ска║ того, щоб сином ┐┐ крутила ота ┐хня шкiльна вертуха, що з трiйок не вилазить, зате вже вмi║ реготи справляти з дорослими хлопцями бiля клубу. - Викинь це все з голови, чу║ш? Рано ще! - А тс! - застережливо пiдняв Вiталiй палець угору. Мати прислухалась, але нiчого особливого не почула. Тiльки десь за виноградним листям веранди коник тонко, монотонне сюркотiв. - "В полудневiй духотi коник, очманiлий вiд сонця, кричить"... Зна║ш, хто це сказав? Товариш Арiстофан. Понад двi тисячi рокiв тому... Двi тисячi рокiв, мамо, той його коник кричить! - Ти менi зуби не забалакуй, я без твого Арiстофана коникiв чула... - А вето на мотоцикл... Це ж ти, мамо, пожартувала? - Нiскiлечки. Доки не здаси всiх екзаменiв, з двору виводити не смiй! Це був для хлопця удар. Нi слова пiсля цього не промовив. Ображено прикусивши губу, поглядом на вулицю втупився, де хоч бiлий день, а на стовпi забуто блищить електрична лампочка. Вперше хлопець вiдкрито не скорився материнiй волi. Не за пiдручники вхопивсь, а, мовби наперекiр матерi, побрiв у свiй куток, вшнипився в якусь схему, потiм став з брязкотом ритися серед свого радiомотлоху, перебирав, лiпив якiсь дротики в металевiй грубiй коробцi... "Ось уже й посварились",- думала Лукiя, але цього разу вона помилялась. Бо хоч i наговорила щойно Вiталиковi рiзких слiв, хоч i наклала жорстоку для нього спокуту - заборону на мотоцикл, Вiталiй, проте, не мав на не┐ гнiву, вiн прощав ┐й цей, як завжди, буйний спалах. Бо хiба ж хлопець не розумi║, ким вiн ║ для матерi, хiба вiн не здатен оцiнити ┐┐ самозречну любов? Може, й замiж не вийшла через нього, бо ма║ вона переконанiсть таку, що нiхто, навiть найкращий вiтчим, не замiнив би синовi рiдного батька. В душi вiн пиша║ться сво║ю матiр'ю, йому втiшно знати, що ┐┐ шанують робiтники. Як любив Вiталик, будучи ще хлоп'ям, ждати ┐┐ увечерi, поки вона, нагасавшись по степових вiддiлках, повернеться, напалена сонцем, гаряча, i вiд не┐ всi║┐ пахне пилом, токами, бензином, нектарним духом соняшникiв. Вiн весь так i поринав у той дух. Мати ще й досi вважа║ його хлоп'ям, не бере його всерйоз, для не┐ вiн просто Вiталик, вона мовби не встига║ збагнути, що вiн уже перерiс ┐┐ уявлення, що в нього i знань, i почуттiв бiльше, нiж вона догаду║ться. Iнодi Вiталиковi зда║ться, що вiн розумi║ матiр бiльше, глибше, нiж вона його. Так, за спиною в не┐ нелегке життя з сво┐ми втратами, болями... Вiн зна║ про тi жертви, на якi вона йшла ради нього... Он вона, його мамця, зараз порядку║, витира║ на вiкнах пилюку у сво┐й кiмнатi, де крiзь розчиненi навстiж дверi видно етажерку з книжками та високе лiжко з горою бiлоснiжних подушок, що ┐х мати рiдко й розруйнову║, бо влiтку найчастiше вона спить на оцiй канапi, а Вiталик надворi, на розкладайцi. Зупинилась бiля етажерки, перебира║ якiсь книжки, Вiталиковi аж хочеться докинути до не┐ жартом: "То ти, мамцю, "Блокнот агiтатора" вдруге перечиту║ш?" - але вiн промовчу║, бо вона сто┐ть в цей час у глибокiй задумi i на долонi в не┐... бiлоснiжний уламок коралово┐ гiлки! То - дарунок капiтана Дорошенка. Скiльки дивування було в хатi, коли капiтан привiз якось iз сво┐х плавань той уламок - уламок бiлоснiжного чогось... Формою гiллясте, як рiг оленя, тiльки бiлоснiжне. I важке, наче металом всерединi налите. Шмат справжнього коралового рифу - ось що вiн ┐й подарував. Дар океану, дар синiх тропiчних вод... Даруючи матерi коралову гiлку, капiтан сказав тодi: - к вони рожевi, голубi, а це, бач, бiлий... Багато на таких суден гинуло... Бо це зверху вiн у квiточках, а внизу - монолiт. - Яка краса! - тихо вигукнула мати.- I оце воно у водi росте? Бiле ж як снiг! - I стояла мов заворожена, а капiтан додав жартома: - Тiльки в нас тут курява, вiн швидко в тебе потемнi║... Ну, тодi викинеш, як потемнi║. - Не потемнi║,- сказала вона, i це було сказано якось особливо, i глянули одне одному в вiчi теж якось особливо. I справдi, хоч минають вiдтодi мiсяцi i роки, проходять над степами курявнi чорнi бурi, а капiтанiв дарунок все сто┐ть у материнiй кiмнатi, бiлоснiжний i чистий, нiби щойно скупаний океанською хвилею, нiби щойно добутий з океанського дна. ...Бiлi║, цвiте коралова гiлка знову край етажерки, на сво║му постiйному мiсцi; матерi вже нема. Поправивши на потилицi кетяг сво║┐ важко┐ коси, вона подалася з двору, не буде ┐┐ тепер аж до вечора. По┐здки, засiдання, конфлiкти, чвари, безконечне гасання по вiддiлках, де вона когось сваритиме, когось миритиме,- таке ┐┐ життя. День у день вiдда║ себе на розтерзання буденщинi, кипить в лихоманцi справ, лама║ голову над чи┐мись клопотами, i нема ┐й впину, нiколи нема спокою... Цiлий вечiр вона засiдатиме, вестиме засiдання робiткому, але й там крiзь дим, крiзь засiдальницький чад нi-нi та й промайне перед ┐┐ зором образ сина: "Звiсно, для тебе я деспотка, звiсно, тобi це дико, що ось i увечерi засiдаю i розмови ведемо про такi речi, як валахи, ярки, та вовна, та норми виробiтку... Але як же без цього, Вiталику? Без наших буднiв хiба були б людям свята?" А хлопець у цей час вечiрнiй блука║ бiля шкiльного виноградника, там, де недавно дiвочi та його руки кущi пiдв'язували, потiм вiн опиня║ться бiля клубу, де нiчого сьогоднi нема, проходить мимо будиночка, де сестра Тонi, Клава, саме свариться з сво┐м шофером, а Тонi нема, Тоня в батькiв, i Вiталiй, ще трохи поблукавши в парку, послухавши чи┐сь закоханi шепоти по кущах, зрештою поверта║ться додому. Жаль, що Горпищенкова кошара далеко i на мотоцикл накладено вето, i нiчого тобi не лиша║ться, як iти отак одиноко вулицею Пузатих та посвистувати через паркан товариша Яцуби на темний його виноградник, що з боку поля весь обснований колючим дротом i нагаду║ в мiнiатюрi оте, що майор будував на Пiвночi... Вдень вулиця перекрита шлагбаумом, а зараз шлагбаум хтось вiдтяг, i хлопцi з менших класiв, як кажани, лiтають у темрявi вулицi на велосипедах, навмисне лякаючи сво┐х майбутнiх подруг - дiвчаток-пiдлiткiв, що, побравшись за руки, пообiймавшись, теж ходять тут, i тихо наспiвують, i мовби вбирають уже тi та║мничi збудливi поклики-шепоти кохання, що ними повниться гущавiнь садкiв i, зда║ться, напо║не саме це вечiрн║ повiтря... Ходять дiвчатка, трепетнi, як сама юнь, i, як вона, злегка повитi смутком. Де йдуть, i пiсня лине над ними, неголосна, задумлива, сумовита, ┐хня пiсня-задума, i чистий раннiй смуток, i цей настрiй ждання чогось незвiданого, чарiвливого так гармонують з цим степовим супоко║м вечiрнiм, i зоряним простором неба, i з настро║м Вiталиковим... Мати сердиться, що вiн не скнi║ над пiдручниками, а як вiн може зубрити зараз, в такий вечiр, коли спiва║ все навкруги i вiн сам повен почуття нового, не знаного досi. Як ото пiсля чорно┐ бурi, коли степ вбереться аж до виднокра┐в в дикi тюльпани i наче вся планета цвiте красою, так було зараз на душi у Вiталика. Все було другорядним, неважливим порiвняно з тим, що вiн здобув, що вiн ма║ тепер у життi: Тоня! Екзамени? Вони його не турбують. Медаль вiдмiнника? Мiсяць у небi - он його медаль! В кожного з людей, певне, ║ своя бiла коралова гiлка, ранiш чи пiзнiш, а кожен знаходить ┐┐, i ось вiн теж ┐┐ знайшов... Якби тiльки Тоня була зараз тут, поруч з ним. Чи не попала вона там пiсля вчорашнього катання пiд домашнiй арешт? Сидить та зубрить дiвча на сво┐м чабанськiм вiдлюддi, а вiн ще й досi чу║ на собi ┐┐ гарячi руки, що обiймали, тримаючись за нього на мотоциклi, чу║ смiх ┐┐ срiблястий, розливчастий, досi чу║ на губах смак ┐┐ рвучкого поцiлунку, яким вона опалила його там, на винограднику... Зупинившись, Вiталик сам собi посмiха║ться в сутiнi, бачить руку дiвочу смагляву, що так нiжно пiдв'язу║ листатий кущ чаушу-винограду... Метка така - вiд куща до куща i так кущ за кущем обiйма║... Дивився б не надивився, як вона робить щось чи просто як вулицею йде: лице пiдняте, груди випнутi i руками широко розмаху║, аж за спину ┐х закида║. I хода така пружна, замашиста. Брезентова розкладайка жде свого господаря в садку. Вiталик розклав ┐┐, випробував, прилiг. Вiтерець, зрушившись, нiжно шарудить листям, i з-помiж нього раз у раз знову проблиску║ дiвоча, трохи лукависта усмiшка. Спати? Як можна спати в таку нiч! Зоряна височiнь вбира║ очi, як тодi, коли Тоня галаснула на всю вулицю: "Супутник! Он вiн!" I нiхто в радгоспi не спав, в самiй природi було щось незвичайне, з усiх дворiв дивились, як упертий свiтлячок, точнiсiнько в тi години й хвилини, що про них заздалегiдь повiдомляло радiо, з'явився й руха║ться просто через небо, ритмiчно переблискуючи... Про що б не думав, а перед очима знов Тоня... Ну, хай i вчиться абияк, з трiйок не вилазить, а хiба всiм неодмiнно треба хапати п'ятiрки? Зате вона цiлий рiк вожатою в третьому "Б", i як малюки ┐┐ люблять, в школi просто натовпом ходять за нею... Йому й зараз кров жарко горить, вiн аж туманi║ вiд повноти свого щасливого почуття, i знову бачить отi смаглявi руки, що ┐х нiби вперше побачив крiзь кущ винограду, i око, живе, веселе, горiхово-каре, що так довiрливо та ясно зблискувало до нього з-помiж листя; вже не мiг би вiн тепер повiрити в жодне лихе слово про не┐, про ┐┐ легковажну щедрiсть у почуттях, про здатнiсть ┐┐ закохуватись ледве не в кожного стрiчного... Будь-кого за таке обiрвав би, примусив би замовкнути! Те око, яким вона зблискувала крiзь виноград на нього, не могло б нi на кого iншого так, з такою нiжнiстю дивитись - в цьому вiн певен. Ну, як же ти там, Тоню? Мабуть, настрашена батьком, сидиш та зубриш, а може, крадькома бiля приймача слуха║ш музику, це бiльше на тебе схоже! Чи, може, слуха║ш замiсть музики сухi директорськi розпорядження, що ┐х саме переда║ на вiддiлки в такий час Сашко Литвиненко з радiовузла? Якби оце хоч шепнути у мiкрофон Тонi що-небудь, саме iм'я ┐┐, прошелестiти, як отой вiтерець, що у верховiттi яблунi перебiг. Шепнеш, а вона там, на чабанськiй сво┐й бригадi, вже чу║ тебе, бо не може ж бути, щоб вона та спала в отаку нiч! I якщо ти ма║ш хоч сяк-так злiплений, але чесно, сво┐ми руками злiплений передавач, що працю║ на частотi тiльки тобi вiдомих мегагерц, то... Вихопившись iз розкладайки, Вiталик в три пiдстриби перескаку║ подвiр'я i опиня║ться на верандi. Вже вiн в кiмнатi, вмика║ свiтло, кида║ться в свiй завалений радiомотлохом куток, i через деякий час весь зоряний степовий ефiр прийма║ схвильованi, нiжнiстю налитi слова: - Тiй, яка мене чу║!.. Тiй, що найкраща в свiтi... Тоню! Слухай мене! А через деякий час в накурене, надимлене цигарками примiщення робiткому вбiга║ задихана семикласниця Нiна Чумак i з порога кида║ться до Рясно┐: - Тiтко Лукi║, швидше додому!.. Вiталик ваш... за... за... запеленгований!!! Незабаром Лукiя була вже бiля свого двору. Сто┐ть чийсь газик, у дворi гомiн, у всiх вiкнах свiтиться, у вiдчинених навстiж дверях кiмнати видно постатi вiйськових i мiж ними стирчить стрижена ┐жачком голова Яцуби в сталевiй сво┐й сивинi. - Так от, мiл║йший,- чу║ вона, входячи, баритонистий голос Яцуби, i у вiдповiдь йому десь iз кутка дзвенить протестуюче: - Не називайте мене "мiл║йший"! - А хто ж ти ║? - I, помiтивши Лукiю чи, може, вiдчувши полум'я ┐┐ гнiву, яке вона внесла до кiмнати з собою, Яцуба оберта║ться до не┐: - Ось, полюбуйся на свого... Справжнiй радiопорушник, хоч i малолiтнiй... Вiн iз сво┐ми штучками в ефiр... Ну, а ми його й запеленгували. - Не так ви, як ми,- поправив Яцубу офiцер з полiгона i посмiхнувся до .сво┐х товаришiв, що оточували Вiталика, але, видно, зовсiм не збиралися надiвати на хлопця наручники. Декого з вiйськових Лукiя знала в обличчя, бачила, коли вони з'являлися в радгоспi на сво║му закуреному газику, а з старшим зустрiчалася на шефських зборах. Тепер всi вони були офiцiйнi, були сповненi усвiдомлення сво┐х прав, посторонне вдирання в ефiр не могли нiкому дозволити, але ┐хнi смаглявi обличчя знову ворухнулись усмiхами, коли вони, понахилявшись, стали розглядати Вiталi┐в передавач, змонтований iз хаосу шурупiв, примiтивну, кустарну штуку в грубiй коробцi, що, однак, давала змогу господаревi посилати слова привiту та музику в степ отiй недосяжнiй для iнших дiвчинi Тонi! - Акт складено. А це ми конфiску║мо,- каже Яцуба i обома руками бере зi столу Вiталикiв передавач. - Постав на мiсце,-перепинила Яцубу Лукiя. - Нi, вибачай, мiл║йша: конфiску║мо,- з притиском повторив Яцуба, нацiливши на не┐ чорнi блискучi свердловини очей.- Якщо вже ти недолiтковi дозволя║ш любовнi шури-мури, то хай на мотоцикл та й жене собi на побачення, а ефiр засмiчувати постороннiми словами - не смiй... Багато ти сво║му недолiтковi дозволя║ш! Любовнi шури-мури в ефiрi розводить! Звиняй! Засмiчувати ефiр нiкому не дозволимо! Лукiя глянула на сина: "Це правда?" Так, вiн говорить правду,- вiдкритим поглядом вiдповiв ┐й син,- я звертався до не┐ через ефiр, я говорив ┐й слова кохання, i цей передатчик ще повен мо║ю нiжнiстю, мо║ю любов'ю... Тiльки Яцуба, обтяжений речовим сво┐м доказом, зробив крок до порога, Лукiя стала навпроти, пашiла щоками аж до його худого, по-вовчому витягнутого обличчя: - Дай сюди! I не встиг Яцуба схаменутись, як Лукiя вишарпнула передавач у нього з рук i з усього розмаху трахнула об пiдлогу. Це був кiнець. Не стало Яцуби. Розбiглися понятi, поспiшили попрощатись вiйськовi. Газик ┐хнiй якось аж весело гайнув вiд двору, крутнув бiля контори, наробив куряви на вулицi Пузатих i зник у степу. Все вгамувалось. Минув час, i свiтло погасло у вiкнах Лукi┐, i довго ще, одначе, пiсля цього - мати з темряви веранди, а син iз сво║┐ розкладайки в садку - чули, як рiвно, невтомно цвiрчить десь у кущах той коник, якому двi тисячi лiт. V. МАМАЙЧУКИ - Що, мiл║йшi, затискають вас? Не пускають навiть в ефiр? - каже Гриня Мамайчук, молодий кiномеханiк, з'являючись наступного дня на порозi радiовузла, або "центробреху", як вiн каже. Кпини його зверненi до Лукi┐ного Вiталiя та Сашка Литвиненка - цих двох приборканих радiоорлiв, що, посхилявшись лобами, жваво шепочуться, видно обмiрковують вчорашн║ сво║ фiаско. к ┐м чого переживати обом, адже той запеленгований передатчик, так безнадiйно потрощений бурею людських пристрастей, був ┐хнiм спiльним витвором, за задумом, вiн спершу для того й виник, щоб цi орли, яких роздiля║ вiдстань комарина, могли перегукнутись вранцi через дорогу, поздоровкатися в ефiрi. Чи варто ради цього залiзати в ефiр - це вже iнша рiч... Завдав ┐м поразки товариш Яцуба. Недарма чоловiк пiвжиття керував таборами десь аж за Полярним колом, вмi║ вистежувати, ловити, брати за жабри рiзних "людцiв", як вiн каже. I нiхто й не силу║ його, з власно┐ iнiцiативи Яцуба накрив цього "дикого" короткохвильовика... - Якщо вже в ефiр не можна, то куди ж можна? - скрушно каже Гриня, всiдаючись верхи на стiльцi. Зараз робоча пора, i Гриня ма║ кудись ┐хати (агiтфургон його сто┐ть бiля контори явно споряджений для дороги), проте Гриня не квапиться, вiн спершу повинен висловитись. - Чи, може, ми й справдi "людцi"? Може, з нами iнакше й не можна? Де б не був, всюди почува║ш себе запеленгованим. Сунешся в iнститут - здай назад, браток; в столицю спробу║ш - не прописують; здавалось би, хоч небо зоста║ться, а це вже й туди он, на ефiрну цiлину, не пускають. - В ефiрi, до твого вiдома, теж мусить бути лад,спокiйно вiдсiка║ Мамайчуковi Сашко-радист. - А що таке лад? - задира║, руденьку свою бороду Гриня.- Он у тебе пiд стелею ластiвки гнiздо вилiпили, для безпеки мати волосiнню ластiв'ят обснувала, то, я розумiю, лад. Це не те, що людина, яка б'║ться в тенетах безглуздих iнструкцiй... Ластiвка сво┐х малят году║, вона ┐х береже, догляда║, поки крила ┐м вiдростуть, а коли крила ║, тодi будь ласка: дарую вам небо, дарую вам простiр, живiть, лiтайте на рiвних зi мною правах! - Можна подумати,- посмiха║ться Сашко,- що тебе хтось обмежу║. - О! Ланцем прикутий до землi... Батьки в наш час пiшли такi, що не можуть сво┐х дiтей до смертi догодувати! В потi чола мушу добувати свiй хлiб, щоденно мушу виборювати той презренний метал, якого менi, братцi, часто браку║, так само, до речi, як i холодильника... Хотiв би бути ваш друг доброчесним, щедрим, великодушним, але при таких пеньонзах, як у Гринi Мамайчука, пiдтримувати чеснiсть цнотливою дуже, ой, дуже важко! Сам незчу║шся, як в агiтфургонi в тебе серед коробок з кiнострiчкою, серед генiальних витворiв людського духу опиня║ться раптом... корзина з виноградом, який юридичне тобi не належить. Або, скажiмо, лантух кавунiв та динь, цих наших укра┐нських ананасiв... Ти везеш цi скромнi дари природи додому, щоб присмачити ними не зовсiм солодке життя сво┐х ближнiх, а, замiсть вдячностi, за тво┐ ж роздобутки рiдний твiй батя готовий в зашийок гнати свою дитину з двору... - Твiй батя пiсля цього ще бiльше вироста║ в мо┐х очах,- зауважу║ Вiталiй, гортаючи край столу якийсь журнал. - Не заперечую: мудрого маю наставника, але в тiм-то й рiч, що я хочу жити взагалi без наставникiв,- поколиху║ться Гриня разом iз стiльцем.- Хоча б спробувати без них: невже загинув би? А може б, i нi? Домашнiх, скажiмо, я ще можу витримати, але ж, крiм них, ще який-небудь вiдставний суб'║кт лiзе тобi в грудну клiтку сво┐ми лапищами... - Ти глина, яку треба формувати,- каже Сашко, копирсаючись бiля одного з приймачiв, що ┐х йому приносять на ремонт.- Такий принаймнi в Яцуби на тебе погляд. - Ти вважа║ш, що в нього ║ погляди? А по-мо║му, в нього ║ тiльки зуби, iкла, це звичайний собi динозавр культiвсько┐ доби, ┐жа його невибаглива - вiн спожива║ тiльки цитати. Зубами трощить камiння готових iстин. Мислити вiн не вмi║, та й нащо це йому. Зате вiн вмi║ розвалити церкву - пам'ятку архiтектури, обгородити певну територiю колючим дротом, нашкрябати сучасною авторучкою анонiмку... - Треба вiддати йому .належне,- каже Вiталiй.Анонiмки сво┐ вiн розсила║ за власним пiдписом. "Я,- каже,- не боюсь, не ховаюсь..." - На диво самовпевнений тип; вiн не ма║ сумнiву, що життя його стовiдсоткове правильне, дистильоване, бездоганне, а що, навпаки, я ось, Мамайчук, неправильно живу, багато зайвого балакаю. Якби йому хоч на мить вернулось колишн║, першого мене вiн загнав би туди, де козам роги правлять... А за що? Я працюю. Я не отруюю себе алкоголем. До окозамилювачiв не належу. Крiм того, я активно захищаю спортивну честь нашого радгоспу, виходячи в бутсах на поле стадiону i пробуджуючи в вас кровожернi iнстинкти. Так в чому ж я неправильний, братцi мо┐? - Ти правильний, тiльки "неуправля║мий",- поясню║ Сашко. к на свiтi керованi снаряди, ║ керованi ракети, але ║ некерована жива iстота в образi Гринi Мамайчука. "Некерований Мамайчук",- кинув хтось iз при┐жджих офiцерiв, i так воно й пiшло гуляти по радгоспу, за прiзвисько Гриня не сердиться, хоча й не вважа║ себе нiскiльки винуватим, що життя його склада║ться так... Починалося нiби здорово: з нагоди його, Гринино┐, появи на свiт колись було влаштовано бучну гулянку-рай, i батько новонародженого - найкращий тодi на всю МТС ударник-механiзатор - був просто на сьомому небi, що в життя приходить ще один Мамайчук, навприсядки танцював через увесь радгосп, а тепер забув уже й веселитись, повернувся з вiйни без нiг, постарiв, осунувся. "На Сапун-горi, на Малаховiм курганi вiдцвiла його молодiсть",- каже iнодi Гриня про свого суворого батю. А батя, одначе, не зда║ться: зараз вiн в майстернi газорiзальником. Зцiпивши зуби, день у день рiже залiзо, лата║ комбайни, вирiза║ проiржавiлi болячки та пухлини на тракторах, а Гриня його тим часом дошуку║ться сутностi життя... Закiнчивши десятирiчку, хлопець уже встиг побувати в бувальцях, не раз встиг обпектися, як вiн каже, бiля житт║вих вогнищ. Вступав у кораблебудiвний, але не витримав конкурсу, кудись вербувався, та недовербувався, опинився потiм на курсах кiномеханiкiв в обласному мiстi, вечорами вичовгував проспект разом з тамтешнiми нудьгарями i кiнець кiнцем повернувся в радгосп пристойним кiномеханiком з левиною рудою шевелюрою i в розцяцькованiй навипуск сорочцi, в якiй вiн красу║ться й зараз. - Хай "неуправля║мий". Хай некерований... Але яке його вiдставницьке дiло до мене? - Ти все на вiдставникiв. Це плем'я теж не однакове... - А я що кажу: серед них багато людей порядних, засукують рукава - i давай ┐м роботу. Орловський не один! Десь я читав про генерала, що пiсля вiдставки пiшов працювати директором радгоспу. Ну, наш теж, видно, сподiвався зайняти Пахомове крiсло, та не вигорiло, довелося за пожежну кишку братись... Але ж я не пожежа, щоб мене гасити! Що за злочин, коли все хочеш сам, без товмачiв обмiзкувати! Для чого живу? Для чого житиму? Це мене цiкавить. Звiсно, в мене ║ вади, я поки що не схожий на позитивних геро┐в з отих кiнокомедiй, що ┐х вожу по кошарах у металевих коробках i остерiгаюся близько пiдпускати до них чабанiв з цигарками, бо мо┐ комедi┐ дуже горять... Я рядовий життя i не бiльше. Потроху працюю, потроху мислю, бо кому ж хочеться бути просто придатком до свого власного шлунка... То первiсна людина мусила з рання й до ночi працювати, щоб чим-небудь набити свiй неандертальський живiт, а для сучасно┐ людини потрiбен iнший режим, праця ┐┐ - це тiльки пiдвалина для мислi... Йдемо до того, що взагалi двi години на день працюватимем, та ще ж, кажуть, буде й перерва на обiд? - Чу║ш, Вiталику? - зверта║ться Сашко до товариша.Ось що декому сниться... В нашому "Перцi" це можна б назвати "Мрiя сучасного лежебоки"... - Колего, я не вважаю, що цей камiнь кинуто в мiй город... Я пiд цю статтю не пiдходжу. Звичайно, я працюю у вiдповiдностi з трудовим законодавством, я не переганяю себе на гречку, як наш, скажiмо, директор Пахом Хрисантович,- йому, до речi, вчора знову давали уколи... Ви йому про майбутн║, про свiтлу мету, а яка вона йому свiтла, коли в нього хронiчна виразка шлунка, коли йому, бiдоласi, в очах темнi║ вiд роботи. Для нього цiле життя - це, братцi, тiльки силос, силос i силос! А я не хочу бути ║гиптянином силосу! Я не для того народжений, щоб стати будiвником силосних пiрамiд! - Ти проти силосу? - з пiдозрою глянув на промовця Сашко. - Навпаки,- заперечив Мамайчук,- я навiть у дитинствi не применшував значення для нас дрiбно посiчено┐ зелено┐ маси... Хто сьогоднi на силосi вилами оруду║ - тому шана, бо i в мене - ось на руках вiд "бублика" трудовi мозолi роговiють... Перед вами людина, яка скромну свою роботу на цiй грiшнiй планетi намага║ться виконувати сумлiнно. Екран мiй свiтить вечорами у темряву найдальших кошар. План кiнопрокату даю, куди посилають - ┐ду. Ось i зараз, друзi мо┐, мушу покинути вас, ┐ду згiдно з одержаним нарядом... - пдеш, та все на одному мiсцi,- зирка║ Вiталiй на стiлець, що на ньому верхи поколиху║ться Гриня. - Я цiную, товаришу Рясний, наявне в тобi почуття гумору,- зверхньо вiдзнача║ Гриня.- Ставитись до всього на свiтi з гуморком - в цьому самозахист i мудрiсть людини нашого часу. Отже, ти, отроче, на порозi мудростi... Всесвiт великий i рiзноманiтний: однi тiла перебувають у станi плазми, другi в станi закам'янiлостi, тобi ж подоба║ться бути в станi життя, так? - Так. - В тво┐й душi саме бродять лiричнi позитивнi заряди... Вгадав? - Вгадав. - I зоряний ефiр ночами слуха║ твою на┐вну пiсню кохання? - Вiдчепись,- сказав Вiталiй сердито, вiдчувши в цьому натяк на його вчорашн║ звертання до Тонi. Мамайчук, реготнувши, продекламував: - "О, змiцнiте мене вином, освiжiть мене яблуками: вiд любовi знемагаю!.." Звiдки це? - З "Пiснi пiсень",- пiдказав Сашко. - "Ви не дивiтесь, що я смуглява,- се сонце мене осмалило... Я смуглява собi та гарна, мов тi намети Кедарськi, мов килими в Соломона..." А це? - I це звiдти,- притамував усмiшку Вiталiй. - Вiрно, юначе! Отже, ти сто┐ш уже на порi молочно┐ стиглостi... Рiдна школа незабаром випха║ тебе в бiлий свiт з атестатом зрiлостi... Пiсля не┐ - куди, якщо не секрет? - Видно буде. - При вступi до iнституту тепер, як вiдомо, вимага║ться трудовий стаж... Але не думаю, що ти, мов останнiй плебей, будеш многотерпеливо той стаж добувати! На щастя, в тебе ║ реальна змога скоротити сво┐ митарства... - Що ти ма║ш на увазi? - нахмурився Вiталiй. - Ти не хмурся... Ти смiйся вiд щастя! Дай менi таку матусю, що й депутатка, що i в областi, як у себе вдома, не бачити б вам цього Мамайчука тут! Сашко глянув на нього з-пiд хвилi розтрiпаного чуба: - Погано ж ти зна║ш його матусю. - Що? - видивився на радиста Мамайчук.- Я за не┐ голосував! Голос за не┐ вiддав i притому - щиро. Заступниця сiрих! Борець за мрiю. Все це так. Але ж вона - ще й мати! А ти,- вiн глянув на Вiталика,улюблений мамин синок. - Я не мамин. - А чий? - Я материн. - Сутi це не мiня║. Ти, згiдно, з законами природи, найдорожча для не┐ iстота, тобi мусить бути ясно, що з цього виплива║... - Не ясно,- скривився в недобрiй усмiшцi Вiталiй.Може, поясниш? - Без не┐ ти, хлопче, нуль у всесвiтi. Розшолопав? Круглий нуль - з власного гiркого досвiду свiдчу. Отже, йди, падай перед нею на чотири костi, проси. Iнакше не бачити тобi не те що кораблебудiвного, а й зачуханого якого-небудь технiкуму... А так буде зовсiм просто: вона ┐де до мiста. Твердо стука║ в дверi до товариша ректора. Товариш ректор - весь увага до товаришки Рясно┐. Слуха║. Вислухову║, i, поки точиться бесiда, у списку навпроти твого iменi з'явля║ться отака маленька-маленька, як макове зерно, цяточка... Нiби муха наслiдила. I все! Твоя доля тi║ю цяточкою вирiшена. Ти прийнятий! З чим я тебе й вiтаю наперед! - Погано ж ти зна║ш, товаришу виборець, i свою депутатку, i ┐┐ сина,- знову каже Сашко. - Ах, я не вгадав? Вiн не визна║ протекцiй? Вiн ненавидить блати?.. Вiн хоче по-чесному, хоче самостiйно розв'язувати формули життя з багатьма невiдомими?.. Чи не так, любий наш Архiмедику? Вiталiй досадливе покушував губу: - Ти ясновидець. - Юний мiй друже! Вхопиш мене за оцю шляхетну бороду, якщо стрiчка подiй розгортатиметься всупереч мо┐м прогнозам,- каже Гриня i погладжу║ рукою свiтло-руде пуховиння, яке вiн ото назива║ бородою. Той пух - то протест Гринi, протест i недовiра, яку вiн виявля║ завiдувачевi робкоопу товаришу Мажарi. Щедрий на обiцянки, Мажара мав необережнiсть публiчно пообiцяти найближчим часом вiдкрити в радгоспi перукарню, i Мамайчук, впiймавши його на словi, заявив, що не голитиметься доти, доки перукарня не буде-таки вiдкрита, i справа зараз оберта║ться так, що весь радгосп стежить за цим нерiвним ┐хнiм по║динком, а завiдувач робкоопу щоразу хова║ться, як побачить хоч здалеку молоду Мамайчукову бороду. Коли Гриня як правий захисник команди вибiга║ на поле стадiону, то й Вiталiй, i Сашко, i весь стадiон кричать йому: - Вiва Куба! Сашковi милицi так i танцюють тодi в повiтрi вiд захвату та ентузiазму, а зараз радист погляда║ на випнуту вперед Мамайчукову бороду трохи навiть iронiчно... В коридорi чути швидкi дiвочi кроки, i у вiдхиленi дверi зазира║ Неля-секретарка: - Гриню! Пахом Хрисантович сердиться, що ти й досi не по┐хав. - Передай: виходжу на орбiту,- i Мамайчук справдi пiдводиться.- Попутно, може, де-небудь i на тузлук наскочу. Недоварене м'ясо - примiтив, а яка ┐жа! Як на людину вплива║! Пiсля тузлука менi завжди боротись хочеться... Ну, честь працi! - кида║ вiн хлопцям i неквапом виходить на вулицю до свого фургона. Цей агiтфургон, бiля якого Мамайчук i швець, i жнець, цiлими днями гаса║ по вiддiлках або кушпелить грейдером аж у райцентр за новою кiнострiчкою чи в якихось iнших справах, бо хоч завдання фургона - передусiм культурно обслуговувати вiддаленi кошари, ферми та вiддiлки, проте господаревi його доводиться виконувати ще й безлiч iнших доручень, бути якраз отим "старшим, куди пошлють". Ось i зараз Гринi дорога стелеться неблизька, треба ┐хати в радгосп "Приморський чабан", з яким вони змагаються, одначе Гриня не був би Гринею, якби вiн, ви┐хавши в степ, не завернув ще й на птахарню, а там, тiльки вилiзши з кабiни фургона i ступивши в бiле куряче царство, вiн уже ошелешу║ дiвчат-пташниць улюбленим сво┐м запитанням: - Для чого ви iсну║те, чи то пак живете? Це така вже в нього звичка сiкатись з цим запитанням до кожного. - Ну, от народились, повиростали, живете, а для чого? Дiвчата знизують плечима, пересмiхаються, а маленька дiвчинка - дочка старшо┐ пташницi - зачудовано дивиться на Мамайчука, на його жовту, мов пух на курчатi, бороду та розцяцьковану сорочку. - Хай уже Саня,- кива║ Мамайчук на повновиду чорняву молодичку, чоловiк яко┐ вiдбува║ службу на Балтiйському флотi.- В не┐ затяжна любов, вона тiльки й жде свята, щоб податись в Ленiнград на побачення до свого законного. А ви? - Тебе б спитати,- весело вiдказу║ Саня,- для чого ти сам небо коптиш? - О, це питання складне, над ним я саме роздумую в цi днi. Роздумував нiч, цiлiсiнький ранок i цьому ж присвячу кiлька найближчих рокiв. - Чи не надто щедро? - А я, дiвчата, не дрiб'язковий. В запасi у мене вiчнiсть. Куди спiшити, чого? Ну, хай я пiсля певних видозмiн стану якою-небудь iншою молекулою, хай уже не буду Григорi║м Мамайчуком, а буду, скажiмо, кавуном або динею... - Або будяком,- пирска║ одна з дiвчат. - Або й будяком, яка рiзниця? Головне, що я буду i нiхто не пiдвладний припинити мене у вiчностi, покласти менi край. Так-то, дiвчата. - Гриню, тобi пора женитись,- каже Одарка, приземкувата, веселоока, з напущеною аж на брови хусткою. - Голому женитись - тiльки пiдперезатись,- вiдповiда║ Гриня.- А ось вам, дiвчата, котрi незамiжнi, раджу це робити ранiше, щоб потiм встигнути ще вийти замiж i вдруге. - Оце порадив! - А то ви ось по десять класiв покiнчали, проте й досi не зна║те, що ранiше з'явилось в природi: курка чи оце яйце? - I Гриня, пiдiбравши бiля коритця загублене куркою свiже яйце, тут же його нахильцi й випива║. Пiсля цього вiн ┐де далi. Загледiвши чабана, що маячить бiля отари на випасах, Гриня не лiну║ться зробити гак, заверта║ й до нього i, не вилазячи з кабiни, теж запиту║: - А ви? - Що я? - Для чого живете? - Для того, щоб баранiв стригти. - Оце нарештi вiдповiдь! - аж зрадiв Гриня. А коли вiн з сво┐м запитанням звернувся бiля кошари до зоотехнiчки Тамари, яка з чабанами саме вiдбирала в загорожi по бирках плiдникiв для вiдправки в Болгарiю, то реакцiя Тамари була для Гринi зовсiм несподiваною. - Вшивайся ти звiдси! - викрикнула вона, i Гриня тiльки пiсля цього помiтив, що обличчя в не┐ було мокре й червоне вiд слiз. А мiг же вiн i так догадатись, що Тамара в цi днi пережива║ душевну драму, бо недавно вона вийшла замiж за при┐жджого технiка по штучному осiменiнню, а вiн виявився п'яницею, та таким, що п'║ без просипу; допився до того, що разом iз спиртом, одержаним для лабораторно┐ роботи, повидудлював i все iнше з пробiрок, за що й попав до радгоспного "Перця". Ось чому Тамара так болiсно сприйняла Мамайчукове запитання. Без тебе, мовляв, гiрко, а тут ще ти в очi лiзеш!.. Зайнятi роботою, i Тамара, й чабани вже мовби забули про Гриню, повiдвертались вiд нього в загорожi, де повно стрижених баранiв, та вiдбирають з-помiж них яких треба, тих, що ┐х буде вiдправлено на Балкани (тритонка сто┐ть вже напоготовi), i Гринi нiчого де лиша║ться, як, передавши бригадировi папiрець з бухгалтерi┐ та усне директорове розпорядження, що стосу║ться цих самих баранцiв, рушати звiдси далi, сво┐м основним маршрутом. пде Гриня, колишеться над кермом пластмасовий зайчик на ниточцi, посмiха║ться заячо до водiя: "А хто ти? А для чого ти? Сам ти що за суб'║кт?" На душi тоскно вiд гризот за свою безтактнiсть перед Тамарою. Йому ста║ боляче за не┐, за отi ┐┐ сльози, що й зараз, мабуть, капають там на спини стрижених, збитих в загорожi баранцiв-мериносiв, мiж якими вона ходить зiгнувшись... Борець проти байдужостi, проти черствостi та бездушностi, як же ти сам не помiтив, що Тамара заплакана, що вiдтодi, як вона зв'язала себе з тим пияком, вигляд у не┐ ста║ дедалi згорьованiший, змучений; схудла, спала з лиця, тiльки очi ростуть. А яка була дiвчиною! Вибирали ┐┐ комсоргом не тiльки для дiла, а ще й за веселiсть, за вроду, останнiй час вона працювала вже секретарем райкому, мимоволi перейшовши в розряд тих дiвчат, яким, на думку Гринi, ┐хнi посади загрожують вiчним дiвуванням, бо ж не так просто, мовляв, секретаревi райкому пiсля зборiв побрести в паркову гущавiнь з рядовим комсомольцем. Одначе Тамара, мовби наперекiр Мамайчуковим пророкуванням, якось швидко й несподiвано найшла собi пару, взяла шлюб iз цим технiком. Пiсля одруження Тамара знов повернулась на роботу в радгосп, щоб бути бiля чоловiка, i дивно, що саме тепер, побачивши ┐┐ вже замiжньою, притихлою i змарнiлою вiд сiмейних турбот та переживань, Гриня вiдкривав собi Тамару в ┐┐ справжностi, в ┐┐ самозречнiй подружнiй вiрностi i не раз тепер себе ловив на тому, що йому хочеться бачити ┐┐. Просто бачити. Почути голос. У змучене сяйво очей зазирнути... Може, через те й сюди завертав? Може, й справдi нiчого iншого не мiг вигадати, як закохатися в замiжню жiнку? I замiсть того, щоб вилити ┐й сво║ почуття, свою нiжнiсть, так по-дурному образив ┐┐ безтактним, безглуздим сво┐м запитанням. Недалеко звiдси починаються землi полiгона, де живуть сво┐м та║мничим життям тi рiзноплемiннi хлопцi-солдати, з якими Гриня Мамайчук час вiд часу зустрiча║ться на полi радгоспного стадiону. Битви мiж ┐хнiми командами точаться неймовiрно┐ запеклостi, рахунок тут виявля║ться у таких цифрах, як 25 на 18 (остання гра), бурею щирого ентузiазму зустрiчають радгоспнi болiльники свою команду, сво┐х одягнутих в трусики шоферiв, трактористiв, учителiв... Пiсля матчу юрмисько малечi супроводить Гриню аж додому, а вiн так у бутсах, у трусах i йде з ними радгоспною вулицею, незважаючи на ремствування бабiв, що, пораючись по дворах, осудливими поглядами проводжають його, безсоромного... Та хоч там, на полiгонi, багато Грининих знайомих по спортивнiй боротьбi, але про┐хати навпростець через ┐хню територiю йому не вда║ться, вартовий ще здалеку маха║ фургоновi прапорцем: коти, мовляв, у обхiд... I фургон, слухняно мiняючи курс, зника║ в безлюднiй степовiй далечi, щоб, намотавши за день десятки кiлометрiв, повернутись на Центральну уже з iншо┐ сторони свiту, повернутися тiльки надвечiр, коли Сашко та Вiталiй уже вийдуть на радгоспну околицю зустрiчати зорю вечорову. Це той час, коли спека спада║, i степ лежить тихий, повитий млою, i силует вiтродвигуна на далекiм вiддiлку маячить якось небуденно, а давнi могили-кургани, розкиданi серед степового роздолля, нiби тануть, переливаються м'яко, мов тиха музика. Ким тi кургани насипанi, якi вiдшумiлi царства вони увiнчують? Хто навiки присипаний там разом зi сво┐ми жаданнями, пристрастями, ненавистю, любов'ю? А захiд пала║. Де, на якiй планетi будуть ще оцi грандiознi фрески неба? Де ще чаруватимуть людину оцi могутнi заходи степовi? Щоразу розбуджують уяву хлопцiв цi палаючi простори заходу, коли сонце, сiдаючи, вже купа║ться в багряних туманах або сухо догоря║ край степу кострищем, а вся височiнь неба гра║ переливами найтонших барв i в усiй природi ║ щось елегiйне, прощальне, очищаюче душу... Стоять вони, дво║ друзiв, на землi, що колись була дном Сарматського моря, а потiм, через мiльйони рокiв, зеленiла тропiчними хащами i водились тут рiзнi теплолюбнi тварини, нащадки яких живуть тепер тiльки десь на далеких вiд них континентах; а тут шугають в небi реактивнi лiтаки з швидкiстю блискавок, i ефiр переповнений голосами та пiснями людськими, а над морською затокою, що далеко врiза║ться в степ, над покинутим крейсером сходить вечiрня зiрка. Для них обох то вже не просто зiрка, то - осяяна сонцем далека планета. Скiльки у них розмов про ту планету, суперечок та догадок: вона то покрита для них суцiльним океаном, то жарка, безводна пустеля, то нема там життя, тiльки бушують вiчно грози страшенно┐ сили, то вже iснують там i живi органiзми, подiбнi до тих, що були ось тут, на землi, в часи палеозойсько┐ ери. Вечорова голуба красуня, що найперше зiходить на ┐хньому обрi┐ i освiтлю║ степ, вона нiби ║дна║ ┐хнi помисли, i вабить невiдомiстю, i пробуджу║ в душi солодку жагу мандрiв, польотiв, вiдкриттiв... - Ось що тiльки не для мене,- вихопилось несподiвано в Сашка, що, зависнувши на милицях, невiдривно дивився на зiрку. Не вiзьмуть, мовляв, мене з мо┐ми милицями в польоти... Це було так несхоже на нього, на веселого житт║люба, який, зда║ться, нiколи не знав смутку, нiколи й не думав про сво║ калiцтво. Його мимовiльне, сповнене болю зiзнання, що так зненацька вихопилось з глибини душi, болем рiзонуло й Вiталiя, його пройняв такий жаль за Сашка, що вiн готовий був власним життям подiлитися з другом в цю мить, щоб тiльки зцiлити Сашка вiд недуги, щоб був вiн в усьому здоровий, як здоровий вiн душею, i небо щоб було йому доступне, як отим реактивникам, що зараз саме ставлять над степом височеннi "свiчки"... Палаюче бескеття хмар на заходi уже переплавлю║ться в якiсь дирижаблi, мов на гiгантських стапелях, постають там уже обриси якихось розбудованих кораблiв, велетенських ракет, а сонце ку║ у сво┐й майстернi все новi й новi кораблi, i вони вже палають по обрiю святково-чистi, блискучi, стартове нацiленi в неземнi простори. - Привiт мрiйникам! - поверта║ хлопцiв на землю знайомий голос. Це той же всюдисущий Гриня Ма-майчук гука║ ┐м з кабiни, пригальмувавши бiля них свiй закiптюжений агiтфургон.- Венеру спогляда║те? Барвами заходу милу║тесь? Не в той бiк дивитесь, пташата! - Куди хочемо, туди й дивимось,- каже Вiталiй. - Ви он куди погляньте. Мамайчук кива║ ┐м у протилежний бiк, на схiд, уже притемнiлий, де на степовому крайнебi низом виринаючи з iмли, де-не-де перламутрове бiлiють хмари-оболоки. - Ота, що за могилою копичиться, нiчого вам не нагаду║? Одна хмара сто┐ть, пiднявшись над iншими сторчма. Висока, бiла, клубчаста, як химерно застиглий в небi, непорушний... атомний гриб! - Хiба не схожа? Притихлi, враженi стоять хлопцi. А Мамайчукiв фургон уже помчав до радгоспу, рознуртував, потяг у вуличку сiрий шлейф куряви. Зупиня║ться фургон бiля чайно┐, на заасфальтованiм п'ятачку бiля клумби, де радгоспний люд збира║ться пiсля роботи посидiти на лавках, погомонiти. Лавок тут кiлька, але на них в таку пору завжди тiсно вiд курцiв, i декотрi просто сiдають по краю клумби, спинами до високих розквiтлих рож, що зараз так i свiтяться в призахiднiм сонцi сво┐ми рожевими пелюсткастими чашками. I клумба ця, i латка асфальту виникли завдяки наполегливостi Лукi┐ Назарiвни i мають з ┐┐ точки зору значення принципове. Нiчого, по-вашому, ця латка асфальту не да║? Нiщо вiн, по-вашому, цей п'ятачковий острiвець в порiвняннi з морем чорноземiв з маслянисто-чорними рiками розгаслих на цiлу зиму та осiнь шляхiв, де в ту пору тiльки й можна пробиватися тягачами? Лукiя Назарiвна iншо┐ думки. Для того й покладено, для того й залито цей клаптик асфальту, щоб i сво┐, i - головне - при┐жджi бачили, що й ми тут, у степах, не вiд темноти сво║┐ на тягачах трясемось, не по незнайству шляхи сво┐ цiлу зиму нiби плантажними плугами оремо, розверта║мо, немов окопи... Зна║мо i ми теж, як треба жити, прагнуть i нашi мотори шляхiв асфальтованих, та тiльки всього одразу не охопиш... Щоранку на цiм п'ятачку можна бачити героя-севастопольця, колишнього бiйця морсько┐ пiхоти Мартина Мамайчука, що мовчки году║ крихтами розледачiлих радгоспних голубiв. Герой-севастополець i зараз тут, поскрипу║ перед гуртом чоловiкiв на металевих сво┐х колiщатках, пiд якими асфальт, нагрiтий денною спекою, грузько вдавлю║ться. - Ага, ось i мiй некерований... будяк! - вигуку║ Мамайчук, загледiвши сина. I по налитому туманом поглядовi його Гриця безпомилково вгаду║, що батя вже вихилив у буфетi сво┐ з