  проти  свiтла,  вихилений  з
вiкнини. А скрiзь по дворах, близьких до площi i церкви, повисипали  люди:
дивляться на розор.
   Дзвiн летiв, як блискавка; свiтнув,  обкинутий  сонцем,  i  з  громовим
гуркотом ударився об цеглу бiля дзвiницi. Вiдкинувся догори i  трохи  вбiк
вiд мiсця.де впав, теряючи клин мiдi, нерiвне вiдколотий. Нечутно,  але  з
страшною луною духовною, вiдгукнувся той звук навколо  -  в  цiлому  селi.
Стало сумно, як. пiсля пожежi. I нiби все село, крiм  дзвiницi,  занiмiло,
стративши голос.
   5
   Пiдходячи з  донькою  до  хвiрки,  господиня  вгледiла:  верта║ться  ┐┐
чоловiк з обома хлопцями, а слiдом гурба навкруг пiдводи. Кров схолонула в
серцi: "Лихо знов!"
   Страшенно засмучений вiн  -  ще  таким  не  бачила...  от  бiдний  наш,
невсипущий робiтник, всю сiм'ю году║, i за що вони мучать? Ми ж  -  тiльки
злиднi: до середнякiв не пiднялись.
   Як приреченi, йдуть  Мирон  Данилович  i  хлопцi.  За  ними,  на  п'яти
набiгаючи,бригадники.
   Стала господиня коло ворiт, не зрушиться, мов приросли стопи до  землi,
хоч тривога аж валить з нiг, пориваючи, мов вiтер - суху билинку.
   Напасники вiдкинули ворота i, подiбно до татар, забiгають коло пiдводи,
покрикуючи.
   Господар сказав дружинi:
   - Стiльки хлiба правлять, що - нема...
   - Де б же  взявся?  Забрано!  -  скрикнула,  мов  не  при  собi,  Дарiя
Олександрiвна, збагнувши, що юрма забiга║ вже класти в могилу.
   - Забрано? - перепиту║ i наближа║ться розпорядник. Сизiють обводи вкруг
каламутних  очей:  недоспаних  i  обпитих.  Рiдка  щетинка  тягнеться   на
пергамових щоках.
   - Сказали: забрано? - про державну  заготiвлю?..  Замiсть,  як  свiдомi
громадяни, здати лишки, ви сказали наклеп, що  забрано!  Ось  покажем,  що
значить: забрано, - пiдкуркульники!
   - Хто пiдкуркульники? Приходили схожi на вас, забрали землю.  Зосталась
хата i шматок грунту коло вiкон. Ми незаможники.
   - Розкажiть! - з досадою вiдповiв розпорядчик.- Збiжжя повно.
   - Ми засiвали сам клинчик i нема хлiба.
   - Заладили: нема!
   - Бо нема. Кукурудзи трiшки було та бурякiв, та картоплi: думалось,  на
прожиток стане, хоч скупий. Землi ж не мали - забрано.
   -  Забрано,  забрано!  -  передражню║,  лютуючи,  розпорядник.-   Зараз
подивитесь, як бува забрано.
   I враз поверта║ обличчя на вулицю: там крик розляга║ться, за ворiтьми в
сусiда. Чутно вигук i вiдповiдь.
   Ланка  пiонерiв-школярiв,  як  настро║ний  хор,  пiд  орудою  партiйця,
затина║:
   - Куркуль, вiддай хлiб!
   Сусiд, стоячи на порозi, спокiйно вiдказу║:
   - Дiтки, берiть хлiб, як вам треба...
   - Вiддай хлiб, ти - есплутатор! Вивченi недоладно, скалiчили  слово;  а
сусiд вiдповiда║ в тон:
   - Який я есплутатор? То - хтось другий: навча неправди i так робить.  А
я вiд землi. Дивiться на мо┐ руки: сi в мозолях, i дивiться на чи┐сь...
   Пiонери зирнули на руки диригента-партiйця, м'якi,  як  балабушки,  але
вiн помигонув грiзним знаком - знов кричати.
   - Вiддай ключi, куркуль!
   - Ось вони! - мирно вiдповiда║ сусiд.- Раз вам  треба,  дiтки,  берiть!
Хiба не даю?
   Керiвник докинув найособливiший сигнал,- тодi хор репету║, щоб на  весь
куток вiддалося луною:
   - Куркуль!
   На додачу диригент грозить хлiборобовi:
   - Ми з тебе Свитченка зробимо!
   На вулицях завжди красувався взiрець майбутнього, що  обiця║  партi║ць.
Пiд тинами, де зеленiла смуга  шпоришу,  в  холодку  вiд  тополь  прилягав
Свитченко  i  хропiв.   Обжмаканий,   як   годиться   "каенесовi",   себто
"незаможному". Село вживало його iм'я, замiсно назвати когось: "ледащо".
   Сусiд сказав:
   - Зробити з мене Свитченка легко; а от зробити з Свитченка  мене  -  це
труднiше.
   Партi║ць стояв мовчки. Зненацька, як обпечений, виробив долонями знак -
i знов рiзнуло найвищими голосами:
   - Куркуль!
   Через вулицю всю суперечку чути в дворi Катранникiв.  Тут  юрма  хмарою
потемнiла вiд сусiдового слова, i розпорядчик закричав:
   - Вiдда║те хлiб чи нi?!
   - Де ж ми вiзьмем? -  з  розпачем  сказала  Дарiя  Олександрiвна.-  Вже
забрано...
   - А-а, забрано! - розпаленiв круглоокий.
   Вiн обернувся до сво┐х, що спинили пiдводу  i  стали  за  його  спиною,
озбро║нi лопатами, ломами, "шпиками" чи "щупами" -  довгими,  понад  зрiст
людський, залiзними стрижнями,  загостреними  з  одного  боку,  з  другого
загнутими пiд прямим кутом: рукою держати, вганяючи в землю. Декотрi  мали
гвинтiвку.
   - Провчимо пiдкуркульникiв!
   Вiн роздiлив загiн на двi частини. Одна розсипа║ться по садибi;  друга,
з ним самим на чолi, пряму║ в хату, нiби  в  свою  власну,  не  спитавшись
дозволу i не глянувши на господарiв.
   Дарiя Олександрiвна за ними, i доня тремтячою рукою  трима║ться  за  ┐┐
рукав: пiдбiга║. Вся дрижить, нiби в пропасницi. Хлопцi, iдучи за Оленкою,
дуже присмирнiли.
   Зоставшись  надворi,  господар  стежить  обшукувачiв.  Морозний  острах
торка║ серце, коли вони крутяться довкруг попелища: бiля зваленого тинка i
нишпорять при глинищi, де спада║ воно до потоку з кладкою, серед осичини.
   Вони раз у раз вганяють у землю "шпики": строчать скрiзь. Докопуються в
саду i розхитують кожний стовпчик.  Перевертають  дривiтню.  Пiд  пеньками
порпаються.  Перекочують  камiння  i  зброджують  кропивники.   Вивертають
огорожу. Гупають i прислухаються, чи нема луни з порожнин.
   Мирон Данилович вiд плюндрування зболiв,- похило вiдступа║ до хати.
   Там грабiж: нiби з переказiв про людовидого змiя. Заскочили  в  хижу  i
все  поперевертали.  Глечик  iз  смальцем,-  надщерблений,   без   ручки,-
поставили  до  дверей  як  коштовну  здобич.   Один   гвинтiвочник   став:
стерегти!.. поважний, як виобраз "порядку".
   На горищi був старий клунок з неперевiяним просом; оклали  до  глечика.
Поскидали з печi лахмiтини, в яких дошукувалися жменi  зерна.  Торбинка  з
квасолею висiла на кiлочку,- сам розпорядчик, знявши, понiс до глечика.
   Паляницю з стола, рушником прикриту, теж - до скарбу.
   Бурячки червонi, в дiжцi, вчепили враз. На картоплю в погнутому вiдерку
з проржавiлим дном скочили, нiби вовки на телячу печiнку.  Котили  гарбуза
з-пiд полу i несли полатаний мiшечок iз соняшниковим насiнням,  пiдрешiток
iз пшеничкою "кiнський зуб".
   Мирон Данилович, як засуджений на шибеницю,  бiлий,  стояв  пiд  стiною
проти вiкна. Була мить - йому  здавалося:  вхопить  сокиру  з  пiдпiччя  i
розвалить  голову  розпорядчиковi,  бо  так  ограбував  хату,   що   дiтей
нагодувати нiчим...
   "Це - не те, що злодi┐, тi, коли доберуться, дорожче i краще  вiзьмуть,
а решту тобi зоставлять; ну, влада ж кругом обдира!"
   Що буде? В  хатi  п'ять  ротiв  -  як  прогодувати?..  Жiнка  метнулася
вiднiмати хлiбину. - Це ж дiтям - навiщо берете?
   п┐ кулаками вiдштовхнули.  Бiля  покуття  плаче,  затуливши  очi  кра║м
хустки. Доня до не┐ притулилася, як пташеня в  бурю,  i  все  не  переста║
тремтiти; щось дуже ┐┐ вразило пiд час нападу.
   Хлопцi коло тата: притихли, настраханi.
   Винесено харчi на пiдводу. Гвинтiвочник,  зображуючи  на  ширококостому
бiлесому обличчi вiдтiнок владностi, застиг -  загрозливо,  в  скам'янiлiй
сiризнi, як статуя  вождя,  що  в  районi,  мiж  елеватором  i  залiзничою
станцi║ю.
   Витупотiвши з хати, юрма при║дналася до спiльникiв.
   Мирон Данилович знов тривожно погляда, як вони бродять, врiзаючи щупи i
прокопуючи ямки.
   Вернулася з церкви Харитина Григорiвна. Злякано дивиться i пита║ сина:
   - Це - вони?..
   - Вони, мамо!
   Пiшла в хату; глянула, переступивши порiг, i  обмерла!  пхня  хата,  ще
прадiдiвська, з сволоками  в  старовинних  знаках,  рiзьблених  i  свiчами
палених, була завжди бiла. Харитина Григорiвна i  невiстка  так  поралися,
так глядiли, щоб зберегти добрий вигляд зокола i всерединi.
   А ось - гiрше, нiж у сара┐! Як пiсля  землетрусу.  Поперериване  все  i
поперекидуване, позмiшуване i потоптане.
   Сльоза збiгла по щоцi. Здогадалася стара - вже кiнець настав.
   На  старiсть  побачила:  знищено  ┐хню  хату,  хату-святиню,  де  iкони
споконвiку осяювали хлiб на столi.
   Все ┐стiвне взято! Стала вона за порiг, бачить -  топчуться  бригадники
по грядках. Гребуться, як собаки, по несво┐й  садибi.  Пiдiйшла  стара  до
пiдводи i вмовля║ вартового:
   - Оддайте харчi, то ж не ваше - не ви напрацювали!  Дiтям  ┐сти  треба,
оддайте зараз, я вам кажу!
   Вартовий мовчить, нiби не чу║ i не бачить бабусi. Грiзний! В руцi сила,
власна i начальникова. За начальником рудi║ Отроходiн,  той  iнструктував:
"Забрати до крихти". А далi, вгорi - вождь партi┐ i держави.
   Чого ж стара турбу║?
   Бабуся взялася за полудрабок. Тодi  вартовий  штовхнув  ┐┐  в  плече  -
поточилась вона i впала на шпориш.  I  не  могла  встати.  Син,  пiдбiгши,
пiднiма║. Глянув на вартового i промовив з великою вразою:
   - Дикун собачий!
   А той, прозваний, зготувавши гвинтiвку, процiдив зневажливо:
   - Ти! Гляди  менi,-  i  замовк.  Вiдповiдальний,  мов  коло  порохового
погреба. Стара нiчого не казала: ведена пiд руку, вiддалялася до хати.
   Прилягла на пiл, пахмiтину  пiдославши;  i  -  мов  нездужала  незнаною
пошестю.
   Млистi приуяви кружилися, всi  розметанi.  Крiзь  майорiння  вiдчувала:
наближений морок холодною запоною обки, да║ться, i  нiде  обминути.  Потiм
розтанув. Лишився бiль, гiркий i гострий, не так за себе, як за  внукiв  -
┐сти вже нiчого дати. Квилитимуть, пташенята  при  дорозi.  В  свiтi  нема
нiкого, хто б помiг. Незнанi вони нi в кого i нiхто не  заступиться;  коли
пропадуть, слова нiхто не скаже. Один Бог бачить з  неба.  Може  -  iспит,
нехай очистимося в горi, як огнi останньому.

   Родина ставить речi на мiсця.
   Потiм: що ┐сти? - дiти просять. Мати вирила десь на грядках  дрiбненькi
бурячки; зварила юшку.  Дуже  посолену,  сьорбали  з  сухарцями,  що  були
розсипанi в хижцi.
   Ось, лихо захопило тенетами - несила вирватися. Безжалiсно, нiби гроза,
облягло; мучить, наганяючи до загибелi.
   Дiти споважнiли, мов цiлком розумiють, що дi║ться.
   Бабуся i мати, сидячи на полу, почали клопiт коло одежин  -  оглядають:
котра годиться про зиму, котра нi.
   - Стрiнув пiчник,- говорить бабуся,- про церкву питав, чи закрили.
   Андрiя цiкавить чудесник, який,  справлявши  пiч,  розповiв  про  хитрi
димоходи всерединi. Доти пiч видавалася нудною:  купа  цегли;  а  тепер  -
повна загадок.
   - Кажу йому, що було. Вiн i жалi║ться: не глянемо на Писання - по ньому
жити. Чита║мо сторiнки нивок: туди серця вiддали. Так само сказав батюшка.
   - I правда! - зiтха║ мати.
   - Про небо забули. Горе прийде.
   - Вже почалося.
   - Сказав тодi:  живемо  в  кiнцi  часiв.  Тож  антихристи  спiшать  зло
довершити. Це з iкон видно; Спаситель на хрестi мучиться,  а  внизу  вони,
домальованi, скрегочуть, глядячи на безвинного... Люди кажуть, що вко┐ться
пекельство,  аби  вiдзначити  дев'ятнадцять  вiкiв  пiсля  розп'яття:  так
кажуть.
   - Вже ж видно! - згодилась невiстка.
   - Пiчник примiтив: птиця пада║ мертва.
   - Походом на нас рушено,- додав Мирон Данилович.- То тiльки  вида║ться,
що ┐х прапори червонi; вони темнi.
   - Дивно говориш,- зауважу║ дружина.
   - Так бачу! Пропадем; а хiба можна жити по-демонському?
   - Стримайся!
   Дарiя Олександрiвна сама бачить: край життя; так треба ж зберегти малих
вiд страху.
   Менший  при  столi  ворушить  книжку;  старший  присiв  пiд  стiною   в
мiжвiконнi: затерп! i очi запали, з нерушимою  думкою.  Оленка  бiля  мами
спостерiга║, як чотири великi руки - двi в рясних брижках  i  стемнiлi,  а
двi свiтлiшi - перебирають одежу, рубчик по рубчику, латку за латкою.
   - Я ж нiчого!.. З ┐х  прапорами  негаразд,-  поправився  господар.-  То
тiльки Лук'ян потiша, що "заживем".
   - Не ми, хтось другий! - сказала бабуся.
   - Не ми i не Лук'ян,- продовжив господар.- Лук'ян зна║ одно: голосувати
"за". Зразу пiднiма руку - перший. Завжди "за" i попереду всiх.  Не  встиг
доповiдник зачинити рот - Лук'ян  пiднiма  руку:  згоджу║ться.  За  позику
перший, за розкуркулення перший. Сьогоднi розбiглися, а  то  голосував  би
"за", хоч гробове вiко кладуть на село. Потiша║ - "заживем". Змi┐ з'┐дять!
   - Нащо казати? - спиня║ жiнка, повiвши  погляд  на  дiтей.-  Лук'ян  не
гiрший вiд начальникiв.
   - Тi не люди, а гаки - тягти хлiб!  Перед  зборами  чув  новину:  вночi
потяг приходить, вартою обтиканий:  переполох!..  Начальство  з  мiста  аж
курить на вокзал, бо там головнi, з Москви. Крiзь  вагоннi  дверi  жменьку
вцiджено, самих заводi┐в. Стрiнули ┐х: обдутий один i попелястий, вуса пiд
щiточку, Молотов, чи що, а рядом Каганович - бiдовий, з вусами, як виновий
валет. Наказують розбити кутки в хатах i  весь  харч  винести...  Чорнявий
пiдкинувся i кричить на всю станцiю: "До зернини! До  зернини!"  -  себто,
так забрати хлiб; а попелястий гребнув зерно, що було в кишенi, i з  усi║┐
сили сипнув  його  в  пику  окружного  партсекретаря.  Зерно  вдарилось  i
повiдлiтало...  "Ось  ваша  хлiбозаготiвля;   як   таке   зерно   негодяще
здаватимуть, всiх пiд розстрiл". Вiдлiтавши, зерно вскочило в рот одному з
тутешнiх i вiн почав його крутити i розмелювати на зубах: непогане зерно,-
вiн агрономом був i  знав.  А  реву,  а  тупоту!..  Кажуть,  якби  паровоз
свиснув, не було б чути. Секретаря взято пiд арешт i невiдомо де дiвся.  А
цi два змовленi з третiм...
   - Може б, тихiше говорив? - попросила жiнка.- Всi чу║мо.
   - Добре! - Мирон Данилович обнизив мову: - Люди  взнали,  що  для  двох
повно всього в  вагонi,  як  в  ресторанi:  i  харчiв,  i  напо┐в,  м'яса,
окорокiв, ну, всього!.. Питва найкращi, котрi на експорт. Як люди  взнали,
аж дивно.
   -  Чому  не  знати?  -  втруча║ться  бабуся.-  Он,   коли   Журавленкiв
обiкрадено, рокiв тому з десять буде, нiхто ж i не бачив i не чув,  а  всi
зразу в одно: не iнакше, як Корiнчук залiз. Пiшли  шукати  -  так  i  ║!..
Повитрушували крадене.
   - А на┐дкiв зiбрано в вагонi: риба консервна  i  корейка  -  закушувати
сорокаградусну, нарiзати i на булку класти; курятина i масло; скiльки чого
хочеш! - помаранчi i виноград...
   - Мамо, помаранчi хочу,- тихенько озвалась Оленка, мов спросоння.
   - Дитинко, де ми вiзьмемо? Тут - аби живими бути. Мирон Данилович,  мов
заворожений, вичиту║ коло вiкна, з якого видно мiсце, де стояла пiдвода:
   - А в буфетi -  вина  i  наливки,  i  горiлки  теж,  настоянi  на  чому
завгодно: на полинi...
   - Чого б полинiвку пили? - сумнiва║ться бабуся.
   - Може, нi! А так кажуть. I зубрiвка...
   - Хилитимуть гiрку?
   - Чого ж, ┐дучи хилитимуть; i в Кремлi повно...
   - Ну, верховодовi рознесло вид,-згадала бабуся.
   - Кажуть: швидко ┐сть; понурий!
   - Понурий глибоко моркву ри║.
   -  При  дiтях  би  не  казали:  десь   вирветься!   -   просить   Дарiя
Олександрiвна.
   - Не бiйся, дочко! В найчорнiшi дверi прибули, вихiднi з свiту.
   Безгомiння настало в хатi, нiби  невидимий  ворон,  бiльший,  нiж  нiч,
обвiяв душi.
   6
   Темрява - як чорний дим.
   Пильно  слухаючи,  спустився  господар  до  краю  згористого   глинища:
вiдкопувати запас, для сiм'┐ найдорожчий.
   Довго рив! - i в потi, i аж в тремтiннi. Крiм  працi,  тривога  мучила.
Розкрив сховок, викладений соломою;  вийняв  пшоно  в  клунку,  обкутаному
старою цератою, що краями злипалась. Надiбрав трохи i  знов  зарив.  Хотiв
чиркнути сiрник i перевiрити, чи латка глинища виглядала, як  завжди,  але
побоявся:  мiг  привернути  лихi  очi.  Вдосвiта,  ледве  забiлi║,   треба
навiдатися. Внизу, недалеко вiд глинища, хлюпотiла рiчечка,- туди пiшов  i
обмив руки.
   Вертаючися, сторожко ступав, як кiт,  що  бо┐ться  собак.  Швидко  брав
дверi: не встигли рипнути, i зразу ж замкнув.
   Дiти сплять. У  пiчурцi  -  прикручена  лампа;  сумовитою  червонавiстю
вирiзня║ з пiтьми господаря  i  його  дружину,  заклопотаних  коло  пшона.
Зварили кашу - рiдкувату, трiшки припряжену лустками цибулi.
   Побудили дiтей i сiли за стiл: до пiзньо┐ вечерi.
   - Що таке? - промовля║ Мирон Данилович, оббираючи з кра┐в миски.-  Було
що ┐сти - не до┐дав, а як не стало - аж трусишся, дуже кортить.
   - Вiд страху за ┐жу! - пояснила бабуся.
   Всi ретельно вискрiбали миски. Казанок вiддано найменшому, i той  довго
пора║ться, хоч повiки липнуть, нiби в глей замазанi.
   З тi║┐ ночi зайшла в хатi невситима жадоба до ┐жi; i мов нечутий  крик,
болючий провiстями, повиснув серед повiтря i почав мучити.
   Недовго спав Мирон Данилович; прокинувся  вчасно,  як  призначив  собi:
звичка,  вироблена  роками,  вiд  неспокою.  В  нервах  зростали   незнанi
часомiри, що вiрно числять. Крiзь сутiнки, змiшанi з випарами, прокрадався
господар до глинища - поправити на перекопаному i посипати  сухого  листя.
Пташина прокинулася, подала прозору вiстку, але вiн не слухав, як  ранiше.
Поспiшаючи, зиркнув  i  мимоволi  уявив  споживну  iстотку  -  без  пiр'я.
Вiдпурхнула пташина понад течi║ю, до галузок  на  тому  боцi,  а  господар
вiдiйшов нагору до хати. Поглядав на обидва боки: котрi з рослин  годяться
в горщик. Гострим оком обвiв  попелище,  серед  полиння  i  кропиви,  бiля
решток садово┐ загорожi, але не пiдступав, щоб слiду на травi не робити. В
сарайчику похазяйнував коло решток реманенту, хоч марно: худоби нема║.
   Нетерпеливий! Покинув справу i вийшов за ворота, постояв - прислухався;
тихими вуличками побрiв через околицю.
   Де-не-де люди никали в подвiр'ях, мов тiнi. Спало на думку -  заглянути
до Никифора Кайданця, який, знаючи потроху всього: бондар, коваль, слюсар,
лимар i що хочеш, скрiзь бува║ i новини приносить, як часопис.
   Там був приятель майстра Стадничук, тесля друго┐ руки.
   - Вас обскочили? - спитав коваль нового гостя.
   - Так: перенюхали двiр до дрiбки! Що можна в рот класти, забрали.
   Сумно i тут. Кайданцi - вiн бiлоокий чоловiк, дужий,  як  вiл,  а  вона
сухенька, мов тернова гiлка,- сидять коло згорнутих пожиткiв.
   Коваль помiтив здивування:
   - Ждемо, скоро в нас будуть...
   - Час пропада, тiкати треба! - скрикнув Стадничук.
   Запальний серцем, а руками, як корiння в'яза,  крiпкий.  Пiд  опущеними
бровами, схожими на обнiжки,- скорбний огник.
   "...Могучi люди, i тiкають! Видно, що бiда  надовго",-  мовчки  вирiшу║
Мирон Данилович.
   Вiд ворiт притупотiло дво║; в дверi гуркiт:
   - Кайданець, ану, давай сюди, скоро!
   Вийшов коваль, за ним жiнка. Чути суперечку за вiкном:
   - Чому  не  оплатив  повiсток,  которi  присланi?  -  сварячись,  пита║
сiльрадiвець.
   - Як, чому? Я ж не тут робив, а в мiстечку:  конi  пiдковував  i  гарби
справляв. Навiщо ж тутешнi повiстки i менi,  i  жiнцi  прислано?  Вона  не
працю║, бо хвора.
   - Одкручу║шся! - в'┐дливо протягнув другий голос.
   - У колгосп не хочеш,- закида║ перший з гарячою  злiстю,-  плати  ж  по
всiх повiстках! Озвалася жiнка:
   - I пеню до повiстки дочеплено...
   Стадничук, що слухав похмуро, прихилився до гостя:
   - Я вже пенею обрiс, як сiрко шерстю.
   За вiкном погрози пiдносяться:
   - Не хочеш платити, значить - ворог!
   - А де взяти? -  вiдбива║ться  коваль.-  Менi  п'ятий  мiсяць  у  кузнi
зарплату не видають, а кузня ж державна...
   - Не наше дiло; плати! Коваль розповiда║:
   - Хтось хвартук ремiнний украв, як нарочито, а грошi правлять з мене, i
начислено за старий учетверо бiльше, як йому цiна новому.  Теж  вимагають:
плати зразу! А я нiчого не маю. Що робити?
   - Так тобi й треба, раз ти  ворог!  Щоб  було  заплачено,  чусш?  А  то
просвiжишся, зна║ш, де...  Сiльрадiвцi  вiдгупотiли  до  ворiт.  Кайданець
вернувся з жiнкою в хату.
   - Обчищено, як липи на лико: гладенькi ми i круглi! Снiгом  притрусять,
щоб не виприснули з руки.
   - Притрусять! - стверджу║ Стадничук.- Притрусять аж на тундрi: там липи
м'якнуть, як локшина. Треба з клунками перебiгати на  Кавказ,  чи  що,  бо
кiнець приходить Чули? - розорено в Вороницях пiдряд i до  цурки  -  всiх.
Один був, що не могли вчепити, так сусiд помiг. Довго  ходила  комiсiя  по
двору, рила,  прути  стромляла  -  нема  хлiба!  А  член  комiсi┐,  сусiд,
горбатий, злий, як вiдьмак,- на обшу куваного, мабуть, без причини, тiльки
вiд чорного серця, - взяв дома жiночий рукав iз зерном, пiшов  i  пiдсунув
тому дядьковi пiд стiжок сiна. От, комiсiя допиту║:
   "к в тебе хлiб?"
   "Самi ж бачите, нема: хоч би й десять лiт ми шукали - не знайдем".
   "Так кажеш, нема?"
   "Нема".
   "Пiдпишись отут!"
   Дядько пiдписався; тодi горбань сказав комiсi┐:
   "Вiн свiдчився, що нема, а може, пiд стiжком ║?"
   Iдуть до стiжка: сорок чоловiк  зiбралось  i  перекидають  стiжок.  Вiн
тяжкенький був.  Возилися  довго,  аж  ось,  як  нап'ялись  -  перекинули:
дивляться, лежить рукав iз зерном.
   "А! - кричать вони.- Ти он який! Пiдписався, що нема зерна, а  воно  ║.
Владу обдурив, проти свого ж пiдпису: ти злочинець".
   Все в нього забрала комiсiя, впрах розорила; i всiм так зроблять.
   - Або, перебiжить пошесть? - питала Кайдашева жiнка.
   - Перебiжить, а нас не буде! - вiдказав тесляр.- Страшну  справу  проти
нас коять. к в мене знайомий  старичок,  ну,  як  знайомий?  Стругав  йому
полицi пiд книги: там читання зiбрано на цiлий вiк. Я з полицями  старався
- зробив мiцно i взяв недорого. Бувало, пiдходить  i  розмовля║:  сам  вiн
математик, з академi┐; от, пита║ вiн:
   "Ну, побачили, чому лихо?"
   "Приходить! - кажу.- Бачу, що приходить, а чому, не знаю".
   "Бо  постановлено:  ми  шкiрами  сво┐ми,  як   великими   карбованцями,
заплатим".
   "Чому ж - ми?"
   "Ми  крайнi,  з  кого  дерти.  Цiнностi  церков   перепроданi   будуть.
З'являться хитруни до пiвмертвого i покажуть сухарик, промовляючи:  вiддай
з грудей хрестик - сухарик дiстанеш! I вiддасть, аби пожувати  щось,  поки
скона║".
   Суперечить господиня:
   -Вам старичок говорив, i вiн мiг помилитися. Числа зна║, як ви сказали;
а цi речi - iнакшi.
   - Буде чи не буде,- заговорював Кайданець,- побачимо, а  вже  столичник
жити не да║.
   - Це на мiсяцi намальовано: один одного вилами пiдкинув,- поясню║ Мирон
Данилович.
   Господиня вiдмовила:
   - Намальовано, а не вiриться, щоб так - з нами...
   - А як же роблять? - загарячився  Стадничук.-  Наслано  забiсованих,  i
вони в немовлят з губи крихту хапають. Був я в дворi Касяненка:  там  дiти
груднi, а цi прилiзли, риються в колисках... дiтей викидають просто додолу
i дошукуються пiд пелюшками, чи нема крупинок,  бережених  на  кашку;  все
чисто забирають. Ви собi мрiть iз немовлятами! Так це - що, скажiть? Всi ж
головнi начальники обшукiв i грабункiв, хто?  -  саранча  з  столицi.  Он,
набiгли гурмою до  Григоруна,  мого  сусiда  -  в  нього  з  жiнкою  життя
розладилось, i вона по┐хала, покинувши дiтей. Холодно в хатi i голодно.  А
зайшли з обшуком - останн║ забрали, в хатi i в дворищi.  Молоко  стояло  в
горщику, на днi: для малих; так нарочито перекинули на припiчку i розлили.
Мовчав Григорун, з горя - сам не при собi. Прикипiв до мiсця i дивиться на
всi очi, худий, як тичка. Дивиться, а нiби не бачить нiчого. Дiти плачуть,
та  дарма!  Дитячi  сльози  -  нiщо  для  здирникiв.  Один  з  них,  губою
одхряпнутий, все перекидав, ламав, рив, аж ось почало його  пробирати  вiд
погляду Григоруна  i  став,  дражнений,  сiпатися.  Крикнув  на  чоловiка:
"Самошедчий!" - а сам закручу║ться i поспiша з хати. Чу║ на собi погляд  i
озира║ться, i таки пада║  через  порiг.  Мабуть  би,  розбився  дуже,  так
бригаднi пiдхопили. В сiнях трiснувся  лобом  об  переставлену  драбину  i
вибiг злий, як вовк. Дума║те, втишився  потiм?  Подобрiшав?  Куди  там!  -
мiтлою вимiта дитячий харч i розоря хатнi кутки. Все лама. пх таких повно:
на погибель нашу. Кажу вам, збирайтесь, поки не пiзно, на  Кавказ:  там  i
заробiтки бiльшi, i не так уповноваженi душать.
   - Як же нам ┐хати? - вiдказу║ господиня.- Душа до вiкон приросла.
   - Однаково вiдiрвуть. Старичок, що я вам казав,  над  верхнiми  книгами
зберiга║ серед скручених паперiв один твердiший - там  малюнок.  Розгорнув
його:
   "Подивiться!.."
   Сидить гостроокий хтось, нiби золотий,  цiлком  литий,-  з  червонастим
виблиском; в коронi чуднiй i  пишнiй  одежi.  Високо  пiдноситься.  Видима
тiльки верхня частина: як викинута з недоброго дзеркала.  Ребра  схожi  на
верх брами, розчинено┐ так, що туди з низини на картинi тягнуться люди без
кiнця i перерви: люди бiднi - тягнуться пiд клiткову браму примарця i  там
зникають. Як вiвцi на бойнi. Смутнi всi i худющi,  i  обiдранi;  тягнуться
сiм'ями, несуть дiтей на грудях i за руки ведуть. А  наглядачi  пiдганяють
гостряками, на кiнцях сточеними, наче блискавки. Старичок спитав:
   "Отакий пан; звiдки?"
   Роздивився я на картину i мовчу. Сльоза впала на рукав. Кажу:
   "Ото - ми внизу! На погибель, з маленькими".
   Кайданець пильно слухав, i враз до жiнки:
   - Збиратись будем!
   Заплакала вона i проситься:
   - Куди ж я пiйду вiд порога? Коли вмирати  менi,  то  бiля  цi║┐  стiни
бiло┐. Мучитимусь на чужiй сторонi. Ти ┐дь!..
   - Годi вже, не плач! Хочеш зостатися, хай так буде. А я  десь  пiдроблю
трохи, бо тут i копiйки добути не можна.
   - Не барiться, бо замкнуть виходи! - настоював Стадничук.
   Почала господиня глядiти серед домашнiх речей: що - в дорогу.
   Тодi, вiдчуваючи, яка невiдхилима бiда  всiх  настигла,  i  куди  можна
вдатися наостанку,  вiдiйшов  Мирон  Данилович.  Думав:  нiж  гинути  бiля
порога, треба спробувати шляхiв! Десь ║ заробiтки. А душа приголомшена;  i
вi║ться в очi огнем - сила охряного пана, що поглина, ось тепер,  обставши
сторожею...
   Згадка про подорож цвяхом стала в свiдомостi; десь с  напрямок,  тiсний
страшно: аби проскочити... пролiг низом, потемнiвши,- крiзь свiт, що  став
iнший, нiби в рiзкий поворот обернено його i обвалилися добрi  поняття,  а
образ життя виглянув ру┐ною.
   7
   Мирон Данилович наближався до колгоспного; i назва, i  розпорядок  знов
збудили в думцi оклик: "Татаровня!" - жаль  односельчан,  що  з'юрмлено  в
турлучну вигадку.
   Там клопiт: мечуться люди на сторони, мов почадiли. Один, розхристаний,
перелякавсь i мчить мимо - наослiп; аж коли почув, що  пита║ться  чоловiк,
чого метушня? - вiдказу║, стримуючи крок:
   - З дворiв худобу назганяли, вся передохла. Винуватих  висмикують,  хто
сiчку з малясом давав на нiч; думають - вiд того.
   Подався чолов'яга.
   Гурток на дворищi зроста║  i  чути  викрик:  "Отрута  i  бiльш  нiчого!
Отрута!" - махнули руками i розiйшлись.
   Тодi заспiшила мiлiцiя когось ловити, а Мирон Данилович вирiшив: досить
видовища. Пiшов, пришвидшуючи кроки, з виглядом поглибленого.
   Минув провулок i стишився. В дворi стурбованi господарi - бiля  корови,
що околiла. Сусiди близько.
   - Бач, iз коровою що! - диву║ться крихiтна тiтка, в свiтлiй з  крапками
хустинi; трима║  ломачку  i  скорину,  черству,  аж  поцвiлу  зелено:  про
собацюг.
   Друга тiтка, на сонцi обпалена, мов горiх, додала:
   - Це саме скрiзь! Птиця пада мертва, без причини: мертва, i все.
   Також роздуму║ вголос дiд, в  зношенiй  кепцi,  височенний,  як  штиль;
пiдборiддя оббiлiло в пух.
   - Чи не кiнець свiтовi? - хтозна.
   Мирон Данилович проминув гай, що з  вижолобиною  врiза║ться  в  околицю
села, а далi кри║ ярок - пiд вiльхами,  дубами,  берестками.  Перелiтавши,
галка, схожа на грудку кам'яного вугiлля, непорадно опустилася до гiлок, а
звiдти додолу, в траву.
   Як вкопаний, став Мирон Данилович! Коли ж пiдступив до птицi i передком
черевика перевернув,нежива, хоч об пень бий.
   Вiдiйшов на дорогу i розмислю║ться: що ж? - бува║  птиця  недужа  i  не
вiчно ┐й жити.
   Аж  здригнувся  вiд  окрику,  глянув  -  то  Калинчак  Петро;  прожива║
осторонь, за ярком,  i  теж  "iндус",  себто  одноосiбник.  Бiлявець,  мов
льонкуватий, але очi стемна-карi,  з  свiчучими  клинцями.  Вiн  -  косар;
наймався в мiстечку i коло залiзницi: ростиння вибивати.
   - Що загубили? - пита║ Калинчак.
   - Нi! - не загубив нiчого; птиця пада║.
   - Недавно, як був мiсяць кров'ю наведений, це почалось.
   - Кажуть, час злого i знаки.
   - I я, косивши на курортi, вiд при┐жджих чув: бiда близько.
   - Сходиться в одно. Сходиться, бо правда.
   - Окремi, з партiйною печаткою, переступлять,- сказав Мирон Данилович.
   Вiддаляються бесiдники проз осокори.
   - Так, переступлять! А стрiнеться котрий Зiнченко,- чули?..
   - Нiби...вага║ться Мирон Данилович.
   - Курортом завiдував; скрiзь сосни по горi i павiльйони,  як  виточенi.
Курортникiв повно з мiста. пм купання ║ - рiчка внизу.
   - Знаю, коло берега пiсок i вода тепла. А далi глибше i  холоднiше,  аж
морозом обсипа║;  з  дитячих  лiт  знаю,-  додав  Мирон  Данилович.-  Вода
зцiлюща: недарма ж курорт.
   - А недарма! Свiжий куток, землi двадцять десятин.  Насаджено  сосни  i
берези в "лiнiю", себто  рядами  -  пiд  шнурок,  щоб  прогулюватися;  для
чотирьох чоловiк разом.
   - Козиряють партiйцi, а мабуть, страшно ступати в лiс по одному.
   - Бояться; курорт трудовий, а бояться! Ходив я раз, чи нема  роботи,  i
стрiча║ сам завiдувач - Зiнченко. Розказую про бiду: в нас  дiти  голоднi.
Вiн послухав i радить: помогти можна тiльки одним  -  пiдгодувати  корову,
коли схудла, як драбина, i перестала  до┐тись.  Дасть  вона  молоко,  тодi
голоду кiнець. I сказав: "От що,  скосiть  отут  сiно,  мiж  "лiнiями",  i
одвезiть собi. Прийдете в  недiлю,  коли  пiдводи  вiльнi.  За  один  день
упора║теся. Скинете копицю з одного краю i копицю з другого,  бiля  самого
коровника. Як спитають, можна показати: он сiно. А скiльки його, нiхто  не
знатиме. Для курортних корiв корму припасено  бiльше,  нiж  треба..."  От,
Зiнченко партiйний, а жалiв дiтей. Iншi ж  куди  там!  Кожного  розiрвуть,
якщо з iнструкцi┐ на партзборах прочитано.
   - Розiрвуть i без iнструкцi┐,- вiдмовив Мирон Данилович.- А цей з  яко┐
сiм'┐?
   - Казав, земля, де насаджено "лiнi┐", належала його батьковi, хоч був з
другого повiту. Якось про┐жджав i прикупив надiл - думав  хазяйнувати.  Не
судилось! Прийшли  червонi  в  дев'ятсот  двадцятому  i  сходку  скликали:
голосують, щоб багатших забрати геть,- хто за це? Уже тодi наш Лук'ян,  та
ви зна║те його...
   - Лук'ян - той, що "за"?
   - Вiн самий! Перший пiдняв "за" аж двi  руки  i  з  того  дня  однаково
голосу║. Декотрi зовсiм не пiдводили долоню, як Зiнченкiв батько. Жив тодi
в хатi хазя┐на, що втiк на  Донбас.  Вiдходячи,  той  казав:  бери  все  i
господарюй, нiчого менi за це не треба. Пiду, бо бiльшовики вб'ють. Ну,  i
не пiдняв руки старий Зiнченко. Через тиждень при┐хали червонi: "Де такий?
А де такий? Це не нашi!" Був наказ - повбивати пiдряд.
   Коли брали людей, то дiти за них чiплялися. В одного  дiти  були  нiмi,
нiяк говорити не  могли,  i  так  чiплялися,  що  страшно  глядiти,  а  ┐х
прикладами били - поламали ┐м руки. Всiх, i дiтей теж, зiбрали  на  площу:
там розривними кулями повбивали, скрiзь мозок  розлiтався.  Лежали  довго.
Мухи ┐х облiплювали i сморiд стояв тяжкий. Згуртувалися  старi  жiнки,  що
вже ┐м смерть не страшна; сивi всi i вбранi в чорному, з цiпочками: як  на
похоронах - i то сама бiднота сiльська. Пiшли до  начальства:  сперечатись
проти пекла ┐хнього. Нехай дозволять прибрати мертвих - поховати  в  однiй
ямi. Вистанув комiсар, в червонiй будьоновцi, як сатанинець,  i  закричав:
"Не смiть! То - вороги! ксть наказ вiд Ленiна  з  ворогами  розправляться,
щоб духу нашого боялись". Так i прогнав старих. Зiнченко -  син  одного  з
тих, що на площi вбито. Коли забирали,- дома не був. Потiм  переселився  в
другий повiт; жив там i записався в партiю.
   - Це ж i видно,- доводить Мирон Данилович.- Знайдеться добрий, так не з
┐хнього куща вирiс.
   - Може, з ┐хнього ║ хто,- не бачив! А цього бачив. Розсудливий чоловiк;
помiг оклигати i оборонив. Ми з одним чоловiком скосили сiно, чотирнадцять
копиць перевезли i подiлили. То був менi рятунок, а  ┐м  на  курортi  сiно
тiльки заважало ходити i нiхто не косив його; все  пропадало.  Зна║те,  що
пiзнiше було? Викликають Зiнченка в мiлiцiю i питають:  "За  грошi  продав
сiно, чи як?" - "Нi, я звелiв  прокосити  сiно  тiльки  на  "лiнiях",  щоб
вигiднiше було курортникам ходити; там курять i кидають недопалки в траву,
то вiд огню могли зайнятися сосни". Вiдпущено Зiнченка; вiн тодi одразу до
мене: так i так, "ви, коли в мiлiцiю покличуть, кажiть те саме!"  Справдi,
через три днi мене викликають: "Що ти заплатив  за  сiно?"  -  "Не  платив
нiчого;  завiдувач  наказав  скосити  тiльки  на   "лiнiях",   щоб   краще
курортникам ходити,- я в байраках не косив". Добре, що  нарадив  Зiнченко,
як казати.
   - Таких вибивають з начальства, а становлять мучителя.
   - Це - скрiзь, i Зiнченка вiдсунуто. Пiшов я раз до нього i перестрiнув
на дорозi двох мисливцiв з Ки║ва: один чорнявенький,  аж  прикипiлий  бiля
очей, а  другий  -  з  лисиною  i  веселими  зiничками.  Розпитуються,  де
полювання добре. А я кожного птаха знаю, в  якому  мiсцi  водиться:  голуб
лiсний, чи крижень, чи перепел. Розказав ┐м i хочу до завiдувача пiти; "До
Зiнченка? Ми хотiли його побачити, при┐хавши,- нема!.. Переведено в другий
район, бо партсекретар пiдкопався i вижив". Говоримо далi; я розпитую: хто
вони самi? - i взнаю:  чорнявий  друку║  книжки,  а  старший  -  хiмiк,  з
лабораторi┐. Зайшла мова  про  село,-  що  тут  робиться  i  як  грабують;
чорнявець то ще дужче темнi║, то блiднi║, i наприкiнцi вчистив: "Товаришу,
монгол з московсько┐ ночi вилазить  -  рвати  груди".  Хiмiк  тiльки  одно
докинув: "Iду вулицею i чую крик - то мiлiцiонер, ступаючи серед  натовпу,
виголошу║: слуги бiсiвськi постановили Укра┐ну  душити  в  рiк  розп'яття,
тридцять третiй, бережiться, люди, бережiться! -  так  виголошу║,  мов  на
службi. Всi перехожi слухають;  великий  натовп  зiбрався:  тихо  йдуть  i
слухають, як пророка в старовину".
   - Це саме мати в церквi чула.
   - А на того пророка, що в френчi, налетiли виконавцi - миттю потягли  в
установу. Скоро чутка пройшла: мiлiцiонера розстрiляно.
   Постояли бесiдники бiля урвища з  берестками,  глянули  на  ворона,  що
високо линув, i попрощалися. Мирон Данилович,  вертавши  додому,  пригадав
назву цього мiсця: Змi┐в яр. Певно, звiдти лютий  вилiзав  хапати  тварини
домашнi або i людей.  Було  зображення  в  школi,-  тодi  батьки  з  черги
вкошкували учнiв, бо  дисциплiна  вкрай  розхиталася  через  комсомольськi
вибрики проти вчителiв; зображення було в багатьох кольорах: з  драговиння
i хвощуватих нетрiв ящур повз до дрiбних тваринок, роззявляючи  пащу.  Вже
червонiв зубними гостряками, бо котрусь iстоту роздер.  Приуявлю║ться  той
вигляд, супроти зусилля волi - прогнати його; нi! - мов нарiзано з залiза;
i кольори мiнить на чорнiсть, як  попередня  примара.  Зневажити  треба  i
обiйтися  самому.  Деякий  час  думки  вiльнi,  а  потiм  збоку  в  обширi
свiдомостi, нiби пiдкинутий мимовiльною пружнiстю, при цiкавостi  душi  до
власного  стану  i  забезпеченостi,  виник   вигляд!   -   крiзь   духовну
просторнiсть проступив. Мирон Данилович,  напружуючи  думку  до  судоми  в
шийних м'язах, проганя║ привиддя i  зверта║ться  до  навкружностi:  дерев,
грунту, погоди, що несподiвано  погiршала,  бо  з  пiвночi  хмари  темними
купами... i знов обвiвся обрис: знов! - от, закляття!  -  з  розпуки,  мов
скрикнула вся душа до когось невидного поблизу: та вiдiйди  геть,  нечиста
кров! - геть вiдiйди!.. Мирон Данилович вiдвернувся вiд  марища  i  пiшов,
куди очi ведуть.
   Обмеживсь думками до обсягу сво║┐ особистостi i конечних  справ;  стало
тихо на душi. Тiльки мертвотно-блiдi стiни хаток, по обидва боки, приймали
моторошну тiнь з пiвночi.
   "...Лихо приходить, а помочi ж - нi вiд кого!"  -  дума║,  понурившись,
Мирон Данилович. Так i дiйшов з пропащою гадкою до площi; хотiв звернути в
вулицю, що вела до його кутка, але,  на  диво  собi,  минув  ┐┐:  забраний
сильним поривом почутт║вим - в одному напрямi! -  простував  мммо  схiдцiв
цегляного будинку, критого бляхою, в якому гнiздиться партiйний осередок.
   Проминув його; i  тодi  почали  вгасати  пориви  недоброго  почуття.  А
видалося, що чу║ пострiл,- i нерви ловлять повторення звуку. Та знов Мирон
Данилович спонурю║ться, вiдходячи. Враз страшно зойкнуло! - вiн оглянувся,
нiби в плечi вжалений; мороз обсипав душу: так зойкнуло з кам'яницi.
   Там, чiпляючися за одвiрок вiдчинених дверей, сто┐ть жiнка:  збiлiла  i
так диха║ - мов ┐┐ щойно душено i тепер спроможна вхопити трiшки повiтря.
   - Поможiть! - закричала вона.
   Мирон Данилович побiг до сходiв, але  прискочивши  близько,  вдержався:
через звичний страх перед будинком, звiдки  завжди  сунуло  i  загрожувало
начальство, при┐ждже - владичне, i тутешн║ - дрiбне, провадячи розор.
   Позаду чути кроки i оклик:
   - Заходьмо!
   То - рахiвник сiльради,  що  нагодився  поблизу;  з  ним  ступив  Мирон
Данилович на схiдцi.
   Жiнка однi║ю рукою трималася за одвiрок, а другою -  в  хворому  жестi,
вкрай безвiльному - показала на примiщення i зразу ж поклала ┐┐ до грудей,
мов би серце хотiла спинити:
   - Там... секретар райкому застрелився - при┐хав тепер...
   Прибiщi, стишенi, обережно ступаючи, зайшли в будинок. Минули  коридор,
нiби видовженi сiни. Опинилися в просторнiй жовтавiй кiмнатi, як залi  для
засiдань, де на однiй сторонi дверi прочинено: заглянули туди i  притерпли
бiля порога.
   Рахiвник перший зважу║ться ввiйти, а Мирон Данилович - слiдом, як тiнь,
до секретаря, що з пiдiбгнутими колiнами лежить при  столi,  недалеко  вiд
стiни; револьвер поруч. Очi посклянiли, запавшися димувато-бiлястою  млою;
застигли непорушне, без блиску i свiчення, тiльки в холоднiй  порожнечi  i
легенькiй  прозоростi  зверху.  З  проломини  в  скронi  густо  i  в'язко,
пасмовитими патьоками, трiшки  роздiляючися,  збiгла  кров;  розлилась  по
пiдлозi, при головi i плечi. Бризки ж були на столi - торкнули папiр.
   Глядiли захожi, нiби перемагаючи  слiпучий,  хоч  невидимий,  сполох  з
та║мно┐ пожежi, коли вмить з'явилася,- з iншо┐, нiж та, що речi спалить.
   Мирон Данилович стояв, згадуючи i терплячи давнiй страх - от, з'явиться
всилення, змiнить колiр на чорний, перед очима... Але нi! - зосталась кров
червона, як була. I мало не скрикнув вiн: "Так кров ║сть правда!"
   Оглянувши самогубця, свiдки переконалися: таки мертвий. А не знають, що
далi робити. Рахiвник  стояв,  як  iз  сiрого  дерева  рiзьблений.  Зробив
зусилля - звiльнитись вiд оцiпенiлостi; i говорить гiрко:
   - Вдарив крапку!
   Колiр кровi нiби скував Мирона Даниловича, i думки  тривожили:  ось  що
тайно хотiв бачити! - ┐┐, пролиту; мовляв, нею заплатять за нещастя  всiх,
люто розорених i повбиваних,- чи вдоволений червонiстю ┐┐? Тобi,  можливо,
так дано тепер: глянь i  скажи,  чи  того  хотiв?  чи  раду║шся?.."Нi!"  -
знялось, наче скрик, на серцi: бо  бачив  невикупливою  кров  секретаря  -
проти моря нещастя людського, такими, як вiн, заподiяного.
   Рахiвник не мiг дивитись на труп; уникаючи його, вiдвiв погляд на  стiл
до папiрцiв, що там бiлiли. Нахилений до найбiльшого i вбризканого,  чита║
- очi йому розширюються вiд разючого  змiсту.  Дочитавши,  з  хвилину  вiн
стояв i невидющо дивився на стiл.
   - Розберiть самi! - сказав i вiдiйшов геть. Рядки спершу рябiють в очах
Мироновi Даниловичу; а таки вда║ться прочитати. Зверху сто┐ть:  "Цiлковито
секретно"; далi - потвердження вказiвок про вiддачу  дев'яноста  вiдсоткiв
зерна самiй державi, в хлiбопоставках i для насiнн║вих фондiв;  наприкiнцi
- Москва, Кремль i пiдписи.
   Вiд руки, нерiвними лiтерами i швидкими, додано:  про  штучно  завищенi
плани хлiбозаготiвель, якi неможливо  виконати  пiсля  лiквiдацi┐  значно┐
частини продуктивного населення.
   А потiм висновок, що приречено села на десять недiйсних  вiдсоткiв,  до
кiнця; з ними трудно сам актив придержати на межi голоду, а решта...
   "Ця директива - смертний присуд для трудового селянства, я не можу..."
   Вичитавши запис секретаря, Мирон Данилович присужду║:
   - По-сво║му чесний був.
   - I як посвiдчився! - сказав рахiвник.- Другий би село задушив. Зробимо
так: вийдiть у сусiдню кiмнату i сидiть; нiби не бачили дiловодства.  Я  в
сiльраду дзвонитиму.
   Взяв телефон - зверхниковi, що сталося.
   - ...Так! прибиральниця сама була; вiн, я думаю, всiх розiслав нарочито
з завданнями, щоб зостатися самому... Портфель? Нi, нема! Я ждатиму.
   Скiнчивши звiт, рахiвник пройшовся по залi, в коридор виглянув;  винiс,
жiнцi стiлець i наказав нiкого з вiдвiдувачiв не впускати, поки  прибудуть
керiвники.
   Прибули вони за лiктями Отроходiна, що поспiшав, рвучкий  i  владний  -
авторитет про всiх; навiть i уповноважений, з револьверною небайдужiстю до
думання громадян за ┐х замкнутими дверима i  завiшеними  вiкнами,  повинен
вiдсторонитися з дороги.
   Рудун звелiв: поставити вартового при входi i допитувати свiдкiв;  коли
зиркнув на Мирона Даниловича, вмить свiчнувато-збiлiлий вираз при сизковiй
вiдтiненостi очей розгострився крiзь масивнi шкельця окулярiв.
   Покликано одного з "почту": широковидого i поторканого  партробiтника,-
звелено дещо; показано на Мирона Даниловича.
   Пiд тканинами партiйного почування Отроходiн мав звичку, що  виявлялася
з механiчною постiйнiстю, хоч i свiдомо: при кожнiй зустрiчi з людиною, що
заважа║ або нелюба, негайно ставити ┐┐ на пiдозрi, включившися з кiлькома,
собi вiдповiдними, в першу модель  чи  зразок  домовленостi.  Встановлюють
зону заслон - спочатку найменшим - i  в  нiй  розгортають  запiдозрення  i
вiдсування намiчено┐ особи з життьового  поля.  Проти  не┐  завжди  "мають
рацiю", в найгiрших обмовах, а вона - нi;  проти  не┐  несуть  обов'язкову
"iдейнiсть", вона ж - нi; встановлюють для не┐ оцiнку, як "нетако┐",  вона
ж завжди пiдсудна. пх - купка спритникiв i бiльш нiчого; однак,  володiють
на аренi життя неодмiнно. Виб'ють намiчену жертву з лiнi┐ ┐┐ iснування. Бо
дiють  могутнiстю  злагодженого  запiдозрювання  i  самiсно  привласненими
правами: переслiдувати до кiнця, до погибелi. Якраз на цьому будують  шлях
до влади,  як  червону  драбину:  вилiзати  весь  час  наверх,  поки  щури
зробляться царями. Нема полiтично┐ матерi┐ для змовленого  запiдозрення  -
знайдуть   побутову:   розроблять    манiру    проти    призначеного    на
"пiдозрострачення" i розвинуть ┐┐ до ступеня державно┐ важливостi,  навiть
при фiлософi┐ життя. Повторно обговорюючи скабрезну  вигадку,  розсмакують
iнтелектуально i почутт║во, як свiй духовний харч, на височинi  iсторично┐
геро┐ки   i   надзвичайного   покликання.    Пафос    високосвiтоглядового
запiдозрення завжди на практицi виразиться в спиханнi з життьово┐ стежки -
того, кого намiтили, обов'язково - з стежки! - i захоплення стежки собi, в
прямому чи переносному значеннi слова i в сенсi наслiдкiв.
   Мирон Данилович вiдчув, як вiн опинився дичиною в мiцнiших, нiж залiзо,
тенетах запiдозрення. I серце впало.
   Перед очима тi два: Отроходiн i скеповид - як iз примарення.

   Головарi оглядали самогубця,  а  один  з  помiчних,  в  ролi  слiдчого,
допитував рахiвника, складаючи протокол. Настала черга Мирона Даниловича -
на допит, жовтовид пiдступив слухати. Вiдповiджено при  ньому  i  вписано:
про пострiл i жiночий крик; поворот i острах перед схiдцями, ось,  товариш
рахiвник  посвiдчить:  вiн  пiдбадьорив.  Увiйшли  вдвох  -  тiльки  здаля
глянули. Пiдступати боялись. Товариш рахiвник зразу звелiв: тут сидiть,  а
я дзвонитиму до голови сiльради. Це - все! На  запитання,  чи  оглядали  i
рушили бiля секретаря, Мирон Данилович повторив:  нi,  боялись.  Круглавий
жовтар  ┐в  i  колов  очима  при  кожнiй  вiдповiдi.  Написавши  протокол,
допитувач  грозить  -  Нiкому  нi  слова!  За  порушення  притягнетесь  до
вiдповiдала' ностi; пiдпишiть... I випровадив свiдка з примiщення, або, як
судити про голос, вигнав.
   Мирон  Данилович  вiд  схiдцiв  пiшов  скоро,   з   гострою   тривогою,
передчуваючи, що через самогубство прийдуть неонщаснi подi┐ i  докладуться
до теперiшнiх. Партiйний розпорядчик i  його  джура  горiли  в  уявi,  мов
намальованi вогненною фарбою: невiдступне загрозливi.
   "...Той папiр прочитали головарi i самi чутку поширять,-  мiрку║  Мирон
Данилович.- Дома скажуть жiнкам, а тi приятелькам  -  так  i  пiшло...  За
розмови ж хапатимуть: начальство вгорi, взнавши про випадок,  вислужиться:
здавить село в клiщах; бiда!"
   Дома переказу║, що бачив i чув:  про  курорт  i  Зiнченка;  моторошного
володаря i мiлiцiонера, коли вiщував рокiвщину,- i розстрiляний.
   - Сказав правду, за це вбили! - означила бабуся.
   Про самогубство в  будинку  партi┐  слухали  з  острахом,  сподiваючись
недоброго.
   Записку секретаря i напасть Отроходiна промовчав Мирон Данилович:  нащо
надмiру тривожити душi в хатi? - i так  мучаться.  Подi┐  ж  ростуть,  мов
гори, через якi йти треба, над краями; i невiдомо, хто зiрветься вниз.
   8
   Надвечiр'я розгодиню║ться,  i  видно  скибочку  сонця.  Жiночi  постатi
промайнули проз вiкно, серед них - тiтка Ганна. В  сiнях  зашамотiло;  ось
чути обережний стукiт.
   Як прочинила дверi Дарiя Олександрiвна, поманено ┐┐ руками в сiни, де з
легкого сутiнку вирiзнилися обличчя: сусiдки i двох дiвчат; ┐х пригаду║.
   Зашепотiла тiтка:
   - Мо┐ родички прийшли радитись, а я думала довго i кажу, ходiм до Дарки
за помiччю...
   - Федоро, треба порадницi знати...
   Одна з дiвчат, свiтлокоса, вiдгорнула  на  грудях  платок,  блакитно  i
зелено дiлений по темносиньостi, що вкутував, мов кирея,- i пiднесла  рiч,
обгорнуту бiлою хусткою.
   - Поможи, Катрусю!  -  звернулась  до  подруги;  та  простягла  зложенi
долонi: пiдтримати рiч. Федора вiдгорнула хустину.
   Тодi в сiнешнiй  темрявi,  куди  приходили  через  вiдчинену  ляду  над
драбиною  рештки  надвечiрнього   свiтла,-   замерехтiла   чаша.   Вузький
промiнчик, пробiгши крiзь надвiрнi дверi, впав на обвiд, що його  коштовнi
оздоби стали жарiти, як живий огонь; означилася  чаша  всiм  обрисом,  над
руками, посилаючи сяйво.
   Жiнки, серед свого вбозтва, дивились на не┐ i слова не вимовляли; знали
святиню, що перед ними. А найменшому з  дiтей,  Андрi║вi,  нетерпеливилося
бачити маму,- виглянувши, застиг при дверях:
   - Зiрка вранцi! - показав на чашу.
   - Правда, але йди в хату, я зараз вернусь!
   Тiтка просить:
   - Дарко, кажiть, де сховати!  Вчора,  проти  комiсi┐,  Федора  i  Катря
вихопили чашу i закопали за хатою.  Тепер  до  двору  черга  -  на  обшук.
Знайдуть анахтеми i заберуть.
   Господиня глядiла на вiдсвiти i ввижалося ┐й, що невiдомо де i як треба
йти: довго i тяжко, з терпцем страшним, хоч падати, а знов  пiдводитися  i
йти до останнього знаку,- так треба.
   Зiр звик до пiвсутiнку i знаходить старолiтнiй напис на чашi, про кров,
що "за многих iзлiва║мая"; i зображено: Iсус Христос, розп'ятий на хрестi,
коло якого Богородиця i апостол.  Окраса  далi  вкруг  чашi  -  з  тонкими
галузочками; i самоцвiти, обрамовуючи хрещатий взiр, роздiляють картини  з
Святого Письма. Коштовнi камiнцi скрiзь: квадратовi, в  рамчатих  обковах,
золотих, як вся чаша. Осереднiх каменiв два - фiялковий  i  зелений.  Спiд
посуду - теж в окрасi,  ширшiй  хвилями,  i  також  стебло  i  пiдстанова:
триступiнчата, в топазах i - узор серед них.
   Дивиться на чашу Дарiя Олександрiвна i вiдчува║, як  вiдiйшла  безвидна
туча з просторiв; так гарно на душi: спокiй невисловимий. Зда║ться,  могла
стояти тут без кiнця часу. Але ось, дума║ i не може знайти  вiдповiдi:  де
чашу сховати? - зрештою, зрива║ться з уст:
   - Маму спитаймо!
   Бабуся ж, коли покликано ┐┐, тихо стояла перед чашею, слухаючи Ганнино┐
мови i знаючи, чого треба; перебирала в думцi, хто б мiг сховати безпечно?
Само надумалося - пiчникова жiнка, мовчазниця богобоязна; на огнi  палiть,
не скаже нiкому, де закопано. Чоловiк ┐┐ слуха,  як  вона  згодиться,  все
добре буде: не хлiбороби обо║ i зроду землi не мали,- раз вiн для колгоспу
робить, не ритимуться в його садибi.
   - А покличте Мар'яну,  пiчникову!  -  сказала  стара;  всi  зрадiли:  i
правда, не буде в селi надiйнiшо┐.
   - п┐ чоловiк не в нашу церкву ходить, а на домашнiй спiв, бо ║вангелик,
тiльки ж нехай кожен чесним буде, як вiн.
   Мати велить найменшому:
   - Бiжи до пiчникiв i проси тiтку  Мар'яну,  хай  зараз  прийде  -  дуже
треба!
   Вiн пiшов, але мати, виглянувши за порiг, вернула.
   - Нiкому про чашу не кажи! Бо нас арештують  всiх  i  розвалять  хату,-
шепотом найстрогiшим заборонила.
   - Мовчатиму! - вiн поспiшив до ворiт.
   Федора вгорнула чашу в хустку знов i,тримаючи на  грудях,  закрила  пiд
великий платок, що згортками спадав до землi.
   Господиня ж ┐й сказала:
   - От славно! Вихопили з кiгтiв.
   - Умовилися, стоячи мiж людьми,- розповiда║ Федора,- вбiгти i  забрати,
що можна, аби не попало в нечистi руки. Менi  самiй  не  пробитися;  це  -
Катря, працювала передо мною лiктями: комсомольцi, як грушки сипались.
   - Нащо казати, хiба так було? - диву║ться Катря:  русява,  виструнчена,
мов  придорожна  тополинка;  брунастий  жакет  поверх  вилинялого,  колись
зеленкавого, плаття.
   - Чого ж ми тут? Заходьмо в хату!
   - Нi, пора додому,- вiдказу║ тiтка.- Хiба  трохи  посидим  на  призьбi:
крайчик неба вгледiти. Скоро й того збудемось.
   Вийшли - при останньому огнi з сонця; сусiдка скаржиться:
   - Забiгли вчора, все перевернули; як собаки, видряпали  i  забрали,  що
було. Я зразу до сестер. Хоч недалеко до ┐х хуторця, так  забарилась  я  i
заночувала там. Кажу до сво┐х: рятуйтеся! Що ║, сховайте, i не в дворi,  а
в полi чи в лiсi - ви┐дьте вночi, закопайте, та глибше, щоб гостряками  не
достати. Бо все заберуть. Ми з старим переб'║мся,  вiн  на  заробiтках,  я
тут,- хоч пропадем, то тiльки дво║; а в них же дiти малi.
   Сидять жiнки на призьбi, що рудi║ глиною в вечiрньому свiтлi: стiна  за
розмовцями яснить, мов срiбна. Зда║ться, тiльки сонце  в  свiтi  чу║  ┐хнi
жалi.
   Андрiй прийшов до пiчникiв, коли вечеряли: варена картопля в череп'янiй
мисцi, а в блюдцi трiшки олi┐; i сiль -  хлiба  на  столi  нема.  Почувши,
чого. прибув хлопець, пiчничиха заклопоталася - йти.
   - Може б, до┐ли з гостем, тодi пiдеш? - пита║ пiчник.
   - Вже годi!
   Надягла старий чоловiкiв пiджак поверх зношено┐ суконки. I припрошу║:
   - Сiдай, синку! Ще ║ картопля.
   Лiтня жiнка,  дрiбна  на  зрiст.  Вiдзнак  дивовижно┐  вроди  в  обрисi
обличчя, що помарнiло вiд рокiв  i  клопотiв;  оживлю║ться  карими  очима,
тонко окресленими, як осереддя квiтковi, свiтучими - в прозоростi.
   Всi в селi знають: мовчазниця i добра. Вдвох, справляючи печi i  груби,
за чверть вiку нiде голки чужо┐ не взяли, буваючи самi -  цiлими  днями  -
серед чужого добра. пх рiдко звали: Максим Бережан чи Мар'яна  Бережан,  а
просто - пiчники, бо при цiй роботi в селi - тiльки  вони,  обо║  нарiвнi:
коло глини i цеголля, пiску i золи, попелу i сажi.
   Хлопець спершу острашений вiд брiв  пiчника,  навислих,  як  стрiхи,  i
здоровенних очей: синiх, що нiби аж переливаються повнотою. Сидячи смирно,
тицяв  картоплиною  в  олiю,  пiсля  чого  обережно  вiв  до  губ,-  а  то
розсиплеться. Смачна! - можна розсмоктувати до крихотки.
   - Чи не Андрiйком звуть? - раптом прогримiло низько з-пiд колоскуватого
кольору вусiв, рiвно пiдрiзаних i зовсiм дрiбних, так що  хлопцевi  дивно:
чому крiзь них грiзний виголос.
   - Так звуть,- потверджу║ гiсть i здогаду║ться, що пiчник пам'ята║  його
з минуло┐ зими, коли пiч лагодив.
   - Соли картоплю!
   Хлопець послухався i вiдчув, як  смак  гострiша║  i  сильно  входить  в
почуття.
   До┐в i, обтерши губи, подякував; хотiв пiти додому.
   - Пiдожди трохи! - наказу║ пiчник.
   Вiдчинив шаховку; обторкав  порожнi  коробки,  склянки,  капшуки,  поки
натрапив на грудку цукру: для хлопця.
   Той, дякувавши, взяв i вiдкусив бiлий гострячок, а решту - в кишеню.
   Страх проминав.
   - Дядьку, як роблять цукор? - пита║ Андрiй; дивиться ж на пiч, криву  i
низьку: в ворожбита, що всiм ставить ┐┐, мов картину.
   - Везуть бiлi буряки, що звуться цукровими,- почав  пiчник.-  На  завод
везуть, патрають i женуть пiд ножi, вкрiпленi на колесах:  стружка  звiдти
збiга, як шаткована капуста. В казани ┐┐ вкинули, завбiльшки з будинок,  i
варять. Почина║ться складна пiсня - я забув, хоч i знав трохи. Варять так,
що з сiчки, крiзь ┐┐ середнi перегородки, як то бува в рослинах,  цукровий
сiк сам висмокту║ться в гарячу воду,- i вже варять кристалик; додають щось
- того я не знаю. Як зварять, наливають  рiдину  в  скаженi  посудини,  що
крутяться i ревуть гiрш вiд звiра. При сiтках  кристалик  задержу║ться,  а
рiдина вiдбiга║ геть. Вибирають рудий пiсок i везуть  сушити  в  нахилених
бочках, що вiдкритi з обох кра┐в i крутяться - довго  переворушують  пiсок
пiд протягами. Якось його вiдбiлюють, то менi невiдомо. Звiдти брав маляс,
як мали корову. I робив на заводi трохи: в ливарному цеховi гуртом ставили
пiч.
   - А вам хто пiч робив?
   - Пiч - менi?
   Хлопець мовчки показав на пiч у хатi.
   - Я сам! - запевня║ пiчник.
   - Нi, ви дурите...
   - Таки правда: я сам! А чого пита║ш?
   - Погана пiч; якби ви ставили, була б гарна, як наша Регочеться пiчник.
Аж сльози витира║.
   - Е, хлопче,-  каже  вiн,  зрештою  вдержавшись,-  про  це  i  приказку
складено. Ходiм, щось покажу!
   Скоро старий i малий сидiли в сарайчику, розбираючи взiрець печi  з  ┐┐
секретами. Хлопець оглянув знаряддя, гострi i  плесковатi,-  серед  цегли,
кахлiв, юшок, заслонок, колосникiв, всякого залiзного  i  дощаного  майна,
потрiбного майстровi.
   Спитав про люту загадку кожно┐ печi: "Чому вночi  сажа  горить?"  -  i,
почувши причину, переминув цiкавiстю до садиби. Там - обтрушена  шовковиця
з гiлками, простягнутими через двiр; всi кажуть, пiд нею  пiчник  чита║  в
недiлю.
   Обсипаються огняними листками в присмерку  вишнi:  ┐х  чотири;  i  одна
груша, мов свiчка рiвна; двi сливи  сухуватi,  з  загрозливими  колючками.
Рядок тополь вистанув при парканi. Скрiзь позаростало;  нiколи  господарям
пiсля працi, в зморi i турботi нужденнiй поратися з  ростиною.  На  стежцi
просiяно жорству i пiсок.
   Поляна бiля вишень; нiчого нема, а колись  був  квiтник  рiвнi  насипи,
вкритi зелом, виказують, що красувався в зiрчастому обрисi. Принесено купу
поколото┐ цегли - мабуть, господар збирався рисунок вiдновити.
   Затишок. Найдалi вiд вулицi, закритий кущами бузкiв i ясминами.
   Пригаду║ хлопець: недалеко пустош, бiля яко┐  вчора  сидiв  з  Миколою,
дожидаючи тата. Нi передчуття жодного, нi  здогаду  в  хлопця;  нiчого  на
думцi, пов'язаного з майбутньою прикметою мiсця. Тiльки чуття i  погляд  з
бiльшою  певнiстю  спиняються  тут,  мов  трохи  звикшись   -   до   iншо┐
справжньостi, яко┐ ще зовсiм не знати.
   Прийшли жiнки в двiр: пiчничиха, а з нею Федора i Катря.
   - Мати звелiла бiгти додому! - сказала Федора.
   Коли хлопець вiдходив, йому в уявi проблискували видива:  як  десь  тут
сховають коштовнiсть. Але вiдразу треба вiдсторонитися вiд того,  бо  мати
заборонила страшно.
   Притьма, мов при допитi, стрiча║ться чоловiк, дзьобаний i ┐дкий з лиця,
як сiрка, серед яко┐ очi горять темною  охрою!  -  палить  ними  хлопця  i
находить на нього, чогось прив'язнувши до його  двору.  Хлопець  вiдскочив
набiк i, вбiгши через хвiртку, оглянувся: причепа поволi руша║ далi.
   Батько почув про покльованого i здогадався:
   - Приспосiбник, як хорт; крикнуть: "Кусi"! - вiн кинеться до горла.
   Став пильно глядiти Мирон Данилович на сторони; знав,  що  двiр  -  пiд
горючими очима жовтовида, який, зда║ться, вночi бачить, як удень.
   Микола i Оленка зголоднiли вкрай; на городi  мати  накопала  капустяних
корiнцiв - тим i втишила. Андрiй роздiлив цукор: пити кип'яч.
   Бiля садиби, почавши тодi, сiрчанить Шiкрятов при сходi i заходi сонця;
прислуха║ться i розгляда║,  що  Катранники  роблять.  Замучив  ┐х.  Сидять
безвихiдно, як вивiрки в дуплi, коли пес облiг дерево, а перебiгти вгорi -
нема гiлок.
   Одного вечора звiяло його лихо; тодi Мирон  Данилович  набрав  пшона  з
запасу. Пожурився, бачачи, як вичерпу║ться  запас;  будуть  однi  бурячки,
заритi на попелищi - харч несмачний, хоч можна перебути мiсяць, коло само┐
смертi.
   Всi так виснажилися i ослабiли, що почали тремтiти; гiркота пiд грудьми
в кожного.
   Вiдро тягнуло руки, а Мар'яна, звикнувши до ваготи його при колодязях i
криницях, муравлиним терпцем перемагала кволiсть  i  втому,  як  i  острах
серед темряви.
   Напомацки працювала бiля двох купок: висипано┐  землi,  куди  вiдхиляла
вiдро, пiдтягнувши з ями, i - нарiзаного на пустошi верхогрунту з  травою,
до якого чоловiк приставив цебро з цементом i прислонив драбинку.
   Спершу тiльки вiд краю вiдгортала землю, що, копаючи, викидав  чоловiк;
потiм з глибини тягла в вiдрi; робота - без брязкоту.
   Пiчник i його жiнка часом пережидали, поки минуть кроки на  вулицi  або
вiдстукотить пiдвода, i знов трудилися коло схованки, мов дрiбно┐ шахти.
   То посиплеться сiвкий, як  мачок,  осiннiй  дощ,  то  вщухне.  Бережан,
копаючи на днi при слiпчаковi, поставленому в коробку  з  прорiззю  збоку,
завбiльшки - нiби на карнавках, намагався забути про новину: що в колгоспi
йому коло печей роботи нема; коли нема, треба з села виходити.
   Шахта ставала глибша,  нiж  дiстають  залiзнi  щупи  бригадникiв.  Пора
сховок мурувати: в квадратнiй ямцi, на серединi дна,
   - Подай драбину! - пошепки в темрявi озвався пiчник.
   Мар'яна спустила драбину, i вiн, вибираючися по нiй,  приймав  цеглу  i
зносив на дно; потiм - цемент i причандалля, зрештою - скриньки i дошки.
   Вимурував чотирикутник i всередину  поставив  скриньку,  що  видавалась
темна, хоч була синя. В нiй - чаша, обгорнута, як попереду, бiлою шовковою
хусткою,  а  також  аркушами  воскового  паперу.  I  скрiпи  мiж   дошками
завосковано скрiзь. Зверху густо вкрито олiйною фарбою.
   Бережан замурував сховок цеглою, кладеною в два шари; дошками ж  накрив
яму на виступцях i  нагорнув  землi.  Вибравсь  нагору  i  витяг  драбину;
посидiв трохи, спочиваючи.
   Безшумно вдвох орудували лопатками, коли  загортали,-  ворушились,  мов
нiчнi птицi.
   Знов сi║ дощик: дрiбнiший, нiж пил.
   - Якраз i треба було полити,- сказав Максим,- зелень вiзьметься.
   - Вiзьметься: хоч пiзно! - промовила жiнка.
   Починало  заходити  сiрiстю  передсвiтанковою  i  поволi  днiти,   коли
скiнчили роботу; рiвно вклали скибки  з  травою  -  на  скопанiй  мiсцинi.
Незвичним очам трудно примiтити, що поверхня зрушена.
   Вiднесли пристро┐ в сiни. Хата дихнула теплою тишею; шибки -  сiни,  як
фарба на захованiй  скриньцi.  Зда║ться:  от,  крiзь  сутiнок  проступить,
жарiючи, нiби чаша, обвiд сонця. Але нi,- хмари зап'яли небосхил  i  сiють
найдрiбнiшим плачем, вiдсторонивши вiкна вiд свiтла, як нагорнута земля  -
очi людськi вiд чашi. I серце теж кри║ться: в свiй смуток.
   Останню працю дома вiдбуто. Тепер  зав'язуй  клунки,  пускайся  рiдного
порога, бо нема працi... як нема? - печi ж пообвалювалися i димлять. А так
рiшено: хай дим очi людям  ┐сть,  бо  в  головарiв  ощаднiсть,  на  кращий
похапок собi.
   - Знайдем роботу в мiстi! - сказав Максим.  Жiнка  оглянулась.-  Роботу
знайдем,- пояснив вiн.- Сказали: тут нема.
   Мовчки впроваджувала Мар'яна чавунок в огонь, розтопивши соломкою.
   - Чудно якось: голова  колгоспу  Вартимець  зустрiвся,  напроти  так  i
валить - аж ми носами близько  стали,  тодi  вiн  стрiпнув  брови,  неначе
розбудився: "Максиме, ти?" - пита║ вiн i дивиться несво┐м поглядом.
   "Мабуть, вам прикрiсть або голова болить",- кажу йому. А вiн:
   "Не болить, уже заверта║ться".
   "Чого ж?"
   Вiн оглянувся на розоренi сара┐, де худоба подохла.
   "Чого? Дзижчать газетки, що ми замороченi вiд успiлв".
   Як приглушений, сто┐ть; протяга║ гiрко:
   "Та-а-ак..."
   Жаль стало його, я i раджу:
   "Вiдхилiться думками вiд клопоту!"
   "Куди? - пита║ вiн.- Скрiзь однаково, i акти складенi, що  я  винен;  з
посади вiдхилять, от що. Спiшiть i ви  звiдси,  бо  роботи  ремiсникам  не
буде. Звiльнять, аби зоставити без копiйки".
   Вартимець пiшов;  заточувався,  як  сонний.  Думаю:  бiдний  чоловiк  з
посадою i партквитком! Бiсовi приписаний, а той першого ж  його  калiчить.
Нам би тут берегти, що люди довiрили,- нi, тягнися пiд городськi  паркани.
Заб'ю вiкна дошками: комiсiя вгледить пустку i без мацання одши║ться. Хiба
влiзуть злодi┐. Та чого, по щербатi горшки?  Я  ┐х  сховаю  в  пiдпiччя  i
цеглою закладу: там низько, нiби глухий пiдмузок лiг.  А  робота  в  мiстi
знайдеться. Ти - як?
   - Про мене! - сказала жiнка; себто, ┐й однаково.
   Максим зна║: хоч мовчить вона, а прийняла  до  серця.  Чи  сказати,  як
Вартимець про смерть розпитував? Вага║ться пiчник.
   Дощик перестав; розлилась бiляста свiтлота крiзь хмари.
   -  Виходжу  я  з  колгоспного  -  знов  Вартимець  навпроти:  випитливо
дивиться, радить перейти на цегельний завод - тепер печi перекладатимуть i
треба мулярiв. Дають  сiмейнi  кутки  в  бараках.  I  сам  би  пiшов,  так
прив'язь.
   Дякую йому i дивлюся - подобрiшав чоловiк; вiн мою думку вгаду║:
   "Посмi║шся, бо говорю по-другому, нiж колись".
   "Нi! Порадiю..."
   Вiн скинувся i глянув пильно, нiби перший раз бачить:
   "Вартимця  нема  того,  що  був.  Зна║ш,   за   годину   деколи   життя
перевернеться. Служив ┐м, як вiл, собi рвав жили i  всiм  -  пiдганяв,  бо
вiрив: ось правда. Вони ж, по центрах, дров наламали чортам на  розпал.  З
нами обходяться, як дурнi хазя┐ з собаками. От i я: пiду пiд суд, можуть i
в концлагер загнати, i на розстрiл,  значить,  я  ┐м  нiщо.  Вiриш,  що  ║
чорти?"
   "Злi духи; без личин, як ┐х малюють".
   "Що ж вони, в казанах печуть? На кухнi чи де?"
   "Без казанiв i кухнi".
   "Гляди, що так! - сказав  вiн.-  А  то  б  треба  iндустрiю  вести  для
казанiв, на цiлу многiсть; i рудникiв треба - з  безперервною,  на  чотири
змiни, i десятникiв, крiпильщикiв i всяких, бо звiдки ж чавун? - i мулярiв
для печей, i цегельних заводiв теж,-  силу  всього.  Дивися,  в  нас  руди
повно, а пiди казанок купи! - рiдко бува║, i цiна чортова".
   "Там i без казанiв, огонь завжди,- кажу йому.- Чи вже будуть грiшники i
демони, чи ще нi, огонь не гаситься".
   "Вiд чого ж огонь? Ти - пiчник i сам зна║ш: на чомусь огонь iсну║".
   "Не знаю,признався я,- там огонь горить  не  так,  як  наш.  Тут,  коли
вдарив мороз, який без нiчого i нi на чому не держиться, то аж пече. А там
не мороз, тiльки горяч проти нього: сама собою. Становище таке,  де  нема║
милостi вiд Бога - нiяко┐! Через те все горить огнем.  Це  однаково,  якби
хто вiд сонця сховався  в  землю:  в  саму  середину.  Вже  нi  хмарка  не
притiнить, нi вiтерцi не повiйнуть, нi деревце нiде не прийме в  холодок,-
нiчого, що вiд сонця з'явлене, а тiльки один огонь. Кажу для прикладу".
   "Похоже, що ти влучив! -  згоджу║ться  Вартимець.-  I  добре,  коли  не
второпа║м досередини, бо, замiсто Сибiрюги,  туди  б  гнали  етапом.  Ось,
тепер i мене. З пiвночi по снiжку втекти можна. Не  забудь  про  цегельний
завод: з десяток мулярiв приймуть,- менi казали. Скорiше, бо тут зав'яжуть
пiд зашморг!"
   Вартимець пiшов; а я не знаю, що думати,- чудний вiн...
   - Чого ж чудний? - обiзвалася Мар'яна,- в нього серце прокинулось:  при
бiдi.
   - Правду сказала; так i виглядав, як вирвався  з  сну  до  живого  дня.
Прийшов на край i чу║, де став.
   - I я чую,зовсiм тихо сказала Мар'яна. Вражено чоловiк на не┐ дивиться,
бо зна║: казала завжди, що - на серцi. Видно, велика тривога в не┐.
   - Зостанемося тут? - пита║ вiн, згадавши про вирiшений вiд'┐зд, можливо
- причину страхiв.
   - Будемо ┐хати! - заперечила Мар'яна.
   Вiн i сам бачив: треба. Заробiтку по хатах жодного. Скорбота  обгорнула
йому думки  вiд  жiнчиного  передчуття.  Один  просвiток  вiдкри║ться:  як
ви┐хати.
   9
   Прибрали на столi Катранники пiсля голодного снiдання i, почувши тупiт,
виглянули в вiкна: комiсiя! - бiжить по садибi, вганя║ щупи в грунт.
   Мирон Данилович виступив за порiг; дивиться,  як  нишпорять  пiднаказки
скеповида - важного, нiби iндик, i подiбно  обдутого  сизiстю,  коли  мимо
проходить, натужуючись i палячи охряними очима, аж в  рукавах  стiпу║ться,
мов шкварком крильним. Виклохту║ спересердя:
   - Гляжу, ще живий! Де ти ┐жу береш, що не здиха║ш?
   Дiткнутий в середину серця, подумав Мирон Данилович:  "Це  менi  смертi
хочеш, присурганивши з сво║┐ Москви,- за вiщо? Тобi  ж  не  зичу  гибелi!"
Намiрявся сказати, а змовчав: "Хай вiдбiга кудись, бо ще в хату вскочить i
дiтей покуса║".
   Вернувся господар до сво┐х, що ждали, чи скоро комiсiю  лихо  вивi║;  а
враз - крик, на сторонi, де попелище.
   Бригадник гукнув пiд вiкно:
   - Виходь, опис бурякiв буде!..
   Старшi сполотнiли: знайдено буряки i тепер скоро кiнець.
   Вийшов до розритого попелища Мирон Данилович, затерпнувши вiд  тривоги.
Небагато  бурякiв,  а  гамору  навкруги  -  мов  знайшли  скарбницю  царя.
Перебирають знахiдку в мiшечок i  складають  опис.  Шiкрятов  радий!  -  i
ла║ться; руками пiдкида║ вiд розбурення, сам стаючи з жовтого i сизого  аж
червонастий, трiшки менш, нiж виритi буряки. В руцi щуп,  як  блискавичний
гостряк демона.
   Мирон Данилович немовний сто┐ть при всьому гомонi, зна║: ось близько до
хати - смерть.

   Пробули в смутку, мов живими похороненi, пiвдня. Оленка притулилася  до
матерi:
   . - псти!..
   - Цить, люба дитино,- терпи!
   Мирон Данилович вирiшив: "Навiдаюся в  магазин";  виходячи,  глянув  на
доню - прозора з лиця, так схудла.
   "...Бiдне мо║,- тужить вiн,- ми  старi  мучимось,  бо  грiшнi,  а  воно
безвинне терпить за нас".
   Згорнувши мiшечок пiд лiкоть, подався до площi, хоч знав, що  те  мiсце
не дуже  поживнiше,  нiж  пустеля;  тiльки  рiдким  випадком  -  харчi  на
прилавках.
   Черга! - привезено чогось, годящого в миску.
   Мирон Данилович  спитав  дiдка,  шкiльного  сторожа,  що  обома  руками
спирався на цiпок:
   - Що?..
   - Аж дивно,вiдказу║ дiдок,- дають борошно, не знаю, яке, може, з кiсток
собачих. Животи скручу║, хто куштував: от як! I дороге.
   - Чого ж беруть?
   - А що в рот класти, глину? Беруть, бо зветься: борошно. Жiнка тут одна
несла; од такого борошна до тесаного хрестика, як од тебе до  мене  -  раз
ступити.
   Мирон Данилович добувся до терезiв; глянув на ┐дку мiшанину i як нюхнув
- зразило його звiдти трупною затхлiстю... нерви збурилися дико i щось пiд
грудьми, мов сiпнувши прив'язь, намагалось перекинутися i рвонути наверх з
рiзким болем.  Не  витерпiв  чоловiк:  вийшов  геть.  Подихав  на  чистому
повiтрi, обпершись об стiну; перестояв недугу.
   Багато вiдверталося вiд ┐дучо┐ гнилi, намiшано┐ на продаж.
   Мирон Данилович пристав до кiлькох, що брали напрямок до хати робiтника
з олiйного заводу: там макуху продають, з високою нацiнкою, а добру.
   Заходять. Батько хазя┐на, похилий вiком та бiлий  сивиною  i  сорочкою,
берiг макуху в дiрявому лантусi, пiд лавою.
   От, чотири кружки виторгувано,  маснi  на  дотик,  з  рiзким  i  густим
пахощем; колiр трiшки незвичайний...
   "Темнувата, як на рижi║ву"! - подумав Мирон Данилович;  прикупив  також
колото┐ на куски, ця - з тютюнового зерна, олiю ж вiд нього на  фарбування
вжито.
   Принiс додому добуток i поклав на  стiл.  Всi  обступили:  розглядають,
обторкують, вiдкришують трiшечки i ┐дять,  хто  -  без  води,  як  Андрiй,
тiльки на зубах хрумкiт, а хто розмочу║; всi хвалять.
   - Неначе пряник,- каже бабуся. Пробу║ тютюнову:
   - Нi, ця не така!
   - Ця гiрша,згоджу║ться, покуштувавши, Дарiя Олександрiвна,- по┐мо, коли
буряки забрано. Радяться, як розварювати i чого додавати.
   Тiтка Ганна приходить - хоровита; пробу║ макуху; пита║, в кого куплено.
- Зразу ж пiду сама. Погано менi: була  в  Йосипенкiв,  страшного  борошна
купили, з зерна якогось, нiби льон; i зразу - пекти корж... я попробувала,
тепер душу роздира, ледве ходжу. Глядiть, не купуйте тi║┐  гнилi!  По  два
пуди в однi руки вiдпускано,понакуповували люди i скрiзь покотом  лягають,
мертвi. Ой, погано! - а я ж дрiбний шматочок з'┐ла.
   Взявши, нiби  празниковий  гостинець,  кусник  рижi║во┐,  тiтка  пiшла:
помалу стопи переставляючи.

   Катранники декiлька тижнiв живилися макухою; але i вона стала виходити.
Глянули одного ранку - рештки рудiють.
   Холодний день починався в небi чистому, як вимите дзеркало,  та  швидко
спохмурнiв: зап'явсь олив'яними хмарами, що втопили село в тiнь.
   Знов  купу║  рижi║во┐  Мирон  Данилович;  знов  дрiб'язок  визбиру║  на
городах.
   Дiти виголоднiли i не могли висидiти в школi. Мучить ┐х.
   - Якби бурячки,- жалi║ться стара,- можна б зварити i  дати  по  одному:
нехай пiдкрiплюються дiти в перервi, а так - чого мордувати?
   - I  наука  чудна;  сьогоднi  пiдуть,  i  годi!  -  сказала  мати.-  Бо
вертаються ледве живi.
   Навчання в селi почалося пiзно, бо, при лихому ремонтi, школа до  осенi
зоставалася ру┐ною в риштованнях.
   Побудуть дiти в  школi  i  похворiють;  голови  ┐м  наморочаться,  а  в
цiлунках - пекота, i слабенькi стають, рухаються, як тiнi. Дома полежать i
трохи одiйдуть.
   - Чого вас учено сьогоднi? - спитала одного разу мати.
   - Вчитель казав, нашi батьки - саботажники Мати змовчала. Але подумала,
що навчання можна перервати на деякий час.
   "Бо з яко┐ речi? Змордованi  дiти  вiд  ┐хнього  голоду  будуть  душами
калiчитися, завчаючи злу неправду про батькiв".
   Сьогоднi ж, як вернулися з школи, мати знов спитала:
   - Про що учать?
   - Про партiю,- вiдповiв Андрiй,- як гарно при нiй...
   - Щоб ┐х так гарно розiрвало з нею разом, анахтемiв! - сказала бабуся.
   Цього чорного дня "наука" для дiтей скiнчилась.
   Микола став аж землистий; запав очима i щоками, i всi║ю душею.  Сорочка
висiла на раменах, як на жердинцi.
   Мовчить вiн - болiсно дума║. Нiби загадка, за знаття яко┐ демони  i  ┐х
прислужники вбивають зразу, намагаючись i корiння вирвати з життя.
   Раз обiзвався до батька:
   - Половину вчителiв забрано, нема нашо┐ iсторi┐...
   - Недарма ж забрано! - сказав Мирон Данилович.- Помовчуй на  людях  про
цi речi.
   Непоко┐ло, що став хлопець прилягати, мов недужий, з розкритими очима.
   Менший зберiг живi поблиски в поглядi, хоч зробився схожий на старичка:
голова велика, а  шия  тоненька,  як  стеблинка  жита,  i  на  нiй  голова
хита║ться: страшно постарiв хлопчик i смiх стратив.
   Тiльки в Оленки трохи радостi в очах, але вже, зда║ться,  нетутешньо┐,-
стала Доня схожа на воскову свiчку: догоряти чистим вогником. А зшиток все
тулить собi до грудей i на маму дивиться, як зачарована. Нiби хоче сказати
щось безмежно важливе, але не може.
   Харигина Григорiвна враз ветха зробилася за осiнь -  тiнь  себе  само┐;
рука тремтить i зiр погас: неспроможна нитку в голку  всилити,  а  недавно
була видюща.
   I вида║ться, час летить, як буря непрозорима,  -  всiх  разом  з  хатою
вiдносить, наче пором, вiдiрваний  вiд  струни,  до  невiдомого  урвища  i
водяного спаду, чорнiшого, нiж нiч.
   Дарiя Олександрiвна, хоч найменше ┐сть,  -  усе  дiтям  вiдда║!  -  але
трима║ться, мов чудом. А висохла; коли  вкута║ться  в  платок,  зав'язуючи
бiля ши┐, тодi в його обводi над чолом, схожому  на  звiд  iконно┐  ризки,
раптом видно, як висохла хворiсно.
   Губи окреслилися в страдному i строгому виразi, а разом - з  почутт║вою
тихiстю... "Праведниця моя!" - вiдгукнувся враз всiм серцем до  не┐  Мирон
Данилович, але не проказав цих слiв:  боявся  стратити  ┐х  щирiсть,  коли
вимовить.
   Дiти побули в хатi, жуючи рештки вiд макухи, потiм з батьком  вибралися
на роздобичу; дома-сама бабуся.
   Довго рилися на городi, чи нема корiнцюватих решток ┐стiвного.
   Околицею, через глухi садиби, яких чимало пiсля висилок,  дiти  майнули
до польових видолинкiв з грядками i звiдти вернулися в двiр.
   Зiбрали з десяток картоплин, декiлька бурячкiв, соняшничат  з  висохлим
насiнням i капустяних качанiв...
   "Бiдолашнi, бавляться i  не  знають,  яке  нещастя  буде!"  -  сумував,
дивлячись на дитячi розкопини, Мирон Данилович.
   Для нього вже свiт змiнився;  то  був  спервовiку  чiткий  i  несхитний
пiдвалинами, безконечними в свiтлотi, на яких розгорталося  все  неосяжне,
все красне багатство видимого - з явищами, вiдбуваними в твердому  законi.
А тепер зрушився весь, нiби  пiдстави  його  вже  розсипано  i  тому  став
виручий, темний, сторожкий - враз вiдрухнеться  глибиною  i  далекiстю  на
кожний помах тво║┐ руки чи навiть на короткий позирк. Свiтлота  розвалена;
взявся чорнiстю обшир i збiр подiй  в  ньому;  наситився  ворожiстю  проти
душi. Звiв незнанi досi вихори - страшенно великi i слiпi - i обертати  ┐х
почав: швидкiстю, дужчою i злiшою щодня, такою, що для душi  нема║  мiсця.
Мусить сама переконатися,  як  приречена  вийти  з  нього  в  неiснування,
жахливо терплячи в голодних муках, невiдомо вiд чого.
   Гiркуща осiнь! - а ось надходить моторошна зима; як перебути?
   Поникавши по городу марно, Мирон Данилович надумався пiти за село -  до
млина:  часом  люди  дiстають  кiлограм  борошна;  якби  попо┐сти   хлiба,
справжнього! - можна вiджити.
   Незвичну слабiсть  вiдчував,  аж  недужий,  вiд  яко┐  тремтiв  нервами
грудей, мов лихоманка вселилась. Голова темнi║.  Ноги  неслухнянi;  хоч  i
худющi, а обважнiлi.
   Змiнився зiр! - все навколо  зготувалося  текти  перед  його  поглядом,
утративши i рiвновагу попередньо┐  видностi,  i  сталiсть.  Вигляди  речей
зробилися  для  сприйняття  нiби  стривоженими   i   позбавленими   добро┐
значущостi.  Все  почало  нервувати  Мирона   Даниловича:   його,   завжди
спокiйного серцем, як вода в ставку... Ось, зачепився рукавом  за  колючки
шипшини i так стривожився, що хотiв рвонути вмить  -  подер  би  одежу.  З
якоюсь, нiби дитячою, образливiстю болючою вражалася  душа  вiд  дрiбницi,
хоч одночасно, при пекучiй дiткливостi i згостреностi, наставало зглушення
в iстотi, через що речi, незвичайно важливi колись, погасли значенням  для
думки, мов зовсiм порожнi. Над всiм - пережиття кривди, без  уявимих  мiр:
вона ранить жалом у кров серця, впорскуючи отруту, вiд  яко┐  бiль,  понад
можливiсть терпiти, збира║ при собi  горючий  неспокiй.  Зда║ться,  ранить
кожний доторк; а поряд болiсно┐ досади обпала серце скутiсть: ┐┐ незримими
ланцюгами прип'ято почуття. Тому перешкоджено думцi вихiд з круга бiди, як
з незбагненного полону, що  забрав  собi  в  жертву  -  повний  гiркоти  i
подiбний до пошестi. Щохвилини ж тиха сила з iстоти противиться  бранству,
помагаючи вертати, поступовими зусиллями, попередню примиреннiсть...
   "Що буде, те й буде!" - поклав собi Мирон Данилович, прямуючи до млина:
помалу, бо знеможений; нетерпеливився уявою, i тому дорога стала  дальшою,
нiж колись.
   Спершу  не  впiзнав  будiвлi  -  якась  крiпость  височiла  над  вiткою
залiзницi та бур'янами. Навкруги никали люди, мов мухи  -  дрiбнi  i  сiрi
проти не┐, обшито┐ свiжою сосниною.
   Мирон Данилович мусив присiсти на  горбику,  бо  пiдбився,-  треба  дух
перевести, бiля потеряних, як вiн сам.
   Сiв i дивиться на височезний паркан, що ним оббудовано  млин  довкруги:
нащо загорожа страшна?
   Прихiдцi збиралися, i один з них, пiдлiток - боса голова i, як паперик,
бiлява, -  спитав  рiдкобородого  селянина  поблизу,  що  з  нього  звисав
столiтнiй сiряк:
   - Дядьку, чого млин затулено?
   - Од таких, як ти! Скiльки аршинiв буде, як ти скажеш?
   - П'ять буде, або шiсть...
   - Бачиш, не вгадав! - дев'ять аршин заввишки. Бо дехто так робить,  от,
якби твiй батько був:  бачить,  що  дiти  голоднi,  то  взяв  рукавець  од
материно┐ сорочки, наточив борошенця повен  i  викида  через  паркан  -  у
бур'яни. А ти б, скажiм, з братиками та сестричками  пiдiбрав.  По  отаких
перекидах всю дiтвору попухлу, де в бур'янах кругом бродила, виловлено,  а
млин обстукано - дивись, якими государственними дошками!
   Мовчить хлопець, глядячи на крiпосний паркан i на вагони, що все  йдуть
i йдуть, легкi - в браму млина, а важкi - звiдти.
   - Он, залiзним колесом наш хлiб тягнуть:  од  твого  рота  i  од  мого:
прямiсiнько в Москву i там далi, далi, чортовому синовi┐ - сказав дядько.
   Слухав хлопець, коли стороною, обминаючи мiлiцiю попiд парканом,  купка
його однолiткiв почала пiдбиратися  до  ворiт.  Дехто  з  старших  i  собi
рухався туди простiшим напрямком; люди, нiби ослiпши  вiд  болю,  втратили
твердий крок.
   Голоднi, старшi i молодшi, хотiли при в'┐зних вагонах i собi  вкинутися
в двiр млина. Близько  були  до  входу  всередину,  але  звiдти  вискочили
мiлiцiонери: бистрi, нiби з цепiв спущенi. Лозинами i ломаками  розганяють
- б'ють по чiм попало. Декотрi з селян попадали, скалiченi або неживi: тих
за руки i ноги вiдтягнено вiд ворiт i кинуто на бур'ян.
   Мирон Данилович сто┐ть, мов черевики  прив'язанi  жовтою  травою,  коли
страх аж звiва║. Гурти селян в розпачливiй застиглостi: худих, як обгорiлi
стовпцi, в лахмiтинах, замiсть одежi, прикованi  поглядом  до  брами.  Там
┐хнiй хлiб, що здобули в кривавицi  чола,  там  борошно!  -  можна  спекти
буханчик i вiджити, i врятуватись... бо хилить бiда до землi, в чорноту, i
нема надi┐ на пiдмогу i рятунок.
   Зовсiм безсилi i недужi лягають на землю - не рухаються;  дехто  помер:
так близько до брами!
   Стугонiли потяги звiдти, один за одним,  як  великанськi  гусеницi,  що
обпилися  кровi  з-помiж  ребер  мертвякiв;  вiд  Москви  лiзли  сухi,   а
вiдповзають - земля гнеться.
   Мiлiцiонери сизiють: незрушно, мов степовi  боввани  древнi,  сiченi  з
камiння; вицвiли мундирами i дивляться вивiтреними зорами поверх лежачих.
   Торохтить  пiдвода;  возi┐  збирають  мертвих  i  вiдвозять   у   степ,
спиняються недалеко вiд млина: там, в ямi,  неглибоко  прикидають  землею.
Скоро вертаються назад, по мертвих.
   Гайворони метушаться, то осторонь присядуть, то зiрвуться  кружити,  як
вихрова мряковина, пронизливо крячучи, то обкинуться широчезною дугою  над
степом, млином i людьми. Але вагони, коли викочуються,  то  заглушують  ┐х
каркiт сво┐м червоним стугоном, i брязкотом, i  стукотом,  все  йдучи  вiд
млина, нiби харчiвнi - кудись на пiвнiч.
   Мирон Данилович стежить червону низку, що  почина  йому  очi  тьмити  i
кружити голову.
   Очунявши, пiдвiвся вiн i походив поодаль вiд брами - розрухати  суглоби
i притерплi м'язи. Потоптався серед пiвтрупiв i  побрiв  додому,  схиливши
голову.  Молодшi  i  хуткiшi  теж  вертали  вiд   неприступних   ворiт   i
випереджували його; один повторював:
   - Тепер тiльки на Воронiжчину! Там  ║  хлiб;  сусiд  казав:  за  верхню
сорочку вимiняв борошно. Одежа вся йде.
   Тi слова не були для Мирона Даниловича значущi. Але, що далi  вiдходили
бесiдники, ┐хня розмова вiдживала все дужче в пам'ятi.  Збуджувала  надiю,
хоч кволу - добути хлiб...
   "А гляди, вдасться? Треба ┐хати, от - на Воронiжчину! Раз  мають  хлiб,
вимiняю".
   З  такою  думкою  вернувся.  I  знову  лiг  на  лавi:  заморений!  Руки
безвiльнi, мов чужi, на грудях. Лежав i оповiдав про  млин  -  тихо,  нiби
виписаний з лiкарнi; коли згадав про Воронiжчину, жiнка погодилася:  треба
┐хати.
   - к в нас трохи полотна тонкого на бiлизну; можна дещо з верхньо┐ одежi
повезти.
   - Знаходь! - просить вiн.- Це вiзьмуть.
   - Удвох по┐дем.
   Мирон Данилович вiдхитав заперечливо головою.
   - Нi? - допитувалася дружина.
   - Чого вдвох? - небагато ж речей: на одну руку  перекину.  А  грошi  за
квиток чималi.
   Мирон Данилович полежав, глибоко дихаючи, аж  до  повноти  в  грудях  i
розгону кровi в скронях. Пiднявся, трохи вкрiплений, пожував  дрiб'язку  з
макухи - все-таки поживнiсть, хоч i недобре пiсля не┐, скiльки не  запивай
юшкою. Треба соковитого рослиння: перебити смак.
   Взяв мiшок i пiшов з хати. В повiтрi щось наче спинилось i  застигло  з
сонною непорушнiстю, супроти подихiв  свiжих,  навiть  пронизливих.  Хмари
сiрi i низькi. Мабуть, скоро снiг завi║.
   За село вибрався Мирон Данилович,-до струмка, що бiжить через Змi┐в  яр
i впада║ в  рiчечку.  Там,  при  його  бiльшiй  водi,  греблю  загачено  i
поставлено мiсток, попiд яким збiга║ допливний надмiр: вниз,  в  калабаню,
по краях окриту ряскою.
   Здобичник закотив холошi  i  скрiзь  почав  рити,  вживаючи  берестовий
сучок, як за часiв найдревнiших; все -  при  берегах  калабанi  i  ставка,
рiчечки i потоку,  ступаючи  вгору,  'проти  течi┐,  до  само┐  тiснини  в
байрацi. Виривав корiння з тванi, визбирував поживнi низки i  -  в  мiшок;
також i листя очухрував, де м'якше: все - в мiшок. Принiс додому i сказав:
   - Це на обiд! Низки можна сирими ┐сти.
   Жували нехотя i вiдходили. Зваривши корiнцi i листя в великому горщику,
налили в спiльну череп'яну миску, посолили i сьорбають. Гаряча юшка  трохи
пiдкрiплю║, хоч так болiсно нудить.
   Дiти мовчать. Аж дивно. То було,  в  звичайний  час,  заведуть  голосну
музику: "псти хочемо!" - тепер принишкли i нiмо мучаться;  все  розумiють.
Звiдки в них терпець? - як в старих.
   Дружина i мама перерили злидення; вибрали: два рушники,  полотно,  одну
сорочку i скатерть - мiняти на хлiб.
   Поклав речi в торбу господар, а  цю  торбу  -  в  другу  бiльшу.  Почав
прощатися з рiдними. Коли вiдходив вiд порога, стривожився  дуже  -  вслiд
йому тихо плакали.
   10
   Дотлiла на захiдному  крайнебi  цитринна  смуга  i  згинула  в  млистих
запонах, пiд сутiнками вiтряного вечора.
   Зiрвався снiг i косо завiяв: такий густий, що нi билинки  не  видно  на
обочинах.
   Мирон Данилович знав кожний горбок i вибо┐ну на дорозi  до  залiзницi,-
певно йшов, схилившись пiд  хуртовиною.  Притьма  наштовхнувся  на  гурток
людський;  теж  -  згорбленi,  з  клунками  бредуть;  i   впiзнав   ┐х   -
односельчани, сiм'я Савченка, що був на Сибiру  i  недавно  вернувся.  Всi
тут: вiн, жiнка i два хлопчики.
   Мирон Данилович привiтався i хотiв  обминути,  бо  -  чи  схотять  люди
супутника? Вiдчува║, як проти вiтру йому тяжко  ступати,  i  стишу║  ходу.
Савченко перший гукнув - розговорилися, хто куди мандру║.
   - От, iдем сiм'║ю,- журиться вiн,- не зна║м, де прийдеться жити.
   Крiзь снiг означу║ться кремезний чоловiк; на нiм стерта  шапка,  колись
смушева, i подобизна бушлата; в борiдцi вже бiльше снiгу, нiж волосся.
   - Чого так? -_ пита║ Катранник; все дума║: може,  i  нам  треба  сiм'║ю
тiкати, поки не пiзно.
   - Хто б пiшов, якби не гнали? - сказав Савченко.- Я, бачите,  попав  на
заслання, бо не в тiй вишивцi нитку смикнув. А додому принiс посвiдку,  що
вiдбуто повнiстю i вiдпущений, бо робив за двох волiв i  одного  чоловiка.
Тепер забрали все. Зна║те самi: село, мов стара птиця, гребеться - зернину
шука║. Ми сидiли голоднi. Тодi зарiзали пiвня,  останнього  в  дворi:  був
вiн, як годинник, будив раненько, а довелося порiшити. Зварили борщ i сiли
до столу; хлiба зосталось пiвпаляницi. Де не вiзьмись комiсiя -  приходить
розкуркулювати, щука скрiзь. Нiчого нема, так  вони  борщ  i  хлiб  по┐ли.
Пiсля того вибили вiкна i звелiли: "Вибирайся  з  хати!"  От,  хилимо  пiд
метелицю. Лихо! Треба цiлу нiч iти: до жiнчино┐ сестри - ┐┐ чоловiк працю║
в правлiннi колгоспу i ┐здить кiньми;  одвезе  за  вiсiмнадцять  верст  до
мiстечка. Звiдти доб'║мося до города, коли грошей стане, i пiдем  до  мого
дядька, нехай щось придума. Вiн добрий  слюсар;  якби  коло  нього  роботу
знайти!
   На перехрестi стали прощатися. "Чого людей по  свiту  ганяють",-  дума║
Мирон Данилович,  глянувши  на  Савченка,  злиденно  вдягнутого,  що  снiг
облiпив, приподiбнивши до привида. Жiнка бiля нього, блiднюща i  тонка,  в
благенькiй кожушанцi, латанiй i перелатанiй, пiдперезанiй  мотузком.  Сiра
хустка опущена, бо снiг забива║ зiр. Два хлопчики ┐хнi: один  за  материну
руку трима║ться, другий за батькову,- в сукончатих "ушанках"  обидва  i  в
старих пiджачках, натягнутих по два  на  кожного:  рукава  нижнi  видно  з
верхнiх рукавiв.
   Розiйшлися стрiчнi на рiзнi  сторони;  хуртовина  роздiлила,  обкидавши
перехрестя.
   Засiювала суцiльною многiстю i, мов пеленою,  вгортала  степ.  А  скоро
вiдмiнилася  снiжинами:  однi  великi,  як  пiр'я,  мiж  ними  непочислимi
меншi... Кудись летiли разом, нiби сам простiр рушав, вiдносячи ┐х.  Часто
змiшувалися в вири, втративши напрямок i силу, але раптом повiвом зразу  ж
далi мчали. Неслися страшенно хутко, нiби вистрiленi,  i  миттю,  змiнивши
рух, кидалися самогубцями на землю.  Потiм  величезною  масою,  притишенi,
движуть плавко; i знов, рвонувшись, бiжать! - без кiнця,  без  перерви:  в
далечину, незупинним безумством хуртовини.
   Закривають весь свiтi - все несамовитiше;  часом,  як  вiд  крил  бiло┐
пожежi, з скаженства сiянi. Iнодi такi невстежимо швидкi, що зливаються  в
поземнi пасма, мов струни  моторошного  телеграфу,  через  який  перебiга║
звiстка про свiтову бiду...
   "Ну, й завiяло! дихати не да║",-поскаржився в  думцi  на  негоду  Мирон
Данилович  i  став:  трохи  перепочинути,  коли   снiжини   знов   жахливо
стовпились, наче не встигаючи бiгти в  невiдому  браму.  Згодом  наповнили
весь обшир, як зiрки небо, i тихо осiдають, та  тiльки  -  на  хвилину,  i
зразу ж знов  мчати!  Обернуться  i  закружать  дикий  вихор:  обходити  в
неосяжнiй лiйцi - спусковi вселенсько┐ прiрви, звiдки шарпнуться вбiк,  на
обличчя землi. Обсипають кожен прижовклий  кущик,  мертву  траву,  бур'ян,
дрiбнi деревця i горби, наповнюють вижолобини бiля них i вибитi  колi┐  на
дорозi.
   Понеслися! Летять, нiби  влучають  в  невидимi  марева,  коло  степових
могил: не вичерпаються i не втомляться бiгти блiдими бджолами нещастя,  що
жалять душу, обвiявши ┐┐ холодними смутками.
   До станцi┐ прибився Мирон Данилович пiзно;  хуртовина  стихала,  поволi
ведучи снiжини навскоси через свiтляну  дiлянку  помаранчевого  лiхтаря  -
на-цеглу. Скрiзь пiд стiнами, на камiннi, люди: в  лахмiттi,  знiченi  вiд
холоду; ┐м довго ждати, бо потяги дуже спiзнюються.
   Катранник з натугою проник крiзь юрму при схiдцях чергового  потяга  i,
вскочивши в вагон, поспiшив зайняти верхню лаву. Зразу ж  поклав  торбу  в
голови i випростався на брудному  деревi.  Пасажири  никали  в  переходах;
гомонiли,  клали  i  забирали  речi,  закурювали,  щось  жували,   зрештою
притихли,- Мирон Данилович змiг задрiмати пiд мiрний стугiн.
   Через якусь годину, вiдчувши крiзь сон, що хтось промацу║  напрямок  до
внутрiшньо┐ кишенi пiджака, вiн шарпко скинувся i грiбнув  по  загроженому
мiсцю,- спiзнився рухом... Темна фiгура безшумно майнула, мов тiнь,  крiзь
вагонний сутiнок, ледве просвiтлений вiд кволого мерехтiння пiд стелею,  i
розтанула: хутко i примарно, нiби не була, тiльки приснилася.
   Вiн довго не мiг заснути знов, так розхвилювався! - ось, дрiбнi рублi в
нього, останнi, на  квиток  додому:  вернутися  до  сiм'┐,  що,  тремтячи,
дожида║, голодна. А тут, дивись, вовча вдача хотiла занапастити всiх.
   Лiг на бiк Мирон Данилович: ребрами прикрити кишеню i  придавити  вагою
тiла - до лави; також руку приклав на пiдступi до гаманця. Спав  тривожно.
Марева розкиданi снилися, втопленi в  безмежну  тривогу,  бiгли  швидко  i
прикрi були, i невиразнi - не мiг згуртувати ┐х. Почав з  мукою,  висловом
розпачу, домагатися в когось: "Вiддай!  Вiддай,  кажу  тобi!"  -  щоб  той
вернув рiч, схожу на глиняний  кухоль,  з  якого  дома  воду  п'ють,  лише
темний. Домагався з несвiтським болем душевним, а  той  -  хтось,  жахливо
недобрий, не хотiв вiддати i великим димом перемiнявся: нiхто  не  мiг  би
його торкнути; взяте пропало. Але серце криком  прагнуло  вслiд,  поки  не
зморилося вкрай, i вiд того стало гiрко в грудях,- подих стиснутий!..
   Катранник прокинувся; болiв бiк,  натруджений  об  тверду  поверхню,  i
лiкоть  отерп  -  треба  перевертатися  поволi,  обперши  другу  руку   об
перегородку.
   Потяг став надовго в нiмотi степового простору. Враз сiпнувся залiзними
суглобами, i рушив з  мiсця;  спершу  сунув  повiльно,  мов  слимак,  поки
розiгнався на добру хуткiсть. Настала пересадка. Ждання без кiнця i знов -
терзання  в  навалi  до  вагона.  Знов  стояли  годинами:  то  на  глухому
полустанку, то просто серед снiжного поля. Блiда зоря свiтова змiнила  нiч
- розлилася по холодному полю, запнутому  сiрою  завiсою,  куди,  синiючи,
вiдходили перелiски.
   Мирон Данилович весь час тривожився: не про┐хати б Воронiжчину! Озвався
сусiд з нижньо┐ лави, старкуватий горожанин; його капелюх - обшкрябаний  i
вижмаканий, але чиетий на диво. Вуса з пiдвусниками i борiдка, пiскуватi i
претонiсiнького  волосу,  так  ретельно  розчесанi,  наче  розкресленi  на
паперi. Вражала рiзниця мiж  виглядом  обличчя,  вицвiлого,  в  ниткуватих
брижках, i ясними, як брунатне скло, очима - незвичайно спокiйними.
   - Бо┐теся проминути? - вам куди?
   - Воронiжчину треба...
   - I менi туди! - зрадiв дiдок.- Я дорогу знаю.
   Приглушив голос:
   - Мабуть, мiняти?
   - Чого б же ще?..
   - Всi за тим. Держiться мене - я вже там був i  дечого  привiз.  Багато
ворiт бачив. Дiти в вас?
   - Тро║ в хатi, та ще ми, старшi: ротiв досить.
   - Е-е! - труднiша доля. Що - на обмiн?
   Мирон  Данилович  перечислив  речi,  а  дiдок  хмурно  замислився,  мов
розв'язуючи задачу; потiм в роздумi пожував порожньо, не розкриваючи рота.
   - От що: борошна багато не намiня║те; достанеться торбина, одберуть  на
станцi┐. Зерна теж дадуть мало - з сiм'║ю, як ваша, довго не продержитесь.
Берiть лузгу, два лантухи!.. одбиральники не зачеплять, бо нащо ┐м  лузга?
А в нiй сила з зерна.
   - Хоч би лузги, бо вмремо,- сказав Мирон Данилович.
   На станцi┐, куди прибули, всюди облава.
   - Гляньте, обмiтають потяг з Воронiжчини! - шепотiв дiдок. -  I  хто  ж
команду║? Круки душо┐днi.
   Мiлiцiя i  "круки"  обшукували  всiх,  переходячи  з  вагона  в  вагон;
торбинки, клунки, вузли, мiшки, сидори,-  все  тягнуто  пiд  жаденющi  очi
оглядачiв. Скрiзь запускаються причiпливi п'ятiрнi, що  звикли  до  одного
зусилля: грабежу останнiх харчiв людських.
   Жiнки в плач.
   - Чи ┐хнi сльози поможуться? - сказав Мирон Данилович.
   - Нiяк! Примовка ║ про сльози.
   - Що ┐м столиця не вiрить?..
   - То не все. Кровушку берьот.
   - Ще як! Цим держиться.
   Тягнувся трус; плач ограбованих жiнок, що, намiнявши на  рештки  одягiв
чогось ┐стiвного, везли до примерлих дiтей i тепер стратилися: плач  стояв
на всiй станцi┐, тяжкий i розпачливий.
   Нi мiлiцiя, нi червонi жандарi чи, як ┐х назвав дiдок, "круки душо┐днi"
з гострими очима, анi  трiшки  не  зважали  на  горе;  злiсно  вишарпували
злиденнi бебехи з жiночих рук; штурханами i ┐дкою лайкою  вiдганяли  геть,
хто впрошував.
   Надивившися  на  державний  розбiй  серед  бiлого  дня,  сусiди  понуро
мовчали; а ┐х потяг прибув, куди треба: в  омрiяну  Воронiжчину.  До  села
йшли. Прикрiсть на серцi, як камiнь.
   - Ви колгоспник?-пита║ старий.
   - Нi, одскочив, я "iндус": так дражнять одноосiбника.
   - Чому ж ви так?
   - Бо то - татарщина. Одкаснися сво║┐ душi, стань побiгайлом.  Об  кусок
рельси дзвякнуть, i ти потягнув ногу швиденько, як собака, бо битимуть. Що
заробив, не бачиш; ти жили собi рви, а другий дурно рукою водить,  мiра  ж
рiвна: робочий день. Погана витiвка - на розор.
   - Не скажiть! Витiвка хитра. Зна║те, за  яку  цiну  добро  з  колгоспiв
беруть?.. За десяту часть i ще меншу,  супроти  цiни  в  магазинi,  де  це
спроду║ться... люди, капiталiзмовi не снилось!
   - Хвалять, що то дорога в радiсть, а я думаю - в хлiвець.
   - Бо силуванi. Якби сво┐м намiром, то з хлiвця палац би втнули.  А  раз
душа не прийма - пустяк дiло!
   - Хто не хоче, того чорнять: ворог i пiдкуркульник.
   - Ворог? - смi║ться дiдок.- Проворна вигадка. А скажiть, чого так повно
репету, галасу, гвалту, мовляв, скрiзь ворог i скрiзь? - чого день  i  нiч
кричать, i ревуть, i надриваються, аж вуха всiм глушать, кругом повторюють
без кiнця i краю, i роздруковують без  числа  в  газетах  пiдряд,  аж  очi
слiплять,- тичуть в уха, в очi, в рот, в нiс, що аж  очумiли  люди,-  чого
так i навiщо?
   - Хтозна. Цього повно, засипали зверх голови.
   - Отож! Ярмарковi  джмiлятники  кричать:  "Держи!"  -  i  показують  на
когось, хай народ туди глядить.
   - Значить, вони...- почав Мирон Данилович.
   - Це ж саме i  значить!  -  перебив  дiдок.-  Не  вимовляйте,  бо  десь
вирветься само i тодi смерть. Кожного, хто зна║, що то "значить",  уб'ють,
i його сiм'ю теж. Бо вiдкрива║ться, як пророцтва сповнено:  про  сатану  i
звiра, йому службового, про виконавця i жовту одежу, в якiй вiн  князю║  -
при кiнцi вiкiв, що ось тепер приходить.
   - Може, ще нi?..
   - Вже приходить! - настою║ дiдок.-  Вже  близько.  Наш  вiк  пошвидшав:
згори сунеться.
   - Це ж як - близько?
   - А так: скiльки дороги вам додому?
   - Та, буде!
   - Дивiться: скiльки про┐хали з дому, то - як всi минулi часи, а  остача
- як вiд нас, он, до крайнiх хаток.
   - До хаток? - диву║ться Мирон Данилович,  глянувши  на  околицю  села.-
Мало зосталось...
   - Мало! Слiд жити, мов ось, перед гробом стою.
   - Це трудно.
   - Воно полегша║; треба рiшитись.
   - Пiзно вже: нас i так поставлено бiля трун.
   - Бо слiд! Бо забували.
   Дiдок дедалi сумовитiший; потiм i затих. Коло самого села спитався:
   - Як звуть вас? Ми досi - нiби чужi.
   - Катранник Мирон.
   - Мирон? - так i зватиму. А я - Прокiп; кажiть: брат Прокiп.
   пх випереджали гуртами при┐жджi i, входячи до села, зразу висипалися  в
вулички та двори, де вже ходило досить люду, торгаючи дверi  або  стукаючи
цiпками об хвiртки i ворота, що означало виклик на  торг.  Декотрi  мовчки
стояли проти дворiв, ждучи, що господарi побачать  i  запросять  самi.  Не
багате село, але ще не обдерте, як там - дома.
   "Чудний чоловiк! - гада║ Катранник про супутника.- Не питав, як  звуть,
поки прийшли, мабуть, стерiгся мо║┐ недовiри, мовляв, вiн вивiду║, бо  вiн
перший заговорив... Нi, вiн добрий! Чому "брат Прокiп"? Хiба з  таких,  як
пiчник: в них прийнято".
   Тим  часом  брат  Прокiп  провадить  супутника  дрiбними  вуличками   i
завулками до сiрих ворiт при кiсткуватих  тополях  i  входить,  як  давнiй
знакiмчик господарiв.
   Тепло  в  хатi.  Двi  жiнки,  з  похожостi  ┐хньо┐  -  сестри,   обидвi
веснянкуватi i лобатi, в зелених хустках, поралися бiля стола i мисника.
   Дiдок вiдбув звичнi чемностi в привiтаннi,  з  розпитами  про  здоров'я
всiх без винятку, i почав торг. Викладали речi, розворушували, вивiряли на
мiцнiсть-на "розрив", просвiчували, пiднявши  проти  вiкна,  i  вивертали,
вислiджували рубцi; також пересiвали з долонi на долоню, клали  на  зуб  i
язик, нюхали, розтирали в пучках, як слiд.
   Докiнчивши обмiн, гостi з'┐ли по мисцi теплого борщу i вiдкланялись.
   Дiдок мав крупу i мiшок лузги, а Катранник - два мiшки лузги i пшоно.
   - Порадую сво┐х,- сказав дiдок.- Трудно нам: жiнка  не  здужа║  робити;
дочка, сiмнадцяти рокiв, одиначка  в  нас,  туберкульозна.  Вчиться  -  ┐й
харчiв кращих треба, де взяти? Я роблю в палiтурнi, дiло знаю, бо тридцять
рокiв практики, а зарплатня яка? Копiйки? Бува, роботи набiжить,  до  ночi
потiй; потiм пусто, я вiдпрошусь на день, - звичайно, з платнi вичитують.
   Мирон Данилович хотiв промовити: "Бiда!" - i здержався; то  правда,  що
бiда, але в цю хвилину чого нарiкати? Вiн остерiг:
   - Коли б нам довезти вимiн!..
   Вага  зростала  на  плечах,  нiби  кожна  пшонина  робилася   залiзною,
непереможно тягла вниз, i лузга ставала - як цегла, ломила плечi.
   Завiяв снiг i стих. Часто  вiдпочивали  супутники,  геть  засапанi.  Як
притяглися до  станцi┐,  зразу  ж  застояли  чергу  по  квитки.  З  речами
отаборилися поблизу, пiд стiною; i ждуть - пiвдня.
   Наближа║ться година квитки брати, аж тут облава.  Станцiю  оточено.  До
кожного клунка пiдходять: "Розв'язуй!" - переглядають i перетрушують.
   На щастя, крупи, пшона, лузги не вiднiмали того дня. Борошно  грабували
пiдряд. Мирону Даниловичу i брату Прокопу минулося без страти. Поряд стояв
суховидий, але широкораменний чоловiк у рудому, нiби ржавому, пальтi:  мав
три пуди борошна - все загарбали  "круки".  Мовчав  остовпiлий,  бiдолаха,
нiяк не мiг до тями  прийти;  зрештою  вимовив:  "Останн║!  Тепер  -  всiм
кiнець!.."
   Жiнки, ограбованi, як той чоловiк, горювали голосно.
   Осторонь стояли головнi обдирщики: два в формi установи "крукiв" i  два
в штатському - теж гайворони, хоч в iншому  пiр'┐,  з  парткомiв,  "шишки"
звiдти. Вираз презирливо┐ нудьги вiдтягав ┐м нижнi губи, коли перекурювали
папiроси, вiдвертаючи обличчя набiк: нiби  ┐м  навiки  байдужно,  однак  з
найхижiшою гостротою темних зiниць  стежили  грабунок  -  чи  вiдбува║ться
"чисто", себто без пропускiв.
   Лементи жiночi проходили мимо: незначущо для них, нiби  снiг,  що  знов
зiрвався з жалiбним вiтровим шумом по всьому неозорому  полю.  Сипав  проз
стiни станцi┐, де червона смерть понад загарбаними клунками простягла руку
до ребер матерiв i дiтей.
   -  Зна║те,  чия  воля  викону║ться  через  отих?  -  показав  дiдок  на
розпорядчикiв.
   - Чия? Партiйний цар - ┐х воля.
   - А через нього чия?
   - Свiтово┐ корчми. Повно золота i чортiв.
   - А далi?
   Мирон  Данилович  мовчить,  i  дiдок,  спочутливе  глянувши  на  нього,
пiдказу║ вiдповiдь:
   - Звiра!
   - Звiра?.. Якого звiра?
   - Того, що в злiй збиранинi твориться. Але напроти  нього,  з  багатьох
теж, церква згуртована, як  великий  голуб.  Вороги  ж  ┐┐  складаються  в
подобництвi звiра: вiн з дна морського виходить, це - з життя народiв,  де
всякi хвилi котяться. Вилiз вiн з багна в образi компартi┐,- зразу кинувся
на сiм'┐ людськi; розрива║ ┐х, бо сказано  -  звiр.  I  вiн  не  останнiй;
будуть злiшi. Потiм всiх придавить один. Поставить на всякому  спокушеному
знак: що думати i що робити. Хто вiдступа║ - кара! Всiх супротивних  йому,
але  вiрних  Христу,  виклинатимуть  i   вигризатимуть   з   ниви   життя,
вбиватимуть, як чужих птахiв -  огнем,  залiзом,  голодом;  подiбно  тепер
робиться. Погiрша║ люто при останньому звiрi... Скибки  хлiба  не  дадуть,
коли не покажеться знак на лобi i на долонi, кладенiй вiд  князя,  що  при
дияволi ходить.
   - Це ж ми бачимо!
   - Бачимо це, а не видно нам, що князь i пан  цього  сидить  близько  на
престолищi... Вiн не в пеклi: там горяч i туди вкинуть його в судний день.
Тепер же ширя║ пiд небесами - в воздусi, так названо простiр мiж  небесами
i земним свiтом, iнший простiр, нiж  повiтряний  i  зiрковий.  Там  нiчого
нема. Страшне море грозиться з марюками: стрiча║ кожну  душу  -  зараз  по
смертi людини. Тiльки вкрiпленi серцем  до  Церкви  врятуються  з  прiрви:
однаково, чи православнi, чи з других приходiв. Тут, мiж нами. Церквi дано
силу - зiбрати всiх добрих, в останнi часи спасiння. Держiться твердо,  бо
сказано: хто вiрний до смертi, одержить  вiнець  життя.  В  годину  скорбi
смертно┐ вiдновiть правду перед очима! Ну, пора: потяг бiжить.
   Мирон Данилович був забраний всi║ю думкою в пояснення дiдковi, рiшучi i
гострi, що аж обпiкали голосом i вражали баченою височiнню. Он воно! - мов
дверi розчинились перед зором. I вжахнула вселенська безодня,  перед  якою
душа втiшиться думкою тихою i  висвобiдною  -  про  порятунок,  дужчий  за
смерть.
   Прибув потяг; почалась веремiя коло приступцiв.
   11
   Хуртовина не вгавала цiлий день i цiлу нiч, замiтаючи навкруги:  все  -
бiле i обпорошене, мов димить. Коли вщухла, зоставила пустелю  з  морозним
пилом, що закрив землю з поживними корiнцями.
   В хатi  нiмо  i  всiм  така  зимнiсть,  як  в  могилi:  не  вiд  самого
нетоплення, коли стiни вихолоднiли, але також вiд занепалостi, з голоду.
   Дров мало: зосталось трохи  дощок  i  трохи  хмизу  в  пiдпiччi,  треба
берегти, щоб юшку зварити, бо дiти зовсiм охлянуть без теплого.
   Кожне терпить про себе i кона║ мовчки.  Бабуся  занедужала:  лежить  на
холоднiй печi, не може руки пiдвести.
   Дiти, забувши про свою бiду, припадають до ┐┐ плеча; беруть ┐┐ зморщенi
стемнiлi руки в сво┐ долонi i до обличчя  собi  тулять.  Бояться  говорити
голосно, щоб не хвилювати ┐┐.
   Дарiя Олександрiвна вкинула в горщик жмiнку  пшона:  вiд  рештки,  яко┐
вистарчало - хоч трохи зварити i посьорбати з миски двiчi на день.
   В сара┐ знайшла купку поколотих тонких пенькiв i стару солому, а зовнi,
пiд стiною, вiдтрусила з снiгу соняшничиння.  Витягла  розхитанi  кiлки  з
решток тину; порубанi, пiдуть в пiч.
   Через день, це було вранцi, Дарiя Олександрiвна згадала: близько самого
прислону над струмком, зосталися  невиконанi  бурячки.  Як  вона  про  них
забула? - можна зварити борщ i недужiй поможеться.
   З лопатою пiшла на грядку. Вiдгрiбши снiг, копа║ мерзлу землю i вибира║
бурячки. Все дрiбна дрiбнота i небагато, на один  раз  в  чавунi  зварити.
Пальцi змерзли, аж зашпори заходять; довелося снiгом  розтирати.  Несла  в
вiдерку здобич i думала: всi дома зогрiються i повеселiшають.
   Вернулася в хату i почина║ перемивати бурячки.  Меншi  дiти  сидять  на
полу, закутанi - хто собi яку лахмiтину забрав,  i  стежать  маминi  рухи;
старший на лiжку, нiби спить, хоч тiльки очi заплющив.
   Дарiя Олександрiвна хотiла врадувати стару.
   - Мамо, зараз борщ буде! Чи вам сьогоднi легше?
   Нема║ вiдповiдi.
   "...Мабуть, мама сплять",- подумала так i знов пора║ться з бурячками; а
зауважила, що якась незвична тиша на печi,- нервами вiдчула: це не так, як
завжди. Зда║ться, дивна вiдсутнiсть настала в  хатi.  I  це  вiдчуття  все
наростало i все дужче непоко┐ло Дарiю Олександрiвну. Вона злiзла на пiл  i
пiдiйшла до печi; тихо, тихо пита║, аби не розбудити,  якщо  стара  спить,
але, коли не спить, щоб почула.
   Тишина.
   Прихилилася тодi Дарiя Олександрiвна - глянула в обличчя старiй, i враз
такий страх i  бiль  обгорнув  всю  iстоту  ┐┐,  що  вона  нестрималася  i
розпачливо скрикнула: "Мамо!.."
   Перед нею лежала стара з закритими очима,  такими  глибоко  запалими  i
темними в заглибинах! - а застиглий рот був трiшки вiдкритий.
   Взяла ┐┐ руку Дарiя Олександрiвна: холодна рука!  Безживна,  нiби  сама
кiстка в рукавi.
   Тодi жаль з гiркою образою за оце життя, закiнчене в нещастi,  але  все
праведне, все свiтле,поранив,  дуже  поранив  серце.  Була  ┐м  стара,  як
великий янгол: тiльки ними жила i для них була в не┐ вся думка i праця.
   Дарiя  Олександрiвна  мовчить  бiля  печi,  а  сльози  бiжать,   бiжать
неслухнянi, одна по однiй -  нiщо  не  спинить  ┐х,  тiльки  часом  судома
струсить груди i плечi; i нiчого не бачать очi за плачем. Лише  чу║  вона,
що дiти всi збилися бiля не┐ i меншi квилять.
   Коли  втихли  меншi,  видно  було:  вони  наляканi;  i  говорили  тихо,
шелестiли, як пташенята.
   "...Бубуся мертва", - потiм повторювали, не то переконуючи  самi  себе,
не то питаючи маму.
   Дарiя Олександрiвна спорядила стару на вiдхiд  i,  з  помiччю  старшого
сина, перенесла через сiни - на стiл, в другу  хату,  що  стояла  останнiм
часом зачинена. Так i говорили, як треба було зайти туди: "в другу  хату",
хоч то тiльки половина житла.
   - Андрiйку! - наказу║ пошепки мати.  -  Пiди  принеси  свiчку:  вона  в
скриньцi, i сiрники - на карнизi.
   Принiс хлопець, що мати звелiла. От,  горить  свiчка  в  руках  бабусi,
кидаючи блiдий посвiт на обличчя, що так пожовкло i  вкрилось  тiнню,  так
схуднуло i запалося. Сама шкiра вкрива║ череп. Але вираз був спокiйний.  I
навiть здавалося: ледве помiтний вiдтiнок врочистостi оповив обличчя.
   - Молiться за бабусю, щоб  Бог  прийняв  у  Царство!  -  просить  мати,
стримуючи плач i з зупинками вимовляючи слова.
   Послухалися малi, посхиляли чола: шепчуть, хто як умi║.
   - А тепер iдiть, мо┐ любi, я сама побуду коло бабусi! Чу║ мати, як вони
перейшли через сiни в свiтлицю i дверi зачинили.
   Вида║ться ┐й - тут стара десь i глядить невидимо, з нею говорити можна:
почу║, коли проказати.
   - Мамо!-втишуючи серце, просить вона.-Я знаю: ви нас любили i  все  для
нас вiддали, собi не взяли нiчого; ми такi виннi перед вами,  дуже  виннi,
не пам'ятайте, чим ми вразили!
   Дарiя Олександрiвна присiла долi, притулилася головою до дошки стола  i
знов так гiрко i невдержно зайшлася плачем, здушуючи голос,  щоб  дiти  не
почули: нiби струмок залив обличчя; поки притихла.
   Пiдвелась i стояла, закривши  обличчя  долонями  i  хитаючи  головою  в
вiдча┐.
   Витерла сльози i пiдождала, поки очi висохнуть - не  хотiла,  щоб  дiти
бачили.
   Виходячи, погасила свiчку в руках  покiйнички,  бо  впастимiг  огонь  i
запалити одежу.
   Того дня в хатi нiмо було, як нiколи; майже  i  не  говорилося  нiчого.
Тiльки коли мати посилала Миколу по  воду,  то  докладно  розповiдала,  як
треба обережно ходити коло колодязя, де стало слизько, бо можна  впасти  i
скалiчитись.
   I все остерiгала дiтей, нехай так багато не п'ють. Вони  надто  вчащали
до цинкового вiдра з водою, що стояло на лавi, коло самого вiкна - першого
вiд дверей, i, набираючи глиняним кухлем, жадiбно припадали.
   - Здержуйтесь! - казала ┐м, коли до кухля пiдходили.- Не треба зайвого,
бо ноги пухнутимуть. Бачили, як вулицею помалу  люди  ходять?  Воду  п'ють
надмiру, i ноги припухли; декому вже - наче колоди, ганчiр'ям обкутанi: ┐х
важко переставляти. Опухлi  ноги  швидко  обморожуються,  ┐х  треба  добре
обмотувати в лахмiття i зверху мотузками обкручувати. Нащо вам того  лиха?
Здержуйтесь!..
   пли борщ - бабусин стiлець стояв бiля стола.
   Цi║┐ ночi недовго спали. Дарi┐ Олександрiвнi привидiлося,  що  десь  ┐┐
чоловiк гинув: та провiстка пронизала  ┐й  груди,  мов  спис,  i  прогнати
вдалося тiльки рiзкими зусиллями душевними, як закляттям.
   Дiти питали, чи тато скоро вернеться; були якiсь наляканi,- ┐й здалося,
що вгадали ┐┐ страх. I хоч  ┐х  переконувала,  вони  враз,  мов  покаранi,
принишкли. Олена зовсiм стала схожа  справдi  на  тiнь:  ручки  тонкi,  як
соломинки.
   А найстарший, похилившись на лiжко, неначе вiд втоми, але  не  хвороби,
промовив:
   - Я так лежу, як бабуся.
   Мати на нього руками замахала з тривоги, вiд яко┐ свiт ┐й стемнiв:
   - Мовчи, що ти кажеш!
   Вiн не вiдповiдав i не сперечався: сказав, що мав  на  думцi,  i  лежав
тихо; видно, мав знання про свiй час. Губи темнi, мов запеклися. Аж  чорно
в кутках очей, при перенiссi. Обличчя висохло, i високий блiдий лоб,  нiби
з крейди струганий, неприродно виступав i мов мерехтiв: так,  протопившися
в снiг, тлiнка з дубового корiння дивно бiлi║ вдень, але  без  свiтучостi,
що - в темрявi.
   Мати присiла до Миколи, гладить йому чоло, вiдгортаючи чуб:  сухий,  як
давно скошена травка.
   В iстотi хлопця вже нiби стихло життя, хоч вiн рiвно  дихав  i  ворушив
рукою бiля горла.
   - псти хочеш? Я приберегла для тебе скоринку,- зашепотiла  мати,  як  з
лихоманки, i не знала, що тепер робити.
   Вiн  спокiйно  глянув  широкими  i  пристиглими  очима;  довго  мовчав,
зрештою, вимовив, заспокоюючи маму:
   - Я ще житиму.
   Вирiшила його лагiдна душа, над чим мучилась, i мирно приймала все,  як
тече.
   Очi закрилися йому на сон.
   Мати безшумно вiдiйшла: нехай спить i вкрiпиться  душею  з  вiдпочинку:
вiдiйшла, як примара, сiла в сво║му кутку, на полу, i здаля дивиться.  Хоч
би хотiла слово вимовити, не знайде сили на  серцi:  дивиться,  навiть  не
плаче, коли чу║, як натемнiла над нею найтяжча хмара, ┐┐ первiсток вже  ┐й
не належить i вже нiкому.
   Вона в хатi найхудiша; трималася спромогою, дивною ┐й самiй. Тiльки раз
подумала: "Це вiд терпцю мого давнього!" - бо  справдi  з  ┐┐  сирiтського
життя приходило  такого  болю  i  прикростi,  образ  i  хворостi,  що  все
стерплене зiйшлося сьогоднi, як спромога проти змори i немочi в голодi.
   Сидiла без згадки про час: дивилася, як спить син;  нiби  стерегла  при
життi.
   Меншi теж, бачачи, що брат хворий, притулилися до матерi i смутно очима
свiтять. Просидiла до вечора, i втома з темрявою схилила ┐┐ спати.

   Рано хтось торохка║  в  вiкно;  Дарiя  Олександрiвна  перша,  з  самого
стукоту вгадала, що то - чоловiк.
   Дiти встали, i коли ┐х тато переступив через порiг, тягнучи добутки, то
меншi радiсно викрикнули i  кинулися  до  нього:  Андрiйко  обхопив  i  не
вiдходить, а Оленка взяла  лiкоть  тата  мiцно  в  обидвi  руки,  зчепивши
пальцi, аж повисла, мов  грушка  з  гiлки.  Пiдiйшов  зразу  ж  i  Микола,
береться за мiшки, помогти батьковi.
   Меншi дiти так i виснуть; вiта║ться з ними батько, беручи ┐хнi  лиця  в
сво┐ змерзлi долонi. Без кiнця втiшнi  дiти  йому  i  любi.  Ось,  побувши
далеко в цi днi, вiдчув, що i не жив без них, що вся душа його  -  тут,  i
одному без них не варто на свiтi ходити.
   Вони враз примовкли i спонурились, хоч ┐м така  розрада  в  хатi,  нiби
самi з могили  повиходили.  Дружина  теж,  привiтавши  Мирона  Даниловича,
вiдразу затихла i сто┐ть, похиливши голову.
   - Де ж бабуся? - пита║ вiн дiтей. - Ще рано, а ┐┐ нема. Всi мовчать.
   - Чого ви не  кажете,  де  бабуся?  -  голосно  спитав,  поглядаючи  на
маленьких, i потiм обернувся до дружини.
   Вона хотiла щось сказати, але не могла; витерла  очi  кра║м  хустки  i,
взявши чоловiка за руку, повела а другу хату:
   - Нема║ в нас мами...
   Привела його до покiйницi; вiн на коротку мить спинився,  коли  побачив
матiр на столi: в руках свiчка, гнотик яко┐ чорнiв коло грудей, як  кiготь
- серед воскового обiдка з прикипiлими  краплями,  гаслого  кольору,  нiби
глина i самi руки.
   Пiдiйшов близько Мирон Данилович i застиг, мов стратився, i  непорушний
стояв поруч дружини, коли вона знов свiтила свiчку;  не  мiг  стямитися  з
несподiванки, що зустрiнула в хатi. Враз прийшло чомусь вiд  спогадiв:  як
досвiтньо┐ години, нiби тепер, але ще коли був юнаком, ┐хав до  цукроварнi
на заробiтки. Мати прощалася коло порога; вийшла вслiд йому i спитала:
   "Хто ж тобi ┐сти зварить?"
   Тих слiв материних не мiг нiколи забути. Знов прийшли в душевний слух i
вiддалися  нестерпним  жалем.  Була  мати  -  як  свiтло  з  височини,   i
втратилося, i такий бiль тепер, такий пекучий, що не можна йому  витримати
- похилився вiн до покiйнички, тiльки i сказав:
   - Простiть, мамо!..
   Сказав i знов затих. Постояв нiмо. Поцiлував руку  матерi  i  вийшов  з
хати, як поранений. Простував до сараю - труну робити. Поки ладнав i тесав
дошки, металася, мов киданий приск, думка, привiяна вiд дiдка.  Вирiзнявсь
поволi здогад:  отут  навколо  дiють  духи  лютi,  несвiтними  шулiками  i
яструбами насiдаючи - вiд обширу мiж небом i нами: так казав брат  Прокiп.
То ж ┐хня напасть оберта║ i мiнить все в чорноту, дода║ гниття i жах,  про
який серце бо┐ться здати собi знгг. Он як! -  привиддя  терза║,  знаходячи
свiй  подiбок  поганяй  в  провинах  душi  i  чiпляючися  за  нього:  свою
власнiсть. До часу!.. Бо скоро Вседержитель Христос огненною силою вразить
хижакiв, а вiрну душу покiйно┐ матерi, що терпiла, нагородить вiнцем, який
не вгасне. А... "Таки обступлять мене темрявцi, -  зрештою  подумав  Мирон
Данилович. - Мене задушать, бо знаю причину".
   Збив труну з старих дощок, принiс  у  хату  i  вдвох  з  дружиною  став
споряджати матiр до похорону. Потiм, взявши лопату, пiшов яму рити. Вибрав
куток бiля вишень, що колись так бiло, бiло в свiтлiй  тишинi  i  прозорих
тiнях, нiби бризком срiбним обсипанi, розцвiтали першими в  саду,  i  мати
любила сидiти коло них, часом спiваючи тихенько, щоб мало хто чув. Бо то -
пригаданi спiви з молодого вiку: спiвала i  тужила,  споминаючи  покiйного
мужа. Забрано на нiмецьку вiйну зимою; прислав один лист i з того  часу  -
жодно┐ вiстки. Далеко в безiменнiй могилi його загорнуто.
   Де горювала мати вдовою i згадувала  молодий  вiк,  нехай  спочива║  до
години, коли всi будуть покликанi.
   Мирон Данилович копав трудно, з перервами  -  аж  до  надвечiр'я,  поки
поглибив яму.
   Нести труну в садок не змогли,- поклали на санки, зразу ж  за  порогом.
Батько i Микола тягнули, а Дарiя Олександрiвна  i  меншi  дiти  вдержували
рiвно i помагали везти. Поставлено труну бiля могили;  потихеньку  спущено
┐┐ на дно, в примерзлий  грунт.  Катранники  стояли  навкруг  i  довго  не
загортали яму: не була ще покiйниця тойсвiтньою для них, зоставалась така,
як i вони всi,  ось  тут,  перед  ┐┐  очима.  Не  хотiли  холодною  землею
вiддiляти вiд себе.
   Сiм'я в найтiснiшому крузi незначностi серед свiту бiлого  жила  рiдним
гуртком, де одне було для одного дороге, як весь свiт.
   Рiденькi снiжинки пролетiли, мов поткалися першi в саван: з хуртовини.
   Катранники стоять коло самого краю ями - нiхто слова  не  каже.  Закрив
очi собi тремтячою долонею Мирон Данилович;  тодi  дружина,  маючи  це  за
знак, звелiла дiтям:
   - Прокажiть за мною: Боже, згадай нашу бабуню в Царствi!
   Батько перший кинув грудку землi на домовину, за ним -  iншi;  i  почав
вiн загортати. Зосталися сиротами без бабусi. За  всiх  думала  i  втiшала
кожного,- тепер ┐┐ нема. Нiби половина життя в свiтi, вiдiйшовши,  згасла:
до того  смутно  i  порожньо  стало  навкруги.  Мирон  Данилович  нагорнув
могилку; тим часом пустився снiг. Ще постояли трохи, перехрестилися всi  i
пiшли з похорон: господар вернувся в сарай - збивати хрест, а жiнка i дiти
в хату.
   Темнiла в саду свiжа земля над  покiйницею,  що  переселилася  в  хату,
неопоряджену нi вiкнами, нi дверима, тiльки стiни холоднi тиснуть.
   Полонять iстоту,  схожу  на  звалений  жертовник,  що  з  нього  сполох
постiйно тремтiв.  Тепер  кiнець.  Всi  рiднi  мусять  вiдсторонитись,  бо
вернено iстоту в початок ┐┐.
   Оточу║ зима - бiлими подiями.
   Снiжинки, зiбравшися, поблиснули бистро, як голуб крилами, що  ста║  на
пiдвiконня. Побiгли над самою садибою, а в височинi завихрилися: снiп враз
розв'язаний i  розкиданий  стеблинами  на  сторони.  Поривна  завiрюха!  -
промчала i засипала повiтря. Але над похороном снiжинки коливаються  легко
сво║ю численнiстю i тихнуть, оповиваючи грудки; скоро  зовсiм  закрили,  i
коли Мирон Данилович нiс хрест укопувати, не впiзнав могили: вся бiла.
   Оленка з вiкна бачила, як снiг притрушував гробок, - сидiла i  стежила.
"Там  бабуся  мертва!"  А  зовсiм  живою  собi  уявляла  покiйничку;   от,
прозвучить поклик. Навiть чути,  чути  голос,  мов  звичайно  вимовля║ться
"Оленко!" - вона здригнулась вiд несподiванки i хотiла мамi  крикнути,  що
чути, як бабуся говорить. Та нi! - не треба виявляти, нехай це  буде  так.
Тепер гарна могилка; над нею тато поставив хрест, що  скоро  теж  зробився
бiлий весь. Снiг летить густий i частий: закрив i могилку,  i  сад,  потiм
запорошив i шибку, до яко┐ пiдступили вечiрнi сутiнки.
   12
   Мирон Данилович i  дружина  беруться  до  лузги;  товчена  в  ступцi  i
пересiювана, точиться новою речовиною.
   - Щось, наче борошенце! - визначила з недовiрою господиня.
   Це "щось" не  зовсiм  розбите.  Доводиться  знов  крутити  до  вiдчуття
нещасно┐ знесиленостi в грудях, мов хворостi  -  з  зiтханням,  схожим  на
стогiн. Аж зрештою речовина остаточно  змiнила  вивляд  i,  зачерпнута  на
долоню, порадувала Дарiю Олександрiвну.
   - Вже пересипа║ться, як борошно. Можна пекти.  Зготовлено  печиво,  при
нетерпеливому жданнi дитячому i загляданнi в пiч.
   Вирiшиться, чи житимуть, харчованi з лузги. Чи - гинути.
   - Чого ж? Смак вiд хлiбного,- сказав господар.
   - псти можна! - додала дружина i пита║ дiтей: - Як вам?
   Микола розкуштову║. А меншi ┐дять швидко i без болiсного кривлення,  як
було вiд макухи. Однак доня поскаржилась:
   - Гiрке, гiрке!
   Старшi згоднi, що - гiрке; спершу ж боялись вiднадити.
   - Гiрчить, як полин, хоч хлiбний дух! - ствердив тато.
   - Полин, не полин, а ┐сти можна; звикнемо,- поправила мати, говорячи до
малих.- Добре, що дiстали.
   Микола, надкусивши, пожував повiльно i тихо поклав кусник. Знов лiг.
   Меншi враз перестали ┐сти.
   - Що ж робити? - турбу║ться Мирон Данилович.- Якби маляс...
   - Добре: пряники будуть! - схвалю║ жiнка.- Спочинь сьогоднi,  а  вранцi
пiдеш. Зараз пшоно зварю.
   Кашу, що вкипiла як слiд, ┐ли, нiби на  празник.  Микола  пожвавiшав  i
вибрав ложкою до лусточки.
   Рано господар вирушив на цукроварню, взявши цiпок i вiдро з накривкою.
   Скрiзь навiяно кучугури. Бреди морозною пустелею, обпираючись на костур
i бережучи сили. Почина  снiжком  трусити,  але  дорога  вiдома,  як  своя
долоня. I стовпи значать. Снiжок раптово стих  -  вийшло  сонце:  обсипало
степ, що став слiпити страшенною бiлiстю i запалювався iскрами, через  якi
пролягли, синiючи, тiнi вiд стовпiв. А  знов  хмари  низько  зайшли;  тодi
посiрiло в степу. Стемнiв снiг i тiнi розтанули.  Подорожньому  здавалося:
без кiнця йшов.
   Он, за бiлими деревами, огнистi прямокутники вiкон; селяни тягнуться до
димного дворища.

   Мирон Данилович з наказу жовтобородого вагаря поставив на терези вiдро:
спершу зрiвноважено його, потiм наповнено темною i тягучо-густою  рiдиною,
подiбною до меду, тiльки ж запах нудкий.
   Вiдро накрив  покупець  щiльно,  нi  крапля  не  процiджу║ться;  зверху
ганчiркою обмотав i, вмiстивши в мiшок, закинув собi на плечi.
   Вже i заводський двiр з ковтунами димовими  i  пасмами  пари,  мазутною
чорнотою серед  снiгу  i  рудизною  цегли,  стукотом  пiдвiд  i  висвистом
паровичка,  частим  дзенькотом  допомiжних  цехiв  i   потужним   стугоном
центрифуг, що доходив  вiд  головного  корпусу,-  видався  веселiший,  нiж
попереду.
   I степом iшлося жвавiш, хоч  вага  ломила  рамена  i  гнула  на  снiжну
дорогу. Став вiдпочивати. Радiв: будуть мастити малясом печиво  i  збивати
прогiрклiсть - вiд сиростi взялася, чи що?  -  або  готувати  малясники  з
лузгою. Можна прожити деякий час.
   Вечiр згасав з тривожною червонiстю по обрiю в сизому  присмерку,  коли
Мирон Данилович вернувся до села. Бiля крайнiх  хаток  при  дорозi  стояло
дво║, сторожко i знедобра позиркуючи i розгоряючись очима  по-вовчому:  на
перехожого, що нiс мiшок. Обидва -  хирнiшi,  нiж  Мирон  Данилович,  який
тримав добрячий костур i йшов прямо. Посторонились, мов тiнi: пропустили.
   "Будь  я  дрiбнiший,  пропав  би!  Задушать  отакi",-  Мирон  Данилович
приспiшив крок.
   Прийшов потемну додому i звеселив сiм'ю.
   - Одне гiркувате, друге цукрувате, може, разом добрi  будуть,-  сказала
дружина, наливаючи в миску маляс.
   Оленка торкнула патьок на березi миски i облизу║ пальчик.
   - Пожди! - вмовля║ мама.- Зараз пряники спечуться.
   - Вже й пряники,- всмiхнувся господар. Оленка помислила i, показуючи на
медвисту теч, промовила:
   - Як лiкарство...
   Лузга злипа║ться в грудочки, тверднучи, а нудкiсть не ви,  поютрю║ться,
як i гiркота. Всi голоднi, ┐ли всi, хоч прикрилося з тяжкого присмаку.
   Найменший вiдкушував пожадливо, поки втишив  гостру  голоднiсть.  Потiм
ощадне спожива║, з забарнiстю, потребуючи довгочасностi самого  ┐дження  -
вiд мимовiльно┐ спонуки: як звiрик.
   Найстарший з'┐в трiшки i пiшов по кухоль. У шлунку  сталося  щось:  мов
невагомi речовини заповнили мiсця пiд ребрами, або сам змiнився,  i  тепер
закрито глибочину його для ┐жi, тому - пекота. Можна  подужувати  ┐┐,  хоч
болюче вiдда║ться на серцi.
   Дико зголоднiвши, Оленка  жувала  печиво:  терпiла  нудний  смак,  поки
живнiсть переважала вiдразу; аж ось - немож ливо далi! Кiнчили вечерю.
   Другого дня, коли прокинулися, вже  розвиднiло  надворi.  Свiтло  бiлi║
крiзь шибки, залiпленi снiгом. А в хатi так  холодно  i  так  скорбно  вiд
безнадiйно┐ злиденностi, що сам день перестав радувати собою,- всi зразу ж
звернулися думкою до печива. До┐ли остачу i ждуть,  поки  спечеться  вовий
малясник.  Вiн,  покладений  на  стiл,  виглядав  принадно:   чотирикутник
темно-рудого кольору заповнював "лист",  бляшаний  аркуш,  загнутий  вгору
всiма краями. Порiзали корж на кусники, беруть в рот,- знов вiднаджу║,  як
i вчора. Батько i мати терпеливiшi, переборюють вiдсмак, ┐дять,  але  дiти
небагато спожили i - кiнець.
   - пж, дитинко! Чого не береш? -  пита║  мати  Оленку,  думаючи:  "Нехай
хлопцi чують i привертаються до миски".
   Нiхто не простягнув руки по свiжий кусник. Раптом - дряпання в надвiрнi
дверi.
   - Я знаю, хто! - сказав Андрiйко, пiднявшися з мiсця: бiгти в сiни.
   - Зорик,здогадалася Оленка i теж поспiшила до порога.
   Мати спиня║:
   - Куди ж ви? Одягнiться, тодi виходьте!
   Вхопили дiти по одежинцi на плечi i вискочили з  хати.  "Справдi,  бiля
дверей стояв, опустивши голову, Зорик, ┐хнiй собака, який  влiтку  пропав,
та вiн i жив недовго в дворi.  Мирон  Данилович  надибав  його  в  полi  i
поманив за собою - подарунок для дiтей, що  всяку  тваринку  люблять.  Пес
давно, мабуть, вiдбився вiд свого попереднього двору i здичавiв надто,  бо
покрутився бiля хати, поплигав бiля дiтей з мiсяць i вiдбiг ворiт.
   Тепер знов до хати: притягся худющий, як хмизина. Очима кволо  блищить,
бляклими цятками в чорнотi.
   Хотiли дiти погладити - вiн вiдходить.
   Оленка побiгла в хату i винесла кусник  малясника,  кинула  на  снiг...
Собака торкнувся писком до печива, втягнув повiтря раз,  другий  i  пiдвiв
голову - не взяв кинутого. Ще пiдождав, чи не дадуть поживи. Чуючи тiльки,
що кличуть:  "Зорик,  Зорик",  без  жодного  дання,  вiн  знетерпеливився,
повернув вiд хати i потрусив снiжною вулицею.
   Коли дiти вернулися, мати нагадала:
   - пжте, бо прохолоне!
   - Я годi! - сказав найменший.
   - Оленко, чом не ┐си?
   - Вже не хочу. Нехай малясник буде на обiд.
   - На обiд я ще спечу.
   - То нехай буде на вечерю.
   Микола зразу ж лiг: жовтий з обличчя i аж темний, як бабуся була  перед
смертю. Ходила коло нього мати, розпитувала,  що  болить,  приносила  пити
гарячу настоянку з зiлля, як чай, припрошувала  брати  печиво,-  вiн  пив,
казав, що не болить нiчого, але бiльше не ┐в. Що ж  вона  зробить?  кдиний
лiк для сина - хлiб: мiг би врятувати. Вона чоловiковi:
   - Сходив би ще раз до млина, гляди, продають борошно.
   - Пiду, - чи хоч пригоршню наточать?
   Знову, взявши костур i мiшок, Мирон Данилович пуска║ться в дорогу, бiлу
i холодну. Виходячи з села, бачить, як бiля хати, що  дверима  близько  до
ворiт, став чоловiк з навислими  бровами  i  вусами,  пiдперезаний  поверх
широкого ватника; став i стука║.
   Мирон Данилович  пригадав:  тут  Сiненки;  господар  тут  з  найранiших
колгоспникiв на селi.
   Вийшла жiнка i чу║:
   - Ваш чоловiк умер. Руками вдарила об поли:
   - Та як же так? Вiн пiшов борошна шукати.
   - Готовий.
   Заголосила жiнка на весь двiр:
   - Що я з малими робитиму? - ┐х п'ятеро. Ой, лишенько! Дiти, ходiмте  до
тата прощатись...
   Як утiшав сповiсник, не чув Мирон Данилович. Сумно стало. "Це б помогти
треба, так чим? - i дивився ж, замкнули: нi заробити, нi купити. Тiльки  в
кошару женуть, а там однаковий похорон". Вийшов за село i вгледiв: люди на
дорозi спиняються коло мертвого, що його  шапка  вiдкотилася  набiк.  Одна
рука вiдкинута, друга придержу║  мiшок.  При  обличчi  збився  снiг,  нiби
вiдгортано перед  смертю.  Селяни  вiдходять;  Катранник  теж  вiддалився,
роздумуючи: "Страшиться кожен мертвого, себе впiзна║".
   Скоро почув зойк i оглянувся - вже Сiненчиха з  купою  дiтей  пiдходила
оплакувати  покiйника.  Стали  сiм'║ю  i  голосять.   Пiдвода   спинилася:
вiдвозити небiжчика до ями.
   Невесела дорога! Простують згорбленi люди; дехто присiда║ перепочинути,
сил нема.
   Бiля млина бiльше голодних, нiж було. Скрiзь бродять, мов привиди нiмi,
часто на снiг хиляться. Борошна ┐м - нi порошинки вiд височезних ворiт.
   Виходять звiдти два з пукатими мiшками: Отроходiн i Шiкрятов; перший  в
мишастому пальтi поверх пiввiйськового френча i в кепцi,-  обiмкнув  обома
руками здобич, тримаючи при лiвому боцi, i так сунеться, а слiдом  другий,
в чорному пальтi, аж надрива║ться пiд вагою. Недалеко нести:  до  пiдводи,
що серед зборища голодних примар. Борошно, випилившися з мiшка на спину  i
рукава Шiкрятова, так принадно сивi║, що скелетоподiбнi тiнi не  витримали
i кинулись до носi┐в. Простягли багатьма гiлками висохлi руки i чiпляються
слабосилими пальцями: вiдняти мiшки.
   Прибiгли мiлiцiонери i розшвиргують натовп, як  копу  порожнiх  снопiв.
Отроходiн пiдкида колiно, щоб пiдбити  вгору  мiшок  i  пiдтримати,-  тодi
миттю ж, звiльнивши праву руку, б'║ худих по чiм влучить i валя║ на  снiг.
Одного,  висохлого,  мов  павутина,  поцiлив  прямо  в  перенiсся  i  той,
непритомний, скрутився на мiсцi.
   З охороною носi┐ дiйшли до  пiдводи;  поклавши  здобич  i  швидко  самi
всiвшися, звелiли погоничевi торкати конi. Вiн стьобнув i покриконув: "Но!
но! цуценята, щоб тобi виздихали!" Тiльки снiг iз-пiд копит курить.
   Катранник, як стояв, так i пристиг, коли подумав: "Наш хлiб  вирвали  з
рук, а ми могли б  вiдняти,  для  дiтей!..  Хiба  нема  чоловiкiв  певних?
Однаково - загибель".
   Вразив i випадок, дрiбний, але  багатозначний:  Отроходiн  \  зустрiвся
очима на коротку мить, коли валив опецькуватий мiшок  на  пiдводу,-  очима
зустрiвся Мироновi Даниловичу: один одного побачили, нiби в  блискавичному
огнi, що, однак, невидимий людям. Крiзь окуляри Отроходiна пробiг  виблиск
при виразi зваги i зненавидi, який збудив  селяниновi  в  пам'ятi  день  з
дитинства.
   Одна сiм'я вибралася на празник до  дальнiх  родичiв,  а  вночi  злодi┐
пiдкотили пiдводою пiд комору i винесли добро. Довго  розшукувано  ┐х,  аж
поки, несподiвано, попався пiдгороднiй мешканець. Вiн прибув iз  Рязанщини
i оселився в "солдатки": серед акацiй стояла дрiбна хатка на пригорбi, без
квiток i пташиного голосу - тiльки бур'яни скрiзь, як _лiс. Там  запиячили
мiсцевi друзяки, з ними також-не замiжня  жiнка,  сестра  яко┐  вийшла  за
вчителя в селi i теж вчителювала; до них тодi в школу ходив Катранник.
   Раз вночi рязанський прибулець, п'яний, як туман, з кимсь посварившися,
почав стрiляти. Його схоплено, дома вчинено трус  i  знайдено  силу  чужих
речей. Чутка про знахiддя дiйшла до Кленоточi; прибули  звiдти  обiкраденi
господарi: впiзнали сво║ добро i поставили  свiдкiв  -  потвердити  заяву.
Почалося слiдство по селах, зокрема в  Кленоточi,  куди  приводили  самого
грабiжника. Глядiв вiн на людей так безсоромно - з  найзлiшою  зухвалiстю:
точнiсiнько,  як  тепер  Отроходiн;  навiть  на  виглядi  обох  вирiзалася
подiбнiсть... "Чи не синок того самого? -  вгаду║  Мирон  Данилович.-  Нi!
Цей, мабуть, окремо, партiйною борозною".
   Довго ждуть селяни, сновигаючи i постоюючи на снiгу: борошна ┐м нема, а
ждуть!.. Дивляться - млин прикову║ та║мними ланцюгами.
   Тi, що, впавши в снiг, сконали, так i лежать;  нiхто  з  службовцiв  не
гляне.  В  другiй  половинi  дня  за┐хала  темна  гарба;  коли  два  возi┐
наскладали трупiв, як обаполiв, вона поскрипiла в степ.
   Мирон Данилович пiшов геть, бачачи, що, крiм  тiсного  мiсця  на  возi,
нiчого дожидати. Згадав про  городнi  дiлянки:  чи  знайдеться  що-небудь?
Можна костуром розгрiбати.
   Рився,  мов  олень,  що  копитами  i  рогами  вiдгорта║  снiг,  шукаючи
немертво┐ трави. Грушевий  костур  мiцний,  нiби  з  залiза;  а  вигребенi
бурячки дрiбнi i помороженi. Декотрi  пiдгнилi,  декотрi  трiшки  свiжiшi:
якщо гаразд перечистити, згодяться в чавунець.  Радiв,  бо  до  печива  на
перемiну ║ що пожувати. Переб'ють млосний смак вiд малясника.
   В хатi вся сiм'я пiдступа║ до нього: такий вигляд тiней, як бiля млина!
- аж трусяться, чекаючи борошна, i горять очима. Вiн сказав:
   - Нема борошна...
   Вiдразу вiдвели погляд; але пожвавiшали, побачивши буряки.
   - Годяться! - страва буде,-  сказала  господиня  i  заклопоталася  коло
печi.
   Чоловiк внiс соломи, насмикано┐ з стрiхи сарайчика,-  чого  там  думати
про господарство? Тут аби сьогоднi обiд зварити i встояти на ногах.
   Парувала юшка: сьорбаючи, дiти також вiд малясника надкушували.
   - Коли запивати юшкою, не нудить,-повiдомила Ояенка.
   - От бачиш! - радi║ мати.- Смак вирiвню║ться. Як тобi, Андрiйку?
   - Я нагрiвся,- сказав хлопець.
   Боялась вона питати найстаршого; тiльки глядiла, замирiочя серцем: тихо
вiдходить син, нiби догора║ скiпка сосябва.
   . Батько теж бачить i болi║ за нього, але не виказу║ почуття.
   - Юшка крiпить! - сказав вiн.- Добра юшка
   Микола чу║ розраду, але  не  поборе  знемоги:  хилиться  на  лiжко,  як
завжди. Воскований кiстяк. Всилу пальцi ворушаться.
   Вечiр чорний; рано полягали, ощаджуючи гас,  бо  зосталось  небагато  в
бальзанцi, i мусять берегти про скрутний випадок.
   Андрiй заснув миттю - перший сон був мiцний i змив  майiгiркiшу  втому.
Але опiвночi, в  хворобливiй  вразливостi,  Знов  насторожився  слух:  без
вольового зусилля, тiльки вiд горiння в нервах.
   Прокинувся хлопець при легкому стукотi i почув, як  батько,  вiдчинивши
надвiрнi дверi i шепочучи, вводить когось у хату.
   - Не свiтiть! - вимовив гiсть.
   Андрiйко впiзнав, то - Семенюта, зять дiда  Гонтаря,  дуже  далекого  i
║диного родича, що сiм'я мала в селi. Рiдко заходили вони: зять i тесть.
   - Як ваша ласка, прийдiть на помiч! - просить Семенюта.-  Нашi  велiли,
сходи до родичiв!.. Боюсь казати,  що  сталося.  Могилу  копати  треба:  i
скоро, i щоб нiхто не бачив, а я сам не вправлюсь.
   Батько тiльки одну  мить  роздумував;  зразу  став  одягатися  i,  коли
вiдходив, сказав мамi:
   - Замкни дверi!
   Стихли кроки за стiною, батьковi  i  Семенютинi,  а  мати,  вернурши  з
сiней, довго зiтхала i ворушилася.
   Хлопець дожида║ повороту батька, але не хоче виказати безсоння;  лежить
i слуха║, чи чути  злi  шуми  надворi?  Зда║ться  йому  величезна  загроза
надходить, зготована знищити хату i кожного, хто в нiй.  Вiн  неспроможний
виразно уявити напасть, найчастiшi в видивi - дивнi розбiйники,  такi,  як
звичайно про них оповiдають, i одночасно iншi, гострi  очима  i  намiрами,
грiзнi лютiстю: мов сили, темрявою народженi. Доберуться до  причiлка,  де
батько прибудував дрiбну теслярню; тепер вона порожня,  покрiвля  ┐┐  -  з
старо┐ соломи... злодi┐ можуть пiдпалити ┐┐ i вломитися  до  хати.  Прикро
хлопцевi, чому батько i мати зневажають небезпеку, що всiх погубить? Бо  ж
близько! Хотiв заснути i не мiг, охоплений тривогою.  Перед  свiтом  почув
глухi кроки, що  пiдступали  до  хати.  Брязнула  клямка.  Мати  спросоння
схопилась вiдчинити дверi:  ввiйшов  батько,  поволi  волочучи  ноги,  мов
далеко мандрував чи наробився тяжко. Пошепки оповiда║ матерi про подiю.
   - ...Старий Гонтар уже на столi; жiнки плачуть. Менi  дивно,  бо  знали
всi: його i синiв вивезено, тепер сам - тут, мертвий,  i  нiкого  з  синiв
нема. Думаю, мабуть, вони в зятевiй хатi сидять. Зять обдряпаний; поки  до
нас добрiв, то зсувався в канави, бо погано бачить, став - як  пiвслiпець.
Дорогою я за лiкоть його тримав. Стою в хатi i дивуюсь, а мовчу: хай  самi
скажуть.
   От зять припрошу║:
   "Сядьмо на лавi, розкажу вам - ско┐лась бiда, що  згадувати  страх.  Не
проговорiться нiкому, а то нас  i  вас  заберуть.  Старий  вернувся  вночi
поранений, весь обмерзлий. Двiстi верст пiшки  йшов;  ховавсь  ночами,  як
звiр, i так - цiлий тиждень. Мiцний був, а коли прийшов,  однi  костi  вiд
чоловiка: впав, переступив порiг i впав.  Клали  бiдного  на  постiль,  то
побачили - на грудях рана.
   Опритомнiв вiн i розказу║: привезено його з синами до мiста i вкинуто в
дворову тюрму.  Там  багато  людей  розстрiлюють;  долi  в  пiдвалi  пiсок
насипаний  високо,  щоб  кров  забирав  день  i  нiч.  Коли  промок,  тодi
вигрiбають i замiнюють сухим. Казав: з великим страхом ждали,  поки  черга
дiйде, все чули стрiлянину i серце  болiло.  Аж  ось  наша  пора,  вже  не
згадую, як iшли: просто на  бойню  тягнуто.  Поставили  чотирьох  нас  пiд
стiною, не так, як заведено, що  обертають  спиною  i  в  потилицю  кулями
б'ють, а по-старому, плечима до цегли. Тiльки одно пам'ятаю: блиснуло i  я
весь скорчився, мов електрикою обпалений бiля серця  i  звiдти  по  всьому
тiлу... Скорчився враз i миттю все стемнiло. Прокинувся я  з  припеклостi,
щось мене давить, груди скувало i дихнути не да║, як часом  бува║  в  снi.
Болить вiд того, що дихаю. Починаю ворушитися - ста║ менктрохи легше.  Все
дужче випручуюсь i вiдгрiбаюсь, а чую: землю жую,  бо  в  ротi  ┐┐  повно.
Вивiльнив руки, пробую ними помогти собi, щоб пiдвестися трохи,  це  -  як
черв'як iз землi вилазить, так я видирався. Вже  починаю  бачити:  коли  ж
вилiз, дивлюся i нiчого не тямлю, мов сон якийсь. Бiля мене бiлi║, а  далi
кругом темно, тiльки найбiльшi дерева вирiзнились. I  холодно  менi.  Там,
звiдки вилiз, була моя нора - в ямi, широкiй, як хата.  Мерзну  i  дуже  в
грудях болить; починаю обмацувати, руки липнуть, щось  потроху  сплива║  з
пальцiв i крапа║. Тодi вже роздивився: снiг  долi  i  на  нього  моя  кров
збiгла. Вiдiрвав я вiд нижньо┐ сорочки шматок, згорнув i поклав  на  рану,
зверху поясом перев'язав, через груди.
   Треба йти вiд ями. Лишень, дерево прошелестить на вiтра, - вже з страху
здригнусь, бо думаю, це вбивцi мо┐ вертаються по  мене:  дострiлювати;  аж
привидженi з мороку. Вiдiйшов трохи i  знов  назад  бреду  -  не  хочеться
кидати мiсце, бо, може, сини, бувши зо мною в  ямi,  не  подоходили  i  ще
теплi. Котрий прокинеться, як i я сам, випручуватись буде, то поможу йому.
Вiдступав я i вертався. Стану до ями - слухаю, на колiна  опущусь  i  знов
слухаю. Голову нахилю, прикладу вухо до землi i до снiгу, чи не почую,  як
дихне хто з синiв або тихо застогне, i часом вчува║ться,  що  таки  зiтха║
живий чоловiк на глибинi; а тодi знов тихо. Другi шелести  приходять  -  з
лiсу. Був я такий стривожений, що голова горiла i пекло  в  грудях...  Сам
зiтхаю, а чу║ться, нiбито з глибини. Раз почав стукати кулаком  об  землю,
може, збудиться котрий, з непритомностi вийде, i,вже стукаючи, тихо  кличу
iменами синiв: "Петре, не чу║ш? Iване, а ти? Михайле, слухай!.." I в  одну
мить видалося менi, що на це iм'я, найменшого сина, мов  би  застогнало  i
шепотом вiдгукнулося, крокiв за два чи три в сторону.  Кинувся  я  туди  -
стукаю i питаю!.. Нi, все тихо. Довго викликав ┐х i слухав, так уже з того
свiту не обзивались. А все дожидаю; пробую землю розгребти, думаю,  знайду
котрогось. Де там!.. Яма велика, багато загорнуто, i другi, що лежали бiля
мене, подубiли: я обторкнув ┐х. Коли  хто  не  був  готовий  з  розстрiлу,
долущився пiд землею. Iти треба геть скорiше, а все перед очима - сини: що
вони тут лежать, i велика сила трима║ мене. Вже коли зовсiм змерз,  рiшив:
нiчого не зробиш, треба прощатись.
   Вже i вiдiйшов далi, та враз тодi мiсяць висвiтився - стало  видно,  як
вдень; ще раз вертаюся... Бачу: темнi║ западина, з яко┐ я вилiз, а  велика
могила ледве снiгом притрушена.
   Загортали в яму, мабуть, заготовлену наперед, бо все довкруги вже рiвно
заметене. Коли ж загрiбали нас, потрусив снiжок та й перестав  -  небагато
його на свiжинi; там вiн i танув. Яма на глинищi,  серед  нетрiв  лiсних,-
рiдко хто загляне. Перетлiють покiйники, рослиннiстю в лiсi вкриються: пiд
кущиками i деревами нiхто не вгледить - пам'ять про людей перейде.
   Постояв я, поплакав над синами i, перехрестивши ┐хнiй  похорон,  пiшов,
куди очi дивляться.
   Виламав цiпок: легше йти стало, а то  вже  я  знесилювався.  Добре,  що
посвiтив мiсяць, поки я на стежку напав i добувся до низько┐ смуги  -  там
дорога була, хоч заметена, та все ж рiвнiше йти  i  кущiв  небагато.  Знов
стемнiло; брiв я,- розказу║ старий,- не  знаючи,  куди  i  скiльки  верст.
Закрутилась метелиця, i погано, бо нiчого не бачу, а радiю: от замете  мiй
слiд, не будуть шукати. Так нанесло, що до ранку зрiвняло  снiг  за  мною.
Холодно зробилося. Став пiд деревом i беру снiг - витираю мiсця на  одежi,
де кров. Трудно прийшлося на собi слiд виводити; вiн згладився  якось,  бо
пiджак темний. Як витер i вимочив снiгом, не було дуже знати, тiльки сохло
довго i морозом клалося в груди.
   Вийшов на степ i держуся попiд заметеними вербичками i комишами. Набрiв
на сарайчик - мабуть, притулок  для  робочих,  що  на  буряках  працювали;
похилений i дверей нема... А долi солома, снiгом присипана. Згрiб, збив ┐┐
в копицю i зарився, як звiр. Зразу ж заснув i проспав мало не  до  вечора.
Виглянув я,- сонце так свiтить на снiг, що нiчого не бачу:  слiпить  мене.
Голова  важка;  i  всього  мене  хвороба  палить.  Як  по┐в  снiгу,  трохи
полегшало.
   По сонцю видно, в котру сторону йти, спiшу туди  i  все  оглядаюсь,  бо
знаю: я тепер незаконний чоловiк на  свiтi,  арештований  i  розстрiляний,
викреслений iз  живих  спискiв;  по  документах  -  мертвяк.  Стану  перед
начальством, хай найдрiбнiшим, i не можу сказати,  хто  я  такий  ║сть!  -
гiрко i страшно на душi... Виштовхнуто мене з життя, без  нiяко┐  вини  за
мною, i що робити? Так думав i все йшов i йшов.
   Темно стало в степу; тодi засвiтились огники  -  на  хуторцi.  Проходжу
вуличкою i в вiкна заглядаю. Бачу iкони на покутi i вже стукаю об хвiртку:
боюся, як зразу зайти, то собаки обнесуть. Стара жiнка  виглянула,  пита║:
хто  там?  Кажу,  подорожнiй,  одстав  од  возiв  i  заблудився,   пустiть
переночувати! Не бiйтеся, я i горобцям не страшний. Впустила бабуся. З нею
внуки, а сина i невiстки нема║ - в город по┐хали: ще якраз суботнiй  вечiр
був. Борщу насипала бабуся i хлiба  ячного,-  ┐в,  мов  дикий,  з  голоду.
Попросив йвмаття перев'язати рану, кажу. зсунувся в  ярок  i  вдарився  об
гострий корч.
   Лiг на лавi; тепло i тихо. Зiрки видно в шибках i мiсяць,  як  викутий.
Скоро я й заснув.
   Вранцi бабуся подала менi торбинку з вареною картоплею, було там  трохи
капусти i огiркiв, - син робив на плантацiях городину мав. З тi║┐  торбини
жив я, поки додому прибився. Ховавсь, як вовк. Разу стiжку  ночував:  нору
собi висмикав i залiг. Здичавiв, потайки брiвши до хати. Тепер  я  дома  -
казав старий, - i не знаю, що буде. Не жити на свiтi, хоч  би  i  видужав.
Мiсця менi нема!.. Дiзнаються i заберуть знов на смерть; i в  менi  самому
щось обiрвалося - нитка, котра до життя прив'язувала. Одно добре: внукiв i
родичiв ще раз побачив.
   Так казав старий i видно було, що не житиме! - мерцем лежав замучений i
недужий; рана в нього не го┐лася, лiкаря ж кликати не можна  i  лiкiв  тут
нема║. А ще бiльше вiн терпiв вiд тривоги - нi хвилини покою не  мав,  усе
ввижалося що йдуть по нього: стрiляти вдруге. Може б, подужав хворобу  так
голодно в хатi, нiчим пiдгодувати, сама юшка. Голод доконав.  I  всiх  нас
тi║ю стежкою спровадить, бо вже ледве ходимо. Я недавно забився,  в  лiктi
жили розтягнув, так тепер однорукий при роботi. Дошки на труну обпиляв, бо
вся хата ┐х придержувала, i збити змiг, а от яму викопати  несила  одному.
Пiдем рити, щоб до ранку впоратися".
   "Це зробим",- вiдказав я i все дивлюся на дiда Гонтаря;  вiн  бiлий  як
голуб: голову, щоки i пiдбородину вкрила сивина тiльки рот глибоко темнi║,
бо чи губи зчорнiли в смертi i розкрилися, чи така тiнь,  -  i  очнi  ямки
глибоко позападали.
   Вийшли ми з Семенютою, взявши лопати, i вибили яму;  довго  морочилися,
бо поночi,  все  -  помацки.  Похоронили  гуртом  бiдолашного  дiда,  наче
злочинця якого чи самогубця: вiдлюдно i в темрявi, хоч був чесний чоловiк,
сказати можна праведний. Рiдня боялася плакати голосно, ще хтось  почу║  з
вулицi. Якби цi харцизи взнали, кого поховано,  всю  сiм'ю  схопили  б  на
смерть: затерти свiдчення про розстрiл, цiлоденний i цiлонiчний.
   Виходжу я з двору, а Семенюта дяку║ i вибача║ться, що нема чого дати за
роботу. Кажу йому:
   "Забудьте! Нiчого не треба".
   "От що - надумався вiн,- я вам порадою  послужу.  Перед  смертю  старий
згадав про кагати торiшнi. То ви  собi  берiть  один  з  них.  Як  iти  до
цукроварнi, звернiть на виселкову дорогу,  що  бiля  толоки:  там  конi  з
заводу в перегонах були. Iдiть, i  зразу  за  тим  мiсцем,  праворуч,  при
невеличкому нахилi - кагат, його загорнули, покинувши дрiбну  картоплю  на
днi",
   "За це спасибi, i вiд мене, i вiд сiм'┐!"  -  кажу  йому  i  виходжу  з
двору; темно, хоч в око стрель, а я йду i мов  свiчусь,  такий  радий.  Бо
якщо в кагатi зоставили картопляний дрiб'язок, ми прохарчу║мося з  мiсяць.
Картопля торiк була добра. Аби не проспати - раненько пiду.
   Батько замовк. Але хлопець довго ще не спав; переконався: то -  "вони"!
- що розстрiлюють. Скрiзь пiдходять близько. Зiбралися i  глядять  -  кого
взяти. Марюки, нiмi i та║мничi, чорнiли, не даючи заснути. Аж перед сходом
сонця вiн, мов тонучи, знечулився в соннiй непам'ятi.
   Вже не чув, як збирався батько в степ: по знахiдку, що могла  врятувати
сiм'ю.
   13
   З лопаткою i нерозлучним мiшком поспiша║ Мирон Данилович до кагату -  в
передсвiтанковiй iмлi, що, нiби хоровита, мло┐ться  над  снiгами.  Коли  ж
зачала розточуватись, на змiну ┐й набiгла  хуртовина  i  стала  в  пригодi
шукачевi. "Нехай! не так мене видно". Вона  понеслася,  засипала  навкруг,
часом збиваючися з бiгу, мов  занепоко║на,  i  обертала  плавкими  кругами
зовсiм низько, пiсля чого ще несамовитiше  i  густiше  кидала  збiр  бiлих
цяток. Скрiзь, позбувшись ваги, курять вони i злiтають угору, -  там  знов
летять в один напрямок. Небо над ними сiре з просвiтлiстю,  як  цина;  без
променiв: близьке i смутне. Пiд ним - бiжуча сила снiжинок, кинута в вiтрi
i  несена  без  числа.  пх  сивий  океан  хвилю║ться  i  мчить,  мчить   в
непочислимих течiях, обкидаючи подорожнього, його  шлях,  горби  з  бокiв,
попереду заметенi, i також одинокi вербички в полi, i  кущики,  що  блiдою
пожовклiстю вирiзняються з снiжного покрову.
   Мирон Данилович побоювався: або другi здобичники теж прийдуть  i  нiхто
не матиме собi досить, або вже все розрите. Згадував про дивацьку  розвагу
робiтникiв на цьому гонищi, рокiв з  чотири  тому:  стануть  у  кропив'янi
мiшки, обв'яжуться  пасками  i  бiжать  наввипередки,  плутаючи  ногами  i
гублячи крок. Падають пiд регiт глядачiв. Гнали також i зерхiвнi; а  один,
босий, виграв заклад, що з конем збiжить - на короткiй дорiжцi. Тепер  би,
мабуть, вiд пiвня вiдстав.
   Ось - кагат. Не рушено! Катранник  вiдгрiб  снiг  i  заходився  копати.
Земля промерзла, хоч не дуже: тут  коня  закопай,  до  весни  схорониться.
Зморений тяжко, з роботи, голодування i трудно┐ ночi на  похоронах,  Мирон
Данилович навiть лягав спочивати на розриту  землю,  перемiшану  з  Старою
соломою. I нiби скарб знайшов,  так  радiв!..  Картопля,  хай  дрiбна,  як
перебiрок, пiдхарчу║; в нiй - крохмалець, кисiль зготовити можна,  i  дiти
вiдживуть. То судилося, що дiд Гонтар, вернувши  вiд  смертi,  згадав  про
далекий кагат, всiма забутий.
   Знов береться копати Катранник i  вже  вигорта║  першi  картоплинки!  -
дедалi ┐х бiльше. Набравши в мiшок, скiльки донести мiг, вiн викопав бiчну
нору i туди сховав решту знахiдки.  Довго  трудився,  загортаючи  землю  i
снiг, щоб було непомiтно. Додому йдучи, всiх обминав, а  то  позаздрять  i
вiднiмуть мiшок. Пiсля зустрiчi з двома, що ввечерi хижо свiтили очима  на
його вiдро з малясом, став обережний, як птах. Далеко  вiдходив  стороною,
бачивши  гуртки  бiля  села...  "Голоднi,  як   голоднi,-   розважа║   вiн
вибачливо.- Я сам такий; коли вже доходять, то слiпнуть: мiша║ться ┐м, хто
ворог, хто свiй, - вiднiмуть, i годi".
   Пригадалося, як юрми скорченими пальцями шарпали клунок  Отроходiна,  а
напроти блискотiв лютий погляд крiзь окуляри.
   Враз обпекла гiркiша думка: от, робиш цiлий  вiк,  так  дiтям  вигрiбай
картоплянi покидьки, мов злодiй, серед заметеного степу; а набiгли смикуни
з  партквитками  -  тягнуть  крупчатку,  вiд  ротiв  дитячих,  i  сторожа,
поставлена владою, охороня║ кривду.
   В хатi вже забули, який  смак  картоплi.  Старший  син  попо┐сть  супу,
смачного, коли розварити картоплю  як  слiд,  до  густощу,  i  присолити,-
поправиться син: вiн цю страву любить. I меншi: ┐м би зиму продержатись, а
там, як зайчики, пiдуть на зелень.
   Бiля порога обтрусився вiд снiгу  i,  коли  в  хату  ввiйшов,  зразу  ж
повiдомив, розв'язуючи мiшок:
   - Картопля - наша!
   Жiнка перегорта║ ┐┐, втiшаючись:
   - Гарна картопля, тепер - празник...
   Повеселiшали дiти, ждуть i нетерпеливляться,  поки  суп  закипить.  Вiн
густий вийшов, бо зовсiм бульба розварилась; ┐ли i  ретельно  оббирали  на
череп'яних бережках.
   Мирон Данилович пiсля снiдання, як лiг, миттю заснув! -  нечувственний,
нiби в землi.

   В селi Кленоточi люди вмирали, як i скрiзь на Укра┐нi, - ┐хнiй  хлiб  i
всяку поживу забрано, а самих покинуто на  неминучу  гибiль;  бо  держава,
використавши силу проти  них,  як  смертельний  противник,  вiдняла,  крiм
харчiв, також можливiсть заробити на прожиття. Стан - гiрший, нiж пiд  час
чуми.
   Картопля кiнчалася в Катранникiв, i господар  никав  околицями:  чи  не
здобуде чого для сiм'┐.
   Холодно i пустельне всюди. Сум обгортав душу серед снiгово┐  порожнечi;
здавалося, свiт вихолоднiв, як покинутий будинок. I лихоманив iстоту  один
клопiт: знайти ┐жу.
   Погляд приковувався до низового обширу навкруги; весь  час  кидався  по
снiговому рiвню, обторкуючи дворища, стежки, пiдворiття, кущики в снiгу  i
гiлки рiдких дерев, де часом сяде темний птах: "Це,  мабуть,  з  останнiх,
вiд лiсу".
   Згадуючи про косаря, попрямував до його садиби - не впiзнати  мiсця!  -
лiска як не було. Яр, повний снiгу, i тiльки. На  дворищi,  рiвномi,  нiби
бiла скатерть, одна ру┐на вiд хати, теж заметена. Солом'яний верх,  крокви
з бантинами, одвiрки i лутки зникли; певно, по вiд'┐здi сiм'┐, коли дерева
навкруги валено, хатка стала здобиччю дроворубiв.
   Мирон Данилович верта║ться в  село;  проходить  мимо  хати  Кайданця  -
вiконницi зачиненi, i жодного слiду вiд порога до хвiртки i  ворiт:  рiвно
бiлi║ снiг, давно  нанесений.  "Таки  вибрався  на  Кавказ.  Хiба  й  собi
спробувати? - замислився Катранник.- Бо тут бiла труна".
   Коло рогу вулицi почув  розмову  з  смачними  назвами,  що  приневолили
спинитись i застигнути: партiйцi! Говорять про харчi...
   - Що сьогоднi дають? - пита║ чорна "ушанка"; пiд нею  вибрита  потилиця
поземно перетнулася згорткою.
   Четверо, стрiнувшись,  несуть  рiзну  вагу:  на  плечах  i  пiд  руками
наодвисно, i в обхват - хто мiшечок, а хто кошик, клунок, торбу.
   - Та крупи дають i гов'ядину!
   - Як було: кукурудзу, а до не┐ чечевицю.
   Притихли,  обговорюючи,  бо  зауважили  Мирона  Даниловича,  чужий!   -
зрештою, рушили з перехрестка.
   Катранник пригадав: колонiя лютого  закладу  притулена  до  краю  села,
звiдки вони тягнуть харч. В одного з кошика крайчиком  лиснiла  червонаста
воловина.
   А стороною вiтер приносив запах варено┐ страви, що притягував селянина,
мов рибу - живець на крючку. Привiв до огорожi  колгоспного  дворища.  Там
ватра трiскотiла, розкидаючи iскри i стелячи дим;  яскрава  серед  бiлостi
снiгово┐.
   Довкруг казана зiбрались активiсти: стерегли,  як  сундук  iз  золотом;
iншi ┐х супряги, сновигали поодаль або  мили  посуд  перед  тим,  як  обiд
розливатимуть, а дехто вмощував глечик у кошику, пiдклавши туди соломки.
   За стайнями колгоспники, впрягшися, як ║гипетськi дармороби до  каменя,
вiдтягали дохлу коняку в степ. Такi ж мерущi, як i кожен одноосiбник.
   Подивився на  ┐хнiй  двiр  Катранник,  тiльки  головою  похитав:  "Бач,
настягали чужого, а що зосталося? Тiльки в казанi нашi крупи,  з  запiчкiв
виметенi!" - для пiвживих; самi активщики - з тугими пиками". .
   Побачивши, як грi║ться казан активiстiв i як вiдтягають падло  натуженi
худяки пiд линвами, Мирон Данилович пiшов додому найкоротшою  дорогою,  що
пролягала бiля сумного мiсця... Якби знав,  скiльки  прикростi  стерпить,-
обминув би, брiвши найдальшою околицею.
   Про┐жджала пiдвода. "Це туди!" - зразу ж вiдзначив собi чоловiк, бо чув
тяжкий стукiт. Накладено мертвих, як снопiв. Три дядьки, вищi i хуткiшi за
мимовiльного свiдка, спроваджують безталанних односельчан: до впоко║ння.
   Ось i воно; пiдвода звернула на необгороджену дiлянку, де  вже  дожида║
викопана яма, а нову - кайлами, лопатками, плiшнями  вицюкують  гробокопи,
рухаючись, як недужi. Дядьки ж  повкидали  мертвих  до  ями  i  загортають
мiленько, бо нiколи! - треба ┐хати по свiжих, що переставилися.
   Великi дерева бiля кладовища спиняли завiю, i снiг лежав тонший, нiж по
околицi. Мертвих кладено також бiля могилок, просто на бiлу поверхню;  або
загортано так неглибоко, що земля i снiг. злягаючися,  потроху  вивiльняли
┐х, показуючи недавнi заметини. Всюди видно: то нога, то колiно,  то  руха
по лiкоть чи сама кiсть, чи  вигнута  спина  i  голова,-  виставляються  з
глинистого грунту i зимового покрову, як пiсля побо┐ща,  веденого  вже  не
людьми, а збiгом демонiв, що не знають звичаю достойно  класти  покiйникiв
на останнiй сон.  Кинули  ┐х  мертвими  i  притоптали,  швидко  через  них
перебiгши. Виказуються небiжчики крiзь снiг,  мов  з  потоплення  якогось:
бiлого i морозного,  що  залило,  але  не  закрило  ┐х  цiлком,  -  так  i
спинилося, страхаючи живих.
   Хотiв вiдходити Мирон Данилович; бачить - гурток дрiбний руша║  помалу,
помалу до кладовища, навпростець через  безпарканнi  садиби,  вiдтiля,  де
дитячий будинок  рудi║.  Чого  ж  малята  самi,  без  дорослих  тягнуться?
Хитаються разом, нiби зв'язанi докупи; окремо дво║ - волочать якiсь  речi,
вiдставши.
   Наблизився гурток i видно: вшiстьох тягнуть рядно з вагою, взявшися  за
його кра┐ i кутики, мов мурашки; доволочили ношу до клинчика, вiльного вiд
покiйникiв. Дво║ при║дналися з лопатками. Почина║ться риття;  навперемiнки
беруться до роботи; вiльнi вiдпочивають, пiдтупцьовують i хукають собi  на
руки. Тодi пiдiйшов Мирон Данилович.
   - Добридень, дядьку, добридень! - врiзноголос вiдказують на  привiтання
копачi; здивовано i недовiрливо поглядають. Однак бiльше не кажуть нiчого.
На ряднi трупик - його руки, криво скорченi бiля грудей.
   Серце стрепенулося в Мирона Даниловича: мертвячок був Андрiйкових рокiв
i навiть схожий з обличчя на нього.
   - Ану, хлопцi, я поможу - хоч трохи!
   Мовчать. Один подав лопатку.
   Мирон Данилович почина║ копати, але що за знак поганий?  -  зразу  ж  i
втомився. Колись вiд зорi мiг до зорi рити, забувши про  спочинок,  тiльки
набiглий пiт з брови струшував, а тепер неспроможний  пiвгодини  повертiти
лопатою. Зачав дрiбно тремтiти, немiчне i гiрко. Вiдчув таку чорну  змору,
що от-от похилить на снiг. Стояв, обпершись на лопатку.
   Перед очима трупик, мов пергаментовий шкiрою, i пойнятий темною сизiстю
в страшнiй схудлостi: кiстячечок зоставсь i шкiра на  ньому,  що  обсохла;
замiсть одежки.
   Поставив лопатку в свiже риття Мирон Данилович - так, щоб не впала,  як
руку прийняти, i признався:
   - Несила менi землю копати, хлопцi!
   - Ми самi.
   Пiшов вiн, оглянувся  з  вулицi  i  побачив,  що  вже  притрушують.  Не
осуджував ┐х: "Де тут закопати, як слiд, коли немiчнi? I вiд цього трупика
крiзь снiг руки виставляться..."
   Iдучи, позира║ на дворища Катранник;  то  в  одному,  то  в  другому  -
мертвi, покладенi на снiг. Але комiсiя,  байдужа  до  них,  перебiга║  вiд
порога до порога.
   Жовтi║ охрою хата Никифора Самохи, що в радгоспi служить як  городник,-
треба довiдатися,  чи  живий.  Господар  i  жiнка  дома:  з  кукурудзяними
качанами клопiт.
   - Сьогоднi в радгоспi нiякого дiла,- сказав  Самоха,-  так  i  зiйшлися
завчасу.  Не  дивуйтесь   мо┐й   мукомольнi!   Дiстав   п'ять   кiлограмiв
кукурудзяного качанця, це - така зарплата; буду кришити.
   Порубав качани сокирою на дривiтнi i вкида║ в мiшок,  потiм  гатить  по
них обухом.
   Катранник розповiв про зустрiчi - з партiйцями i дiтьми.
   - Подушать нас! - сказала господиня,  чорнява,  як  нiчний  жучок,  але
недокрiвна, аж воскувата. п┐ чоловiк проти не┐, нiби вiд повiсма льняного;
вуса пiдрiзано в риску.
   - Дивiться на хатнiй млин! - запрошу║ вiн гостя.- Засипатиму зараз: мо║
серебро  змелеться.  В  кутку,  з-пiд  вiдкинутого   рядна,   виблискотiла
саморобна машина; i гiсть пiдступив, пильно оглядаючи.
   - Нiчого хитрого,- мовить Самоха.- Я поставив рiвно зрiзаний  пеньок  з
прикороченим корiнням. А  зверху  перекинув  другий  пеньок,  теж  рiвний,
тiльки без коренiв i менший.  Обидва  акуратно  пригнанi  кругами,  i  там
держаться камiнцi, як  зуби:  ┐х  багато.  В  нижньому  пеньку  посерединi
шворiнь, от, на  йому  i  крутиться  верхнiй  пеньок.  При  самих  зрiзах,
обведено бляшаний пас i до нижнього пенька прибито.  Зоставлено  рiвчак  -
для борошна: куди зсипатися йому. За великий цвях,  що  он  нагорi,  збоку
забитий, берусь i кручу верхнiй пеньок на нижньому; це i вся механiка.
   - Вся то вся, а звiрувата штука! - знов дивувався Мирон Данилович, коли
господар покрутив саморобний млин;  прогуркотiло  дерево  i  проскреготiло
камiнцями. В слух вiдда║ться болiсно.
   Гiсть пригаду║ собi картину в книжцi: головонiг з  очима  виряченими  i
вiдногами на всi боки, нiби  ця  машина,  -  i  каменюки  кругом,  як  тут
наваленi.
   - Камiння чого?
   - Треба; щоб нижнiй  пеньок  не  ворушився.  Самоха  засипав  товченого
качання в вiдтулину при шворенi, пiсля чого взявся  знов  крутити  верхнiй
пеньок, сухий i коренкуватий. Гуркiт став  глухий  i  рiвномiрний.  Почало
сипатися з рiвчака.
   - Це б на всесвiтню виставку, в Париж, чи що,- сказав  гiсть.  -  Нехай
подивляться! Тако┐ iндустрi┐ ще не бачили.
   - Чому ж? Я дам i в Париж, хай тiльки напис повiсять:
   "Завершення ленiнiзму  в  селi  Кленоточi",  i  рiк  поставлять  -  "На
переходi зими з тридцять другого в тридцять третiй". Пiсля виставки можна,
як  подарунок,  одвезти  в  Кремль  i   присусiдити   бiля   цар-пушки   i
цар-колокола. Буде трет║ диво: цар-злиднi.
   - Скажуть, нерiвня тим двом.
   - Як так? Це ж цiннiше... Нi  з  цар-пушки  стрiляти  не  можна,  нi  в
цар-колокол дзвонити, а мо║ диво кукурудзянi  качани  крушить.  Вiд  нього
користь.
   - пм такий млин навiщо?
   - Навiщо? Сьогоднi на кожного туза-кремлiвця  одна  ферма  працю║.  Все
постача║, i птиче молоко до┐ть. А мельниця спiльна.  Нехай  перегризуться,
то ┐й не повiрять - боятимуться пiдсипаних  порошкiв  з  гадючо┐  склянки.
Тодi скажуть: а де механiка Самохи? - давай сюди! От всякий собi в  палатi
за цвях крутить i пересiва║ борошенце: млинцi пекти.
   - Премiя буде.
   - Буде: нашийник iменi вождя революцi┐.
   - Цитьте! - спинила господиня. - В двiр заходять, тако┐ премi┐  дадуть,
що свiта не побачим.
   - Я ждав; всiх радгоспнил перетрушують, - сказав  Самоха.  -  А  в  вас
були?
   - Двiчi. Перерили i вимели хату - скрiзь так.
   Самоха  миттю  накинув  дрантину  на  корiнястий   механiзм.   Заходять
обшукувачi. Всюди носа стромляють, обмацують хижку, топчуться  на  горищi,
зиркають пiд пiч i пiл, i в кутки; тягнуть накриття.
   - Що це в тебе?- пита║ розпорядчик.
   -  Круг  саморобний,  так  i  зветься:  круг!  -   кукурудзянi   качани
перетирати. Ними зарплатню дають, без зерна,- ви ┐х цiлими  не  з'┐сте,  а
тако┐ мельницi казьонно┐ нема, щоб ┐х крушила.
   - Поговори менi!- кричить головний i з  допомогою  мiлiцiонера  витяга║
прилад на середину хати: - Бач  артилерiю  постро┐в...  Конфiску║ться,  як
протизаконна мельниця без мотора, - несiть на вiз!
   Четверо беруть механiчного головонога.  Начальник  розсiда║ться  писати
протокол i вимовля║: "...Незаконна мукомольна технiка в  межах  приватного
мешкання".
   Мугикав i повторював причiпку.
   - Штраф сiмдесят п'ять карбованцiв. I скажи спасибi, що без тюрми.
   - Де ж я вiзьму грошi? Нема! - скрикнув Самоха.
   - Не мо║ дiло. Не заплатиш, мiсяць тюрми. Щоб знав.
   Вони з тупотом перейшли через двiр  i  геть  постукотiли  пiдводою,  на
якiй, поверх награбунку, височiв пеньковий млин.
   - Ну, собацюги! Ну, скаженi!- карта║  Самоха.-  Дають  качани,  замiсто
платнi, i ┐ж цiлими,  хоч  задавися...  Держать  на  роботi,  бо  я  кожну
корморiзку полагоджу, як годиться,  i  всяку  машину.  Держать  i  душать.
Чортова сила...
   - Вiрно: так i зветься!- пiдхопив гiсть.
   - Що зветься?
   - Чортова сила. Я вiд старичка в потязi чув, що диявол не  серед  пекла
сидить, - його туди, в ставок огню,  вкинуть  пiсля  Страшного  Суду,  щоб
згорiв. А тим часом князю║ в воздусi: нiби в просторi мiж небесами i  всiм
свiтом. Там - вiн i демони його, над душами,  мов  шулiки  i  яструби  над
курчатами.  Тепер  злетiлися  в  двiр,  близько  до  кожного:  хапають   i
розкльовують. Iспит всiм, за грiхи нашi. Христос  як  господар  бачить,  i
скоро сповниться час; хижаки зловленi будуть i вбитi через  огонь,  а  хто
терпiв i вiрний зостався, вдержить бiлий вiнець. Я, в поспiху  та  в  шумi
слухавши, багто не замислювався. Тепер, коли нагадали, враз, нiби  малюнок
побачив; то - правда.
   - Важка правда! Бiси в миску  дзьобнули  i  розвалиться  тепер.  Скрiзь
пiдряд клюють. Наскакують на примерлих; хто що витяг iз сховкiв -  гребуть
собi. Де б я взяв сiмдесят  п'ять  карбованцiв?  Хай  в  тюрму  беруть  на
мiсяць.
   Жiнка в плач:
   - Туди легко тягнуть, а звiдти, з звiрових зубiв, рiдко хто вирвавсь.
   - Може, обiйдеться. Може, закону нема: брати  саморобнi  крупорушки,  -
втiша║ Катранник.
   - Обiйдеться? Якби ж то. ┐хнiй закон - обман собаций! - з гнiвом сказав
господар. - В радгоспi теж ║ старичок, бiля рахiвницi сидить. I думка його
друга: що вся причина - вусатий бузувiр; завiв пекло.
   - Старi люди знають, ┐м видно, - сказала господиня.
   - Не видно, що ┐сти будем.
   - Позичмо в рахiвника грошi на штраф; потроху б вiддавали  борг.  То  -
добрий чоловiк: пiдожде. А я в город з'┐жджу по хлiб.
   - Хто б же пустив тебе? Ловлять як зривщикiв.
   - Чоловiкiв ловлять.
   - Всiх! В яри скидають або в  степ  завозять,  верст  за  п'ятдесят,  i
зганяють на снiг - замерзати.
   - Хто казав?
   - Вернулись декотрi в радгосп: ледве живi; багато пропало.
   - От, бiда! - зiтхнула господиня. - I то ж дивiться, без  перерви  муку
заводять.
   Звiстку про яри, куди  скидають  людей,  Мирон  Данилович  сприйняв  як
новину, нiби якимсь чином йому вiдому i моторошну до останнього  жаху,  що
перед ним була  дивна  заборона,  i  над  всiм  вiяв  смуток.  Притягувала
можливiсть добути в мiстi хоч  трохи  хлiба.  Непереможно  схотiлося  знов
вiдчути смак його i пахощ: добрий i чистий, живлющий, як сонце  в  великiй
милостi. Всi почування зiбралися вкруг хлiба  Чи  в  свiтi  нема║  скибки:
йому, що весь вiк робив хлiб? Гори його! - для всiх iнших. Ну, хоч  дiтям,
коли не йому.
   З тi║ю  думкою  пiшов  вiд  Самохи,  маючи  подарунок:  два  коржики  з
качанизни. Спинившися, глядiв, як обшукувачi тягли латанi торби на вiз, до
млинового  дива,  розчепiреного  коренями.  То  -  мов  корона  нужди,  що
завершила ┐┐ збiр, награбований i страшенно смачний для владущих.
   До чергово┐ хати пiд'┐жджають; назустрiч ┐м виходить сiм'я через порiг:
батько i купа дiтей. Батько змарнiв, аж чорний - подобизна мумi┐,  i  одiж
на ньому несвiтна, з рябих ганчiрок, позшиваних  косо,  мабуть,  вiддертих
вiд негодящих кофт i спiдниць  вiково┐  давностi.  Знизу  кругом  обшив  -
необiтнутою собачою шкiрою.
   Катранник, через кучугури глядiвши  разом  з  двома  перехожими,  зразу
вiдзначив собi в думцi: недавно зiдрана та шкiра. Або придушено  пса,  або
дохлого знайдено на пустирi. Ноги в дядька  опухли  чи  обмерзли;  вiн  ┐х
пообмотував мотлохом, зверх якого наклав паски, вiдрiзанi  з  рубцями  вiд
рамтя. I стали ноги товстi, як колоддя. Гурт обшарпаних дiтей тримався  за
тата з усiх бокiв. Дивно, що вони, всi босонiж i всi худющi, як стеблини,-
дуже пузатi: животи ┐х торбинками вiддуваються.
   Покривленi дверi вiдхилилися в сiни, де лежить мертва жiнка; снiг  коло
не┐ наметений.
   Облава в  гаморi  i  тупотi  розiгналась  до  дверей.  А  враз  стихла,
приклякши i дивлячись на безсловесних мешканцiв, що стояли бiля порога.
   Начальник обшукувачiв хотiв зайти в хату, але намiр притьма стрiнувся з
такою силою вiдстраху перед з'явцями, що вона, мов стиснута вкрай пружина,
штовхнула назад. Сiпнувся начальник вiд  хати  i  вилаявся:  з  най┐дкiшою
злiстю свого серця i виразу. Як димом обдиханi,  вiн  i  вся  облава,  хто
задком, потоптуючися, а хто зразу повернувши, вiдходили вiд живих  примар;
потiм прискорили ходу i в ворота вже вибiгали - до збiрного воза,  з  яким
негайно посунули далi. Три свiдки, ще коли  бригада  наближалася,  i  собi
вiдвели очi; побрели вулицею: далi вiд лиха.
   Мирон Данилович застав плачi коло старшого сина, що, лежачи на  вузькiй
постелi, важко дихав i казав:
   - Я скоро помру.
   Побива║ться мати;  i  став  коло  постелi  тато  -  неспроможяий  слово
вимовити; душа скована...
   "Це - кiнець!" - нестерпною iскрою пронеслося в свiдомостi. Враз  Мирон
Данилович застиг вiд холоду, що обсипав груди. Здавалося, серце запада║  в
яму. Так пробув довго коло первiстка. Вийняв  з  кишенi  коржик  i  поклав
синовi в руку: чути, яка холодна долоня в нього i  зовсiм  безвiльна.  Очi
далекi: дивляться, але не бачать.
   Заснув, чи забуття огорнуло; з годину, поки син дрiмав, були всi тихо в
хатi, навшпиньках переходили i розмовляли пошепки.
   Коли ж вiн прокинувся, проказав спокiйно:
   - Гарячо┐ води хочу напитись! - глянув  на  коржик  i  почав  ┐сти,  як
звичайно.
   Мати швиденько взяла хватки i витягла з печi чавунець - там, бiля золи,
тримала трохи юшки; поставила на припiчку i  шука║  кухоль  i  не  знайде:
вкрай розгублена... Зрештою, вiдшукавши, набрала  юшки;  дрiбно  зацокотiв
кухоль об чавун. Син пив, вона ж дивилась на обличчя його,  як  на  присуд
собi, -  чи  зостанеться  Микола  жити  з  ними,  чи  будуть  покинутi:  в
порожнечi, як у прiрвi вночi.
   Його очi свiтлiшi, нiж  перед  дрiмотою.  Дожував  коржик,  повiльно  -
смакуючи. Батько переломив другий коржик надво║ i надiлив менших: хрумкали
i пiдходили до печi запивати юшкою. Бачивши, як  мучився  старший  братик,
були i досi наляканi.
   Загроза проминула, але материна душа  -  в  тривозi.  Страх  збiльшився
вмить, бо в Миколи над щиколотками, крiзь лахмiття, видно: на припухлих  i
розiрваних мiсцях просочилась вода. Мало не закричала  мати,  як  побачила
ру┐ну живого тiла синового. Метнулась шукати чисто┐ полотнини i, знаходячи
ранки, перев'язувала ┐х.
   Пiсля того Микола знов заснув.
   У хатi тиша:  до  самого  надвечiр'я;  коли  ж  зайшли  сутiнки,  Мирон
Данилович найтихiшим шепотом розповiв дружинi, як навiдувався  до  Самохи.
Згадав про чутку: що дехто ┐здить хлiб шукати в мiстi, хоч то  небезпечно.
Ловлять i, завiвши в  глухий  степ,  кидають  на  погибель,  або  в  яруги
звалюють - не знати, чи правда.
   Дружина схопилась при згадцi про хлiб:
   - Спробувати можна, бо вже смерть. Вiд тих, що хапають,  можна  втекти;
всiх не пiймають...
   Пiд час розмови побачили - син пiднiма║ руку розпачливо:  нiби  тоне  в
рiчцi i знак пода║, захлинаючися i б'ючися останнiми  зусиллями.  Пiдбiгли
до нього, але вiн зiтхнув, як з важко┐ гiркоти, i стих.  Не  поворухнуться
уста i вi┐ не здригнуться: вже недвижнi! - втекло життя вiд них.
   Мати припала - мов прикипiла кiстками рук: здавалося, стратила розум, i
от смерть ┐┐  саму  звалить,  спинивши  терпiння,  що  прорива║ться  то  в
квилення, то нестямний плач. Поруч не┐ стояв батько,  тiнь  людини;  рiдко
йшла, як огненна, сльоза по безкрiвнiй щоцi. Дiти коло них - трусяться вiд
тривоги, ловлять руки маминi i татовi: наче  незносимий  мороз  обвiю║,  i
хочуть зогрiтися. Не стало в них брата, що завжди  був  мирний,  з  теплим
словом, - нiколи не крикне. Тiльки гляне тихими  очима,  пiдожде,  думаючи
щось, нiби зовсiм сторонн║ i гарне, тодi зробить, - про що  вони  просили.
Свiтив добрiстю братик ┐хнiй, i навiки такого другого не буде. Вони  гiрко
покинутi без нього.
   Пiзно ввечерi, бiлiючи сорочкою на грудях, що до них мерехтiла  свiчка,
лежав Микола в другiй хатi. Було холодно, але стояла купкою родина  i  все
не могла вiдiрватися поглядом вiд покiйного.
   Матiр не можна впiзнати: за вечiр стала iншою. Як вишня, що  недосвiток
поранив смертельно, - тодi опав цвiт, i зосталась вона темнiти гiлками, не
вiдкликаючись на нове тепло.
   Треба двiчi повторювати слова до притерпло┐ душi, бо втратила  вiдчуття
навколишньостi; як  сновида.  Навiть  не  плакала  того  вечора.  Чоловiк,
погасивши огник, вивiв ┐┐ з  свiтлички,  що  стала  покiйницькою.  I  дiти
вийшли з ними.  Погас  огник  над  грудьми  старшого  сина,  мов  життя  в
тутешньому свiтi:  назавжди.  Зосталась  темрява,  через  яку  переходити,
прощаючись - ┐м i йому.
   Мати лягла на печi.  Попереду  вона  мала  постiль  на  полу,  невисоко
пiднятому над долiвкою, мiж причiлковою стiною  i  пiччю:  там,  коли  був
маленький, тулився також Микола. Потiм  для  нього  поставили  лiжко,  при
самому вiкнi. А цi║┐ зими пересунули до печi, бо з  вiкна  холодом  несло;
лiжко тут i зоставили, хоч власник покинув його.
   Була жива бабуся - на печi спала. Меншi дiти коло не┐:  слухали  казок,
поки i заснули. Часом скаженiла хуртовина i, виючи, влiтала в комин. А  на
печi так тепло вiд нагрiтого  зерна,  що  ним  присипаний  черiнь.  Бабуся
оповiдала  про  сiроманця  i  вкрадену  королiвну.  Прикручена  лампа  або
каганчик залишали примарний сутiнок, в  якому  живо  творилися  подi┐  для
настрахано┐ уяви.
   Нема бабусi. Зерно зникло; схолоднiла пiч; i темрява запанувала.
   Лежить на печi мати з дiтьми: горнуться до не┐, вона ж,  тримаючи  ┐хнi
руки, нiяк не опритомнi║, не вирветься вiд горя, що калiчить серце. I  вже
змученiсть, дужча вiд нещастя, закрила ┐й повiки.
   Наступний день вiдкрився сiрий. У хатi  хвороблива  мовчанка;  з  кутiв
диха║ холодна сирiсть, i малi кашляють, аж надриваються. Життя почало йти,
нiби в туманi чи мряцi. Очi недужi в кожного: з лихоманковою запаленiстю.
   Мирон Данилович робив труну i копав нову яму, поряд недавньо┐.
   Винесли туди покiйничка. Поставили труну на дно.  Мати  взяла  в  жменю
землi i, ставши до краю, хоче  кинути  -  впустити  з  пальцiв,  але  сама
хилиться вниз,  розсипавши  темнi  грудочки.  Впала  б  вона,  якби  Мирон
Данилович не пiдхопив пiд руки. Довго ще не могла отямитись.
   Уже свiжа могилка виросла в  саду:  видавалась  жахливо  .чорною  поруч
бабусино┐ - пiд снiгом нiби срiбно┐.
   До самого смерку пролежала мати недужою; ввечерi  пiдвелася  з  гострим
поблиском в зiницях.
   - По┐ду з дiтьми в мiсто: по хлiб! - сказала чоловiковi. -  Хоч  кусник
знайдеться; бо всi поляжуть...
   14
   Зiбралася в дорогу швидко, та й брати нiчого - тiльки скупi  карбованцi
на квитки, дещо з  теплiшого  рамтя  i  торбинка,  в  якiй,  крiм  варених
картоплин, були куснi малясника. Сiм'я пiшла  на  станцiю  в  пiсляобiднiй
час. Спершу мати так спiшила, що дiти пiдбiгали  за  нею;  згодом,  трiшки
заспоко║на, стишилася.
   Потеплiло. Хмари низькi по всьому небу, темнi коло обрiю, аж чорнi,  як
вугiль, iз синявiстю. Там тоненька  стрiчна  вечiрнього  огню,  безконечно
смутного i мов змореного, пролягла при землi; непомiтно згасла.
   Окремi постатi,  кволо  переставляючи  ноги,  рухалися  в  сутiнку  над
дорогою.
   Не було заметiлi, i сiм'я встигла до чергового потягу, що  опiвночi,  а
як спiзниться, то перед свiтанком мiг прибути в окружне мiсто.
   - Не знаю, що з нами буде,- сказала,  прощаючись  iз  чоловiком,  Дарiя
Олександрiвна, - може, вижебраю для вих...
   Закрила очi хусткою, не може говорити: з жалю до малих;  а  скрiпившись
духом, наказу║ чоловiковi:
   - Хати гляди! Якщо зайдуть i розвалять, де дiнемось? Пропадем на снiгу.
А поки ║ куток...
   Знов зупинилась, бачивши  його  в  такiй  скорбi,  як  нiколи,  i  тодi
зродилося передчуття - нiби повiв  з  чорного  поля  прийшов  до  серця  i
сповiстив розлуку, не зовсiм близьку, але бiльшу, нiж  сьогоднiшня.  Треба
подужати болiсний напад.
   - пдемо, як човном на страшне море; думаю про одно:
   коли додому?
   - Тiльки обминiть облави - недарма чутка про _них. Вдарив дзвiнок.
   - Прощайтеся!- звелiла дiтям Дарiя _Олександрiвна._
   Вони припали, скронями притулились до тата. Зворушився вiн дуже: перший
раз в життi -так! до глибин душi, що ┐┐ страждання шарпнуло,  мов  буря  -
дерево, вiдриваючи вiд грунту.
   Пiшли рiднi вiд нього в вагон i весь час оглядались, подаючи  прощальнi
знаки долонею i хусточкою. Вiтали наостанок з вiкна, коли потяг  вiдходив,
аж поки зник вiн коло хмар, безсвiтних, як  земля;  темрява  закрила  його
слiд. Тодi пiшов Мирон Данилович мимо станцiйного  будинку  -  на  дорогу.
Дверi прочинялись i чути було з репродуктора передачу:
   iржавий голос вигукував про велич вождя.
   Сунуть кволi постатi вiд станцi┐, освiтленi електричними стяжинами,  що
з шибок простяглися в сутiнок зими.
   Бричка дожида║; мабуть, з начальства придержався в буфетi  хтось,  бiля
дорого┐ "стопочки".
   Вiдходить повiльно Катранник! - мов домiвля його тут зосталась. Вiдчув,
який покинутий вiн без рiдних,  сам-один,-  непотрiбний  нiкому  i  чужий,
пробiгуща тiнь вiд хмари: нiкому нема║ дiла до нього. Порожнiй свiт став i
сирiтський; тiльки ж прича┐лась люта сила, як на страшнiй сторiнцi з книги
дитячих лiт. Сирота вчився  тодi  в  сiльськiй  трикласнiй  школi.  I  так
приникав до малювання,  що  вчигелька  питала:  "Звiдки  живi  лiнi┐  тобi
приходять, Катраннику?"
   Вiн ┐х, мов нитки пiсеннi, вiв олiвцем на шорсткому паперi: любив ┐х. А
пропала думка про малярство - за недолею. Одного разу виобразив  хижака  в
степу. Трава безлiччю стеблинок поткалася густо,  як  туман.  Крiзь  нього
смугою, ледь помiтною, означу║ться тулуб звiра,  манячi║  охраста  голова.
Очi згостренi кутиками i поставленi косо з  напнутих  щiлин  стежить,  без
жодного проблиску теплого, жорстокiсть, означена в вiстрях двох  блискучих
клинцiв насерединах. Безмiрно роз'ятрилась вона з жадоби кровi: на жертву,
що повинна пiдiйти близько. Необачна! - обдурена сповидною безпекою  серед
непорушного процвiтання, зближа║ться до смертi  в  муках.  Личина  ворога,
зловiсно-жовта  окрива║,  аби  знепримiтитись,  травинами   свiй   вигляд:
яскравими,  як  свiчки,  в  пахощах,  що  збуджують  радiсть.  Причаю║ться
погубник пiд похил рослин i в  повiв  вiдворотного  вiтру,ховаючи  разючий
пахкiт. Грозить, як втiлення хижостi безоднi. Зготовлений до вхвату зубами
в горло жертви. Лапи пружаться: перебити хребет жертви i внизати пазурi  в
м'ясо..Зубата машина, для  кривавого  терзання,  здiбна  гнати  з  буряною
швидкiстю. Прихову║ться до секунди нападу...  тодi  -плижок  i  хряск!  I,
зойкнувши, скона║ жива iстота.
   Ось тепер: скрiзь падають люди; з рiдно┐ хати двi душi
   вхоплено.
   В  сумнiй  самотi  вiдходить  Катранник  вiд   станцi┐;   враз   бричка
проторохкотiла мимо, несучи когось владущого: доконувати гибель.
   Хмари видавались камiнними, непровидними чорнотою, мов обгорiлi  -  при
самiй снiжнiй скатертi, що блiдно посвiчувала  крiзь  нiч.  А  здалеку,  в
мороцi, мерехтiли рiдкi огники села.
   Прийшов додому Катранник i лiг. Як лiг, в такий сон запався, що вiдкрив
очi пiзно другого дня. Зразу ж пожував  печива  i  запив  холодною  водою,
небагато беручи з вiдра: боявся опухнути. Вийшов  надвiр;  була  надiя  на
знахiдку чи добрий випадок.
   Коли пускався ворiт, вiдчував, що трохи нiби зв'язаний, невiдомо  чому.
Оглянувся на перехрестi, лихо!.. Доганяють: Щiкрятов i другий, в  сивастiй
ушанцi i пальтi землистого кольору.
   Катранник переходить на другу сторону вулицi i чу║, вони  -  так  само.
Схолонуло серце i впало: "Братимуть!" Уже тупав, як на страту. Напасники ж
порiвнялись i супровоять. На другому розi Шiкрятов скомандував:
   - Iди з нами!
   Проминули сiльраду i ведуть  на  площу.  "Хiба  в  церкву?  -здивувався
Катранник.- Вона ж закрита".
   А нi! - вiдчинено  ┐┐.  Заведено  туди  хлiбороба  i  поставлено  перед
окуляри Отроходiна, що ждав коло пiдручного гуртка.
   Селянин до "тисячника" байдужий. Очi заполоненi купами зерна,  заввишки
в старi  могили,  посеред  церкви  i  попiд  стiнами:  скрiзь  пiдгнивало.
Недалеко вiд дверей - картопля, видно, що обмерзла; долi вона i  в  мiшках
також, по обидва боки переходу.  Мiж  купами  зерна  i  картоплi  складено
пилястий лiс, дошки  i  обаполи  -  сама  соснина.  Недокiнчена  прибудова
запилилася  риштуванням  i  рядами  стовпiв,  що  ┐х  сполучили  з  стiною
прицвяхованi рейки. Всюди порохнява i павутиння в  ру┐нi,  якою  обернувся
недавнiй храм,- а був чистий, мов зiрка.
   Шiкрятов, кинувши на приведеного, доповiв:
   - Осьде вiн !
   - Як звуть? - уда║ неуважнiсть Отроходiн. Хлiбороб  подумав:  вiдомо  ж
вам, кого взяли. Помовчу.
   - Тебе питаю, як звуть? - раптом закричав, аж прибагрiв, Отроходiн.
   Мовчить селянин, коли допитувач пронизу║ зором крiзь крижанистi  стекла
окулярiв. Знов стали насупроти i зiтнулись поглядами на звуженiй життьовiй
смузi. Один помiтно обрезкнув пiсля останнiх зборiв. Але другий вимарнiв -
на свiй кiстяк; обличчя означувалося тiльки череповими обрисами i  темнiла
небрита борiдка, нiби  з  попелястого  клоччя.  Лоб  обтягнувся:  восковою
сiрiстю вiддавав, надмiрно високий, над запалими очними ямками. Так  часом
виглядають тифознi. Очi побiльшали i, зда║ться, побiлiшали:  стали  зовсiм
сивастi i висвiчували гiркоту душевну в пристиглому поглядi.
   Отроходiн, що хотiв криком тiльки розбити мовчання, став вiдчувати,  як
нерви зриваються справдi в гнiвi. Продовжуючи допит, вiдводить  погляд  на
Щiкрятова.
   - Як його звуть?
   - Звуть: Катранник  Мирон,  злiсний  пiдкуркульник;  прихову║  предмети
церкви, коли пiдлягають конфiскацi┐ i здачi державi.
   - Он як!протягнув Отроходiн i намагався струсити  з  самопочуття  якусь
прикрiсть або приховати вiд власно┐ думки.- Так вiн злiсний...
   Мирон Данилович дивиться, нiби мимоволi, на допитувача, здавшись на хiд
подiй: як буде - так буде. "Хiба я злiсний? - пита║ в думцi.  -  Аж  нiяк;
менi однаково".
   Вимовляючи "злiсний", Отроходiн глянув на селянина, але вiдбiг вiд його
очей. Нерiвновага в нервах посилювалася, i несло, як на хвилi,  з  палючою
втiхою. Тiльки  непевнiсть  була  -  як  допит  продовжити  далi?  Виручив
Шiкрятов, земляк бистрий i второпний.
   - Вирито в попелищi закопанi буряки. Десь там i чаша: золота,  зроблена
як художня,  i  кругом  дорогi  камiнцi.  Вiдома  постанова  комiсi┐,  щоб
передати державi: а вiн сховав. Однесли до нього дiвчата i самi  повтiкали
з села.
   - Хто свiдок?- пита║, для судового значення, Отроходiн.
   Свiдок ║: одна комсомолка; випадково чула, як Катерiна, та, що  втекла,
розказувала про Катранникiв. А бригадир бачив - чашу брала Катерина.
   -Негайно здати чашу!- призначив Отроходiн, здобувши металiчний тон, мов
командир при окопi.- В противному разi ти вiдповiси i сiм'я з тобою.
   - Його жiнка з дiтьми втекла,- повiдомля║ Шiкрятов,- я сьогоднi взнав.
   - А, вiдчула, що злочин розкрито. Мабуть, i вiн  намiрився  тiкати,  як
спровадив сiм'ю. Признавайсь, де чаша! Мирон Данилович вiдповiв без  мови,
розвiвши руки i заперечливо головою вiдхитавши,-  не  брав,  не  зна║.  Бо
вирiшив: коли змовчати цiлком, вони думатимуть, що сховав чашу i принiмiв;
бач, страшно проговоритися. Треба знак подати, нехай забудуть про сiм'ю.
   Отроходiн бачить i радi║ в думцi: "Iндус розколю║ться! Натисну"
   Тупотом набiг на селянина i закричав:
   -Чого вiдхиту║шся! Де чаша?
   Зрозумiв тодi Катранник - стiй мовчки i непорушне. Бо вчепиться  личина
в кожний знак. Застиг селянин: хоч болiсно впекла напасть.
   Знов викриком допитувач рiзав слух:
   -Кажи зараз! Бо тут тобi кiнець.
   Насунувся хмарою, що кида║ з зiниць блискавку:
   -Кажи, поки дiйду до п'яти: раз!  два!  три!  чотири!..  Чу║ш,  одчислю
п'ять i виб'ю душу з тебе, ну, я жду - кажи! Чого мовчиш?
   Катранник безмовний. Тодi враз, руку вiдкинувши, розмахнувся  Отроходiн
i вдарив селянина по головi. Ойкнув той i, скручуючись на мiсцi,  впав  до
нiг допитувача: лiктi стукнули об пiдлогу.
   Отроходiн потер рукою об полу свого пальта i одвернувся,  зиркнувши  на
обличчя селянина,- чи живий? Якщо вмер, слiди чашi пропали. Можна  було  б
вiддати  впертого  в  сiль┐раду  пiд  арешт.  Але  хтось,  добувши   чашу,
прикарманить; або виставиться для вiдзнак: через твою невдачу. Нi! краще -
так. Супроти канцелярських шакалiв, ледве влiз сюди, на склад, а  то  б  i
досi дерся до млина мiж мертвяками.
   Про життя селянина, як окрему цiннiсть, гадки в Отроходiна нема║.
   - Розворуши!- звелiв Шiкрятову.
   При дверях, поруч мiтли i лопати,  стояло  вiдро  з  брудною  водою,  -
принiс Шiкрятов i линув на  голову  непритомного:  той  вiдкрив  повiки  i
застогнав; а поливач  метко  вдарив  ногою  пiд  ребра.  Заворушився  тодi
селянин вiд рiзкого болю i пробу║ встати, опираючися  руками  об  запилену
долiвку.
   Шiкрятов i  напарник  -  "сива  ушанка"  -  рвонули  його  пiд  руки  i
поставили; всилу вiн на  ногах  тримався.  Голова  падала  на  груди.  Мов
невидющi були очi, без живого свiчення.
   Вiд того  звеселiв  Отроходiн  несамовито,  вимовляючи  в  думцi  собi:
"Погас! Погас!"- про брак свiтла  в  очах  селянина.  Навiть  не  прихову║
почуття, тiльки уда║, що дуже радий притомностi побитого.
   - От, проснувся! Хто знав, що ти такий? - торкни i вже валишся,  а  сам
винен, бо роздразнив мене. Залiзного можна збiсити. Ну, кажи, де чаша?
   Пождавши марно, мiня║ голос:
   - ┐сти хочеш, i сiм'я  теж.  Я  нагодую!Повернув  обличчя  до  гурту  i
звелiв: - Мiшок пшеницi!
   Два пiдручнi тягнуть вiд стiни обпорошену вагу.
   - Скажи, де чаша, - мiшок твiй!
   Катранник, пiдтримуваний з обох бокiв,  мовчав,  хоч  поставлено  мiшок
перед його очi i розкрито. Дивився безвиразно вiн... А вмить аж сiпнувся i
втопив погляд в живий колiр пшеницi!  Ось  -  хлiб,  через  хвилину  можна
взяти, тiльки скажи, чаша де. Скоро ж смуток прийшов  i  обкинув  думки  з
гiркотою: "Щоб так, за це зерно - продати? А  тодi  куди?  Вiд  неба  кара
буде, менi i дiтям... I хто виживе в  селi,  проклене  Катранникiв;  мiсця
собi не знайду, краще вмерти".
   Вiн закрив очi i, звiсивши голову на груди, мовчить.
   Допитувач сказав до пiдручних:
   - Борошно принеси!
   Вже почув Мирон  Данилович,  що  ставлять  i  другий  мiшок;  не  хотiв
дивитись, але подужала примана: бачити ще раз - справжн║ борошно,  бiлiсть
його. Глянув... Крупчатка! З не┐ пекли  празниковий  хлiб,  який  звали  в
дитинствi - "папка"; можна б сьогоднi спекти, вернувшися звiдси. Ще нiколи
за життя таким диким зойком, нiкому не чутним, проте безмiрно пекучим,  не
рвалася  в  душi  жадоба:  з'┐сти  хлiба!  Катранник   задрижав   весь   i
простягнувся сухокостими пальцями, вже божеволiючи, до  вiдкритого  мiшка.
Швидко ж i обпав, знеможено закривши очi, - тiльки здогад проблиснув:  "Це
пiдстро║но наперед, мене  погубити..."  Заморочилися  думки  вiд  змори  i
виснаження. В очах  стемнiло.  Вiн  обвис,  як  гiлка,  що  надломилася  i
зiв'яла.
   Допитувач побачив: жертва пiвмертвою випада║ з рук; а  вiдзначив  собi:
"Подiяло! З'явиться сам  i  проситиме".  Одночасно  ж  досада  впекла,  бо
примiтив - на мить  в  очах  селянина  знов  вiджило  свiчення,  хоч  враз
сховалося пiд повiками.

   Отроходiн подав нетерпеливий знак видалення: кiнцями пальцiв.
   Поведено хлiбороба за дверi i, через схiдцi, кинуто  на  снiг,  i  його
шапку - слiдом.
   Вiд  холоду  вiн  очуняв;  тихо  постогнуючи,  ворушився,  як   калiка.
Пiдводився потроху, спершу на колiна, потiм i на весь  рiст.  Заточуючись,
похилив через площу. Вiд морозного повiтря i снiгу, до якого лежав опухлою
скронею, швидко полегшало: бiль притих...
   "Мабуть, я переступив якусь межу - легший зробився".
   Все думав: казати жiнцi про допит чи нi? "Помовчу,  бо  за  мене  душею
болiтиме".
   Додому брiв пiд хуртовинкою, що вже зривалася; почув  розпачливий  крик
неподалеку. Помiтив: на крик прямували iншi - кожен одинцем,  не  так,  як
колись гуртками ║дналися, поспiшаючи i знаходячи здогади  про  подiю.  Вже
розсипано зв'язки  людськi  i  всяк  понурим  напрямком  сво┐м  просту║  з
замкнутою думкою i вiдстороненiстю серця, мов здичавiлий. Рiдко туляться в
купу по два чи три чоловiки. Зiбравшись, глядять мовчки, як жiнка бiжить -
кида║ться Серед снiговiю то в один бiк, то, стрiчаючи обмерзлу осичину,  в
протилежний бiк, до хати, i  зразу  вiдбiга║,  мечеться,  як  слiпа.  Одно
кричить:
   - Убийте мене! Убийте мене!
   Не питаючи нiкого, Мирон Данилович пiдiйшов близько до глядачiв, один з
котрих поясню║:
   - Кажуть сусiди, що тут проходили,- ┐┐ сiм'я все  макуху  ┐ла  i  стала
примiшувати бадилля,  назбиране  з  осенi.  Молодиця  блекоти  через  силу
на┐лася. I чоловiка  пригощувала  до  зiлля,  вiн  ┐в,  хтозна  що  з  ним
зробиться,- може, те саме буде. Чи не одвести ┐┐ додому? Уб'║ться тут  або
скалiчиться, як не замерзне на снiгу.
   - Одвести! А чого ж? Одвести додому, i все!-  раптом  з  настирливiстю,
несподiваною для себе самого, заговорив Мирон  Данилович  до  глядачiв.  -
Берiмся, поки не замерзла!
   Пiшли назустрiч молодицi, до дерев на розгородженому дворi, схопили  ┐┐
за руки вчотирьох i ведуть. Вона дуже пруча║ться, повторюючи  кричма,  щоб
зразу вбили ┐┐,- ледве змогли довести до  порога.  Вже  не  розумi║,  куди
ведуть.
   Перейшли гурбою через  сiни  i  вiдчинили  дверi:  побачили  бiля  печi
чоловiка, що мав на собi стрiп'я вiд  сорочки  i  дивинся  шалено;  верхнi
повiки пiднятi високо i погляд врiза║ться  на  прибулих.  Скрiзь  по  хатi
кров: на лавi зарiзана дитина i жаско спотворена.
   Чоловiк розвiв огонь на самому припiчку: диму повна хата! - i готу║ ┐жу
на сковорiдцi; щось жу║, тримаючи в руцi нiж.
   Один з дядькiв, якi ввiйшли слiдом за першим, скрикнув:
   - Вiн дитину зарiзав i смажить! Збожеволiв.
   Невиразимий  страх  напав  на  Мирона  Даниловича,  що  випустив  рукав
молодицi з сво┐х пальцiв; iншi також до порога вiдсахнулися, зляканi,  але
нiхто з хати не виходив - стоять всi, нiби примерзли на глинянiй долiвцi.
   Молодиця, як попереду, блукала зором i не розумiла нiчого, що  сталося.
Зовсiм безтямна i знесилена, опустилась - лягла долi, зразу  ж  тут,  коло
нiг свого чоловiка: помучившись хвилину,  вмерла.  А  вiн  уже  не  жував;
ковтнувши що було в ротi, так i застигнув: не  збагне  жiнчино┐  смертi  i
власного стану. Враз  вiн  рвонувся  з  мiсця,  впустивши  нiж,  i,  ледве
одягнений, з рештками сорочки на голих плечах, розштовхнув гурт селян бiля
порога i вибiг надвiр. Навiжено погнав пiд хуртовиною, мимо  стовпцiв,  що
зосталися вiд ворiт. Дядьки - за ним, але не збiжать,  не  доженуть  нiяк.
Вiн мчав у степ, по глибоких заметах, падаючи i миттю схоплюючися.
   - Доженiм, бо десь упаде i замерзне!
   - Не побачить нiхто, де впав...
   Пiдбiгав з дядьками i Мирон Данилович, вкрай захеканий; всi хотiли таки
впiймати  скаженця  -  не  дати  йому  згинути  на  снiгу.   Були   слабi;
стишувалися, вiдсапуючи, i аж хрипiли.
   Версти завiянi, вже не видно втеклого! - так забiг, що нi  догнати,  нi
примiтити. Постояли люди, облiпленi снiгом, i  назад  вернулися,  схиляючи
голови пiд хуртовиною, до того вморенi, що всилу ступали; нiхто  слова  не
вимовить.
   Бiля села, на стежцi,  рiдко  протоптанiй,  лежав  чоловiк,  виставивши
праву руку вгору; i завiя  всього  притрушу║.  Спинилися  люди,  що  пiсля
ловлення безумця тяжко дихали.
   - Вже переставився! Вже готовий,- сказав один селянин i, знявши  шапку,
перехрестився, за ним iншi. Другий з гурту додав:
   - Поперед нас потяг стежку i нас пiджида║.
   Сказав дядько так i раптом упiзнав покiйника; здивовано вигукнув:
   - Це ж Лук'ян, що голосу║ "за!" Дивiться, рука пiднята!
   Приглянулися всi i ствердили:
   - Вiн, вiн сам i нiхто другий.
   Задубiла правиця мертвого, пiднявшися високо з-пiд свiжого снiгу.
   - Значить, голосу║! - озвався першим селянин; не до  веселостi  було  i
нiхто про це слова бiльше не вимовив.
   Ледве всмiхнулись.
   -_ Прибрати б його,- заговорив дядько, що  згадав  про  стежку  на  той
свiт.
   Iншi огiрчено вiдказали:
   - Так i самi падати будемо! Духу нема. Скажем, хай пiдвода сюди прийде.
   Верталися мовчки в село; вже пiдходили близько  до  крайнiх  хат,  коли
враз - вiд степу тупiт...
   Хтось крiзь завiю поспiшав за ними. Аж здригнувся  Мирон  Данилович  iз
несподiванки, бо подумав, що то бiжить шаленець.
   - Пiдождiть, люди!- позвав хтось, наближаючись, i  поiчили  всi  зовсiм
невiдомого.
   - Пiдождiть, хочу спитати, чи з млина борошно дають. Вам  ближче,  -  я
нетутешнiй, з приселка Ситнягiв...
   - Борошно? Ждiть: як зайцi кукурiкнуть, то приходьте з двома мiшками!
   - Скорiш пiсок на цеглинi вродить.
   - У крука легше випросити...
   Дядьки, зачепленi при згадцi про млин i борошно, врiзали, що думають, i
знов занiмiли: дивляться на ситнягiвця докiливо, мовляв, здитинiв, чи що.
   - А-а! Так i досi не дають, - простакувато протяг прибулий: чолов'яга з
рiзкими i вiдхиленими рисами небритого обличчя: вiн в низькiй  шапцi  i  в
ватянцi, весь бiло обпорошений. Я чув, багато хто збира║ться завтра туди.
   - Даром збираються!
   - Хiба, що ноги позиченi.
   - З шилом по медок...
   Чолов'яга огризнувся:
   - А хоч би з шилом! Когось на млинi торкнути в  бiк,  враз  би  борошно
висипав.
   - пх торкнеш!
   - Там з гвинтiвками i лозиняками.
   - Стрiляють i в шию дають тако┐ крупчатки, що снiг ┐си...
   - Як багато збереться, мурав'┐ ведмедя женуть.
   - Е, так то ведмедя. В нього мало кiгтiв, коли мурашок сила тьменна.  А
тут же чорт, а не ведмiдь.
   Мирон Данилович плекав потайну думку: що в  грабiжникiв  треба  вирвати
свiй хлiб, та - як? Хiба збереться хмара  людей,  то  чимало  вскочить  до
млина. Всiм винести борошна i зразу ж сховати. Вiн сказав:
   - Насунути громадою, тiльки серед ночi, i можна взяти млин.
   - Серед ночi? - пита║ прибулий. - Рано вдосвiта теж можна.
   - Не знаю, чи можна, - вага║ться Мирон Данилович.
   Дядьки вiдходили, кожен на свiй куток.
   Прибулий сказав до Катранника:
   - З вами пройду через вулицю...
   На пустельному перехрестку заговорив суворо, нiби наказуючи:
   - Завтра зарання з нашого села пiдуть на млин, бо все  одно  -  смерть.
Нехай пристануть вашi. Кажiть кожному, хто певний!
   Викрикнув i пiшов пiд завiю.
   Йому дуже зрадiв Мирон  Данилович:  от  рiшучий  чоловiк!  -  якби  так
спочатку. Бо вже люди - як мухи, спромоги нема. А вранцi негаразд: почнуть
стрiляти вартовi, всiх видно. Вночi ж темрява кри║; а хто пiднiметься? - я
по картоплю йшов, i то перед свiтом.
   Хуртовина погустiшала. Снiжини пiдлiтають до вiкон  i  спиняються,  мов
шукаючи входу в житло,  але,  не  вiдкривши,  покружляють,  поколиваються,
полетять набiк i вверх, до  стрiхи.  Вiддаленiли  знов  через  незмiренний
простiр: десь на рiвнину падати i спинятися назавжди.
   Новi сипнуть; потчуть на  бiлих  верстатах,  поставлених  мiж  небом  i
землею. Множиться лiт i множиться, нiби нитi, що розсипанi, легко  рушають
численнiстю, навiть бунтуються - б'ють, як iз жмень, прямо i на сторони. I
несуть чисту завiсу, якою окривають хати.
   Ось - свiй двiр i дверi; рештки саду, схожi на примари. Мирон Данилович
пiдiйшов до могилок: обидвi свiтлi пiд димучою завiсою; впокiйнi i ненашi.
Двi iстоти взято, найрiднiшi йому, кров'ю зв'язанi: мати його  i  син,-  в
низцi скорбного життя, з минувшин i до будучини,  куди  нитка  первiсткова
пропала. Близько  домують  рiднi  -  один  крок  до  них,  але  страшна  i
найнеприступимiша в свiтi межа вiддiля║. За нею вони незбагненно далекi!..
Нi сказати ┐м слово, вiстку даючи,  нi  вiд  них  почути,-  стiна  незрима
сто┐ть, i нiхто не пройде крiзь не┐, не прогляне  з  мовою  привiтiв,  мiж
найдорожчими. I гляди, поруч двох могилок стануть новi.  Хоч  би  хоронити
було кому.
   Треба вранцi йти вiйною на млин. Бо кволо  сидiти  -  могилки  множити.
Будь отут дружина, заборонить речами i плачем; побо┐ться.  А  брат  Прокiп
сказав правду! - хижак на цепу в диявола, кидаючись, мчить i розрива║ всiх
пiдряд.
   В хату зайшов Мирон Данилович; пустка  холодна.  Пожувавши  малясникiв,
прилiг, бо - нiби кiстками розбитий.
   Вiдпочинув  i  взяв  сокиру:  зрубати  вербичку  бiля  глинища.  Робота
забарна. Дерево промерзло, а снiг слiпить слабого дроворуба.
   Пора сходити по остачу картоплi, закопану в кагатi; а от, замiсто цього
- похiд на млин. Можна i пiслязавтра вирити запас.
   Вихряться снiжинки вкруг i женуть, подiбно як думки;  все  вколо  бiди.
Чого захожани чужi стали мучити кожного, гарбаючи хлiб собi! -  вiд  всiх,
кого вимордовують. То ж наш хлiб i  самi  повиннi  взяти,  коли  з  дiтьми
гинемо.  Кому  сказати  про  млин?  Пощастить  -  дякуватимуть,  а  нi   -
прокленуть. Гляди, зостався в родинi батько: держить  при  життi  дiтей  i
жiнок; пропав вiн - сiм'я теж, себто: я вб'ю ┐х. _Нi, _пiду сам, а  другим
хай скажуть тi, що пiзнiй збiр надумали i вранцi видний - для  розстрiлiв.
Вночi пiвсонну сторожу легше обпасти i ховатися з ношею легше.  Лихо  жде,
але йти треба...
   Мирон Данилович  порубав  гiлля  i  в  сiни  вiднiс;  потiм,  пересiкши
стовбурець,  упрiгся  в  шворки  i  перетягнув  колоди.  Полежав,  болiсно
дихаючи. Зварив трохи пшоняного супу - рiдкого, аж синюватого.
   15
   Починало блiднути крайнебо; вже люди виходили з Кленоточi - ┐х  бiльше,
нiж сподiвався Мирон Данилович. "Чутка обiйшла через довiрених!" - подумав
вiн. Простували дорогою, потiм звернули в  занесений  i  неходжений  степ:
здоровiшi протоптували стежку через снiг,  який  пiд  повiвом  потеплiлого
передсвiтанку злягався, тримаючи рiвнi  слiди.  В  кожного  костурець  або
кiлок, вихоплений з недопаленого тину, i також -  мiшок  чи  торбина.  Два
дядьки, за якими ступав Катранник, почали притишений розбiр:
   - Одна смерть, хоч i смирно дихатиi
   - Це слiпi в колисках бачать...
   - Хлiб прi║ на зсипках i згнива: просто в грязi, пiд дiрявим брезентом.
   - Не цiпкiв треба, а чогось  другого,  бо  нi  прiло┐  зернини  так  не
дадуть.
   - Всi зуби виставлять. Якби нас бiльше, - сусiдськi обiцялись...
   - Будуть! Пiдняли ж нас.  Треба  швидко  впоратись:  гуртом,  як  один.
Набрати i зразу розбiгтись нарiзно.
   - А що якби з сiм'ями, з дiтьми опухлими по┐хали i  стали  в  снiг  пiд
Москвою, не вiдходили,  поки  не  оддадуть  наш  хлiб,  для  маленьких!  -
поможеться чи нi?
   -  Кому  ж.  поможеться,  коли  звелiли  наших  не  пускати  в   Росiю;
завертають! Там серця нема - камiнь пiд ребром. Сюди прислали  сво┐х:  цей
страх робити.
   - Я з жiнкою сперечався, казав: наберем борошна чи зерна i  назад.  Нас
багато, хiба всiх зловлять? Не встигнете нiчого, - перечить жiнка, - тi  з
гвинтiвками, пострiляють. А я кажу: дехто таки доб'║ться до хлiба.  Нi,  -
говорить вона, - тi такi лютi, що всiх покладуть, i ти  б  зостався  дома;
страшно менi. Вiдмовляю ┐й: одна смерть - сидимо сумирне дома чи  пробу║мо
хлiб забрати. Все повторю║ жiнка: не йшов би, не скiнчиться  добром;  якби
на початку  голоду  рушили,  взяли  б,  а  тепер  i  людей  рiдко,  -  вже
повимирали. Я ┐й вичитую: хiба можна дома сидiти, коли всi  йдуть?  Знаю,-
сказала вова з сльозами, - тiльки чу║ серце, що нiчого не буде, крiм бiди.
   Переказав суперечку селянин i замовк; сусiд докоря║:
   - I так._ досидiлись.  Не  зумiли  зразу  зiбратись,  тепер  ходiм,  бо
виморять, як комашок!
   Мiрон Данилович певен: будь жiнка дома, не пустила б сюди. Коли  ж  сам
зостався, не смi║ вiдмовити - не буде виправдання, бо нi  жiнчинi  сльози,
нi просьби дитячi не спиняли, а сидiв дома. Була б  ганьба  тяжка.  Мусить
iти: i не ради честi само┐, але з конечностi - також! От нiчого в мiстi не
здобудуть i вернуться такi голоднi i  зморенi,  що  похворiють,  тодi  без
харчiв - хто видужа║? Мерзло┐ картоплi мало, гляди,  i  ту  хтось  вигрiб.
Пiвзими, до перших бруньок треба перебути, а  вже,  крiм  решток  лузги  i
пшона в вузлику, нiчого  нема║.  Страшний  край  життя,  мов  прислон  при
безоднi, зовсiм близько. Тут же, куди всi йдуть,  ║  хлiб  -  треба  брати
його: сьогоднi, негайно, i можна продержатись...
   Мряка, що облягала снiжний простiр, почала розточуватись, як  розiрвана
намiтка на окремi невстижимi волоконця. Вони помалу вiдмирали, вiдступаючи
перед сiрою виднотою з схiдного обрiю. Небо - в сивих хмарах, повних тiнi.
   Похiд хлiборобiв роздiлився на окремi течi┐; вiд  сусiднього  села  теж
кiлька потокiв людських сунуло через снiг.  Обидвi  сторони,  зустрiвшися,
постояли трохи i повернули в напрямку до млина.
   Щодалi, все дужче роздiлялися стрiчки того спiльного руху  -  на  ряди,
ланки, гуртки. Зрештою, людська множина, зовсiм розпорошена,  темно-сiрими
постатями всiяла степ, що виднiв i ставав, проти хмар, бiлий, як  березова
кора, i рiвний, як празникова скатерть на столi: без видимого кiнця.
   Рухалися селяни через холодну просторiнь в одну сторону, однi║ю думкою,
про яку свiдчив мiшечок чи його подiб'я рiзного роду в кожного.
   Кволо починався рiдкий снiжок  i  скоро  стихав.  Надходячи  до  млина,
людський рух звужувався в переднiх низках, як хвилях, що  повиннi  навкруг
обгорнути прибережний камiнь.
   Степ, нiби рiвний, але для хiдця приберiга║ численнi горби i  пагорбки,
рiвчаки i видолинки, вимо┐ни i меншi скривленостi грунту, вкритi в снiг.
   Мирону Даниловичу  випав,  як  нарочито,  безперервний  збiр  нерiвного
мiсця, що  виснажував  серце  i  роз'ятрював  досаду.  Поки  доплуганиться
чоловiк, то борошно розберуть, якщо пощастить проскочити  в  млин.  Або  -
першi вхоплять, а пiзнiших обаранить варта, прислана на пiдмогу: вистрiля║
чи арешту║.
   Невиголоджений, вiн би  випередив  багатьох,  -  сьогоднi  ж,  охлявши,
вiдстав i мляво борса║ться в снiговиннi.
   Iз-за горбiв млина не  видно:  дряпайся  або  виходь  навскоси.  Скрiзь
слiди; тут походжено i зрито снiг i  землю  в  розшуках  городини.  Зайшла
тривога: i до кагату теж можуть добратися, хоч то - в  другу  сторону  вiд
села. Але скоро сподiванка здобути борошно знов заполонила серце. Вiдчував
селянин, що вiн iнша iстота, нiж був, виходячи з двору. Тепер нiби  повiдь
виносить в обшир, проходжений людьми. Недовiдома  досi  почутт║ва  пружина
запанувала над його намiрами, мов закон.  Якби  спитали  попереду  про  ┐┐
присутнiсть, вiн би плечима знизав з дива: про що спитали?- не зна║.  Вона
взяла собi, проти хвилювання, всi рушi┐ свiдомостi,  мов  видноти,  звiдки
обкинулося значення в довколишнiй свiт, щоб вiдати його чоловiковi, будучи
собою. Здаеться, дужча, нiж сама воля, якраз стала  на  мiсцi  не┐  i  дi║
однаково, з необхiднiстю i також з надi║ю, що тут - порятунок для  всiх  в
хатi. Страшно багато  це  означа║  для  душi,  що  замкнута  серед  глухо┐
покинутостi, i тiльки той милий острiвець зберiг радiсть: вiд бачення  при
спiльних вiкнах,  де  подiлено  також  нещастя  в  дожиданнях.  Як  гнiздо
птаховi, там схоронок для серця i майбутнiсть  його;  i  так  -  кожнiй  з
темно-сiрих постатей, що мовчки поспiшали до млина. Не здобудуть хлiба,  -
знищиться свiтло життя:  тобi  i  гуртковi  рiдних  iстот,  при  обмерзлих
дверях.
   Вибравшись на  рiвнину,  Мирон  Данилович  загледiв  на  млинi  прапор.
Червонiсть пiдсилена проти снiжного обширу,  дико  горюча,  враз  привiяла
грiшну погрозу i стала нею зростати вiдчутно, вже як хижiсть, розлючена до
того, що от метнеться вчинити бiду в цiлому життi. Миттю ж i пригасла нею,
додавши селяниновi до нетерпеливостi пекучий острах. А люди  йшли  i  йшли
безупинно. Близько млин.
   Спершу сторожа бiля брами, побачивши селян,  тiльки  трохи  ворушилася.
Ждала, з гвинтiвками навпереважки, коли ряди спиняться: бо невiдомо: чи то
- неслухняний вихiд, чи, можливо, сiльськi  керiвники  кудись  переганяють
населення через степ. Вона звиклася з неприродною i  неглуздою  владущiстю
начальства: не могла вiдразу збагнути, що супроти його волi  виник  вихiд.
Як дотямила, похопилася з надмiрною сполошенiстю збивати.
   Боючися збро┐ селян, однi вартовi зникли  за  брамнi  стовпи  i  звiдти
вiдкрили обстрiл; iншi лягли на снiг,  де  перед  ними  були  горбки:  там
пристрiлювалися в голодних, переднi ряди яких почали вже бiгти  до  млина.
Дехто наблизився так, що якби мав револьвер чи  "обрiз",  напевно  мiг  би
поцiлити прищулених вартових i проскочити в двiр. Але сторожа  з  близько┐
вiдстанi розстрiлювала безоружних пiдряд.
   Першi вiдразу  впали,  вбитi  на  мiсцi;  iншi  корчилися  i  стогнали,
конаючи,  дехто  ж,  нiби  здивований,  зупинився,  приклавши  долоню   до
прострiлу в грудях i опускався на розкришений снiг.
   Напад продовжувався з розгону: пiдбiгали новi  ряди,  в  яких,  мабуть,
рiдко хто усвiдомлював, що  сталося  -  так  раптово  вчинено  розправу  з
переднiми. Селяни поспiшали до брами, зда║ться, гнанi завi║ю,  дужчою  нiж
страх. Дiяла вiдчайнiсть громади в безвихiддi ┐┐, приречено┐ з сiм'ями  на
спiн, коли перед очима - будiвля, звiдки можна брати  свiй  хлiб:  близько
вона... кожен, хто поспiшав до брами, надiявся вбiгти туди i насипати собi
повно борошна в приготовлений мiшечок. Бо вернутися з порожнiми руками, це
- болюча загибель, як досi.
   Слiдом за переднiми, що впали,  натовпилась  така  хвиля  людська,  що,
котивши швидко, грозила затопити вартових. Вже так пiдбiгла, що пострiли з
гвинтiвок не могли ┐┐ всю покласти, - через декiлька хвилин люди, охопленi
розпачем, прорвуться в двiр.
   Але збройнi "круки", як ┐х називав брат  Прокiп,  вискочили  на  браму;
досi, прича┐вшися, стояли по обидва боки ┐┐, за огорожею. Начальник  iз-за
стовпа визирав  i  примiрявся,  коли  треба  спиняти  найгустiший  натовп.
Визначивши мить, вiн подав знак i  враз  бiгцем  винесено  ручнi  кулемети
"дегтярьови" до передбрам'я: вправо i  влiво.  Зразу  ж  застрочили  вони;
одночасно  станковий  кулемет  почав  бити  з  ворiтно┐   протулини.   Всi
хлiбороби, що туди бiгли, трапляли пiд бiчний вогонь вiд менших  кулеметiв
i прямий - вiд бiльшого. Вартовi, як охоронцi, розстрiлювали кожного,  хто
наближався з бокiв до переднiх кулеметiв.
   Мов косарi-крадiжники, поспiшаючи,  кладуть  колосся  чужо┐  ниви,  так
кулеметники стрiляниною косили ряди  селян.  Бiлу  поверхню  вкрили  собою
снопи, зваленi завчасно, в беззаконних  жнивах.  Кров'ю  змокши,  протавав
снiг, коли стогiн останнього болю пройшов крiзь безгомiння поля i наповнив
той свiтанок.
   Посудомленими пальцями дядьки, вмираючи, брали снiг i дряпали промерзлу
землю. Дехто пробував пiдвестися, щоб  вийти  з  мiсця  погибелi,  -  того
дострiлювали, i вже падав назавжди. Без милосердя косили навiть тих,  якi,
не дiйшовши близько, спинялися i стояли приголомшенi: втекти не було сили,
а лягти не здогадалися;  не  думали,  що  також  ┐х,  далеких  вiд  брами,
вбиватимуть.
   Розстрiл проходив перед очима Мирона Даниловича, як в снi - як марення,
коли вмить повиднiвся один з односельчан: кiлькома рядами  попереду  пiшов
близько до брами. Його поранено, i впустив цiпочок, тонкий  цiпочок,  яким
нiкого  не  можна  нi  вбити,  нi  скалiчити...  Впустив  i  сто┐ть,   мов
прислуха║ться: що таке? Що - коло його серця?  -  нiяк  не  зрозумi║.  Але
вiдчува║: далi вже не пiде, - трохи  вiдвернувся  вiд  млина,  блiдий,  як
снiг, на якому стояв. Кров збiга║ з .кутика  вуст.  I  бiльше,  мабуть,  з
вiдрухiв душевних, нiж з розмислу, виразив побажання сво║. Пiдвiв порожнiй
мiшечок, рiзними клаптями полатаний, що  виразно  прозначилися  -  рудi  i
темнi, - пiдвiв однi║ю рукою мiшечок i держить,  а  другою  рукою  сам  на
нього показу║ перед вартою i пiсля того вiдводить в  напрямi  села.  Хотiв
сказати: я борошна взяти мушу для тих, що там, у селi, бо мруть,  а  я  не
винен, я можу i так згинути... То для них мушу взяти: ось - у цей мiшечок,
Раптом розлiгся черговий пострiл i  селянин  упав;  один  тiльки  короткий
рвучкий рух вiдбув лiктем, i кров, як струмок джерельний,  линула  з  рота
враз; побагрила снiг i облила мiшечок, мовби показуючи  вiдповiдь:  он  що
дано тут для тебе i тво┐х дiтей! - дано в мiшечок: неси, коли пiднiмешся.
   Дальнi трохи рушали вперед, поки виразно побачили, що  там  -  розправа
над безоружними.
   Одна недострiляна ланка ближнього ряду повернулася i  побiгла  назад  з
останнiх сил, - тодi, захопленi ┐┐ рухом, почали швидко вiдходити рештки.
   Вiдступ обернувся  в  безладну  втечу;  люди  металися  по  степу,  без
перерви.
   Куля поцiлила Мирона Даниловича в бiк: пiд плече. Вiн, взявши костур  в
лiву руку, притиснув виразку - правою,  просунутою  пiд  ватник.  Поспiшив
назад i знайшов сво┐ попереднi слiди на снiгу. "Могло в серце влучити!"  -
все повторював собi, перебiгаючи через видолинки i  обминаючи  горбки.  На
западистiй дорозi кулi проминали вгорi: поки вiддалявся вiд  млина;  потiм
стали рiдшi. При  горбовинах,  пригнувшися,  Мирон  Данилович  прискорював
крок, як тiльки мiг. Через високу згортку  грунту  переповзав,  чувши  над
головою подзизкування раз у раз. Далi вiдходив глибокою  вимивиною  i  мiг
навiть спочинути.
   Спершу кров викрапувала крiзь одежу, а згодом  запеклась.  Навiть  бiль
притих, що дивувало Катранника. Тодi ж, коли вiн рiзко рухнув лiвою рукою,
- враз вкололо в м'язах коло ребер. Здогадався вiн: прострелено  наскрiзь:
куля вилетiла, i виразку можна заго┐ти без лiкаря.
   Стрiлянина вщухла. А скоро потрусив снiжок.  "Ще  б  не  збитися  i  не
наскочити на кулемет!" -  боязко  подумав  чоловiк.  Хуртовина,  зненацька
набiгши, не завiяла дуже i скоро вгамувалась.
   До  села  близько,  а  чу║  Катранник:   неспроможний   далi   ступити;
притуля║ться до стiни безверхого  сарайчика  -  вiддихати.  Закривши  очi,
побув як у снi, щоб через спочинок перемогти немiч i спинити  морок  перед
очима. Втома, нiби чад, зробила недужим i треба виповiтрити  ┐┐  з  кровi,
бо, крок пiдрiзавши, звалить на снiг. Таки пересилив ┐┐  Мирон  Данилович.
Розкрив очi, що слабували з недокрiв'я, i обернувся поглядом до степу.  По
бiлостi снiговiй  темнiли  одягами  люди:  жертви  домагання;  мов  крихти
гречаного хлiба на святковому обрусi.
   Дивився недужий - болiсно було на серцi; i нiби сам теж серед  неживих:
уже почуттями вбитий! Чи зготований до гибелi.  Тiльки  тiнь  його  iстоти
пробу║ вiдiйти вiд рудо┐ стiни,  так  трудно!  -  з  гiркими  зусиллями  в
кожному  кроцi.  Крiзь  недужiсть,  як  полон,   примарю║ться   щось   вiд
вирiшеностi, ще невiдомо┐, але вже вiдсвiчено┐ в глибинi вiдчуття.
   Всилу добився до хати; впав i, накрившися старими одежинами, заснув, як
в домовину покладений. Нi сновиддя, нi чутт║вих примар! Тiльки,  зда║ться,
неозначима i неформна струна, провiвшися в обширi, все беззвучно тремтiла:
з неспокою, що супроводив сон.
   Прокинувсь надвечiр i обторкав виразку: прошите пiдплiччя, без  широких
розривiв; кров, запiкшись на обох вiдтулинах, закрила ┐х. Одежа пристала i
треба ┐┐ вiдривати, але - боляче. Вiн скип'ятив води i, наливши  в  миску,
набира║ долонею: вiдмочу║ полотно. Згадав, що збереглася в хатi  скляночка
з решткою йоду на самому днi. Коли старший син,  босий  пiшовши  в  сарай,
наступив на дошку з цвяхом, то зразу  ж  купили  в  аптецi  йод  -  мазати
прокол. Потiм викрапували на дрiбнiшi виразки.
   Мирон Данилович вирвав пiрце з гусячого крила, що ним  колись  обмiтали
свiжоспечений хлiб чи пироги; чисто обмив, витер, намочив йодом i повiв по
вражених мiсцях: запекло гостро. Тодi перев'язався.
   Вiд малясника, запитого водою, так знудило, що вiдчув падучу кволiсть i
холодний, з льоховою вогкiстю, бiль в шлунку. Лiг i заплющив  очi.  Поклав
обидвi долонi на живiт: зогрiти його; вiдчув, як бiль  поволi  стишу║ться.
Навiть думка просвiтлiшала! - знов вiдкрила собi виразнiсть  речей.  Треба
скоро забрати картоплю з кагату, - обмислюючи справу, запада║ в сон.
   Похитуючись, вийшов на околицю ввечорi i побачив:  рiдко  хто  хоронить
мертвих.  Неспроможнi  люди.  Тiльки  в  кiлькох  видолинках  сiм'┐,  коло
покiйних, копають ями. Здоровiшi вивезли поранених  санками  -  слiди  вiд
полозочкiв, покропленi кров'ю, простяглися до села.
   На нiч вiдступили хмари з частини зоряного  неба,  i  при  його  свiтлi
чотири постатi поспiшили в степ. Коли погустiшала темрява, то супроти  не┐
замерехтiли свiчковi огники i кадильнi: мов сузiр'я, що впало  i  тремтить
бiля снiгу. Забринiв один голос - старечий, врочисто  проказуючи  речення,
часом зриваючися хрипко. Три iншi озвалися, як  супровiд  йому:  разом,  в
скорботi спiву, бiльший за всi ридання земнi, - вести вiдправу;  вiд  лиця
всiх. З благанням: помилувати грiшних рабiв. Огники переходили в один  бiк
i в другий, нiби по складених напрямках, що сполучають  зiрки  в  рисунок;
переходили через темряву  i  вели  з  собою  спiвучу  печаль,  звернену  в
невидимiсть найвищого неба, що зверх всiх свiтiв, мов свiтляна гора. Вiчно
бiлi║ вiд присутностi Отця людей i янголiв.
   Катранник слухав i не мiг вiдiйти. Зда║ться,  лежала  перед  очима,  на
весь далекий обмiр розкрита, книга з тайною  значення,  що  його  душа  не
могла обняти, читаючи з свiтучих лiтер. Але  вона  належить  до  не┐,  мов
остання власнiсть, яко┐ жовтий володар не мiг вiдiбрати, грабуючи життя.
   16
   Передсвiтанковий сутiнок. Видно вже, як люди тягнуться по снiгу,  важко
переставляючи  ноги;  дехто  лiг.  Багато  селян  просту║  вподовж  колi┐,
випередивши слабiших, що розсипанi в степу.
   Потяг спiшить мимо мертвих i мимо живих, бiльшiстю теж приречених,  хоч
намагаються вийти з морозно┐ пастки. Чи зупиниться потяг  рятувати  ┐х?  -
нi; так пароплав пiд командою злочинця промина║ нещасних, коли  борсаються
з останнiх сил серед спiненого моря, пiсля крушення.
   Один з пасажирiв,  власник  теслярсько┐  пилки  i  торби  з  струентом,
приглушено обiзвався:
   - Застукають кого в мiстi бiля ларка з хлiбом, пруть на грузовик i -  в
степ! На снiг викинуть, кiлометрiв за сорок. Добре, як хто добудеться.
   Похолонуло на серцi в Дарi┐ Олександрiвни, i вона вишепотiла до дiтей:
   - Чу║те? Глядiть же, не губiться, не вiдставайте вiд мене й на крок!
   При┐хали вдосвiта; вокзал - завiяна цегла i залiзо, серед яких  в'║ться
дим вiд паровозiв i пара; без перерви свистки, брязкiт,  галас,  стуканина
валiз на дверях i човгiт пiдошов: натовпи спiшать - нiхто нi  на  кого  не
гляне.
   Давно не була в мiстi селянка i вжахнулась, подумавши: "Женуть, байдужi
навiки!.. Для iншого - камiнь морозний; i  хто  вмре,  проминуть,  мов  не
бачили".
   Волочачи важкезнi чемодани, прiють командири з рiзнокутками на  комiрах
i також партiйцi в шкiряних пальтах. Вилискують рудi  портфелi  в  мiдяних
заклацках i нетверезi обличчя  "вiдповiдальних"  керiвникiв.  Крiзь  гамiр
часом прорiза║ дорогу, сизiючи личиною, - з налитими прожилками  на  очних
яблучках,- чи тако┐ приналежностi, що  громадяни  в  бiжучих  юрмах  рiзко
вiдхиляють напрям, як окунi вiд щуки.
   Снують службовцi в недорогих, але  страшенно  вигладжених  пальтах,  iз
смугастими шарфами  поверх  краваток,  i  в  побляклих  капелюхах.  Окремо
робiтники: худi, до запалостi, важко  ступаючи,  творять  посмальцьованими
ватниками i кепками перехiд до вигляду селян, що  товпляться,  обiдранi  i
забрудненi вiд ночування в мiських пiдворiтнях, виснаженi  вкрай,  сiрi  i
кiстякуватi, як вихiдцi з могил. Або опухлi перед смертю.  Несучи  порожнi
торбинки, вони знесилено протуляються крiзь натовпи;  лягають  на  камiнь,
вкритий сумiшкою снiгу i грязюки, ┐х пiвживi тiла всюди  навкруг  вокзалу:
долi - на бруковиках i на цементових плитах пiд стiнами, а ще бiльше  бiля
паркана. Тягнуться голоднi до  магазинних  вiтрин  i  вмирають;  нiхто  не
зверта║ уваги.
   Партiйщина високого рангу i звання, з яскравими зiрками на  кашкетах  i
грудях,  позирку║  в  виразi  кислувато-погiрдливо┐  нудьги  крiзь   шибки
легкових автомашин, що мчать пришвидшено: бо нiколи! - позирку║ на  трупи,
розсiянi по  вулицях,  i  вiдверта║ться  випасеними  обличчями.  Страшенна
зайнятiсть - треба спiшити  на  хронiчнi  засiдання  в  хмарi  тютюнiв,  i
виголошувати  без  кiнця  промови  про  будiвництво  щастя.  В   перервах,
згромадившись коло  буфетiв,  пiдряд  перехиляти  по  стопочцi  i  за┐дати
корейкою i рибцем, i  копченою,  а  "заправившись"  до  сопучо┐  одишки  i
вiдгику, знов промовляти про побудову безкласово┐ мрi┐ i  кадити  вождевi,
нiби божеству, що, мовляв, мудрiстю привело до  веселого  життя  -  народ,
себто всiх, що конають за вiкнами.
   Ще нiколи в свiтi i нiде пiд мiсяцем нiяка iстота жива  не  купалася  в
неправдi, як червона партiя: мов колосальна безрога в калабанi;  впивалася
i вимазувала боки i писок, ноги  i  вуха,  обхлюпувалася  i  в  захлинному
впо║ннi на весь свiт вивискувала свою насолоду.
   Хто ж насмiлився перечити або всовiщати, - вмить розрива║ iклами.
   Мимо  конаючих  "органiзатори"  ┐х  смертi  мчать   автами,   опустивши
брезкливу губу.
   - Бач якi! - промовила  Дарiя  Олександрiвна,  вижидаючи  з  дiтьми  на
перехрестi, коли можна перейти.
   Довго  водила  ┐х  морозними  вулицями;  стежила,  куди  прямують  iншi
голодуючi: така численнiсть, що  скрiзь  по  мiсту  темнi║  лахмiтинами  i
скупчу║ться при розподiльниках, магазинах,  ларках.  Тисячнi  черги  ждуть
вiстки  про  хлiб,  продаваний  без  карток  за  комерцiйну  цiну,  шалено
пiдгвинчену. Вiд тиску калiчаться слабiшi серед бiдолашних.
   Того дня неспроможна була Дарiя Олександрiвна дотовпитися до заповiдних
терезiв. Ждання i ждання в черзi - без  просвiтку;  на  стоптаному  снiгу.
Попереду двi жiнки розговорилися: одна - середнього вiку, свiтловолоса,  в
брунастому, надто великому для  не┐  чоловiчому  пальтi  i  в  старенькому
темно-синьому беретi; друга - рокiв п'ятдесяти п'яти, сива,  в  зношеному,
але теплому пiджаку пiскуватого вiдтiнку  i  в  хустинi,  що  колись  була
зелено-картата, а тепер вицвiла до блiдостi i слабого слiду рисок.
   Хустина оповiда║, як доводилося робити в степу i мокнути пiд  дощем  до
самих морозiв.
   Бесiдниця-берет дода║ примiтку:
   - Без дощу, коли довго нема║, то ще гiрше; все сохне.
   - Атож! Без дощу - гiрше.
   Згодившися, старша поворушила устами, нiби шепочучи беззвучно, i почала
згадувати:
   - Позаторiк робили в господарствi, -  завод  мав  його.  Як  занадилися
заводськi комсомольцi до нас: всiх обшукують, одежу на грудях роздирають i
дивляться, чи ми носимо хрестик. Риються в наших торбах i чемоданах, -  де
║ iконка, забирають вiдтiля. Кидають iконки i хрестики додолу, в хатi, або
надворi - в грязь, i затоптують тут же, при нас, щоб ми  бачили,  як  вони
знущаються, i думали,  наче  Бога  нема,  коли  за  таке  не  кара║.  Один
комсомолець зрива з мене хрестик i кричить: "Я  тебя  задушу,  гадюка,  ти
зачем етот дурман носiш!.."
   Ми всi вiд раннього ранку до пiзнього вечора працювали  на  полi.  Було
посушно, нема дощу i нема. Комсомольцi ж проголосили, що ┐м  не  треба  нi
Бога,  нi  його  дощу  -  обiйдуться  сво║ю  дорогою;  кажуть:   "Создадiм
iскуственний дождь".
   ...Всiх iз заводу гнали пiсля роботи ще  i  додатково  працювати  цiлий
вечiр на полi. А в робiтникiв i так на пiджаках сiль залягла: з  поту,  бо
душно на заводi i робота дуже важка. Зверх  того,  мусять  воду  тягати  з
канав та басейнiв або привозних бакiв  -  поливати  городину.  Скiльки  не
поливали, нiчого з того не виходило. Не бере вода. Нiякий росток з  грунту
не показу║ться, хоч води вилито - пропасть. I тiльки ще дужче  пiсля  того
сонце пече; все чисто чорнi║, i годi. Отак довго возились i мучили  народ,
роблячи свiй iскуственний дощ, - усiх до  смертi  заморили  поливанням,  а
нiчого не вирiзу║ться з землi; не зеленi║ нiде. Все чорне. I стало  видно,
як на долонях: коли намiрилися  з  ворожiстю  проти  Бога  i  хотять  щось
зробити, не вийде нiчого.
   Ось, пiсля невдачi того штучного дощу, як позакидали вже i самi  вiдра,
- з'явилась хмарка i стала  пiдходити  i  рости;  побiльшала  дуже  i  все
закрила, скiльки око бачить. Та як гуркнув грiм! -  заблискотiло  страшно,
та ще дужче грiм розлiгся, аж глушить. I такий тодi полив дощ, що всi, хто
був там, поприходили мокрiсiнькi до нитки - просто текло з них.
   Просвiтлiло пiсля дощу, i потiм зразу земля  стала  парувати  i  почало
сходити скрiзь: все зазеленiло! Врожай був: давно вже не пам'ятали такого.
Повно городини i вся велика.
   Комсомольцi - як понiмiли; нiхто вже бiльше не казав до  нас,  що  Бога
нема. Коли стрiчалися, то очi вiдводили i про  iскуственний  дощ,  замiсть
Божого, мовчали весь час, поки я там робила.  Отак  вийшло  з  заводськими
безбожниками: ┐х дощ посоромив.
   Жiнка, що в беретi, оглянулась гостро - сусiди  злиденнi,  як  i  вона;
притамувала мову до пiвшепоту:
   - I заморок ┐хнiй iскуственний i гемонський, аби вже скорiше кiнець.
   Дарiя Олександрiвна, похилившись, пита║ Андрiя:
   - Чув - про хрестики?
   - Чув.
   - Не станеш хрестики з людей зривати?
   - Нi.
   - Гляди ж: iнша кривда забудеться, а така - нi. Пам'ятай, що кажу!
   В черзi зчинився крик при штовханнi. Високобровий старикан з газетою  i
покрученим  цiпком  роздражнено  бурмотить,  нi   до   кого   зокрема   не
звертаючись, але до всiх:
   - Що, я не бачу? Поставали спереду i мiняються, -  по  чотири  рази  то
однi пiдходять, то другi; вони змовились. Мiлiцiонери теж гарнi!.. Своякiв
пропускають, а нас - назад.
   Обурю║ться старий, хоч не голосно.
   - Через них марну║ться час! - промовивши, поглибився в газету, але нiяк
не мiг нерви вгасити.
   Скаржаться сусiди:
   - Iдеш по хлiб на цiлий день, вони ж перед очима розхоплюють.
   - Наш, а нам нема.
   - Три днi тут - нi крихти не взяла.
   - Вже ноги не держать.
   - Ще й бережись, бо в яр одвезуть, - раз був там, ледве вилiз.  Хто  не
мертвий, то вб'║ться, як пада.
   Знов - тиск, нарiкання, клятьба, штовхання; як обпiненi хвилi з прибою:
кидаються i, втративши розгiн, вщухають, щоб повторно зашумiти метушнею. В
притишеностi, що настала пiсля гамору, жiнки знов розгомонiлись.
   - Ви ж самi звiдки? - пита║ хустина. - Гляжу на вас: одежа городська, а
розмова наша.
   - Недавно тут; я з села. Привiз сюди чоловiк,  бо  вже  доходила  дома:
зiллям тiльки й живилася. Врятувала дво║ дiтей, а двiйко вмерло. Та й живi
були - як трупики, опухли i з порепано┐ шкiри вода  стiкала.  Мiй  чоловiк
по┐хав роботу шукати. Чую, вже смерть менi скоро. Саме тодi вiн верта║ться
- знайшов роботу i хлiба трохи  роздобув;  при┐жджа║  нас  вихопити.  Сюди
привiз i радився з лiкарем, а той йому казав: потроху годувати, бо вмруть,
як на┐дяться на виголодженi шлунки. Нас  на  дi║тi  тримав  чоловiк  цiлий
мiсяць. Я ж давно хлiба не бачила, так зголоднiла, що аж тiпаюся вся, коли
дивлюсь на скибку, та не давав вiн на┐датись  -  трiшки  вiдрiзував  менi.
Тодi я, мучилась i думала, що вiн iз злим намiром  це  робить,  i  казала:
хочеш мене замучити. Тi, що взяли хлiб, не доконали мене з дiтьми, так вiн
хоче кiнчити. Коли видужала i стала здорова, взнала  сама,  що  вiн  добре
робив. Згадую тепер, як пiдозрiвала його, нiби хоче з свiту звести.
   - Що люди витерплять! - зiтхнула хустина.
   Попереду стояла селянка в зеленастому пальтi, мабуть,  колись  теплому,
тепер вистрiпаному i витертому, з нерiвне злеглою ватою.
   Стояла, нахиливши голову, так що темнi  пасма,  як  двокрилля  галчине,
звисали ┐й на чоло з-пiд безколiрно┐ хустки.
   - Не гнiвайтеся, почула вашу згадку! - сказала селянка. - Я з таких, як
i ви, тiльки гiрше було менi. По неправдi судила, i не в той бiк,  що  ви,
не про добре, а про лихе.
   - Чого гнiватись? Бiдою стуленi докупи. Кажiть i ви, а то все ми однi.
   - Всього не переказати. Мiй чоловiк помер, а я сюди прийшла: прибираю в
школi. Де ми жили, в тому селi чоловiк був активiстом.  Не  вийшов  сам  з
бiдних - нi, його батько належав, як  казали,  до  "бувших":  мав  багатий
двiр. Дуже добрий хазя┐н був, рiдко можна такого знайти. Син же його,  мiй
чоловiк, зробивсь активiстом, не з користi, а тому що повiрив:  так  треба
для добра трудящих. Люди  плакалися;  казали:  "До  всiх  прискiпу║ться  i
обдира... що вiн з нами робить? - нема вiд  нього  рятунку  нiкому,  стяга
послiдн║ з нас".
   Було раз так. Зустрiв вiн дiда. А треба сказати, що тодi в нас куркулiв
дiлили: одних називали "експортними"  -  для  висилки  на  Урал,  тi  були
здоровiшi; других, старих дiдiв та бабiв,  зоставляли.  Один  дiд  був  ще
крiпкий, хоч мав сiмдесят лiт; ще мiг жити. Вiн сина горбатого мав - цього
калiку теж залишили в селi, та вiн скоро виголоднiв i  пропав.  А  дiд  ще
ходить. Було це зимою; зустрiв того дiда мiй чоловiк i каже:
   "Ану, сякий-такий, скидай все!"
   Стягнув з дiда все чисто, не собi, а для колгоспу, думав, що так треба,
i старався. Вiн голого дiда пустив по снiгу. Дiд просить:
   "Кондрате Петровичу, ти ж хоч онучки на менi зостав, щоб не  босому  по
снiгу йти!" - так просить дiд.
   Чоловiк мiй на нього як закричить:
   "Ах ти ж сякий-такий! Убирайся геть, щоб я тебе не задушив!"
   Так i пiшов дiд босонiж через снiг Я тодi вiрила з чоловiком, що так  i
треба. Коли хто за╕, водив мову про мертвих вiд голоду, я  ┐м  вiдрiзувала
в'┐дливо:
   "Чеснi тепер не вмирають, то тiльки куркулi i ледарi.  Мiй  чоловiк  не
впаде - вiн працю║".
   А видно, над всiма ║ суд якийсь, по великiй правдi, i для мене  гiркий.
Хоч мав мiй чоловiк, що ┐сти в хатi, а таки i вiн упав i вмер. Я ви┐хала в
мiсто i тут врятувалася. Розказую вам, що було, i легше менi  ста║.  Сумно
дуже, коли сама, в кутку сидячи, згадую все.
   Сусiдки горюють з нею.
   - Бiдна душа! Носiть хрестик i надiйтесь  на  Бога:  скрiзь  поможе,  -
сказала сусiдка, що в карткованiй хустцi.
   - Носитиму тепер. А глядiть, кара була, бо не самi люди, також  i  скот
гинув: шкiра вiдставала i трiскалась. Пропадала тварина не знати вiд чого.
Може, тру┐ли тi, котрi були присланi в нашi села - все розвалити. Вони  ще
гiрше робили: , душу мо║му чоловiковi стру┐ли та багатьом,  як  вiн.  Його
погубили i других - через нього.
   До розповiдi про активiста Андрiй мало  прислухався,  коли  ж  перейшла
мова на розбiйникiв, - вiн нашорошив слух.
   Хустина, що з слiдами  карток,  примiтивши  зграйку  метких  пiдлiткiв,
оскаржила ┐х.
   - Тут крадуть грошi. I це привiялося вiд чужих.  Злодiйства  в  нас  не
було,  нiхто  дверей  не  замикав;  виходячи  сiм'║ю  в  поле,  поставлять
коромисло до  дверей  -  i  вже  прохожий  бачить:  нiкого  нема║  дома...
Повернувсь i пiшов геть. Думки тi║┐ не було, щоб зайти i  взяти  щось.  Як
хто вкраде курку, то десять лiт згадують; кажуть: он пiшли онуки того, хто
курку вкрав. Жили без злодi┐в; аж тепер набiгло ┐х звiдкись, не  встережеш
нiчого! - все потягнуть, ледве одхилишся на хвилинку.
   - Так  воно  ║,  -  згоджу║ться  молодша  хустка.  -  Присланi  з  хати
виганяють: на смерть. А злодi┐  цього  не  робили.  Жiнка,  що  в  беретi,
згаду║:
   - Я чула, пригуркотiв котрийсь Каганович - забира наш хлiб до зернини.
   - Он який! - сказала старша хустка.- Був колись  один,  звався  Жульга;
тодi хлiб продрозвьорсткою вимiтали  i  голод  косив.  А  той  прибився  з
Курщини, сказав: я такий; а хто вiн i що робив  попереду,  нiхто  не  знав
того. Жила вдова поодаль вiд села; вiн i пристав до не┐. Нiчого не  робив,
а все - то одно прибуду║ в садибi, то друге. Людям  видавалося  пiдозрiло,
хоч нiхто не мiг нiчого доказати; так i мовчали.  Тiльки  ж  стала  худоба
скрiзь пропадати: то конi виведено  вночi,  то  корову  зайнято  в  степу,
восени, коли ходить попаски, то воли вкрадено  з  хлiва.  I  це  -  далеко
наокруг, на якусь сотню верст; i тяглеся лихо бiля трьох лiт.
   В наших родичiв добрi конi були i лошата, ┐х замикано в  конюшнi  -  на
шину, гвинт в одвiрках ключем закручувався.
   Стали примiчати господарi, що все  хтось  нагляда║  ввечерi.  пм  сусiд
сказав:  глядiть,  бо  коло  вашого  двору  з  десяток  ┐х  вешта║ться,  -
пiдстерiгають з обротьками напоготовi.
   Двiр на роговi стояв, i собаки були, через те злодi┐ боялись шуму.
   Один з них приходив удень i попереджував: дивiться, бо хотять вашi конi
вкрасти, я чув i хто, та не знаю напевно. Ви вже бережiться, я  вам  добра
хочу.
   - Вони однаковi! - сказала сусiдка, що в беретi. - Все  нам  про  щастя
кричать; повнi вуха.
   - Однаковi, - згодилась оповiдниця. - Той злодiй хотiв на конi глянути.
Заходив i все поглядав на замок, куди заклада║ться ключ: тiльки туди очi й
косив. Як вiн пiшов, господар каже: отакий Потап!  -  i  вашим,  i  нашим,
прийшов замок обдивлятись.
   Декiлька ночей спати не могли, бо все кругом злодi┐ шастали, бували  не
раз бiля конюшнi, а не одiмкнули.
   В iнших мiсцях ┐м легко  йшло:  притягнуть  вiск  i  по  тому  брозмiру
заказують ключ i виводять конi.
   А в наших родичiв свояк був коваль; вiн придумав ще один гвинт зверху в
замку: крiзь цей гвинт нарiзка в ключi спершу повинна пройти, а  тодi  вже
можна дiстатися ключем до замка.
   Злодi┐ подряпали кругом - все пробували вiдiмкнути, а  секрету  вгадати
не змогли; так i вiдiйшли нi з  чим.  Вже  на  веснi  в  гнойовому  кагатi
знайшли нашi родичi купу обротьок: то злодi┐ покинули, вiдходячи.
   - Теперiшнi розбили б конюшню, а  вкрали!  -  сказала  молодиця,  що  в
беретi.
   - Тодi плохiшi були, - згодилась оповiдниця, - тiльки ж i  вони  швидко
бралися: кругом по селах крадiж, i нiкого  пiймати  не  можна.  Бо  далеко
вiдводили скот i спинялися в лiсi чи  iнших  скритих  мiсцях,  перестояти,
поки йдуть розшуки. Скрiзь мали сво┐х людей - через них крадене гередавали
на продаж.
   - Як i теперiшнi. Силу мають.
   - Мають, на нашi  голови,  i  нiякого  замка  нiхто  не  придума║.  Все
заберуть. Так i тодi;  обкрадали  злодi┐  скрiзь:  комори,  хлiви,  сара┐,
клунi, хати, мов чума якась, рокiв з три.
   Сусiдка, що в беретi, числячи, перебира║ на пальцях:
   - Теперiшнi - рокiв з п'ятнадцять.
   - I хтозна, чи скоро кiнчиться. Хоч би вже ┐х...
   - Аз тими що було?
   - Раз сторожi через лiс верталися додому, i  було  вже  пiзно.  В  лiсi
зустрiли двох, що гнали четвiрку волiв. Поздоровались i поспiшили далi.  А
вже як вiд'┐хали верст на дев'ять, тодi давай питатися, чого це так  пiзно
скот гонять? Де це видано, щоб у глупу нiч через густий  лiс  гнати  воли.
Вертаються i наганяють тих погоничiв з волами i розпиють:
   "Звiдки це худобу женете?"
   "Та он з того дальнього хутора".
   "А куди?"
   "На станцiю женем".
   "До кого?"
   "Знайомi нашi ви┐дуть на ярмарок".
   Довго розпитували та й побачили, що не сходиться дещо погоничiв:  нi  з
тим, чи┐ воли, нi з тим, чому власники не самi женуть, - бо сторожi  знали
тих людей. Не повiрили погоничам, забрали  ┐х  з  волами  i  доставили  на
розслiд. Виявилося: воли краденi. Головних злодi┐в схопили,  судили  ┐х  i
вислали. Вже ┐х нiхто в нас не бачив.
   - Хоч би й цих ми не побачили.
   - Колись дiждемось.
   - А що ж тi меншi?
   - пх зоставлено: таких, як Потап... Дарували йому, кажуть, хай сидить -
цей сам не шкiдливий. Недовго в нас пожив, переселився в друге село,  став
дуже пити i п'яний повiсився.
   Завiвав  снiг,  мов  заблуканий;  курiючи,  повихрився  вподовж   бiлих
тротуарiв. Коли ж на хвилину порiдшав, тодi пронизали простiр  дуже  хуткi
окремi снiжинки.  Скоро  метелиця  знов  понесла  тьмами  ┐х,  понесла  ┐х
поривами i  враз  побушувала  так  люто,  що  перетнула  всi  напрямки.  З
посвистом i шумом погнала морозну димряву проз сивi  будинки.  Втомившися,
зважила в повiвi плавкi цятки i повела ┐х  просто,  кладучи  на  заметений
брук. Потiм взялася часто сипати. Навiть змiнила хiд:  вiйнула  назад.  Та
миттю спам'яталась i знов помела в попередньому розгонi - рiвно i страшною
масою, як в обстрiлi бiлими  безважними  кулями.  Декотрi  з  них  близько
кружили, нiби чогось шукаючи; поро┐лися слiпо i втекли в  швидких  течiях,
мов посланi до мети. Люди, никнучи, затуляли обличчя.
   Стихла хуртовина раптово, як i схопилась; але вже було холоднiше.
   Знов довелося, глядiвши на хлiбний кiоск, жувати  домашнi  малясники  з
лузгою, привезенi в торбинцi.
   Багато опухлих: вiдходили вiд черги пiд паркани i опускалися на снiг  -
конати.
   Мимо поспiшають "шишки"  в  чорношкiряних  кашкетах  або  в  кольорових
картузах, яскравих, як папужки;  червонов'язi  i  вибритi  до  баклажанно┐
синьостi. Очi киплять бляклою жовчю: вилиняли вiд безсоння, проведеного  в
допитi i мученнi в'язнiв.
   Один безвиразно промовив, проносячи налитий нiс над кислими губами:
   - Працювати не хочуть. Лiзуть по хлiб.
   Цi слова вжалили душу Дарi┐  Олександрiвни,  але  вона  не  насмiлилася
сказати нiчого; тiльки в думцi вилаяла: "Хай вам так свiту бачити, як  нам
робити не хотiлось, - тiльки й зна║те жили з людей  тягти,  а  працю  ┐хню
з'┐дати, виродки! - щоб вам добра не було!"
   Настав над лiхтарями чорнющий вечiр:  без  мiсяця  i  зоряного  свiтла.
Черга зморила всiх; Дарiя Олександрiвна то закри║ очi, дрiмаючи з  дiтьми,
то прокинеться - стежити всяку бiду, що могла  напасти.  Сусiдки  в  черзi
скiнчили спогади i куняли.  Чути  одноманiтну  розмову  двох  горожан,  що
вiдступили з рядiв i, обпершись об  паркан  плечима,  набивають  папiроснi
гiльзи тютюнцем, з дрiбно┐ машинки.
   Нiби вчителi; пiд ┐х лiктями  сiрiють  книжечки,  вкладенi  в  часопис.
Капелюхи i пальта лихi, а краватки поскручувалися  дудочкою  в  штовханинi
бiля ларка. З  приятелiв  один  -  блiдий  i  великовидий  шатен;  нерiвне
пiдстриженi вуса; i звис чорний дiнурок вiд шкелець, крiзь  якi  мерехтять
бiлястi очi. Другий - тонколиций худець i горбоносий; очi карi, в скорбнiй
кротостi теплiли з-пiд вигнутих бровиськ, а губи,  нiби  в  тисячолiтньому
терпцi, прилягли  за  рудими  вусами  i  кучерявою  борiдкою  того  самого
кольору. Щось бубнiли старi горожани, возячися з куренням.
   Поруч селянка, байдужна до ┐х справи, пригорнула  дiтей,  що  тулилися,
мов пташенята; нагрiла ┐х плечики,  прикриваючи  рукавами,  наче  крилами.
Подрiмала  трохи.  Багато  хто  скраю  дожида║,  як  вона  i  два  курцi,-
обпираючись об паркан або сидячи при ньому  на  цеглi  чи  на  торбi.  Так
примостилась i Дарiя Олександрiвна з малими: бiля сирих дощок.
   Проти свого бажання мусила слухати, що жебонять пiвчутно  курцi:  якраз
коло не┐. Коли навiть стишуються до шепоту, ┐х слова чути, та  й  небагато
страху перед голодною селянкою, що мучиться з дiтьми на морозi.
   Довго розмовцi перебирали на всi ребра - i журнали, i спiлки.
   - Чи зна║ "вiн"? - розмислю║ться великовидий.
   - Зна║! Згори, вiд високого козиря пiшло до нижчого, вiд  того  -  далi
вниз, i так по драбинi з сотнею щаблiв спустилося сюди: отже,  розiгралась
п'║са, коли "хазя┐н" обiдав. Вiн квапиться,  як  ┐сть:  голову  опустив  i
слуха║ члена Цека, який аж тремтить, доповiдаючи:
   "Смертнiсть масова, вже - мiлiони..."
   В цю мить був клопiт iз дрiбною жилкою  в  одбивнiй:  "хазя┐н"  не  мiг
вiдразу перегризти; i морочився, бо влiзала мiж  двома  сусiднiми  зубами.
Витягав i ловив на гостряки, щоб скорiш перекусити. Коли ж перетнув  ┐┐  i
ковтнув кусок, - враз спорожнив стакан i косо огризнувся, обтираючи вуса:
   "Не говорiть менi про це: в нас людей  досить!"  -  I  знов  задвиготiв
виделкою i щелепами.
   - Уявляю: як обурився "вiн", що перебито смак...
   - Власне. Тверде жилка, мабуть, рiдко стрiчалася в чудовому м'ясi.
   - Ви сказали: одбивна?
   - Так. Можливо, мiцна жилка перший раз, а то б вiдклав кусок.
   - I менi тряпалось - ну, як струна з скрипки; всилу перетинав,  бо  нiж
тупий.
   -  Хотiв  "хазя┐н"  неодмiнно  перекусити:   впертiсть!   М'ясо   -   з
господарства,  що  все  достарча║  тiльки  на  його  стiл.  Лiтак   возить
свiжозарiзаних барашкiв для шашлика,  чого,  звичайно,  не  передбачено  в
"Капiталi"  Маркса,  в  роздiлi  ."Iсторична  тенденцiя   капiталiстичного
нагромадження". Мiж iншим, соратники, - не тi, що ратицi мають, а, так  би
мовити, "совождi", хiба гавлять? Iсну║ небiдний Лазар: в нього ма║ток - на
заздрiсть кожному "предводiтелю дворянства". Там постро║но комунiзм не  по
Енгельсу, а по циганському королю. Лiкери всюди: де  ┐сть,  де  спить,  де
бри║ться. В кожного подiбний едем, крiм спiльного всiм заведення для ночi,
але то - дрiбниця. Пасуться при "мечi революцi┐", i грiють казан сатанйла.
   - Плюс мiраж. Iнодi я жду: наведення через секунду зникне, як сон.  Нi!
- iсну║ далi.
   - Бо передвiщено, - сказав рудобородий,  -  передвiщено  для  воцарення
бельзебула, чи┐ служники, нiби змi┐, гризтимуть життя...
   - Змi┐? Нi, спецпотяги; один  бiга║  тiльки  вночi,  i  стережуть  його
та║мницю, але проточу║ться...
   - Яв школi теж чув. Питаю партiйцiв - бояться сказати. По  очах  видно:
знають.
   - Декотрi, вже кликанi  туди,  сказали  по  секрету  родичам,  а  тi  -
свiтовi. Бiля ларка, де продають самi кiстки вiд коров'ячих голiв разом  з
рогами, теж говорять.
   - Про цi речi скоро дверi i вiкна казатимуть.
   "...Все - вiрно: про все, що робиться, - дума║ Дарiя  Олександрiвна,  -
вiд чого ж гинем..."
   Великовидий продовжив:
   - Пригаду║ться вiрш, в якому два рядки повно виявили причину:
   Й в желтьiх окнах засмеялись,
   Что зтих бедных провели.
   Довга мовчанка; зрештою рудобородий шепотить:
   - Це найгiркiшi рядки, писанi в наш вiк.
   Глянув угору, над обриси заснiжених мiських  домикiв:  там  вирiзнялися
крiзь млу величезнi урядовi озi┐ з яскравими вiкнами.
   - Дивно, дивно! Менi видалося: звiдти зирнула мара в жовтих шибках.
   Вiн застиг, мов прислуха║ться до невiдомого вiдшуму.
   - I я нiби чув крижаний подих, коли читав вiрш, - згаду║ великовид.
   Чомусь i в Дарi┐ Олександрiвни стрепенулося серце, коли слухала:  вмить
- мов розлiгся смiх зловiсний: "Лихо буде! ; Треба стерегтись..."
   Вона гостро роздивля║ться, куди можна тiкати, он, хоч крiзь проламину в
парканi - недалеко.
   Справдi, скоро пригуркотiли  вантажнi  авта  i,  позскакувавши  з  них,
картузники ловлять i тягнуть, як скот,  всiх,  що,  судячи  з  вигляду,  -
обшарпанi i з торбами, - пустилися села. Кидають ┐х на платформи, де чека║
озбро║на варта.
   Дарiя Олександрiвна тривожилася, слухаючи старих горожан  i  пильнувала
рухiв на вулицi, - ще тiльки почався найвад, як вона крикнула до дiтей:
   - На погибель беруть! Тiкаймо!
   Потягла дiтей за руки до протулини в парканi: там хтось вiдiрвав  дошки
на паливо; пропустивши дiтей туди i сама вдершись, побiгла  з  ними  через
садок, прикиданий снiгом, i 'через двiр -  до  хвiртки  на  другу  вулицю,
рiвнобiжну до тi║┐, де черга по хлiб.
   - Тс, тихенько! - попереджу║ мати. -  Нишком!  -  бо,  глядiть,  собаки
недалеко.
   Хвiртка на крючку. Тремтячи з страху, мати вiдчинила ┐┐ i  роздивилась:
вулиця порожня; лiхтарi з адресою,  пiд  бляшаним  козирком,  свiтять  над
дверима.
   Втiкачi побiгли вiд хвiртки i завернули за рiг - подалi вiд нещасливого
мiсця,  де  розлягалися  крики  жiнок  i  дiтей,  тягнутих  i  киданих  на
тягарiвки.
   Знов зiрвався снiг, хоч не густий, але трудно було  йти,  бо  слiпив  i
забивав дух - рiзким вiтром.
   Блукали до пiвночi, поки натрапили на лiсний склад, бiля якого походжав
сторож:  нiби  мiряв  тротуар,  маючи  широкий  в'┐зд   насерединi   сво║┐
мандрiвки.  Видно,  намерзся,  сидячи  при  воротах,  якi  зоставив  трохи
прочиненi. Рiдко стрiчав перехожих - поступався перед ними з дороги.
   Заметiль, прикра пiд час вiдходу через мiсто, стала в пригодi:  запоною
окривала непритульних. Коли сторож вiддалявся до другого кiнця прогулянки,
вони, попростувавши слiдом, трохи пiдождали пiд завi║ю i  зайшли  в  двiр.
Зразу ж  вiдступили  вбiк  -  пiд  тiнь  височезно┐  купи  дощок.  Вiдтiля
обережно, переставляючи  ноги,  як  рiчковi  птицi,  перебралися  далi,  в
неосвiтлену глибину: проз гори  пиляно┐  сосни,  з  бальзамiчнiстю,  такою
мирною!
   Мати знайшла куток мiж дошками,  що,  нависаючи  в  нерiвному  виступi,
закривали вiд хуртовини. Там присiла з дiтьми; пригортала  ┐х,  сонних,  i
цiлу нiч трусилася, сидячи: то задрiма║, то  вiд  холоду  i  тривоги  знов
прокинеться. Голод допiкав - здавалося, вся  iстота  зiрвана  в  нечутному
стогонi. Треба терпiти. Брала снiг - ┐ла, щоб затамувати голод, але  мороз
почав проникати в душу; покинула снiг.
   Марилося, що переслiдувачi близько, що  невiдомо  як  бачать,  де  вона
сховала дiтей, i стежать, i коли прийдуть тодi неминуча смерть.
   Перед  свiтом,  зовсiм  знесилена  i  хвора,  вивела  дiтей  до  ворiт:
прочинено, як i ввечерi.  Виглянула  -  сторож,  притулившись  до  стовпа,
спить, - i вона з дiтьми мерщiй  подалась  на  тротуар,  присипаний  пiсля
метелицi.
   Цiлий  день  мучились,  пристаючи  до  черги  по  хлiб:   скрiзь   така
штовханина! - найслабiшi в кiнцi "хвоста"  туляться,  без  надi┐  побачити
прилавок.
   Треба вертатися до вчорашнього мiсця, а там люди  товпляться  бурхливою
навалою, позастоювавши чергу вiдрання.
   Голод став дужчий за страх. Замiсть одних, вчора схоплених на  погибель
серед занесеного степу,  з'явились  iншi:  такi  ж  обшарпанi  i  змученi,
доведенi до вiдчаю, вибух якого гаситься в знемозi. Видно,  що  сподiванки
марнi, - можна тiльки пропасти, як тисячi iнших.
   - пдьмо, дiти, додому! - сказала Дарiя Олександрiвна, ковтаючи сльзи. -
Коли вмирати, краще в нашiй хатi, не на вулицi.
   Пiшла з малими на  вокзал,  але  вхiд  зачинено:  не  впускають  селян.
Зоставайтесь ночувати пiд стiнами, де снiг протанув i  в  морозному  брудi
напливли калюжi. Та ще хуртовина  завихрила  великими  вiтровими  вузлами,
перемiшана з дощем. Пасмами сiкла.  Потiм  неслася  просто,  з  страшенною
хуткiстю. Нiде присiсти. А ждiть потяга цiлу нiч!
   Дарiя  Олександрiвна  передумала:  нiж  тут  пiд  хвижею  i  в  калюжах
катуватися, - чи не лiпше знов перебути на складi?.. Там  хоч  присiсти  з
дiтьми можна в сухому мiсцi i трохи подрiмати.
   - Нi, мо┐ пташата, ходiм до соснинок! Заснемо в затишку.
   - Там краще, мамо, краще! - згодились малi.
   Побрела з ними до складу i, як попереду, прокралася в двiр. Були змiни:
частину пиляного лiсу прибрано,  а  нового  привезено  i  скинуто  напроти
ворiт. Солома розтрушена  по  вчорашнiх  слiдах:  добра  знахiдка;  втрьох
назбирали ┐┐ досить, щоб помостити в закутку,  який,  на  щастя,  зостався
нерушений. Знов прищулились;  пожували  малясникiв  i  схилилися  на  сон,
вбираючи голови в плечi i тулячись докупи, мов пернатi в гйiздi.
   Спалося спокiйнiше, нiж вчора. Але кволiсть вiд виголодження була така,
як недуга, - вранцi ледве змогли встати з  мiсця:  здавалося,  пропадають!
Голови йшли обертом i в шлунках  холодив  i  пiк  якийсь  нудкий,  нiби  з
труйливою лихоманкою, бiль, що нищив життьову  снагу  i  мучив  душу.  Очi
ледве бачили.
   Вже сiрiло. Бездомнi, виходячи з свого притулку, бачили, що сторож коло
самого перехрестя  з  кимсь  розкурював.  Мабуть,  примiчав,  що  жiнка  з
дрiбними дiтьми ночу║, але не виказував нiчого! - ще й соломи  накидав  по
┐хнiх слiдах: нехай вiзьмуть, буде теплiше.
   Чи таки не бачив?
   Якщо бачив, то мовчав, бо звiльнить начальство, коли взна║  про  дозвiл
на ночiвлю - для селянських душ.
   Вони ж, змученi, минали чергу, де пiд смертною напастю люди,  стративши
добрий образ свiй, роздражненими юрбами гдико рвались по хлiб.
   Катранникам несила на ногах триматися. Дiти стуманiли i вже не  бачили,
куди йдуть, мов почадiли страшно. I  мати  думала  собi:  "Це  вже  смерть
дивиться!"
   Заранi прибули на вокзал. Навколо - старi i малi, чоловiчки i  жiнки  в
неуявимому лахмiттi i худi,  нiби  викопанi  з  могил.  Лежать  i  сидять,
оточивши будинок, як мурав'┐ пень, i розкидавшись по  брудному  бруковинню
та в скверику напроти, мiж обламаними  деревцями.  Морозна  земля  i  снiг
закритi людьми, що з них поволi  вiдходить  життя,  зоставляючи,  як  свiй
огненний слiд в ┐хнiх душах, нестерпну муку.
   Притьма схопився рух!  -  спершу  повiльний,  окремими  постатями  коло
стiни: вони пiдводилися i тягли кроки в  одному  напрямi,  потiм  пристали
новi, з ширшого круга.  Зiбрався  натовп  до  сарайчика,  бiля  вокзальних
майстерень: покинутого i стемнiлого. Крiзь широкi дверi, давно  вiдчиненi,
так що порога не знати пiд снiгом, - видно, як висить на  мотузку  селянин
середнього вiку; недалеко вiд ного нiг сiрi║ торба.
   Два пасажири, чисто, але невиставно вдягненi, вiдiйшли вiд самогубця до
чергового станцi┐, що стояв на перонi.
   - Повiсився чоловiк, - кажуть йому, -  там,  в  сарайчику;  щось  треба
зробити.
   Черговий мовчить, мов глухий; коли ж вони повторили звiстку, тодi стиха
┐м вiдповiв:
   - Слухайте, чого ви хочете?  Це  тут  щодня  дi║ться;  щодня  пiдбира║м
неживих. А щоночi хтось дiтей викрада║ - з тих,  що  сплять  пiд  дверима.
Навiщо викрада║? Вимовити страшно. Тут... десь ║ така... м'ясорубня, а де,
нiхто не зна║. Туди й дорослi попадають,  -  бережiться  самi!  Я  теж  не
певен, чи завтра стрiну потяг.
   Пасажири опустили голови i мовчки вiдiйшли вiд чергового.
   Яка не була зморена i затерпла Дарiя Олександрiвна, стоявши недалеко, -
┐┐ нiби огнем в серцi вдарило вiд тих слiв.
   - Не вiдступайте нi на крок вiд мене! - з  розпукою  зашепотiла  дiтям,
стискаючи ┐хнi холоднi пальчики.
   Смертно змучилася. Навiть  торбина,  хоч  порожня,  тiльки  з  рештками
малясникiв, пляшкою води i рушником, стала вагою, мов камiнь накочений.
   З машин рвалась пара i шипiла; дим тягся - розточувався клоччям:  ┐дкий
дим вiд залiзних iстот, що загадково  пересувалися  по  блискучих  лiнiях,
брязкаючи, скрегочучи, висвистуючи  в  вiдповiдь  на  сурмлення  i  помахи
прапорцями i огниками в сутiнi.
   Туга, пекуча i нелюдська, мов подув  пiдсвiття,  обкинулась  на  всьому
обширi пiвтемряви, розриванiй лiхтарями, нiби моторошними слiзьми,  що  на
всi боки розбризкують свiтучий  бiль,  протягаючи  його  в  смуги  гiркого
промiння.
   17
   Пiсля нещасливого наступу на млин Катранник занедужав i спiзнився  пiти
в добру годину по рештку картоплi.  Коли  змiг  вибратись,  побачив  свiжi
кучугури на вулицях i  по  всьому  полю.  Схопилося  мести  несамовито.  В
темрявi передсвiтанку вiн збився з дороги i всилу натрапив на кагат - вже,
як метелиця порiдшала. Поки розгрiб снiг i прокопав  мерзлий  шар  грунту,
виморився геть, задихавшись i впрiвши:  аж  дрижав.  Присiв  на  мiшок,  в
затишку вiд горба i накиданого снiгу; спочинув i просох.
   Коли  вiдкопав  бiчний  сховок  i  вигрiб  картоплю,  то  пожалiв   про
спiзнення, бо частина картоплi згнила. Однак чимало  набралося  цiло┐:  на
тиждень вистачить суп варити.
   "...Вернуться мо┐ рiднi - нагодую; i чого  ┐х  довго  нема║?"  Там,  де
сходило сонце, розливався блiдий  огонь  по  хмарних  смугах,  при  самому
обрi┐, мов сива пожежа, вiд яко┐ степ  обкидали  вiдсвiти  -  на  глибоких
заметах. Згодом ще дужче нахмарило i вранiшнiй огонь зник.
   Вертаючи вiд кагату, Мирон Данилович бачив село в тiнях, мов  погорiлий
острiв. Нi диму з його коминiв, нi голосу  домашнiх  тварин,  нi  круження
птахiв, нi гомону людського: так тихо, нiби замiсть  хаток  з'явився  збiр
трун, накритих дiрявими вiками з потемнiло┐ соломи.
   На сво┐й вулицi  Катранник  спостерiг  сани,  запряженi  парокiнно,  що
спинилися якраз бiля його садиби. Злiзли два гостi i пiдступили до  ворiт;
розглядають хату, курять, смiються, коли сам  господар  принишк  до  чужо┐
стiни, на розi, бо  впiзнав  сво┐х  злих:  Отроходiна  i  Шiкрятова.  Коло
пустки, занесено┐  цiлковито,  докурили  папiроси  i  рiзкими  жестами,  з
сумiшкою презирства i зухвалостi,  пострiльнули  пальцями  ,  недопалки  в
двiр, пiд вiкна, що залiпленi снiгом. Сiли в сани i погнали - бiла  курява
збилась вiд копит.
   "...Зрадiли як! Думають: я мертвий i нiкого нема живого з сiм'┐,  -  от
чого хотiли".
   Похмурим поглядом проводив Мирон Данилович ┐хнi сани, поки звернули  за
дальнi дворища.
   Ввiйшовши  в  хату,  вiдразу  взявся  юшку  варити,  ┐в  кусники  сиро┐
картоплi, бо нетерпеливилося  страшенно.  Вони  ж,  нiби  живi,  ходячи  в
шлунку, кололи. Але в ротi торкались, як цукерки:  слина  сама  вбирала  i
втягувала в стравохiд, даючи вiдчуття смачностi, хоч також  була  хворiсна
гiркiсть, приуявлювана за нею.
   Варив юшку i почуттями марив - не самою уявою вже i  думкою;  зда║ться,
всiм ║ством прагнув: хлiба. Випар вiд варено┐ картоплi помножував  жадобу.
Хоч би окра║ць житнiй або хоч сухар! I нiчого нема нiде. Одна можливiсть -
коло млина. Дивно! - кров i погибель вiдганяють,  рана  досi  вiдчутна,  i
зна║ думкою чоловiк: не дадуть пiдiйти до брами озбро║нi вартовi,  вб'ють;
а таки, супроти  всього,  зроджу║ться  намiр  -  знов  стати  по  хлiб  до
страшного мiсця. Надiя манить: гляди. змiнилося щось  пiсля  розстрiлiв  i
вже хлiб видаватимуть. Iншi, що дiждалися, вiзьмуть пайку i виживуть, а ти
пропав i рiднi - з тобою. Де ж вони, так довго?
   Зда║ться, покинув би юшку i зразу пiшов: так манить млин!..
   Юшка була - як "порожня". Картопля в присоленому  кип'ячi  розбiгалась.
Посьорбав само┐ води: зогрiти душу;  потiм,  смакуючи,  ┐в  картоплю.  Все
вискрiб, що понакипало на чавунцi. А сирий картопляний запас  роздiлив  i,
позав'язувавши в клуночки,  сховав  для  сiм'┐:  частину  в  пiдпiччя,  де
прикидав ганчiр'ям i хмизом, частину пiд  подушками,  а  частину  в  сара┐
закопав i зверху притрусив, як було.
   Прокидав крiзь снiг дорiжки в дворi i знесилився, - мусив зайти в хату.
Лiг i затих у соннiй знечуленостi, не схожiй на звичайний сон.  Крiзь  не┐
зоставалися близькими до почуття  -  довколишнi  речi,  як  ┐х  сприймала,
вчувавши, душа. Вернувся до звичайного стану Мирон Данилович  враз:  почув
кроки вiд ворiт i голоси за вiкнами. Але це, розбудивши  його,  вже  трохи
попереду само було в снi, хоч вiдбува║ться в зовнiшнiй дiйсностi  тепер  -
пiзнiшою хвилиною. Чудно як. Схопився вiн i пряму║  до  дверей,  коли  вже
вiдчиняються: входить дружина з дiтьми, така змарнiла! - половина  iстоти,
що вiд'┐жджала в мiсто. I дiти також вимученi,  мов  пiсля  коротко┐,  але
зло┐ недуги. Всi перемерзли; знiтилися  i  ледве  йдуть,  як  i  вiн  сам,
назустрiч.
   Притулилась йому до грудей дружина i тихо, тихо заплакала,  i  дiти  до
тата пiдходять, припадають до його лiктiв: i собi ласкаво┐ уваги ждуть.
   - Бiдна моя родина! Як я ждав вас, i що з вами сталося?
   Дружина тiльки плаче - нiчого не може сказати.
   - Тату, хто хотiв хлiба, на машинi в степ везуть, - повiдомив син.
   - Чого в степ?
   - Викидають...
   - Нащо ж так?
   - Далеко вiд мiста викидають, - поясню║ доня, - щоб не дiйшли по хлiб i
вмерли.
   - А ми втекли, - сказав син.
   - Через двiр бiгли i собак боялись, - додала доня, - бiгли довго, а мiж
дошками ночували.
   - Промучились марно: хлiба для нас нема║! - промовила дружина.
   Вона вiдразу ж лягла, в лихоманцi, дiти хоч як змученi, ходять по хатi,
заглядають на пiч, знов злазять додолу.
   Мирон Данилович заходився бiля  чавуна:  варити  картопляний  суп;  вiд
пайки, сховано┐ пiд подушкою, взяв половину.
   - Страшно було i гiрко,- оповiда║ Дарiя  Олександрiвна,-  але  хотiлося
хлiба взяти, хоч по скибцi для дiтей! Нi, не дали.
   - Цеглину дадуть, замiсть хлiба,- сказав чоловiк.- Таких  прислано,  що
рiвнi з чортами.
   - А правда: вже рiвнi.
   - ┐здять i дивляться в  двори;  як  бачать,  що  слiду  нема,  значить,
вимерла сiм'я. I вони такi веселi! Радiють, смiються, папiроски  викурюють
i вцiляють недопалками в вiкно,справжнi пекельцi.
   - Це я лежу, нехай хвора, а таки в сво┐й хатi, тут кожний куток рiдний.
I на серцi свiтлiше.
   Пили картопляну юшку з ложок.
   Дарiя Олександрiвна, присiвши на постелi, обережно трима║  миску  перед
собою,  нiби  дорогоцiннiсть.  Дiти,  хоч  хирними  примарками  вернулись,
гомонiли бiля столу, стиха зiтхали, стукали ложками,  коли  ждали  страви.
Вибирали ж ┐┐ з мисок незграбно, мов старички, а пожадливо i  так  пильно.
Кожну дрiбку вiд картоплин досмаковували. Миски були - як вимитi.
   - В мiстi все ║: не про нас! - безнадiйно сказав Мирон  Данилович.-  Ми
запрацювали, а взяли чужi.
   Дружина скоро заснула i дiти  коло  не┐.  Коли  ж  прокинулася,  раптом
спитала:
   - Чи з млина дають борошно?
   Прикра i приманлива назва вимовилася  в  хатi.  Мирон  Данилович  хотiв
розповiсти про вихiд i розстрiл; мовчав. Нащо лякати? Але  борошно  тiльки
там - за брамою.
   - Не давали. Ще раз пiду: востанн║.
   - Навiдайся!
   - I ми з тобою, тату!  I  ми  пiдемо!  -  обiзвались  дiти;  просяться,
розохоченi побачити млин, звiдки борошно дають.
   - Нi, одпочиньте, та вам i глядiти не треба, що там робиться.
   - Куди б ви пiшли, ледве ж добрели до двору. Сидiть! - звелiла мати.
   Побрiв сам. Хмари  тяжкi  i  нависли  низько,  без  просвiтiв;  сутiнок
затоплю║ снiжний степ. Але потеплiло i снiг зачав злягатись.
   Бiля млина людей - як тiней в лiску. Мурашками прилягають на  в'┐жджену
i стоптану землю, де снiг трохи  протанув.  Весь  час  пiдходять  новi,  з
Кленоточi  i  сусiднiх  сiл:  ждати.  Пiдвода  руха║ться  посеред   живого
кладовища;  ста║  коло  пухлих  мерцiв  i  погребники  кладуть  ┐х   через
полудрабки i вiдвозять до ям - ближчих, нiж попереду були виритi.
   Один з голодуючих проказав:
   - Снопи повезено, - рiвно кладуть i вапном  присиплють,  щоб  пере┐дало
зводянiлих; а зверху знов давай...
   Катранник,  мов  приском  прошитий  в  груди,  жахнувся:  "Чи  й   менi
доведеться так лягти? Бач, якi погребники!" Дивиться в сторону ям: як  там
складають "снопи"; i не хоче - всiм серцем противиться, не хоче  повiрити,
що впаде i вiн мертвий пiд вапно, в черговий ряд.
   "...Все чоловiк на щось надi║ться!" - сказав сам собi;  очi  вiд  могил
одвiв.
   Стоять селяни, втеплюючи зiр в заборонену браму або в недалекий похорон
-  мов  бачать  лихi  сновиддя.  Вже  знати:  даремно  ждуть.   Вертаються
погребники. За час, як  вiдвезено  i  вкладено  трупи  в  ямi,  -  померло
декiлька хлiборобiв серед зборища, i  тепер  ┐х  забирають.  Пiдвода,  вже
навантажена, вiдходить, а один лежачий, ледве живий, тягнеться  до  не┐  i
просить погребникiв:
   - Вiзьмiть мене! Все одно вмру.
   Вiн так просить, що один сказав йому, заспокоюючи:
   - Полеж тут, поки вернемось, тодi вiзьмем i живого - вже так тому бути!
   Той лежить i дожида║.
   Вертаються погребники по нього, а вiн - готовий; поклали на  пiдводу  i
┐дуть до iнших, що ┐х декiлька лягло бiля дороги.
   Вартовi позиркують на живi i мертвi тiнi, тримаючи гвинтiвки  впоготiв:
при самих воротах, звiдки часом виходять партiйцi з  мiшечками  i,  швидко
звантажившись на сани або вiз, мчать дорогою.
   Мирон Данилович хоч змерз, дивиться на браму,  як  приворожений:  серед
багатьох односельчан, що ┐х очi, нiби висохлi i розлущенi  плоди,  -  такi
мерхлi, - теж зверненi до сподiвано┐ вiстки з млина. Але нема ┐┐.
   Пролунав брязкiт вiддалеки;  потiм  посилився  так,  що  хлiбороби-тiнi
повернули обличчя йому назустрiч. То йшов незнайомець, певно, з  котрогось
сусiднього села:  середнiх  лiт  мужчина,  сiрувато-блiдий,  нiби  вапняна
маска, з небритими щоками i скуйовдженою головою; без шапки i  босий.  Очi
теж бiлiють, повнi недужою, мов кипучою, збудженiстю. На  ньому  розiдрана
сорочка, стемнiла вiд непрання, - самi пострiли з не┐,  що  держаться,  бо
зверху навинуто цепи: i прямо через плечi, i впоперек через груди, живiт i
крижi i до полатаних колiн, як також навхрест  по  грудях.  Облягли  його,
вкривши i звисши разом з рамтинами вiд полотна.
   Вiн не дивився на сторони, але  з  гiпнотичною  дiловитiстю  обторкував
довгастий ящик, вилiплений iз снiгу. Обережно проносив його мiж примерлими
хлiборобами, то бурмочучи сам собi в наведеннi, то пiдспiвуючи i пiдводячи
голос до врочистого тону або скоромовне читаючи щось, як вiршик.
   Мирон  Данилович  зблизька  побачив:  то  -  подобизна  труни  в  руках
божевiльного;  як  модель.  Iдучи,  чоловiк  трима║  рiч  перед  собою,  -
зда║ться, зобов'язаний комусь  ┐┐  скоро  доставити.  Перевiря║,  чи  вiко
справно пiдходить.
   Всi, хто був там, глядiли на одягнутого в залiзо i ждали, що далi буде.
   А вiн кроком зайнятого чоловiка пiдiйшов до  варти,  виставив  снiговий
гробик наперед i почав проказувати рiвно, якречення до подарунку:
   Заразар - заказар
   наварив цепiв,
   празник пошив,
   на костi надiв,
   рудою запив,
   ой-ой-о-о-й!
   Заразар - заказар,
   кому на, кому нi,
   кому труна, кому снiг
   ой-ой-ой!

   Вартовi  i  ┐х  начальство,  що  виступили  слухати  причинного,  вмить
обтемнiли на лицях i схопились бити його  лозинами,  спершу  по  плечах  i
спинi, вiд чого залiзо задзвенiло, а потiм по головi. Але вiн тримав  свiй
гробик i, розкривши, просив:
   - Сюди всипте! Борошна: для дiток...
   Декiлька гвинтiвочникiв кинулись на нього i потягли в двiр, пiдохочуючи
прикладами, - так його, дзвенющого з побиття, шарпко потягнено  в  двiр  i
вштовхнуто в якiсь дальнi дверi, що наполовину входили пiд грунт.
   - Просвiтив орду! - озвавсь один з кволих, що прилягли на снiг.

   Вiдходив додому Катранник, i  тривога  тiнила,  болiсна  i  чорна,  мов
пiвнiчна туча, з яко┐ невидимi вiстря пронизували душу, мучачи погрозою.
   Нiчого не придума║ш. Пропадай - i годi!.. Бiля крайнiх  хат,  звернувши
круто, пiшов навпростець по вузькому слiду. Сутенiло. Бiля глиняно┐ стiни,
що  одна  зосталась  вiд  житла,  побачив  кiнський  маслак,  весь  кругом
обгризений гладко, як кремiнь, - хтось iшов i кинув.
   Дивився на кiстку Мирон  Данилович  i  тодi,  через  невиразний  вiдрух
душевний, проблиснув здогад - з  вiдрадою  i  також  непевнiстю.  Поспiшив
селянин додому: мерщiй збиратися в дорогу; здобич, про яку  згадав,  могла
врятувати сiм'ю, або хоч позбавити тепер вiд найлютiшо┐ муки.
   Жiнка дивиться, чого вiн метушливий.
   - Як там було?
   - Жди ┐хнього добра! -  вiдказу║  Мирон  Данилович,  беручи  лопатку  i
сокиру. - Мiлiцiя помага║ партiйному тягти борошно, а кругом  хлiборобська
кров лягла. Я пригадав: коня закопано в мерзлоту.
   - Скiльки всiх бiду║, i щоб нiхто не вигрiб?
   - Може, нi.
   - Скрiзь риються.
   - Це за колгоспним, де рiдко ходять.
   - Ну, спробуй! А щось не дуже вiриться.
   Вiн пiшов на нiч у степ, обминаючи колгоспний двiр; страчував напрям  i
довго  топтався  серед  снiжних  могилок:  оглядав,  чи  схожi  на  кагат.
Розгрiбав звичайнi кучугури або рив грунтовi зморшки. Опiвночi натрапив на
загребу.  Почав  бити  лопатою  мерзлу  землю,  i  -  видно:   тут   хтось
докопувався. Середина порожня.
   Мирон Данилович  витер  пiт.  Жах  обгорнув,  коли  остання  сподiванка
розвiялась. Вiн сiв, болiсно горюючи; до того болiсно,  що  враз  зiрвався
вiд нестерпного почуття, - ходить по кагату. Мiг  кинутися  миттю:  бiгти!
Свiт за очi - бiгти! - вiд мiсця, де так тяжко скривджений.
   Коли ж притих  i  став  далi  рити,  то  частини  коня  виступили,  мов
скам'янiлi, що аж гримлять: ось, переднi ноги з пiвгрудиною i головою, а в
другому кутку - заднi ноги, з клубами!  I  решткою  -  круп.  Радiв  копач
нестримно, як попереду горював; конини чимало, на тижнi вистачить. Ро┐ться
здогад про когось: "Iз санчатами приходив, вирубував великi шматки, гляди,
заслабнув та потiм i кiнець".
   Сiкши переднi ноги конячi i грудиння, Мирон Данилович вiддiлив  грубiшi
костi на другий раз; кращi шматки в мiшок  склав,  а  останок  загрiб  пiд
землю i снiг. Вiдходив поволi i  часто  спинявся.  Поки  добрiв  до  сво┐х
ворiт, почало сiрiти. I пiтний був, i промерзлий. "Як собака набiгався!  -
означив собi, йдучи попiд вiкнами. - Прощастило проскочити крадькома, а то
б вiдняли". В хату ввiйшов веселий.
   - Конятина з закритого розподiльника!  -  сказав  дружинi.  -  На  бiлi
карточки дають.
   Вона аж руками сплеснула, заглянувши в мiшок:
   - Багато як! Тiльки це - на чорнi карточки. Огляда║ здобуток:
   - Добре м'ясо; не порчене, бо зразу промерзло. Грiти будем.
   Вiн  мав  сили  нарубати  хмизу,  коли  ж  лiг  -  миттю  заснув.  Дiти
роздивляються на м'ясо.
   - Боятимуся ┐сти! - повiдомила Оленка.
   - М'ясо, як м'ясо, - озвалась мати. - Рокiв понад десять тому  в  мiстi
всi ┐ли. Були тодi консерви з нього: смачнi. А скоро зникли.
   - Куди зникли?-пита║ Андрiй.
   - Десь по┐дено. I втишився голод, з-iншого м'яса консерви кращi.
   - Воно син║, - означила Оленка; простягнула  пальцi,  |щоб  торкнутися,
але передумала.
   - I не син║, а сизе: приглянься! - заперечив брат.
   Надивилися дiти i вiдiйшли.
   Дарiя Олександрiвна забула дотеперiшнiй розпач; бачила, що можна  всi║ю
родиною вiдживитися - вiдступити вiд  краю  прiрви,  бiля  яко┐  тремтiли.
Зваривши суп з кониною i картоплею звелiла дiтям:
   - Тата будiть - снiдати!
   Вони тормосять i кличуть сонного Мирона Даниловича:
   - Тату! Коня будем ┐сти.
   Посiдали за стiл. Спершу дивною видалася ┐м пожива: упкувата  i  важка.
"Як земля, такий смак", - визначив батько i промовчав. До того голоднi всi
були, що скоро перемогли нехiть i вiдсмак, ┐ли радо.
   - Як вам? - пита║ мати.
   - Добрий суп, мамо, добрий! - вiдказують малi.
   Не торкнули нi крихти з  печива;  але  на  вогких  тарiлках  нiчого  не
зоставили. Мати боялася давати ┐м знов: ще занедужають...
   Мирон Данилович вiдчував: шлунок повний  гарячо┐  страви,  i  вiд  того
при║мно, але по всьому тiлу була, як i ранiше, жадоба; здавалося,  кричала
в кожному нервi, вимагаючи знов ┐сти. I змора - мов недуга.
   - Ляжу я, - сказав вiн, - бо так знесиливсь.
   Обмiрковував, лiгши: як перетягти останок здобичi i як схоронити м'ясо,
чи з самою сiллю в дiжцi, чи також перекласти кригою.
   Вибрався в степ через день, теж на нiч, в рiдкому мороцi. Санки  легкi,
сили ж окрiпли. Аж  здригнувся,  побачивши  чоловiка.  Вертати?  Нi!  Взяв
лопатку, що була прив'язана при мiшку з сокирою: так  озбро┐вся.  Зблизька
впiзнав невiдомого - i нiяково стало. То хилив  старенький  односельчанин,
Пилип Гiльчак, слабий i тихий; санки волiк.
   - А добривечiр i вам! - вiдгукнувся Гiльчак, став i покiрно дожида║, чи
з смертною напастю пiдходить стрiчний, чи в мирi.
   - Куди, дядьку?
   - Признаться, по мерзлу конину. Однi брали, та  пiзно  було  ┐м  -  уже
хворiли, i лягли  з  половини.  Котрi  вижили,  геть  вибралися;  сказали:
вiзьмiть решту, там i там. Менi трiшки. Я старий, i в хатi мало хто диха║.
   - Я теж по конину. Подiлимося! - запевнив Катранник.
   - Вам дорогу перебiгаю?
   - Що там! Вистачить...
   Гiльчак - тонкий i згорблений; борiдка нiби стiкав, рiдка;  крiзь  не┐,
при снiговому вiдсвiтi в сутiнях, видко горло  i  щелепи;  мабуть,  хворий
чоловiк, так висох.
   - Подiлимось! - твердить Катранник - як хтось не вiрив.
   - Сьогоднiшнього слiду не було. Менi казав шуряк про конину; колгоспник
вiн, м'яса не ┐сть, бо всерединi болячку ма║, через яку не можна. Тi, що з
ним одтягали коня, бач, i здоровiшi були, i харчiв брали, нi!  -  померли.
Багато таких: без причини доходять. Гибель  кругом:  всiх  зачiпа.  А  нам
небагато треба,  бо  в  хатi  нас  дво║  старих  та  донечка;  другi  дiти
переставилися, шестеро ж було. Загледiв вас i думаю: по мерзлятину  дужчий
чоловiк спiшить, прожене хирного, тодi в хатi всiм край...
   - Що ви? Бог з вами! - скрикнув  Катранник.  -  Менi  б  кiстка  конева
поперек горла застрягла. Подiлимось!
   Пiдступивши  до  загребища,  вiдгорнули  снiг  i   вiдкопали   мерзлоту
грунтову. Здобули конячi рештки i подiлили - на  чотири  душi  i  на  три.
Кiнську голову, без ши┐, Катранник поклав старому на додачу.
   Поприв'язували мiшки до санок i потягли до села.
   Гiльчак, дарма що старий i слабосилий, вiз непогано. Очi йому свiтилися
з лихоманковим поблиском при зусиллях, що, пiсля вичерпаностi,  приходять,
як горiння - з самих нервiв  або  з  та║много  запасу  спромоги  в  ║ствi,
втримуваного аж до пропащо┐ години, щоб порятувати.
   Але того палання не вiдчував Катранник, хоч теж був неможений.

   Кониною прохарчувалися в лютiй смузi зими. Рiдко з зрiт  виходив  Мирон
Данилович бо, промерзаючи, надто висилювався  в  марних  мандрiвках.  Дома
був, нехай одномавiтний i прикрий, а поживний харч: коли розмiрити  скупо,
тижнями можна лишатись на поверхнi життя, далi вiд возi┐в при пiдводi,  що
пригрiбають так мiлко! - здичавiлi собаки гризтимуть ноги покiйних.
   Тяжко i в хатi; душа порива║ться  знайти  серед  безнадiй|ностi  якийсь
просвiт i живлющий здобуток для дня -  хоч  кусник  хлiба,  хоч  пригоршню
борошна. Споживаючи конину, всi чомусь нидiють i занепадають.
   Одного разу, крiзь рiдкий снiговiй, Мирон Данилович переходив  вулицею;
натужно  переставляв  ноги  в  глибокому  снiгу,  що,  стверднувши  корою,
кришився з лускотом i провалювався.
   По обидва  боки  пустельнi  двори;  в  декотрих  мертвяки  лежать  коло
заметеного порога - нiкого нема, хто мiг би ховати, в кучугурi, коли не  в
землi. Садиби обернулися в пустощi: нi людсько┐ постатi живо┐,  нi  голосу
зимово┐ пташини, нi навiть будки собачо┐, не то що гавкоту, -  нiде  нема.
Нi сарайчикiв, нi курникiв i хлiвiв, клунь i  комор!  -  все  розiбране  i
спалене.  Тини  позникали.  Стрiхи,  i  тi  обiдранi.  Багато  хат  зовсiм
безверхих; родекуди бiлiють бантини  i  крокви  ┐хнi  в  снiгу,  як  ребра
кiстякiв. Позрубувано сади i пеньки викорчувано, або ┐х присипав снiговiй.
Нема диму ад коминами, i стiни  скрiзь  аж  чорнi;  в  вiкнах  здебiльшого
замiсть шибок темнiють жмути  ганчiр'я.  Серед  снiжного  обширу  стирчать
ру┐ни, мов пiсля чуми i пожежi, що пройшли нероздiльно через село, а слiди
притрусила зима.
   Мирон Данилович пiдiйшов до одного вiкна i заглянув, притуливши  долоню
поруч обличчя, щоб затiнити вiдблиск вiд скла. Всерединi - самi неживi: на
полу i долi; одна дитина  бiля  пiдпiччя,  а  друга,  трохи  бiльша,  бiля
порога. Мабуть, хотiла пiти, куди очi дивляться, i зосталась тут навiки.
   Моторошно стало. Сiялися дрiбнi снiжинки, мов ткавши пiвпрозорий  саван
над чорновiконними гробницями. На цiрлий  небозвiд  розгорнули  його  -  в
тишi, що болючiша вiд кожно┐ скорбi i ридання.
   Мирон Данилович  звернув  до  середини  села.  Вiн  нiби  прокинувся  з
страшного сну, що сковував його думки. Зда║ться, ближчав i власний  вiдхiд
звiдси. Тiльки запитання тривожило: де люди? Живi, знанi. Певно,  втраченi
тепер. Вiн попрямував до хати пiчника - там пустка, як  всюди.  Збереглися
двi величезнi тополi, твердi, нiби мiднi; поки що нiхто  не  врубав.  Коло
них -  сховок:  тайною  доброю  оповитий  пiд  бiлими  заметами.  Хоронить
найдорожчу коштовнiсть на свiтi. Покладено ┐┐ в чистому грунтi:  чашу,  що
була вмiстилищем огню i свiтла небесного; i в нiй знов з'являться  вони  в
свiй час!.. Тодi зiйде чаша з глибини, крiзь поверхню морозно┐  смертi,  в
новий досвiт; вiдновляться дари Христовi: для всiх, що грiшнi i  не  мають
виправдання, крiм молитви.
   Прошепотiв селянин: "Вiдпусти, Боже, злочинства мо┐!" -  i  пiшов  проз
сусiднi хатки.
   Бачивши i там ру┐ну, вiн звернув до середини села: глянути на двори, що
вдержалися  в  напiвгосподарному  станi.  Через  одну   садибу   переходив
активiст, член партi┐, який часто старався в "кампанiях" i  порядкував  на
"революцiйних празниках", замiсто церковйих. Звали  його:  Безрiдний,  хоч
мав родичiв. Поряд нього жив другий активiст - не був дiяльним, як перший,
i пiдбiгав при ньому, нiби мiсяць при землi.
   Безрiдний мав дiйну корову; тримав ┐┐ в хлiвцi, притуленому до причiлка
хати.
   "...Що ┐м голод? - з ображенiстю дума║ селянин. - Вони з колгоспу теплу
страву беруть, вiднявши  вiд  сирiтських  ротiв,  i  борошно,  i  городину
всяку".
   Видно, як перший  активiст,  в  сизастому  френчi  i  темному  картузi,
здоровий з вигляду, перебира║ться городами до  сусiда,  а  той,  накинувши
жовтавий полушубок на  плечi,  дожида║  коло  сво┐х  дверей,  вже  схудлий
чомусь. Просту║ через снiг до нього Безрiдний ходою  чоловiка,  що  зберiг
силу i зна║ про не┐. Iде, iде i вже до приятеля  близько  йому.  Але  враз
пада║ i не може пiднятися. Пробу║ з  останнього  зусилля  -  не  встане!..
шарпнувся ще раз i затих: непорушний.
   Пiдбiг до нього сусiд i нахилився, взяв за руку; обзива║ться до нього -
марно!  Жiнка  сусiдова  пiдiйшла  i  поглядiла  в   обличчя   Безрiдному;
перехрестилась вона, а ┐┐ чоловiк зняв шапку.
   "...Вiд чого? - диву║ться, стоячи, як укопаний, Мирон  Данилович.  -  I
харчi ║ в чоловiка, i здоров'я, а глянь, помер; мабуть, справдi вiд  того,
що кругом гинуть: так i сказав Гiльчак. Або та║мно труту розсипано, скрiзь
i для всiх".
   Смутно роздумуючи, свiдок вiдходить, супроти снiжин в гострому вiтерцi,
що почали вихритись.
   На площi бiля сiльради метушаться здоровi i тепло вдягнутi "керiвники",
- глянув на них селянин i зразу повернув назад; збирав свою думку:  "...Це
║сть, як кажуть вони, червоний свiт з кришкою! -  народ  хребти  склада  в
землю, вони ж, ситющi, зверху клеять накази: по Ленiну стiжок вивершивсь".
   Вiд середини села, де розмiщенi центри, радянськi i партiйнi,  i  також
квартири осiб, присланих згори, несло спокусливим димком вiд ┐стiвного, що
готувалося в печах. Вiтер докидав той димок через брунатнi дерева  i  рудi
кущi за ворiтьми.
   Гризота впеклася на серцi: "Перебути з мiсяць або до кiнця  морозiв,  i
що далi?.. Новий врожай далеко, а то б хоч колосок сирий  пiдживив;  до┐мо
конину, тодi - край".
   Швидкi снiжини торкали його плечi, нiби пiдганяючи.  Непомiтно  збилися
рясною густотою, з не┐ ж завихрили, пiсля чого метнулися в рiзнi сторони i
помчали  кiлькома  великими  течiями.  Закурiли   враз!   -   мов   хвилею
вселенською,  в  непрозорiй   бiлостi,   закрили   небозвiд.   Близько   ж
незчисленнiсть ┐хню, пiд страшною тiнню, несло  в  пливкiй  рiвновазi,  як
iскри в сузiр'ях, а потiм кинуло в один i другий бiк i стало творити  ряди
бiлих вирiв - тисячi тисяч ┐х, обертаючи на кожному кроцi i сиплячи в душу
селяниновi.
   18
   Означуваний сонцем, проминув кiнець зими; з  нетерпцем  вигляда║  сiм'я
Катранникiв крiзь шибки: на бiлу запону,  простелену  всюди.  Таки  почала
западати,  марнiти,  братися  подзьобинами,  нiби   вiд   теплого   птаха.
Прочорнiли плями крiзь не┐.
   Мирон Данилович ледве ходить; i дружина схуднула, стала з лиця темнiша,
нiж вiд весiннього обпалу колись, - як попiл.
   Дiти снували сонними тiнями вiд  холодно┐  печi  до  вiкон,  звiдти  до
дверей, i знов до печi, або лежали, схожi на  пошесних.  Дивно  примовкли.
Нишком терплять, занепавши; мов сухi галузки, руки  в  них.  Пiдстаркуватi
стали дiти i поважнi. Не всмiхнуться. Тiльки очима свiтять так скорботно i
так чудно, нiби до цього свiту  не  приналежнi.  Не  скаржаться  на  муку.
Тiльки часто лягають, - животик ┐м роздутий  i  болить,  то  вони  лягають
ницьма, обличчям до подушечок, пiдiбгавши колiна пiд  груди  i  накрившись
ряднами. Оленка на печi, Андрiйко на полу, в куточку. Коли ж ляжуть рiвно,
знов корчаться i перевертаються часто; дихати трудно.
   Що не попадуть, все до зубiв - гризти: чи скалку з кiнсько┐ кiстки,  чи
навiть клаптик паперу вiд коробки, на якому слiд ячмiнно┐  кави  зберiгся;
нюхають облизують i жують, бо любий сам запах i смак.
   Мати здоровiша, нiж тато: в нього ноги опухли i  вкрилися  виразками  -
звiдти сочиться брунатна  рiдина,  як  гно┐вка.  Вiн  пообмотував  ноги  i
обкрутив мотузками; зверху напустив холошi.
   Коли трохи потеплiло, зiбрався на здобич.
   - I я з вами! - покликав син.
   - Нi, простудитися можна. Потерпиi
   - Не час виходити, - дода║ мати, - i черевики ворванi.
   Синок мовчить.  А  доня  навiть  не  пита║,  тiльки  мерехтить  з  печi
величезними очима. Часом дiста║ свiй зошит: учитись; але наука нiяк не йде
в недужу голiвку. Зошит верта║ться знов на  комин,  куди  покладено  також
братiв, скарбик, iз склом, що збирало бризку вiд сонця.
   Мирон  Данилович,  ставши  за  ворота,  вага║ться  -  чи  йти  коротшою
стороною, мимо кладовища.
   - Ат! - рiша║ вiн. - Чи не однаково? Там будемо всi; нiхто не обмине.
   Пiдходячи ближче, не хотiв глядiти на похованих - очi самi звернулися.
   Снiг швидко танув;  скрiзь  мертвi,  недавно  покладенi:  в  западинах,
зверху, а то й на рiвному мiсцi. Тi, що присипанi, проступали з землi;  то
голови ┐х вивiльненi, то лiктi, то стопи дроти денного свiтла,  скрiзь  по
кладовищу. Такий лан, що Катранниковi, коли дивився,  чорна  немiч  зайшла
пiд грудьми, вiн вiдвiв погляд.
   Поверта║ вiн до рiдного поля - глянути,  як  визволя║ться  з  мертвоти.
Галузочка, вiдломлена вiд куща, обмокла важкими краплями: з снiгу, що  був
примерз, а сьогоднi розтанув. Трiшки розм'якла кора i злегка подала пахощ,
коди ж на зуби взяти ┐┐, розточу║ться терпкою гiркiстю - бадьорить  нерви.
Будить на серцi втiху, дуже недовгу, бо нема║ просвiтку хлiборобовi.
   Чого хотять ру┐нники, що вдерлися з назвою будiвникiв свiтла?.. Самi  ж
- приблуди, найнятi мучити.
   I ти, хлiбороб вiд старих предкiв, мусиш гинути з  родиною,  бо  кувачi
грiха звелiли кожному виконавцевi сво║му: "Вбий душi!" А так мало ти хотiв
- дрiбного мiсця пiд небом; трудячись на клинчику землi" кормити  дiтей  i
одягати. Глянув  селянин,  -  струмки  сплескують,  жваво  дзюркочучи;  ┐м
висвiчують, спрямовуються на схилi до байраку, в шумкий потiк.
   Над глибочиною рiдкi дерева рудiють. Кружма блукають граки  над  ┐хнiми
верховiттями i ховаються, з каркотливими скаргами, в затiнену далечiнь.
   Стежив хлiбороб, як пробуджу║ться  земля  -  в  свiтлостi,  бранiй  вiд
сонця, мирного i ласкавого. Чи суджено прийти до нив, коли паруватимуть?
   Не чу║ серцем, чи це здiйсниться. Вiн хворий став; i земля - не своя; i
посiвного нема║. Клапоть лишився на згiр'┐, коло садка,  -  теж  заберуть,
рано чи пiзно.
   Викрякують гайворони, кружачи i шукаючи корму на чорноземi, де  селянин
не ма║ собi нi рiски.
   Забарно вiдходить вiн! Вiд степового повiтря роз'ятрилася в ║ствi  дика
несить, що, мов  незримими  кiгтями,  пронизувала,  в  пекучому  вiдчуттi.
Лихоманила нерви i тьмарила  свiдомiсть.  В  розпалi  мучення  зневолювала
кудись  рухатися  наослiп,  без  глузду  i  стриму;  дражнила  злiсно,  як
пораненого вовка, найменшою дрiбницею: ось,  мертвою  бур'яниною,  об  яку
затнувся чобiт, i також бризками, що вiд не┐ сипнули на руку.

   - Що там: ║ живi люди? - пита║ жiнка.
   - Крукiв бiльше.
   - пх можна впiймати? -  цiкавиться  син,  глядячи  пильно,  непорушними
очима.
   Батько став: його раптова думка вразила.
   - Можна, а навiщо?
   - Так...
   Можна; тiльки ┐х не ┐дять-смердючi. Хiба спробувати?
   Вiн молотком розбив кiнський маслак, поклавши на дривiтню.  Обсмоктував
кусники i обгризав. Дiти ж вiдмовилися. Хоч  не  була  доня  хоровита,  як
покiйний первiсток, коли доходив, а все ж мала в розширених очах вираз, що
лякав батька: нiби остання прикмета, дитячий погляд - поза довколишнiстго.
Блаженненька доня! - терпить сумирне. Навiть пробу║  всмiхнутись,  але  не
може; такими i зостаються риси обличчя,  як  застигли  в  виразi  болiсно┐
зосередженостi. Безгомiння в хатi.
   Бiльше iз звички, нiж необхiдностi,  Дарiя  Олександрiвна  ходить  коло
печi i мисника. Конини мало: на тиждень-другий,  найскупiшими  пайками.  А
далi? Обличчя не вiдзначу║ в собi жодного настрою, крiм гiрко┐  понуростi,
що вкорiнилася в iстотi, нiби нова вдача. З  терпеливiстю,  дивною  самiй,
господиня зносить голбднi болi. Дивлячись на не┐,  Мирон  Данилович  бува║
вражений: така сила противлення недузi i зморi, особливо виголодженню -  в
жiнки, нiби слабiшо┐; коли ж руха║ться так вiльно! - витривалiша, нiж вiн.
Йому голова обплива║ кружма,  з  нападами  потемнення  в  очах;  ноги,  як
колоди, в темно-рудих гнiйничках. Ось тепер: постукав молотком об маслак i
задихався.
   Обмивши руки, до вiкна  пiдходить;  зда║ться,  душа  вражена  вся,  мов
обдертий чорноклен, i перенесена в круг без сталих байдужих речей, замiсть
яких тепер iншi, хоч подiбнi. Торкають гостро i чiпляються  до  нервiв.  З
беззвучним гамором надходячи звiдусiль, пронизують i  наповнюють  страшним
неспоко║м - його! - хто жив  завжди  в  тихостi  серця.  Зробився  ж,  мов
собака. Дрiбнички ранять. Вiн часом ладен був розридатися з ображеностi  i
набiглого болю. Що говорилося i дiялося, враз побiльшувало свiй вигляд,  з
мукою обпалюючи його свiдомiсть i збуджуючи нерви до заперечення,  нiби  в
вiдчайному викриковi на кожну окрему вразу i на всi: щоб  позбутися  ┐х  i
вiдсторонити якийсь невiдступний намiр.
   Також для рятунку вiд них душа вимарю║ собi на  допомогу,  з  хвилюючою
видивнiстю, багато вражень в незвичайну повторнiсть ┐х. Чутт║вими зривами,
пекучими,  як  вiд  приску,  заповню║  iснування,  сама  зв'язуючи  власну
особистiсть в навiсному полонi.
   Що рiвноважилося в  переживаннях  -  розбито  на  окремостi,  як  хворi
пiвтiнi, що стали  мучити  серед  безвихiдностi.  Чужою  стала  i  немилою
довколишнiсть: нiби з глухими глибинами, що, крiзь замкнутiсть, обвiянi  в
злий подих i небезпеку. Все вiдiйшло вiд коренiв, як  i  сама  душа:  нiби
хита║ться,  не  маючи  вже  рiдного  при║днання  в  iснуючому.   Страшенно
звузились уявимi простори видимостi, мов завалля якесь,  де  треба  знайти
хоч кусник поживностi i вгасити лютий  зойк  -  не  з  звукiв  зойк,  а  з
почуттiв! - той, що терза║, як розпечене  i  разом  жахливо  чорне  вiстря
крючка, вгородженого в ║ство, але невидного. В'┐вся i створив недугу. Нема
спромоги проти не┐ i нiчого нема, що могло б звiльнити.
   "Як менi втишити себе?" - вiдчаю║ться Мирон Данилович.
   Вiн побачив дим над сво┐м двором, довiяний з горбовини, що над  рiчкою,
i чомусь розсердився, як на злу прояву: дуже розсердився i в думцi  вилаяв
того, хто десь розводить багаття.
   Вернувся в хату i вiд змори прилiг; хотiв забутися в  дрiмотi.  Мучений
безпораднiстю, терпiв, як на кутнi перед мордуванням, закривши очi.
   Здавалося:  надходить  погибель.  Довго  лежав,  кволий,  мов  травина,
зрештою, дрiмота перемогла. Враження ж вiд близького диму i далi непоко┐ть
якусь нiби замiстосвiдомiсть, бережену в снi - без реально┐  самозвiтностi
денного "я" в його свiтлi. I дражливий неспокiй таки збудив.
   Мирон Данилович, пiдвiвшися, посьорбав юшки  з  сизуватими  волоконцями
конини, аж причорнiлими, що розкипiлись i плавали в мисцi.
   Хотiв вийти: розвiдати про дим, а несила! - чув, що недужий; знов лiг i
потопився в сонну непам'ять.

   Аж другого дня вирушив Катранник на обходи.
   - Я хочу з вами, тату! - припав Андрiй, - Вiзьмiть мене!
   - Мокро надворi.
   - Тату, я - з вами!..
   Жаль стало: нудиться синок i нидi║.  Взяв  його.  Пiшли  до  надрiчного
горбовиння з глинищами; ген там, на  схилi,  пiдводиться  дим  -  ┐дкий  i
темний, вiд землянки. Кругом бур'яни, що видержали мороз i  завiю,  i  ось
тепер, пiд кiнець зими, в розтепель, нi впадуть, нi похиляться;  стирчать,
як рудi списи i стрiли.
   - Чого дим, тату, страшний? - пита║ син.
   - Скрiзь дим страшний тепер, скрiзь.
   Вiдповiвши хлопцевi, Мирон Данилович  вiдчув:  справдi,  страх  напада║
через той дим, що вiдучора непоко┐ть.
   - Нi, тату, цей дим - як смерть!..
   - Що ти вигадав собi? Перестань!
   На пустошi син помiтив западину: так  бува║  над  недавно  викопаною  i
швидко загорненою ямою.
   - Тату, дивiться, кiстку видно!
   - Яку кiстку?
   - Ось, iз землi: це людська...
   - Звiдки взятися?
   Глянув батько i в грудях йому схололо. З землi  вистромлювалась  велика
стегнова кiстка - напевно, чоловiча;  бiля  не┐  проступали  меншi:  крiзь
землю, що осiла.
   "Вбито когось i з'┐дено, а кiстку .в яму..."
   Найближча до поховання - та  землянка,  що,  справдi,  жахливо  димить.
Став: дивиться на не┐ Мирон Данилович, i син теж очi туди втопив.
   Нора в схилi подiбна до печери, вiдгороджена вiд свiту низькими дверима
i стiною, в якiй, замiсть вiкна, дiрка з осою шибкою. З бляшано┐ труби, що
поверх шибки виведена куриiь моторошний  дим  i  тягнеться  по  схилу,  як
привид ядучого змiя.
   - Не пiдходь до такого мiсця, сину, нiколи, чу║ш? - нiколи!
   - Чому?
   - Так: не пiдходь, i все! Жiнка, що там живе - божевiльна; вона  здатна
вбити, кого подужа║.
   - Чого - божевiльна?
   - Не знаю; може, зацькували...
   - За що?
   - Спитай ┐х! Кожного  цькують.  Хазя┐н  цi║┐  пустошi,  як  вернувся  з
висилки, то побачив, що хату розвалено - там, при горбi була. Жiнку i двох
дiтей вигнано, в сiнях в родичiв  тулилася.  А  вiн  посвiдки  принiс,  що
вiдбув Сибiр: все вiдробив. Йому дозволено тут жити - на  власнiй  садибi.
Вдруге ставити хату при горбi нi з чого, а  тут  сама  гора  приймала,  .в
печерi. Щось я давно його не бачу нiде. То, була, все  тут  копа║ться  або
ника║ по згiр'ю, - все, мабуть, згаду║ старе  господарство.  I  дiти  коло
нього ходили. Берегтись треба; знов кажу тобi, щоб сюди ногою не ступив!
   - Чому ┐х не видно?
   - Страшно подумати, чому. А можливо, ви┐хали. Ходiм звiдси!
   Пошуки даремнi, але Мирон Данилович вiдчув,  що  стиха║  найгострiша  з
тривог. Оглянувся навкруги  i  пiдвiв  очi:  сиплеться  свiтло  сонця  над
пусткою, як завжди.

   Пройшло кiлька днiв: жорстоких, в станi пiвiснувания; конина кiнчилась,
i пiдступав давнiй страх.
   Всi в хатi почавши про щось говорити, скоро зводили мову на рiзний харч
i хлiб.
   Зродилась думка - вийти далi в степ, позаглядати  в  земнi  щiлини,  чи
нема║ дрiбного звiра на поживу. Знов синок просить:
   - I я! - в степ...
   - Куди тобi? Он який кашель, - сказала мати, - сиди тихо, як Оленка!
   Порожнiми вулицями похилив  Мирон  Данилович  до  колгоспного:  що  там
робиться? В полi протряхало; декотрi горбики на околицi обсохли - на  один
з них приник  подорожнiй,  вiдчувши  немiч  в  грудях.  Вiддихав  трохи  i
дивиться. Наскочив на нього найближчий наглядач:
   - Ей, ти! Геть за колгоспну межу, там здихай! Бо хто прибиратиме?
   Мирон  Данилович  вiдiйшов  далi;  знов  лiг  i  дивиться,  як  роблять
здоровiшi дядьки.
   Вони бредуть у грузькому "салi",  землi  з  холодною  водою,  i  беруть
жменями зерно з шаньок. Коли  махнуить  рукою,  висiваючи  його,  то  самi
хитаються i мало не падають: знесиленi вiд голоду.  Крайнi  два,  недалеко
вiд Катранника, поговорили мiж собою стиха i почади набирати зерна в рот -
жувати його, щоб хоч трохи  пiдкрiпитись.  Наглядач,  побачивши,  як  вони
жують, зчинив крик:
   - Крадiжники! Хто вiзьме зерна в рот, зразу одправлю  в  суд  -  дадуть
десять рокiв тайги за злодiйство проти соцiалiстично┐ власностi. Там  снiг
i привалить.
   Ходячи мiж дядьками, дозорець весь час пильну║ ┐хнiх ротiв,  щоб  нiхто
зернини туди не вкинув. На одного сiяча як загрима║:
   - Чого руку до рота тягнеш?
   Коли вiн вiдiйшов далi, то крайнi дядьки, вусатi, як бiльшiсть на полi,
знов пошепотiли мiж собою i почали дуже широко розмахувати руками,  сiючи:
нехай i в рот  за  добрим  заходом  залетить.  Один  зовсiм  тихо  порадив
сусiдовi:
   - Щелепи дужче розводьте, щоб вуса зернину не задержували!
   За ними iншi стали сiяти з бiльшим розмахом i  жувати,  коли  дещо  вiд
жменi вскакувало в рот.
   "Е-е, вони теж хлiба не бачать!.. Недовго ж сирим зерном жити:  засiють
- i кiнець, як нам".
   Катранник пiдвiвся, пересилюючи ваготу втоми, що  заливала  свiдомiсть.
Вiдцаливея вiд колгоспно┐ межi. Але скоро лiг: недобре йому.
   Трактор, гудивши, про┐жджав близьке - на оранку, i  знов  диво:  однi║ю
рукою водiй стерну║, а другою швидко пода║ собi в рот соняшникове насiння,
луза його, i виппьову║ лушпиння набiк. Стишу║ хiд; огляда║ться на дозорця,
пiсля чого попереджу║ Катраниика, приглушуючи голос:
   - Другий раз за┐жджатиму, сипну насiння: вам на снiдання видано, - а ви
зберiть, аби уповноважений не вгледiв, бо i в мене вiднiме.
   Сипнув тракторист, як обiцяв; тодi Мирон Данилович,  зiбравши,  полузав
трохи i пiдкрiпивсь. Решту зiбраного, як скарбець, тримав собi в кишенi.
   Крик почув i думав, то - на нього. Але оглянувшися,  побачив:  дозорець
поволiк довгокостого i пригорбленого дядька в  пожмаканому  картузi,  який
вiддувався по о краю. Покликав наглядач свого  напарника,  показуючи  йому
вгору, на дядькiв картуз, сiпався i аж заходився: так ганив!
   Примусили дядька нахилити голову  i  зняти  картуз,  що  в  ньому  була
пригоршня зерна.
   Ведений до  правлiння,  дядько  знесилено  переставляв  розпухлi  ноги,
обмотанi рамтям.
   "...От i гляди! - здивувався Катранник на дядька.  -  То  ж  партiйний.
Гудина; тепер замкнуть".
   Не було зловтiхи нiяко┐, тiльки чудно, бо  сiльськi  привладники  йдуть
пiд колесо, що самi розкрутили.
   Степ теплiшав. Вогкий вiтер нiсся океанськими хвилями, за якими,  крiзь
синювату намiтку далечини, мрiли неоранi простори.  Там  повно  ховрашиних
нiрок; там - здобич, краща вiд мерзло┐ конини.
   Снiг зiйшов, тiльки де-не-де, в ярку чи в  тiнi  вiд  горба,  зосталися
бiлi латки.
   Люди розсiянi по степу: шукають ┐стiвного, ради якого Мирон Данилович i
Андрiй також, маючи при собi торбинки i цiпочки, годин зо  двi  тиняються,
але без успiху. Ось  натрапляють  на  мишачi  сховки,  вигрiбають  колоски
звiдти, здебiльшого пообгризуванi; на декотрих збереглося зерно,  ┐х  -  в
торбинку.
   Батько i син, вiдiбравши в мишей запаси, далi мандрують. Степ свiтлий i
тихий, як пустеля.
   Дивляться, труп лежить: бабуся мертва;  коло  не┐  кошик  iз  колоссям.
Шукачi постояли мовчки, знявши  шапки,  i  хотiли  вiдходити.  Але  батько
роздумав:
   - Другi прийдуть i все одно заберуть колоски. Бабуся не встане, для не┐
горе кiнчилось. А для живих, що дома ждуть, жменька зерна, це  -  рятунок.
Як же покинути?
   Знов пита║:
   - Чи згада║ш, Андрiйку, хто ця жiнка?
   - Не знаю, тату.
   - Я - теж. Можна було б понести кошик до ┐┐ хати. А раз невiдома...
   Вiн примовк i через хвилину винувато сказав:
   - Треба забрати! Не ми вiзьмем, так другим достанеться. Висипав колосся
в свою торбинку, а кошик поклав на землю.
   Батько i син вiдходять. Де стрiчають зiлля,  годяще  до  страви,  рвуть
пiдряд. З торiшньо┐ грядки десяток картоплин i цукрових  бурякiв,  що  вiд
морозу i вогкостi потемнiли, теж спроваджено в горбинки.
   За огородами степ ще свiтлiший i пустельнiший. Враз  шукачi  спинилися:
нiрки! Скрiзь ховрашинi нiрки; але як добути з-пiд землi дрiбного звiра?
   - Мороки багато, - сказав Мирон Данилович, - треба стро┐ти пастку.
   Вiн зморений: поволi передвига║ ноги, з яких вода сочиться  в  намотанi
ганчiрки. Задишка мучить. На околицi  села  батько  i  син,  вiдпочиваючи,
стежать перелiтання горобцiв мiж деревами i стрiхою темно┐ хати.
   - Тату, горобцiв можна ┐сти?
   - Чому - нi? Харчуються зерном, як конi  i  як  ховрахи,-  нема  в  них
поганого.
   - Чим ┐х ловлять?
   - Сiткою i решетом, або сiльцем: з кiнського волосу сплiтають.
   - Я хочу ловити.
   - Спробу║м, тiльки в нашому дворi ┐х рiдко бачу.
   - Ця хата покинута i повно ┐х. Сюди навпростець вiд нас.
   - Ану, гляньмо!
   Обiйшли садибу;  справдi,  горобцi  збиралися  в  нiй,  безгосподарнiй,
цiлими зграйками. Через пустельнi дворища i сади, в сухих бур'янах, пролiг
напрям до хати Катранникiв.
   Дома, ледве шукачi переступили порiг, пiднялися назустрiч двi iстоти  з
свiтучими зiницями - нетерплячi, аж болящi: чи принесено чого-небудь ┐сти?
   19
   Коли сонце, вже пурпурове, низилося за хмарнi смуги при обрi┐, батько i
син вийшли до  покинутого  дворища.  Горобцi  притихли  на  сон  по  сво┐х
притулках: глибоко в покрiвлi, обдертiй i  подекуди  проваленiй.  Сутiнок,
потроху зеленiючи, розливався всюди.
   - Будем драти! - стиха промовив батько i приставив драбину до покрiвлi.
Взявши пiдрешiток, помалу  вибира║ться  нагору.  Слiдом  -  син;  тримаючи
наготовлену торбу з зашморгом, додуму║ться: чому горобцi,  коли  ┐х  зимою
треба було, зникли кудись, а тепер,як бiльшiсть людей на селi  вимерла,  -
вони знов з'явилися на безлюднiй садибi?
   Батько, нагледiвши гнiздо, накрив його, -  вмить  пташки  сполошилися.,
почали  пурхати,  верещати,  битись   пiд   напоною.   А   рука   мисливця
простромлю║ться при соломi до пiдрешiтка, ловить ┐х  i  одного  по  одному
опуска║ в торбу, вiдкривану так, щоб тiльки вкинути здобич i зразу затягти
отвiр. Борсаються впiйманi: ┐х п'ятеро.
   Перенесли драбину на другий бiк хати i  там  зловили  чотирьох;  решта,
налякана, випурхнула на всi сторони. Батько шкоду║:
   - пх тепер i пшоном не вернеш.
   Настав час, коли вечiрнiй сутiнок  швидко  запада║  в  нiчний,  i  край
огненного мiсяця виткнувся над чорно-сизими пустками.
   В хатi каганчик  трiпотiв  пелюстинкою  смутного  свiтла:  слабого,  як
метелик, що дожива║ останнi хвилини. При ньому пiдвелися  з  полу  мати  i
доня, ждучи новини - про влови.
   - Зваримо панський суп: з горобцями,- сказав господар.
   Оленка пiдiйшла до торби, що в нiй кидалися пташки:
   - Жаль...
   - Що ж робити? Жаль - не жаль, а ┐сти треба, - сказала мати.
   Вона патрала горобцiв, вiдрiзавши голiвки: тодi вiд одного  погляду  на
кров Оленка примлiла, заплющила очi i вiдiйшла до  свого  мiсця  на  полу;
здавалося, пiвпритомна.
   Брат спробував розважити, кажучи потихеньку:
   - псти можна, бо вони зерном живуть, ┐х м'ясо без поганi.
   Але мовчить сестричка, як камiнна.
   Того вечора в хатi парувала юшка з пташатиною.
   Мати, за звичкою, приохочу║ ┐дцiв:
   - Смачнi горобцi! Хто б мiг подумати?
   - Смачнi, та дрiбнi дуже, - пожалiвся батько.
   Оленка, хоч як жахалась рiзанини, зовсiм забула про не┐, взявши  ложку,
i спивала кип'яч пожадливо, а кiсточки обсмоктувала  i  переламувала,  щоб
вибрати з середини.
   - Я ж казах, що непоганi┐ - нагаду║ Андрiй; але вона вiдмовчу║ться.
   Повечерявши, старшi докладно обговорювали: як спожити зерно з колоскiв,
картоплю i буряки; а дiти слухали, мов прив'язанi.
   - Зерно ми розiб'║мо в ступi, де ти ┐┐ дiв? - спитала мати.
   - На горищi; вранцi  внесу.  Я  думав,  наскочать  сiльрадiвцi  -  жили
тягтимуть знов: давай хлiб! Ось у мене ступа бiля печi, значить ║ й зерно.
   - Вже не прийдуть - пiзно; та й самi хиляться.
   - Хиляться тутешнi, а присланi ┐дять  на  повну  губу,  о!  -  то  такi
московцi, що мертвого з домовини вивернуть i з рота видеруть  зернину:  на
заготiвлю. Хм i наша потрiскана ступа очi мозолить,
   - Страшнi вони! - зiтхнула жiнка.
   - Таких пiдiбрано пiд одну шерсть.
   - Що ж? Хай жирiють; ┐м колись i наш голод огнем на печiнки стане.
   - Якби скоштувати чистого хлiба; хоч кусник на зуби..
   - З'┐мо за раз, а далi як? Зерна ж мало, тiльки в  рот  покласти.  А  з
домiшкою ростиння на тиждень  вистачить.  Спечу  маторженики,  -  вирiшила
дружина.
   Ще не свiт i не зоря, прокинулись! - безсоннi, бо голод будить.
   Господиня пiшла з рукавцем по городах - назбирати бросток з  дерев,  де
почало бубнявiти та братися зеленкавiстю. Пальцi чорнiли i ставали клейкi.
Довелося брати бростки разом  з  галузками,  вламуючи  ┐х.  Нарвала  трохи
лопуцькiв, що недавно витягнулися з землi. Вернувшися, зразу взяла залишок
лузги, схований пiд постiллю, i надiбрала половину: для печива.  Пожалiла,
що нема висiвок. Обчистила вiд гнилля  бурячки  i  картоплю,  з  зольнiстю
додала ┐х до лузги.
   Господар, поставивши ступу в  сiнях,  крушив  зерно,  що  -  з  мишачих
сховкiв  i  бабусиного  кошвха.  Коли  впорався,  пiшов  на  розшуки.  Хоч
одворотна пустка з покiйницькою ямою, а мусив туди брести по старий мишiй.
Обчухрував його колоскiв'я, стемнiле i прив'яле за зиму,  але  з  поживною
снагою. Боязко оглядався на землянку: звiдти вже не йшов  дим  i  не  чути
було нiчого; нiмо, як бiля могили. Швидко назбирав мишiю в шаньку, мов для
коней. Прихопив також трохи бадилля, що вирiзалося  з  чорно┐  глибини  на
свiтло денне.
   В сiнях перетовк мишiй.
   Що було ┐стiвне, все господиня змiшала докупи i  вилiпила  маторженики,
на вигляд - нiби плесковатi котлетини, але темнiшi.  Пеклися  вони  довго;
стали аж зеленкуватi якiсь, коли, зрештою, ┐х вийнято з печi.
   Кожному господиня спершу  надiлила  по  половинi.  Смак  був  тяжкий  i
прикрий. Розжованi кусники всилу  втягалися  в  стравохiд.  Але  всi  ┐дцi
розминали ┐х довго на зубах, протягаючи ┐дження  i  запиваючи  юшкою.  Все
одно: недобре на душi; нудить. Тiльки виголодженi  шлунки  приймали  корм,
який колов то в одному мiсцi, то  в  другому  i  ┐дкою  вагою  тиснув  пiд
грудьми.
   Пiч скоро вихолонула в вогкiй хатi.
   Мирон Данилович попрямував через околицю  навпростець,  бо  нiде  -  нi
тинiв, нi огорож. Проти села, в степу, хмари стояли стiною, над могилами i
над яругами, звiдки гайвороння пiднiмалося, як дим  вiд  пожежi,  i  рiзко
викрякувало.
   В одному дворищi, де збереглися тiльки найбiльшi  дерева,  та  й  то  з
покалiченими гiлками, стовбичила величезна акацiя.  При  нiй  прилагодився
пiдлiток, обтрiпаний i висохлий: коло самого корiння, в  старому  бур'янi.
Держав нижнiй кiнець шворки, прив'язаний вгорi до затулки на шпакiвницi.
   Жвавий птах перескакував навкруг - по надрубаних гiлках;  передчуття  i
ляклива обережнiсть вiднаджували вiд входу в хатку.
   I затулка, вистругана з сосни, i шворка, що коливалася вiльною  струною
при деревi, були надто незвичайними:  страхали  птаха.  Але  будинок  йому
потрiбен - тому вiдбувалося пурхання поблизу.  Одночасно  ж  птах  з  його
м'ясцем був до краю потрiбен зголоднiлому пiдлiтковi i той терпеливо  ждав
на помилку i необережнiсть жертви.
   Вони довго витерплювали вза║мне перехитрювання.  Зрештою,  не  витримав
Мирон Данилович: пiшов додому лагодити ловецький пристрiй.
   Андрiйко здогаду║ться, що тут - зброя на пернатих.
   - Пастка буде?
   - Нiби; затулка до шпакiвницi.
   - Бiля школи - багато.
   - Де, на старих кленах?
   - Там! I я - з вами.
   Дарiя Олександрiвна ┐х попереджу║:
   - Обережно вибирайтеся на дерево, бо недовго i впасти.
   Птахолови потягли причандалля до  шкiльно┐  садиби.  Новий  паркан,  що
вiдгороджував вiд вулицi та з  обох  бокiв,  розiбрано;  тiльки  ямки  вiд
стовпiв чорнiють. А скривлений цегляний  мур  давнього  часу,  з  затилля,
зостався: весь на валу, бiля канави, напiвзасипано┐  i  закрито┐  мертвими
бур'янами.  Вподовж  нього  стояли  обламанi  липи  i  клени,-  видавалися
розкиданими, хоч посадженi були в алею. Старiшi велетнi  так  струхлявiли,
що раз буря на свiтанку повергла: вiд того  зосталося  щерблення  в  мурi;
декотрi  ж  були  спилянi  попереду,  нiж  самi  впадуть.  Навiть   пеньки
викорчувано; i ями рудiють глиною, збираючи дощову воду.
   Шпакiвницi здебiльшого - на кленах. Але не бiля кожно┐  лiтають  птахи.
Вiдзначивши одну, вже вибрану крилатими мешканцями, батько i син починають
наступ. Спочатку сперечаються за право лiзти на дерево.
   - Ти слабенький, - сказав батько, - а там треба мiцно  цвях  забити,  i
молоток важкий.
   - Я зумiю! - настою║ син.
   - Е, нi: ти стiй тут i придержуй драбину, щоб не посковзнулась, поки  я
лiзтиму до гiлок.
   Шпаки повтiкали, вгледiвши непрошеного гостя.
   Вiн, як справився,  злiз  додолу  i  вiднiс  драбину  за  липу.  Шворку
потягнув крiзь проламину в мурi, за яким принишк,  покликавши  туди  сина.
Довго ждали; страшенно довго.
   А птахи виказували байдужiсть до ознак облоги,  передусiм  -  до  ново┐
частини ┐хнього  домику,  оздоблено┐  шворкою,  що  напиналася  до  землi.
Байдужiсть була удавана i кiнчалася на певнiй межi вчинкiв. Вiльно кружили
птахи i пурхали навкруг; навiть пострибували на покрiвлi. Але всередину не
думали вертатися, нiби зроду там не жили i мешкати не  хотять,  хоч  якась
сила весь час тримала ┐х поблизу входу в  дощану  хатку.  Мирон  Данилович
тримав шворку натягнутою: щоб, смикнувши ┐┐, в одну мить  закрити  дверцi.
Птахи перегулювалися на гiлках бiля помешкання, обернутого в погибель.
   Тим часом хлопець розглядав дерева: всi нiби незримо дихають,  звернутi
до тепла, i купаються в свiтлi. Зовсiм повеснiло, хоч якоюсь  невiдступною
тiнню сто┐ть похмурiсть,вiд зими.
   Першi птахи, що недавно прилетiли, обережнi!
   Однак найсмiливiший, спокусившися i перемiгши вагання, скочив до  хатки
i зник всерединi.
   Мирон Данилович враз смикнув шворку: "ксть! ксть!" - повторив, радiючи.
Взяв торбинку i полiз брати зловленого. Коли птах повинен був  перескочити
з будиночка в торбу, тодi вдарив вiдчайно пiд ┐┐ край i, вискочивши, щез -
тiльки повiтря фуркнуло.
   - Отако┐! - з досадою промовив Мирон Данилович, кинувши торбу на землю.
   Невесело верталися батько i син: здобичi жодно┐, тiльки день згаяли.
   - Шпаки проворнiшi, нiж ми, - пояснив батько  невдачу.  -  От,  зробимо
пастку: один ховрах зловиться, на тиждень ┐сти.
   - Водою вилл║м, - пропону║ син.
   - Можна водою.
   - Тодi нащо пастка?
   - Пригодиться. Бо води багато треба. Спробу║мо водою, i пасткою.
   Господиня i донька зустрiчали сумнi, як i самi птахолови.

   На черзi - пастка. Мирон Данилович пиляв дошку, а син  тримав  з  краю;
слабi робiтники часто приставали. Надвечiр збудувалася подобизна  приладдя
з фiзики, для вивчання в трудовiй школi.
   На одному кiнцi дошки прорiзано невеличкий  круг.  Бiля  другого  кiнця
сполучено, з допомогою хитрого "заскоку", двi планки: одна зверху - щiльно
при дошцi, i одна  знизу  при  нiй.  Верхня  планка  сво┐м  ширшим  кiнцем
прикрива║, як затулка, прорiзаний круг; а ┐┐ вужчий кiнець ходячи на вiсi,
пристрою║ться до "заскоку". Коли ширший  кiнець  планки  пiднiма║ться  над
прорiзом, куди повинен устромити голову ховрах, - тодi ┐┐  вужчий  кiнець,
дiючи через куткуватий крючок пристрою на "заскiк", звiльня║ з  пружмниого
зводу нижню планку: пiд дошкою. Та планка, схожа на ре║чку,  нiби  ударник
гвинтiвки,  швидко  б'║  в  напрямi  до  прорiзу.  Низ   дошки   гладенько
виструганий i там планка легко сунеться крiзь  дужки,  зробленi  з  дроту.
Кiнець ┐┐, який б'║ до прорiзу, ма║ в  собi  нагострений  цвях:  протинати
горло ховраховi. До  дошки  прибито  пакольцi,  призначенi  мiцно  тримати
знаряддя при землi.
   Як докiнчили його, Мирон Данилович  поставiв  на  стiл,  для  огляду  i
перевiрки, чи справний  механiзм?  Дав  синовi  щiтку:  нею,  зробленою  з
рогожки, мати колись хату бiлила; щiтка зсохлася,  намочена  в  розведенiй
крейдi.
   - Бери щiтку, - звелiв батько, - i знизу веди  ┐┐  край  через  прорiз:
так, якби це сунувся ховрах.
   Син робить, що звелено. Поволi пiдводить щiтку знизу i зрушу║  а  мiсця
ширший кiнець верхньо┐ планки; вона ж, пiднявшиея над. прорiзом, звiльнила
- через "заскiк" - ре║чку пiд  дошкою,  з  пружинного  зводу.  Тодi  рiзко
дзенькнула пружина, а ре║чка, озбро║на гостряком, метнулася - врiзала його
в кругласту щiтку, нiби ховраховi в горло.
   - Ой, страшна ця рiчi - сказала господиня. Майстер знiяковiв:
   - Чим страшна? Здавна ж такi роблено...
   - Тим страшна, що нагаду║, як мучать людей: в таких пастках.
   - Е-е! Влада ловить людей, а ми хижакiв, ще зерно крадуть.
   - Хоч i так, однаково -  страшна  вигадка.  Менi  подужалося...  -  нi,
скажете, що я безумиця.
   - Чому?
   - Подумалося: не ми хижого, а вiн всiх пiймав i душить.
   - Так i ║: ми спiйманi
   - Бо гемони згуртовано пристали до татарця - душити  нас.  I  сонця  ие
видно.
   - Нехай. Те саме на ник повториться i вкаже, хто зробив. Бог  дужчий  -
всiм на небесних терезах змiрить, що заслужили.
   - Вже нас не буде.
   - Другi побачать.
   Дарiя  Олександрiвна  тiльки  гiрко  зiтхнула,  скоса   поглядаючи   на
побудiвку, що нагадувала ┐й владу "татарця",  -  та  подiбно  б'║  всякими
гостряками в горло людностi, заведена чортякою.

   Через негоду, що почалася  вночi,  i  через  недугу,  вiд  яко┐  голова
заморочувалася, Катранники вийшли в степ аж на третiй день.
   Ранок погожий. Батько нiс приладдя в  мiшку  i  тягнув  лопату;  синовi
доручив вiдро i дротяний крючок. Таких мисливцiв, як  вони  вдвох,  чимало
вибралося: скрiзь  сiрi  постатi.  Довго  сновигали  батько  i  син,  поки
натрапили на нору з певними прикметами ховрашиного  побуту,  недалеко  вiд
видолинка з калюжею. Воду носили вдвох, держачися за  дужку  вiд  вiдра  -
так, що бiльша вага лягала на сторону старшого. Швидко зника║ вода в норi!
- стiнки i темнiють, i протряхають.
   Вiдходячи,  мисливцi  встромлювали  лопату  навскоси:  замикали  звiра.
Збилися, числячи влитi вiдра.
   - Мабуть, ховраха нема║ дома,- сумнiва║ться хлопець.
   - Де б вiн дiвся? Тiльки тут.
   - По старi колоски побiг...
   - Нi, побо┐ться: сьогоднi скрiзь ганяють.
   - Або - зловив хтось.
   - Були б слiди, а то ж рiвно.
   - Чому сидить?
   - Нора велика: треба залити.
   Носять i носять. Зда║ться, не буде кiнця. Виморенi вкрай. I якраз тодi,
коли перестали пильнувати нору, звiдти  вискочив  ховрах  i  помчав  мимо.
Мирон Данилович ударив його крючком, але не вбив. Бiжить  за  ховрахом,  а
той кида║ться то в один бiк, то в другий, i видно, що  притоплено  його  i
прибито: нема добро┐ прудкостi.
   Недалеко вiд ярка починалися кущi - мала дiлянка, але  досить  ┐х,  щоб
ховраховi сховатися; вiн там i присiв. Шукають мисливцi довго, нема  його:
так  хитро  сховався.  Раптом  вискочив,  нiби  з-пiд  землi;  кружить  по
западинi, потiм вiдбiга║ до сво║┐ нори, також кидаючися на сторони.
   Мирон Данилович, доганяючи, бив навпопад,  з  розмаху,  i  стежив,  аби
тiльки звiрик вiд власно┐ нори не вiдбiг до сусiдсько┐  i  не  вернувся  в
кущi. Випадково - так поцiлено, що  писнув  ховрах  i  забився  у  судомi;
вдарений пiдбором з усi║┐ сили, сiпнувся декiлька разiв i скорчено  припав
до  землi;  знов,  востанн║,  пiдвiв   голову   i   ще   раз,   невиразимо
ненависницьки, зирнув i околiв. Моторошно стало  вiд  погляду  дико┐,  але
свiдомо┐ в сво┐й смертi iстотки.
   - Неси мiшок! - звелiв батько хлопцевi, зовсiм задихаючись.
   Обидва, як прийшли додому, зразу лягли. Батько важко дихав;  болi  -  в
цiлому тiлi, аж застогнати хотiлось. Дрiмав, поки жiнка зварить  вечерю  з
ховраха. Прокинувся, бо син клав йому лист  на  руки:  щойно  принесено  i
кинуто в двiр, просто на землю, нiби то лист не до  людей,  а  до  худоби,
яко┐ вже не видно.
   Писав косар, Калинчак - вiн i обiцявся сповiстити, як тiльки  натрапить
на заробiток.
   - Читай голосно! - просить жiнка. - Що там пишуть.
   Вiн до сина:
   - На, читай: я слухатиму.
   Андрiй розбира║ карлючки, веденi криво i розхитанi рядами:
   "...Пристав  я  на  Пiвнiчному  Кавказi.  Можна  витерпiти   трохи;   ║
пiдробiток i дещо з ┐жi. При┐дьте - зачепитеся в совхозi".
   - Це добре: ║  куди  тiкати!  -  сказав  Мирон  Данилович.-  По┐дем  на
Кавказ...
   Дiти теж пожвавiшали:
   - На Кавказ ┐демо, на Кавказ! Коли, тату?
   - Не спiшiть! Не  скоро.  -  Сказав,  а  сам  втiшений:  "Ось,  ║  куди
вискочити з тенет, серце зболiло вiд такого помирання".
   Жiнка зрiка║ться:
   - Вже я з дiтьми мандрувала. А тепер знов  ночувати,  як  собакам,  пiд
тинню. Так пропасти i дома можна. Нiкуди з малими не по┐ду!
   Вiн довго збирав останнi мiркування, та не вирiшилося нiчого.
   Ховрашина в юшцi пахла смачно, коли ж покуштував, чудна якась... "Це  я
всилюю собi!" - думав Мирон Данилович.
   Голод навiв такий присмак, що скоро кiсточки лягли бiля миски в кожного
┐дця: обгризенi i обсмоктанi.
   - Гарне м'ясо - не думала! Правда, гарне? - пита║ мати.
   Малi цокотять ложками об миски i, стверджуючи, хитають головами замiсто
вiдповiдi.
   Батько по обiдi взяв мiшок i знов подався в поле. Людськi тiнi  снували
всюди - поодаль одна вiд одно┐. Вiн вiдбився зовсiм  далеко  i,  поникавши
марно, стороною верта║: тодi бачить розкопаний  кагатик.  Торiк  там  були
бiлi буряки; гарнiшi забрано, - зосталася гнилувата дрiбнеча, з яко┐  дещо
годиться  на  борщ.  Мабуть,  хтось  брав  i,  занедужавши,  вмер.  Рештки
пропадають. Поки перечищав ┐х, оберталося на думцi з невiдчiпною тривогою,
нiби вiд хуртовини: хтось брав тут i вмер, брав i вмер...
   Мирон Данилович вiдходить до села. Земля, як жива, прокида║ться i  нiби
загляда║ в душу людини: чого ходиш без плуга? Вдягнена  свiтлою  вогкiстю,
диха║ м'яко  i  з  ясним  смутком,  навiть  з  незвичайною  зворушливiстю,
обiцяючи врожай, - пiсля злигоднiв викинеться добрий колосок.
   Хмарки переходили легко i так низько, як  в  хатi;  вiддавали  перловою
рожевiстю i синню, забарвлюючи повiтря вiдсвiтами.
   Селянин ступав помалу - берiг дихання;  боявся,  щоб  серце  не  почало
перебивати: тодi впадеш немiчний. Перетерплював одну  тривогу,  вiдчуваючи
┐┐ з великими смутками, без надi┐ подужати до кiнця. Не  мiг  вирватися  з
болючого круга,  повного  тiней,  що  стовпилися  i,  мов  птицi,  вiщують
майбутн║.
   Вiн вертав завулками, де все чорнi║, як пiсля  пожежного  побо┐ща:  все
обiдране i розорене до пня. В однiй хатi  дах  провалився  i  не  було  нi
дверей, нi вiкон. Мирон Данилович загляда║  всередину  без  луток:  мертвi
лежать не прибранi - цiла сiм'я. Батько бiля лави, близько  покуття;  мати
при стiнi, а дiти, скорченi, недалеко вiд печi. Сама  ж  стiна,  при  якiй
сконала жiнка, була вся на вiддалi простягнуто┐ руки обколупана, а пальцi,
забрудненi в глину, яку ця душа видряпувала i ┐ла перед смертю.
   Мирон  Данилович,  глядiвши,  зацiпенiв  на  мiсцi,   нiби   грозовицею
прошитий, а вмить вiдвернувся, бо почув  як  десь  поблизу  загуркотiло  -
спроквола, з  глухими  перестуками  колiс.  Тодi  вiдступив  вiд  хатнього
кладовища. Став за причiлком поруйнованого сарая; бачить: наближа║ться вiз
i коло нього -  два  дядьки,  обидва  ледве  сунуть,  такi  слабi;  поволi
наближа║ться вiз, запряжений ребристою конячиною.  Ось  приста║  до  хати,
звiдки щойно вiдiйшов свiдок.
   Дядьки  беруть  довгi  жердки  з  крючками,  нiби  гакосписи,   вживанi
пожежниками в роботi серед огню, i входять по мертвих. Через порiг тягнуть
труп чоловiка до воза; потiм, перемiнивши жердки на  вила,  простромлюють:
один вганя║ гостряки крiзь  ноги,  а  другий  -  крiзь  шию...  З  натугою
пiднiмають труп, хоч то сам кiстяк в шкiрi i лахмiттi, i кладуть  на  вiз.
Вiдпочинувши, знов зайшли в хату, виволочили вiдтiля, мов великий потлiлий
снiп, труп жiночий, з пальцями в глинi, i так само на вiз  поклали,  пiсля
чого побрели по мертвих малят.
   Мироновi Даниловичу видалося, що жiноча рука шарпнула повiтря, - i вiн,
нiби крижаним вихром обкинутяй, мерщiй пiшов геть, не  оглядаючись.  Думав
дорогою:
   "Нiж отак пропасти пiд бiсiвськими гаками, спробую на  Кавказi",  -  що
зароблю, додому вишлю: прикупити харчiв; бо кiнець на возi┐ - кинуть через
полудрабок, коли людина тiпа║ться". Докладно обмiркував: ноки йому до┐хати
до служби, в хатi вистачить маторженикiв, ховрашатини,  бурякiв  i  лузги.
Андрiйко зна║, як ловити звiрка i  птахiв.  З  мамою  дiти  ходитимуть  по
зiлля, що скоро вирветься наверх.
   Вiддавши жiнцi знахiдку, пiшов  по  ломаччя  на  паливо:  в  сусiдньому
дворi, порожньому i тихому, як. цвинтар,  витягнув  iз  хлiвця;  нотяг  до
свого порога - там порубав i поколов  на  цурки.  В  хатi  мовчання.  Дiти
сидять коло печi, скорчившись, як тi, що ┐х Мирон Данилович бачив щойно  в
ру┐нi.
   - Трохи продержимося, - сказала жiнка, - а далi як буде?..
   - Я надумав: таки по┐ду! Не стане гроша на квиток, один i так проскочу.
Вночi багато "зайцем" тулиться мiж вагонами.
   - I я можу так, - озвався син.
   - Гаразд, але сиди дома! Ще тобi рано.
   - Краще б не ┐хав, - вiдраджу║ дружина, - тепер же  дороги  небезпечнi:
скрiзь ловлять i кидають, коли не в степ, то в глибокий яр.
   - Вовкiв боятись...
   - Вiд тих вiдчепишся, а вiд цих нi, вони - як чорти.
   - Таки по┐ду, сьогоднi ж по┐ду. Чого  ждатиму?  Спробувати  треба,  нiж
отак пропадати. Тут нiякого заробiтку. А чоловiк листа прислав i кличе:  ║
робота. Вiн ма║ хоч хлiбину чорну - i я добуду i привезу.
   Сама згадка про хлiб, нехай буде иайчорнiший, збудила болюче бажання  -
хоч скориночку взяти...
   Глянула жiнка, як дiти  слухають,  сидячи  коло  печi,  аж  оченята  ┐м
заiскрилися, i промовила тодi:
   - Спробуй, тiльки знай: як не вернешся, ми без тебе пропали!
   - Не журись: харчiв добуду i зразу ж додому. Як мiг би жити без вас?
   Вiн дуже стривожився серцем, коли в дорогу виходив.  Родина  проводжала
до ворiт - далi йти вiн заборонив. Дружина  мовчки  плакала,  прощаючи,  а
доня вчепилася рученятами, тонкими, як двi гiлочки,  в  його  рукав  i  не
вiдставала, тiльки сумно оченята свiтять: нiби хоче сказати, що  це  понад
сили ┐┐ дрiбно┐ душi - розлучитися з татом. Вiн, жахаючись, подумав:  "Уже
поза свiтом дивляться очi мо║┐ дитини!" . Хлопець, хоч  тримався  мужнiше,
нiж сестра, все ж не мiг вiд тата вiдступити - так i поривався  до  нього,
мов незримо прив'язаний.
   Мирон Данилович сказав собi в думцi, терплячи вiдхiд вiд рiдних:  "Дуже
сумне мо║ прощання! - чи не знак?"
   Всилу розлучився з сiм'║ю. Вiд перехрестя бачив, як  вони  коле  ворiт,
любим i таким беззахисним гуртком стоячи, пiднiмають руки i  все  прощають
його.
   А вiн, звернувши на другу вулицю, безлюдну, раптом  вiдчув  несвiтський
жаль на серцi, мов напад негоди вночi - чорно┐,  слiпо┐,  повно┐  дощу  та
блискавок: враз, без просвiту! - i його  тодi  нiби  судома  пройняла.  На
обличчi, вже . давно незнанi, покотилися сльози i закрили зiр. Отямившись,
пита║ себе: "Що це? Скiльки рокiв не плакав, а тепер -  як  мала  дитина".
Вiдходив, схожий  на  приреченого:  мимо  розгороджених  садиб,  мимо  хат
обдертих,  мов  кiстяки  найдавнiших  тварин,  хат  -  пiд   хмарами,   що
проносилися низько, нiби торкаючи ┐х. Вiяло вогкiстю.
   Часом граки промайнуть i, косо обкинувши луковину в  повiтрi,  зникнуть
за блiдно-рудими горбами в степу i млистосизими перелiсками.
   Нiмо серед ру┐н. В одному дворi - величезне попелище, а  бiля  нього  -
неглибока яма, де лежать мертвi: старий чоловiк i хлопчик, трiшки  попелом
притрушенi. Як глянув перехожий, на душу тiнь зайшла;  невловимим  страхом
скувала на мить: важка i холодна.
   Вiн далi похилив пустельною вулицею, рiдко, в зморi душевнiй поглядаючи
на хати. Порiвнявся з  кладовищем  i  видно:  при  кутку  чоловiк,  зовсiм
знесилений, копа║ яму -  вже  кiнча║  роботу...  Вже,  встромивши  лопату,
вiдходить кудись кволими кроками. А з'явилися два сусiди, однаково,  як  i
вiн, знеможенi: тягли мертвого просто за плечi  i,  побачивши  свiжу  яму,
поклали його туди. Постояли трохи i пiшли - прямцем помiж ру┐ни.
   Мирон Данилович дожида║: що далi...
   Той, хто викопав яму, притягнув, на двох ломаках з перекладиною,  свого
покiйника. Поклав його бiля ями i сто┐ть:  дивиться  на  пiдкинутий  труп,
розмислюючи, що робити? Здавалось, викине  чужого  мертвяка,  а  помiстить
свого, бо для нього яму викопав. Але все пiшло iнакше -  чоловiк  зоставив
чужого в споко┐ i зачав копати яму  наново,  для  свого.  Скоро  ж  зовсiм
приставi - не мiг рити землю. Подумав з хвилину, а потiм  полiз  в  готову
яму: судячи з його рухiв, старався вiдсунути пiдкинутого покiйника  набiк.
Пiсля того вiн поклав туди ж,  поруч,  i  свого  покiйника.  Вилiз  i  був
задоволений: там помиряться, свiй i чужий! Взявся засипати обох.
   Катранник, постоявши коло кладовища i вiдпочинувщи,  подався  на  шлях,
бiля якого здалеку все щось темнiло, нiби  дрiбнi  горбки.  Коли  пiдiйшов
близько, побачив, що то - люди, зовсiм опухлi, лежали на висохлих бур'янах
i просто на землi.
   Дивившися, селянин вiдчув: йому тьмариться в очах  i  немiч  хилить  до
трави. "Коли б  i  самому  тут  не  впасти!"  -  замовля║  себе.  Зусиллям
вiдводить очi вiд лежачих  i  просту║  далi:  навпростець,  мимо  дрiбного
хуторця.
   Здавалося, безконечно йшов i все згадував про  хатки,  що  тут  були  -
свiтлi, мов  скарбнички,  серед  вишневого  цвiту;  з  яскравими  грядками
чорнобривцiв i соняшниками коло вiкон.
   Поглянув, розбито хуторець, як старий горщик! -  сiробрунатна  ру┐на  в
висохлих бур'янах, на темному схилi.  Покiйникiв  мало.  Не  видно  слiдiв
людських, крiм кiлькох найсвiжiших, з колi║ю  разом.  Селянин  здогадався:
"Знов, тi самi возi┐..."
   Примiтивши пiдводу, що вiд'┐жджала в степ, вiн попростував  назирцi  за
нею, поки спинилася недалеко вiд дороги,  бiля  старого  колодязя.  Дядьки
вхопили з пiдводи труп - як дровиняку, вкинули в  колодязь  i  взялись  до
наступних мертвякiв; спорожнили вiз.
   Селянин обминув ┐х подалi, бо раптом упади, вони вкинуть на дно, а тодi
- смерть болюча, в калiцтвi: тут колодязь глибокий - страшно глянути!
   Пiсля цього випадку, трохи повагавшися, звернув до сусiднього села,  де
жив колись. Недалеко туди, i хтозна, чи не трапиться що ┐стiвне; дiтям  би
вiднiс, перед довгою розлукою. Трудно йшов. Ось i село - не  впiзнав  його
Катранник!
   Колись ряснi верби зеленiли на пiвнiчному березi ставка,  розступившись
тiльки там, де хлопцi приганяли скот напувати: там воли,  корови,  телята,
конi вбродили в воду, по  пiску.  Росли  верби  i  вподовж  греблi,  i  на
городах, що тяглись до само┐ води: напроти недалекого другого берега,  де,
також по схилу, тiльки лагiднiшому, шумiли лани пшеницi,  нiби  вклонялися
до вiдблиску сонця в ставковому дзеркалi. Сади, мов зеленi хмари, облягали
його вiнками, все розширяючися на горбах i невисоких кручах,  З-мiж  дерев
виглядали хатки, як бiлi горлицi, що зложили крильця, такi чистi  хатки  i
гарнi: радiли до блакитi вiкнами, нiби очима.
   А тепер - нi деревця нiде, нi тину! -  самi  бур'яни.  Хати  розваленi:
темнiють рештками коминiв i стiн.
   Демонський смерч пройшов i вмить змiнив оселю; з живо┐  зробив  мертву.
Через те чорний прапор - матерчаний чотирикутник,  як  пекельний  знак,  -
сповiща║ високо на жердцi, що вся оселя стала домовиною. Гiрко дивитись на
пустелю, i Катранник  вiдразу  повернувся  в  степ.  Виходячи,  глянув  на
вулицю, вкриту торiшнiми бур'янами: побачив чоловiка, не дуже старого, але
виглядом древнiшого вiд кожного дiда: шия тонка-тонка,  мов  сама  висохла
окiстка зосталась, обтягнута посiрiлою шкiрою.
   Чоловiк iшов повагом; голова широко похитувалася, нiби на  стеблинi,  -
велика i кутаста. Волосся наполовину випало. Комiр, надмiрно  широкий  для
ши┐, осунувся набiк, звис петлею на трудних кiстках:  як  i  вся  сорочка,
давно непрана, притемнiв до кольору землi. На цiпочок опирався селянин  i,
вiдхиляючи височезнi бур'яни, ступав забарно,  нiби  перевiряв,  чи  мiцнi
суглоби в ногах. Зник, мов привид, що верта║ до труни.
   Катранник обережно рушив слiдом i роздивля║ться, -  де  старий?  Скрiзь
бур'яни i розваленi житла. З одних  сiней  через  порiг  виставилися  самi
стопи: землисто-сiрою мертвизиою до хмарного дня, як викладенi  з  могили.
Так вразили, що подорожнiй покинув шукати дiда i звернув до знайомо┐ хати.
Прича┐вся, коли зачув стукiт пiдводи. "Скрiзь вона!" - подумав з  досадою.
Бригада гробокопiв складалася з п'ятьох - чотири йшли при кутках гарби,  а
п'ятий вiв конi. "Де цих попади на вiз - не вирвешся!"
   Вiдстуковiла пiдвода; тодi Катранник попрямував до  знайомо┐  садиби  -
дивився i не мiг збагнути: нема любого  мешкання,  до  якого  звик!  Хата,
оббита дощами i потрiскана, стала падати. Оголений пiдсiшок виглядав  так,
нiби зуби нечисто┐ сили вгризли рiг, зiрвали м'ясо, зоставивши  дерев'яний
маслак. Дах запався.  Сiрiла  кроква,  як  частина  перекинуто┐  шибеницi.
Подiбно до цi║┐ хати, нежива тварина  в  полi  лежить,  обдзьобана  хижими
птицями, що лишили на ребрах шмаття шерстi. Дверi  виваленi  з  одвiрками.
Хмурно i сиро в ру┐нi.
   Тут жили дальнi родичi: вмерли вони, чи свiт за очi втекли?
   Дивився на дiлянку, знану з дитинства, на хату, в якiй жив, обернену  в
розвиток глини, як i всi iншi житла навкруг. Зосталися  рештки:  безслiвне
промовляти про смерть - кожному хто сюди приходить.
   Засмучений безмiрно, вiдходив Катранник вiд пустки. Мандрував навмання,
аби в степ вибратись, а там вхопити напрямок до  станцi┐.  Коли,  зрештою,
прибув туди, його не впустила бригада комсомольцiв, що, настирно  i  рiзко
кричучи, всiх  завертала  геть.  Марно  було  б  просити.  Похилив  голову
Катранник i попростував пiшки в район.
   На шлях, що слався безконечно,  налягали  хмари.  Посiяв  дощик,  потiм
линув так, що враз калюжi стали, але скоро i вщух. На нього не дуже селяни
зважали - тiльки гнулися, мов колоски.
   Хто, вкрай виснажений, падав при  дорозi,  там  помирав;  i  кожен  був
близький до того самого: вже здерев'янiв почуттями i  тiльки  прислухався,
чи скоро самому кiнець.
   Катранник ступав, зiбравши вичерпки сил в одно прагнення, i всi думки -
в один вузлик, мов залiзний: неодмiнно дiйти.
   20
   В районi, куди добувся з iншими, жовтiли установи в  кам'яницях.  Брама
величезного подвiр'я  тримала  напiк:  "Союзхлiб",  i  дивувала  хлiбороба
страшенно. "Чому союзний? Виходить,  то  хлiб  союзу  з  пiвнiччю,  звiдки
накази йдуть, - який союз, коли забрано хлiб, а ти вмирай?"
   Погляд зосередився на пiрамiдах збiжжя: крiзь  дiрявий  брезент  багато
зерна видно, промоклого в дощi i пiдiпрiлого.
   Сам колiр зерна непереможно надив. Ось  вiн  -  спасенний  хлiб.  Перед
очима. Чиста пшениця.  Всього  мiшечок  би  набрати  -  сiм'я  вряту║ться!
Однаково ж зерно згни║ на мокрому мiсцi. З того, що просипа║ться в  грязь,
можна тисячi торб наповнити i спасти душi. Нi, i хлiб, i люди гинуть.  Хто
наказав?
   Сильна варта обступила пропадущi пiрамiди, вся з гвинтiвками; по-чужому
говорить.
   Селяни ж, нiби привороженi, дивляться  на  зерно:  худi,  як  тички,  i
обшарпанi гiрш, нiж колись жебраки.  Здебiльшого  сидять  або  прилягли  -
скоро ┐м кiнець. Крiм люто┐  голодностi,  терплять  муку  вiд  споглядання
близького  хлiба;  зда║ться,  простягнув  руку,  ступивши  наперед,  i   -
врятований! Досить сирого зерна по┐сти, щоб  скрiпитись:  твого  зерна,  з
двору забраного.
   Спокуса  пожира║  кволi   душi,   як   незримий   огонь,   довiвши   до
пiвбожевiльного самозасдiплення. Прилютувала близькiстю пшеницi i зв'язала
руки, ноги, думки, очi, i позбавила твердо┐ волi - шукати iншого рятунку.
   Мерехтливi очима, притягуються до хлiба, як снохода до мiсяця або нiчнi
метелики до полум'я: притягуються i поволi згоряють  в  недужому  жеврiннi
свого серця.
   Катранника борола, мов навiяння, ця бiда: вiн теж. пагточився очима  до
пiрамiд. Без марева, в денному виглядi хлiб!  Ось,  близько!  Постiй  отак
пiвдня, i пропав;  недуга  душевна,  скувавши,  домучить.  Як  з  ланцюга,
вирива║ться вiн з того заморочення...

   Недалеко  вiд  сiрчано-жовтих  дверей  райвиконкомiвського  будинку,  в
западинi  мертва  людина  лежить;  обличчя  не  видно,  бо  дощова   вода,
набравшись високо, закрила. Проходить  чоловiк,  поплямлений  i  небритий,
маючи в руцi поламану пилку на залiзо. Сам собi говорить вiн, але так,  що
сторонньому чути:
   - Умерла жiнка, другий день  лежить  -  i  вони  нiчого...  Затупотiли,
вбранi в рудi ваксованi шкiрянки, службовцi на виходi з дверей, тодi  враз
Катранник i стрiчний поспiшили нарiзно. Оглянувшись на групу при  будинку,
селянин подумав: "Прибиратимуть мертву - того  й  вийшли  гуртом;  iродовi
душi,  а  таки  ж  люди".  Однак,  група  постояла  на  схiдцях,  подимiла
папiросками, i хоч би хто зиркнув на  покiйницю,  що  лежала  перед  ними!
Зiйшли наниз i огидливе обминули труп, коло якого свiтлi брижi  бiжать  на
водi. Обминули так, нiби то - дровина, що перешкоджа║ державнiй справi.
   Катранник, побачивши,  як  частина  службовцiв  повернула  йому  вслiд,
пришвидшив крок. Треба сходити в мiстечковi магазини. Скрiзь дiди,  жiнки,
дiти ходять пiд вiкнами i спиняються перед дверима: ┐сти  просять.  Багато
померлих,  нiхто  не  прибира║  ┐х.  Ось  двоповерхова   установа,   крита
ржависто-брунатною  бляхою.  На   першому   поверсi   вiдчинилося   вiкно:
повнощокий чорнiй, нагоро┐живши френч на плечах, розгляда║ вулицю  i  щось
жу║. Внизу, на тротуарi, пiдходить бабуся i простяга║  руку,  висохлу,  як
хмизина:
   - Дайте, хоч крихту! Бо вже вмру...
   Сизастовибритий слуха║ в вiкнi, слуха║, жуючи, i нiби аж втiша║ться вiд
жалiбного прохання, а враз iз брязкотом зачиня║ вiкно; чути,  як  клацнула
задвижка.
   На дверях, крiзь скляний  прямокутник  на  бронзових  гвинтах,  багрiла
вивiска,  з  яко┐  Катранник  довiдався,  що  тут  -   редакцiя   часопису
"Ленiнський шлях". В  сосновiй  рамi  з  дротяною  сiткою,  вкрiпленiй  на
паркан, висiв примiрник видання. Поблизу валялася половина часопису, кимсь
покинута чи  загублена.  Селянин  зачепився  поглядом  за  статтю,  звiдки
викричано: "Пiдкуркульники в мiстi об'┐даються чужим хлiбом...  не  хотять
робити в полi... це - саботаж!.." - i  далi  в  такому  змiстi;  багато  i
густо.
   Хотiв покласти папiр на землю, бо подосадував: "Бач, пикатий, що ковта║
в вiкнi, розбрехався, коли платять; вiн до землi  нi  за  якого  чорта  не
пiдiйде робити хлiб, як ми i  нашi  сiм'┐  з  прадiдiв".  А  таки  селянин
приберiг часописний друк: в дорозi згодиться.
   Бiля  сусiднього  домика,  ┐дкого  покрiвлею,  як   i   редакцiя,   але
одноповерхового,  стала  пiдвода,  вся  обкинута  парусиною.   Сутулуватий
службовець, що мав на кiльцюватому волоссi кепку  з  чорно┐  шкiри,  метко
зскочив на цеглу i, щось крикнувши пiдводчиковi, потупотiв до дверей.  Там
потягнув за дерев'яний держачок, вiд якого бiгла вгору дзвiнкова  дротина.
Потягнув i зразу ж - назад до пiдводи, вiдкiля вiзник  перевалював  мiшок,
зверху сивий вiд випорошено┐ крупчатки, нiби коло млина. Вхопили  вдвох  i
домчали до дверей, що якраз тодi рвучко  вiдчинилися,  бо  за  ними  стояв
хтось i ждав, коли впускати. В одну помлу очей мiшок щез всерединi,  пiсля
чого обидва носi┐, за спинами яких дзвенькнув дверний замок,  вiдбiгли  до
пiдводи, скочили на сво┐ мiсця i погнали щодуху. Важкий вистукiт  розлiгся
по сiрастозеленкавих бруковиках, тьмаво-лискучих пiсля дощу,  мов  черепи,
тiсно покладенi в грунт.
   Переходячи,  голоднi  ставали  перед  дверима;  дiд,  що  хитався,   як
смертельно поранений, потягнув держачок  дзвiнкового  пристрою  -  жодного
руху i вiдповiдi! Нiби  не  було  нi  душi  всерединi.  Прохачi,  зболiвши
нервами вiд марного ждання, вiдходили геть.
   Зоставалася загадка для селянина, чому вдень тягнено харч? "Мабуть, вiд
страху, що в присмерку люди вiднiмуть, осмiлiвши".
   Як потiк серед цегляних скель, простяглася черга до магазину, де  дають
кислу капусту. Раптом перехожi почали пiдбiгати поблизу; селянин i собi  -
туди! - в свiжий i значно  коротший  "хвiст",  що  випростову║ться  течi║ю
дожидачiв, вiд чого багато крику одних на  одних.  Зрештою,  всi  посунули
назад, вирiвнюючи звичайний порядок.
   Мирон Данилович дiстав кiло капусти:  колись  мочено┐,  тепер  сухо┐  i
несвiжо┐. Видалася смачнiшою вiд десертiв! -  сховав  запас  ┐┐  в  торбу,
обмотаний поверх кулька також половиною зло┐  газети.  Трохи  повеселiшав,
набравши певностi, що добереться до Кавказу: на три днi харчу вистачить. А
там грошей позичити можна в знакiмця - до вiддачi з першого заробiтку.
   В дорозi до станцi┐ здогадувався: "Пощедрiли на капусту  -  бачать,  що
пропада на складi". Присiв пiд червонавою  стiною,  мiж  такими,  як  сам.
Здавалося, потяга взагалi не буде, i руху - теж, взагалi, нiчого бiльше не
буде - так довго ждали.
   Аж перед свiтом, крiзь штовханину, Катранник прорвався в вагоннi  дверi
i зразу ж лiг на верхнiй полицi.
   Сон  приходить  мертвотний  i  тяжкий.   Прокинувшися,   вiдчув   Мирон
Данилович, що потi║ в морознiй лихоманцi.
   Певно простудився, на дощi йшовши, а потiм - як сидiв на землi.

   Ось, надвечiр, вузлова станцiя: тут пересiдати; i знов жди!
   Площа схожа на мурашник, серед якого сила  начальства  наiндичу║ться  з
портфелями або товстими течками; козиря║ в автах; протiсню║ться в установи
i висипа║ звiдти,  надмiрно  вносячи  лиця,  як  велипанство,  i  збрезкло
поглядаючи на  "сiрих"  з  населення.  Рiзниться  одежею  i  партквитками,
магветна могутнiсть яких,  нехай  схованих  навiть  дома  в  шухлядах  иiд
замком, незримо обкида║ ┐х злою властивiстю. Бо то  -  ┐х  талiсмани,  вiд
яких навiю║ться вiдраза: передусiм до кожного, хто з села i кона║,  згадно
з рiшенням партконоводства в столицi.
   Глянув селянин:_ "Ого! Стiльки ┐х,  що  кров  з'┐дять,  провалi  ми  до
канцура". Вiн пiшов виглядати викидно┐ городини, миллостиво  продавано┐  в
"хвостi" за скажену цiну.
   Черга збираються вiд схiд совця  i  нуртують,  i  нидiють  до  пiвночi:
застоюванi, втрачуванi, розриванi  пiд  час  несподiваних  тисканин,  знов
спаюванi голоднечею. Люди держаться однi за одних, щоб  зберегти  мiсця  в
чотирирядному натов пi,- так бджоли творять пасма, крiпко зчiпленi.
   Катраиник  мав  надiю  на  комерцiйний  хлiб.  Пристро┐вся  i  дожида║,
мучачись вiд  простудно┐  лихоманки,  втоми,  поривiв  такого  жагучого  i
невтримного болю в глибинi iстоти, який нiби шепотить  нечутно  весь  час:
"псти! ┐сти!" Увага i зiр, прив'язанi, до дверей вдалечинi, пригасають, як
спорожнiлий каганчик.
   А чутка пройшла, що даватимуть кiльку; що ж? - можна  рибний  дрiб'язок
споживати зразу, за┐даючи капустою замiсто хлiба.
   Зморена  люди,  стоявши  вiддавна,  .втратили  рухливiсть  i   гостроту
почуття, якраз тодi, коли набiгли машини з  вартою.  Катранник  затерп!  -
якби був здоровiший, мiг би рвонутися крiзь ряди i втекти.  Але,  скований
слабiстю, непорушно стояв серед багатьох, нiби перед очима давуна.
   Служаки брутально хапають селян, як вовки овець, i  миттю  спроваджують
на платформи: наповнивши ┐х, хутко оббiгають кругом, коли мотор гуркотить.
Один револьверник сiда║ до шофера в кабiну,  а  решта  береться  до  ново┐
пайки жертв.
   Везли незвичайно швидко - найглухiшими вулицями.
   На станц┐i всiх перевантажено в товарячi вагони  i  зразу  ж  замкнуто.
Потяг стукотливо погнав, як навiжений; iнодi спинявся, тодi - дивна тишина
за дерев'яними стiнами!  Зрештою,  коли  прибув  до  призначення,  негайно
загуркотiли дверi вагонiв, крик донiсся i звiдкись - крiзь нiчну сутiнь  -
повалив ┐дкий дим. Блиснули до дверей лiхтарi: з ними охоронники  вскочили
всередину. Посунув потяг i скоро знов пристиг, прикро над кра║м  глибокого
провалля,  вiдкiдь  полум'я  вибивалося,   нiби   велетенськими   шматками
розiрвано┐ тканини, крiзь  дим,  клубочений  по  млистiй  широчинi.  Зойки
пронизували нiч.
   Катранник став страчувати думку, коли охоронники брали селян i викидали
з  вагонних  дверей  вглибочину.  Хто  сунув  по  крутому,  чiпляючися  за
нерiвностi, а хто котився чи летiв униз: всi зникали в огнищi.
   Через хвилину також Катранника кинуто з дверей -  вiн  опинався  руками
проти прислону i судомливо  грiб.  Пiд  пальцi  попали  обвугленi  корiнцi
кущiв, тодi мимовiльно промайнув здогад: "Мабуть, лiщина була!" - вхопився
селянин розпачливим зусиллям,  але  корiнцi  в  останню  мить,  трiснувши,
вiдiрвались. Вiн посунув вниз. Падаючи  трохи  стишено,  ще  раз  чiплявся
обома руками за вигорбину. Вiдчув, що прiрва стала вiдлогiша. Знов нiгтями
i черевиками подрав схил, щоб спинитися, i не мiг! -  сунув  з  розгону  в
задушливу димряву. Раптом тяжко штовхнувся плечем, об що? - того не бачив!
Тiльки рiзко обпекло i придушило  до  земляно┐  стiни.  Тодi  вiн  став  з
бiльшим натиском  хапатися.  Якби  була  нерiвнiсть  або  корiнь,  вiн  би
вдержавсь, але - порожньо.  Далi  падав  мiж  великi  деревини,  обхопленi
полум'ям. "Пропав!" - проблиснуло в свiдомостi. Вiн падав нерiвне, аж поки
вдарився спиною об дерево, а головою об схил. Миттю зiм'яло  в  клубок  i,
перекинувши, потягло наниз, нiби в коловоротi горючо┐  рiки.  Волосся  над
правою скронею обсмалилося, але вiн, швидко падаючи, нiби стратив вiдчуття
болю. Розумiв, що задиха║ться, i що плече йому валить. Тодi  ж  запався  в
нестямнiсть, з яко┐ його вирвав рiзкий бiль - вiд падiння в тiсну  мiлину.
Мирон Данилович, трусячись, обторку║ грунт. "Я в  мокрому  глинищi!  Це  -
ярi, можна лiзти через воду!" - втiша║  сам  себе.  Як  звiр,  -  чотирьох
вiдповза║ в болотянiй  щiлинi,  протискаючись  помiж  одними  дровиняками,
залитими тванню, i попiд другами, що стирчали в безладдi над головою.
   Весь час нагорi i по сторонах -  розпачливi  крики,  вiк  яких  мiг  би
стратити пам'ять, але i сам був прибитий  i  приголомшений,  пiвмрець,  що
корчився в поривi: повзти серед загибелi.
   Високо розлягався бурхiт огнища i  стукiт  обвалюваного  дерева;  також
вишум i шипiння в спецi, приглушуючи, проймали диким  страхом,  бо  пожежа
от-от привалить.
   Все  -  нiби  в  огнi  велико┐  споруди,  коли  вже   зруйнувалася:   з
поперехрещуваними балками i зваленими стовпами, якi, згораючи  гуркотливо,
осiдали в глибину земно┐ щiлини.
   На днi, в боковiй струмовинi, так багато обвуглених  обаполiв,  кинутих
попереду! - крiзь них мало хто просунувся  до  глинища.  Застрявали  люди,
здавленi  i  скалiченi:  там  ┐х  i  нищив  огонь.  Один  чоловiк,  зовсiм
обгорiлий,  звис  до  води,-  його  стопи  стиснутi  мiж  двома  близькими
деревинами, а руки i голова гойдаються в поривному полум'┐, нiби  червонiй
повенi, крiзь яку мчить глибинний протяг.
   Багато селян згорало в велетенськiй печi-прiрвi, над якою  стовпи  диму
вставали, мов над фабриками. Потяг пiдвозив  туди  новi  натовпи;  скиданi
вартою, падали вони i калiчилися ранiш, нiж стати здобиччю огню вiд шпал i
обаполiв, облитих смолою. Привезенi на платформах дерева вергано в прiрву,
навперемiн з людьми.
   Катранник продирався попiд заваллями  i  раз  був  стратив  свiдомiсть.
Опритомнiв скоро: вiд палення  згори  i  вогкостi  знизу  -  з  болотяного
рiвчака. Спекота пронизувала одiж i пiдганяла повзти, як пораненого  вужа.
Хоч низовий протяг через  глибоку  щiлину  приносив  трохи  повiтря,  таки
димова задуха була смертельна - рвала груди, тру┐ла кров, слiплячи  зiр  i
тьмарячи думки.
   Зрештою,  долiз  Мирон  Данилович  до  калюжки  в  глибокому   водори┐;
обхлюпався там, щоб, рятуючись вiд палення, зберегти одiж  на  плечах.  Аж
тодi вiдчув:  збоку  щось  штовхнуло  i  муля║  -  торбинка!  Його  власна
торбинка, набiк прив'язана, через плече.
   На днi калюжки повно камiнцiв i пiску з глиною. Вихлюпуючи воду звiдти,
Катранник прошепотiв, нiби сам собi чужий: "Це  я  ще  живу!"  Тодi  враз,
зда║ться, пiдбадьорений дiйснiстю сказаного,  почав  лiзти  далi  i  через
декiлька хвилин був так далеко вiд болотяно┐ щiлини, що  коли  там  стався
черговий обвал з гуркотнечею в огнi, то вже не мiг  зачепити.  Прискоривши
рух, Мирон Данилович раптом обсунувся  в  глибшу  промо┐ну,  нiж  була,  i
мимоволi знов облився - вiд дрiбного водоспадика, пiд звалищами. Як пролiз
у нешвидкiй водi, то  вже  встати  змiг,  при  узбочинi  яру:  там  скрiзь
вигиналися пригорки i лежали валуни бiля обпалених кущiв. Горючi деревини,
накиданi згори, були рiдшi, i вiн то переступав ┐х, то пробирався знизу, в
протулини з рештками заростi.
   Намацав якусь рiч, обгорнуту матеркою, що вбризкана  в  болото.  Спершу
проминув рiч, а тодi надумався: простягнув руку i взяв.
   Вiдступив за горби, де тiльки окремi дровиняки i шпали, облитi  смолою,
скотившись, палахкотiли з низьким  димом;  пiд  виступ  збочини  присiв  -
вiддихнути i отямитися з лиха.
   Обторку║ знахiдку, розгорта║ i, на  диво  собi  i  незмiренну  радiсть,
бачить хлiб! - сухий, причерствiлий трiшки, але ж хлiб. Знати вже з самого
дотику, це - житнiй. Скрiзь розшукуваний хлiб i не знайдений, дiстався, де
i не подумати про нього: в самiй погибелi.
   Вся iстота припала до знахiдки! Вся - з болючою хижiстю голоду. А  знов
почало палити вiд завалля. Мирон Данилович з'┐в  тiльки  один  вiдломлений
шматок, тримаючи його на стулених долонях, щоб нi одну крихту не  згубити.
Тодi зав'язав хлiб, як було, i сховав собi в  торбинку;  i  перевiрив,  чи
хлiб там, провiвши рукою по тканинi.
   Хоч хилила страшна слабiсть, вiн перемiг ┐┐; прислiплений  вiд  палючих
виблискiв згори i димово┐ ┐дi, що рiзала  очi,  випростався  вiн  i  рушив
чимдуж звiдти.  Враз  перечепився  i  впав;  коли  пiдводився,  то  лiкоть
приторкнув до торбинки, знов перевiряючи: там хлiб чи н┐? Там!
   Катранник як  побачив,  кого  вiн  потоптав,  -  жахнувся:  то  мертвий
чоловiк. Одежа на трупi обгорiла в попiльний мотлох. Лiва  сторона  голови
розбита i попечена так, що крiзь розриви червонi║  застигла  кров.  Вигляд
мертвого болiсно вразив Мирона Даниловича, який аж знiтився  в  судомi  i,
впритомнiвши, пiшов далi; боявся i згадувати, хоч чужа смерть  притягувала
думки.
   Обережно ступав по нерiвному глинищу. I вiдчув, що лихоманки нема;  вiд
жорстокого струшення, на межi божевiлля, збiгла з кровi i нервiв. Але  був
вiн замучений страхом i болем, при вичерпаннi останнiх сил.
   Присiв на горбик; щоб вийти з розпуки - не вiд самого тiльки  голоду  -
похопився ┐сти. А вже став собi  скупий.  Подумавши  одну  мить,  спожива║
спершу старий маторженик з торбинки, потiм пайку вiд хлiба: як закуску.
   Притьма вирiзнилася думка,  що  непоко┐ла,  поставши  десь  на  глибинi
свiдомостi, пiсля того, як перечепився об покiйника:  це  -  його  хлiб!..
Бiдний чоловiк загубив перед смертю, коли весь поранений i обпалений  був.
Що йому хлiб? Зоставити там, пропаде в грязюцi i золi, коли  ж  тут  живий
потребу║, гинучи. Так повинно бути: хлiб цей  законно  переходить  в  руки
другого, хто теж перейшов глибиною  лиха.  Нелегко  перейшов,  а  роздiлив
повне горе з небiжчиком. Тiльки так можна дiлити чужий хлiб - загорьований
хлiб прожиття! I помiркував тодi Катранник: "Ще гляне душа нещасного,  вже
з неба, скаже - бери цей хлiб, тобi треба,  а  для  мене  навiщо?  Порадi║
душа, бо i по смертi помогла комусь на свiтi".
   Заспокоював себе знов, що нема злочину - взяти такий хлiб, а все ж була
гiркота в почуттях: як це недобре, чужий хлiб взяти, в мертвого... "Ну, он
що, i я прислугу тобi зроблю, проти наруги!" - вирiшив наостанок. Вернувся
i, вiдломивши стовбурець  недогорiло┐  лiщини,  вирив  неглибоку  яму  при
згарищi, в заглибинi м'яко┐ глини. Перемагаючи страх, взявся за покiйника,
пересунув його туди i загорнув. "Помилуй чоловiка,  Боже!"  -  сказав  над
ним.
   Як помив руки в струмку, пiшов наниз, державшi┐ся за кущики на узбiччi.
Обережний був -  насторожений  до  кожного  шурхоту.  Пригадав  собi  дiда
Гонтаря: "Як вiн, iду з могили, тiльки йому була морозна, а менi  -  пiч".
Вiдходив i оглядався; мав страх, що тi, нагорi бiля вагонiв,  примiтять  i
доженуть, ┐хн║ страхiття нависло огненним привидом i котило дим по  довгiй
прiрвi, почервонивши глинистi прислони i лiси на схилах.
   Темрява навколо втiкача, густiючи, вгортала дерева i  грунт,  на  якому
струмок перебiгав, нiби чорний, з вiдблиском вiд прiрви.
   Мирон Данилович вибрав  для  спочинку  сухий  виступ  пiд  кущами:  аби
затуляли вiд поглядiв згори, коли зостався просвiт на  пожежу.  Широкий  i
волохатий пiджак, що служив замiсто пальта, був пiсля купання у вимивинi з
струмковою водою досить чистий: хоч i посмалений  скрiзь.  Треба  витирати
останнi плями.
   Сидiв тiкач, обперши плечi об стовбурцi, i незчувся як задрiмав,  проти
сво║┐ волi i всього страху. Нiби посунувся в глибочину iншу, нiж  ця:  вже
без палено┐ сосни i людей серед огню. Не снилося нiчого; тiльки пiд кiнець
спання настигла невиразнма тривога. Пронизаний нею, прокинувся i  побачив,
що огонь жахливо вирiс, осягаючи пiвнеба над  прiрвою.  "Мабуть,  привезли
багато дров i смоли, тепер би там згорiв!" - поясню║ собi  Катранник.  Вiн
трудно, з розбитiстю в тiлi, пiдводиться. Нога  затерпли,  а  в  плечах  i
ребрах рiзкий бiль. Негодящий чоловiк: як труп.
   Коли полум'я дiйшло сво║┐ сили, стався обвал, i вибухами воно рвонулося
в височину, пiдкидаючи слiпучi i хитливi  течi┐,  мов  червонi  гейзери  з
хуртовинами iскор i хмарами диму, - пiсля  того  вщухло,  хоч  ненабагато.
Катранник вiдходив i  оглядався  на  огненну  могилу;  хотiв  закричати  з
безсилого розпачу: хто там живий, щоб  вибирався  коло  низового  струмка.
Хiба поможеться?..
   Одежа на грудях парувала, а черевики були мокрi - чи сушити? Нi,  треба
йти, а то наглядачi згори стрiлятимуть. Згадав про них i зразу ж  поспiшив
геть звiдти. Знов напав страх на нього -  гнав  безупинно  далi,  нерiвною
землею.
   21
   Мирон Данилович до самого  ранку  йшов,  угадуючи  дорогу,  де  не  мiг
зустрiти "┐х". Розвиднювалося, коли прибув до дрiбного полустанка. Вагався
- пiдступати до залiзничних колiй чи нi, але не було iншого переходу.  Вiн
прямував мимо самотнього будиночка i спинився, побачивши робiтникiв, що на
платформах починали рiвняти дошки.
   З одного боку вломилися сторчовi стовпчики, нiби величезнi ручицi, тому
вантаж соснини, струнко розпиляно┐ i  чисто┐,  осунувся  на  жужелицю  мiж
колiями. Укладало дво║: залiзничник, що обслуговував невеличкий  потяг,  i
пiдлiток, тонкий, як нитка, - з нього небагато працi. В той  час  машинiст
мав якийсь гiркий клопiт коло шипучого демона  -  було  не  до  розсипаних
шальовок.
   Ось крикнув з платформи залiзничник до Катранника:
   - Що, в вас тут людей нема, чи як?
   Катранник мовчить, думаючи: "А що ж, i нема! Хiба не  зна║ш,  де  вони?
Хочеш, покажу де..."
   - Чого  сто┐ш,  чоловiче?  Помагай,  а  я  пiдвезу!  -  знов  звернувся
залiзничник.
   Але ще i тепер не вiрить селянин, хоч вся iстота  аж  стрепенулася  вiд
новини: "Добре було б пiд'┐хати, бо вже, мабуть, не дошкандибаю на сво┐х".
   Темновусий, з пiдбiлиною, залiзничник свiтнув запалими очима,  i  вритi
зморшки на обличчi поглибшали вiд усмiху:
   - Не вiриш?
   - Хтозна, - глухо озвався Катранник.
   - Кажу: пiдвезу, значить - пiдвезу. Годi туманiть, берися, чоловiче,  i
подавай менi дошки: складати будем!
   Катранник, не кажучи вже нiчого, поклав торбинку на землю, але  близько
бiля себе, i взявся подавати сосну; так стара║ться, аж пiдбiга.
   - Не спiши, бо втомишся! - спиня║ залiзничник. - Бережи силу, бо роботи
багато. А то будеш, як отой хлопець, що пiдмiта полустанок.
   Вiн показав на пiдлiтка, який, вiдiйшовши насторону, подивився трохи  i
зник.
   Працювали декiлька годин, поки владнали вантаж. Катранник змокрiв дуже,
хоч його одежа i черевики просохли; вiн  дрiбно  тремтiв  вiд  напруження,
ослаблений вiд довгого недо┐дання i люто┐ пригоди.
   - Щось ти, чоловiче, хилишся, - зауважив залiзничник,  гостро  глянувши
на нього: - Ану, ходiм, пiд'┐мо! Як звати?
   - Катранник Мирон.
   - А мене - Петро, так i кажи!
   Сiли на дошках, бiля скриньки залiзничника, колись фарбовано┐ зелено, а
тепер темнасто┐ плямами вiд  мазуту.  Господар  витяг  з  не┐  скатерку  i
повагом розгорнув на соснинi; тодi поклав пшоняний хлiб, порiзаний тонкими
скибками, а до нього - сiль у бiлому матерчаному вузлику i  двi  величезнi
солодкi цибулини. З пляшечки наточив конопляно┐ олi┐ на  блюдце.  Зрештою,
вибрав варену картоплю з паперового капшука.
   - Маю капусту квашену: пiдсохлою давали, i  шматок  хлiба,  -  пропону║
селянин.
   - То прибережiть! Призволяйтесь до мого ресторану. Чи не ┐сте цибулi?
   - Чому нi? - заохотився Катранник. - Це добре, з хлiбом!
   Обережно  вiддiлив  тонкий  кожушок,  блiдаво-брунастий,   iз   тьмавим
полиском i  прочервонiлiстю;  розрiзавши  цибулину  вподовж,  брав  свiтлi
лустки i вмочав в олiю i солив - ┐в з хлiбом, як поживу найкращу. Додав до
цього картоплю: теж умочаючи в  олiю  i  солячи.  Iстота  зосередилася  на
┐дженнi, вiдсторонена вiд свiту, бо, зда║ться, жили  горiли  вiд  голодно┐
нетерплячки i мiг проковтнути миттю весь харч, навiть коли б повно було  в
скриньцi. Сiк цибулi, колись надто  гострий,  вiдчуто  тепер  як  захлинно
смачний i живлющий: по краплi, втiшаючись, прийма║ душа.
   Коли поснiдав Катранник, враз i  настрiй  змiнився;  пожива  крiплющими
течiями пройшла в рiзнi напрями через ║ство - змiцнила, вiдсвiживши,  нiби
добрий сон, хоч якраз тепер на сон клонить: при вдиханнi лiсного  повiтря,
при║много прохолодою.
   Знов завозилися з дошками i склали доостанку, як слiд.
   - Слухай сюди: ┐дьмо разом  на  склад!  Я  скажу  начальниковi,  що  ти
виручив. Зосталось вигрузити дошки, а тодi на Кавказ повернем.
   - Менi ж цього якраз i треба! - скрикнув Мирон  Данилович.  -  Як  ваша
ласка, вiзьмiть, я помагатиму при всякiй роботi.
   - Бачу, ти чоловiк тихий i не з тих, що в замки без спросу  заглядають.
Бо всякi люди стрiчаються.
   - Повiрте, оце ┐ду жiнцi i дiтям  десь  хлiба  заробити.  Друго┐  думки
нема║.
   - От i вже! Менi веселiше i тобi по дорозi. А то  вночi  сам,  як  сич,
очима блимаю.
   На димучiй станцi┐ зiйшли з потяга. Ночували при товарному складi:  там
людей  небагато;  гоготить  чугунка,  розiгрiта  дочервона.  Петро  принiс
гарячого супу - повечерявши, заснули на тапчанах. Мiцно спалося, як нiколи
вiд народження на свiт.
   Пiсля пiвночi вирушили на Кавказ. Сну║ мрiю свою Мирон  Данилович:  про
заробiтки в совхозi, при конюшнi або теслярнi. Трохи б  пiдхарчуватись,  а
там вiн - знов майстер до всяко┐ роботи, що потребу║ твердих жил i швидко┐
думки; змалку звик.
   - Як ви з непартiйних, - сказав Петро, - круто живеться;  будь  червона
граматка, то тягли б харчi кошиками з розподiльника.
   - Куди нам! Аби кукурудзянки заробити.
   - Так; вийшло, як казано в революцiю: кому трясця, кому двi. Кому сало,
а кому чорта лисого! Рiвнiсть.
   - Нас рiвно в ями кладуть; або палять.
   - Це вже тодi показувалося. Скiльки крику було про рiвнiсть.  Ось  я  -
вiд сословiя козачого. Вернувся з нiмецько┐ вiйни; в  кавалерi┐  служив  i
медальки деякi дано. А дома бiда! Село казанком кипить.  Козаки,  котрi  з
фронту, i я серед них,  сказали:  ну,  живi  ми  i  дома.  Порiвняймося  з
сусiдами! Так i зробили - дали ┐м воли, могучi, як паровики, i плуги дали,
борони, культиватори, корморiзки, точила  i  всячину,  все  дали.  Пройшов
рiк-другий, а в сусiдiв те  добро  пропало.  Не  знати,  де  дiлось.  Знов
кричать: давай! Кричать, щоб ми стали рiвнi. Не буде того, бо люди дуже не
однаковi i рiзно роблять. Уже тепер по-старому заведено: робочих скрутили,
самi ж князьками розкошують.
   - Хлiб пiд дощем: гни║, а нам не дають, - сказав Катранник. - Хто вмира
i пробу║ взяти свiй хлiб, тому стрiляють межи очi.
   - Так скрiзь! Бо це - самi чужонайнятi замаскованцi з  iнтернацiоналки;
хитро влiзли, щоб народ мучити: то ┐м загадано i то червона цiль ┐хня.
   - Уже всiм видно i глядiти не хочеться.
   - Вони лютують, бо народ розглядiв ┐х, що то мучителi з  чужо┐  служби.
Тепер хотять затопити кров'ю людською очi.
   -_ Пробують на нас; а тодi свiт душитимуть.
   - В них це готове: i партмiшок, i партзав'язка. Мандрувавши,  надивився
я. Нищать хлiб нарочито i  розоряють  до  смертi.  В  начальство  ставлять
непридатних, щоб бiльше бiди було. На  одному  зсипному  пунктi  привозять
селяни хлiб: поспiх з ним великий, бо  треба  "план"  виконати.  Завiдувач
наказу║ дядькам усяке зерно докупи зсипати крiзь  дiрки  в  поверхах,  все
разом - жито, пшеницю, ячмiнь, просо, гречку. Йому дорiкають:  хiба  можна
так робити? А вiн сердиться i вiдказу║: "Почему н║льзя? Ето всьо -  хл║б!"
Отакi хазя┐. Ви кажете про зерно; не тiльки з-за нього стрiляють людей,  а
з-за гнилих бурякiв теж. Бачив я бiля станцi┐ гору ┐х, темну, як  вивезена
порода з рудникiв на Донбасi. Колись окремою колi║ю доставляли  буряки  до
цукроварнi. Тепер ┐х покинуто  догнивати.  А  сторожа  кругом  сто┐ть:  не
пiдпуска нiкого. Декiлька разiв люди пiдходили, ослабiвши, як осiннi мухи:
┐х розпука голодна вела. Ледве до  буряково┐  гори  наблизяться  -  так  з
гвинтiвок  блиска║  ┐м  в  очi,  i  люди  падають.  Буряки  пiсля  морозiв
почорнiли, а ще та и можна було перечищати ┐х i варити. Нiкому ж  не  дано
нiчого. Так всi буряки продали - до рештки. Гора ┐х згнила i розлiзлася по
землi. Багато вбитих людей лежало, бо пошкодовано  ┐м  гнилого  буряка.  З
того ж i видно: ворожi виродки нагорi царюють.
   Що далi ┐хали, все дужче бралося чистим i теплим  повiвом:  обвiтрювало
обличчя, радуючи пiсля димово┐ гiркоти, газу, сиростi i  вугiльно┐  пиляки
залiзничних вузлiв.

   На степовiй станцi┐ вiд пiдводчикiв довiдався Катранник, що недалеко  в
совхозi наймуть конюха. Вирiшив зостатися:  нагода,  тут  певна,  а  по┐дь
далi, до односельчанина, хтозна, чи й досi ║ потреба  в  людях?  Подякував
сердечне дорожньому прияжле - i попрямував до радгоспу.
   Його допустили в кiмнату директора, який зразу спитав:
   - Чи ти добрий конюх?
   - Все життя бiля коней; як ┐х лiпше знати можна.
   - Ставай!
   Робота  непогана,  а  платня  -  так  собi.  Трiшки  грошей  i   трiшки
кукурудзяного борошна. Юшку давали.
   Коли спiк перший хлiб, то нарiзав  тоненькими  кусниками,  як  торт,  i
повiльно ┐в i ┐в, розжовуючи вкрай. Хотiв спинитися, щоб не спожити все за
один раз, але таки все з'┐в, i дивиться на стiл. Нiчого вже  нема.  Взявся
до води: багато пив.
   Був бездумний; ┐сти хотiлося по-тваринному. Та  скоро  турбота  охопила
його - про сiм'ю; вирiшив: заробленi грошi зберiгати для  не┐  i,  скiльки
можна, ощаджувати борошно.
   Так прожив деякий час; а не мiг прийти до звичайного стану, душевного i
фiзичного. Як i кожен у тому совхозi, пiдупадав i хирнiв.
   Вечорами, коли бiля обрiю, крiзь чорно-зеленi сутiнки, догорала  смужка
огню, нiби там блискавка спинилась i  застигла,  гаснучи,  -  всi  люди  в
совхозi, якi недавно стали на роботу, починали бродити тiнями  позауманню.
Мавши заробiток дрiбний, неспроможнi були втишити голодностi. Мов  примари
надхiдно┐ ночi, никали попiд стiнами - наближалися до кухнi,  порпалися  в
викидках пiсля вечерi. Сахалися геть пiд причiлки i  в  кути,  якщо  хтось
проходив: боялися знайомих стрiнути i прийняти пекучий сором.
   Мирон Данилович вiдчував, що,  пiсля  надмiрного  зусилля  i  страху  в
горючому проваллi, вiн -  якийсь  душевно  зрушений  весь,  мов  збитий  з
життьового кореня i круга. Пiсля  того,  як  збереженi  сили  прислужилися
вiрно  в  лютому  iспитi,  вони  зоставили  якусь  незнану  пустку.   Нiби
приглушений чутт║вим слухом, терпiв вiн, дивовижно збайдужiвши до  лютостi
з навколишнiх подiй, що колись гостро вражали. Вiн i переживав ┐х, але вже
не було снаги серця - належно вiдповiдати  на  образу.  Дiйшов  до  стану,
спiльного з багатьма  приреченими  напастi:  коли  дивилися  в  очi  ┐й  з
незвичною  для  себе   застиглiстю,   мов   спаралiзованi   духовно,   без
запопадливого шукання засобiв.
   Вiдбувався в почуваннях дивний хiд, сам собою, як серед присуджених  до
страти, що все ж прикрiплюють вiдпалий гудзик на грудях. Але тут  не  було
певного знання про свою загибель, хоч глибокий напрямок вiв  до  прийняття
повнотою всi║┐ муки. З не┐, зовсiм здалеку, з невидностi поза роздiленнями
життя, ставала, вже невiдома i неосяжна для думки, незмiннiсть,  беручи  в
сво┐ впливи. Проте в свiдомостi це не  означувалося  виразно.  Лише  серце
iнодi зводило розсуди з долею:  коли  думна  особистiсть  вiддалялася  вiд
кривди, просто пливучи за течi║ю подiй, а мiж ними i само┐ кривди.
   Часом чiплялася до нагоди, що полегшить терпiння вiд ближчих хвилин.
   В  один  iз  безрадних  вечорiв  приходить  партi║ць,  але   "низовик",
Домборський: глянути, як живеться. Вiн куткавий i залискуватий,  склепаний
суглобами крiпко - пiд потертою, але повторно  обсмальцьованою  шкiрянкою,
аж вороною. Його тяжкi очi кололи дрiбнесенькими трикутничками поблиску  з
каростi, на потемнiлому, як опалий лист, обличчi: вiд  польових  вiтрiв  i
рiзкого свiтла. Але зуби, хоч рiдкi i з надто широкими промiжками спереду,
були чистi i рiвнi.
   Подивившись на Катранника i його куток, вiн присудив:
   - Е-е! Так не проживеш. Я сам пробував, ледве не впав. Хочеш, навчу, що
робити?
   - А чого ж - робити треба...
   - То ж i воно! Держися нас, бо охлянеш.
   Мав при собi горiлку, огiрки, кусники оселедця: дав при розмовi  випити
i закусити Мироновi Даниловичу.
   Другого дня знов зiйшлися вдвох. Домборський навчав,  як  робиться,  що
люди виживають, а не гинуть. Повiв на край радгоспно┐ садиби -  до  рiдких
кущiв  i  присохлих  топольок.  Там  продовгувата  купа   камiння,   давно
привезеного i забутого, сiрiла нерiвною масою, простягшися через галявину.
   - Бачиш камiння?
   - Авжеж, зiр маю.
   - Май також i здогадi У нас багато лошат. Я сам ┐х записую.  Хто  хоче,
той i краде, де i скiльки завгодно. Тiльки  треба  вмiти,  щоб  слiдiв  не
було, як ось тут: земля тверда. Наженем лоша на камiння - зрозумiв?
   - Лошати жаль...
   - Не жаль себе? Лоша бiгатиме, поки його з-пiд твого  носа  вкрадуть  i
з'┐дять другi службовцi. А  ти  пропадеш.  Тебе  дома  ждуть.  Нi,  це  не
годиться! Отже, надвечiр ми провернем дiло.
   Поночi вони вивели лоша i стали наганяти на камiння. Мирону  Даниловичу
не вдавалося з свого боку налякати, як слiд, i лоша, пiдбрикуючи  вузькими
ногами, пробiгало мимо. От перейняв його i натурив прямо  на  компаньйона,
який тiльки того ждав: так ударив лозиною  i  затупотiв,  замахав  чорними
рукавами, що воно, з  великого  переляку,  помчало  просто  на  камiння  i
зломило лiву передню ногу.
   Домборський i покликав iнших партiйцiв:  нехай  глянуть  на  нещасливий
випадок i засвiдчать, що тут сталося. Не було в  них  iншого  рiшення,  як
тiльки: "Дорiзати". Пiсля того запрошенi свiдки розiйшлися.
   Тодi наганячi вдвох дорiзали лоша i вивезли закопувати зовсiм пiзно,  в
нiчних сутiнях. Вирили яму, але, замiсто  того,  щоб  зразу  вкинути  туди
лоша, розпатрали його i  подiлили  мiж  собою  м'ясо,  i  тiльки  вiдпадки
загребли. Позамотували м'ясо в лантушиння i з тим вернулися.
   Потихеньку смажили в кутках лошатину, вiд яко┐ спершу прибавилося сили,
так  що  Мирон  Данилович  вiдчував:  твердiшають  його  кроки.  Але   вiд
одноманiтного харчу став на шлунок слабувати; все -  конина  i  кукурудза.
Земляковi лист написав i одержав пораду: "Держiться теперiшнього мiсця, бо
тут починають перевiряти оправки, хто звiдкiля, i пiсля  цього  звiльняють
сезонних, - глядiть, чи не приведеться нам пере┐жджати  в  другу  сторону,
Бiлорусь, чи що". Мирон Данилович зрiкся намiру - переходити до земляка, i
притих, боячися ново┐ недолi.
   Послав додому трохи грошей поштовим переказом; не знав, чи  дiйдуть.  I
трохи тютюну в вузлику приберiг - на обмiн.
   Час мина║; нивки зеленiють. Можна було б  жити,  пiдробляючи,  i  сiм'ю
сюди перевезти, хоч i тут побут помiтно погiршу║ться. Враз настигла  бiда:
облiк  всiх,  що  при┐хали  з  сiльськогосподарських  районiв.   З'явилися
довжелезнi анкети, i треба, заповнюючи ┐х, представляти посвiдки. А  тому,
що Катранник не мав потрiбних паперiв, його звiльнено з працi.
   - Куди ж ти по┐деш? - пита║ Домборський.
   - Не знаю; земляк радить у Бiлорусь.
   - Добре радить: ┐дь! Я тут продержусь, бо маю документи - я не з  села.
А в Бiлорусi, кажуть, обходяться без голоду.
   Катранник знов - на  потяг,  повний  безсонного  гамору.  При┐хавши  до
станцi┐ при горбуватому надрiчному мiстi, знов  похилив,  за  звичкою,  на
роздобуток. Люди товпляться, спiшать в одну сторону,- вiн  теж  туди;  чу║
розмову: продають по два  кiло  комерцiйного  хлiба  в  однi  руки.  Черга
створилася величезна i там вiн прождав кiлька  годин:  не  вистояв!  -  за
чотири чоловiка перед ним хлiб скiнчився.
   Вiд безсоння i  стоянини  кволий,  побрiв  Мирон  Данилович  на  базар;
натрапив на тюльку. Але вже слабiсть розбивала його - вiд шлункового болю,
що, зда║ться, спустошував  iстоту,  як,  бува║,  велика  комашня  пiдточу║
корiння дерева. Знеможений, тягся вiн з тi║ю  тюлькою  в  газетi.  Базарна
босячня ув'язалась, бо звикла бачити, що чоловiк з такою  хиткою  ходою  i
худiстю скоро падав пiд паркан. Тодi миттю, мов тiчка шакалiв,  накидалась
обчищувати кишенi i торбу. Так i крутиться демонською  згра║ю  вся  босота
вслiд, i все дужче  нахабнi║  i  дужче,  от-от  зачепить  i  пограбу║,  ще
йдучого.
   Подивився на них Катранник i зауважив  одного,  якого  iншi  слухались.
Пiдiйшов до нього i сказав:
   - Зна║ш, що: коли ти не зовсiм звiр, а  ║  в  тобi  крапля  людська  на
серцi, ось, давай закурим i я хочу щось попросити.
   - Давай! - згодився босяк.
   Дав йому закурити Катранник: листя доброго сорту, з "м'якого" тютюну, i
дрiбно нарiзане. Босяк закурив - був задоволений, пускаючи дим через  одну
нiздрю.
   - Скажи сво┐м, - просить селянин, - нехай вiдстануть вiд мене!  Я  хочу
додому: ще раз глянути на дiтей; може, десь за┐ду  пiдробити  копiйку,  це
все менi в життi зосталось. Тодi вмирати.
   Босяк одвернувсь i крикнув на сво┐х, щоб вiдстали.
   - Хай топа║!..
   Коли покинули його,  селянин  попрямував  до  вокзалу;  тiльки  один  з
вуркаганiв ушнiпився слiдом i не вiдста║.
   "...Оцей i дiжде, поки впаду: загарба║ останнi грошi  i  хлiбець;  якби
впасти без нього, можна ще одiйти, i мо║ при менi... I як  цього  бузувiра
здихатись?!"
   Був нiж, косий лезом i довгуватий, iз саморобною колодочкою,  -  рiзати
хлiб.
   Зняв  з  плеча  торбу  Мирон  Данилович  i,  схилившися,  розв'язу║.  А
грабiжник так i горить очима; простяга║ руку наперед: гарбати...
   Як вхопив тодi селянин нiж, як замiрився на босяка, як закричав, - той,
переляканий з несподiванки, втiк.
   На вокзалi нема║ мiсця вiльного,  в  примiщеннi,  де  люди  ждуть;  там
притулився Катранник до стiни, як завжди. Але жiнка, що сидiла поблизу  на
лавi, пiд великим вiкном, i  мала  дитину  поруч,  взяла  ┐┐  на  руки  i,
посунувшися, сказала селяниновi:
   - Сiдайте тут!
   Вiн подякував i сiв. Продовжилося безконечне дожидання.
   В залi - гамiр, пил, хаос несотворенний. Накурено так,  що  дим  сльози
видавлю║ i ┐сть очi навiть звичному курцевi. Чемна сусiдка завела розмову;
згодом, коли Мирон  Данилович  розговорився,  то  сказала,  що  верта║ться
додому - на Кубань. А була в Сибiру.
   - Разом з батьками забрали i виселили в Архангельськ, - оповiда║ жiнка.
- Було багато таких, як ми,  i  здебiльшого  вони  повмирали:  i  дiти,  i
батьки. А я втекла! - втекла i самасамiсiнька добралася  на  нашу  Кубань;
там колись гарно було. Родичi прийняли мене, i я в них жила довгенько; вже
i пiдросла. Та прийшов наказ - ловити всiх дiтей, хто з висланих родин,  i
мене впiймали i погнали в Сибiр. Пiшки погнали по снiгу, в морози страшнi.
Вже пройшли ми трактом вiсiмсот  кiлометрiв,  пiшки  весь  час.  Лагпункти
стояли на дорозi.  Начальник  вибирав  собi  декотрих  гарнiших  дiвчат  i
гвалтував" пiсля того передавав сво┐м помiчникам, а тi  вже  канцеляристам
на лагпунктах; пiсля канцеляристiв  -  вуркагани.  Поки  пройшли  вiсiмсот
кiлометрiв, то жiнки ставали проститутками.
   А я не пiддавалася.
   Начальник лагпункта загнав мене  в  холодiияi  льох,  коли  було  сорок
градусiв морозу, i облив крижаною  водою.  Я  вся  обмерзла,  як  льодовий
стовп, а таки не здалася. Дуже  хворiла.  На  одному  далекому  лагпунктi,
бiльшому, нiж сусiднi, мене разом  з  трьома  iншими  дiвчатами  взяли  на
роботу. Побачила я, що виходу нiякого нема║, таки погублять мене  москвичi
i зроблять проституткою,  зараженою  i  пропащою,  i  стала  я  дружити  з
завхозом. Вiн був ║врей.
   Врятував мене вiд гiршого,  добрий  до  мене  був;  радував  i  одягав,
обороняв завжди. Прижила я дитину з иим. Так перебула, поки звiльнилася. В
життi вибрала меншу бiду. Переждала з дитиною  бiля  рiчки  -  до  початку
навiгацi┐, коли можна вертатися додому.
   Пiд час того оповiдання нестерпний  смуток  i  жаль  пройняв  селянина:
"Скрiзь горе! Скрiзь наруга, пекельна наруга над душею".
   Вдарив дзвiнок.
   - Оце мiй потяг! - сказала жiнка. Вiн взяв ┐┐ мiшок i понiс до вагона.
   Зоставшися один, думав свою думу без  кiнця:  "Виходить:  таки  справдi
панують найчортячiшi вороги неба i вiрних; розруйновують життя i  серця  -
аби обернути люд в заражений скот, i тягти з нього  кров  безперешкодно...
Це - правда! Це - правда про татарщину москвинiв".
   Катранник, коли прибув його потяг, протиснувся в дверi i,  як  звик  до
верхньо┐ лави, то там i лiг; жг i знову думу свою поткав гiркими нитками.
   А подорожнi входять i входять;  один,  особливо  сердитий,  ла║ться  на
всiх. Катранниковi ж дивно стало: "I чого вiн кип'ятиться? Все  одно  йому
вже лiпше не буде, бо вкрай  випасений  i  ситий,  одiж  добра;  а  кругом
злиднi; ходив би тихо - нi!.."
   Випасений лаявся, крикливо i вчiпливо:
   - Напхалися в вагон, нiде пройти! Ледарi  клятi,  робити  не  хочуть  i
катаються потягом, - через ┐х жити  не  можна;  не  хочуть  робити,  нехай
умирають!"
   Дядько стояв бiля мiшка, поставленого долi, i довго слухав лайку, а  не
стерпiв:
   - Що ти таке кажеш? Хто не хоче робити? Може, ти не хочеш, а ми з землi
не вилазили, хлiб роблячи. Я жили сво┐ напинав, як сiрий  вiл,  i  залiзнi
мозолi нажив, - тепер забрано хлiб.
   - Ледар, не хочеш робити! - репету║  товстун,  схожий  на  старочасного
крамаря.
   Другий дядько, весь обношений, i жердкувато довгий,  i  прехудющий,  що
лежав на середнiй лавi, схопившись, крикнув:
   - А-а, личино! Я тобi покажу, як клепати!
   Пишний товстунець пiдхопив сво┐  великi  валiзи,  обшитi  блiдно-жовтою
шкiрою, з блискучими мiдяними обковами, i понiсся в сусiднiй вагон.
   Катранник диву║ться: "Чого йому треба? Розтовстiв .на людськiй нуждi, а
самих нещасних поганить, - от чорна душа! Злий".
   22
   Весь берег рiчки подiлений мiж хлопцями з села - вони здобувають  корм,
знаний з первiсних тисячолiть. Андрiй працю║ поруч  однолiтка  Олекси,  що
ма║ прiзвище Крiлик; горнуть граблями черепашки.
   Олекса спитав:
   - Скажи, чому рибина зветься "лин"?
   - Скажи сам!
   - Тому, що линя║.
   В цей час гримнув на них рудий, як з пожежi, i здоровенний Гриць:
   - Бiжiть вiдцiля! Бо огрiю по плечах, зразу будете линами  -  полиня║те
так, що матерi не впiзнають.
   Гриць сильний, але надто немирний; де  зауважить,  що  в  iнших  пожива
знайшлася, забира║ ┐┐ собi - поступа║ться тiльки перед дужчими.  I  тепер:
ма║ свою дiлянку, а проганя║. Взяли хлопцi грабельки,  торбинки  пiдкинули
на плечi i - _далi! Куди ж ткнуться, вже зайнято.
   - От нена┐да! От обжера! - нарiка║ Андрiй.
   - Нiчого, - потiша║ Олекса, - то вiн з голоду; а вiн  непоганий;  часом
оборонить. Завтра мiй батько збира║ться по рибу,  з  ним  пiдемо.  Ви  вiд
якого мiсяця голоднi?
   - З осенi дуже голоднi, а зовсiм - вiд грудня.
   - Вiд грудня? Тепер нема такого мiсяця.
   - Нi, ║ грудень.
   - Нема, вже нема! Тепер мiсяцi новi - вчора нам сусiд сказав.
   - Як по-новому грудень?
   - Зветься: трупень.
   - Сiчень - як?
   - Зветься: могилень.
   - А тi, що попереду?
   - Вересень тепер розбо║нь, бо  грабували  всiх,  жовтень  -  худень,  а
листопад - пухлень.
   - А пiсля сiчня?
   - Лютий - людо┐день, березень - пустирень, квiтень - чумень, а  далi  я
забув. Так приходь завтра!
   - Чого ж нi? - прийду.
   Вони розiйшлися коло пустельних дворiв, коло хаток з винесеними дверима
i вирваними вiкнами. Андрiй вiддав свiй добуток мамi, що сказала:
   - Не дуже вам з Оленкою щастить. Оленко, глянь на черепашки!  -  свiжий
харч...
   - Ми б назбирали бiльше, так Гриць напав.
   - Вiдходьте i не бийтеся!
   - Ми завтра з батьком Олекси будем рибу ловити.
   - Гаразд; але це - непевна рiч: пiйма║те або нi.
   Обполоскала вона черепашки, повкидала в чавунок i, вливши  трохи  води,
накрила його i посунула в пiч.
   Оленка  дивилася,  сидячи  на  постелi,-  худенька,  аж   прозора,   як
мармурова, i носик зовсiм витончився. Коли мати показувала ┐й скойки, вона
пiдiйшла, торкнула ┐х i знов сiла.
   Тим часом хлопець лагодив вудки.
   Мушлi повiдкривалися стулками, коли зайшла пара. Тодi  мати  повибирала
┐х на миску i присолила. Поживну воду з  чавунця  налила  в  чашки  -  для
кожного.
   - Iдiть ┐сти!
   Посiдали за стiл. Жують мушлi i жують. А мати нагаду║:
   - Солiть iще, коли не смачно!
   Посипали вони сiллю i знов жують мiцнi мушлi. Оленка скоро склала руки.
   - Не смачно? - пита║ мати.
   - Нi, дуже смачно, я на┐лась. Знов сiла на постелi; дивиться непорушне.
Але перед хлопцем зникли всi мушлi i чашка швидко спорожнiла.
   - Глянь, як Андрiйко ┐сть - може б, ти ще взяла?
   - Нi, мамусю, я вже годi!
   Хлопець пригаду║: звiдки йому смак мушель знайомий? -  ну,  певно,  мов
бiлок. Завтра знов можна назбирати, якщо рудий Гриць десь дiнеться - нехай
би ховраха з нори виливав.
   Мати пита║, журячись:
   - Де це наш тато? I листiв довго нема. Вiн, може,  i  таких  мушель  не
бачить.
   В не┐ покотилися сльози: одна по однiй, аж нiби димучi з  гiркоти,  вiд
душевного терпiння ┐┐.
   Одвела ┐х долонею i почала прибирати з столу.
   Хлопець сидiв, похиливши голову: i сам дуже жалiв батька, i не смiв очi
пiдняти перед материним горем; так смутно було, що вiн принiмiв.
   На свiтанку другого дня  вiн  виглядав  сво┐х  супутникiв  -  Олексу  i
старого Крiлика - бiля рiчки. Дивився на людей,  що,  невеликою  кiлькiстю
виживши, ходили в полi i при берегах. Виснаженi, вони в чомусь  невiдомому
всi змiнилися, i навiть сам свiт став якийсь iнший,  нiж  був.  Здавалося,
обшир його стратив свою прозорiсть i взявся огненнiстю в самому  собi,  як
дивна пожежа серед сiро┐ прохолоди. Не торка║  i  не  палить  нiкого,  але
сто┐ть невидимою грозою. Люди, рiдко  зоставшися  живi,  мабуть,  перейшли
тут, навколо,  в  незнаний  свiт  i  перестали  бути,  ким  були  досi.  I
поводяться по-iншому, мов стратили думку, що досi мали, i  почали  жити  з
другою, зовсiм невiдомою нiкому.
   Ждав  хлопець,  здивований,  що  Крiлики,  батько   i   син,   набагато
спiзнюються; аж ось - вониi Батько виснажився, пожовк з лиця,  i  в  нього
дихання важко наповня║ груди. Але нi Олекса,  нi  Андрiй  на  це  дуже  не
зважали, нетерпеливi ловити рибу. Взяли ключ у старого i вiдiмкнули  замок
на ланцюгу, яким човен був прив'язаний до корiнястого пенька. З  нешироко┐
заводi випливли на простiр: там брижi, мов  срiбнi  стружки,  зрiзанi  вiд
дзеркала, перебiгали через глибочину.
   Закинуто гачки. Ждано без кiнця. Iнодi клюне рибина  i  вмить  вiдiйде.
Мiняли мiсце, ближче до греблi i далi - до дикого берега; однаково: нiчого
нема!
   Стомилися, вiдпихаючи човен жердкою i веслом об дно рiчки. Пристали  до
берега недалеко вiд околицi села; ледве торкнули землю, як старий  упав  -
пiвмертвий лежить у човнi, слабо диха║. Хлопцi  так  злякалися,  що  зразу
побiгли кликати матiр Олекси.
   Бiля околицi про┐жджала пiдвода, супроводжена дядьками-погребниками, що
обдивлялися скрiзь i забирали неживих.
   Андрiй i Олекса бiгли вже помалу, бо задиханi болiсно; худi обидва,  як
терновi гiлки.
   - Чого ви бiжите, хлопцi? - спитався один з дядькiв.
   - Батько вмирають! - скрикнув Олекса. - Онде, в човнi!..
   Подалися хлопцi. А  пiдводчики  пiдступили  до  човна  i  дивляться  на
старого  Крiлика:  бачать,   таки   вмира║   чоловiк;   зовсiм   доходить.
Переставиться скоро, потiм ради нього знов через село ┐хати. Поклали  його
на пiдводу i вирушили звiдти до свiжо┐ ями,  недалеко  вiд  села,  що  без
трупiв стояла. Там перенесли Крiлика на дно, хоч вiн iще дихав. пдучи  вiд
ями, казали всiм:
   - Оце мертвого Крiлика одвезли! Бiда.
   Багато односельчан шанувало його: добрий був чоловiк; знавши рибальство
гаразд, порадами служив i надiляв рибою.
   Хлопцi прибiгли в хату  i  покликали  господиню.  От  спiшить  вона  до
берега, ведучи сина за руку. Андрiй же  не  мiг  рухатися,  -  вiдстав  на
околицi.
   Приходить господиня з сином до човна, а вже ┐┐ чоловiка нема║.
   - Де ж тато?
   - Коли вони вмирали, тут проходила пiдвода...
   Бiля села стрiчають знайому жiнку, що говорить Крiлисi:
   - Вашого чоловiка, вже мертвото, одвезли до ями! Може, загорнули, а  де
- не знаю.
   Сто┐ть удова i дума║: "Чи поможеться мертвому, що я  пiду  до  нього  i
постою та поплачу. А синок охляв, на ногах не держиться, як перед  смертю.
Коли ж тепер пiдкрiпити, вiн виживе. Пiду в правлiння i  на  одчай  скажу:
дайте кiлограм борошна - на похорони! Не вiдстану, поки не дадуть". Так  i
зробила. Пiшла i  почала  плакати,  просячи  допомоги  -  на  похорони,  i
сталося, що ┐й видали той кiлограм:  можливо,  хотiли  показати  один  раз
турботу про людей пiд час лиха, ними  заподiяного.  Взяла  вдова  кiлограм
борошна i пiшла годувати сина.
   А тодi мимо  ями  проходив  голодаючий  i  побачив,  як  старий  Крiлик
ворушить  руками  на  днi.  Хоч  перехожий  сам  дiйшов  до  стану  тихого
пiвбожевiдля, однак вiн рибалку впiзнав. I пiшов дорогою,  бурмочучи,  мов
дивак; стрiнув кiлькох виголоджених дядькiв i промовив так, що всi почули:
   - За вишеньками в ямi Крiлик сидить, iще живий...
   Дядьки здивувалися; один порадив:
   - Чого марно ходимо? Взяти б кiлки i добити крiлика: дрiбна тварина,  а
┐стiвна.
   Повагавшися, пiшли шукати ломак; озбро║нi ними,  попростували  до  ями.
Проходять i бачать, що там на днi -  не  тварина  крiлик,  а  рибалка,  на
прiзвище Крiлик, якого всi знали. Вже мертвий.
   Дядьки дивляться; один i каже:
   - Крiлик, та не той!
   Посмiхнулись хмурно i пiшли понад околицею села. А там,  на  дорозi  до
станцi┐, сiльрадiвська варта в супроводi кiлькох селян вела дiвчину.  Руки
┐┐ скрученi; вона вирватися хоче, але нiчого не зробить.
   - Навiщо взяли i куди ведете? - питаються дядьки. Один з  гурту  селян,
що при вартi, вiдказу║:
   - В район ведем - збожеволiла i зарубала матiр.
   Дiвчина, бiлявиця в порванiй жакетцi, зовсiм слаба, вже знеможена, та i
сторожi ┐┐ небагато сильнiшi; знов пробу║ вирватися - вони б'ють ┐┐.
   Потiм ще трохи пройшла i впала серед  дороги;  недовго  мучилась  перед
смертю.
   Коли затихла, тодi тi, що вели ┐┐, забули свiй гнiв; мовчки стояли коло
покiйницi. Вартовий пiшов кликати пiдводу.
   Андрiй вертався додому навпростець; пiдходячи до дверей, побачив пса  -
марного i з вигляду малосильного.
   - Мамо, собака в двiр забiг! Коло ворiт. Виглянула мати i сказала:
   - Наш пропав, так  приблудився  чужий.  Зловiм,  буде  що  ┐сти!  Треба
заманити в сiни.
   Мiшок в одну руку взяла, в  другу  -  малясник,  i  пода║  його  псовi,
приманюючи до порога. Пошепки ж наказу║ дiтям:
   - Андрiю, швидко вiзьми качалку  i  стань  за  дверима,  -  як  убiжить
собака, вдар по головi з усi║┐ сили, а ти, доню, бери в  хатi  держак  вiд
сапаницi i ставай бити!
   Пес дивиться на малясник зосереджено,  з  поблисками  жадоби  в  гаслих
очах, i слуха║ пiдмани, нашорошивши вуха. Пiдходить  трiшки  до  дверей  i
зупиня║ться. В той час на вулицi, бiля перехрестка, стояли  два  перехожi:
виголодженi, заздро дивилися на заманювання i  теж  блищали  очима;  скоро
пiшли сво║ю дорогою.
   Пес то наближався, то застигав на  мiсцi  i  довго,  мов  зачаклований,
глядiв на кусник ┐стiвного в руцi господинi. Зрештою, той кусник  спокусив
переступити через порiг, в нешироко вiдкритi дверi,  що  зачинилися  враз.
Андрiй ударив качалкою,  i  приголомшений  пес,  заскавучавши,  припав  до
землi. Дарiя Олександрiвна накинула йому  на  голову  мiшок.  Почала  бити
костуром, що колись брав ┐┐ чоловiк, коли ходив вулицями, де ║ злi собаки.
Але, раптом опритомнiвши, пес пiдскочив, вирвався з мiшка i почав метатися
по сiнях.
   Оленка з самого початку затрусилася вiд жаху, впустила держак  сапаницi
i вбiгла в хату - зачинилась там i тремтить, стоячи бiля одвiрка. Оченята,
нiби в божевiльно┐, з переляку; ┐┐  чути  поруч  гуркання,  гавкiт,  крик,
тупiт.
   В сiнях мати з розпукою чимдуж била пса, бачачи, що це одно  зосталось,
бо iнакше вiн покуса║, а не дасться в руки; ще в хату вскочить i виб'║ться
через вiкно, зоставивши всiх голоднiшими, нiж сам.
   Пес осiда║ i тiльки лiзе - вже не скочить.  Востанн║  вiн  смикнувся  i
впав,  тонко  поскiмливши.  Дарiя  Олександрiвна  ножем,  що  принiс  син,
дорiзала пса: так трудно! -  тративши  дихання  i  сполотнiвши.  Пiдвелась
напiвпритомна.
   Патрала i перемивала до вечора, i варила псятину, що  бридко  несмачною
виявилась! Та голод став дужчий, нiж вiдраза до поганi: всi в хатi ┐ли ┐┐.
   Кiстлявi   спостерiгачi,   що   стояли   недалеко   вiд    перехрестка,
перезирнулися, коли вiдходили, взявши напрямок до свого родича -  давнього
калiки.
   Вiн колись так  вiдморозив  собi  обидвi  кистi  рук,  що  ┐х  довелось
вiдрiзати. Жив милостинею: просив, сидячи на вулицi, i грошi брав колiнами
i обрубками рук, якими вiв ┐х до кишенi; обрубками ж вiв  вижебраний  хлiб
до рота - ┐в, придержуючи ними. Мешкав одиноко.
   Обидва перехожi, голоднi до  лихоманковостi,  мов  помiшанi,  що  тепер
з'явилися до жебрака,  були  йому  двоюрiднi  брати,  -  сказали,  бiгаючи
поглядами:
   - Зайди до нас сьогоднi! Переночу║ш. Дещо ┐сти буде.
   Чемно подякував вiн, нiчого не пiдозрiваючи. Коли ж прийшов  гостювати,
то в сiнях стояло четверо: два  родичi  i  два  ┐хнi  спiльники,  -  першi
боялися, що самi можуть не впоратися з калiкою.  Було  надвечiр;  в  сiнях
темно. Калiка став бiля дверей i не наважувався заходити, бо вже - недобре
передчуття на серцi. Один з родичiв  виступив  за  порiг  i  запрошу║,  не
дивлячись в очi:
   - Заходь! Заходь, не бiйся, в нас ║ дещо ┐сти - хлiба трохи...
   Потiм розповiдали люди,  що  той  родич  навiть  показав  кусник  хлiба
калiцi, коли заманював.
   - Заходь! - настоював вiн.
   Калiка був зболiлий душею, голодувавши з само┐ осенi, повагався недовго
i зайшов. Як переступив порiг - враз дожидачi вчепилися в горло. Вiн,  хоч
худий, але жилавий, вiдчайно оборонявся;  вчотирьох  насилу  подужали,  бо
були кволi. Вже, коли один схопив за ноги, а три валили в плечi, вiн упав;
тодi накинулись i задушили його.
   Через два днi Дарiя Олександрiвна, бiля хати, почула розмову чоловiка i
жiнки, що проходили мимо:
   - Наш сусiда, калiчка, пропав, - мiрку║ чоловiк, -  не  iнакше,  як  до
родичiв пiшов: там i пропав...
   - Куди б же ще? - сказала жiнка.
   - I я так думаю: порiзали на м'ясо! Заманили i порiзали.
   Дарiя Олександрiвна застигла, налякана; уявля║, як того калiку рiзано -
нiби тут, в сiнях, було! - крик i противлення.
   Аж темна немiч напала  вiд  згадки!  I  дивно,  як  люди  певно  правду
знаходять i здогадуються. Нiхто ж не бачив, куди  покликано  калiку  i  де
пропав, а знають люди; докладно знають,  що  сталось,  нiби  ясновидцi.  А
можливо, опинився хто-небудь поблизу як свiдок; або один з тих божевiльцiв
чутку винiс...

   До┐дали собачатину, присмажуючи повторно i присолюючи; остогидла -  вiд
не┐ всiх нудить.
   Одного дня хлопець брав торбу, намiрившись пiти в лiс.
   - Гляди ж, - велить мати,  -  нi  до  кого  не  заходь,  хоч  нехай  як
припрошують i заманливу ┐жу показують!
   - Нi! Крiм лiсу, нiде не буду.
   - I там обережно  ходи,  бо  ловлять...  Ходи,  де  живих  нема,  i  не
приставай нi до кого!
   Андрiй, гостро попереджений вiд матерi, взяв торбу i пiшов  у  лiс,  що
починався ген за греблею. Де гурти людей вештаються, там не  страшно:  при
нападi треба кричати, i сусiди оборонять.
   Минувши байрак, хлопець погляда║ на високi сосни, що на ┐хнiх верхiв'ях
лелеки помостили гнiзда. Не добратися туди, бо високо,  зда║ться,  аж  пiд
хмарою; а стовбури без гiлок i сучкiв.
   Полянами люди проходили в рiзних напрямках, шукаючи ┐стiвного. З'явився
чолов'яга,  запалий  скронями  i  оброслий,  як  сiрий  ведмiдь.  До  ноги
прив'язав собi один кiнець вiрьовки, яку потiм обмотав  навкруг  стовбура;
взявши в руки другий кiнець ┐┐ i хитро дiючи, погнав угору: скоро добрався
до гнiзда. Другий мав саморобнi клiщi з залiза - великi,  як  для  ремонту
телеграфно┐  лiнi┐.  Вибрав  ще  бiльшу  сосну  i,   чiпляючись   клiщами,
прив'язаними до чобiт, вилiз на верхiв'я; там почав хазяйнувати.
   Андрiйко позаздрив ┐м i  вiдiйшов  на  бiчнi  дорiжки,  де  хлопцi  вже
нишпорили в  купках  старого  листя  -  переворушували,  виглядаючи  живих
створiнь. Вiн теж почав перегортати; захоплений, вiдiйшов далеко  в  хащi.
Помiтив бiля корiння кущiв  здоровенного  ┐жака  i  на  мить  зацiпенiв  з
несподiванки, коли ж отямився, то плигнув i накрив його  мiшком.  Зразу  ж
понiс додому здобич.
   Мати радiла:
   - Буде страва! Це - чисте м'ясо.
   - Який колючий, - промовила Оленка, повiвши долонею по рудих  i  трiшки
сивастих голках.
   Мати обпатрала ┐жака, нiби порося; на полум'┐ колючки його  обгорiли  i
шкiрка взялася скоринкою. Спеченого, подано на стiл i порiзано шматочками,
┐ли, солячи.  Хоч  хлiбного  не  було,  але  посолене  м'ясо  i  так  всiм
подобалося. Оленка, досi мовчазна, хвалила:
   - Смачний ┐жак!
   I мати тiшилась, бачачи,  що  доня  охоче  ┐сть,  i  сама  теж  хвалила
печенину. Жадiбно ┐ли всi, бравши тремтячими руками, вже  тiльки  блiдi  i
приречеш привиди, замiсто людських iстот.
   23
   Потяг став на глухiй станцi┐, коло перелiскiв, i  враз  пройшла  чутка:
довiдки перевiряють. Недалеко вiд дверей будинку, на перонi, збився натовп
пiд вартою - самi селяни з торбами. Вiд потяга весь час приганяють народ.
   Почалася  втеча,  хто  куди!  Спершу  вартовi  переслiдували,  а  потiм
вiдстали, бо надто багато збiгцiв мiж кущами i деревами.  Можливо,  хотiли
вартовi схопити хоч невелику частину i  показати,  як  справно  стережуть,
ганятися ж довго були неохочi. А люди в перелiсках пересидiли  до  вечора;
потiм однi пiшки подалися до спокiйнiшого мiсця, другi вернули до станцi┐,
гадаючи, що стихло.
   Мирон  Данилович  минав  кущовиння,  переярки,  пагорби,   сподiваючися
набачити якусь поживу, аж поки вийшов на берег  рiчки,  бiля  яко┐  сiрiла
ру┐на - рештка оселi, видно, заможно┐.  Скрiзь  бур'яни,  як  бор.  Тишина
мертва: не обiзветься нi  тварина,  нi  птах,  i  нема  голосу  людського.
Пустка, що жаха║. Тiльки кiстякуватий чоловiк якийсь, мов  Адам  -  голий,
пiдiйшов справа налiво до пiврозваленого будинку  i,  вiдхиливши  бур'яни,
полiз у вiконну вiдтулину, нiби нору.
   "...Тепер - печернi!  От  куди  завернено",  -  огiрчувався  Катранник,
вiдходячи геть.
   Обережно пiдступав до станцi┐, де вже потяга не було,  як  i  озбро║но┐
варти також. Рiдко сходилися подорожнi  застоювати  чергу:  на  цiлу  нiч,
безконечну нiч, що змучувала на смерть. Потрiбен був сон,  щоб  вiдсвiжити
сили, але сон тiкав вiд очей притуленого долi до  стiни,  бо  i  величезна
тривога облягала незримою хмарою.
   Прибув потяг, а нiкого до вагонiв  не  пiдпускали.  Знов  -  дожидання,
якому, здавалося, нема  кiнця.  Аж  надвечiр  пощастило  влiзти  в  вагон,
вiдчайно штовхаючи сильнiших, через що навiть забув  чоловiк  спитати  про
дорогу i по┐хав у несвiй напрямок.
   Катранник почував, вiн - зовсiм хворий, хоч мiг трохи  рухатися.  Мусив
пересiдати;   в   вокзальному    мурашнику,    затопленому    димом    вiд
газетно-махорчаних самокруток i ┐дкою пилюкою,  ломило  груди  i  тьмарило
зiр. А уява, недужа i збайдужiла, вiдзначила, що в iстотi життя  вичерпано
-  так  корiнцi  рослини  знищуються  в  грунтi,  надовго  зоставленi  без
поливання i дощу. Коли скроплюванi, то надто скупо: слабнуть  i,  зрештою,
тратять снагу, i всихають.
   Якби тiльки додому прибути, до  стiн,  з  якими  звикся.  ┐хав  далi  в
вагонi, мов сон бачив.  Добiжи  потяг  просто  до  рiдних  околиць,  Мирон
Данилович мав би силу мiрно до хати  дiйти.  А  от  -  нова  пересадка,  з
цiлонiчним жданням: докатувала остаточно┐ Вiн, пропащий,  висiв  на  сво┐й
станцi┐.
   Близько село, а йти вiн не може! Зiбравшися з останнiми силами,  робить
кроки, однак, не пройшовши третини вiдстанi, ляга║ на збочинi дороги, коло
всохлих билинок.
   В той час начальство, що так любить роз'┐жджати,  котило  мимо  станцi┐
вантажною машиною, з ящиками, пакунками, натоптаними  лантухами:  нiби  до
МТС чи до сусiднього радгоспу. Нешвидко бiгла  тягарiвка,  бо  вибо┐ни  на
дорозi з вигурком пiдкидали щохвилини. Попереду, в тому ж самому напрямку,
потрусили два драбинчастi пси. Машина хоч наздоганя║ ┐х, але не  пережене:
вони, наддаючи ходу, тюпають першими. Один - короткошерстий сiрко з  бiлою
латкою коло вуха, другий  -  волохач  i  рудавець  весь,  при  пiскуватому
вiдтiнку.  Бiгши,  вони  обнюхували  бур'янцi  i  колi┐;  часом  на   мить
придержували лапу, а потiм знов пришвидшували, мовби пам'ятаючи про якийсь
обов'язок свiй. За ними сунула автомашина: погуркуючи  i  виторохкуючи  на
заглибинах дороги i твердих горбовинках.
   Мирон Данилович чув гуркотнечу, але не  зважав.  Коли  пси  добiгли  до
нього, вмить зупинилися, нерiшучi; не знали, що - далi. Пiдняли  голови  i
оглянулись на грузовик, потiм обидва, спершу сiрий, за ним рудавий, зiйшли
з дороги набiк: до лежачого. Носами повели по одежi, пiсля  чого  торкнули
ними сухi билини поблизу. Обнюхавши, стоять - не зрушаться з мiсця.
   Порiвнялася  тягарiвка.  Окулярник,  що  сидiв  коло  шофера  i   димiв
папiросою, недбало зиркнув крiзь прямокутник вiконця на  лежачого.  А  два
дрiбнiшi, гойданi при вантажi, повели  непогiдними  поглядами,  ворухнувши
губи в такому виразi, нiби лежачий страшенно образив  тут  i  скривдив  ┐х
сво║ю присутнiстю: обох, якi про┐жджають з важливими речами.  Пiдкидаючися
з ними, швидко про минули, - тiльки помигтiли на картузах  ┐х  приржавленi
зiрки.
   Старший партi║ць, надумавши, подав шоферовi знак - стати.  Вискочив  на
обочину i пiдступив до селянина. З першого ж погляду,  кинутого  зблизька,
переконався: вiн! Той самий, хто зна║, де чаша;  хто  зневажливо  посвiчу║
очима, мов сова, - вiн!.. До чого дiйшов?.. Погас! Погас остаточно, вiн  -
доходяга, йому кiнець. Стримуючи нерви, одночасно вiдчував  Отроходiн,  що
незвична прикрiсть нiби виросла в  сумну  помилку,  а  чию?  Пiсля  втiхи,
стишений, аж  до  болiсного  пережиття,  зберiг,  однак,  суворий  вигляд.
Пiдiйшов зовсiм близько -  тодi  пси,  косо  глянувши,  вiдступили  набiк;
водять носами по травi, а часом пiднiмають  ┐х  в  напрямку  автомашини  i
втягують повiви вiдтiля, чуючи привабливий . запах.
   - Чого ти лежиш? - пита║ Отроходiн.
   Селянин мовнить, припавши на правшi бiк  i  глядячи  безвиразно  через,
дорогу: в простiр поля.
   - Знов мовчиш? Бач, намовчався до чого!
   Селянин, мабуть, хотiв щось вiдказати, бо рухнувсяi, але -_  чи  вiдчув
велику слабiсть i застиг, чи роздумав...
   Отроходiн теж примовк: дивиться вже навiть iз жалем, досвiдчивши  собi,
що ще - останнi години життя для лежачого; дивиться, а чомусь його почина║
вражати i прикрити рослинка  бiля  селянина.  Недалеко  вiд  голови,  вона
рiвномiрно i лагiдно колива║ться в вiтрi i колива║ться, нiби  припада║  де
вмираючого. Все схиля║ свою дрiбну, до мiзерностi дрiбну квiтинку,  дрiбну
i такого кольору, як борошно, тiльки не бiле, а  сiрувате...  Вона  нерву║
Отроходiна, бо з ритмiчною постiйнiстю гойда║ться i з такою  живiстю,  мов
трiпочучи, мов спочуваючи: все хилить квiтинку, мов побива║ться з жалю.  А
селянин мовчить i знати на лицi давнiй вираз - впертий i замкнутий,  вираз
незгоди, тiльки вже без гостро┐ риси, болем зломлено┐.
   Отроходiн думав: що ж тепер питати? I тiльки одно  виринуло  з  глибини
його чуття - в свiдомiсть, як переконання, пройняте вiдразою:  що  селянин
повинен, просити його; так, просити,_ i в цьому була непохитна певнiсть!..
Просити прощення повинен в нього, Отроходiна, навiть стати на колiна. Тодi
можна щось зробити в помiч. Iнакше - нi! Коли ж пробачення  попросить,  на
колiнах, можна буде змiнити все.
   Отроходiн зна║, що мiг  би  довезти  селянина  до  станцi┐  або,  ┐дучи
ввечерi назад, довезти до села, навiть вiдрiзати трохи хлiба. Взагалi буде
зовсiм iнше становище,  яке?  -  очевидно,  набагато  краще.  Бо  все  так
сприкрилося. Треба щось сказати.
   -  Це  востанн║  тебе  питаю,  -  вiдкарбову║  Отроходiн,   ще   ближче
пiдступивши, - питаю востанн║: де чаша? Дiстанеш зерно i борошно, яке тобi
показано i обiцяно. Ну, не будь божевiльнийi Ти ж на краю прiрви. Я жду...
   Селянин вiдвiв  очi  вiд  поля  i  хворiсним  поглядом  зупинив  ┐х  на
Отроходiнi: довго  розглядав,  нiби  впiзнаючи  i  зосереджуючися  думкою.
Здавши собi звiт, хто перед ним, скорбно поворушив губами i пiсля зусилля,
зрештою, вимовив - без  злостi,  без  презирства,  тiльки  з  бажанням  не
бачити, - вимовив, злегка махнувши долонею вiд себе:
   - Iди!..
   Це i образило Отроходiна - в його прихильному намiрi,  i  обурило;  вiн
зiм'яв папiросу в пальцях  i  зв'язав  губи  в  настирливий  вираз.  Круто
повернувся i твердими кроками попростував до свого мiсця в  тягарiвцi.  Не
оглянувшись, не сказав нi слова.

   Коли  тягарiвка  покотила  далi,  таки  випередивши  псiв,  цi  останнi
пiдiйшли до селянина.  Постояли  непорушно  потiм,  знiченi,  померехтiвши
очима i знов торкнувши писками одежу i траву, знов потрусили дорогою.  Там
нюхнули гумовий слiд тягарiвки,  потiм  вiдхилилися  вiд  нього  до  сухих
бур'янцiв, стоптаних людськими ногами.
   Катранник лежав, аж поки нагодилися хлопцi з  села,  що  ┐хали  возами:
вони лагодили шляхи i дiставали харчi за роботу  з  того  жили.  Побачивши
лежачого, спинили одну пiдводу i питають:
   - Де ти взявся?
   - Вертаюся, хлопцi, з заробiткiв, - хрипко вiдказу║ ┐м Мирон Данилович,
- iти не можу
   Помогли йому сiсти на пiдводу i,  повернувши  до  села,  повезли.  Бiля
околицi вiн злiз, а хлопцi, скрутивши на бокову, коротшу дорогу,  подалися
доганяти сво┐х.
   Мирон Данилович iшов недовго; не може нiяк! Знов  ляга║  -  коло  самих
хлiбiв, що листками в вiтрi мирно i  лагiдно  шелестять,  мов  хлюпають  в
зеленiй нивi, нахиляючись до селянина. Вiн назривав листя  i  почав  ┐сти:
пожувавши трохи, зовсiм знеохотився. Прилiг i заснув.  Прокинувся  жахливо
слабий.
   Якраз тодi  хлопцi,  що  пiдвозили,  верталися  пiшки  додому,  -  знов
побачили лежачого i обступили його.
   - Чого ти й досi тут?
   - Не можу йти...
   Було йому зовсiм недалеко: спершу вниз  через  видолинок,  а  потiм  на
пiвзгiр'я, звiдки навпростець - до хати.
   Пiдождали хлопцi: коли надiйшла ┐хня пiдвода,  знов  Мирона  Даниловича
пiдвезли: вже до його двору.Висадили недалеко вiд ворiт  i  по┐хали  далi.
Вiн, як став на землю, хоче рушити, але тяжко йому - спиня║ться, пройшовши
кiлька крокiв. Два  односельчани,  батько  i  дорослий  син,  проходили  i
поздоровалися. Старий говорить:
   - Довго тебе не видно було; думали - пропав.
   - Може, те й станеться, що думали! Аби дома.
   Вони завели його в двiр, а самi пiшли сво┐м напрямком, через  бур'янища
на вулицi. Тодi постояв вiн i, не  маючи  сили  триматися  рiвно,  лiг  на
шпоришi. Був смертно недужий. Хоч бачив перед собою порiг,  а  дiстати  не
мiг - не мiг навiть рукою ворухнути. Вiдвiв очi вiд порога,  подивився  на
небо i подумав: "Якби на  дiтей  глянути..."  Раптом  в  серцi  проблиснув
короткий, але невмолимо сильний бiль, i все навкруги зникло вiдразу.
   Якраз тодi з хати вийшла родина, бо крiзь вiкна  повидiлося,  що  хтось
прибув i в дворi лiг. Дiти дивляться: то ┐хнiй тато лежить i вже  видно  -
неживий.
   - Татусю!  -  закричала  Оленка,  як  не  при  собi,  гинучи  вiд  болю
душевного, а потiм обернулась i знов криком: - Мамочко!  -  i  стала  бити
себе рученятами в груди, раз за разом.
   Мати, побачивши, що дитя ┐┐ пропада║  вiд  нещастя,  вхопила  Оленку  i
пригорнула до себе:
   - Перестань, рiдна моя! Перестань, пiдожди!..
   А синок, збагнувши, що сталось, не мiг  нiчого  вимовити:  йому  кругом
почало плавати, - вiн заплющився i нахилив голову, мов  пiд  чийсь  помах,
застигнувши коло матерi.
   Вона ж, взявши ┐хн║ горе, вже сама чу║, що от-от пiдкоситься на  мiсцi,
як стеблина, ┐й все з свiту стало в очах грiзне i страшне, i нiби валиться
крiзь морок. Ось вона - сама з дiтьми, перед найлютiшим лихом,  вiд  якого
повороту нема. Схилилась до Мирона Даниловича: дивиться на  обличчя  його,
аж землисте, на очi, що позападали. I, потеряна, не добере,  що  робити...
Але, як подумала: "Може, вiн опритомнi║", - враз наказала дiтям:
   - Поможiть менi!
   Взяла мужа  пiд  плечi,  щоб  до  порога  тягти;  а  дiти  плачуть,  не
рухнуться.
   - Не бiйтесь, може, тато ще житиме, - помагайте!..
   Вони беруться, але пiдмоги мало. Втягли  Мирона  Даниловича  в  хату  i
поклали на широкiй лавi, коло вiкна; i внесли торбу.
   Дарiя Олександрiвна пробу║ пульс на руцi в чоловiка - не б'║ться! Взяла
тодi дзеркальце: перевiрити, чи ще ║ дихання; пiдносить до уст лежачого  i
так трима║. Через хвилину оглянула поверхню стекла - там нема║  слiду  вiд
пари, тiльки вiдсвiтилася сiрiсть стiни, мов стiни  могильно┐:  в  глибинi
дзеркальця.
   Дарiя Олександрiвна спершу не довiдомила собi цiлком,  що  це  означа║,
коли це через мить ясно визначилося в ┐┐ думцi всiм значенням сво┐м;  вона
мало не зомлiла. Вронила дзеркальце, яке розбилося на два бiльшi кусники i
багато дрiбних скалок, вузьких i нерiвно видовжених, з косими  i  гострими
обрисами: так, мов свiт серця ┐┐ впав i розбився навiки.
   Тяжко ┐й стояти; опустилась на дiл коло покiйного i шепотiла:  "Мироне,
мiй, бiдний Мироне!" - сховала обличчя на його рукавi i затихла.
   Дiти плакали, але вона не чула. Зда║ться, пройшов вiк. Вона  пiдвелась;
постоявши трохи, набрала води в миску i взяла рушник. Зляканi дiти глядять
то на не┐, то на мертвого тата, - в очах сльози, мов застигли.
   - Подерж рушник! - сказала мати до Оленки. Обмила покiйниковi обличчя i
руки. Посила║ сина:
   - Принеси щiтку!
   Вибрала посвiдки з кишенi i поклала в скриню: як коштовнiсть. Обчистила
одежу на чоловiковi.
   Коли посутенiло, вона знайшла надпалену свiчку - ту, що для мами горiла
в похоронi, - i поставила до  рук  покiйника.  Огник  брався  тонкий,  мов
голубиний дзьобик, напроти ночi довкруг, звiдки пiтьма напливала  i  тяжко
обложила, нiби кам'яна, хоч i не спромоглася того  свiчення  вбити.  Стояв
огник: такий сумирний! Ледве, ледве  порива║ться  на  боки,  синястий  при
зiгнутому гнотику, i, мов кривавий, вгорi,  в  вiстрi  прозоро┐  пелюстки.
Посерединi вiн ясно бiлiв дрiбною  зiркою.  Розходилось  вiд  нього  трохи
свiтла кругом - до кiстлявих, аж воскуватих пальцiв небiжчика i до  сiрого
обличчя, затопленого глибокими тiнями.
   Вже  дiти  поснули,  не  питаючися  ┐сти,  але  мати  все  сидiла  коло
покiйника; вiдходили хвилини, а з ними  -  всi  ┐┐  сподiвання  на  життя.
Зосталась навколо велика i чорна пустеля, i якби не дiти, вже на свiтi для
не┐ не було б нiчого. Тiльки ┐хнi серця ще тут, при нiй:  в  хатi,  як  на
острiвцi, серед моря смертi i темряви.
   Погасила свiчку, що догоряла. Вийшов мiсяць; прокинув крiзь просвiт мiж
хмарами i крiзь хрест вiконно┐ рами - струмок блiдого холодного свiтла  на
обличчя чоловiка. Воно ж тодi знов вирiзнилося з ночi: в  рiвностi  кожно┐
риси, означено┐ проти тьми,  i  в  та║мничiй  врочистостi,  нiби  пiд  час
дивного сновиддя. Але скоро мiсяць сховався i той вигляд погас.
   Дарiя Олександрiвна, вiдходячи на сон, все повторювала собi:  "Вiн  був
такий добрий до нас! - Лягла, але не могла заснути, i знов  повторювала  в
думцi: - Тихий i добрий до всiх..." А все тяжчi  почуття  напливали,  наче
кiнчалися всi часи i мiри iснування, i надходило саме нещастя. Так, бува║,
повiдь з нiчною кригою перелива║ться через порiг i вже хлюпа║ до шибок.
   Однак - тиша в хатi, глибочезна  тиша,  мов  на  днi  могили,  накрито┐
стелею.

   Вранцi дiти прокинулися ранiше, нiж  Дарiя  Олександрiвна,  але  ще  не
зiходили з мiсця - довго сидiли мовчки, в великому страховi перед покiйним
татом. Потiм вони, нешумнi, мов примари, але вже дверима  збудивши  матiр,
вийшли за порiг i притулилися до почорнiло┐ стiни: мружили очi вiд  сонця,
що зiйшло свiтле, аж слiпуче. Почали заступати його хмари i  скоро  зовсiм
заслонили - день смутний настав  при  них,  схожих  на  попiл,  полосканий
негодою i обвiтрений.
   Мати, прибравшися, стала  знов  коло  мертвого.  В  нього  обличчя  так
страшно занепало! По пiдборiддю, давно  не  голеному,  взялась  просивиною
порость, хоч вуса були без не┐. Закритi  очi,  посеред  великих  i  темних
ямок, опуклилися сiрувате. Найстрашнiший вираз мертвостi лiг  на  чолi:  в
вiдтiнку невиразимо iншому, нiж завжди був, i прикро вражаючому несхожiстю
на звичайний вигляд. Особливо - при потоцi огнистого свiтла  з  шибок,  що
проливалося на обличчя. Але зберiгся давнiй вiдзнак думки, такий знаний за
багато рокiв. Хоч тепер тлiн, нiби  з  пiдзем'я  пiднявшись,  пройшов  пiд
сiрий покров тiла i проступив загрозливiстю: для того навiть,  хто  гляне!
Але вона не бо┐ться; бачить, що крiм грiзно┐ прикмети, яку тлiн поклав,  -
вже мрi║ться iнший стан. Спостерiга║ на вустах, що  розгладилися  i  мiцно
застигли в незрушимий обрис, - там,  крiзь  сухiсть  мертвоти,  позначився
спокiй; глибокий спокiй i добрий, далекий вiд  давнiх  ду.  мок,  i  тяжко
збагнути його: спокiй, як бува║ в тихих дiтей. Обличчя диву║ змiненiстю  i
поруйнованiстю образу: чуже в iншостi i втеряне для свiту, де вже i  сонце
знов закрилося, а хмарна тiнь  заслонила  шибки.  Настала  така  скорбота!
Найдорожчий в життi, хто лежав пiд тiнню, був ┐й  незрозумiло  вiдчужений,
мов стали тут i роздiлили погибельнiстю назавжди - невидимi мури. Подолати
┐х нiякою силою людською не можна i не можна нiкому, нiкому  вiдпроситись.
Вiдчувши, що нiби сама вже скована  в  незбагненнiй  i  невмолимiй  неволi
всього лиха, вона заплакала: з такою великою розпукою, що забира║ душу, як
буря - кущик. Без крику i стогону, без  шепоту  навiть,  а  з  сльозами  i
судомою всiх грудей, мов воплем, якого людське серце вже не витрима║. Знов
присiвши навколiшки, вона раз по раз стукалася чолом об  край  лави,  бiля
лiктя покiйникового; як потеряна, шепотiла: "Ми з  тобою  ж  не  сварилися
нiколи i гарно жили, нехай дiти колись скажуть;  а  не  судилось  нам  тут
зостатися... I я чую - пiду слiдом за тобою, бо нема║ сили менi...  Побуду
з малими, поки зможу! - простиу якщо кривду вчинила, а  ти  ж  нi  в  чому
проти мене не винен... Зустрiнемося там, де Бог покличе".
   Вона, пiдвiвшись, поцiлувала чоло покiйдаковi  i  руку.  Як  вийшла  за
дверi - покликала:
   - Дiти, будемо нашого бiдного тата хоронити!
   Боязко глянули вони i пiдходять: хлопець спокiйнiший,  нiж  Оленка,  що
почина║ тремтiти: дрiбно, як недужа; збува║ться з кроку, наче  не  бачить-
нiчого перед  собою.  Але  очi  широко  розкритi.  Мати  вводить  малих  -
прощатися з покiйником.
   - Просiть тата, шов вибачив, коли гнiвали його, i цiлуйте руку!
   Вони пошепотiли i торкнулися устами до татово┐ руки,  як  мати  велить.
Були такi непораднi, що вона мусила щокроку провадити ┐х. Коли сказала ┐м:
   - Молiться, щоб Бог помилував тата! - посхиляли вони голови, знаючи, як
треба в думцi проказувати прохання.
   Мати вивела ┐х в сiни i тихо загадала:
   - Ходiмте могилу копати!
   Взявши двi лопатки, пiшла в сад, а дiти слiдом за  некь  Вибрано  мiсце
поряд бабусi i  старшого  сина.  Мати  поволi  копала,  часто  спочиваючи;
помагав Андрiй - при другiй лопатцi, а Оленка вигрiбала землю,  коли  iншi
спинялися. Пiвдня рили, хоч яма неглибока.
   Прийшов час хоронити покiйника. Стали коло нього в хатi - як  виносити?
Мати думала: чи класти на рядно i волочити,  бо  пiдняти  неспроможнi;  чи
сунути з лавою, мов з нарами? Вона вербова i суха,  нема  ваги,  -  так  i
вирiшено. Взялася мати тягти за важчий край, а дiти помагали ┐й, штовхаючи
лаву, коло татових  стiп.  Довго  так  пересувалися,  зовсiм  повiльно,  з
вiдпочинками, пеки дiйшли до могили.
   Труни нема. Принiсши дошки, на розпал береженi, встелили ними дно  ями,
а  в  голови  поклали  подушку.  Опустили   покiйника   i   накрили   його
простирадлом, замiсто савана; накрили i почали кидати  першi  грудки.  Але
зразу ж i спинились. Коли земля впала на  мертвого,  почався  плач;  дiтi,
припавши до Дарi┐ Олександрiвни, аж зайшлися i нiяк не  могли  втихнути...
Жалiли тата дуже: був свiтлий словом i серцем  до  них,  як  при  небi,  -
нiколи не чули окрику недоброго.
   Стишилися малi, i мати наказала  пiвголосно:  загортати  могилу.  А  ще
довго не могли зважитись вони. Як скiнчили  похорон,  поставили  збитий  з
двох планочок хрест над свiжою землею могилки.
   Стояли втрьох, тiсний гурток, - несила ┐м  вiдiйти;  i  вже  не  знали,
зоставшися самi слабi, без кормителя  свого  i  оборонника,  чи  можна  ┐м
вижити на свiтi.
   Коли верталися в хату, сунули лаву назад, бо хтось мiг  взяти  вночi  i
порубати на дрова. Мати лягла, почуваючи, що вже  вона  теж  -  як  мрець.
Лежала безтямна з годину; раптом  глянула  на  дiтей:  дивно!..  вони  все
сидять i дивляться на не┐, але так жалiбно, що в не┐ серце стрепенулось.
   - псти хочете! - промовила вона.
   Дiти, голоднi люто, мовчать собi, не скиглять i не просять нiчого: нiмо
терплять, мов сама стареча. Пiшла мати до торби  покiйного.  Знайшла  хлiб
кукурудзяний i вiдкраяла скибки - дiти на них очима вп'ялись! Потiм трiшки
знiяковiли: ждуть.
   - Берiть: це тато нам принiс. Добивався з останнiх сил, щоб  нам  дати.
Спом'янiть, дякуючи, так годиться!
   Дала дiтям ┐сти хлiб i вiдвернулась, ховаючи свiй  плач.  Почала  грiти
юшку. Хлопець обачливо ┐в - так, що стерiг кожну крихтину, з  долонi  брав
┐┐ устами; в той час, коли Оленка з'┐ла половину сво║┐  скибки  i  поклала
недалеко вiд себе.
   - Чого, дитинко?
   - Вже не хочу.
   - Як же так?
   Оленка мовчить; але згодом пита║ться:
   - А ви, мамо?
   - Я потiм, я вже - потiм.
   Незвичайною стала доня. Байдужна i вже з iншою вiдчутнiстю, нiж завжди:
ще сердечнiшою, але вже дальшою i чужiшою; нiби вiддiлена вiд  всього,  як
свiтелко, що, трiпочучи, пригаса║ вранцi.
   24
   Нiч випала  темна  -  нерозглядима;  i  досвiт  видався  безсвiтний,  з
хмарками на всьому небi, наче димучими, що бiгли i бiгли без кiнця. Зрiдка
накрапав дощ i скоро переставав.
   Збудилась  мати  рано  i  почала  варити  незмiнну  юшку:   з   решткою
кукурудзяного хлiба можна поснiдати.  Андрiй  поворушився  з  одяганням  i
пiшов до води - випив пiвкухля; поникавши по  хатi,  говорить  до  сестри.
Потiм пита║ здивовано:
   - Мамо, чому Оленка не вiдкрива║ очi? - не прокида║ться...
   Раптом рiзко заболiло в грудях  матерi,  нiби  хто  вдарив.  Моторошний
здогад пронизав ┐┐ свiдомiсть; вона задрижала, обернулася вiд стола i  йде
до Оленки, а ноги ┐й пiдтинаються i не можуть  ступати.  Подужавши  немiч,
мати кинулась враз до маленько┐ - та вже почала застигати...
   - Оленко, що ти з нами зробила!
   Пригорнулась мати до пiвтеплого трупика i тiльки повторю║:
   - Донечко моя нещасна, моя нещасна!
   Замовкла, коли вiдчула, що в не┐  серце  от-от  зупиниться.  Так  чорно
стало вдень. Подумала: "Тепер нам без тебе, моя зiрочко, життя нема║".
   Брала ┐┐ тоненькi, вже неважучi руки  -  собi  до  обличчя  i  обмивала
сльозами. Все побивалася i не могла втiшитись; тихо примовляла: "Мо║  дитя
- таке любе, нiколи не пам'ятало менi кривди нiяко┐, i все менi прощало, i
таке блаженненьке мо║ i чисте, як зiрочка менi: чого ж ти впала з неба,  i
вже не зiйдеш менi..."
   На серцi тяжче було, нiж могла терпiти.  Не  було  вже  в  не┐  плачiв.
Пiдвелась i стояла, як з каменя сiчена, без мови i рухiв; хоч вся душа  ┐┐
западала в незмiренний морок, як, бува║, птиця - з  крилами,  покалiченими
грозою, опуска║ться в гiрську ущелину, де вiзьме потiк i вiднесе  в  чорну
безвiсть.
   Надворi сутенiло; знов накрапав дощ i стихав. Пускався  i  торохтiв  по
шибках, збiгав: крапля за краплею, що  приставали  на  мить,  а  потiм  ще
швидше спадали, зоставляючи притiненi слiди. Пiд кiнець дня вщух дощ  i  в
синьому повiтрi розлилося огненне свiтло; смугами прорiзалося крiзь вiкна.
   Мати нiяк не збереться хоронити Оленку, навiть бо┐ться думати, що треба
винести дитя в садок i загорнути в грунт.
   Але пересилила сама себе.
   День похорону був безвiтряний. Вирили яму i на днi помiстили  верх  вiд
маленького столика, що досi в  другiй,  холоднiй,  хатi  стояв.  В  голови
поклала мати маленький ранчик; його з книжками любила носити доня. "Нехай,
що любила, - буде з нею!" Один зошит зоставила собi, той зошит, через який
було стiльки болю.
   Опустили Оленку в землю. Перед  тим,  як  загорнути,  огляда║ться  мати
навкруг -  скрiзь  бур'ян,  тiльки  одна-║дина  ромашка  зацвiла  поблизу:
невеличка, але з чистою бiлiстю; зiрвала ┐┐ мати i поклала Оленцi в  руки.
Як загортала з сином той похорон i могилку насипала, отямитися  не  могла:
мов сновида. Недалеко був камiнь  -  сiрий,  дрiбний  зернинами.  Сiла  на
камiнь i просидiла до вечора, здавалося, теж застигла, як камiнь.
   Син приходив: щось сказати чи кудись покликати. Але  гляне  на  маму  i
змовкне, постоявши поруч, до порога вернеться.
   Вона ж, опритомнiвши, - враз, як при  блискавцi,  побачила,  який  свiт
став страшний!.. Дикий, мов пустеля, де володарюють змi┐,  живучи  з  горя
людського. А сво┐ вiдiйшли: зоставили тут двох  -  сиротами  нерозрадними.
Незлiченнi душi в погибелi падають навкруг. I  кожний  з  живих  ма║  горя
повно. Безталаннi! - всiх оточено стiнами - з наказу нiчних  каганiв,  щоб
замучити несвiтською напастю i щоб нiде голосу про це нiхто не почув.

   Мина║ день i другий; ┐сти вже нема чого. Вранцi мати сказала синовi:
   - Збирайся! По┐дем, i  гляди,  таки  знайдеться  щось,  бо  тут  смерть
приходить.
   Взяла грошi, що чоловiк привiз: небагато, але досить на квитки, до┐хати
до мiста i вернутись. Поклала ключ пiд стрiхою:
   - Коли розгубимося, то, Андрiйку,  добивайся  до  хати,  я  теж  додому
йтиму, - не забудь же, де ключ!
   Переходили полем; воно порожн║ i такi  бур'яни  вигнались,  аж  гудуть.
Серед них люди бродять,  а  часом  хтось  визира║  на  дорогу,  де  лежать
знесиленi: в канавi. Мимо них до станцi┐ тягнуться окремi  постатi.  Iдуть
мати i син - бояться на сторони глянути.
   Бiля станцi┐ подорожнiх мало;  ждуть  потяга,  сiвши  на  землi.  Дарiя
Олександрiвна подумала, глянувши на них: "Як рiдко людей  зосталось!  -  i
хто цю бiду пекельну навiв?.. Не було такого, вiдколи сонце свiтить". Вона
мiцно трима║ сина за руку, хворобливо боячись хоч на  хвилинку  вiдпустити
вiд себе, щоб не роздiлитися в натовпi: "Без мо║┐ останньо┐  дитини,  якби
згубила, - я вмру".
   Потяг сунувся спроквола,  нiби  i  сам  зголоднiв  з  людьми;  i  димiв
страшенно, бо, мабуть, сирими дровами топлено його. Ось при┐хали в  мiсто.
Скрiзь - черги. З одного магазину, над яким написано, що то для iнженерних
i технiчних  робiтникiв,  виходили  люди  i  тримали  в  руках  по  одному
червоному буряку: то все, що ┐м видано  на  день.  Голодуючi  тягнуться  в
одному напрямку, -  мiж  ними  Дарiя  Олександрiвна  з  сином  добрела  до
двоповерхового i широчезного магазину пiд кольоровою вивiскою.
   - Мамо, що таке "Торгсiн"? - прочитавши, пита║ хлопець.
   - Означа║: торгiвля з iностранцями або чужоземцями, так кажуть.
   - З чужоземцями? - перепиту║ син.- А з якими?..
   - Ну, всякi чужоземцi ж бувають.
   - Чи французи, чи американцi?
   - Таких нiби тут не чути; нема.
   - Тодi англiйцi або нiмцi.
   - Теж не вони...
   - Шведи, мамо?
   - Звiдки? - ┐х давно не видно.
   - Греки чи нi?
   - Нiби i не греки теж!
   - Я знаю: японцi i китайцi.
   - I ┐х нема тут.
   Так i не визначила мати з сином, хто - тi чужоземцi.
   Але бiднi сво║земцi сидiли на бруднiй тротуарнiй  цеглi:  хлiбороби,  в
яких вiднято ┐хнiй хлiб;  хворi  i  збайдужiлi  вiд  безконечного  ждання,
вбранi в лахмiття, що держалося мотузками,  обкрученими  i  зав'язаними  в
частi вузли. Обличчя - жовтi i сiрi, i такi запалi, що сама шкiра обпинала
лицевi костi; або, як не запалi, то опухлi вiд  водянки.  Дехто  вмер,  бо
з'┐в вижебранi скоринки, коли  вже  шлунок  вiд  довгочасного  голодування
збiгся. Одна бабуся, що сидiла пiд стiною, мала перекошену шию, а  обличчя
- в болючiй судомi: так i застигло при смертi; недо┐дений кусник витикався
з рота.
   - Мамо, чого тут мертвi сидять? - шепотить хлопець.
   - Бач, аж до хвороби виголоджено, потiм знято з них  золотi  святиньки:
хрестики та iконочки, а дано шматки ┐жi i ними добивають.
   Скрiзь снували по Торгсiну розпорядники i схилялися за прилавками, сито
викормленi,  в  м'яких  одягах,  косi  поглядами,  повними   пiвприховано┐
зневаги. Навiть, розмовляючи з людьми, не дивилися ┐м  в  очi,  а  якимись
хапкими, нiби почасти  прита║ними  рухами  зготовляли  кому  що  належить;
вiддавали i зразу ж вiдверталися -  все  щось  пересували  або  просто  до
чогось доторкувалися.
   Повно всього: зерно i борошно в мiшках, сухарi впакованi, i всяка  риба
в консервних банках, шинка i ковбаси, цукор i масло коров'яче -  все,  все
чого треба людинi; i так багато, що голодних мiста, котрi вмирають,  можна
було б порятувати всiх.
   Але не дiстають вони нiчого! I коли хто просмикнеться вiльно, себто  не
маючи коштовностi з золота i срiбла, або хоч скалки дiаманту, - вiдразу  в
плечi виштовхнуть: грубо, як тварину.
   До вiконця будки пiдходять тi, що приносять дорогi речi: серги, перснi,
браслети, червiнцi царськi,  рiзнi  столовi  приналежностi  з  срiбла  або
алмази i золотi вироби.
   Одна тiтка, виголоджена - худа, як могильна  приява,  пересовувалася  з
дрiбною iконкою в срiбнiй ризi, тримаючи на  мотузочку  через  шию.  Несла
так, що всiм було видно: беруть з не┐ при самiй смертi. Стала тiтка  перед
опасистим службовцем, що з якоюсь загрозливою  понурiстю,  а  при  тому  з
гострим, мов учепливим, поблиском низьких зiниць, глянув на не┐! -  миттю,
нiби величезною голкою, нелюдською прошив серце бiднiй iстотi,  крiзь  оту
iконку, - i враз, на коротеньку частинку секунди, так i ожив  вiд  вигляду
срiбла.
   Коли  тiтка  поклала  iконку  до  вiкна,  вiн  зачепив  ┐┐  гострими  i
необмитими нiгтями. Швидко покрутив ┐┐. Вiддерши ризку, кинув на  вагу,  а
саму iконку швиргнув бабусi - так недбало, як цiлковито  зайву  для  нього
рiч. Сховав ризку в один з ящикiв коло себе, нижче, де не видно  нiкому  з
вiдвiдувачiв. Вiдсунув бабусi квитанцiю; i спонурилася в  сво┐й  справi  -
коло коштовностей, обвiяних горем, муками i погибеллю.
   Дарiя.Олександрiвна, страхаючись, погляда║ на стареньку:  "Воно  хоч  i
грiх iкону спродувати, але треба! Хоч бабуня не виживе,  з  очей  знати...
Отак через  смерть  багатство  роблять!"  Була  срiбна  застiбка  в  Дарi┐
Олександрiвни;  рiч  старовинно┐  роботи,  материн  подарунок...  "Продам,
Андрiйка нагодую, а менi хоч i вмирати: чи з подарунком, чи без нього".
   Виписано папiрець. Вона, тримаючи його однi║ю  рукою,  а  сина  другою,
мандру║ через будинок, проз склянi прилавки.
   - Що ми купимо? - пита║ться сина.
   Вiн дивиться великими очима на всякi харчi, але мовчить.
   - Чого б ти хотiв?
   - Хлiба.
   - То купим борошно i спечем корж.
   Вiн мовчить: згоджу║ться.
   - Вже ми забули i  смак  справжнього  хлiба,-  сказала  мати.-  Дивись:
борошно, як снiжок.
   пй дали трохи того борошна, i вона, знявши  торбу  з  плеча  i  добувши
чисту торбинку, всипала його туди: Сховала торбинку i повела  сина  мерщiй
геть, щоб не дражнити неприступними на┐дками, вiд яких - спокушення i мука
також для голодних очей, що зазирають з вулицi.
   Iдучи тротуаром до вокзалу,  мати  i  син  бачать  невисокого  чорнявця
середнiх рокiв: фабричного, з вигляду, i пiдлiтка, рокiв  шiстнадцяти,  що
теж мав темний волос. Вони розглядають вiтрини, переходячи вiд  однi║┐  до
друго┐ в тому ж напрямi, куди спiшать Катранники; пiдлiток зверта║ться  до
старшого:
   - Харчi дурно в Торгсiнi i на складах лежать, а люди вмирають з голоду.
Я б так не робив,- я б нагодував.
   - Це ти б так робир: по правдi. А вони не хочуть. Хазя┐ найшлись!
   - Не нашi, i не хочуть,- сказав пiдлiток. - Вони чужi i вбивцi.
   - Звiдки це в тебе?! - злякано озираючись на стороннiх, пита║ старший.
   - Якби не вороги, - сумовито продовжував пiдлiток, - не вбивали б народ
голодом.
   Дарiя Олександрiвна вiдзнача║ собi: "От ледве хлопець на ноги зiп'явся,
а вже причини шука║, вже бачить, вiдкiля лихо".
   А пiдлiток - сво║, мов вiд наведення, вимовля║:
   - Знаю, для кого вони...
   - Тихiше! Що ти зна║ш? - знов тривожно озира║ться фабричний;  побачивши
тiльки похиленi голови замучених i обшарпаних iстот, вiн заспокою║ться,  в
той час, коли пiдлiток доходить до свого:
   - Це - чорне дiло, оброблене з тими, що звуть себе iностранцями;  вiйна
проти трудящих.
   - Де це навчився? Мовчи, хоч - поки додому дiйдем!
   - Я бiльше нiде не кажу, - захища║ться пiдлiток.
   - Ти в мене раннiй! Он до чого  достуку║шся:  правди  хочеш?  Довго  ┐┐
шукати.
   Вони звернули в бiчну вулицю, звiдки доносився базарний гамiр.  А  тут,
коло магазинiв, величезнi "хвости": товпиться селянська бiда.
   - Там хлiб дають, мамо!
   - Хочеш ждати? Це - довго.
   - Як дуже довго, то краще по┐дем.
   Повагавшись трохи i боячися нападiв  на  черги,  хотiла  простувати  на
вокзал, та вже  нехай!  "Може  чогось  ┐стiвного  дiстанеться  синовi;  як
почнуть ловити - зразу втечемо".
   Стали в  чергу  за  комерцiйним  хлiбом.  Гризли  останнi  маторженики,
твердi, як кремiнь. Люди юрмилися до вечора, але хлiба  нiхто  не  дiстав.
Розходячись, казали, що треба чергу застояти вiдрання, iще  перед  свiтом.
Дехто зостався на цiлу нiч.
   Дарiя Олександрiвна нагледiла, недалеко  вiд  магазину,  приступцi  при
дверях: там сiла з сином i скоро дрiмати почала, опустивши голову на руки.
Син,  прихилившись  до  не┐,  враз  заснув.  Нiч  випала  холоднiша,   нiж
звичайно,- з вологiстю i пронизливим вiтром, який  зривав  навiть  зелений
листок з яблунi в дворi - i кидав через паркан на цеглу,  ледве  освiтлену
вiд номеркового  лiхтаря.  Мати  то  куняла,  то  прокидалась,  промерзши.
Подумала собi, що то всiх вiдрива║ лихо вiд життя, як листок,  i  кида║  в
погибель.
   Час тягнувся страшенно поволi: мов слимак волочить свою  домiвлю  через
мокрий пiсок.
   Почали сходитися люди в чергу, якраз тодi,  коли  мати  мiцно  заснула.
Розбудив гамiр: набилося народу, страх! - вся черга б'║ться i кипить; нiби
дiтвора, бавлячись, вужiвкою бунту║ воду на обидвi сторони. Всi кричать  i
лементують, штовхаються без перерви i напружують рештки сил, щоб не впасти
пiд жорстокими навалами. Когось потоптано, але голосу його нiхто  не  чу║;
люди, зда║ться, гуртом вiдданi душевнiй лихоманцi, досi незнанiй; вiд  не┐
найтихiшi, дичавiючи, коять зло.  Штовханина  вщухла  i  роздражненi  люди
сяк-так розмiстилися в "хвiст", який пролiг ген далеко! Нема║ надi┐  дiйти
до порога.
   - Треба озвiрiти, з залiзними лiктями, - сказала мати до сина, - а ми з
тобою, як були останнi, так будем i тепер.
   Здалеку ледве манячить  магазин.  Ждали  i  ждали,  поки  сонце  високо
пiдбилося над iржавими покрiвлями. Знов - невдача, бо весь  хлiб  "вийшов"
попереду, нiж четверта частина черги встигла  добути  його.  Тодi  "хвiст"
почав розсипатися, хто куди.
   Дарiя Олександрiвна всилу на ногах сто┐ть; от-от голова ┐й  закрутиться
i свiт, стемнiвши, пропаде з очей: "Мабуть, смерть моя близько, -  хоч  би
не на вулицi!" Пiшла вона з сином  вiд  тi║┐  черги,  не  знаючи  що  далi
робити.
   - Може, по┐дем додому? - пита║ Андрiя. - В черзi не буде щастя для нас.
   Андрiй зрадiв: скорiш додому!.. Там десь можна ховрахiв ловити, а тут i
само┐ землi не видно - тiльки асфальт i камiнь.
   На вокзалi люди юрмляться, нiби в мурашнику. Обстали будинок довкруги i
полягали на бруковиках - по всiй площi i в скверику з кволими  деревами  i
розламаною загородкою. Скрiзь повно обшарпаних i  виснажених  селян:  нiби
цвинтар, який ворушиться при сонцi.
   Знов ждати, ждати безконечно, поки прикотить потяг, а  вiн  спiзню║ться
надовго. Сидить мати з сином пiд стiною i, зовсiм знесилена, знов куня║.
   Коли прибув потяг, миттю такий заколот зчинився, що тяжко  доступитися.
Вiдпихали один одного, протискаючися з несамовитою натугою до  дверей,  бо
для кожного вони були входом до порятунку, нехай i тимчасового, вiд смертi
на мокрому камiннi - серед тисяч, якi конали.
   Натовп навкруг засоту║, вiдтягаючи вiд дверей i треба  вiдриватися  вiд
нього рукавами i торбою; так само роблять сусiди в загальному вирi. Лiзуть
через плечi i кричать. Потяг рiдко приходить! Кожен, хто смертно змучився,
днями лежавши на холодних бруковиках, знав, що коли пропустить  дверi,  то
зостанеться  на  площi  труп  для  мертвецько┐  тягарiвки,  i   божеволiв,
продираючися крiзь  юрму.  Вiд  того  в  дверi  вривався  вир  з  гамором,
стогоном, лайкою, штовханням, шарпаниною: вiн затягнув Дарiю Олександрiвну
i сина, покружив i здавив так, що ребра трiщали, а з одежi, яка  поролась,
вiдскакували гудзики. Раптом чу║ мати, що вона з  сином  роздiлена,  i  ┐х
вiдносить на протилежнi сторони, - шарпнулася вона, закричала з вiдчаю  до
Андрiйка, але ┐┐ голос потонув серед несвiтського  лементу.  Ще  дужче  ┐х
вiддалено в рiзних течiях товпища. Пручалася вона, як спiймана рибина, але
┐┐ штовхали торби i чемодани, лiктi i плечi, збиваючи з нiг, здавлюючи  до
втрати вiддиху i вiдкидаючи далi вiд  дверей.  Ось  потяг  рушив,  i  вона
зосталася! Почала тiкати геть з гущини, бо, коли  син  десь  тут,  вiн  ┐┐
шука║ - треба до нього поспiшити. Вже пробиратися легше крiзь натовп, який
пiсля вiдходу потяга знесилiв, мов розмагнiчений; рiдiв i розточувався.
   Побiгла вона мiж людьми, кличучи: "Андрiйку! Де ти? Я  тут,  Андрiйку!"
Обдивля║ться скрiзь, але нема║ сина нiде; певно, його внесло з старшими  в
дверi i вiн по┐хав. Застигла на мiсцi з страху, при однiй думцi, що вiн же
дороги не зна║ i тепер вони з ним надовго  розлученi,  можливо,  назавжди!
Була в невиразимому розпачi. Тодi майнула думка: "Вiн спита║ться в  людей,
як ┐хати, i йому скажуть". Втiша║ себе мати i вже тiльки одне поривання  в
┐┐ душi - скорiше додому!.. Спекти корж i нагодувати сина,  бо  в  хатi  ж
нема нiчого ┐сти.
   Нiколи не ждала потягiв так нетерпеливо, як тепер! Здавалося ┐й:  кожна
секунда нарочито затриму║ться i збира║ в  собi  велику  вагу,  поки  стане
завбiльшки з брилу, щоб з нечутним гуркотом упасти, а тим  часом  наступна
ледве почина║ рости.  Мабуть,  i  сама  вiчнiсть,  наче  скресла  рiчка  в
крижинах-скелях, з мертвою повiльнiстю повзла мимо вокзального будинку.
   Прибув потяг; Дарiя Олександрiвна з раптовою i та║мничою видючiстю горя
i безвинною хитрiстю материнсько┐  турботи  супроти  всiх  промкнулася  на
перон, коли тiльки починали впускати. Поспiшила до вагонних дверей i  таки
вбiгла всередину; сiла при вiкнi: щоб бачити людей на  стрiчних  станцiях,
чи там нема║ Андрiя.
   Тiльки тепер вiдчула, як смертельно змучена - до гiркоти  незносимо┐  i
тихого плачу. В очах ┐й темнi║. Скоро заснула, але скоро i прокинулась вiд
постiйного i горючого неспокою.
   25
   Близько додому: переходять степовi примiти перед очима. Сили  зосталося
- тiльки прибути до порога, спекти корж для найменшо┐ дитини,  так  прикро
загублено┐, i впасти в останнiй недужостi.
   Коли потяг пробiгав крiзь тунель, пiд мостом горiшньо┐ дороги,  селянка
побачила свiй вiдбиток в чорнотi шибки: подобизна черепа i годi! - черепа,
запнутого в хустку, на ши┐ тонкiй, як висохла гiлка берези...
   " Вже чую, - дума║ собi, - не виживу!.. Аби скорiше до хати".
   Дрiма║ знов; i слуха║ крiзь пiвсоння, то збуджуючись, то туманiючи, про
що розмовляють сусiди: стиха, але виразно. Вже ┐м нема чого  боятися,  все
кажуть на вiдчай душi, бо однаково перед ними тiльки болючий край життя.
   Нижчий голос - в тiтки,  засмагло┐,  мов  сушена  слива:  хрипкий  i  з
задишкою. Друга сусiдка, молодша, з рiдким волоссям, що нависло на очi,  i
дивно блiднюща, як  снiг,  ма║  голос  чистий,  хоч  слабий,  i  вривчасто
говорить.
   - Це через нечисте наведення викорiнюють людей, - сказала старша.
   - Отак i ║! Пропали ми...
   - I дивiться ж, нарочито напаковують пiвнiч бiдолашними: це  з  листiв,
що назад приходять, показано┐  Аби  мучити!  Пишуть  люди,  як  послiднiми
жилами  вклали  залiзницю;  трудивсь  тяжко  сердешний  народ  -   третина
перемерла, а остача трохи обжива║ться, провiвши лiнiю. Зачепилась трохи за
землю: диха║. Хоч би дали очуняти, на небо  глянути.  Нi,  знов  гонять  -
далi. Так i з заводом: построять, помираючи, i декотрi ждуть просвiтку.  А
┐м спокою нiякого. Всiх зганяють з мiсця, щоб до людсько┐ тями не прийшли.
Вiд залiзницi турять на завод, а з завода на залiзницю, а тодi знов назад,
коли того не треба. Женуть  i  мучать,  мучать  i  женуть.  Взяли  звичку:
заганяти в крижане болото, там люди мруть швидше.  Все  так  пiдстро║но  -
тiльки  мучити  i  зганяти  з  свiту.  Головарi  для  цього  ж  поставленi
чортiвською рукою; вишуканi на пiдбiр!
   Жiнки мовчали, коли потяг пробiгав проз черговий роз'┐зд.
   Старша зiтхнула i згаду║:
   - От i нашi сусiди, - сiм'ю  ┐хню  роздiлено;  сина  взяли  в  армiю  i
служив, поки прийшло повiдомлення, що  батько  арештований.  Бо,  випивши,
сказав дещо не таке при гуртi; до слова необережного придрались i  згадали
- в нього був наймит колись. А то тiльки  родич  його:  жив  одно  лiто  i
помагав. Так проголосили куркулем i вислали на лiсорозробки.
   Сина ж, як непевного, переведено в робочу  команду,  до  тих,  що  люди
звуть дурноробами. I послано десь залiзницею ┐ вшивати  на  диких  мiсцях.
Дома зосталася мати: сама. Одержувала листи вiд  усiх.  А  через  рiк  вiд
чоловiка вже - нi слова. Тодi  взялась  клопотатися,  щоб  дали  до  нього
пропуск. Чоловiк ┐┐ так  занепав,  що  ледве  рухався.  Робота  страшна  -
надсильна; люди падають мертвi, а нових все гонять i кричать: роби швидше!
Роби бiльше! Вони вже зачали мiшатися розумом,-  ходили  мовчки  i  губили
пам'ять про себе. Одного i разу той чоловiк пiшов до рiчки,  де  сплавляли
зрубане дерево, i там повiсився; його зняли, та вже було пiзно. Якраз тодi
при┐хала до нього жiнка, здобувши пропуск, - при┐хала, а назустрiч  несуть
┐й мертвого.
   "От добре! - кажуть ┐й тi, що несли. -  к  кому  поплакать  над  бiдним
чоловiком. А над нами нiхто не пожуриться, як пропадем".
   - Горе всiм. I висланi мучаться, i дома не краще,- Промовила молодша.
   - Бо це перед пожежею свiту.
   - Авжеж гак! - згодилась молодша.-  Мучать,  як  чорти.  От  i  в  нас:
комiсiя з Москви насiла. Всiх  тягнуть  на  допит.  Одну  вхопили  i  душу
вимотують: скажи, де хлiб!  Зв'язали  ┐┐  руки  за  спину,  посеред  сарая
пiдвiсили за коси: вузлом коси  скрутили  i  скрiпили  з  вiрьовкою,  тодi
пiдтягнули через перекладину. Довго висiла жiнка, з болю  аж  отерпла.  На
босi ноги ┐й  зачали  хлюпати  морозну  воду.  Шкiра  схолоднiла,  i  вода
задержувалася; скоро вже льодова кора стала. Вони ж обливали знов,  раз  у
раз, вiд того крига все наростала, поки ноги опинилися в морозних чоботях.
Вода, стiкаючи,  так  i  позоставляла  внизу  шпичаки  крижанi,  схожi  на
бурульки пiд стрiхами.
   "Де хлiб сховано?" - все кричав ┐й в обличчя мучитель.
   Вона мовчить; довго мовчить. Пам'ята║, що  пiд  нивкою  в  ямi  сховано
мiшечок зерна - дiтей нагодувати; помруть, коли вiддати його. I  через  те
мовчить. А вже ось ┐й стало так недобре! Вона  чу║:  смерть  приходить  до
не┐; що тодi з дiтьми станеться?.. Пропадуть без не┐. Тепер ┐й - аби жити,
вряту║ дiтей i без того схованого зерна.
   "Пустiть! - вже не казала, а харчала жiнка. - Я скажу".
   "Ну, так би й раньше, а то замкнула  рот!  -  посмiхаючись,  проговорив
допитувач. - Одв'яжiть! Кажи тепер, а то знов пiдвiшу!" - накида║ться  вiн
з погрозою.
   "На нашiй нивцi, що над яругою коло  горбка,  третього  вiд  межi:  пiд
озиминою", - шепотiла жiнка ледве жива. "Роззуй ┐┐!" - команду║  допитувач
сво║му помiчниковi; i той  ломакою  розбива║  крижанi  чоботи,  тяжко,  до
кровi, ранячи ноги сво┐й жертвi. А вона болiсно зiтхнула i затихла навiки.
   - Не жалiють же нiкого, - зауважила старша.
   - Нiкого! Розсобачилися...
   - Нi малих, нi великих  не  жалiють,  -  продовжу║  старша.  -  До  нас
насунули якiсь двадцятитисячнi, чи що, з тi║┐ ж  Москви,  розгнiздилися  в
несво┐х хатах i давай викидати хлiборобiв на вулицю.  Викидають  з  дворiв
кожного, i дорослого, дитину, прямо в грязь i на  холод,  бо  вже  настала
осiнь. Iдуть в один двiр. Там самi  дiти  в  хатi  сидять:  ┐хнiх  батькiв
вислано, а матерi померли. Кричить партi║ць на них: "Забирайтесь  геть  iз
хати!"
   Дiти не рушаться - тiльки глядять запалими очима на чужих людей.
   Лаються  тисячники  i,  покликавши  сусiда,  наказують  йому:  "Викидай
дiтей!"
   "Не можу. Що хочете робiть зо мною, я згоден загинути, а дiтей викидати
не можу".
   Вилаяли його брудною лайкою, по-московському, i прогнали з двору.  Самi
взялись до дiтей: похапали ┐х i викинули на морозну грязюку. Так  викинутi
дiти i валялись на холодi: хто де притулився, - цiлий тиждень мучились.  А
тi ж, вражi тисячники, i тодi не дали дiтям спокою. Послали  вiз,  забрано
на той вiз дiтей i  також  матерiв,  якi  розшукалися,  i  вiдправлено  за
тридцять верст до байраку: викинуто всiх вниз. А там  же  глибоко!  Багато
дiтей, коли падало, покалiчилось; там i конали, поки  смерть  ┐м  прийшла.
Декотрi сiм'┐ ранiше сховалися в сiльських кутках;  люди  ┐м  сказали,  ви
рийте ями в землi, на пригорбах чи схилах - робiть  собi  житло,  ми  дамо
вам, що треба, лопатки i дерево.
   Рили житло бездомнi i там якось тулилися до само┐  зими.  А  взнали  тi
тисячники, обступили i повикидали бiдних на снiг: тодi  багато  на  смерть
померзло.
   Жiнка з двома дiтьми тулилася в хлiвцi, в дворi знайомих, нiби в хатцi.
З'явились тисячники i на снiг викинули,- дiти чiплялись, просили, плакали,
а нiкого з тисячникiв не розжалобили: загиньте i тiльки!  Пiд  вечiр  один
старий сусiд каже вдовi: "Так пропадеш! - iди в город, в Харкiв,  до  мого
сина - вiн iз сiм'║ю дещо ма║, там  i  робитимеш,  i  прогоду║шся".  Жiнка
послухалася; одну дитину в того сусiда зоставила, а  з  другою  по┐хала  в
мiсто, ┐┐ прийняли в добрiй родинi; на початку годовано  потроху,  бо  вже
була опухла. Отак робиться!
   - Бо все iнакше стало, -  поясню║  молодша.  -  Колись  убивали  тiльки
вночi, а тепер i вдень; i людей до  того  призводять,  таких,  що  вже  не
тямлять себе.
   Потяг стугонiв, перебiгаючи через простори,  вкритi  бур'янами.  А  двi
душi нiяк не вiдстануть думкою - вiд того, що дi║ться.
   - З дiтьми i в нашiм селi так: бiльшiстю попропадали, - згаду║ молодша.
- Один чоловiк на околицi, недалеко вiд нас, раз вийшов з хати поратися  в
садибi, слабий i ледве рукою водив. Бачить хлопця, що  тiльки-тiльки  ноги
переставля║; от i журиться чоловiк, знаючи його: "Дивися, сирiтка тут!  Це
б йому шматок хлiба дати, бо мале та бiдне, а де ж я вiзьму? -  сам  скоро
поляжу i дiти зо мною". Зробився той хлопець, як тiнь. Був сирота круглий:
батька на вiйнi вбито, а мати ще не встигла сина виховати, як померла; так
i бродив вiн по людях. Побачив клуню в сусiдньому дворi, туди i зайшов.  А
дядько дума║: "Хай там у куточок заб'║ться сирота i  вiдпочине,  завтра  я
йому чогось iзз'┐сти понесу". Увечерi вернувся дядько в хату -  не  бачив,
щоб хлопець iз клунi виступив. Другого дня взяв дядько маторженик: це i  в
вас мабуть, однаково печуть мiшанку, бравши кiльця з шпорй┐пiв, серiжки  з
береста, лободу, кропиву i всячину разом: взяв i понiс до клунi.  Прочинив
дверi, зразу протягом  вiйнуло  знизу;  поламаний  реманент  по  кутках  i
соломка, - дивиться дядько, нiде нема║ хлопця! Походив сюди i туди, нема║!
- таки нема║. Хiба вночi вийшов,  а  куди?  Постояв  дядько  i  вже  хотiв
вертатися, аж тут його морозом обкинуло - побачив  кров!  В  одному  мiсцi
розлита по соломi. Багато потекло. I видно, хтось затирав ┐┐, вiником,  чи
що, а вона все ж зосталась. "Он що! - прошепотiв чоловiк;  чув,  що  холод
обняв йому всю душу. - Божевiльнi вбили хлопця!  I  -  на  м'ясо...  Тепер
готують з нього ┐жу... Страх який! - Дядько вийшов  швидко  i  вернувся  в
свiй двiр. Не знаходить собi мiсця. - Хоч мiлiцiя - собачня,  а  хтось  же
мусить на свiтi за таким дiлом глядiти! Хай  хоч  тут  порядок  наведуть".
З'явився до сiльради i там, зустрiвши мiлiцiонерiв, розказав ┐м, що бачив.
Пiшли вони в той двiр робити обшук; i дядько з ними, i ще одного  взяли  в
дорозi.
   В хатi була сама господиня - ┐┐ чоловiк давненько  помандрував  кудись.
Господиня мовчазна i нерухлива: стояла, нiби стовп, тiльки  очi  свiтилися
┐й лихоманкою. Враз затремтiла вся i знов - як  стовп,  мовчить;  дивиться
широкими очима i нiчого не тямить. Дядько побачив: "Так i  ║!  Вже  розуму
рiшилась".
   Заглянули в пiч - сто┐ть чавун; витягли його,  а  там  хлоп'яче  стегно
порубане: холодець варився. Решта була в погребi.
   Повели господиню до сiльради, там замкнули в  "холодну",  а  коли  знов
прийшли брати i вести в мiсто, вона мертва лежала.
   Слухавши розмову в вагонi, Дарiя Олександрiвна мучилася  вiд  неспокою;
як почула ж  нагадку  про  напасть  на  дiтей,  то  тривога,  мов  залiзна
розпечена гадюка, заворушилась на серцi. Скорiш би додому!
   Бiль душевний i нетерпеливiсть накипали вiд кожного почутого  слова:  з
переказiв про випадки, що i сама Дарiя Олександрiвна знала.  Якраз  тепер,
при спогадi про загибель дiтей, ┐й на  душi  зметнувся  найгiрший  розпач.
Страшно навiть  уявляти  нещастя,  хоч  так  настирливо,  з  безжалiснiстю
нав'язу║ться бачення само:  як  син  ┐┐  терпить  подiбно  до  тих,  котрi
пропали. В байрак вкинуто, чи що. Вона обмирала безперестанку при  кожному
проблисковi того уявлення i боялася чути  розмову  сусiдок,  але,  супроти
свого страху, чула ┐┐, пропустивши малу частину, серед вагонного гомону  i
гамору, перебиваного брязкiтливим стугоном потяга. Знов - голос старшо┐:
   - В сусiдн║ село ┐ду, а там бiля крайнiх хат повкопувано дошки i чорним
написано, що нема нiкого.
   - Багато тих дощок iще буде, - говорить спiвбесiдниця.
   - Звiсно, буде!
   - Хто зоставсь, того за дрiбничку судять i - в Сибiр, в снiгу домучити.
   - Бо це домовлено: вигубити найбiльше;  дано  такий  розказ.  Викидають
людей з хат, в лiси, щоб там мерли. Багато з нашого  села  там  опинилося.
Викопували ямки пiд кущами i тулилися. Або зведуть верхи лiщини  докупи  i
позв'язують, як курiнь, i так живуть. На полi вигрiбають мерзлу картоплю -
торiшню, i ще не вмирають.  Тодi  партiйцi,  а  з  ними  червонi  картузи,
ловлять людей i приводять у сiльраду, допитуються: "Чому ти не  вмер?"  Бо
┐м того треба, щоб люди пропадали: такий план  ┐м  дано  через  Москву,  i
далi, з сiрчаного гнiзда, що не при сонцi назива║ться.
   - I мiй покiйний чоловiк часто казав: то пiдстро║но! А в  святiй  книзi
Божий ученик звiстив наперед про лихо - щоб ми береглись.
   - Чула я, а читать не довелось, i книги тi║┐ нема, i очi слабi,  хоч  i
дiстану, не вчитаю, - виправду║ться старша.
   Спiвбесiдниця ж переказу║ поволi:
   - Написано, що вилiза з моря звiр повсесвiтнiй, значить, сполучка така,
з багатьох разом; звiр розрива║ людей,  як  скажений.  От  справдилося:  i
звiр, i розрива║!.. I слуги його однаковi всi - тисячнi, що ви  згадували.
Дивляться на покiйникiв i все, радiючи, примовляють по-ненашому: "Ага, ┐ли
хлiб на свiтi, а тепер умерли!"
   - Все показу║ на одну причину, - сказала старша.
   В уявi Дарi┐ Олександрiвни склада║ться вигляд великих тенет,  обтиканих
мертвяками, пiд рукою тисячникiв. Вона зосередитись на тому не могла;  все
рвалася думками до сво║┐ хати: хоч би скорiше! На щастя, чергова пересадка
вiдбулася скоро i без клято┐ штовханини. Знов можна сiсти  при  вiкнi.  Он
бiжать за шибкою вибалки i горбки, серед яких ставок  поблискотiв:  ознаки
рiдного мiсця; вже - i станцiя. Не пам'ята║ Дарiя Олександрiвна, як вийшла
з потяга i опинилась на дорозi. Скiльки  разiв  ходила  сюди  вiд  села  i
звiдси додому, тодi вiддаль була коротша, а тепер видовжена  в  несходимий
шлях; кожний крок трудний i хворiсний. Нетерпеливилося, мов огонь в  серцi
палив. Небозвiд над дорогою обложило хмарами, хоч серед них - синi затони.
   Поспiшала вона, перечiпаючись  об  приламанi  бур'янцi.  Ось  проминула
горбовини бiля околицi, близько двiр,  i  хотiла  проглянути  наперед,  чи
дитячi руки вiдчиняли дверi, чи нi?
   Дверi замкнутi, як були. Ключ не рушений з мiсця пiд стрiхою. Зайшла  в
хату, нiби в домовину. Переступаючи через порiг, вiдчувала:  вже  не  буде
спокою для душi. Треба вертатись на станцiю i знов - до мiста, можливо,  в
дорозi коло якогось вокзалу побачить сина.
   Серед хати стояла довго, часом  озираючись  навкруги:  чи  не  торкнуте
щось? - видно було б, що синок заходив, i вийшов, i скоро  вернеться.  Нi;
жодно┐ ознаки.
   Мати прилягла вiдпочинути i зразу ж заснула: сном гiрким,  як  болiсть.
Прокинулась пiзно; вийшла до могилок, що взяли  ┐┐  рiдню.  Земля  помiтно
запала i могилки зробилися  нерiвнi,  -  треба  поправити  ┐х  i  посадити
квiток.
   Вона  повиривала  там  бур'яни.  Поплакала  болючо,  але  тихо,  тiльки
вимовляла в думцi: роздiлили нас, не дали дожити вiку з  вами  -  в  нашiй
родинi любiй, роздiлили, i не знаходжу стежки, смерть менi  приходить;  не
судилось бути з вами, мамо,  i  з  тобою,  друже  любий,  -  хотiла  дiтей
доглянути, а вони вже не мо┐: всiх згубила я; прийду до вас,  де  не  буде
нашого горя, а тепер вернуся шукати останн║ дитя  мо║;  одпустiть  мене  з
миром сьогоднi, стану перед вами скоро - я чую...
   Погорювавши, пiшла  до  хати  -  замiсити  тiсто  на  корж;  i  спекла:
невеликий корж, а бiлий, як мiсяць. На столi скатеркою накрила i  вигляда║
з вiкна: на вулицю i в пустельний сад, - все  ввижа║ться,  що  от  мiг  би
прийти ┐┐ синок - нагоду║ його.
   Вiдломила трохи вiд коржа i  з'┐ла.  Другого  дня  ждала,  западаючи  в
незносимий смуток.  Мучилась,  як  i  ранiше,  вiд  голодностi,  але  душу
опанував ще бiльший бiль: нiби лихоманка з тривогою, що руйну║ думки.  Все
навкруги мов зрушилося для уяви, прагнучи напливти  на  душу,  звихрену  i
повну рiзкого терпiння, для якого нема║ назви. Змушена  душа  стати  серед
жорстоко┐ примари, що досi схована була  в  глибинi  видимостi,  а  тепер,
розкрита, забира║, мов присуд -  на  ватру,  в  якiй  горiти,  клопочучися
безнемiрно.
   Вiд  тi║┐  гризоти  пiшла  Дарiя  Олександрiвна  на  пустош   назбирати
щавельного листя. Вернувшися, зварила юшку i знов вiдломила кусник  коржа:
пообiдала. Загорнула надламаний корж в  скатерку  i  сховала  пiд  синовою
подушкою i зверху поклала дрiбний лист: щоб Андрiй ждав маму,  вона  скоро
вернеться; а тепер iде його шукати.
   Не могла вийти за порiг, така скорб охопила ┐й  серце.  Чу║  вона,  мов
треба тут несвiтську межу перетупити. Прощалася до  куткiв,  обходячи  ┐х.
Знайшла зшиток покiйно┐ Оленки, притулила до обличчя, як  на  похоронi,  i
облила сльозами гiркущими, примовляючи: "Нещасна моя!" - сховала зшиток на
грудях i вийшла з хати. Замкнувши дверi, поклала ключ  на  старому  мiсцi,
пiд стрiхою. Поволi простувала на станцiю, надiючися, що, гляди, з'явиться
синок ще до того, як ┐й треба буде сiдати в потяг.
   Проходить околицею села i згаду║: тут завжди бiлiли хатки в садах,  над
ними тополi зеленiли,  в  шнурок  або  парами,  наче  стережучи  ворота  i
хвiртку, а листя вершинок - аж коло сонця. Скрiзь так чисто  було  i  любо
для зору людського. З  кожного  двору  вiд  вiконня  висвiчували  барвиста
квiтнички; мак жарiв,  соняшники  палахкотiли  яскравiшi,  нiж  ткання  на
ризах, дивина здiймалася, зорiючи м'якими квiтами. Дiти в свiтлих одежках,
мов янголята, ходили - бавилися. Пташки скрiзь подавали голос.  Все  було,
як Бог звелiв; жили в красному свiтi, дякуючи за милостi.
   А ось, дивиться Дарiя Олександрiвна - лихо!.. Мов чужа мiсцевiсть. Нiмi
демони пiдмiнили ┐┐ i сiрчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши
темну пустелю. Сади скрiзь вирубано,  самi  пеньки  де-не-де  стирчать  по
дворищах, серед бур'янiв. Все, що цвiло до сонця,  пропало,  нiби  знесене
бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змiнилося в дикi заростi, схожi на вовчi
нетрi. Нема║ нi повiток, нi клунь, нi комор, -  самi  порозвалюванi  хати.
Жоден землетрус не мiг так знищити побут, як пiвнiчна сарана,  спряжена  з
золотомлицькою каганiвщиною. Серед бур'янiв чорнiють,  свiдками  страшного
нещастя, самотнi комини - там, де були огнища  родин  з  ┐х  радощами  при
безневинному дитячому щебетi.
   Все  зруйноване!  Згра┐  гайвороння  кружать  скрiзь,  над  всенародною
пусткою, i через  шляхи  вiдлiтають  геть:  на  степи,  оберненi  в  океан
бур'янiв.
   Селянка, прийшовши до станцi┐, розглянулася  навкруги  -  з  дiтей  там
нiкого нема. Сiла i дожида║. Через деякий  час  ┐┐  почало  ввижатися,  що
загублений син десь мучиться, гинучи, тодi всю iстоту ┐┐ охопила нестерпна
туга: як ще нiколи.
   26
   Хлопець розгубився, коли течiя внесла в  вагон  -  самого;  вiн  кликав
маму, а голос тонув серед лементу в бурхливому  тисковi.  Неможливо  назад
пробитися: кида║ вiд дверей, мов з прорвано┐  греблi.  Потяг  рушав,  тодi
рвонувся хлопець до вiкна: погукати в натовп, можливо,  мати  почу║.  Поки
пролiз крiзь тiсноту, вiкно вiддаленiло вiд юрми.
   Обдивився вагоннi переходи - таки  нема║  матерi.  В  кутку  розпачливо
поплакав; коли заспоко┐вся, став стежити  стрiчнi  станцi┐.  Декотрi  мали
вигляд, нiби якраз такi, де треба пересiдати, але  чимсь  одночасно  чужi,
тому вiн проминав ┐х. Заснув бiля вiкна: там люди дали клаптик мiсця.
   Прокинувся пiзно i вискочив з вагона; знаючи, що в снi пропущено багато
станцiй, пристро┐вся на зчепах  товарового  потяга:  ┐хати  назад.  Вночi,
знайшовши  станцiю,  схожу  на  Кленоточiвську,  ждав  бiля  стiни,   поки
розвидниться. От прояснiло в  небi  i  полi;  повно  блиску  i  тепла  вiд
сильного сонця, що зiйшло. Незнайома дорога, але вiн  пiшов,  бо  до  села
недалеко; вагони всi такi голоднi, а тут можна поживний корiнь вигребти. В
селi нi душi; бур'яни вигнались над головою, як лiщинник.  Протуляючи  ┐х,
пошелестiв хлопець переулками ру┐ни i пряму║ до цiлiшого житла.
   Всерединi все - так, нiби недавно жили: на столi  полив'яний  глечик  i
кухоль, посуда на миснику, лава пiд стiною i стiльцi коло вiкон. Але  нiде
нi постелi, нi одежi жодно┐! Нi ковдри i рядна, чи  матраца,  нi  рушника:
нiчого матерчатого. Також - нiякого харчу нi риски...
   "Чума", -  подумав  хлопець,  виходячи  за  дверi;  пригадав,  як  мати
означувала мертвий стан довкруги. Сусiднi хати порожнi, як гробiвцi.
   Зрештою, натрапив хлопець  на  домiвлю,  де  в  печi  курiв  димок  вiд
вугiлля. Долi - рештки  рубаного  табурета,  але  сокири  нема.  На  столi
горнятко сто┐ть з варениною старих бурякiв i свiжих трав. Хлопець випив ┐┐
всю: кислу, як борщ, i шависту, зовсiм несолону.
   Вийшов i почув, що недалеко, в деревистих бур'янах, шумить.  Повагався:
йти туди чи нi?  -  страшно,  бо,  гляди,  там  людо┐ди!  Однак  цiкавiсть
переборола. Обережно, нiби мисливець, пiдкрада║ться вiн;  помiча║  зламанi
стеблини i слiди нiг.
   Враз зупинився! На прогалинi бiлiють рiзнi-рiзнi  кiстяки:  пса,  кота,
грака i якихсь iнших дрiбних  iстот.  Поряд  -  кiлька  цеглин,  складених
докупи, як пiч; i зола внизу.  Знов  далi  прокрада║ться  хлопець  i  знов
замира║, бо шелест близько. Переждавши з  хвилину,  ступа║  наперед;  тихо
вiдхиля║ рядки бур'янiв.
   Ще кiлька крокiв, i  вiн  застиг!  Перед  очима  -  поляна:  там,  коло
здичавiло┐ вишнi, дiд перебира║ зiлля; вiдклавши його набiк, пiдводиться -
в однiй руцi згострена ломака, в другiй камiнь. А сам худезний i сивий, як
хуртовина,  схожий  на  прияву:  борода  через  груди,  вся  сiда  i   вся
покуйовджена; а з голови пасма, мов димiючи, сипляться вниз.  Очi  вваленi
пiд пониклою сiткою  бров'яною.  Ганчiр'я  на  босому  i  непiдперезаному,
стемнiвши, пацьорками  висить;  мотуззям  пов'язано  окремi  рамтини,  щоб
трималися бiля кiстяка.
   Загледiв дiд непрошеного гостя:
   - Хто ти такий?
   - Я заблудився.
   - Не ходи тут. Пiймають i зварять.
   - А вас?
   - I мене: як знайдуть. Навару не буде. Кiстка суха, а жили твердли - не
годяться. Сам завтра вмру; корiнцi зварю i  завтра  вмру.  Тiкай,  бо  тут
лихо!
   - Дiду, чума забрала всiх?
   - Нi, синку, то - государство!
   - Ви сховались?
   - Як набiгли, то недужий був. Iшов по воду  i  впав.  Трава  висока,  -
обминули мене. Бiжи на станцiю. Тут бродять . помiшанi: зарiжуть.
   - Прощайте,  дiду!  -  Хлопець  побрiв  до  пустельно┐  вулицi:  побрiв
недумно; i притьма, в тривозi  вiд  дiдових  слiв  i  безлюдностi,  помчав
звiдти i гак мучилося серце, мов огонь пекельний, в'ючися змiями,  гнав  з
порожнього села. Захеканий вкрай, хлопець почув, нiби гука║ хтось: агу!  -
пролунало, як вiд кладовищенського  з'явця.  I  знов  нiмо  скрiзь;  жаска
тишина в бур'янах, з останками хаток.

   Дожидав хлопець бiля станцi┐, на  похилi,  проти  якого  потяг  повинен
стишуватися, беручи височину.  Коли  простопаднi  риси  в  обрисi  вагонiв
перестали миготiти розпливчасте, хлопець розiгнався, нiби наввипередки,  i
схопив поруччя. Сiпнуло йому плечовi суглоби,  але  вiн  з  пiдбiгу  вмить
докинув стопи на пiднiжок i пристав до швидкостi.
   При вузлi залiзницi його зiгнали з потяга.  Тодi  побачив,  що  роблять
хлопцi: пiдлазять пiд пасажирськi вагони i там чiпляються серед залiзяччя.
Вiн i собi - туди;  влiгся,  як  iншi.  Мандрував  так  до  пiвночi.  Коли
схотшося ┐сти, аж шкiра щемiла, вiн вилiз;  вилiз  на  вокзалi  невеликого
мiста i нишпорив скрiзь, штовхаючись мiж людьми, поки набрiв на лушпайки з
яблука. Пiдiбрав ┐х, обтер i з'┐в. Знайшов розбиту коробку - там  були,  в
розiрванiй обгортцi, рештки печива;  вибрав  ┐х  i  довго  нюхав  запашний
папiр. Напився теплисто-бруднувато┐ води з бака, вживаючи бляшаний кухоль,
що гримiв на ланцюжку.
   Свiтився мiсяць посеред зiрок, мов карбованець, покладений на са║т, мiж
розсипанi самоцвiти, i при ньому видно було долi: всюди - налiпи  грязюки,
всюди  смiття,   клаптi   газет,   притоптанi   i   запльованi;   покидьки
найрiзноманiтнiшого роду i вигляду,  вiд  розбитих  пляшок  до  махорчаних
"бичкiв". Освiтленою смугою пiшов хлопець до поламано┐ водокачки,  напроти
яко┐ акацi┐ чорнiли вряд.
   Багато вагонiв згромаджено на лiнiях  i  снують  "маневрушки"  -  парою
шиплять, пронизливо посвистуючи. Коло акацiй, зовсiм окремо  вiд  залiзних
нетрiв, сто┐ть невеликий товаровий потяг. Можна  почепитися  i  пiд'┐хати.
"Хай тiльки машинiсти одвернуться,  я  вскочу!"  -  вирiшив  хлопець.  Вiн
сховався за стовбур,  при  якому  проходила  кущова  огорожа,  порозривана
вiльними стежками.
   Чути було, як варта тупотiла в обходi: певно, перевiряла вагони. Вийшов
наперед начальник, i тодi вiдчинено дверi  -  якраз  напроти  мiсяця  -  i
зачинено  враз,  пiсля  перевiрки.  Вiд  того,  що   вiдкрилося,   хлопець
притерпнув:  повно  мертвих,  складених,  мов  шпали.  Начальник,  тамуючи
низький голос, сказав одному з присутнiх:
   - Скинути в шурх: один завал вантажу, зверх того - дрова i нафта, потiм
знов це, i знов паливо; щоб усе згорiло. Ти вiдповiда║ш!
   - ксть!.. Усе!.. - вiдповiв пiдручний.
   Начальник i варта вiдмаршували, а потяг скоро постугонiв  вiд  станцi┐.
Тодi, на самотi, хлопець подумав: "Якби я вчепився, згорiв би". Вiн  довго
стояв за деревами, боячись виходити.
   Розлягався брязкiт на станцi┐, мигтiли i  перебiгали  огнi;  свистки  i
сюрчки прорiзали чорний  простiр;  зрештою,  хлопець  насмiлився  покинути
схованку i покрадьки вiдiйти на перон.
   В той час викинуто з вагонного вiкна паперовий жмут. Розгорнувши  його,
хлопець знайшов скоринки, огiрковi вiдрiзки з хвостиками, курячi  кiсточки
з шматочками шкiри i великi крихти. Забувся жах в одну мить,- iстоту  знов
забира║ голодний порив, вiд якого вона  тремтить  в  судомi,  з  холодними
болями. Хлопець вiдiйшов за рiг будiвлi, сховався в тiнь i зразу пооб'┐дав
шкiрки, хрящики i рештки м'яса на кiсточках,  а  ┐х  погриз,  пообсотував.
За┐дав скоринками i огiреччям. Витрусив крихти в рот: вони  приставали  до
язика, мов залiзна тирса до магнета, i зникали вмить.
   Ви┐в чисто, як муравлик.
   Бiля стiни присiвши, в затишку проспав частину ночi.  Знов  пристро┐вся
пiд пасажирський вагон - мандрував, поки зупинили серед гамору  i  крикiв.
Сторожа загляда║ вниз i виганя║ "зайцiв" на перон, до гурту,  звiдки  всiх
женуть до зборища коло вокзальних дверей.
   - Це границя Росi┐, - розмiрковують старшi  подорожнi.  -  То  не  чути
було, коли наше добро через не┐ тягли, а тепер об'явилась.
   - Для наших хлiбiв свобiдно, а нам - границя...
   - I замкнули: вмрiть, а не пустим!
   - Чого ж вони такi? Харчi забрали, а нас морять... Вартовi загнали збiр
в товаровi  вагони  i  весь  потяг,  складений  з  них,  пiшов  назад  вiд
замкнутого кордону. Назустрiч, до кордону,  вiльно  бiгли  з  Укра┐ни  без
числа - ешелони, навантаженi збiжжям, городиною, м'ясом i всiм,  всiм,  що
да║ на землi невсипуща праця людей. Але ┐х самих, примерлих вiд голоднечi,
пiсля того, як виробили багатство для сусiда,  гнано  з  пекельною  лайкою
геть: пропадати в розграбованих ру┐нах.
   Бiля хлопця - дивовижно довговидий, жорстковусий чоловiк i сивастий, iз
сiрими очима, смутними очима i  тихими,  як  джерело.  Мав  мiшок,  повний
причандалля, з-посеред якого означувалася сокира.  Непоспiшно  i  ретельно
трудився  чоловiк  над  самокруткою:  примiрено  i   видрано   вiдповiдний
прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет i взято,  скiльки  треба,
саморобно┐ махорки i насипано на прямокутничок,  вижолоблений  мiж  трьома
пальцями лiво┐ пучки; сховано кисет i приступлено до  побудови.  Скручено,
по кiлькох  спробних  i  поступових  рухах  обвiдного  характеру,  -  туго
скручено папiрець i рiвномiрно обкусано i звогчено слиною його край, потiм
закле║но при повторних жестах для загладження  скрiпи.  Надiрвано  зайвину
папiрця з однi║┐ протулини i взято цигарку в зуби.  Тодi  здобуто  огневий
пристрiй; до кремiнця притулено дрiбну матерочку,  висушену  i  вим'яту  в
попелi. Вдарено кресалом об гострий  край  i  роздмухано  iскру!  Зрештою,
прикурено. Все  -  з  геологiчною  повiльнiстю  i  флегмою,  супроти  яких
виявилась пекуча дума i насмiшка над собою, в мовi до хлопця:
   - Смачно погостювали в братiшок? Тепер кота зварити на закуску.
   - Котiв нема: вже по┐ли! - вiдповiв хлопець.
   - Шкода. Тобi - куди?
   - Додому ┐ду, там мати ждуть.
   - З харчами ж як?
   - Борошно ║ в хустинi, мати вимiняли - спекти корж.
   - Небагато. Так ви обо║ не виживете,  ┐дь  зо  мною  на  пiдробiтки,  в
Бiлорусь: там люди, як сво┐, не схожi на отих, як ┐х...
   - Не можу! Мати ждуть.
   - Як же два роти кормити? Однiй легше; корiнцями прохарчу║ться.  Тужить
i вигляда║ тебе? Так обо║ ж пропадете дома. От бiда! Ти  б  заробив  трохи
хлiба для не┐, - хлопцям платять, гiлки треба тягати.
   - Нi, я до мати по┐ду.
   - Як хочеш. Дво║ в хатi: нi одно, нi друге не виживе, коли харчiв нема.
Скрiзь так. Дорогу згубив?
   - Згубив; три днi блукаю.
   - Так бiда i так! Нiж довго блукати, то краще б заробив хоч на хлiбину.
Казатимеш, що ти мiй племiнник. Я сам - штукатур, i на цегельнi  працював;
коли ж нема мого найму, в дроворуби годжуся.
   Хлопець дуже скучив за мамою, але мрiя врадувати ┐┐ заробленим  хлiбом,
перемогла, - вiн обернувся в родича  дроворубовi.  Никифор  Петрович,  або
просто дядько Никифор, дав хлопцевi шатковано┐ капусти з  олi║ю  i  шматок
перепiчки. Розповiв про свою попередню подорож до столицi на пiвночi.
   - От де повно нашого добра, хлiба i всяко┐ живностi. Все туди  забране:
масло, сало, цукор, сир,  булки,  ну  -  все!  Я  був  проскочив,  так  не
прописали, завертай голоблi назад. Тепер i границю щiльно притерли.  Ми  в
Бiлорусь  по┐дем:  там  добрi  люди;  зберегли  правду  i   по-сусiдському
помагають. Адрес ║, - я прямо б по┐хав туди, та  бач,  тут  понадiявся!  А
вiдкiля ж ти сам?
   - Яз села Кленоточi...
   - Пiдожди: це - як знак який! Чи коло вашо┐  Кленоточi  сто┐ть  паровий
млин?
   - Сто┐ть млин; за селом.
   - I цукроварня недалеко?
   - Недалеко; тато брали маляс.
   - А вiддаля курорт, у лiсi?
   - Його видно.
   - Я чого питаю: з тако┐ Кленоточi двох бачив на цегельгному заводi.  Чи
не ваш - пiчник Бережан  iз  жiнкою?  Мав  великi  очi,  голос  низький  i
трубний; а жiнка чорнява, дрiбненька, як пшеничина.
   - Це нашi! Я знаю.
   - От сама доля приводить, щоб я тобi переказав про Бережанiв. Зустрiнеш
кого з односельчан, хто ┐х  знав,  -  скажи:  нема  вже  ┐х.  На  цегельню
найнялись обо║, де i я морочився; робота бiсова, а в  зуби  мiдну  копiйку
тицьнуть. Обiлля║шся в кошенячий пiт, коли ж  протяг  -  мов  з  льодовця,
прошива║ костi. Там пiчничиха простудилась i,  хворiвши  недовго,  вмерла;
лiкарi сказали: скорбтечний туберкульоз. Чоловiк затужив за нею  тяжко!  -
схуднув i став тонкий, як дротина. Самi очi свiчками  глядять.  Раз,  коли
цеглу виносив, зiрвався з дощано┐ стежки, впав, i смерть  настала  в  одну
мить. Не мучився. Золотi душi  були  обо║.  Вона  все  горювала,  що  люди
гинуть. А вiн напитував землякiв: щось  ┐м  хотiв  сказати;  так  i  вмер.
Добре, що я тобi передаю, а ти - ще комусь.
   Почув про загибель пiчникiв i посмуткував хлопець.  Аж  знiтився!  Коло
того чоловiка з великими очима, що свiтили блакитнiстю,  мов  небесною,  i
коло добро┐ дружини його так радував спокiй: нiби з весни, в новому сяйвi,
якого ще нiде тут нема║. Збережеться воно на полянi з старими тополями, що
стоять за сутiнковою далечиною. Хлопець мовчав цiлий день.

   Ось прибули до дрiбно┐  станцi┐,  оточено┐  лiсками.  Сотнi  заробiтчан
висипали на погорблену дорогу, що прорiзалася крiзь  ясно-рудавi  глинища,
приодягненi в свiжий мох. Лiсовi нетрi  глибшали  -  здавалось,  нема║  ┐м
кiнця; аж до хмар пiдкинуто ┐х  згромадженi  верхiв'я.  I  враз  вiдкрився
простiр.
   - Скiльки звалено! - скрикнув хлопець.
   - А немало: мабуть, верстов  з  вiсiм,  чи  що,  завдовжки.  Всiх,  хто
прийшов, узято на працю: чоловiкiв, жiнок, пiдлiткiв; призначено  мiсця  в
бараках, i зразу ж -  до  дiла!  Дужчих  поставлено  спилювати  дерева,  а
слабiших - обрубувати i тягти гiлля. Дано в помiч  хлопчакiв:  поратися  з
силою дрiбного галуззя. Робити цiлий день, вiд досвiту до смерку.
   Високi дерева!  Хто  глянув  на  вершини,  мусив  картуз  придержувати.
Ворушаться люди скрiзь, як  мурашки;  ┐х  так  багато,  що  вiд  спiльного
зусилля вiковiчнi дерева лягають однi за  одними,  вишумлюючи,  нiби  буря
валить. Гiлки трiщать, подiбно до стрiлянини з полкових рушниць.  Чиргають
пилки. Вiдлуню║ться стукiт сокир в супроводi шелесту вiдтягуваних  решток.
Швидко пропада║ лiс пiд руками натовпiв. Андрiй з хлопцями тяга║  галуззя;
всi, виснаженi i  голоднi,  рухаються  спроквола,  мов  дрiмаючи.  Увечерi
безлiч верта║ в бараки до сво┐х нар, тапчанiв i койок. Дядько  скаржиться,
що тут теж верховодить москвин, тому платня - марний карбованець, а робота
ж клята! Коли б не суп на обiд, то пропадай, i годi.
   - Доки не здиха║мось попечителя, - нещаснi ми скрiзь!

   В недалекому барацi опухла i вмерла дiвчина: рано винесли,  неприбрану,
як була. Поклали на дно в вогкiй ямi, нагорнули низьку могилку  -  i  все!
Там були iншi гробки з глини, що нерiвне позападала.
   Праця шумить безперестанку: розчищаючи простiр  пiд  аеродром,  людська
многiсть перегриза║ столiтнi нетрi, як комашня стеблинки, серед яких  сама
губить свiй збiр.
   Декiлька юнакiв побралися з бiлоруськими дiвчатами i  перейшли  жити  в
┐хнi  села.  Слiдом  ви┐хала  бабуся  i  ┐┐   дочка,   що   заручилася   з
шофером-бiлорусом; вiн, покинувши табiр, працював на заводi.  Коли  дядько
Никифор i Андрiй вертали з села, де прикупили поживи до  лiсного  супу,  -
той шофер гнав мимо, а враз зупинився i пiдвiз ┐х:  рiдко  хто  так  робив
тодi.
   В селi ┐х гарно нагодували i вiдмовилися  брати  грошi;  зовсiм  дешево
поцiнили городину, якою щедро надiлили.
   Дядько, в табiр iдучи, повторював хлопцевi:
   - Я ж тобi казав, люди тут сердечнi i спокiйнi.,  З  ними  можна  жити!
Слухай  мене,  не  вiр,  як  казатимуть:  он  або  он  народ  великий,  бо
наплодилося багато i багато крику роблять, - е, то ще не все! Ти подивись,
яке там серце! Раз серце собаче, то i народ  малий,  i  зведеться  здорове
число ┐хн║ нiнащо. А побачиш серце, повне добром, то знай - народ великий,
перед небом високо став. Хоч не числиться багато,  колись  побiльша║,  так
Бог дасть! - так з  бiлорусами  буде.  Глянь  кругом:  хто  руку  подав  з
помiччю? Тут бiлi хатки, як i в нас; а на пiвночi хатки  -  чорнi.  I  там
добрi душi ║, i немало ┐х, з братнiм серцем, так бачиш, на дно  його  десь
зло собi поклали: як змi┐ний камiнь. Поки все  гаразд,  вони  такi  добрi,
наче родичi, а прийдеться до чого,тодi вилазить з-пiд каменя  жало!  Бува║
все разом: поможе чоловiк, як дуже-дуже щирий, а потiм вжалить в  печiнку.
Забрали наш хлiб i дивляться, як ми вмира║м, i нiхто, нiхто не  пожалiв  i
не помiг. Нiхто! Нi в городi, нi в селi. Тiльки лаються.  Недарма  ж  ┐хнi
хатки чорнi. А тут бiлi.
   Дядько замовк. Зеленими стiнами лiс  пiднiмався  в  небо:  вгорi,  коло
сивих  хмарок,  перекочував  шарахкучий  рокiт  сво┐х  чатин  по  свiтлому
простору.
   В таборi першими днями хлопцевi було цiкаво, та скоро вiн  занудьгував,
бо все  -  мати  перед  очима.  Робота  нетерпеливила  i  пiдгони  мучили;
наглядачi ж кричать одно: тягни швидше! Люди прибувають, як потопельники з
голодного моря, i кожен повинен поспiшати, хоч ледве руха║ться.
   Щодня в лiс, на довгу поляну, заповнену могилками, виносять покiйникiв.
   Хлопцевi вся душа болить вiд згадки про самiтню маму,  що  шука║  його.
Вночi вiн прокида║ться. Якась темна  тривога  надходить:  нiби  передчуття
пожежi. Пiсля того вдень, як пiвсонний,  вiн  дивиться  навколо  нетямущим
поглядом. Одного вечора сказав дядьковi Никифоровi:
   - Я до мами по┐ду. Може, вмира║.
   - Не хотiв би тебе пускати, бо часто так бува - всi в хатi  пропадають.
Я думав: хоч би одно вижило. Ну, раз вирiшив, ┐дь!  Коли  схочеш,  тодi  й
вертайся сюди. Вiзьми листок, тут твоя дорога накреслена, думаю вiрно,  бо
я розпитував.
   Дав грошi i торбинку з харчами. Провiв до станцi┐, прощаючи;  подивився
вслiд, прошепотiв собi:
   - Таке бiдне хлопча!
   I повагом, схиливши чоло, вернувся в табiр.
   27
   Заробленi i подарованi грошi берiг хлопець  для  мами:  на  комерцiйний
хлiб. пхав "зайцем", ховаючись вiд залiзничних  доглядачiв,  що  ловили  з
суворою ретельнiстю. Тому забарився; торбинка  спорожнiла:  тiльки  ложка,
нiж, кухоль, сiль та пiвхлiбини обважнюють ┐┐. Крiм  старого  часопису  як
паперу на розпал, також сiрники - про всякий випадок.
   На  старому  вокзалi,  де  потяг  став  надовго,  Андрiй  вилiз  iз-пiд
вагонного черева: роздивитися навкруги. Вiд темного кооперативного кiоска,
що за  кiлькома  сусiднiми  домиками,  на  порожнинi,  люди  щось  несуть,
тримаючи в папiрцях. Черга всього на два десятки.
   Стрiчний дiдок  з  кругласто  пiдстриженою  борiдкою,  нiби  крейдяною,
ставши коло вокзально┐ стiни,  розгорнув  папiрець  i  почав  ┐сти  якийсь
кусник; ┐в, ┐в, а тодi враз спинився - не  може  далi!..  Раптом  зблiд  i
вхопився за пiдгруддя, аж захитаний: обперся об  цеглу.  Винесло  назад  з
його уст, що з'┐в. Поглянув вiн на  Андрiя  i,  крiзь  сльози  вiд  спазм,
промовив:
   - Не купуй, хлопче! Це - людятина, дешева  i  солодкава;  по  державнiй
цiнi, а м'ясо, як смерть. Згрiшив я навiки. Вернись, не пiдходь туди!
   Андрiй почав обминати близькою стороною, весь час поглядаючи  на  чергу
коло кiоску: чорно там, нiби  в  пеклi.  Скоро  черга  розпалася  i  хтось
голосно промовив - для всiх:
   - Розiбрано!
   Нишпорив скрiзь на станцi┐ Андрiй; нiчого споживного, крiм  перестояно┐
води. А недалеко - розложистi схили i рiвнини з ярками, з  горбиками  коло
зелених нивок, схожi на околицi села, де з батьком полювали ховрахiв. Хiба
спробувати самому? Близько струмок: можна нору залити.
   Поряд смiтярки валялася бляшаниця, як збан,  стара  i  дiрява.  Хлопець
позабивав просвiтлини чопиками  з  гiлочок  i  ганчiр'я;  залiпив  смолою,
набираючи вiд шпал, складених на вiдгонi. Дроту багато навкруги,  iржавого
i поскручуваного, - з нього приробив дужку до цебра. Озбро┐вся  подобизною
щупа, кiлочками, ломакою.
   Ховрашиних нiрок на полi багато: обсипаних i зарослих. Коли натрапив на
свiжий вхiд, то, готуючись до наступу, позавалював  сусiднi  печерки,  щоб
нiкуди було вижитому ховраховi вбiгти. Заливав нору - звiрика  ж  нема║...
"Вiн - як качка, чи  що?"  -  досаду║  хлопець;  пробу║  мацати  дротиною:
даремно, бо нора надто крива. Коли вiдпочивав, щось метнулося i вскочило в
одну з незабитих нiрок, геть далi. Зразу ж мисливець  загородив  ┐┐  двома
кiлочками, а всi входи навкруги позасипав.
   Знов вилива║ вiдра води, одно по одному, вiд  ховраха  ж  -  нi  знаку!
Хлопець дума║: "Може, втопився?" Скоро наторкнув дротиною i ┐┐  закрючкою,
пiдтяга║ звiрика нагору. Той пiдда║ться: вилазить;  от-от  -  вискочить  i
побiжить. Тодi вхопивши ломаку, хлопець пригина║ться до  землi,  стрибнути
готовий.
   Влучено звiрика, коли вибiгав з нори,  влучено  з  недостатньою  силою,
тому, приглушений  на  мить,  знов  пiдплигнув  i  побiг  шукати  вiльного
сховища. Мисливець - за ним. Б'║ i нiяк не поцiлить!  Раптом  так  невдало
крутнувся, що пропустив один удар, а наступним,  прискореним  i  зробленим
наослiп, попав звiрика по спинi - хряснуло в нiй... i тодi  ховрак  поволi
полiз, припадаючи до грунту. Самому мисливцевi судома настала в нервах вiд
прикрого почуття. Зопалу, як також з остраху зостатися голодним, вiн добив
тваринку, що декiлька разiв сiпнулася, конаючи, i околiла.
   Захеканий стояв хлопець i вражений болiсно, i  збурений,  з  огидою  до
самого себе, що аж пекла серце. Здалося: тваринка перед загибеллю  дихнула
на нього такою ненавистю, що якби ┐┐ почуття обернулося в дiючу силу,  вiн
був би на мiсцi вбитий,  мов  блискавкою.  Вiн  притих  i  пора║ться  коло
здобичi: дикий голод, розбуджений вiд клопiтливого дня, приспiшу║  рухи  i
нiби закрива║ очi млистою смугою, крiзь яку вже не видно нiчого  страшного
i огидного. Розрiзано ховраховi живiт i викинуто тельбухи;  голову  теж  -
геть! Зiдрано шкiру i, разом з вiдпадами, впущено в нору i засипано.
   На вибалках рудiли сухi бур'янцi - ними хлопець розвiв  огонь:  смалить
обполосканого ховраха, перевертаючи його на дротинi, в димку принадливому,
з теплою пригiрклiстю.
   Поклавши смаженину на часописний папiр, здобутий з  торбинки,  вiдрiза║
кусень i жу║ швидко, навiть хрумка║, нiби то  -  огiрок.  От,  вже  дума║:
"Досить!" - спиня║ свою хижiсть, i знов жу║.
   Але вiдчува║ дивну нiяковiсть; пiдводить  голову  i  враз  бентежиться:
поблизу лiтня жiнка сто┐ть i спостерiга║, як  вiн  ┐сть.  Непорушна.  Нiби
стовпик. Аж чорна: висохла вiд голоду. Сто┐ть i всiма  очима  дивиться  на
ховраха, мов заворожена. Нi слова не каже. Тiнь - i годi.  Хлопцевi  стало
так недобре, що вiн похапцем  склався  i  пiшов.  Виправдувався  в  думцi,
мовляв, тепер "кожен - собi". Однак  через  хвилину  стало  ще  гiрше,  аж
похолоднiло ┐дкiстю на серцi! Вiн оглянувся...  Де  стояла  жiнка,  там  i
застигла - не зрушилася з мiсця. I не гука║; не просить. Лише дивиться, як
снохода.
   Вернувся хлопець до  пригасло┐  ватри;  вiддiливши  частину  ховраха  i
поклавши на папiр, простягнув жiнцi:
   - Тiтко, вiзьмiтьi
   Вона трохи ворухнулась i знов застигла.
   "...Бо┐ться мене, бо маю нiж, - вирiшив хлопець,  -  така  перелякана".
Поклав ховрашатину коло багаття i попростував до станцi┐; коли ж оглянувся
знов - жiнка сидiла, схилившись коло голубуватого слабiючого диму, i ┐ла.
   З допомогою креслення, що склав пiсля  всiх  розпитiв  дядько  Никифор,
легко було знайти свою станцiю. Околицi ж видалися чужими. Бур'яни вподовж
дороги - як нетрi; i ┐┐ саму вкривають,  височiючи  над  колiями.  Обстали
село i двори затопили. Стежок нема║ до  хат,  що,  стемнiвши,  хиляться  в
заростi. Скрiзь пустка!
   Андрiй узяв ключ пiд стрiхою i  вiдiмкнув  дверi  -  холодною  вогкiстю
потягнуло в обличчя. Оглянувся по хатi; прочитав лист вiд мами: "Андрiйку,
як прийдеш i мене не буде, не тiкай нiкуди, а жди..."  Так  жаль  маму!  -
нiякими словами не мiг би висловити.
   Знайшов  корж,  надломаний  i  торкнутий  плямками  цвiлi  по  нерiвнiй
поверхнi. Шматок з'┐в, а решту, разом  з  половиною  хлiбини,  в  торбинцi
поклав пiд мамину подушку. Вiн тiльки i мрiяв  принести  зароблений  хлiб.
Карбованцi сховав до пiдпiччя, серед ганчiрок: в селi вони  були  простими
папiрцями голодного. Пiшов  по  садибi.  Могалки  почали  заростати  пiсля
недавнього полоття.
   В сарайчику все припало пилом, де не затекло  вiд  дощу.  Вулиця  -  як
рiчечка бур'яну: пливла, стрiчаючися з подiбними ┐й,  поки  дохлюпнула  до
площi, недалеко вiд яко┐, пiд рештками тину, сидiла  жiнка  з  дитиною  на
руках. Зривала зелену кропиву i ┐ла: пожувавши, давала дитинi.
   Рiдко  сновигали  люди,  схожi  на  нецьогосвiтнi  тiнi.  Пiдходили  до
сiльради подивитися, а  там  прикле║но  газету,  звiдки  лiтерами  чорнi║:
"...стало  веселiше",  i  з   фотографi┐   надима║ться   товстовусий   вид
посерединi; зиркають по боках дрiбнiшi панки з орденами.
   Також -  оголошення,  що  пiд  страхом  найвищо┐  кари  треба  хоронити
померлих.
   Хлопець,  прочитавши,  сiв  бiля  стiни,   трохи   осторонь,   можливо,
хто-небудь знайомий з'явиться. З дверей  виступив  обтеклий  височинець  i
ладна║ться курити. А два старшi вимандрували крiзь бур'яни - читати наказ:
обмiрковують його.
   - Звiсно, покiйникiв треба ховати! Бо як же так? Чума  вчепиться,  тодi
пропали послiднi.
   - Що треба, то треба, а хто ж ховати буде?  Нiхто  руки  з  лопатою  не
зведе. Гiрко сказати, скiльки лягло.
   - Скiльки набереться?
   - Ну, та скiльки: кажуть, iз наших тисячi семисот по цiлому селу, вже ║
вiсiмсот тридцять, про яких знають,  що  готовi  на  мiсцi  -  по  списку.
Половина живих розбрелась.  На  сторонi  попадали.  Хто  ж  зостався,  той
дохлий, самого пiд руки води, i мруть щодня. З половини, що тут була,  вже
теж половина переставилась. Хлопче ти чий?
   - Катранникiв...
   - Чого ждеш?
   - Дома нiкого нема - я один. Там страшно.
   - Бiда тобi,  хлопче!  Держись,  може,  виживешi  Ми  всi,  як  кажуть,
поганя║м до ями.
   Озвавсй тодi одутлий, тяжко хмурячись i прихриплюючи:
   - Таке й скажете! В нас тимчасовi труднощi будiвництва, а вам все -  як
нiч, все - до ями.
   Один старший мружився, слухаючи, i вiдповiв з посиленою байдужнiстю:
   - Гляди, Грицьку, може, знов доведеться живе курча ┐сти!
   Задишкуватий, що  напоготовi  тримав  цигарку,  обурено  скинувся  всiм
виглядом, але не сказав нiчого. Помовчав; потiм махнув  рукою,  з  виразом
крайньо┐ досади, i пiшов.
   - Чого ви йому про курча? - цiкавиться спiвбесiдник.
   - Хiба не зна║те: це ж той Грицько, що його замкнули в тюрму,  бо  вiн,
сiючи, насiння в картузi сховав. Одсидiв сво║, i випускають, - бачте, таки
ж комунiст, ┐м свiй. От вiн iз району верта║ться додому i  втомився  дуже.
Зiйшов з дороги,  присiв  пiд  хатою,  отак,  як  цей  хлопець:  сидить  i
вiдпочива║; очi заплющив. А недалеко куриця греблася в  смiттi,  знаходила
зерно курчатам. Грицько був виморений i голодний, уже i розпух. Почув,  що
куриця землю дряпа║, i очi розкрив: бачить курча близько... вiн  аж  очима
загорiвсь, простяг руку, вхопив курча i - в рот його! Хоч воно ще  живе  i
пруча║ться, вiн його жу║ разом з пiр'ям. Квочка зчинила крик, кида║ться на
Грицька, дряпа║, крилом б'║, хоче  врятувати  курча.  А  вiн  уже  до┐да║.
Почула хазяйка курячий крик i вибiгла, бачить:  Грицько  до┐да║  курча,  а
квочка кида║ться i дряпа║ йому руки. Почала  хазяйка  лаяти  його  на  всi
заставки. Люди на дорозi спинились. Грицько тодi пiднявся i мовчки  пiшов,
а вона ┐м каже: Грицько живе курча з'┐в. Похитали люди  головами  i  пiшли
далi.
   - Так це той Грицько?
   - Вiн; як вернувся, його жiнка мала трохи бурякiв i вiдгодувала.  Тепер
потовстiшав.
   - Дивно: живе курча з'┐в, а ще нам вичиту║. Я в селi довгенько не  був;
чув, що судили якогось Грицька з картузом насiння. А де ж Лук'ян, що все -
"за"?
   - Нема Лук'яна.
   - Де дiвся?
   - Та де ж, - хто не спита про Лук'яна, то кажуть: вiн пiд селом i  досi
голосу║ "за". Замерз, бiдолаха, снiжком  притрусило,  тiльки  рука  зверху
пiднята була. Люди йшли i, побачивши, сказали: "Лук'ян голосу║ "за"".
   - Дивнi  знаки!  -  зiтхнув  спiвбесiдник.-  Хлопче,  а  ти  шастай  по
колгоспнiй яровинi, тебе нiхто не спiйма║; там на┐дки будуть. А то пропав.
   Андрiй пiдвiвся i,  коли  вiдходив  додому,  заглянув  крiзь  вiкно:  в
сiльрадi, бiля стола стовбичив гурт, покурюючи i нудячись.
   Всюди на селi - пустош i розвалля серед злих  бур'янiв,  звiдки  навiть
кiшка нiде не нявкне i не вигляне грядкова  цвiтинка,  вирощена  дбайливою
рукою. Чорно, чорно, як пiсля переходу пекла. Тишина смертi.
   Тiльки вiд дитячого будинку чути стишенi  голоси.  Iдучи  мимо,  Андрiй
побачив з десяток дiтей, як вони пiсля мисочки обiдньо┐ юшки, ступають  до
лiжок, нiби зовсiм стародревнi, хоч i дрiбнi скелетики. I  така  дiдiвська
поважнiсть в обличчях, запалих цiлком i вкритих зморшками, крiзь якi жодна
усмiшечка не засвiтиться. Лобики важко нависають  над  погаслими  очима  i
стемнiлими лицями. Мов на могильних черепах,  виступають  зуби,  обтягнутi
довкола самою шкiрою.
   Животики болять i тому збiр  дитячий  припада║  на  лiжках  -  рачками,
пiдiбгуючи колiна пiд груди, до лiктiв, з опущеними  вниз  животиками,  як
мiшечками: тодi легша║ мука. Андрiй зна║, бо iнодi сам так робить.
   Обминувши будинок, вiн околицею добрiв навпростець додому. I думав: тiй
жiнцi, що з дитиною кропиву ┐сть, винести треба скибку хлiба, одну скибку,
нешироко вiдрiзану. Того, що зостанеться, досить  на  двох,  поки  куплять
комерцiйний хлiб. Як вернувся додому,  розв'язав  торбинку  i,  вiдкраявши
шматок вiд хлiбини, загорнув його в аркуш; сховав пiд пахву, а то  стрiчнi
побачать i вiднiмуть. Понiс жiнцi, що сидiла в кропивi  i  годувала  дитя.
Але ┐┐ там не було: не знати, чи вiдiйшла кудись, чи вмерла i  ┐┐  забрали
погребники, яких тепер пiдганя║ смертний наказ.

   Дарiя Олександрiвна вернулася на станцiю, де загубила сина,  i  вже  не
могла звiдти вiдiйти; все ждала. А раз вирiшила твердо;  ┐хати  додому!  -
однак, тiльки склала це в думках, як вiдчула  непевнiсть.  Знов  нещаслива
станцiя, мов тягнущий магнет, непереможно в'язала. З'явився сумнiв, чи син
дома, i настрахав можливий поворот подiй: от вона при┐жджа║ в село,  якраз
- коли син, шукаючи ┐┐, добiжить до цi║┐ станцi┐, бо тут загубив маму.
   Вiд часу втрати з нею настала перемiна, нiби щось невмолимо зрушилося в
┐┐ життi i в самому душевному складi. Раптовi напади  невиразимого  страху
чергувалися з короткию безпам'ятнiстю: в  мiсцях,  якi  недавно  бачила  i
згадувала. Тепер сто┐ть i не зна║, де вона; вiд того жаский, не  вiдчутний
в тiлi, але пекучий, мов ватра, бiль наплива║ на ┐┐  свiдомiсть  i  серце.
Часом зляканiсть виростала в найдикiший  жах,  що  обгортав  зiр,  i  вона
знiчувалась  решткою  думок.  Вiдверталася  ними  вiд  нещастя,  нiби  вiд
чийогось близького нападу i помсти, з  обвалами  в  самому  iснуваннi.  Не
дивилась нi  на  що  навкруги  i  думала:  аби  тiльки  не  пропасти!  Аби
втриматися при самому життi - тоненькою ниточкою змислу, що  збережена  ┐й
наостанок.
   Надвечiр,  виснажена  вкiнець  вiд  голодного  терпiння,  вiд'┐хала   в
напрямку до свого села, вчепившися за березовi дрова,  з  сiрою  скрученою
корою - на  товаровому  потязi.  Але  в  дорозi  зневiрилася:  бо  син  же
вернеться до станцi┐ або до мiста, куди  його  завезе  кожен  потяг,  якщо
станцiю пропустити. В мiстi знайде тепер щось на поживу - це не зима, коли
все було завiяне; i вiн зна║, де переночувати можна мiж  дошками.  Чого  б
вiн до порожньо┐ хати ┐хав, знаючи, що мама тут зосталась?
   Вернула до мiста, i, розгублена думками, вже не встереглась: ┐┐,  разом
з багатьма селянами, схоплено i на тягарiвцi вiдвезено в глухий степ.  Там
викинуто, - добре, що не дуже далеко, верст за двадцять.
   Брели знеможенi, з  сонною  повiльнiстю  переставляючи  ноги;  живилися
корiнцями,  виритими  в  ярках,   торiшнiми   перемерзлими   бурячками   i
картоплинками з покинутих городiв. Часом знаходили дрiбнi соняшники  -  ┐х
насiння в'яле, але трохи поживне. Ось таки добралася  Дарiя  Олександрiвна
до  станцi┐;'  щоб  не  мозолити  службовцям  очi  i  перебути  непомiтно,
вiдходила в сусiднi перелiски.
   Оселя бiля само┐ станцi┐ чимала: з будiвлями, бiля  яких  можна  знайти
скоринки, картоплянi лушпайки  та  iншу  остачу  поживностi.  Про  ночiвлю
досить i куточкiв по пустельних дворищах, дiрявих сарайчиках, пiдворiтнях.
   Був погожий день; пiшла Дарiя Олександрiвна по полю,  шукати  ┐стiвного
рослиння. Знайшла щавель i з'┐ла  його  кйслющi  листки.  Коли  верталася,
вийняла доньчин зошит, збережений на грудях; поглянула на  нерiвнi  дитячi
лiтери i знов окропила ┐х сльозами, за якими вже свiту  не  могла  бачити.
Постояла i трохи втишилася серцем.
   Якраз тодi пiд'┐хав потяг i вона поспiшила,  надiючися,  що  мiг  синок
при┐хати, - не  побачивши  ┐┐  тут,  помандру║  далi.  А  вона  так  гiрко
задихалась!
   Люди з вагонiв бачать: iде до  станцi┐  висока  i  худа,  як  комишина,
жiнка. Раптом пада║.
   Декотрi, вискочивши з потяга i пiдбiгши до не┐, взяли ┐┐ i поклали коло
стiни - там, де бак з водою. Набирають води i хлюпають на обличчя. Один  з
тих людей кладе ┐й скибочку пшеничного хлiба на рукав.  Знаходиться  серед
них також лiкар: перевiривши пульс, вiн сумно хита║ головою:
   - Вже кiнець; надмiрне виснаження!
   Стоять пасажири i не знають, що робити. Жiнка померла на ┐х очах.  Риси
обличчя, блiдого, мов хлiб, що лежав на  темному  рукавi,  такi  строгi  i
гарнi, при всiй жахливiй худорлявостi; мов вирiзьбленi в свiтлому каменi.
   Зняли люди картузи i капелюхи, хто що носив на собi; не  зняв  шкiряно┐
кепки тiльки подорожнiй з викривленими i брезкливими губами,  одягнений  у
френч жовтастого вiдтiнку.
   - Чорт з нею, - сказав вiн, - такi, як вона, не хочуть робити!
   Сказав це злiсно i пиховито, по-росiйському, хоч i невиразно, бо окремi
звуки пропадали, можливо, тому, що в цей час, покурюючи, жував папiросу.
   Люди всi повернулись до нього i глянули так похмуро, що вiн вiдметнувся
вiд них, погано лаючись.
   Той, хто клав хлiб, знов глянув на покiйницю i пита║:
   - Що в не┐ в руцi?
   Вiн i лiкар, нахилйвшися, з  трудом  розняли  пальцi  мертво┐  i  взяли
зошит. Лiкар розправив  його  i  чита║  вголос:  "Зошит  ученицi...  Олени
Катранник".
   Помовчавши, вiн додав:
   - Найдорожча рiч була в матерi вiд покiйно┐ донi, мабуть, остання,  вся
оплакана: з нею i смерть...
   Вiн опустив очi;  вiдвернувшись,  пiшов,  нiби  прислiплий.  Саме  тодi
вдарив дзвiнок, i всi поспiшили до вагонiв.
   28
   Вертаючися  через  бур'янистi  садиби,  хлопець  почав  збирати   старi
кiсточки з ягiд. На аркушi бляхи,  покладеному  зверх  двох'цеглин,  рiвно
прогорнув ┐х, а внизу розвiв огонь. Смаженi кiсточки  зробилися  крихкi  i
смачнi зернятами. пв ┐х, як лузають  насiння  -  одну  по  однiй.  Частину
зоставив  на  другий  раз,  бо  зробився  скупий  собi  самому   i   також
передбачливий, мов старичок або вивiрка. Але скибку вiн опожив! -  спожив,
бачачи, що хлiб висох i зачав черствiти. Скоро пропаде,  -  то  краще  вже
пiдкрiплятись, поки можна.
   Помiтив: коло низького пенька, вiд  спиляних  ворiт,  незакле║ний  лист
бiлi║ на бур'янi. Село i вулиця, район i округ названi вiрно, але прiзвище
iнше, Кантарик. "Як вони не бачать? - диву║ться хлопець.- Це ж не  нам,  а
старим коло перехрестя; я однесуi"
   Довга вулиця - нiби в снi. Бiля того двору,  де  жив  шкiльний  товариш
Дмитрик,  що  помер  вiд  сухот,  збереглася  частина  огорожi.  Там  став
бородатий чоловiк з торбою i пробу║ хвiртку вiдчинити, але не  може:  руки
не  слухаються...  "Це  Петрун,  батько  покiйного  Дмитрика",  -  впiзнав
хлопець. Помагаючи, вiн вiдкрив крючок на хвiртцi. А бородань не  входить;
не може нiяк.
   Подумав тодi хлопець: "Такий наш тато був слабий; ми б до  хати  ввели,
якби ранiш побачили".
   Вiн вчепився Петруновi в рукав i пiдсобля║ рушати  до  дверей  i  через
сiни, i аж до лiжка довiв, де той лiг,  мов  тяжко  хворий.  Увiйшла  його
жiнка, маючи зiлля на руках, i загомонiла з порога:
   - От i  прийшов!  От  i  добре,  а  я  вже  сон  стратила:  все  жду  -
прислухаюся.
   - Прийшов, та бачиш, який: не ввiйду в хату, - хлопець тягнув.
   - Аби дома був, i поправишся.
   - Менi б трохи хлiба. Ось,  вiзьми  грошi,  всi,  що  зосталися,  пiди,
де-небудь купи: хоч трохи. Бо пропадаю.  Взяла  вона  грошi  i,  виходячи,
попросила Андрiя:
   - Побудь тут, - я скоро вернуся!
   Пiшла i довго не було ┐┐. Чоловiк дрiмав. Коли  ж  вернулась  вона,  то
тримала пляшку, в хустинi загорнуту.
   - Що це? - вiдкривши очi, спитав Петрун.
   - Не бачиш хiба: горiлка.
   - Як, горiлка? Навiщо менi?
   - Випий,  так  радять.  Бiльше  нiчогiсiнько  в  продажi  нема!  Тiльки
горiлка.
   - Менi хлiба, бо гину, а ти горiлку принесла,- навiщо?
   Жiнка мовчить.
   - Навiщо ж грошi перевела, останнi?! - гiрко докоря║ Петрун.- Голодному
випити ┐┐, зразу смерть, як вiд отрути.
   - Так нiчого ж нема нiде  в  цiлому  селi,  -  вiдказу║  жiнка,  -  хто
верта║ться, всi беруть горiлку, кажуть: помага║, бо хлiбна. А при  дорозi,
бiля сiльради, дво║ мертвих лежало, мати i дитина. Мабуть,  вони  здалеку.
Кропива пожована в ротi, в не┐ i в  дитини,  вiд  того  потру┐лися.  Зразу
видно: такi доходяцц, що ┐м би нi хлiб, нi  молоко  вже  не  згодилось.  А
горiлка ж не з кропиви, - вона з чистого хлiба!
   - Всi мруть i менi пора, - промовив Петрун.
   - Пiдождiть, я принесу скибку! - сказав хлопець.
   Вiн вернувся додому i, розв'язавши торбинку знов, почав ножем розмiряти
на скоринi: скiльки кому. Спершу  подiлив  на  три  рiвнi  частини;  потiм
передумав, бо матерi належить пайка найбiльша, а сам з'┐в недавно шматок i
ма║ останок коржа, через те зоставить собi окра║ць. Врiзавши  хлiба,  знов
загорта║ в папiр i виносить пiд пахвою.
   Коли прийшов до сусiдiв, господиня обмивала моркву,  а  Петрун  ┐в;  ┐в
жадiбно, хрумкав i затинався. Побачивши хлiб,  так  i  простягся  десятьма
пальцями по нього. Взяв i все примовля║:
   - Оце спасибi, хлопче, спасибi, ти пожалiв мене! Я чую: з'┐м хлiба, хоч
скибку, i видужаю. Горiлка i морква не поможе. Хлiб - це  менi  лiкарство.
Ну, спасибi, - колись i я тобi поможу!
   Справдi вiн споживав хлiб, як цiлющу живнiсть, тримаючи обома  долонями
так, що нi крихта не просипалась додолу; скiнчивши, сказав:
   - Слава Богу, я з'┐в хлiба!
   Став тихий, зразу лiг i зразу запався в  нерушимий  сон.  Коли  хлопець
виходив з хати, господиня дала декiлька морквинок.  Тiльки  вiн  за  порiг
виступив - згриз ┐х, як за║ць:  такi  смачнi!  Навпростець  прокрадаючись,
понiс лист до Кантарикiв. Крiзь дверi, трiшки  прочиненi,  видно  немiчних
старих, що сидять бiля стола.
   - До┐мо замiшку, - обзива║ться дiдок, - i так менi буде, як Олефiрцевi;
його внуки розказували... Гудiла хуртовина, а вiн лежав на холоднiй печi i
думав словами вголос: от якби вийти на дорогу  i  побачити  мiшок  грошей,
цiлий мiшок, по п'ять  карбованцiв  бумажки;  i  купити  всього:  печеного
хлiба, бiлого i житнього, i борошна - пекти млинцi, i м'яса телячого  -  в
борщ або смажити, i таравi, молока, цукру i  всього,  всього...  Олефiрець
думав голосно, а  голоднi  внучата  сидiли  на  полу  i  слухали,  як  вiн
перебирав добрi харчi. Так вiн i вмер.
   Бабуся промовила:
   - До┐мо щавель з тирсою, тодi - все.
   - Коли б продержатися кiлька тижнiв i дiстати молодо┐  картоплi,  ми  б
вижили...
   - Бiда, всiм бiда, i годi! - сказала стара.
   - Або на Воронiжчину, вимiняти борошна й олi┐.
   - Мiняти нема на що.
   Дiд лiг на ослiн i, стрепенувшися, важко зiтхнув i задеревiв.
   - Що тобi?! - скрикнула стара, але встати неспроможна: пробу║ з натугою
i  зразу  ж,  здригнувшись,  хилиться  головою  на  стiл  i  осува║ться  -
перекидаючи стiлець, пада║ на долiвку.
   Хлопець, що вже бачив покiйникiв,  змiг  визначити  в  думцi:  "Вмерли!
Обо║!"  -  але,  як  попереду  боявся  зайти  в  хату,  то  тепер  жахливо
перелякався з несподiванки, аж плечi тремтiли. Впустив лист коло порога  i
тiкав. Йому здавалося: сам вiд кволостi впасти мусить i вмерти на мiсцi  -
в одну мить.

   Пiсля того дня страхався пiдходити до  чужих  дверей.  Здичавiв,  бувши
весь час наодинцi. Дожував корж i хлiб, сплiснявiлий весь.
   Мiж бур'янами ввижався дiд з каменюкою i нiби  шелестiв  шепотом  крiзь
тишу: "Тут не ходи, бо зарiжуть!" Як звiрик, став хлопець чуткий до  шумiв
i вiд кожного тупоту чужих крокiв потихеньку вiддалявся в  хащi,  уникаючи
всiх.
   Випивав колосся, що почало наливатися; розсмакувавши,  зрадiв  дуже!  -
цей харч не вадить. До колгоспного поля пiдповзав непомiтно i швидко,  мов
ящiрка. Скоро шанька, туго прив'язана при боцi, вже вiддувалася i набирала
ваги, - тодi сiренькою тiнню вiн зникав серед бур'янiв i нехворощi.
   Зернини  ставали  смачнiшi  i  споживнiшi,  коли  смажити  на  бляшанiй
накривцi, хоч потiм пiд грудьми дере. На┐вшися, вiн швидко запивав  водою,
але вiд того обважнювало живiт. Зварив  воду  -  i  враз  полегшало  пiсля
пиття. Спробував кашу зготувати, але вона розлазилася i пiдгорала; хоч i в
такому виглядi - ┐стiвна.
   В  покинутiй  садибi  натрапив  на  торiшню  грядку:  трохи   бурячкiв,
перемерзлих  i  дрiбних;  видно,  господарi  ви┐хали  i   вона   зосталась
невибрана. Викопав ломачкою i перенiс додому: про запас.
   Голодуючи без кiнця, запопадливий став  i  пожадливий  на  знахiдки,  а
також дивно гострозорий до них, мов птах. Нiчого проз очi не пропускав, де
що траплялося: чи торiшня макова комiрка, коли зломлена застряла в  травi,
чи стара сливова кiсточка: брав i приховував на дворищi або в  хатi.  Iде,
нiби не придивляючись, проте, вже з iнстинкту,  збуреного  бiдою,  помiча║
навiть потлiлi зернини на землi.
   Не хотiв нiкуди з села вiдбiгати - боявся,  що  тiльки  вiн  помандру║,
якраз тодi мати вернеться i, не заставши  його  дома,  знов  поспiшить  на
розшуки. На столi весь час лежав аркушик:
   "Мамо, я тут, зараз прийду!"
   Журився невиразимо, що нема║ мами i нема║.  Згубив  днi,  ждучи,  i  не
знав, коли будень, коли  празник.  Навколишнiй  свiт  став  весь  як  одна
сторона: чужа i ворожа, а вiн, Андрiй, i його  мама,  i  сусiди,  що  живi
тримаються,  -  друга  сторона,  в  яко┐  втрачено  мир  з  першою;  треба
стерегтись на кожному кроцi.
   Одного ранку хлопець ворушився мiж бур'янами в садибi,  шукаючи  решток
старо┐ городини. Серед заростi,  серед  гичi  -  потворно┐  i  жорстко┐  -
побачив квiти: з бiлими промiнцями вкруг i  охристими  очками  посерединi.
Вириваючи бадилля, вiн захопив також  листочки  м'яти,  -  вмить  пронiсся
могутнiй i та║мничий пахощ: такий милий!.. Мама завжди збирала м'яту i вiд
того хустка ┐┐ проймалася чародiйним  духом,  незабутнiм  довiку.  Хлопець
мало не заплакав вiд спомину.
   Продзвенiв джмiль, бiлявий i дрiбний, але з гарною мелодi║ю  -  кращою,
нiж вiд сопiлки. Довго на сторони вiявся, i невiдомо де була його домiвля.
Раптом, коли хлопець вирвав кущ мишiю бiля горбика, знизу  сотнею  голосiв
задзижчало: в гострiй тривозi.
   Через  хвилину  з'явився  другий  джмiль  -  з  дверей,  що  темнiли  в
сiро-брунастiй  травi.  Кружачи,  розглядав  горбик,   мов   iнженер   або
архiтектор,  посланий  вiд  управи  мiста   обстежити   шкоду,   заподiяну
землетрусом. Спершу гудiв довкруг свого порога, потiм - далi i  далi:  над
лисиною, звiдки вирвано мишiй, натрапив на свiжi листки i,  вплутаний  мiж
ними, впав додолу.  Деякий  час  метушився  при  землi;  злетiв  i,  серед
стеблинок, подзижчав - подряпався лапками. Трохи лiз, трохи  крилив,  поки
вибрався наверх, тодi знов покружив широко.  Мабуть,  не  знайшовши  надто
загрозливо┐ змiни на свiтi i вияснивши, в чому справа, вернувся в  гнiздо:
повiдомити спiвгромадян.
   Хлопець пожалiв убогi iстоти i вiдiйшов, не розорячи ┐хнього життя.
   Того ж дня, коли обмив тарiлку i поставив на ослiнець до вiдра, - перед
очима спустився з стелi павучок;  малий,  мов  мачинка.  Побув  на  вогкiй
поверхнi тарiлки i знов подався  в  височину;  дрiбно  перебирав  лапками:
змотував незриму ниточку.
   Все  частiше  вiдчував  хлопець,  що  в  свiтi  не  сам.  Почав  пильно
приглядатися до кожного iснування: метеликiв, жучкiв,  мурашок.  Наймилiшi
птахи - такi чистi i швидкi,  жвавi,  пильнi  i  обережнi;  вони  належать
височинi, де нема бруду, а тiльки блакить, хмари, сонце,  дощ,  блискавка,
райдуга, вiтер. I також мають голос, що нiби прозорий; обзиваються однi до
одних, i вiд того висоти перестають бути такою нiмою пусткою,  як  низький
обшир села в бур'янах.
   Пташки, мирно погойдуючи галуззя, креслили  дзвенющi  рисунки  окликiв;
перелiтали мiж листками, барвiючи пiр'ям, i  обкидали  круги  над  решткою
саду, що обернулася в невеличкий пташинник.  Там  зачали  звивати  гнiзда.
Хлопець боявся, що вони покинуть свою оселю, коли  вiдчують  його  доторки
або часто бачитимуть його поблизу.  Вiддаля  спостерiгав:  як  вони  через
певний час вертаються до гнiзд i господарюють.
   Одночасно ж прикрiсть затьмарила життя на багато днiв. Вiн пiдповзав до
колоскiв, за звичкою - сам, окремо вiд всiх. Але  шукачiв  набиралося  все
бiльше, коли зерно почало дозрiвати.  Також  зиркання  i  напади  сторожiв
ставали гострiшi i лютiшi. Одного дня, коли знов  зловлено  "колоссяника",
два  його  спiвучасники  задихано  проповзли  мимо  хлопця  i,  спинившись
перевести дух, стиха повели розмову, що чорною журбою обгорнула серце.
   - Скидан пропав!..
   - I вчора судили одного: десять рокiв дали.
   - То зарiзi
   - Слабий вiн, як i Скидан, десять лiт йому - труна в сибiрськiй кризi.
   - Нещасний Скидан...
   - Сторожi нахвалюються, що всiх переловлять.
   - Чого ж? Вони здоровiшi.
   - I то дивися: за жменю колоскiв, наших же колоскiв  -  могила.  Де  це
видано?
   - Уже не наше.
   - А так; уже - бiсове!
   - Бiсове чи совiтове: все напасть.
   - Взяли харч i душу беруть.
   Дядьки проминули, а  хлопець  принишк  до  сiро┐  крихкувато┐  i  легко
порозколювано┐ поверхнi землi, при корiнцях  пшеницi:  серед  ┐┐  струнких
рядiв, ними притiнений, пiд колосками, що многiстю похилялися i шелестiли.
   "Хто ж тепер витрима║ в лагерi десять рокiв? - жаха║ться хлопець.  -  Я
вмру".
   Виразно уявля║ морознi  снiговища,  де  женуть  людей,  зовсiм  хворих,
приречених на загибель пiсля голоднечi. З того часу  подво┐в  обережнiсть.
Супроти всi║┐ ловити на люднiсть по широкому степу, в  пшеницях  i  житах,
скрiзь прибувало не менше виснажених, а щотижня  бiльше.  Там  i  вмирали;
однi до спожиття здобичi, другi - вже по нiй:  такi  смертельно  помученi,
що, на┐вшися, конали в лютих болях. ┐х обличчя, скривленi, мов на  кутнях,
страхають вишкiреними зубами.
   Все  частiше  хлопець,  повзучи  до  колоскiв,  бачить  покiйних.  Поле
моторошне. Стемнила також навiсна журба з передчуттям, що крають серце,  -
хлопець мiсця собi не знаходив. Оточення  нiби  розкрилось  несвiтськiстю,
складеною з неколiрного полум'я: дихати в очi,  якi  бачать  тiльки  степ,
землю, хмари, коли душа сприйма║ ┐х, мов одну  неозориму  завiю,  i  треба
жити серед  не┐,  хоч  нестерпно  мучить.  Вiн  терявся  чуттями;  виносив
колосся, мов пропасний.

   Звикся з сво║ю пусткою. Але хворiсний смуток приходив до  нього,  i  не
розраджували нi пташки, нi  комахи;  зда║ться,  мiг  би  впасти  ницьма  i
кричати з вiдчаю, плачучи i б'ючи кулачками землю. Це проходило; якщо ж не
зовсiм розвiювалося, тодi вiн, щоб забути бiль, мандрував через село,  але
обережно i з нашорошенiстю, мов крiзь тигрячi хащi. Раз,  в  надвечiр'я  з
широкими i бистрими хмарами, що вели тiнi по зарослях,  -  коли  вiн  брiв
проз сусiднi хати,  його  помiтила  тiтка  Петруниха;  звiдкись  верталася
додому, несучи клуночок.
   - Куди це ти зiбрався?
   Вiн мовчить: не зна║, що сказати, i вже вiдвик вiд розмови.
   - Ходiм до нас! - сказала тiтка, а потiм, бачачи,  що  вiн  недовiрливо
поблиску║ на не┐ ямкуватими очима, додала:
   - Не бiйся, ми  нiкого  не  ┐мо!  Сьогоднi  в  нас  борошно:  балабушки
пектимем.
   Вiн заходить до Петрунiв. Ще господар недужий  -  довго  виболю║  пiсля
свого вмирання, але вже говорить значно жвавiше, нiж коли прибився в село.
   - Як же ти живеш? - пита║ хлопця. Той тiльки плечима знизу║ i  не  може
слiв знайти; зрештою, вiдповiдь сама приходить:
   - Колоски...
   - Ой, бережися, хлопче, з ними! - в Сибiр поженуть, там i замерз.
   - А тут не пропадають? - втрутилася  господиня.-  Повно  покiйникiв  на
колгоспному. Одноосiбнi латки дальшi, туди менше хто лiзе, а й там  разор.
На нашiй нивi мало зосталося: кiлька снопикiв.
   - Там не рвав! - раптом виголосилося в хлопця з уст.
   - Добре робиш, - хвалить Петрун. - Iз тих нивок тiльки й порятунок наш.
А колгоспне, то все грабоване, i пiде кудись, як у прiрву.
   - Подивися: борошенце  з  того  зерна,  з  наших  снопикiвi  -  сказала
господиня до гостя.
   Вона спекла балабушки i стала годувати хворого, що показавши  ┐й  очима
на хлопця, мовляв, i його надiляй, споживав i просив:
   - Ще! Неси ще!
   Але,  боячися,  що  вiн  умре,  коли  не  ┐стиме  розмiрно,   господиня
вiдрiзала:
   - Вже нема, пiдожди трохи.
   Хлопцевi подарувала хлiбчик - бiльший вiд iнших. Вимовивши:  "Спасибi!"
- гiсть про все забув; миттю вийшов з хати  i  попростував  бур'янами,  де
найглухiше. Гостро оглянувся навкруги, вмостився i почав ┐сти.  Вiдкушував
i ретельно жував, жував i одночасно нюхав, бо такий гарний пахощ  хлiбний;
пильно пiдбирав губами навiть найменшi,  мов  квiтковий  пилок,  крихти  з
вiдкушеного мiсця - боявся ┐х згубити. ┐в i весь час в душу вбирав  пахощ:
iз сухiстю його i теплотою, чистий i добрий,  вiд  малого  хлiбця,  такого
бiлого, як була колись недiльна сорочка.
   Все з'┐в i скоро вiдчув, як посильнiшало дихання в грудях - вiд  самого
спожиття хлiбця: кругластого, хоч iз кутиками, i такого свiтлого  тут,  як
тiльки одне сонце, що часом погляда║ мiж бiжучими хмарами. Також - як щось
дужче вiд сонця: над всiм свiтом, але вже того вiн  не  мiг  збагнути,  нi
уявити, лише тихо i слабо вiдчував; i  лише  згадував  мамину  ласкавiсть,
утрачену для нього.
   Потiм, бродячи кволою тiнню серед сво║┐ пустки, нездатною  навiть  рити
городи кописткою як слiд, вiн уже знав, що в одному  мiсцi  всi║┐  ворожо┐
довколишностi  до  нього  добрi.  Часто,  в  переходах  через  хащi,   вiн
окреслював круги, близькi до тi║┐ хати. Дивився здаля, сам непомiчений, як
дядько Петрун молотить. Снопи, що  тiтка  пов'язала,  були  -  як  вiники.
Господар коло них сто┐ть, заточуючись вiд слабостi: не може вдарити цiпом.
Тодi нахиля║ться з тяжким зусиллям i переносить снопи  до  стiни,  а  там,
обпершись плечима об не┐, молотить - ледве б'║  цiпом;  i  видно,  бо┐ться
впасти  вiд  власного  руху.  Хотiв  хлопець  вийти  з  бур'яну  в   помiч
господаревi, але не насмiлився: "Подумають, на ┐хнiй хлiб iду"; i сам  був
слабiший  вiд  господаря.  Вже  не  то  що  боявся,  а   бiльше   дичився,
вiдлюднiвши, як вовченя. Непомiтно вiдступив вiд сусiдського дворища.

   Що  споконвiку  звали  чудовим   словом   "жнива",   стало   "уборочною
кампанi║ю". Врожай 1933 року подекуди видався  невиданий:  нiби  казковий;
важкi колоски схиляли стебло, i вiтер ледве  розгойдував  ┐х.  Незчислимою
многiстю свого сухого вiястого скарбу половiли ниви, зблизившися  в  рiвнi
рiчки - пiд горяччю сонця. Ждали женцiв.
   А жати було нiкому. Бо народ страшно вирiдiв. Скiльки ж не  косили  тi,
що вижили, - не могли впоратися навiть з малою частиною. Зерно обсипалося.
Потiм аж до Рiздва  достоював,  гинучи,  той  врожай.  Не  могли  зарадити
присланцi з заводiв i фабрик. А хлiборобiв домучено;  тi,  що  не  вмерли,
бiльшiстю на землi валялися: зовсiм опухлi! - з потрiскано┐ шкiри сочилась
водиця; або сухi вони, як дошка. Не могли косу  в  руцi  вдержати.  Хотiли
чимсь пiдкрiпитися  i  багато,  багато  повзло  в  лани:  спожити  стиглих
колоскiв. Лежачи, зривали ┐х i розтирали  на  долонях,  м'яли  в  хустках,
приполах, торбинках, картузах; сирим зерном наповнювали  собi  виголодженi
шлунки: так i мерли на мiсцi! Скрiзь по нивах  повно  покiйникiв,  але  не
видно сторони; коли ж хто заглянув зблизька, повзучи  мiж  ними,  робилося
моторошно вiд окритого кладовища.
   Хлопець добувався до  колоскiв  кiлькома  завченими  напрямками  i  все
обминав мертвих, що там лежали. Спершу страшився, аж торопiв при  зустрiчi
з конаючими або вже покiйниками, згодом звик; i сам був - як першi з них.
   Схована  трупарня  ставала  дедалi  жахливiша;   тлiла   з   нестерпною
сморiднiстю, хоч i затоплена в хвилях стиглого хлiба, якi  поверх  не┐  то
перебiгали шелесткою чергою,  буяючи  вiд  вiтрових  напливiв  i  поривних
нападiв, то - при безвiтрi - затихали, так що чути  було,  як  комашка  на
колоску ворушиться.
   Коли зморений хлопець, вiдпочиваючи, дивився вгору, тодi на густо-густо
синьому   тлi   неба,   засiяного   невстижимими   iскорками   з    сонця,
вирiзьблювалася колоскова численнiсть, мiдясто-рудава i рясна, рясна! Тихо
притулюються колоски однi до одних i перетинають,  як  в  рисунку  золотим
атраментом,  стрiлчастi  промiнцi  свого  озбро║ння.  Простягають  його  i
схиляють наперед: вiд  всiх  сво┐х  зернин,  що  ┐х  так  чiтко,  в  ритмi
ступенчатого складу, вкрiплено однi при одних. Колихаються колоски легко i
мило; з ними такий щирий i зворушливий настрiй  вi║!  -  можна  без  кiнця
дивитися на них.  Неоцiнитною  ризою  добростi  i  смутку  Божого  накрито
замучених. Видно також: вгорi срiбними скелями  повiльно  пропливають  вiд
пiвдня хмари, слiпучi  з  лицево┐  сторони  -  в  сонцi.  Хлопець  застиг,
вражений та║мничiстю дива. Притьма, почувши сильний шорхiт, здригнувся вiн
i миттю вiдповз геть набiк: вiд нив'я тiкати  до  бур'янiв  i  вибалкiв  з
чагар'ям, де нiхто не помiтить. Там вiн випростову║ться  на  свiй  дрiбний
зрiст i вiдносить здобутi колоски додому.
   Коли розгорнулися жнива, то всiх, хто косити  мiг  або  снопи  в'язати,
наймано пiдряд. Ходив i дядько  Петрун:  вже  так  оклигав,  що  спромiгся
працювати в полi, разом з жiнкою.
   Але для хлопця настала  грiзнiша  пора,  бо  при  косарях,  над  ┐хнiми
душами, скрiзь стояли наглядачi. Треба дуже обережно пiдступати до  ланiв.
Вранцi, ще ледве зачинало виднiти, вiн прокинувся вiд торохкання в  шибку;
за вiкном стояла тiтка Петруниха i гукала:
   - Збирайся зараз, пiдем на роботу - снопи носити! Дiстанеш хлiб.
   Андрiй миттю вихопився  з  хати.  Вже  як  iшли  в  поле,  сусiд  казав
хлопцевi:

   - Перебрався б ти до нас! Зна║ш, наш синок помер, одно, що -  нужда,  а
потiм хвороба пристала. В хатi все однi║┐ душi браку║. Якби схотiв, жив би
в нас. Не було б тобi сумно одному, i нам веселiше, - подумай!
   - Пороблю трохи, тодi перейду.
   - От i добре. Дивися ж: ми ждатимем!
   - Ще по┐ду маму шукати...
   - Шукати - де? Це не одне село i не одна  станцiя.  Сам  загубишся.  Не
┐хав би!
   - Таки по┐ду.
   - Якби мiг, я по┐хав би з тобою, та бач: бiда.
   - Я сам.
   Увечерi, вертаючися додому, побачили,  як  в  одному  дворi  з  великим
клопотом виряджають мертвого на похорон; навкруг метушаться мiлiцiонери  i
сiльрадiвцi, мов рибалки бiля човна - перед бурею.
   - Чого вони? - пита║ хлопець.
   - То кара прийшла i правду виказу║: на голосному активiстовi, -  сказав
дядько. - За зло чоловiк i ма║ зло, як цей Корбик, що тепер хоронять.  Був
дуже беручкий i докучливий, людям спокою не давав; мучив ┐х, щоб  догодити
партi┐. Тихого середняка переслiдував, бо нiби ла║ радянську владу, а того
не було! Середняк мав кiнну машину i жив як трудовик; крiм машини i коней,
була в нього корова. Його з  синами  розкуркулено,  -  тодi  в  його  хатi
активiст забрав собi сало i кожух. Пройшло два роки  пiсля  того;  от  вiн
розпух з голоду i вночi в  поле  вийшов,  де  кошено  хлiб.  Узяв  снiп  i
вернувся додому: так узяв, як ото  кожух  попереду.  Вилiза║  з  сином  на
горище i обмина║ там. А декотрi партiйцi пiдгледiли i зразу ж  донесли  на
нього, як вiн - на середняка. Прийшли гуртом другi активiсти, ще докучнiшi
i злiшi, нiж вiн сам. Шукають його скрiзь i лiзуть на горище, там  бачать:
обмина║ крадений снiп. I давай бити Корбика, як злодiя. Побили до  смертi.
Бач, кладуть на вiз, i це вже остання дорога: куди вiдiйшов, там  нема  нi
снопа, нi потреби на нього. А грiх зостався  невiдпокутуваний.  Ходiм,  не
треба довго глядiти!

   Першими днями немiчнi  хлiбороби  ступали  мляво  i  втинали  небагато;
згодом, пiдкормленi  теплою  юшкою  i  кашею,  де  було  трохи  вишкварок,
випростали плечi i праця сяк-так пiшла.
   Хоч в'язано дрiбнiшi снопи, нiж колись, вони хлопцевi жили  тягли:  мов
колоди. Пiдгодувавсь, то, несподiвано для себе, значно подужчав, може,  не
вiд самого харчу, але також - вiд пробуджуваних сил, що, з природи,  могли
зрости. Вiн  тягав  снопи  запопадливо,  спершу  обхоплюючи  обома  руками
кругом; потiм тiльки зачiпав однi║┐ рукою за перевесло, просунувши пальцi,
другою знизу помагав собi тримати, i сам важко перехилявся.
   Хоч робота не пригнiчувала тяжкiстю, так  мучив  жах,  що  вiдкрився  з
самого початку. Не могла  дiяти  жниварка,  бо  всюди  мертвi  лежали:  на
невеличких вiдстанях  один  вiд  одного,  нiби  вiдмiрених.  Видно,  кожна
конаюча душа,  потай  прибувши,  окремилася  вже  вiд  готових,  -  лягала
осторонь. ┐х так багато, що стрiчаються без перерви: всiяли землю. Поки не
почали при┐жджати погребницькi пiдводи,  чорнiло  ними  всюди  по  свiтлiй
стернi, - i тiтка сказала хлопцевi:
   - Скiльки снопiв з ниви, стiльки людей  лягло!  Декотрi  вмерли  давно;
несло вiдтiля разючо, аж нудило женцiв. Не  могли  працювати,  хоч  дихали
крiзь хустки, обкинутi при обличчi. Петрунова жiнка знов подала голос:
   - Розвести б огнище треба i сирий бур'ян палити - дим це  переб'║.  Так
ми  робили  в  дев'ятнадцятому  роцi:  тодi  бiлi  вистрiлювали  людей   i
загортали, а червонi коли вернулися, звелiли, щоб полоненi би; розкопували
ями i виносили мертвих. Такий був дух страшний, як тепер! -  аби  перебити
його, багаття розводили i палили зеленi гiлки. Потiм приходили знов бiлi i
робили так само: наказували вiдкопувати, кого...
   - Тихо, тихо! Ви б,  тiтко,  не  договорювали  далi,  -  радять  женцi,
озираючися на доглядачiв.
   - Вони не чують. Так пасуть очима по людських руках i  кишенях,  що  ┐м
слухати нiколи.
   - А все ж! Тепер i в само┐ стежки очi довгi - Сибiр бачать. Учора  туди
чоловiка на смерть присуджено: за жмутик колоскiв, що  розтер  на  долонi.
Зробим огнище. Хлопче, носи бадилля!
   Андрiй дiстав додатковий обов'язок: завiдувати огнищем; це швидко пiшло
в нього. Збирав сухий бур'ян на розпал, а докидав  зеленого  -  для  диму.
Повiяв той дим скрiзь,  нiби  на  пожарищi:  гiркий,  але  сво║ю  гiркiстю
чистий, i вже менше чути було нудкого i страшного повiву вiд покiйникiв на
полi.  В  iнших  мiсцях  також  розведено  огнища;  пiшов  дим   клубучий,
обгортаючи всю многiсть мертвих. Вони мiж снопами  ждали  сво║┐  черги  на
повiльнiй пiдводi, що тяглася через стерню.  Дим  завiював  i  живих,  хоч
змучених, коли поралися з хлiбами. Заходячи  ┐м  в  очi,  виводив  сльози.
Тiтка заплющилась вiд нього на хвилину, витерла очi i, глянувши  навкруги,
сказала:
   - Таких жнив не було вiд створення свiту i вже не буде.
   Спершу робота тяглася,  як  болiсна  вагота  для  душi:  з  палючою  су
противнiстю ┐й. Повiтря навкруг вигрiто до тi║┐ мiри, що вже нiби пронизу║
наскрiзь, без перерви гонячи пiт з кожного,  хто  руха║ться.  Воно  пашить
спекою  печi,  обважню║  почуття  i  залива║  тiло  зморою:  iстота  от-от
знеможеться серед спеки i найважчого диму. Але якраз тодi,  всупереч  собi
самому, треба з зусиллями рухатися по стернi, мов  безлiчi  цвяхiв.  Це  в
звичку входить - i труднiстю, i заведеним ладом, при якому  кожен  повинен
встигати з сво║ю працею.  Призвича┐вся  також  i  Андрiй,  навiть  мiг  би
нудьгувати, якби тепер заборонили йому на жнивах  тягти  снопи  i  збирати
колосся, розводити вогонь i пiдтримувати його,  носити  вiдро  з  водою  i
кухоль для женцiв; i - що звелять. Волю i  думку  заполонила  робота:  вiд
того навiть звiряча туга, якою вiн  довго  жив,  притихла,  нiби  скована.
Образ матерi свiтився в уявi,  але  i  вiн,  зда║ться,  був  примирений  з
турботами жнив.
   Для серця ж вiдкрилася тут сторiнка вiдання, яко┐  не  можна  знайти  i
прочитати в шкiльних книгах. Люди тут дивовижно вiдмiннi вiд городських! -
такi вiдмiннi, що ┐хня прикмета враз вiдкрива║ться для погляду.
   В мiстi люди мов би i не  дуже  прочувають,  що  на  свiтi  аж  доконче
потрiбнi ┐х заняття, i назверх прибирають надмiрну значнiсть.
   А тут, при байдужостi до життя серед злиднiв, люди покладають у словi i
вчинку добре значення. Завжди з достойнiстю, до себе самих i кожного,  мов
старочаснi бiлi жерцi; от i тепер - зрiзаючи житини  i  в'яжучи  в  снопи.
Коло хлiба роблять, як перед очима Божими! З вiдчуттям важливостi, що  ма║
┐х праця, - однак без жодного самозвищення.
   Андрiй не збагне причин всього i зв'язкiв. Але  з  природною  хлоп'ячою
спостережливiстю,  вiдразу  бачить  вiдмiну  горожан  вiд  всiх  тутешнiх.
Пiдсумову║ собi коротко: "Цi - справжнiшi".
   Тiтка була до нього дуже добра; все щось приберiгала з'┐сти - з  свiжо┐
городини. Нiколи не кривдила i не кричала,  не  лаялась,  навiть  не  мала
нiколи гнiву на нього. I вiн почав з  довiрою  дивитись  на  не┐:  мов  на
мамину сестру рiдну. Раз, бiгши босий  по  стернi,  вiн  сухою  надрiзаною
бур'яниною пробив собi ногу  бiля  пальцiв,  -  густо  пiшла  кров.  Тiтка
знайшла в кошику, бiля торбинок,  чисту  тканину  i  перев'язала  виразку:
спитала, чи болить.
   Через два днi стався подiбний випадок: з iншим хлопцем, що працював при
сво┐х батьках на тiй самiй дiлянцi. Його мати,  сполошена,  бiжить  мерщiй
перев'язуватиi Прихиля║ться до сина, голубить - гладить поранену  стопу  i
втiша║ хлопця, заглядаючи йому в очi, нiби хоче взяти  його  бiль  собi  в
серце i перетерпiти самiй. Нiяк не може вiдiйти.  Припада║  до  нього,  як
свiтлий янгол, що вбрався в полатану одежину i прикрив голову вбогою бiлою
хусткою.
   Побачивши це, Андрiй став на мiсцi i так зажуривсяi Згадав свою нещасну
маму: вона була для нього - як ця мати для свого хлопця; жалiла i втiшала;
схилялася до нього, нiби з неба.
   I тодi сирота вiдчув, що нема вже коло нього найдобрiшо┐ душi в  свiтi:
його мами. Швидко вiдiйшов з ниви - в заростi, що,  глухi,  стояли  стiною
недалеко, i, закривши долонями обличчя, з вiдчаю залився  гiркими,  як  ще
нiколи в життi, тяжкими краплями, що нiби аж парували  пекучою  солонiстю.
Вже пiсля того вiн спокою не мав. Кожна хвилина тяглася  довго,  з  глухою
забарнiстю, як зайва, бо вiддаляла вiд сподiвано┐ зустрiчi.
   Пiсля роботи, коли вечеряли в дворi,  прославши  ряднину  на  шпоришi,-
Андрiй сказав:
   - Буду мами шукати.
   - Де будеш? - пита║ тiтка.
   - По дорозi, де ми ┐хали.
   - Як же ти знайдеш: там стiльки люду!
   - Маму я зразу впiзнаю.
   Заходили зеленi сутiнки i бралися чорнотою вiд високо┐ ночi  з  чистими
зiрками. Хлопець  був  певен,  що  навiть  i  поночi,  серед  найлюдянiших
натовпiв мiста i в його завулках, вiн  при  першому  ж  поглядi  зауважить
маму.
   - Чого тобi спiшити, - говорить господар, - як досi мати не  вернулась,
видно, кудись вiд'┐хала далi; на роботу стала, щоб копiйку здобути.  Потiм
i вернеться.
   - По┐ду! - повторю║ хлопець. - Чи дасте картоплi на дорогу?
   - Бери, скiльки вмiститься в торбинi, i хлiба спечемо: ти ж заробив.  А
тiльки не раджу ┐хати в  бiду.  Як  же  пускати  тебе  самого,  коли  такi
пропадають скрiзь? Ось пiдожди трохи, по жнивах з тобою  по┐ду.  Нi,  тобi
одному не можна.
   - Авжеж, не можна, - ствердила тiтка, - i думку викинь! Бiльше ждав, ще
трохи потерпи: до кiнця жнив недалеко. Не пущу.
   Довечеряли мовчки. Потiм скоро ж почали збиратися спати. Господарi були
уважнi до хлопця. Але  смуток  наповнював  йому  серце  i,  коли  погасили
свiтло, прорвався тихим  плачем  серед  темряви.  Хлопець  пiдождав,  поки
господарi,  втомленi  пiсля  цiлоденно┐   працi,   мiцно   заснуть.   Тодi
по-мишачому беззвучно взяв торбинку, з якою ходив на  жнива:  в  нiй  були
сiрники, ложка, нiж i трохи хлiба. Додав картоплi з мiшечка, що  в  кутку,
бiля печi поставлений. Прочинив дверi так обережно! - без скрипу. Нечутною
тiнню виступив надвiр i навшпиньках подався  до  ворiт,  пригинаючись  пiд
вiкнами.
   На вулицi завагався: а що, як мати ввечерi прийшла? - могло ж так бути.
Дожидатиметься якраз тодi, коли вiн пiшов шукати. В двiр  заходить  -  нi,
дверi замкнутi! Тихо  в  пустощi,  що  була  рiдною  оселею.  Зорi,  крiзь
безмiсячну нiч, мерехтять спокiйно, з значеннями та║мницi,  над  близькими
могилками.
   Вiн присiв бiля порога, обпершись об дверi: тiльки на хвилинку. Але так
непомiтно наплива║ дрiмота, привiяна свiжiстю ночi,  а  потiм  -  сон:  на
збореного жнивами.
   Все розгора║ться одне тужливе почування, як окрема сила  i  як  спонука
собi самому, неоднакова з денною волею, хоч близька; все ввижа║ться,  дi║,
мов тчеться в просторi, i не може погаснути.  Заходячи  з  рiзних  сторiн,
приверта║ уяву до всього, в чому iсну║ якась схожiсть i знанiсть, тiльки ж
нiби замкнута i незбагненна. Душа i  сама  повинна  там  бути  присутньою.
Мучиться,  прагнучи,  довго  терпить  i,  зрештою,  сприйма║  звiдти,  мов
поблиск, болючiсть, що ранить, що проноситься близько i несподiвано.  Коли
терпiння  вiд  кривди  вже  незносиме  -  таке,  мов  би  когось,  хто  не
сподiвався,  враз  потоптано:  дужо  i  рiзко,  серед  невидностi,  як   в
обведеному блiдому-блiдому крузi,- по безколiрнiй одежi на плечах.  Жах  i
жаль зростають до безмiрностi,  до  зойку  з  приглушених,  мов  зв'язаних
грудей, до лементу в несвiтському зусиллi одного  дихання,  бо  видно,  як
привидною з'явою хтось рiдний заточу║ться серед могильних хрестикiв  i  не
може вийти, - хлопець в останньому розпачi пробу║  гукнути,  що  сюди,  до
нього треба йти! I не може здобути  крику  з  свого  рота,  хоч  вся  душа
зметнулася в порив. Хлопець прокинувся.
   Глянув навкруги в темрявi i спершу не мiг зрозумiти, де вiн. Пригадавши
все, стурбувався: проспав багато часу, i невiдомо чи  встигне  до  станцi┐
пройти непомiтно  i  по┐хати  "зайцем",  -  якщо  скоро  досвiт.  Бо  зорi
перемiстилися в небi далеко. Ще треба грошi  взяти  на  квиток.  Вiдiмкнув
хату i знайшов схованi серед ганчiр'я в пiдпiччi карбованцi:  вiд  лiсного
заробiтку.
   Iз села виходив, обминаючи сусiдiв, iншими вулицями, бо могли  з  вiкон
побачити, - виходив, крадучися, як звiрець нiчний. Замирав вiд  шелесту  в
пустках. Задихався i пiтнiв; чув, як серце стукало в ребра i  вiддавало  в
скронях. Нерви напруженi, аж тремтять.
   Нiч, в останнi години сво┐, як стояла чорними стiнами, то ними  мало  i
зрушилась; i скоро вiн,  задиханий,  стишив  крок.  Порiвнявся  з  садибою
пiчника i став: заглянути чи нi? - взнати треба,  чи  круг  над  закопаною
коштовнiстю цiлий, чи хтось, дiзнавши, розрив грунт i забрав ┐┐.
   Сторожко  ступа║  хлопець  навколо  хати  i  наближа║ться   до   самого
заповiдного мiсця;  бачить  при  мерехтливому  зоряному  свiтлi  i  торка║
пальцями: не зрушене воно! Вкрилося рiвними i густими  стеблинками  трави,
недалеко вiд яко┐ скрiзь стали хижi заростi,  що  затопили  низький  обвiд
колишнiх грядок.
   Втiкач перебирав рослини, шукаючи улюбленого  зiлля;  отмов  бавлячися,
зiрвав кiлька схожих листочкiв - ростер пальцями кра║ць одного з них: тодi
враз озвався пахощ м'яти, тонкий i добрий, милий, як хустка матерi.
   А вже починало трiшки свiтлiти, такою  гарною  синiстю,  як  цей  запах
м'ятний. Пронiсся легенький вiтрець на вiдходi ночi, нiби подаючи знак, що
- пора в дорогу.
   Уява ж сироти затриму║ться,  при  сутiнках  передсвiтанкових  розкрива║
собi сховок, як видиво: тут, пiд зеленню i грунтом - святиня, про  огненну
силу яко┐ страшно помислити. I стояти тут треба з пошаною! - як в церквi.
   Тихенько  вiдступив  вiд  та║мничого  мiсця  i  пiшов  з  оселi.   Коли
вiддалявся вiд околицi, зовсiм  посвiтлiшало  в  крайнебi;  стало  виднiти
навкруг: з тi║ю ще не повною яснотою, яка вiщу║ про вихiд сонця.
   Поспiшив хлопець нерiвною дорогою, вкритою довгими смугами  рослин,  на
яких, з листкових кра┐в, звисали роси - бiлi i  прозорi.  Засвiчувалися  з
них iскри. Коли оглянувся на садибу пiчника, - там, над  скарбним  мiсцем,
пiдводилося полум'я  з  такою  великою  i  променистою  сполукою  ясминно┐
просвiтлостi, пурпуру,  кровi,  слiпучого  горiння,  нiби  там  могутностi
ненашого життя стали i пiдносять коштовнiсть, вiдкриту  з  глибини  землi.
Палахкотливий стовп, що розкидав свiчення, мов грозовицi, на всi  напрямки
в небозвiд, прибрав обрис, подiбний  до  чашi,  що  сховали  ┐┐  селяни  в
чорнозем i нiкому не вiдкрили  ┐┐  та║мницi,  страшно  помираючи  однi  за
одними в приреченому колi.
   Зда║ться, над ними, з нетлiнною  i  непоборимою  силою,  сходить  вона:
навiки принести порятунок.

   1958-1961

Last-modified: Tue, 23 Jul 2002 11:48:57 GMT

Оцените этот текст: