остилася поряд iз ним, а помiчати - не помiча║. А Вiталик цей вартий бiльшо┐ уваги, дарма що ото нiяково щулиться бiля Тонi та хова║ розгублену усмiшечку в долоню, вартий вже хоча б тому, що не раз витягував Тоню за вуха по фiзицi та математицi... Навдивовижу тямковитий хлопець: i вчиться добре, i руки ма║ просто золотi, для домогосподарок свого кутка вiн в технiцi авторитет найвищий. Полагодити примус, керогаз, замiнити розетку? Бiжи гукай Вiталика Рясного. Треба комусь поставити антену над хатою, заглянути в радiоприймач,- знову ж кличуть свого покладистого механiка, i вiн iде на цей промисел безвiдмовно, працюватиме до ночi, поки не зробить що слiд. Подоба║ться йому копатися в усьому та вигадувати рiзнi штуковини. А дома там у нього просто чудеса: цi║┐ весни вiн сконструював у себе якусь особливу телевiзiйну антену, таку, що ловила що йому заманеться; з усього кутка стали бiгати до Вiталика дивитися на те диво, на тi випадковi блукаючi зображення, що то одне, то друге раптом промайне по екрану, невiдомо звiдки i взявшись: той каже, грецьке, той - iталiйське, а той пiвжартома висловлю║ догадку, що це, може, з Марса. Так було, аж поки не дiзнався про це товариш Яцуба, вiдставник. - Ти, мiл║йший, лови, лови, та знай що,- якось насварився вiн на Вiталiя. Хлопцевi б промовчати, а вiн вiдгризнувся: - Ви менi не указ. - А хто ж тобi указ? Ти, чого доброго, станеш весь свiт ловити? - Якщо вдасться - ловитиму. - А дозвiл? Хто дав тобi на це право, мiлейший? - А хто дав вам право чiплятись до мене? - Не тобi питати мене, молокосос. Я по праву старшого з тобою говорю. I настiйливо раджу: поверни антену куди слiд. Вiталiй тримався вперто, але кiнчилося тим, що майор кудись подзвонив, кудись написав i таки домiгся того, що хлопець мусив переробити антену й направити ┐┐ на свiй обласний телецентр. - Оце наспiвались, мiл║йший,- пiдморгу║ до Вiталiя Грицько Штереверя, вкублившись мiж дiвчатами, i всiх розсмiшило це його "мiл║йший", бо знають, в чий город камiнець; одна Лiна, ображена за батька, глянула на Штереверю гостро, серйозно: - Хочеш, щоб я встала? Зупиню машину й зiйду! I смiх ту ж мить припинився, а Тоня, щоб загасити iнцидент, вигукнула буйно: - Гляньте, вiдьма наша нас доганя║! "Вiдьма" в ┐┐ устах - це ота пузата цистерна-молоковоз, що вiд само┐ Центрально┐ кушпелить услiд грузовиковi, далеко блищить з куряви написом "МОЛОКО", хоч зараз вона везе звичайнiсiньку воду. В повiтрi вже багато чайок, що мчать мовби навперегiнки з грузовиком; великi, слiпучо-бiлi, вони летять гiнко, розмашисте, поспiшають невiдхильно у степ на роботу. - Ось вони, нашi трудiвницi,- каже Алла Ратушна, задерши в небо сво║ маленьке, в ластовиннi личко.- Я читала, що в якомусь мiстi сто┐ть пам'ятник чайцi... - Чайкам? Пам'ятник? - недовiрливо витрiща║ться Штереверя.- За що така честь? - За те, що врятували людям поля вiд нашестя сарани. Хiба за це не варто? Дедалi бiльше чайок. Видовище вражаюче, мальовниче : безмежжя хлiбiв, а над ними - безлiч бiлих крил у польотi... Мигтять, вiражують, на льоту хапають, здзьобують кузьку з колоскiв. А грузовик ┐м, мабуть, зда║ться суденцем, так i шугають над ним крилато-бiлi чорноголовi красунi... - Зна║те, як вони звуться? - вихоплю║ться Марiйка Ситник, жвава, кирпатенька.- Середземноморськi! - Невже вони аж звiдти? - Тоня чи не вперше за дорогу оберта║ться до Вiталика. Хлопець вiдповiв глухо: - Вони i в нас на Смаленому гнiздяться. При згадцi про Смалений весь гурт хлопцiв i дiвчат з смiхом зверта║ погляди на Кузьму, свого атлетичного складу однокласника: - Ось кому Смалений впомку! - Ось хто до нових вiникiв його пам'ятатиме!.. Острiв Смалений, найближчий iз цiлого архiпелагу островiв, що належить державному заповiднику, вони вiдвiдали ще пуцьверiнками-п'ятикласниками пiд час однi║┐ з екскурсiй, що ┐х любить органiзовувати незмiнний ┐хнiй бiолог Василь Карпович, який i зараз ┐де з ними, тiльки сидить не в кузовi, а поруч з водi║м, у кабiнi. А тодi вiн пiшки, походом повiв ┐х на Смалений, який зветься так тому, що колись там баклани жили, влаштовували сво┐ пташинi ярмарки, i коли сiдали, то стiльки ┐х було, що острiв ставав вiд них справдi як смалений. Пiд час ┐хньо┐ екскурсi┐ бакланiв на Смаленому вже не було, зате чайок та крячкiв не злiчити, вони там гнiздилися величезними колонiями. Коли баркас з юними екскурсантами причалив до острова i вони висипали в його заростi, то цiла хмара - бiла! криклива! - знялась над головою, сонця не стало видно за птаством, що не переставало лiтати й кричати весь час, доки дiтвора перебувала на островi. Крiм чайок, були там качки-крохалi, i качка сiра, i велика, така славна пеганка, i морськi голуби... Iдеш, а на землi нiде ногою ступити: гнiзда, яйця, голенькi пташата плутаються в травi, однi вже вбираються в пух, а тi лише вилуплюються, пробиваються дзьобиками з шкаралупки до цього свiту, щоб знятись i полетiти над ним, подивитись, який вiн ║. Екскурсiя ┐хня тодi розбрелася по острову, а там лобода татарська вища тебе. Вiталiй, найменший в класi, почував себе в нiй, як у лiсi, продирався крiзь щавель кiнський, крiзь бур'яни всякi - в небi сердита, криклива хмара птахiв, а пiд ногами шурх! та шурх! - гадюки. Оцей Кузьма, що зараз сидить та регоче, як дорослий дядько, тодi був ненароком наступив на гадюку, i вона вжалила його в ногу - ох, як вiн галасував! Василь Карпович, прилiгши, сам висмоктував з нього отруту, а за вчителем i Тоня припала - висмоктувала та спльовувала вбiк, i всiх вразило, що вона не бо┐ться, i в школi про це потiм в стiнгазетi писали, а вона тiльки знизувала плечем: - Пхи! Що тут такого? В мене батько чабан, вiн мене навчив. I хоч Кузьма пiсля того таки перехворiв, температуру йому нагнало, i нога була як колода, але, бач, вижив, i тепер видно, що той укус на здоров'я пiшов йому: вигнався, плечима ширший за вчителя. - "Красную Москву", Кузьмо, хоч би Тонi подарував,жарту║ Марiйка Ситник.- За невiдкладну допомогу в будяках... - Вiд нього дiждешся,- нахмурю║ться вдавано Тоня, хоч очi налитi смiхом.- Бо┐ться навiть у кiно повести. - Ай поведу! - Та ще чи пiду. Спершу вуса заведи! А то й пуху нема! - Iч, оса! Недаром кажуть, що в кожнiй жiнцi три краплi гадючо┐ кровi ║... - А скiльки в тобi зосталось? Ох, як ти тодi репетував. Аж нiздрi зеленiли! Аж пуп вилазив! На поворотi ┐х силою iнерцi┐ звалю║ в купу, падають одне на одного, вищать, лящать, а Вiталi║вi хочеться, щоб ще бiльше було таких вiражiв, щоб дорога ┐хня не кiнчалася, щоб Тоня частiше отак падала на нього гарячим тугим сво┐м тiлом. Та ось машина зупиня║ться серед хлiбiв, i всi учасники експедицi┐ висипають з кузова, летять на землю порiзанi гумовi скати, i Василь Карпович, сивовусий, бадьорий, гука║ весело: - Ану, розбирайте ┐х, оцi вашi колеса фортуни! I Вiталик хапа║ саме те, на якому вони сидiли разом з Тонею, хапа║ i хомуток надiва║ на шию через плече. Колесо при║мно пахне гарячою гумою та пилом тих невiдомих дорiг, по яких воно прокотилось, а пшеницi, що стоять вiд обрiю до обрiю, теж пахнуть, аж п'янять, i створюють якийсь урочистий настрiй. Колосся зблизька величезне, воно саме налива║ться, а по колосках блищать всюди темно-коричневi гудзики занiмiлих кузьок, що ┐х чайки, в'ючись, схоплюють просто з колоса. Василь Карпович розпоряджа║ться, що робити, кому куди йти, а Вiталiя й Тоню, може, тому, що вони стояли поруч в цю мить, вiн посила║ разом: - Несiть i несiть он туди межiвником, там поставите... Тоня, пiдхопивши бiдон iз водою, подалася попереду, а Вiталiй iз сво┐м скатом за нею, вiн так i несе його, перекинувши через плече, мов рятiвне коло, але й коло це не ряту║ хлопця вiд того хвилювання, що збурило його, як тiльки вони вiддалилися вiд шляху i залишились удвох. Доки сидiв з Тонею в кузовi, почував себе так, нiби на однiй партi з нею сидить, а зараз i слова не знаходить, власна нiяковiсть скову║ його, i гаряча кров раз у раз бурха║ в обличчя. Тонi ж як нiде нiчого, подалася й подалася попереду, все далi мiж хлiба, тiльки шумлять в цупких пирiях ворсистi ┐┐ шаровари, а зверху на них розвiва║ться легеньке ситцеве платтячко. Тоня крутить головою - роззира║ться, русяве волосся блищить на сонцi, воно зiбране в жмуток, пiднялося кiнським хвостом, що, непокiрно вигнувшись на потилицi, робить Тоню зараз чимось схожою на римського во┐на. Було ┐й уже за той модний передчасний хвiст, критикували на шкiльних комсомольських зборах, але до не┐ якось i критика не липне, вона й пiсля того весела, безжурна, зда║ться, тiльки й жде атестата зрiлостi, щоб уже нi вiд кого не залежати i вiльно крутити собi зачiски, якi захоче. А межiвниковi ┐хньому й краю нема, кудись вiн побiг аж за виднокрай, i тiльки колосся хилиться звiдти i звiдси, та польова вика синi║, березка плута║ться пiд ногами, та червоне, росяно пала║ горошок... Нарештi вона зупиня║ться. Ставить бiдон i озира║ться навкруги. Висока могила-курган здiйма║ться неподалiк серед розриву хлiбiв, оборана, неторкана, в сивих полинах. Нiде нiкого, тiльки грузовик та цистерна визирають над пшеницями хтозна й де та вiддаленi голоси долинають - десь наче аж за обрi║м перегукуються хлопцi. Небо чисте, тiльки на виднокрузi ледь помiтно проступають перламутрово-бiлi хмарки-оболоки. Недовге ┐хн║ життя: як непомiтно з'явились, так непомiтно й зникнуть, розтануть до полудня. А зараз ще бiлiють, мов вiтрила далеких фрегатiв, обступають по видноколу цих двох, що на межiвнику, чарують зiр сво┐м вiтрильним повногруддям. - Ну, клади ж,- першою схаменулася Тоня.- Скидай того хомута. Це вона про його колесо, з яким вiн так i стовбичить перед нею, нiби забув, для чого його сюди волiк. Вiталiй сто┐ть похнюплений. Йому ста║ жарко, якось аж млосно пiд ┐┐ поглядом, наче це перед ним не Тоня, а якась незнайома дiвчина, що розгляда║ його майже критично. Мовби ┐┐ очима вiн глянув цi║┐ митi на себе i побачив постать свою незавидну i як вуха горять, а це дурацьке колесо, вiн почува║, робить його ще меншим, йому зда║ться, що Тоня блиска║ з-пiд чорних брiв на нього аж наче з погордою, ┐┐, зiркооку, мовби диву║, що це за хлоп'я перед нею залiзло у колесо i сто┐ть нi в сих нi в тих. Там, де мусив би стояти красень, полiгонний лейтенант який-небудь, нахнюплено сто┐ть вiн, майже пацан, з вiхтиком солом'яно┐ чуприни на головi, з очима буденно-сiрими, дрiбненькими, з обличчям худим та в плямах веснянкуватих, нiби в солонцях... - Отут кладiмо! - виводячи хлопця з зацiпенiлостi, вказу║ Тоня мiсце на межiвнику. Вiталiй, однак, помiча║, що й Тоня зараз якась не така, якась сторожка, строгiша, не посмiха║ться до Вiталiя так безтурботно, як, бувало, в школi, пiд час перерви. - Та жвавiш повертайсь! Не снiдав, чи що? Вiталiй, почуваючи себе недорiкуватим i безсловесним, мовчки скида║ з себе свою завулканiзовану гуму, слухняно кладе колесо в пирiй, де вказала Тоня, потiм, нахилившись, ще навiщось поправля║ його, нiби це ма║ якесь значення для чайок. Тоня дiловито налива║ з бiдона води, зоставля║ трохи, щоб i собi напитись, i одразу ж припада║ до бiдона й п'║ нахильцi, i, поки вона п'║, Вiталiй невiдривне дивиться на не┐, на ┐┐ витягнуту до бiдона тонку смагляву шию. П'ючи, Тоня аж залилася, аж за груди потекло, i вона, втративши свою ту сторожкiсть, щиро, дзвiнко засмiялась вiд холодного водяного лоскоту. - Хочеш? - глянула вона й на Вiталiя, коли напилась. I, передаючи йому бiдон, ненароком чи навмисне торкнулась рукою його руки. Ледь-ледь торкнулася, а хлопець вiд того доторку весь спаленiв i враз пройнявся якоюсь досi не знаною нiжнiстю до всього. Пити йому, власне, не хотiлося, але вiн теж став дудлити цю теплу вже воду, набрану сьогоднi на Центральнiй з артезiана, а як напився, решту води вилив у гумове кружало, у це розпластане серед пирiю ┐хн║ колесо фортуни. Тепер води в ньому було майже повно, вiднинi в спеку з нього питимуть чайки. Обо║ стояли над колесом притихлi, ждали, поки вода заспоко┐лась, i поволi стало проступати з не┐ глибоке-глибоке небо i ┐хнi напiвзатемненi, напiвосвiтленi сонцем нахиленi над колесом обличчя. Чайка пролетiла в небi, i ┐┐ теж було видно у водi. - Тiльки чи найдуть вони цей наш водопiй, Вiталику, га? Вiн прогув якимось нiби не сво┐м, згубленим голосом: - Найдуть... Пiсля цього вони ще деякий час дивилися на це розстелене у них пiд ногами небо, i вже й самi не впiзнавали себе в ньому, були вони i вже нiби й не вони. - Крейсер! - Крейсер зайшов у затоку! Це хтось гука║ з Кургана, там уже, на самiй вершинi, зiбрався гурт хлопцiв i дiвчат; вони дивляться кудись у бiк моря, а до них iншi збiгаються звiдусiль, навiть Василь Карпович у сво┐м бiлiм картузi подерся по крутосхилу кургану до гурту. - Гайда! - гукнула Тоня й першою шугнула в хлiба. Незабаром обо║ вони уже були там, серед однокласникiв. Коли збiгти на цю могилу, на саму вершину цього покритого сивими травами глобуса, то звiдси видно далеко, видно, як степ маревiе на пiвдень, а край нього на обрi┐ ракетним слiпучим металом блищить смужка моря, морський лиман. Завжди блищать води лиману пустинне, лише коли-не-коли, найчастiше лiтнiми ранками, бува║, там з'явиться бiле крило рибальського парусника, який потiм довго-довго, цiлу вiчнiсть, проплива║ по лiнi┐ небосхилу... А тепер, замiсть крила парусника, Тоня й Вiталiй бачать вдалинi, просто посеред затоки, темну непорушну гору якусь. Крейсер? Звiдки вiн взяйся? Навiть не схожий був на корабель, дикою темною скелею стояв серед слiпучостi, нездвижно вкарбований в просторiнь моря i неба. Нi Вiталiй, нi Тоня не пригадують, щоб у цi води заходили судна такого типу, зда║ться, не було цього й ранiш. А вiн - ось зайшов. I став. Як загадка. Як сфiнкс ┐хнього далекого миготливого моря. Прийшов нiби для того, щоб розбентежити ┐хню молоду уяву, привернути до себе спантеличенi погляди i цих пiдлiткiв-старшокласникiв, що защурухли на могилi, i аж ген - тих трактористiв, що край дороги теж позупинялися в подивi, i чабанiв усього радгоспного узбережжя. - Завiтав гiсть,- каже Василь Карпович.- Давно такого не було. В тридцятi роки один заходив такий, i пiсля того не було... I що найдивнiше - цей зайшов, видно, надовго. Став на якiр, завмер. Це було просто сенсацiйно, щоб вiйськове судно таких розмiрiв зайшло в тихi неглибокi води ┐хньо┐ затоки i кинуло якiр на виднотi в усього степу. Розглядаючи судно, Вiталiй i Тоня перезиркувалися мiж собою, обмiнювались усмiшками, в яких зараз було щось схоже на та║мницю, зближуючу, нiкому, крiм них, не доступну. Навiть i ця загадкова поява крейсера була для них нiби не зовсiм випадковою, той крейсер був теж нiби причетний якимось чином до цього ┐хнього душевного зближення, що так несподiвано виникло на межiвнику i по-новому освiтило ┐х одне одному. Почуття близькостi не минало, спiвучий настрiй душi мовби увiнчувався тепер ще й цим прибуттям морського гостя, його величавим вiзитом, i ┐х би не здивувало, якби вiн зараз всiма сво┐ми гарматами просалютував з тих розливiв сонця ┐хньому настро║вi, та║мному квiтуванню цього нового для них обох почуття. А друзiв ┐хнiх цiкавило iнше. - Чи довго вiн тут стоятиме, Василю Карповичу? - I що вiн робитиме, Василю Карповичу? - А який на ньому екiпаж? - Крейсер то чи есмiнець? Василь Карпович знизував плечима. Про судно, про намiри того судна вiн знав не бiльше, нiж його учнi. Стояли всi гуртиком, до рiзi в очах, вглядалися в те морське дивовисько, марно намагаючись розпiзнати що-небудь з того, що було приховано вiд них вiдстанню. - Може, там i сигналiст сто┐ть,- пускався в здогади Кузьма,- та сигнали на берег переда║ азбукою Морзе? Але хiба ж його звiдси розгледиш? При згадцi про азбуку Морзе вуха одного з хлопцiв почервонiли. I вiд однi║┐ дiвчини це не приховалось: вона прикусила губу, щоб не розсмiятись... - Ну, друзi, час додому, час! - нагадав Василь Карпович i, ковзаючись по травi, по срiблястiй нехворощi, першим став спускатись з Кургана. - Тiльки тут пiд ноги дивiться,- попереджав вiн сво┐х вихованцiв.- Бо тут усе може бути - акт про безпеку наших полiв ще й досi не пiдписано. Мiнери були, рiзнi комiсi┐, а заактувати поки що нiхто не зважився. Тривожна засторога вчителя мимоволi торкнулася душi кожного, всi одразу помiтили, що могила пiдозрiло порита якимись ровами, рови вже позаростали травою - то, видно, були солдатськi окопи та транше┐, бо тут, на цьому курганi, пiд час вiйни нiбито стояла зенiтна батарея... Земля в таких мiсцях i справдi могла та┐ти в собi мiни чи й бомби, начиненi смертоносною вибухiвкою. Полином поросла могила, вiвсюгом та сивою нехворощю, вiтерець обдува║ траву, i вона блищить, тече, як вода... I хоч, крiм Василя Карповича, нiхто з них вiйни не зазнав, вiдома вона ┐м тiльки з переказiв та кiнофiльмiв, але тут раптом почали спадати на думку рiзнi нещаснi випадки з радгоспними дiтьми, що ┐х багато калiчилося пiсля вiйни у полях... Згадалось, що один учитель ┐хньо┐ школи, молодий фронтовик, в першi роки пiсля вiйни загинув отак у степу, рятуючи школярiв, вiдкидаючи мiну вiд них. Сходячи з могили, ступали обережно, пiсля вчителевого попередження кожен почував себе так, мовби вiн справдi ступа║ по iржавих невибухлих мiнах, i, тiльки опинившись внизу, враз загомонiли, з веселим лементом подалися до шляху. Повертаючись додому, Тоня й Вiталiй сидiли в кузовi нарiзно, в протилежних кутках, нiби трохи соромились одне одного, хоч нiчого ж мiж ними наче й не сталось. Товариство не докучало ┐м, бо знову в кузовi стояв регiт, бурхали веселощi, i коли на вiражах ┐х звалювало в купу, то з тi║┐ купи чулися завзятi хлоп'ячi вигуки : - Тощо! Тощо! Досить-таки безглуздi вигуки, як на слух когось стороннього, а для них це улюблене ┐хньою вчителькою "тощо" було мов пароль, мов заклик до веселощiв, бо разом iз тим словечком вони мовби чують i виразно-розмiрений голос сво║┐ Марi┐ Олексi┐вни, що дикту║ ┐м контрольну, чують з ┐┐ суворих уст i свiй жартiвливий, самими ж колективно вигаданий текст диктанту: "Вiн ┐┐ о-бi-ймав, при-гор-тав, брав за та-лi-ю тощо"... - Тощо! Тощо! - скандують вони вже разом, i в кузовi знову вибуха║ регiт. Iншим разом Вiталiй теж тiльки смiявся б, а зараз при грубуватих цих пустощах йому було нiби аж трохи нiяково, може, тому, що хлопець ще був повен все тi║┐ ж особливо┐ нiжностi, що заполонила його на межiвнику. Тоня, оця вертуха, оця смаглявка, це вона була причинницею всього, вона виповнила його новим, нi з чим не зрiвнянним почуттям. Дивно було, що разом провчилися стiльки рокiв i Тоня була для нього ну як усi, тiльки й того, що ┐┐ доводилося частiше виручати, бо вчилася вона так собi i завжди клянчила, щоб ┐й пiдказували; крiм усього iншого, ┐й ще й просто подобалось одержувати потай записки пiд час контрольних чи бути в центрi уваги всього класу, що силку║ться вирятувати ┐┐. Викликана до дошки, Тоня розважала всiх сво║ю боротьбою з труднощами геро┐чним викручуванням, бо хоч ┐й всi дружно й пiдказували на мигах, але вона й мигiв тих не могла второпати i тiльки витрiщалась за спиною вчителя, на льоту хапаючи догадки невпопад, аж поки й саму ┐┐ розбирав смiх. Однолiтка з дiвчатами класу, вона, проте, ранiше за них розквiтла, красовито вирiвнялась дiвочим станом, налилася тугенькими груденятами, i хлопцi з класу казали, що вона вже й пiдгулю║, що й вояки, при┐жджаючи з полiгона, вже нiбито накидають на не┐ оком. Заморочений сво┐ми антенами, сусiдськими примусами та технiчними журналами, Вiталiй досi мало такi речi й помiчав, а ось тепер враз помiтив. Тоня стала для нього понад усе. Як тепер мiж ними складеться? Чи захоче Тоня iз ним дружити? Чи тiльки так поманить, полегковажить та й майне далi? Адже ┐й одне задоволення - крутити голови хлопцям, про не┐ навiть самi дiвчата кажуть: "Оце ще наш вихор! Не зна║, на кому й спинитись..." Машина наближа║ться до Центрально┐. Дощувальнi пристро┐, що працюють в городнiй бригадi, женуть в небо височеннi водогра┐, водяним прохолодним пилом так i вiйнуло звiдти на всiх. Дiвчата заухкали. Та одразу ж пiсля цього слiпучого дощу довелось висипати з кузова: при┐хали. Тоня зiскочила з машини коло подвiр'я старшо┐ сестри, в яко┐ вона квартиру║ пiд час занять, а Вiталик схопився бiля радiовузла, не мiг же вiн минути його й не зайти до свого найщирiшого друга Сашка Литвиненка. В конторi порожньо, саме обiдня перерва, дверi в радiорубку вiдчиненi навстiж, але Сашка нема, тiльки навушники його лежать на столi та iнструментiв кинутих купа, знак того, що й господар десь поблизу. Голос Сашка, чистий, контральтовий, чути десь аж iз кiмнати бухгалтерi┐, видно, вiн там жарту║ з дiвчатами, а тут тiльки ластiв'ята цiвкають у гнiздi, прилiпленому в кутку, пiд самою стелею. Це ж додуматись треба прилiпити його отам до жмутка проводiв, серед мальовничого виноградного листя обо┐в... Не боячись нi апаратури, нi людини, ластiвки так i змигують бiлогрудо через вiкно, влiтають та вилiтають - джик! джик! Всiвшись на Сашковому мiсцi, Вiталик в задумi вивча║ будову гнiзда, ластiвки завжди дивують його сво┐м iнженерним умiнням,- то ж треба зумiти так зробити, щоб гнiздо не вiдлiпилось вiд жмуття проводiв, не впало. Над засохлим мулом (що його нiбито ластiвки сво║ю слиною цементують) ще й кiнську волосiнь, як антену, наплутано,тi║┐ волосiнню ластiвка малят сво┐х прив'язу║, щоб не повипадали з гнiзда. Така розумна мати! Вiд ластiв'ячого гнiзда Вiталi┐в погляд перехоплю║ться - в який уже раз! - на грамоти та дипломи, порозвiшуванi на стiнах. Цi дипломи в рiзний час присуджено Сашковi за перемоги на змаганнях радiолюбителiв-короткохвильовикiв. Одержати ┐х було трiумфом не лише для господаря, а й для Вiталiя теж, бо вiдтодi як Сашко Литвиненко, закiнчивши школу, став працювати ось тут радистом на радгоспному радiовузлi, ця радiорубка стала для Вiталiя його другою домiвкою, i все зв'язане з нею вiн бере до серця, як сво║. Скiльки вечорiв вони тут протовклися удвох iз Сашком, лагодячи приймачi та студiюючи статтi в технiчних журналах, скiльки разiв, посхилявшись лобами, до пiзньо┐ ночi розбирали за цим столом рiзнi схеми та вишукували рiшення завдань, що ┐х одержу║ Сашко як заочник... Серед дипломiв увагу привертають кiлька незвичайних, одержаних Сашком iз кра┐н народно┐ демократi┐: земна куля, оповита стрiчкою з написом "AVIO", грамота у виглядi напiвскрученого папiрусу з червоною сургучевою печаткою - ця надiйшла з Варшави, Сашко й туди досяг... Одне лихо - на милицях стриба║ Сашко. Мiною його покалiчило ще хлопчаком (тодi, коли той фронтовик-учитель загинув), ногу порвало, зостався на все життя скалiченим. Але ж характер! Iнший в такому станi зiскнiв би, став би нудьгарем, песимiстом чорним, а Сашко нiскiльки не пiддався. З усiх сво┐х друзiв Вiталiй не зна║ людини бiльш житт║радiсно┐, людини тако┐ чисто┐ i свiтло┐ душi. До милиць сво┐х Сашко ставиться насмiшкувато, з якимось веселим презирством. Ось i зараз, влетiвши в радiорубку, вiн з порога шпурля║ обидвi милицi аж у куток, наче хоче закинути ┐х на край свiту. Вхопившись однi║┐ рукою за спинку стiльця, вiн другою радiсно б'║ Вiталика по плечу: - Здоров! - Здоров. - Майора - зборов? - А хай йому... не доборов. I при цьому - для випробу сили - мiцний потиск рук. Вiд Сашкового потиску у Вiталiя аж пальцi злипаються, бо, лiтаючи на сво┐х милицях, Сашко так натренував м'язи рук, що вони в нього як у спортсмена. Вiталик, правда, теж не якийсь там бiлоручка, i у вiдповiдь вiн теж щосили здавлю║ Сашкову п'ятiрню, радиста аж подив бере: - О, ти сьогоднi моцний! Всiдаючись, Сашко за звичкою стрiпу║ пасмом м'якого хвилястого чуба - якось вiн вмi║ отак артистично стрiпувати цим чубом, вiдкида║ всю хвилю назад легким хвацьким помахом голови. Обличчя тонковиде, очi, синi, веселi, гарячi, так i зблискують. За час ┐хнього товаришування Вiталiй наче вперше сьогоднi помiча║ в друговi оцю його вроду, вперше майнула думка, що хлопець тако┐ синьоокостi мусить подобатися дiвчатам. - Чув новину? - Ти про крейсер? - Сашко одяга║ навушники.- Ще б не чути. Всiх тут сколотила його поява... Я пробував навiть зв'язатися з ним - не вiдповiда║. В навушниках Сашко ста║ одразу серйозним, офiцiйним, зосередженим, вже вiн тепер увесь там, в ефiрi. - Нi, нема,- каже вiн через деякий час, i Вiталiй догаду║ться, що це вiн знову пробував ловити радiорубку крейсера. Пiсля цього Сашко одразу ж кида║ться стрiмголов у свою стихiю, виклада║ друговi все, що вiн дума║ про iдею космiчного ретранслятора,- чиюсь статтю про це вiн щойно вичитав у журналi. Запальнiсть Сашкова росте й росте, вiн уже, замiсть Вiталiя, наче бачить перед собою автора статтi, гаряче полемiзу║, ловить його на чомусь, висмiю║, а Вiталiй тим часом дума║: "Нащо ти менi все це говориш? Нащо менi твiй ретранслятор, i та стаття, i вся ця музика, коли ║ на свiтi Тоня i ми сьогоднi з нею стояли в степу серед колоскiв над гумовим колесом i бачили себе в ньому, бачили разом себе в глибокому-глибокому небi..." - Ти не слуха║ш мене? - здивувався Сашко.- Тобi це не цiкаво? Ну, марш звiдси! Не можу терпiти людей, що з iдiотською усмiшкою пасуть ластiв'ят, в той час коли йдеться про такi речi. - Невже я посмiхався? - диву║ться Вiталик.Вибач. I посмiха║ться знов. Пiсля того як домовлено iти разом увечерi в кiно, пiсля того як добутий Сашком iз шухляди свiжий номер журналу "Радiо" уже в руках у Вiталiя i помахом олiвця обкреслено статтю, яку "неодмiнно, неодмiнно треба прочитати",- пiсля цього: - Бувайте здоровi, громадянине! - Я вам не громадянин! - А хто? - Я - начзаготскот! I пiд цим "начзаготскот" знову ж таки треба розумiти не справжнього заготована, а вiдставника Яцубу, що в баталi┐ з Вiталикобою антеною вийшов поки що переможцем. Кроку║ додому Вiталик. Iде, й щаслива усмiшка блука║ на хлоп'ячих устах. В лiричнiй сво┐й задумi хлопець торка║ рукою пухнате вiття туйки, гладить нiздрюватий гарячий камiнь загорож, поки рука черкнула i кам'яну скiфську бабу, що сто┐ть бiля двору старо┐ Дорошенчихи, припасована замiсть стовпчика для хвiртки. Наткнувшись на не┐, Вiталiй аж сахнувся, дивився на камiнну бабу так, наче не бачив ┐┐ тисячу разiв ранiш... Сивий, з'┐дений часом камiнь, груба робота, слiди стерто┐ вiковими вiтрами посмiшки. Столiттями десь на курганi в степу стояла - iдолом скiфським чи половецьким, а тепер ледь збереглись слiди якогось мережива на кам'яному вбраннi, звичайним стовпчиком сто┐ть, для хвiртки припасована... Хтось придумав, закопав бiля двору, i тепер навiть вночi якщо п'яний, йдучи з чайно┐, наткнеться на цей прикметний стовпчик, то одразу визначить сво┐ координати. - Вiталику! В глибинi двору, на схiдцях веранди, сидить i сама чабаниха Дорошенчиха, вона теж нiби з каменю тесана. Цiлi години сидить так - плечима до степу, очима до моря,- вигляда║ сина, що десь у далекому плаваннi. Мовчить скiфська, загадково усмiхнена, у сво┐й кам'янiй мережанiй одежi, мовчить цiлими днями й ця, в суворому смутковi, в старечiй непорушностi вiчного свого виглядання. А як вiн не прибуде, то, зда║ться, вона й окаменi║ i буде тодi в парi з скiфською нiмувати бiля цих ворiт, сина й тодi ждучи. Охайна, прибрана, в бiлiй чистiй хустинцi, сидить, жде. - А пiдiйди лишень, сину, сюди... А коли хлопець пiдходить до не┐, стара запиту║, чи бачив вiн те судно, що в лиманi сто┐ть, та що чув про нього, i, дiзнавшись, що хлопець на власнi очi бачив його, стала з незвичайною жвавiстю допитувати - яке ж собою те судно? Чи бiле воно? Та чи з високими щоглами, чи таке тобто, як те океанське, фотографiя якого висить у не┐ в хатi i яке водить ┐┐ син... Для не┐ не було б, зда║ться, несподiванкою, якби це саме вiн, син ┐┐ - капiтан Дорошенко,- прибув iз далеких плавань додому, прибув би аж сюди та кинув якiр на виднотi у рiдного степу, поблизу материно┐ домiвки. Хлопець, однак, змушений розчарувати стару. Не бiле воно. I не з високими щоглами. Сива залiзна гора маревi║ серед моря. Бойове судно, на якому в бiнокль, певне, можна було б помiтити i жерла гармат. Увечерi Сашко i Вiталiй поспiшають у кiно. Сашко навiть не пiдозрiва║, як друг його ждав цього вечора, бо не мав же сумнiву Вiталiй, що Тоня неодмiнно прибiжить до клубу, адже вона бiга║ на всi фiльми пiдряд - гарний вiн чи поганий. По дорозi до них пристають ще кiлька хлопцiв, i вони йдуть до клубу цiлою ватагою. Сашко розмашисте скака║ мiж ними на сво┐х милицях, весело критику║ назву фiльму: - Ще подивимось одну любов. "Любов у вереснi", "Любов у березнi" - це вже було... Вже я бачив не менше як тисячу i одну любов! Всi смiються, i сам вiн теж. Глянеш збоку, йому нiби аж розвага скакати на отих милицях, так звично-розгонисто кида║ вiн себе вперед, метляючи сво┐м буйним чубом. Були вони вже бiля клубу, коли Вiталик враз, на подив хлопцiв, круто змiнив курс, рвонув убiк. - Ти куди? - Iдiть без мене. - Громадянине! - Iдiть! I, спаленiвши, кинувся вiд них у парк, в гущавiнь, хлопцi не встигли й спитати, який його гедзь укусив. А гедзь той був тут, поблизу... Хлопцi, зда║ться, не помiтили, а Вiталiй вмить уздрiв серед натовпу саме ту особу, яку уздрiти хотiв. Аж опекло Вiталика, аж памороки йому забило вiд того, що вiн побачив. Тонька стояла бiля клубу, стояла в колi сержантiв з полiгона i хихи та реготи з ними справляла. I гадки не мала про якогось там Вiталика, вихизовувалась безтурботно перед сержантами, а вони перед нею козирились нафабренi, як до параду. Бравi такi, що куди там Вiталi║вi з ними тягатись, вiн одразу вiдчув сво║ жалюгiддя, готовий був крiзь землю провалитись, побачивши, що вiн зайвий... В парку безлюдне, весь парк ще нагрiтий пiсля спековитого дня. Млостиво, гаряче-духмяно диха║ тамариск, туя дурманить сво┐м запахом, аж голова чуманi║. Тунелями потяглися ту║ва алея, ялiвцева алея, що зосталися ще вiд давнього планування... Високий пiрамiдальний дуб, а внизу навколо нього - поясом знову туя, покручена, м'язиста, в ┐┐ тропiчно-густих кущах дiтвора любить бавитись вечорами, i Вiталик ще недавно тут гасав,- грали у ховачка або залiзуть, було, в кущi й ревуть тарзанами (намагаючись перекричати гучномовець, що день i нiч реве бiля чайно┐), а за ними ганявся директор - вiн дуже пильну║ цей парк... Ось сафора, диковинне пiвденне дерево, що квiту║ у липнi бiлим та запахущим квiтом. Зовнi сафора трохи схожа на акацiю, тiльки молодою гiлки ┐й навмисне покрутять та пов'яжуть, i вона росте тодi, як плакуча... А плоди сафори - ягiдки соковитi, ними можна чистити взуття, блищить пiсля них, мов наведене лаком,- ось чого ще, певне, тiльки не знають тi форсистi сержанти з полiгона, що забирають у робкоопу весь гуталiн... Як зацькований, блукав Вiталiй по закутках парку, мiсця собi не знаходив. Котрий же з тих сержантiв - його суперник? Котрому з них вона злодiйкувато-щасливо тискатиме руку в темрявi кiнозалу? Той - не той, i той нiби не той... Мабуть, отой циганкуватий, що газиком до робкоопу щотижня пiдскаку║ якраз за гуталiном - весь гуталiн перебрав... Навiть бiля клубу вiн сто┐ть-сто┐ть, а тодi шасть за кущ, витягне сукнину з задньо┐ кишенi i вже наярю║ сво┐ хромовi, а тодi, озирнувшись, ще й присадить халявку, Щоб гармошкою була... Але ж Тонька, зрадниця, вiтровiйка, як вона могла так легко змiнити паруси? Якби знав, сьогоднi б кроку за нею не ступив по отому межiвнику... А то сама присiла на колесi бiля нього, бiсики очима пускала, а вiн уже й розтанув... Вдома Вiталика нiхто не зустрiв. Матерi ще не було з роботи. Позаглядав у каструлi, перехопив сього-того i присiв до приймача, поринув у звуковий хаос ефiру. Музика, позивнi? лемент мов, джази, меси, церковнi вiдправи... Живе планета сво┐м життям, веселиться, молиться, i нема ┐й нiякого дiла до того, що дi║ться у якогось там Вiталiя на душi. Що людству до Вiталикових переживань, що йому до цi║┐ маленько┐ мiкроскопiчно┐ драми, що розiгру║ться десь у вiвчарському степовому радгоспi? Тоня зараз у клубi, сидить у темрявi мiж сво┐ми сержантами. Вiталiй до болю виразно уявля║ Тоню, як пашить ┐┐ обличчя, як збуджено блищать у пiтьмi ┐┐ очi, як диха║ вона розбентежено... Якось ще в сьомому класi були вони разом на дитячому сеансi в кiно, i тодi Вiталi║вi випало сидiти поруч iз Тонею; коли загасили свiтло, вона сидiла незвично притихла й, зда║ться, не дихала, а тодi вже, коли фiльм iшов, нахилилась до Вiталика i в темрявi раптом хап його за руку. Жаром його так i обсипало! I фiльму вже не бачив, i не чув нiчого... I пiсля того нiколи бiльше не сiдали поряд у кiно i нi разу не згадували того схожого на сновидiння випадку, хоч десь нiби в пiдсвiдомостi ця ┐хня тайна мiж ними жила, залишалась. Нiби забули про не┐, вiдiйшли вiд того дитячого, але все ж тайна iснувала, i, може, якраз вiдтодi щось i жеврiло в душi, щоб аж сьогоднi так блискавично спалахнути пiд час по┐здки в степ на тому розрiзаному колесi фортуни. Уявляючи Тоню в клубнiй тиснявi, Тоню, що аж росте вiд щастя, вбираючи обома вухами гарячi нашiптування сержантiв, Вiталiй i не пiдозрював, що зараз сидять у клубi сержанти з досить-таки кислими мiнами, бо те мiсце, де мусила б сидiти мiж ними Тоня, безнадiйно гуля║. А Тоня в цей час уже була вдома, самотньо скнiла, прищухнувши в темрявi сестрино┐ закутано┐ виноградом веранди, i погляд дiвчини був звернений через Чабанишине подвiр'я на вiкна якраз Вiталиково┐ хати. Потiм уже й свiтло у вiкнах погасло, а Тоня сидить, мов ота Чабаниха, Дорошенкова мати, що й досi маячить на порозi ганку, тьмяно освiтлена щербатим мiсяцем. Пiзно вже, тиха цвiркотлива нiч навкруги, а Чабаниха сидить, чату║. Завжди ┐й отак не спиться, коли наближа║ться час при┐зду сина у вiдпустку. До пiзньо┐ ночi не зайде баба в хату, бо в хатi ┐й увесь час щось цока║, наче ходики вiдбивають час (хоч ходикiв у хатi й нема). - Цока║ й цока║ десь, а не найду де,- iнколи скаржиться вона Тонi. - Яку ж любов треба мати до сина, щоб отак сидiти день при днi, ночами зорi лiчити та все виглядати... Мабуть, уже сто лiт цiй Чабанисi, така вона стара, i про не┐, про живу, вже склались в радгоспi легенди. Десь вона з того неймовiрно далекого для Тонi свiту, де степи були ще всуцiль дикими i чабани жили в землянках, що в них, замiсть вiкон, шибки були з овечого мiхура. А посеред степiв стояв палац бiлоколонний, навколо парк, а в парку - басейн для панського купання. Коли влiтку при┐здили з мiста у степ паничi, тодi вони, розгулявшись, наливали цi басейни не водою, а справжнiсiньким вином, начавленим з винограду, i вночi отак при мiсяцi зганяли дiвчат-поко┐вок купатися в тих басейнах. Голi, мов русалки, дiвчата з п'яним вереском купалися у винi, а паничi вудили ┐х вудками, для принади ж чiпляли царськi троячки та червiнцi. Було таке правило, що дiвчина мусить зняти з залiзного крючка грошi губами, тодi той червiнець чи троячка уже належать ┐й, i дiвчата, захмелiвши, вiдчайдушне iшли на принади. П'яний гамiр та зойкiт бурхав у парку цiлiсiньку нiч, не давав спати сторожам, було весело п'яним слиногубим вудкарям пiд червiньковими таврiйськими зорями, але степовi нещаснi русалки вибирались з тi║┐ купелi заюшенi кров'ю, з порваними, закривавленими губами. Була нiбито серед них i Домаха молода, оця чабаниха: досi, як придивитися вдень, можна помiтити рубчик у баби на губi. Ще суворiшого вигляду нада║ вiн ┐┐ вилицюватому, смаглявому, уже аж чорному обличчю. Ото звiдти вона, де людей вудками вудили, де на залiзнi гачки хапали закривавлену дiвочу вроду та молодiсть... - Пiшли мо┐ лiта, як вiтри круг свiта,- часом зiтхне стара, при нагодi розповiвши Тонi щось iз тi║┐ давньо┐ давнини. "А як пiдуть мо┐ лiта? - дума║ Тоня, вперше в життi сповнена такого душевного сум'яття, розмучена, внутрiшньо розпалена всiм тим, що сьогоднi сталось.- Як житиму я? Чи буду щаслива?" Тоня дума║ про старшу свою сестру, в яко┐ вона тут живе. Клава вийшла за демобiлiзованого шофера, з яким тепер то б'ються, то миряться по тричi на день, нерiдко втягуючи й Тоню в сво┐ родиннi бучi... Невже i ┐й попадеться такий грубiян-бруднолайко, хоч поки не п'║ - симпатяга чоловiк, душа нарозхрист... Спада║ на думку Тонi трохи та║мнича, туманна iсторiя вза║мин голови робiткому Лукi┐ та капiтана Дорошенка, про них ходять чутки, що в молодостi щось мiж ними було, але чи вiйна, чи iнше щось стало на перепонi, так i не зiйшлися, так i носять свою любов по-окремо - раз злетiла в пiднебесся житт║ва ┐хня пiсня та й зосталась там бринiти на все життя. Ну, а де ж вiн, ┐┐ Вiталик? Чому не прийшов у кiно? Знову вiддав перевагу сво┐м приймачам, гвинтикам та шурупам, над якими вiн вiчно сидить? А вона ж його так ждала! Жартувала, смiялася до сержантiв, хоч всерединi все горiло, ждала тiльки його! Не до фiльму було ┐й, все стало немилим, коли вiн не з'явивсь, i досi не зна║, що з ним таке. Невже те, що без слiв мiж ними промовлялося в степу i в дорозi i що так багато сказало серцю,- невже це тiльки вигадала ┐┐ власна гаряча уява? Зовсiм зненацька захопило сьогоднi Тоню нове оце почуття, гаряче сколихнуло душу. Нi, це не назвеш грою в кохання, ще одним хвилинним захопленням, легковажною дiвчачою вимрiйкою. Це справдi для не┐ щось нове, досi не звiдане, таке, що може весь свiт враз тобi сяйвом осяяти або ж болем шматувати, палити душу, як зараз. I якщо ┐й хочеться, щоб швидше настав новий день, то це тiльки для того, щоб зустрiти, побачити Вiталика, його солом'яний чубчик, за який його так i кортить смикнути... А наступний день почина║ться для них знову працею, тiльки цього разу ┐хнiй клас працю║ на шкiльному винограднику - пiдв'язують виноградну лозу. Листатий чауш, або "волове око", як його в них звуть, буйно розрiсся цi║┐ весни, зав'язь на ньому багата, вiщу║ добрi кетяги, великi грона, а зараз вiд них ще тiльки бубки дрiбнi, зеленi, це ще тiльки буде, що ┐хнi виногради туго наллються соком, посивiють пилком, туманом вiзьмуться, i гнутимуть налитi грона весь кущ донизу, i з-помiж листя вихиляться, лиснiтимуть тьмаво на сонцi. А зараз поки що пуп'яночки i весь майбутнiй кетяг - нiжна гiлочка, i на розгалуженнях вiд не┐ - зеленi кульки, як схема формули складно┐ молекули... Треба торкатися цi║┐ зав'язi обережно, щоб не обламати. Старшокласники, хлопцi й дiвчата, розбрелись, по-зникали в зелених виноградних хащах. I, звiсно, це ж була чистiсiнька випадковiсть, що Тоня з Вiталиком женуть один рядок, дiвчина сама якось опинилася в цьому рядку в останню мить. Пiсля вчорашнього вони нiби сердились одне на одного i працювали мовчки, хлопець пiдiймав кущ з усiм його листям, з усiма тими зеленими бубками, що наллються згодом соком i стануть повними гронами, а Тоня пiдв'язувала той кущ зверху шпагатиною. Руки в не┐ повнi, смаглявi, тугi. I грона груденят крiзь листя виноградне так уже по-дiвочому пругко до нього випинаються. Смаглi губи i в нього, i в не┐ - жарко. I враз дiвчина усмiхнулась йому якось особливо, незвичайно. - Чого тебе вчора в кiно не було? - А я був... коло кiно. - Чому ж я тебе не бачила? - А я тебе бачив. Як iз сержантами викаблучувалась. - Я в кiно не пiшла. - Чого? - А так, перехотiлось. В останню мить передумала. Це багато чого сказало. I вона бачила, яку радiсть цими словами принесла йому, як вiн ожив, посвiтлiшав одразу. Тоня вже й кущ пiдв'язала до бетонного стовпчика, а не рухалась далi з мiсця, зорила крiзь кущ на Вiталiя так, нiби шкодувала, що вони роздiленi кущем. - Признайся, Вiталику... То ти менi писав листа? - Якого листа? - Азбукою Морзе. - Я тобi ще й i║роглiфами напишу... Вона засмiялась,