льний жiночий крик: - Ой, рятуйте!.. Матiнко моя!.. Семене, та куди ж тебе?! Ой, боже ж мiй!.. Вулицею бiгла простоволоса жiнка й розмахувала над головою руками. Дико й розпачливо клацала худими пальцями, мов, тонучи, ловила в повiтрi незримi нитки. п┐ лемент дряпав уже i по конвою. Переднiй перед Горобенком переклав на друге плече рушницю, мотнув ши║ю й прискорив ходу. Але заручники були спокiйнi, немов i не чули тих зойкiв. А жiнка вже наздоганяла загiн. Рвала на собi волосся й голосила, як над покiйником. - Ой, що ж менi робити!.. Ой, голiвонько ж моя пропаща!.. Шостий заручник нарештi обернувся до не┐. Промовив хрипко, але цiлком спокiйно: - Iди, Катерино, додому... Жеребця того не продавай, а вiзьми в Карпа десять пудiв пшеницi, що перед Великоднем позичав... Чи довго, чи недовго йшли - Горобенко не знав. Було узлiсся невеликого гаю. пх порозставляв сам Нестеренко. Уважно, щоб не помилитись. На два кроки один вiд одного. Потiм одiйшов назад, одсунув далеко на потилицю кубанку я вийняв iз кишенi великого годинника-цибулю. - П'ятнадцять минут даю вам ще сроку... Можете молитись, спiвати, прощатись - як там кому... - Нестеренко недобре посмiхнувся i пройшов уздовж заручникiв. Горобенко не дивився на них. Вiн утопив у землю очi й скулився. Щось важке навалилось на повiки, i страшенно свербить тiм'я. Зняти б кашкета й почухати. Ой, як свербить тiм'я!.. Але Горобенко не рухався. Стояв застиглий i безвладний, буцiмто не заручникiв мають зараз розстрiлювати, а його. Нестеренко поволi, великими кроками ходив перед мовчазним рядом дядькiв i тримав на витягнутiй долонi годинника. - Десять минут осталось жити... Через десять минут коцну. Не молились i не прощались заручники. Стояли, мов зачарованi, мовчки й непорушне. I вiд ┐хньо┐ мовчанки ставало навкруги занадто тихо, аж жаско. Нестеренко зупинився й помалу подивився на годинника. - Восiм минут iще... Зненацька до Нестеренка пiдбiг вiдкiлясь схвильований Дробот i зашепотiв на вухо. Вiд хвилювання голос йому був рiзкий, i було чути його шепiт: - Через брод банда переправляется. Вон там видать ее... Вiддiл стенувся i обернувся до рiчки. Нестеренко вихопив нагана й крикнув на ходу: - За мною!.. Пробiгли небагато - до пiщаних кучугур за лозами. Комунари збились докупи й пильно вдивлялись уперед. В долинi, вигинаючись на всi боки, полiзла за далекi лiси Ворскла. Через брiд справдi переходило, не поспiшаючи, якесь стовпище. Нестеренко пiдкинув до чола "цейса". - Корови переходять, i бiльше нiчого?.. Тоже ще - панiку пiднiмать!.. - кинув роздратовано Дроботовi i рвучко метнувся до узлiсся. - За мною! Горобенко вискочив з iншими за лози. Вiн глянув тремтяче на узлiсся i став. Там, пiд га║м, стояли засудженi заручники на тих самих мiсцях, у тих самих позах... Там, пiд га║м, нерухомо стояло шiсть засуджених, як шiсть живих смертей. Тепер не ладнались комунари в шерег. Бiгли щодуху навпростець, наче боялись, що заручники зараз зiрвуться з мiсця й безповоротно втечуть. Хтось, не добiгаючи, вистрiлив, i ту ж мить за ним безладно запахкали пострiли. Тодi Горобенко побачив, як крайнiй у сiрому пiджацi дико заревiв, стрибнув у бiк i розляпано побiг до гаю... Хтось упав там. Закричали ще два. I ось один розпатланий з розчепiреними руками бiжить просто на партiйцiв. Горобенко висадив усю обойму. Вiн прожогом цокнув ще раз затвором. Вистрибнула бляшанка. Магазинна коробка порожня... I тодi нараз вiн ясно побачив перед себе: ...Великi, роздертi жахом очi. На сорочцi вiд бiгу телiпа║ться мiдний хрестик. Зведена над головою рука. Зарикав... Горобенко спинився, вхопився за цiвку - мушка обдерла пальця - розмахнувся щосили i щiльно заплющив очi... Тоненько хруснуло попереду i захарчало. Щось мокре ляпнуло Горобенковi по руцi. Вiн випустив цiвку з рук i глянув. Перед ним тулуб з розтрощеним черепом, як опудало, лунко гупнув на землю... З бокiв пахкали пострiли. Горобенко помалу обернувся, перевiв дихання й подався навмання. Вiн не чув уже позаду нi крикiв, нi стогонiв, нi Несторенково┐ команди. Стало одразу порожньо всерединi i навiть по-особливому легко. Тiльки сонце пече в потилицю i свербить тiм'я. Вiн кинув на пiсок кашкета й тiльки-но хотiв застромити в чуба пальцi, як очi впали на червону плямочку. - Кров!.. Рука затремтiла, й вишнева краплинка блиснула на сонцi. Посмiхнулась сонцевi. I тодi зненацька сильно-сильно в пам'ятi промайнуло занадто виразне, мов зараз усе те сталось: ...Скривавлена сорочка Надина i на простирадлi iржава краплинка... Надина кров! Непорочна, чиста дiвоча кров... Було тужно за тим, що не стало чогось без вороття, що набезвiк розiрвано вiнок, i було до слiз радiсно, що народилось щось нове, щось дуже iнтимне, щось нерозлучне, рiдне... Горобенко сквапно витер об тужурку ту краплину кровi, утер з лиця рукавом пiт i закинув догори голову. А вгорi, високо над землею пливли кудись у безкiнечну далечiнь блакитнi тераси спокiйного, безхмарного укра┐нського неба. Ки┐в, травень 1926 - березень 1927