на мiсце. Правда, Чабаниха й тодi зосталася певною в тiй думцi, що це вона сво┐ми посланнями-блискавками врятувала сина, вiдвернула вiд нього в океанi нещастя. А тепер син ось уже вдома. Зорi║ свiтанок, а вiн лежить, спить солодко, i мати ходить навшпиньках, щоб не розбудити, обережно ставить йому бiля узголiв'я склянку трав'яного настою - хай вип'║ натщесерце, як прокинеться. Коли вiн тiльки поскаржився пiсля при┐зду, що головнi болi часто мучать, вона заспоко┐ла його переконано, твердо: - Я знаю такi травки в степу, ┐х треба до схiд сонця збирати, зроблю настiй i хоч якi головнi болi знiму... Один до мене аж з мiста при┐жджав, сам лiкар, а я зробила йому настою iз свого зiлля, переказував - допомогло... Допоможе й тобi. Зна║ вона також, що в сина негаразд iз очима, час вiд часу погiршу║ться зiр, але певна вона, що й це пройде, це в нього просто кров прилива║, треба заспоко┐тись; його темнi в черепаховiй оправi окуляри мати не злюбила одразу, забрала, заховала, не да║ користуватися навiть в пору найбiльшого блиску повiтря : - Орли на сонце дивляться, а який зiр? До ранкового чаю мати ставить на стiл тарiлку з уламком свiжого, налитого медом щiльника, це вона робить так само тихо, крадькома, щоб не потривожити сина, а вiн тим часом уже прокинувся, вже напiврозплющенi очi весело стежать за матiр'ю. Вона аж вiдмолодiла з його при┐здом, шапарю║, не зна║ втоми. Хто по-справжньому щасливий з його переходу на життя безмандрiвне, осiле, так це, звичайно, вона, мати. Вже й те добре, що ┐й принiс вiн вiдраду, хай хоч трохи зазна║ спокою, а ось чи здобуде вiн тут спокою собi? Не зна║ мати всього, тяжко й самому думати про це. Кинуто якiр, i, зда║ться, надовго, ┐дь, сказали йому, пiдлiкуйся, вiдпочинь, а там покличемо. Та чи покличуть? Повно друзiв у пароплавствi, але ж бува║, що й друзi безсилi чимось допомогти. В його становищi залиша║ться тiльки вiрити в чудо народно┐ медицини, в оцi материнi травки та корiння, до яких вона - цiлком в дусi часу - ще й по таблетцi пiрамiдону дода║. Хiба ж не iронiя долi; в той час, коли ма║ш досвiд, знання, жадання дiяльностi, в той час, коли дух твiй ще порива║ться до життя повносилого, повнокровного... опинитися раптом тут, в тихiй заводi, де, може, вiчний штиль тебе жде!.. Стеля. Мисник над одвiрками. На ньому - потемнiлий вiд часу, ледь помiтний козак iз списом та рублена криниця. Давно намальовано ┐х. Звiдси починалось життя, тут, зда║ться, ма║ й замкнутися коло... Ночував у бамбукових хатинах, у готельних клiтках хмарочосiв, пiд зорями пiвденних морiв, в задушнi, паркi ночi виносив постелю з каюти на бак i там ночував, а тепер ось знову на лiжку свого дитинства, знов темнiв тобi намальований козак iз списом та криниця... Невже це i все? Невже промайнуло життя? Як лiтня летюча гроза, вiдшумiло, дощами рясними сяйнуло, пройшло... Один з останнiх його рейсiв був винятковим, десятки тисяч миль пройшов на сво║му бiлому кораблi з океанологами, з науковою експедицi║ю на борту. Дно океанське вивчали. Вiдкривали пiдводнi вулкани. Кряжi гiрськi виявляли пiд водами океану i нiкому не вiдомi до того западини, ущелини. Брали планктон, вивчали циркуляцiю вод, будову земно┐ кори. Дорошенко i сам захопився роботою експедицi┐, брався часом за те, що зовсiм не входило в обов'язки капiтана. "Давно вже щось ми не тралили",- скаже вченому сво║му друговi - начальниковi експедицi┐, i коли той накаже класти судно в дрейф i спускати прилади в глибину океану, Дорошенко сам ста║ до лебiдки. Таке тралiння - операцiя довготривала, треба робити все з витримкою, ма║ш справу з глибинами величезними... Здорово втомились в цьому плаваннi, почорнiли, бородами позаростали, зате скiльки побачили рiзних чудес... Бiлiв його красень корабель у водах найвiддаленiших архiпелагiв, бiлоснiжне сяяв пiд пальмами таких островiв, де ранiш нога його спiввiтчизникiв не ступала. Чорнi острiвнi губернатори давали прийоми на його честь... Мiсцевi жителi з ранку й до вечора товпились бiля причалу, виникала черга i тих, що бажали потрапити на судно, подивитись, як живуть радянськi моряки. А потiм той випадок в океанi, що мало не скiнчився трагiчно... Нiхто з учасникiв експедицi┐ не бачив самого вибуху, не бачили вони над просторами океану того зловiсного апокалiптичного сонця, що його засвiтила варварська рука. Та хоч були вони в iншому становищi, нiж японськi рибалки, i смертоносним попелом палубу ┐хню не засипало, проте вiн, Дорошенко, до кiнця життя пам'ятатиме вирази облич сво┐х вчених, коли в дощовiй водi було виявлено небезпечнi ознаки... Всiх належних заходiв було вжито. Палуба й надбудови були ретельно промитi. Однак Батькiвщина за них була вже в тривозi. Негайно вернутись в найближчий вiтчизняний порт! - такий одержали по радiо наказ. Перервавши сво║ наукове плавання, з гнiтючим почуттям iшли до рiдних берегiв. Ще не ввiйшли в гавань, як назустрiч ┐м вимчав з порту катер з цiлою групою лiкарiв i суворий молодий дозиметрист, закутий в панцир професiйно┐ витримки, першим пiднявся на палубу. На щастя, виявилось, що судно не заражене, люди здоровi. Бiлоснiжний корабель його i зараз десь в експедицi┐. На цей раз судно повiв колишнiй Дорошенкiв старпом, його вихованець. Де вони йдуть? На яких широтах? Щасливий був би зараз не те що капiтаном, рядовим матросом потрапити до них на борт. З радiстю дра┐в би палубу, чесно вистоював би матроську вахту, з пiвслова кидався б пiд час бурi натягувати вподовж палуби штормовi лi║ри... Аж дотепер не знав, що так важко буде йому розлучатися з тим життям, з вахтами, запахом канатiв, солонiстю моря, кигиком чайок... Вста║, випива║ материне чаклунське зiлля, босий виходить походити по двору, по холодному споришевi. Клубок червоного сонця пала║ крiзь туманно-м'якi тамарисковi заростi, небо над степом чисте, i лiтак, як рибина, пiшов угорi, крiзь прозору океану блакить. Не чути звуку, лише видно обтiчний риб'ячий силует його, потiм нарештi долина║ i звук, далеко позаду лiтака зрина║ вiн, той потужний реактивний гуркiт. Лiтак полинув сам по собi, а гуркотiння живе окремо вiд нього, живе, мов згадка про його полiт. Мимо двору йде Лукiя, квапиться кудись. - Доброго ранку! - каже вона, уповiльнюючи крок бiля хвiртки. - Доброго ранку, Лукi║. - В область ┐ду... Може, доручення буде яке? Дорошенко пiдходить до хвiртки, дивиться на Лукiю, свiжу, щойно вмиту, i вона, як дiвчиною, одразу шарi║ться пiд його поглядом, шарi║ться так густо, що аж наче сизою памороззю злегка беруться ┐┐ налитi щоки, а в очах сльози нiяковостi вже блискотять, свiтяться, вiд них i очi повно наливаються свiтлом. "Ну, чого ти й досi нiяковi║ш, Лукi║?" - так i хочеться спитати. - То якi доручення будуть? - повторю║ вона. - Привiт Пахомовi передай. Ти ж побува║ш у нього? - Неодмiнно. Не уник-таки хiрургового ножа ┐хнiй Пахом, упертий ┐хнiй подвижник... Схопило бiля силосу так, що лiтаком довелося вiдправляти небораку в область - того ж дня й прооперували... Пiлот Сiробаба, цей рум'янощокий житт║люб з чорним викоханим вусом, розповiдав потiм в радгоспi, що директор ┐хнiй i там нiби, пiд ножем хiрурга, репетував сво║┐: "Не досилосував же! М'ясо не здав! Вовну ще не всю на фабрику вiдправив!.." - Рано, рано скрутило Пахома,- задумливо каже Дорошенко. - Видряпа║ться.- В голосi Лукi┐ не почува║ться смутку.- Такому клопоти i вмерти не дадуть... Ну, бувай... I вже вона йде, ┐й пора, кивнула на розвiтання, самими вiями попрощалася, i Дорошенко вловив, як очi ┐┐ в цю мить ще бiльше налилися свiтлом. Пiшла. Коси Лукiп скрученi на потилицi високим тугим вузлом. Дорошенко в присмутку дивиться на той вузол, йому аж трохи шкода ста║, що Лукiя вiддаля║ться вiд нього, що, призначенi для мiста, високi каблуки ┐┐ постукують все далi розмiрене й гордовито. Лукiя - ось його щедра молодiсть, ось чи║ю дружбою вiн може пишатись... Щоправда, не все так сталося, як гадалося, але ще й досi в душi зосталося жевриво вiд того кострища, яке таким жарким полум'ям було спалахнуло колись... Ось вiн, ще молодий, повен любовi до не┐, в Буенос-Айрес iде, в перший самостiйний рейс. Осiнь, негода, нiч, iз тих ночей, що трощать кораблi, що стугонять стихiями, у шквалах розмотують тривожнi сигнали SOS... Реве, бушу║ Атлантика, а в розвированiм океанi неба тривожний мiсяць бреде. кдина розбухла цятка, жовток свiтла серед тьмаво-срiблястого безмежжя, серед вировища й хаосу хмар. Буруни, кудлатi, мов леви, йдуть i йдуть з просторiв ночi, ростуть, обвалюються, стрясають ударами судно. В другiй половинi ночi шторм досяг тако┐ сили, що катастрофа здавалась декому неминучою, i якщо ти не втратив тодi самовладання, вивiв судно, то, може, це й тому, що був не сам, що й серед атлантичного вировища вона, Лукiя, знаходила тебе iз ся║вом сво┐х закоханих очей. I зараз, проводжаючи поглядом Лукiю, Дорошенко вiдчува║, як пробуджу║ться в ньому давня до не┐ нiжнiсть, росте нездiйсненна жага щось повернути, щось повторити - далеке, як молодiсть, невловиме, як сон... Вдруге розпочати життя - цього ще нiхто не зазнав, нiкому iз смертних ще не вдавалось обминути той похмурий останнiй порт, що ранiш чи пiзнiш, а кожного жде... Пахом-однокашник згорiв на роботi, а його, Дорошенка, ще обiцяють покликати... Та чи покличуть? Чи, може, це вже не тимчасова недуга, а саме тво║ вечорiння владно на тебе наступа║? I саме тодi, коли так багато тобi вiдкрилось! Краса свiту, яку ти в юностi й не розумiв по-справжньому, принаймнi не помiчав, не дорожив нею так, як зараз... Краса людських облич, поглядiв, вчинкiв, поривань... Все життя мовби тiльки тепер вiдкрива║ться тобi в сво┐х найiстотнiших зв'язках i досто┐нствах. Може, це й ║ те, що звуть мудрiстю? Думка ясна, мозок свiтиться, як казав улюблений його художник. А день вечорi║... I з цим змиритися? Ослiпнути до синяви небес, оглухнути до далеких гудкiв океану? Невже не потрiбно бiльше тво║ вмiння, тво┐ знання, твоя воля i твiй неспокiй? Чи, може, ти ще потрiбен? Мати йде з городу. Хустка на нiй чиста, бiла, неначе в недiлю, бо для не┐ вiчна тепер недiля. В руках несе крiп, моркву, петрушки пучечок, свiжозелено┐, рясно┐. - Зеленини тобi до снiданку... Коли тобi що не так у мене, сину,- ти кажи. - Все так, мамо, все так. Поголишся, поснiда║ш i йдеш знiчев'я поблукати по радгоспу, завернеш на радiорубку, де на тебе вiйне чимось корабельним, погомониш про рiзнi новини з Вiталиком, що вже впевнено входить в обов'язки радиста, а потiм пiдеш собi по затiнках старого, ще панського парку, де в запущенiй гущавинi тобi вда║ться вiдшукати ру┐ни панських басейнiв i навiть слiди тi║┐ химерно┐ споруди, що звалась ковшовим колодязем, де по рiвчаку, по вiчному колу день у день ходив колись горбатий верблюд Гарасько, женучи ковшами воду для поливу. З рання й до ночi ходив вiн тут з зав'язаними очима по вибитiй слiпою ходнею круговiй дорiжцi, без нiкого ходив, а ти, який бiля нього за погонича, тiльки прийдеш, перепряжеш, гiйкнеш, щоб рушив вiн у зворотному напрямi, i вже мовчки пiшов твiй двожильний Гарасько поволi розкручувати назад сво║ вiчне, терпляче намотане коло... Край парку - теж залишок пансько┐ старовини - позубрена, погризена цегляна брама, а неподалiк капличка, пiд якою в давнi часи був пiдвiшений дзвоник, щоб скликати батракiв на роботу. Ще далi один за одним вишикувались, як сфiнкси, облупленi цеглянi льохи для вина; всi вони позамиканi - час винобрання ще далеко; за ними пашить черепицею присадкуватий сарай, що колись був каретним, а зараз, завдяки Яцубинiй настiйливостi, переданий пiд пожежню. Сарай вiдчинено навстiж, з глибини його булькате вигляда║ фарами червона пожежна машина, готова щомитi ринутись куди слiд, а на дверях заявля║ться i сам Яцуба, вдивля║ться в степ, вистежу║, мабуть, чи не помiтно де-небудь димка пiдозрiлого... - Добридень,- пiдiйшовши, вiта║ться Дорошенко.Вигляда║ш, чи де не горить? Яцуба ма║ вигляд якийсь замордований - схуд, пожовк, сивою щетиною обрiс... Чи вiн не хворий? Пiсне, аскетично витягнуте, як на вiзантiйських розписах, обличчя зата┐ло в собi якийсь бiль, страждання. - Що з тобою, Грицьку? Нарештi вiн заговорив глухо, не вiдводячи очей вiд степу: - Третiй раз блискавка пiдпалю║ оту кошару на Кура║вому... Третiй раз б'║, i все в один рiг... Чи там закопано що, чи поклади якi...- Вiн знову помовчав.- I на ┐хньому ж полi торiк громом тракториста вбило. Його вбило, а трактор ще з годину сам по полю ходив... Що це з ним сьогоднi? Говорить нiби в мареннi, нiби кошмарне сновидiння якесь розказу║... Небо чисте, нiде нi хмарини, а вiн про блискавку та про трактора, на якому тракториста вбило... - Чи тебе, Григоре, не хвороба переваляла? - запиту║ Дорошенко спiвчутливо. - Нi, я здоровий. Яцуба, вiддiлившись вiд одвiрка, чвала║ в глибину сарая, виносить звiдти низенький, обтягнутий парусиною стiльчик, пода║ Дорошенковi: - Сiдай. А сам сiда║ просто на порозi. - Iване, ти ж менi друг,- каже вiн з щирiстю в голосi, хоч Дорошенко не пригаду║, щоб був з ним коли-небудь у дружбi.- Як друга прошу, порадь, що робити менi? Горе, таке горе на мене звалилось... I по його цiй змордованостi, розгубленостi, зовсiм ранiш не властивiй йому, Дорошенко вiдчува║, що Яцубу справдi, видно, спiткало якесь нещастя. - Кажи, Григоре, що сталося... Разом подума║мо, якось дамо лад. - Чорт ладу не шука, аби крик був... Дочка вiдсахнулася! - вигукнув Яцуба й поник головою, на якiй зверху, мов чашечка на жолудi, сидiла розцяцькована, розшита бiсером тюбетейка. Дорошенко вже чув про те, що донька Яцубина, всупереч волi батька, влаштувалася працювати на канал, чув про це у веселих викладах з рiзними смiшними подробицями. - Вiдсахнулась, вiддячила батьковi за все,- повторив вiн з глибокою образою в голосi, i плечi його поникли якось старечо.- Ростив, плекав, все в не┐ вкладав... I ось тепер - так посиротила... Куди готував, а де опинилась! - Не розумiю тебе,- знизав плечима Дорошенко.- На канал пiшла, в трудовий колектив, що ж тут страшного? - I ти в одну дудку з ними? А ще кажуть про тебе, Йване, що делiкатний ти, чулий, культурний чоловiк... Дiвчинi сiмнадцяти рокiв потрапити в отой табiр циганський, де грубощi, лайка, горiлка,- це, по-тво║му, не страшне? Ох, знаю я, Iване, що таке для людини оточення! З убивцями, з злодiями, з рiзним карним елементом стiльки рокiв пайку дiлив. Хай тi - по той бiк дроту, а ми по цей бiк, але нам, дума║ш, був мед? Дума║ш, в карти нас не програвали, фiнок потай на нас не гострили? Наша служба - то, брате, фронт був, суцiльний фронт. I без похвальби скажу: справлявся. Скiльки тих подяк в найвищих наказах одержував. Це тут ось хочуть посмiховисько зробити, а там цiнували. Над якими людьми владу мав. I нi слова насупроти. А тут дiвчисько якесь! Отак покривдити рiдного батька!.. - Дай ти доньцi спокiй, вона тебе нiчим не покривдила. Яцубу аж перешарпнуло. - Ти вважа║ш - нiчим? Та вона менi ось сюди, в самi груди ножаку загнала! Зна║, що батько дорожить, що любить ┐┐ безпам'ятне, так давай буду зловживати його любов'ю! А що вона в життi без батька? Перший дурисвiт ┐┐ одурить, наглумиться, насмi║ться. Пiд конво║м повертати таких в батькiвський дiм! - Не ма║ш права,- посмiхнувся Дорошенко.- Атестат зрiлостi на руках. - Отож-бо. I атестат, i паспорт... Вчора ┐здив я до ┐хнього начальства, думав, перекомизилася вже, заберу... Чорта з два! Не розумi║те, каже, ви мене, тату. Нiчого ви не розумi║те в нашому життi. Ви, каже, розучилися самостiйно думати, в часи культу звикли, що за вас хтось дума║... Вчiться ж думати хоч тепер! Як це воно таке почути? На шостiм десятку вiд рiдно┐ дитини, га? "А справдi, чи здатен вiн що-небудь зрозумiти з того, що сталося?" - думав Дорошенко, дивлячись на примовклого, понуреного Яцубу. Чи знайде в собi силу порвати пута минулого, розкуватись, випростатись? I чи не вiдмерло в ньому саме це бажання випростатись, глянути на свiт по-новому? Дорошенко не збирався з ним нi про що полемiзувати, бачив, що зараз це було б марно. Думалося про iнше: що сталося з цi║ю людиною? Адже Дорошенко пригаду║ Яцубу в розквiтi його молодостi, коли вiн лiто й зиму гасав у гостроверхiй будьонiвцi, що дiсталась йому в спадщину вiд батька, i хоч Яцубу й тодi за його запальнiсть та горлатiсть молодь називала фанатом, але вiд нього таки пашiло життям, завзяттям, не було в ньому оцi║┐ аракче║всько┐ дубовостi, загального отупiння, що його, видно, й мала на увазi дочка. Хто висотав з нього здоровi соки душi, на яких духовних рацiонах доводилось йому жити? Сиру картоплю, каже, гриз на лагернiй службi, не вистачало вiтамiнiв... Але ще бiльше не вистачало, видно, йому якихось iнших вiтамiнiв, тих, що для душi,- ось чого ┐┐ так покрутило, понiвечило, наче отих асканiйських птахiв, що хворiють на авiтамiноз... Наче й годують ┐х добре, а все ж чогось ┐м браку║ в штучних умовах парку, фламiнго навiть мiняють барву пера, з рожевих стають бiлими, а в лебедiв-кликулiв ши┐ покручено, поставлено свердлом... Так, зда║ться, й тобi, голубе, скрутило шию, бачиш лише в один бiк, не помiча║ш, що життя навкруги змiнилося i клiмат змiнився... - Вчiться думати... Iч яка! Та в мене, дочко, вже голова вiд думок пухне! Я ж не отой тобi трактор, що за нього тракторист думав, у мене своя голова на плечах, вона вiд думок уже посивiла... Бува║, ночами не сплю та все розгадую: що ж то було за шаманство? Що за криваве затьмарення на всiх нас тодi найшло? Цькували один одного... Створили собi iдола i давай перед ним розбивати лоби... - Так, було,- згодився Дорошенко.- Соромно. Перед цiлим свiтом соромно. - Вони, молодi, думають, що все це так просто собi: батьки поганi, батьки культовики, а ми ось чистенькi, ми янголята... Ще побачимо, що буде з тих янголят. Пiд пластинку крутитися - це одне, а жити... Днями при┐хало дво║ таких жевжикiв найматися на роботу. "А це правда,- питають,що у вашому радгоспi красти не можна?" - Правда.- "Тодi це нам не пiдходить",- i повiялись за вiтром... Нi, нас не так вчили, не такого ми гарту. Схопишся вночi, глянеш: десь забагровiло в степу - ти вже й мчиш туди, пережива║ш. Прискочиш, а вони стерню палять... ┐м твоя тривога незрозумiла. А ми ж звикли до того, що слово старшого для тебе закон, бо все в життi на дисциплiнi трима║ться, i якщо я тобi батько, то не забувай, що я за тебе й вiдповiдаю... Не ждав, не ждав я, що вона так мене поганьбить,- знов перейшов Яцуба на сво║ наболiле.- А я ж ┐┐ й пальцем нiколи не торкнув, як обiцяв покiйнiй дружинi.- Голос його здригнувся. - Повiр, вона ще пораду║ тебе,- сказав Дорошенко.- Ще батьковi слави там, честi добуде. - Ти так гада║ш? - Ось побачиш. - Ох, якби ж то, якби ж то... А втiм, не безсердечна ж вона! Не може ж бути, щоб зовсiм вiдцуралася батька, щоб зненавидiла назавжди.- Його великi очi аж налилися сльозами.- Не зовсiм пропащий же вiн! Хай покрутило його та покривило, але ж i з карельсько┐ берези теж меблi роблять, хоч яка покручена... Запилюжена парокiнна тачанка зупинилася навпроти сарая, молодий агроном, не встаючи з сидiння, гукнув Яцубi: - Дим якийсь он на схiд... Так, нiби на Четвертому вiддiлку. I цього було досить. Яцуба-командир був уже на ногах, вже владно вдарив на сполох мiдний пожежний дзвiн, i шофер, що, розпластавшись, спав пiд сара║м, схопився очманiло i, ще, зда║ться, й не проклiпавшись, кинувся виганяти машину з сарая. - А якщо то не пожежа,- додав агроном услiд Яцубi, що вже вскакував до кабiни,- то поможете деревця поливати... Там побачите - бензовоз уже полива║ над шляхом... - ксть! - почулось у вiдповiдь. Коли пожежна цистерна помчала, Дорошенко вийшов на шлях до агронома i став вглядатися в обрiй. Диму нiде не видно було. Вихор далеко степом пiшов, але ж вихор той не погасиш... - Ложна тривога,- весело сказав агроном.- Там дiти навеснi деревцями шлях обсадили на Рибальче, так треба полити, бо така суш... Бензовоз уже полива║, а чого ж цiй гуляти? I його тачанка легко полинула далi. "Ох, впiзнаю свою Таврiю",- посмiхнувся Дорошенко, прямуючи пустирищем побiля ще не заповненого водою великого ставка, що його тiльки вирили цього лiта. Пахом Хрисантович пишався цим ставком. "Бачиш, круглий, як телескоп",- казав вiн, показуючи Дорошенковi цей порожнiй кратер водойми, на днi яко┐ зараз уже поблискувало дзеркало води, що ┐┐ тiльки почали напускати. За ставком на цьому ж пустирищi будують нове примiщення ферми. Воно незвичайно┐ форми: дугасте, довге. Як ангар. Як станцiя степового метро. Бригадиром будiвельникiв тут теж товариш Дорошенково┐ молодостi - Андрiй Бойко, жилавий, легкий, нiби висушений часом чоловiк з веселими, поривно-молодими очима. У робочому фартусi, з кельмою в руцi спуска║ться з свого ангара, пита║ моряка зацiкавлено: - Про що це тобi Яцуба там жалi виливав? Про дочку все? Мабуть, i сльозу пустив? - Та воно таки йому болить... - О, ти пожалiй його, пожалiй! А чи вiн би тебе пожалiв, коли б ти йому тодi в руки попався? - Очi блиснули гостро, хоч губи ще посмiхались.- Спiвучасник терору, i таким вiн для мене i вмре! - Вiритимем, друже, в прогрес,- напiвжартома сказав Дорошенко.- Не можна, кажуть, людинi помолодшати, а подобрiшати завжди можна. - Добра вiд нього не було й не буде. Дума║ш, вiн роззбро┐вся? На словах! А потайки на кожного з нас дiло веде. Ото якось ти розповiдав бiля майстерень про Хiросiму. Тiльки пiшов, а вiн услiд: "Що вiн носиться з тi║ю Хiросiмою. Ми страшнiше бачили. Зарядив нам: Хiросiма та Хiросiма! Тiльки молодь нашу розмагнiчу║, а ┐й ще, може, воювати..." Так що дiло й на тебе ║. - А кат iз ним, iз тим дiлом,- вiдмахнувся Дорошенко i став оглядати будову. Бригадир, обрадуваний увагою до сво║┐ роботи, став жваво розповiдати, як виникла думка будувати такi арчастi безлiснi ферми. - На свiй страх i риск! Вичитали в одному журналi опис тако┐ споруди - давай, дума║мо, спробу║мо й ми. I, як бачиш, виходить. Цемент та цегла. Нiякого тобi дерева! - Втрима║ться, не обвалиться? - На Шостому вiддiлку хiба не бачив? Вже один корiвник сто┐ть такий. Як дзвiн! Ми коли вимурували його, то спершу випробували на мiць: всi║ю бригадою забрались на самий верх i давай гопака гуртом. Хлопцi ось як вдарили... Видержав. - Та хлопцi - орли,- глянув Дорошенко на молодих мулярiв: вони стоять трохи осторонь, тамують посмiшки, нiби недбалi, грубуватi, але в душi, видно, гордi собою, сво║ю працею. - В нас тiльки орли, iнших i не прийма║мо,- жарту║ Бойко.- Бригада ж у нас - комунiстична! - Цього лiта багато буду║ радгосп,зауважу║ Дорошенко.- Там хати переселенцям, тут ось ферми новi, ставки... - Отож всi нiби вiйни бояться,- озвався зсередини примiщення худорлявий пристаркуватий муляр, не знайомий Дорошенковi.-А глянеш на Центральнiй: веранди один з-поперед одного ставлять... Спита║ш: скiльки ж вона тобi обiйшлася? Та сама веранда - аж нiчого... горiлка дуже дорога... I вони всi смiються. - Ось i мiй Костя,- вказу║ Бойко на одного з молодих,- теж веранду спорудив тещi хiба ж таку! - Весь радгосп буду║ться, а я що - гiрший? Миру - мир,- спокiйно каже Костя i пiд загальний смiх дода║, що з тещею вiн на цьому припинив холодну вiйну. - Нiде й на вiддiлках землянок уже .нема,похваля║ться Бойко.- А я ж пригадую, як повернувся з фронту на Шостий, сiм'я там тодi жила. Осiнь, нiч, темрява... Хатiв нема - свинорий якийсь на мiсцi селища, люди в землянках таких, що й не помiтиш... З усiх архiтектурних споруд одна сто┐ть... маленька дерев'яна трибунка, видно, до Жовтневих поставили. А менi спати - просто падаю. Прилягти нема де - пiд ногами моква, болото. Тiльки ж солдат з усякого становища вихiд знайде... Прокинувся вранцi: де це я? Кругом людно, гомiн, а я... на трибунi сплю. На узвишшi переночував! Солдат на трибунi, а навколо, на майданi... повно солдаток! Ждуть: чи прийшов? Мiй чи мiй? I дiти ждуть: може, татко? На мить нiби тiнi перемайнули по обличчях - кожному, видно, уявились i той натовп солдаток, i одинока трибуна серед осiннього степу, на якiй спить пiсля дороги зморений солдат... Додому Дорошенко поверта║ться знову мимо ставка, мимо майстерень, звична тверда дорiжка його в'║ться помiж iржавими розпашнiлими кучугурами брухту, де знову йому в око впадають отi мертвi судновi манометри та безладно кинутий якiрний ланцюг... На цьому, власне, й завершу║ться передобiдiшня Дорошенкова прогулянка, яку вiн в думцi з гiрким усмiхом назива║ ходiнням по Дузi Малого Кругу. Скiльки ще доведеться зробити йому таких обходiв? Окреслилось трохи бiльше коло, нiж колись верблюдове, але таке ж одноманiтне, замкнуто-безконечне... Безтарка, запряжена парою коненят, сто┐ть бiля медпункту. Стара незнайома жiнка сидить навпроти безтарки на лавцi, схилилась на руки й... плаче. - Чого ви плачете? - зупиня║ться проти не┐ Дорошенко. Жiнка вiдкрива║ до нього сво║ пооране глибокими зморшками, мокре вiд слiз обличчя. - Ти мене й не впiзнав, Iване? Подумав, що баба якась стара? А я ж Варка! Вiн став пригадувати, яка ж це Варка... - Варка Андрi║вська! - пiдказала вона.- Ще ж ми разом в КСМ осередку були... Та ось як iде час, ось якi слiди повiдкладало життя на колишнiх його комсомолках... Баба стара, а вiн, Дорошенко, ровесник ┐┐, досi вважа║ себе якщо й не молодим, то таким, що життя його тiльки на полудень стало... - Чого ти тут, Варко? Чого плачеш? -- Сина привезла ось,- вона кивнула на безтарку,пiдозра, що стовбняк... Лiкарки нема, а без не┐ не приймають! Дорошенко мимохiть кинув погляд у безтарку i внутрiшньо здригнувся, побачивши там потворно перекошене, оскалене юнацьке обличчя... Твердим, уже не плачучим голосом Варка стала розповiдати, як сталося лихо. Син у не┐ комбайнер, на самохiдному працю║, пiд час роботи нiгтя на пальцi збив, треба б до лiкаря, але ж у нас сам зна║ш як: попiльцем з цигарки притоптав, кров засохла-i далi гайда... Аж потiм уже товаришi стали помiчати, що з ним щось негаразд, щелепу перекошу║, око тягне... - Тiльки пiсля того менi признався: мiсця, каже, мамо, нема на менi такого, щоб не болiло, всього мене викручу║. Привезли його вчора сюди, лiкарка оглянула: пiдозра на стовбняк. Тут би його й покласти, уколи б йому, а вони додому вiдiслали. Через три днi, кажуть, з'явишся... I лiкарка молода, культурна нiби, а так могла... Через три днi! А його за нiч ще бiльше перекосило, вже сьогоднi й слова не мiг ┐м сказати, паразитам... - Не лайся, Варко. - Та як же не лаятись, Iване? Калiкою ж можуть хлопця зоставити на весь вiк,- з болем викрикнула Варка.- А як вiн трудився, як робив! Дню║ в полi, ночу║ в полi, хлiб он який вродив, пшеницею все поналивали, навiть курган отой, де склеп панський був, i туди зерна налили. А то ж усе його праця, механiзаторова! Як зайшли жнива, двi-три години передрiмав десь на кулацi i вже подавсь, уже на комбайнi... I ось таке ставлення. - Там хтось ║? - кивнув Дорошенко на дверi медпункту. - Та ця ж гуска розгодована, фельдшериця... Чого ж ви, кажу, одразу його не поклали? "Лiжок не вистача║..." Серця в тебе не вистача║, а не лiжок! Iнша пiд кущем би отам хворого поклала, а не вiдсилала б додому... Та ще й Лукi┐ нема, нiкому й поскаржитись на них, паразитiв... Холоднi, бездушнi в нас люди, Iване, як з такими нове житя будувати, скажи? Дорошенко пiднявся на ганок медпункту, постукав. Дверi вiдчинились. На порозi з'явилась фельдшериця в бiлому халатi, розгодована, повновида, зда║ться, якраз Яцубина подруга життя. - Що вам треба? - Приймiть хворого. - Це ви - хворий? - Нi, я здоровий. Хворий там,- Дорошенко поглядом вказав на безтарку. - А чого ви втруча║тесь? Хто ви такий? Ви новий директор радгоспу? - В цьому почулося бажання дошкулити. - Я не директор радгоспу.- Дорошенко вiдчув, що слiпне вiд лютi, вiд нахлинуло┐ в голову кровi. Все ж зусиллям волi вiн стримав себе, сказав твердо, вимогливо: - Хворий в безтарцi, i негайно звольте його прийняти! Сво┐м владним тоном вiн, зда║ться, таки осадив цю нахабу. Фельдшериця, задкуючи, забелькотiла щось знову про лiжка, про те, що без лiкарки вона не ма║ права... На гомiн, одначе, вискочила десь iз внутрiшнього двора й сама лiкарка - молода i досить гарненька особа з фарбованими вiями та модно напущеною на лоба зачiскою, аж не вiрилось, що така молода i, сказати б, цiлком сучасна дiвчина вже встигла стати такою бездушною. А в iнститутi сама ж, певно, обурювалась бюрократами, ┐хньою черствiстю... З'ясувалося невдовзi, що хворого справдi тут нема де покласти, до того ж таким хворим потрiбен особливий режим, темна кiмната, i мусять лежати вони на голих дошках... Треба, одне слово, везти в районну лiкарню. Дорошенко чемно взяв лiкарку пiд руку, пiдвiв до безтарки: - Сiдайте. I вiдвезiть його. I зробiть все, що треба. Ви така юна - бездушнiсть вам просто не личить. Лiкарка залилась нiжним рум'янцем, аж маленькi вуха в клiпсах порожевiли. Дорошенко допомiг ┐й забратися в передок безтарки, й вона мовчки влаштувалася там, поруч з Варкою, i вже ┐┐ стрункi дiвочi ноги зiбгано стоять поруч з Варчиними бугрувато-важкими, в темних вузлах набухлих вен. Варка, випроставшись, торка║ вiжками коней, i безтарка з торохкотiнням вiддаля║ться вуличкою в степ... А капiтан Дорошенко пiсля цього заверне на пошту i, дiзнавшись, що нiяко┐ телеграми нема, прийде додому, вип'║ ще склянку материного трав'яного настою, вгаму║ться, перепочине пiд захистом цiлющо┐ материно┐ турботи. Коли вiн приляже на канапi, а мати, присiвши бiля вiкна з якоюсь роботою, погляда║ на нього сво┐ми темними пронизливими i нiби очужiлими очима, i чоло ┐┐ час вiд часу хмуриться в задумi, а вуста щось мимоволi шепочуть,- синовi часом зда║ться, що вона й справдi володi║ гiпнозом або ще якоюсь силою i вмi║ "поробити"... Досi переповiдають в радгоспi, як вона одразу пiсля вiйни, коли сила-силенна пацюкiв розвелася на фермах, нiбито викликала ┐х з примiщень, вивела й повела степом у бiк моря i як вся ота отара пацюкiв слухняно за бабою йшла... Тодi ж, пiсля вiйни, коли тут ще не було лiкарiв, з усiх усюд несли до не┐ дiтей лiкувати вiд "младенчеського", пiзнiше навiть i медики визнавали, що "бабинi купання дають певний ефект"... Яке це складне створiння, людина! Як багато ще в нiй нерозгаданого, сил недослiджених... Давно вже вiн збирався запитати матiр про та║мницi ┐┐ лiкування, а коли зараз запитав про це: - Як ви лiку║те, мамо, людей? Вона вiдчула себе аж нiби незручно: - Кого як... Кого зiллям... А кого можна лiкувати болем... Чи помислом... Чи добрим словом... Всi цi днi, що вiн уже вдома, мати тiльки ним i живе, ласка ┐┐ невичерпна, але iнодi йому зда║ться, що й рiднiй матерi вiн був дорожчий отой - морський, буряний, той, що долав урагани, зазнавав небезпек, викликав тривогу за себе, а не цей безкрилий, тихий, домашнiй... Звичайно, не той випадок в океанi спричинився до його довготривало┐ вiдпустки. Вiн не опромiнений. Це показало обстеження,- гiпертонiя розгулялася, та й усе. I що зiр погiршився - це, певне, теж тимчасово. Зараз уже навiть краще... Ще б хоч один-однiсiнький раз вiдчути себе серед просторiв океанiчних... I хоч пiсля того випадку, який ледве не скiнчився для його судна трагiчно. Тихий океан перестав для нього бути вiльним i чистим океаном його молодостi, бо там дiялось щось брутальне, його отруювали, над його одвiчною чистотою глумились,- проте Дорошенко почува║ й зараз непереборний потяг бути там. Вiн готовий на все. Йому навiть зда║ться, що й тодi, в океанi, не тiльки зустрiчний тайфун загнав ┐х у ту небезпечну зону (офiцiальна версiя: обминали тайфун!), а ще й якесь пiдсвiдоме бунтiвливе бажання пiдказало йому той ризикований курс, бажання сво║ю присутнiстю захистити океан, його життя, його чистоту... В рейс! Хоча б в останнiй, хоча б у найтяжчий... Не бути тiльки забутим, не вiдчути б себе за бортом, як бува║, коли вночi шквалом змива║ людину за борт, i судно пiшло, i крику твого вже нiхто не почу║... Мати, як нiхто iнший, розумi║ його теперiшнiй стан, розумi║ вона те глибоке сум'яття, що весь час живе в ньому: вiд не┐ не прихова║ш за зовнiшньою витримкою душевне тоскно-жагуче ждання, ждання того, що може нiколи й не статись... Чи буде виклик? Чи потрiбен вiн ще пароплавству, бодай на портову службу чи на роль капiтана-наставника, коли вже вважають, що судноводiння не для нього? По обiдi вiн знову виходить з дому. Хотiлось би матерi затримати його, не пустити - куди йому в таку спеку, нащо йому в цьому бiлому випрасуваному кiтелi йти блукати десь по курявних токах польових чи, як люди передають, забиратися навiть на комбайн i, ставши поруч iз стерновим, пускатися, мов у безвiсть, на тому трахкотливому степовому кораблi? Нi, не затриму║ його мати, бо хоч сама нiколи не була в морi, але ┐┐ душi доступно, чому так треба iнодi людинi просто вийти на курган степовий, щоб звiдти окинути оком далеку морську синяву та вiдчути лицем, як лагiдний надвечiрнiй бриз-вiтерець тихо тебе обвi║... Пройшовши мимо пошти у вiдкритий слiпучий степ, iде капiтан Дорошенко на щоденне сво║ ходiння по Дузi Великого Кругу, йде, несучи в собi все те ж спрагле ждання та неспокiй, що нiколи його не покидають. Скоро заюжить серпень, затягне степовi виднокола курявною сухою каламуттю,- наприкiнцi лiта, як i напровеснi, знову приходять в цей край i вiтри, i вихори, i курявнi бурi... Погасне степ, побурi║, злиня║, осiнь роздягне посадки, шквиря-зарiйниця покотить мряку полями, хуга засвистить поземкою по тво┐м вкритiм ожеледдю степовiм океанi. Тiсним, безобрiйним стане свiт, все потоне в туманах, в дрiбних моросяних дощах... А поки що - небосхили яснi. I серед цих чабанських небосхилiв, то ясно-червоних уранцi, то ще яскравiших - багряних чи жовтогарячих - при заходi, вiдтепер тягнеться тво║ безбуремне життя. Гомiн, мов калейдоскоп облич, паркий подих тропiкiв i гул Атлантики - все вiн принiс з довколасвiтнiх мандрiв сюди, на рiдний степовий берег. Ось про Хiросiму сьогоднi йому бригадир мулярiв нагадав, часто його розпитують про Хiросiму. Що таке Хiросiма, розкажiть... При цьому словi йому чомусь вчува║ться одразу тупе, одноманiтне поклацування пачiнко - гральних автоматiв - на кожному розi новозбудованих кварталiв загиблого мiста. Протягом двох днiв свого перебування там Дорошенко все бачив людей без посмiшок, душевно пригнiчених (принаймнi йому так здавалось), бачив атомний лазарет, переповнений нещасними, приреченими людьми, що гинуть вiд бiлокрiв'я, що очi ┐м ви┐да║ катаракта... I всюди його переслiдував усе той клацаючий, дурманливий, нiби наркотик, звук пачiнко. Хiросiма, одначе, не тiльки це. Сотнi тисяч звуглених людей - оце Хiросiма. Хiросiма - це коли балки сталевi плавились, i черепиця скипалась у груддя шлаку, i вишивка вiдбилася, мов трафарет, на живих жiночих плечах... Це також отi дiвчатка-школярки, що, опираючись на бамбуковi палицi, шкандибають кудись свiт за очi в обгорiлiм лахмiттi, i кличуть матерiв, i просять ковток води серед тi║┐ слiпучо┐ радiоактивно┐ спеки... Буде вiднинi тут, де чабани водять отари без лоцiй в сво┐м неогляднiм сухiм океанi, де над полями морськi чайки - цi крилатi "душi загиблих морякiв" - тiльки деколи забiлiють, замайорять бiлокриле, збираючи хробакiв та кузьку... Змалку вiн звик до роздолля, до просторого життя, серед численних друзiв його в простi чабани i вченi-океанологи, степовi комбайнери i моряки по всьому свiту; багатий вiн дружбою, досвiдом, пориваннями, багатий сво║ю любов'ю до людей i одвiтною любов'ю до нього - i ось з усiм цим багатством опинитись збоку, в лиманi, у вiчному штилi? Буде, може, вiднинi тво║ю палубою оця твердь степова, по якiй ти йдеш навмання i де на тебе гарячим повiтрям хлюпа║ простiр знайомий, океанiчний. Нема тiльки хвиль, нема бурунiв. Посизiлий, витирлуваний вiвцями степ, вiн де-не-де побризканий краплинами синього цвiту: то вперто цвiте цупкий петрiв батiг, цвiте навiть там, де все стирловане, вибите. Молодими очима дивився колись ти на цей степ, була в очах орлина зiркiсть, а зараз сльозою розпливаються розгубленi по царинi краплини синього цвiту... Ось могила козацька, це мiсце колись звалося Скарбне. Не раз в дитинствi тобi захоплювали дух перекази про скарби, закопанi тут запорожцями. А як найти? Ви┐дь верхи конем на могилу, коли сходить сонце, i там, де ляже тiнь вiд голови коня, копай - там буде скарб. Бо все мiня║ться, тiльки ця могила на мiсцi, та сонце на мiсцi, та тiнь вiд коня! Хоча вже й не весна, але марево ще й зараз по-весняному щедро затоплю║ степовi простори, тече, струму║ всюди, мов свiтла весняна розлийвода. Блищить на вiдкритих рiвнинах, на подах-улоговинах, обтiка║ далекi скирти й посадки, робить ┐х серед цi║┐ повенi нереальними, iлюзорними. Наче в плесах чистих стоять, у лагунах, i самi себе вiдбивають у водi. А пiдiйди ближче - там суш, колючi заростi маслини та гледичiй i колюча суха трава внизу... Подекуди вона, правда, ще не зовсiм суха, зеленавими пасмами-рунами стелеться по землi, заваблю║ подорожнього. Ось таке вибравши мiсце в затiнку, Дорошенко сiда║ на травi, погляд його спочива║ на пшеницях, що пiдходять аж до посадки, смаглявi, повноколосi; падалiшнiй соняшник лежить неподалiк, пере┐ханий колесом, але вiн ще цвiте, цвiте i в пилюцi, i пахне Дорошенковi дитинством, i бджола заклопотано лазить по його тугому, передавленому колесом щiльниковi, впина║ться в кожну чашечку, бере нектар... Соняшники, цi брати сонця на землi, були його любов'ю i в далеких мандрах... Вiдчувши, що зморився, Дорошенко прилiг, випростався на травi горiлиць. "Все, власне, так просто,- думалось йому,- варто тiльки усвiдомити, що живеш один раз, що життя - це той рейс, який не повторю║ться, i що його треба провести достойно..." Голе небо над ним. Свiтле, денне, воно й зараз та┐ть у сво┐й глибинi всi зорi й сузiр'я, що вiдкриваються тiльки ночами. Майже неймовiрно далеким зда║ться зараз Дорошенковi, що була в нього колись юнiсть, а потiм була сiм'я, дружина, дiти... Це були б уже дорослi сини. Нiчого певного не зна║ вiн про ┐хнiй смертний час, про те, як тонуло розбомблене фашистськими лiтаками транспортне судно, на борту якого вони були... Достеменно зна║ тiльки, що було це коло берегiв кавказьких в зоряну лiтню нiч. З усього, що чув потiм, пам'ять найбiльше чомусь зберегла, що сталось це в зоряну нiч... Згадався ще рiдний порт, яким бачив його востанн║ перед вiд'┐здом сюди,- в химерностi нiчних вогнiв, у стрiлах кранiв, що i вночi працювали, звiдкись долинав гуркiт лебiдок... Судна, меншi й бiльшi, мовби тiльки й чекали просторiв, рейсiв, вiтрiв... Кинувся Дорошенко вiд удару якiрного ланцюга поблизу. Схопився, сiв - i цi║┐ ж митi збагнув, де вiн ║ збагнув, що вiн ненароком задрiмав край дороги в посадцi, а розбудив його не гуркiт якiрного ланцюга, а отой комбайновий агрегат, що, наближаючись, виплива║ iз-за обрiю, косить, пiдтина║ смугою червоно-смагляву колосисту пшеницю... Капiтан, нiби скинувши втому, пiдвiвся збадьорений i, як перед виходом на вахту, машинально провiв рукою по гудзиках кiтеля - чи застебнутi всi. Настрiй його одразу покращав. "Почути тут гуркiт якiрного ланцюга - це добрий знак",- подумав Дорошенко i неквапом рушив назустрiч комбайновi. IX. ЗАЛIЗНИЙ ОСТРIВ Блакитнi║ море. Дитячим щебетом почина║ться ранок на одному з мальовничих пiвостровiв, що по-тутешньому зветься просто кут. На кутi великий старовинний парк, один з тих паркiв, що ┐х колись насаджували та поливали в таврiйських ма║тках заробiтчани та мiсцевi степовики, тi, чи┐ внуки та правнуки зараз цiле лiто щебечуть у затiнках цього парку та смаглявiють бiля мор