- Сагайда задумався, звiсивши обидвi ноги на правий бiк сiдла. - Може, саме в цьому наша велика сила i наше велике щастя. - В чому? - В тому, що шлях наших армiй не був позначений нi шибеницями, нi концтаборами, нi фабриками смертi... В скiлькох хатах за нас молились! В скiлькох вiкнах нас виглядали! За це, Маковею, варто було гибiти в окопах i вмирати в атаках. Правду кажучи, вiн мав-таки рацiю... - Хто - вiн? - Брянський. Менi зда║ться, що це саме вiн одного разу весною сказав менi десь у бiлому квiтучому садку, йу, нiби в Грiнавi... - У Грiнавi Брянського вже не було. - Не лише, каже, зненависть, а насамперед любоз руха║ нашi армi┐ вперед. Гаряча братерська любов до всiх трудящих людей на землi... Сагайда, розстебнувши комiр, повiльно погладжував п'ятiрнею сво┐ волохатi, спiтнiлi груди. Потiм, нiби щось пригадавши, дiстав з боково┐ кишенi блокнота, почав його перегортати, весь час посмiхаючись сам собi з добродушною загадковiстю. Раптом, прояснiвши, Сагайда звернувся до Маковея, нiжно беручи з блокнота сво┐ми товстими пальцями щось тендiтне, схоже на фiгурний вензель з синьо┐, тонко┐ порцеляни. - Впiзна║ш? Маковей ледве впiзнав: Сагайда обережно тримав у руцi зiсохлий небовий ключ;, весняну посмiшку далеко┐ Грiнави. В передобiдню пору полк зустрiв кiлька машин з написами на бортах: CSR '. Господарi машин - енергiйнi симпатичнi юнаки - виявились учасниками празького повстання. Бiйцi обступили сво┐х братiв по збро┐. - Куди? Звiдки? - На Вратiславу, з Праги! Виявля║ться, чудовi цi хлопцi везуть звiстку братам на Словаччину, що Злата Прага вже вiльна: сьогоднi п┐ визволили радянськi танкiсти. - Як це сталося? Сталося це на свiтанку. Озвiрiлi фашисти ще катували багатостраждальну Прагу, розстрiлюючи на майданах ┐┐ найкращих синiв; ще запущенi фашистами гранати вибухали в пiдвалах Панкрацу, шматуючи беззахисних жiнок, дiтей i старих; ще кулеметнi черги решетили вiкна Людовото дому; ще свiжi пораненi стогнали в пiдземеллях Ратушi; ще озбро║нi до зубiв бандити йшли нгi штурм барикад, женучи поперед себе заложникiв; ще все це було, коли в гарячий стрекiт вуличних бо┐в зненацька ввiрвався могутнiй рокiт радянських моторiв. Суцiльними потоками, на максимальнiй швидкостi, танки влiтали до чесько┐ столицi з пiвнiчного заходу, з боку Берлiна, i з пiвденного сходу, вiд мiста Брно. Нечуваний по темпу, незрiвнянний по геро┐зму кiлькадобовий марш бронетанкових частин Рибалка, Лелюшенка, Кравченка досяг сво║┐ мети: Прагу було врятовано вiд зруйнування, а мешканцiв ┐┐ - вiд загибелi. З важких фугасiв, що дрiмали попiд влтавськими мостами та пiд фундаментами мiста, в останню мить було вихоплено запали. Сотнi тисяч фашистiв були замкнутi в залiзне кiльце оточення. - Прага жива, Прага трiумфу║! - радiсно повiдомляли чехи. Макове║вi одразу вiдлягло вiд серця. Вiльна!.. Врятована... Вже вчувався йому святковий гомiн слов'янсько┐ столицi, плескiт переможних знамен, музика, i сонце, i квiти на майданах. Промчавшись конем мимо Ясногорсько┐ та Черниша, Маковей привiтав i ┐х щасливою новиною: - Прагу визволено! Танкiсти-рибалкiвцi вступили до не┐ з пiвночi! Тепер уже, здавалося, можна б не поспiшати. Тепер уже можна б, розсiдлавши коней, пустити ┐х на пашу, почистити зброю та залити маслом стволи - щедро, надовго. Тепер уже можна б зайнятися й самим собою. Розсупонитись вiд солдатського ремiняччя, поголитись, покупатись, поспiвати на дозвiллi... Ген-ген звабно синiють на луках озера, закликають до себе Маковея. В цей день небо мовби розшарувалося, величезними пластiвцями осiло на землю, засинiло по нiй скрiзь барвiнковими плесами. - Хомо! - гука║ телефонiст Ха║цькому, порiвнюючись з ним. - Ти бачиш, якi озера? - Бачу, Маковею: синi! - Пе я вам казав, що в цей день всi рiки на свiтi стануть отакi?! I Дунай, i Морава, i Днiпро, i Волга!.. Еге ж, як льони цвiтуть? Скинути б iз себе все та побризкатися в тих льонах! - Помовч, я тобi кажу! - зненацька гримнув подоляк на хлопця. - Чу║ш, команду передають!.. Команда налетiла, вдарила, як грiм серед ясного чеба: - Танки праворуч! Це було 9 травня, опiвднi. XXVIII Полк саме входив по високiй автострадi в широку, розлогу долину. Насип шляху перетинав ┐┐ впоперек надво║. Лiворуч вiд насипу долина врiзалась на цiлi кiлометри в лiси, що, обступивши ┐┐ з обох бокiв, тяглися зеленими ярусами далеко в гори. А праворуч вiд автостради вся долина палала на сонцi червоними маками. Червонi маки!.. Скiльки сягало око, жеврiли й жеврiли вони на луках, нiким не сiянi, але радуючи всiх. Ген-ген за луками, за мигтючими озерами бiлiло якесь село з високою гранчастою баштою костьолу. Здавалось, що вiйна зовсiм обминула цей тихий, мов оранжерея, закуток чесько┐ землi. I ось у цiй великiй оранжере┐, виповненiй теплими, легкими пахощами розморених квiтiв i трав, зненацька звалилось на бiйцiв грiзне попередження: - Танки праворуч! Першим пустив його Козаков, пiдлетiвши до командира полку i рапортуючи йому з якимось сердитим, загрозливим виглядом, наче сво║му пiдлеглому. Самi║в тут же вiддав офiцерам бойовi накази. Рота автоматникiв, кинувши край шляху сво┐ веломашини та мотоцикли, шугнула в лiс - вона йшла в засаду. Стрiлецькi пiдроздiли батальйонiв, кулеметнi роти та взводи бронебiйникiв також один по одному зникали в лiсi, займаючи бойовi порядки вподовж долини, якою вже десь, глухо погримуючи, рухались до автостради ворожi танки. Решта пiдроздiлiв полку з гарматами й мiнометами, з кiньми й возами, зi всiм складним бойовим господарством ринула з високого насипу праворуч, заповнюючи собою всю буйно розквiтлу, простору долину. Тут вiдбувалось блискавичне перетворення полку з мирного зiмкнуто-маршового в ощетинений, жорстоко-дiловий. Понад автострадою, яка на випадок бою могла правити бiйцям за протитанковий бар'║р, стали артилеристи i мiнометники. Вже з мiнометiв i гармат знято чохли. Вже гарячi гiiщi полетiли в дивiзiю. Вже в цементовiй трубi, прокладенiй попiд шосе, лiкарi розгорнули медпункт. Люди притихли в звичнiй нiмiй напрузi. Чи, може, минеться без бою? Маковей, набивши патронами рiжки, лежав бiля само┐ бровки асфальту поруч з Ха║цьким та iншими однополчанами. Хома, сопучи, довбав собi на схилi насипу ячейку, схожу на канаву. Маковей стежив за противником. Механiзована ворожа колона, виповзаючи десь з глибини лiсу, рухалася серединою балки просто на Маковея. Вона ще була далеко, гарчала глухо, але той зловiсний гуркiт шматував Маковеевi душу. Неприродно жахливо було чекати вибухiв, зойкiв та чи║┐сь кровi в цей день. Моторошно було вiдчути, як смертельна небезпека, наближаючись з кожною миттю, грабу║ тебе, потворно поглина║ великий заклечаний свiт, глита║ синяву озер, розливи червоних макiв, руйну║ всю красу довгожданого свята... Ще кiлька хвилин тому бiйцi чули золотий, благовiст над землею, чули святковий, обiймаючий материки, гомiн народiв. Хiба все це мусить вщухнути перед отi║ю чорною силою, що швидко виплазову║ помiж лiсом сюди, на автостраду? Вже простим оком видно - два середнi танки попереду, за ними кiлька бронетранспортерiв, далi - валка чорних критих автомашин. Поки що колона не обiзвалася жодним пострiлом. - Може, то й не нiмцi? - запитав Маковей Ха║ць-кого, що вже зручно влiгся в сво┐й ячейцi. - А хто ж, по-тво║му? - Може, то союзники вийшли нам назустрiч? Бачиш, не стрiляють. - До союзникiв ще - боже мiй... - Чого там - "боже мiй"! Адже в них теж усе механiзовано... Вони можуть за добу перескочити - зна║ш скiльки? - Знаю... Вiдколи вже скачуть, та нiяк не доскачуть... - Невже-таки нiмцi? - не хотiв Маковей вiрити власним очам. - Чому ж тодi не стрiляють? Адже ┐м видно наших коней... Маковей озирнувся. Конi, кинутi пiхотинцями напризволяще, розбрiвшись долиною, спокiйно паслися. Засiдлана гнiда лошиця Ясногорсько┐, пiднявши голову, стиха кудись iржала. А Макове┐в буланий iшов попаски поруч з Сагайдиним, по колiна забродячи в червонi маки. Чернишiв - грiб копитом землю. Маковей вiдшукав поглядом Черниша. Лейтенант, дивлячись у бiк лiсу, стояв навитяжку бiля насипу перед сво┐ми готовими до бою мiнометами. Сива лiкарка санроти про щось питала його, витираючи руки, а вiн крiзь зуби вiдповiдав ┐й. Можливо, лiкарка питала саме про Ясногорську. Шура разом з Чумаченковою пiхотою була десь у лiсi, по той бiк автостради. - До гибелi ┐х пре, - зауважив Хаецькнй, пильно стежачи за мовчазним рухом колони. - Буде не менше полку. - Вони, мабуть, надiються, що ми ┐х не зачепимо, пропустимо без бою, - мiркував телефонiст. - Десь, видно, загаялись, а тепер поспiшають на асфальт. - Асфальти вже не для них. Остались ┐м тiльки пущi та хащi. - А може, це вони йдуть здаватися? - втiшав себе Маковей, силкуючись розгадати намiри блукаючо┐ ворожо┐ колони. Те, над чим вiн зараз ламав собi голову, командировi полку було зрозумiлим з самого початку. Окинувши поглядом "ковбасу" (як у думцi назвав Самi║в колону), вiн одразу визначив ┐┐ характер, вогневi засоби, тактичнi можливостi. Досвiдчене око могло помiтити одразу, що ця громiздка, неохайна колона, розтягнувшись на кiлометр чи й бiльше, не явля║ собою сталу бойову одиницю, а що вона сформувалася наспiх з решток рiзних, десь розгромлених частин. За характером руху колони можна було визначити, що вона вже не вiдчува║ на собi твердо┐ руки ║диного командування. Тiльки цим можна було пояснити хаотичнi затори, що виникали раз у раз внаслiдок свавiлля водi┐в. Вогневi засоби, якими володiла колона, були, напевне, досить сильнi, можливо, навiть сильнiшi, нiж у самi║вського полку. Але зараз це не могло бути вирiшальним. Зараз дiяли iншi чинники, далеко значнiшi, нiж кiлькiсне спiввiдношення стволiв. I неоднаковий моральний стан особового складу, i неоднаковий рiвень дисциплiнованостi, i навiть лiси, якi, обступаючи балку, обмежували для ворога можливiсть маневру, - все це врахував i передбачив пiдполковник Самi║в. Замаскувавшись з офiцерами на узлiссi, вiн уважно вивчав, всебiчно зважував механiзовану чужу ватагу, що швидко наближалася. Ясно, що вона спiшить вирватись на автостраду, щоб податися до американцiв. Захопленi останнiм часом полоненi вiдверто заявляють, що, тiкаючи до американцiв, есесiвськi головорiзи сподiваються там зустрiти прощення сво┐х злочинiв. Адже вони не пройшли з вогнем та шибеницями по заокеанських штатах, вони ще тiльки мрiяли там побувати. Всьому на завадi став Сталiнград. Зараз ця "ковбаса" теж, видно, поспiша║ вихопитись на велику дорогу, щоб майнути потiм на захiд. Звичайно, може обiйтись i без бою. Якщо колона згодиться капiтулювати, Самi║в прийме капiтуляцiю. Обеззбро┐ть, направить у тил. Чи, може, гiтлерiвцi справдi надiються, що полк Самi║ва ┐х пропустить, не чiпаючи? Тодi вони його, безперечно, теж не зачеплять. Але для командира полку такий варiант був неприйнятний. Честь радянського офiцера не дозволяла йому дати фашистам дорогу, ухилитися вiд небезпеки. Стежачи за колоною, Самi║в чекав сигналу капiтуляцi┐. Ось-ось зiв'║ться над передньою машиною бiле полотнище... Адже звiдти вже виразно видно, що дорога перехоплена, що вона вже зайнята радянськими вiйськами. Кiлька броньовикiв та пiкапiв, переганяючи колону, мчать балкою. Тупорилi, мов бульдоги, вони гасають попiд самим лiсом, наче обнюхують його. Може, це командування колони ┐де капiтулювати? Раптом переднiй броньовик з ходу сiконув по узлiссю. До нього при║днались iншi. Танки наводили хоботи гармат прямо на автостраду. Самi║в, пiдскочивши, як на пружинах, енергiйно махнув кулачком офiцерам-артилеристам: давай. Гармати ревнули. Конi, що паслися в долинi, пiдняли голови, нагострили вуха i стали одразу схожими на диких. XXIX По всiй долинi стояв дим. Не оранжерею, не теплицю, а величезну свiжу вирву нагадувала вона тепер. Повiтря нагрiлося, згускло. Обчухрана металом зелена гущавiнь узлiсь помiтно порiдшала. Там, де ще пiвгодини тому рухалася грiзна колона, тепер догорали безладно стирлованi машини. Чорна череда вже оголялася металевими кiстяками, присiдала, тлiла. А в лiсах, на схiд i на захiд вiд балки, ще скрiзь потрiскувала стрiльба. В бiй вступили один по одному пiдроздiли iнших полкiв, що прибували на помiч Самi║ву. Як тепер виявлялося, механiзована ворожа колона, яку щойно розгромили самi║вцi, була тiльки передовим загоном пошарпаного есесiвського корпусу, що пробивався лiсами до автостради. Пiсля розгрому свого механiзованого авангарду гiтлерiвцi, кидаючи в панiцi технiку i важке озбро║ння, магами ринули в лiси. Там вони тепер, збиваючись в окремi групи, розсипаючись дрiбними групами, шукали собi порятунку. Але скрiзь ┐х уже перестрiвали вогнем гвардiйськi засади. - Всiх на аркан! - скоромовкою джеркав Самi║в, висилаючи сво┐ пiдроздiли наперерiз вiдступаючим. - Щоб не вислизнув жоден! Закинутий аркан стягувався все тугiше. Бiй, розщепившись на кiлька малих бо┐в, догорав по лiсах окремими трiскучими вогнищами. Черниш залишив бiля мiнометiв самих тiльки навiдникiв, а решту бiйцiв роти повiв на пiдмогу пiхотинцям. Йому хотiлося потрапити в схiдну частину лiсу: там бився Чумаченкiв батальйон, там десь була Шура. Але Самi║в кинув мiнометникiв разом з полковими артилеристами за ротою зв'язку в зовсiм iнший кiнець - в захiдний сектор лiсу. Есесiвцi боронилися вперто, здавалися неохоче. Декотрi, не кидаючи збро┐, похапцем нацуплювали на себе в кущах цивiльне, зривали з себе нагороди та вiдзнаки. Протягом години мiнометникам кiлька разiв доводилося пускати в хiд гранати, iти врукопаш. Вже було поранено Йону-бессарабця, Чернишевого ординарця Гафiзова i командира 2-го взводу Маркевича. Незважаючи на втрати, настрiй у бiйцiв був пiднесено войовничий. Хтось пустив ясу, що десь тут серед есесiвських недобиткiв гасають, маскуючись пiд рядових, вiдомi во║ннi злочинцi, i Хома нахвалявся власноручно пiймати хоч якого-небудь Геббельса. Але, як на зло, йому попадалися самi лише ║фрейтори та обер-║фрейтори. Пiсля короткого жаркого бою мiнометники поверталися з лiсу трiумфаторами. Вони гнали поперед себе вдесятеро бiльше полонених, нiж було в ротi самих бiйцiв. Есесiвцi тюпали в сво┐й обвислiй, зганьбленiй унiформi, опустивши погляди вниз, тупо скоряючись долi. Спiтнiлi, зарослi, обшарпанi, мов юрмища захлялих лiсових волоцюг. Особливо повезло на цей раз Макове║вi:йому вдалося захопити живцем генерала, коли той, сопучи в кущах, саме натягував на свою прусську лапу чеський елегантний черевичок. Вiн так i не встиг взутись, чимчикував перед Макове║м босий, в цивiльних тiсних штанях. Артилеристи жартома пропонували Макове║вi "шух не глядя": давали йому за генерала двох оберстiв з залiзними хрестами. Маковей уже був зохотився на мiньбу. Але брати Блаженки розраяли хлопця: - Не шухай, Маковею, не мiняйся. Веди свого луципера сам. Подяку матимеш вiд "хазя┐на". - Але ж вiн босий, - непоко┐вся телефонiст. - Черевики не налазять, а чоботи десь зникли, поки я його обшукував. Як у воду впали. Хто взяв? Нiхто не брав. "Хазя┐н" може подумати, що це моя робота. - Не турбуйся, Тимофiйовичу, - заспоко┐в телефонiста Ха║цький. - В мене теж один босий!.. Кат його зна, де вiн чобiт збувся... - Так у тебе ж ║фрейтор! - Це вiн тiльки на вигляд ║фрейтор! - пояснив подоляк. - А ти перелицюй його, подивися, що там у нього пiд сподом.., Я певен, що це неабияка трясця!.. Ти бачиш, як вiн нiжно ступа║ сво┐ми босими по сухому груддю? На пальцях!.. По-мо║му, це якии-небудь переодягнений кох, а може, навiть гудерiап. Вiхвiль яр война? - звернувся Ха║цький до "свого" босоногого бранця, що трюхикав у натовпi. Той, озирнувшись, мовчки пiдняв йому чотири розчепiренi пальцi. - Чотири роки! - вигукнув Хома. - О, то ти все пройшов, халамидникуi Попервах воно, либонь, гарно було йти, задерши голову, зажираючи баньками свiт! Направо: "Матко, яйка!", налiво: "Матко, млека!" Звiсно, коли вирушав на нас, то не думав про такий амiнь! Думав, що на слабких натрапив, адже вiйни не хочуть! А розворушив, то й сам не рад. Доводиться босонiж скакати по ко-дючiй чеськiй землi. Скачи, скачи, волоцюго, перемiря║ш голими п'ятами свiт, то знатимеш, який вiн широкий! Не влiзе нi в чию пельку! - Що ти ┐х агiту║ш? - докоряв Хомi Сагайда, крокуючи з Чернишем позад бiйцiв, - Ти ж бачиш, вони ще до пам'ятi не прийшли. - Хiба я агiтую? - заперечив Ха║цький. - Я тiльки тлумачу, яка то ║ наша правда: не чiпай, бо ради собi не даси. На автострадi вже знов було людно. З усiх кiнцiв лiсу поверталися пiдроздiли, розбурханi, розпаленi, бадьорi. Мовби не з втомливого бою виходили, а тiльки оце збиралися в бiй. Гнали косяками полонених, несли якiсь трофе┐; голосно трiумфуючи, волокли по землi фашистськi знамена. Засiдланi конi з налитими кров'ю очима ще схарапуджено металися по долинi, гасали по шосе. Вуздечки в квiтах, гриви в стрiчках... Маковей, внутрiшньо здригнувшись, впiзнав серед них i Шуриного коня. Запалено хропучи, вiн летiв без сво║┐ вершницi вподовж автостради, i сiдло йому, обкрутившись на попругах, сповзло геть униз, бовталося на животi. Передавши генерала Блаженкам i забувши одразу про нього, Маковей кинувся переймати Шуриного коня. Сагайда i Черниш пiдбiгли йому на помiч. Але тремтячий, збаламучений кiнь не дався ┐м в руки: обпаливши всiх трьох гарячим диханням, вiн проскочив мiж ними i, дзвiнко виклацуючи пiдковами, подався вздовж автостради вперед. Внизу бiля вiадука медсанбатiвськi машини забирали поранених. "Як ┐х багато! - здригнувся Маковей. - Лежать па дорозi, виходять скривавленi з лiсу... I, зда║ться, бiльшiсть з нашого батальйону! Навiть комбата Чумаченка офiцери ведуть попiд руки. Без кашкета. Вiн зовсiм сивий... А когось несуть в плащ-палатцi... А комусь уже копають край шляху могилу... I Шовкун iде з забинтованою головою... Що ж це таке?" Шовкун, помiтивши мiнометникiв, швидко пiшов ┐м назустрiч. Наближався, подзенькуючи медалями, забризканими ясною, ще свiжою кров'ю. Макове║вi стало неви-мовно страшно: очi Шовкуна були повнi слiз. На цьому урвалось останн║ здорове враження Маковея. Далi все пiшло йому кошмарною круговертю, пролiз тали в свiдомостi тiльки окремi, хворобливо яскравi уламки навколишнього. Одразу свiт сповнився чадом, як величезна душогубка. На рябiй трофейнiй палатцi автоматники несли Ясногорську. - Вiн ┐й вистрелив iз-за дерева в спину, коли вона перев'язувала нашого комбата. Двома розривними пiдряд. "Хто вiн? Чому з-за дерева? Чому в спину?" - гарячково думав телефонiст, слухаючи бентежний гомiн довкола себе, кудись поспiшаючи з товаришами, плутаючись у полеглiй мiцнiй травi. Безвiтряна, безповiтряна спека душила його. Незчувся, як опинився в тiсному натовпi i, ступаючи нога в ногу з iншими, мовчки побрiв за палаткою. З кожним кроком провалювався в задушливу трясовину, чадiючи i затерпаючи весь. А перед ним помiж солдатськими пропотiлими спинами ритмiчно пливла пiднята палатка, пропливала в туманну безвiсть крiзь нескiнченний чад, крiзь iржання коней, крiзь команди, що вже лунали десь на узлiссях, нiби нiчого й не сталося. А на палатцi лежить горiлиць якась незнайома Макове║вi дiвчина. Розпатлана, спокiйна, в порваних вiнках, в зiм'ятих погонах. Не вона! Пливе i пливе, гойдаючись, мов на туманних хвилях... Голова безсило хилиться набiк, а чиясь рука, загорiла, подряпана до кровi, час вiд часу поправля║ ┐┐. Хто це? Чия це там загорiла рука з розбитим компасом на зап'ястi? Лейтенант Черниш? Простоволосий, згорблений, оперезаний навхрест через усю спину спiтнiлими ременями... Бреде поруч палатки, раз у раз спотикаючись, виставивши назад гострi витертi лiктi, немов штовха║ перед собою щось каторжно важке... Нi, це таки вона лежить, розкинувшись втомлено i незручно, у вiнках, якi забула зняти перед бо║м!.. Нема║ вiнкiв, нема║ цвiту - саме лиш бадилля, обшурхане, прикипiле на грудях кров'ю... Лежить, як жива, неймовiрно бiла, неймовiрно спокiйна. Дивиться на Маковея здивованим, нерухомим, раз назавжди зупиненим поглядом. Ось-ось ворухнуться на-пiврозтуленi вуста, оживуть в тонкiй посмiшцi, а рука потягнеться, щоб пiдвестись... "Пiдведись, посмiхнись, дихни!... На, вiзьми мо║┐ сили, мо║┐ кровi, мого повiтря!" Сльози текли по щоках Маковея. Перейшли автостраду, побрели маками, зупинились на схилi долини край шляху. Яма була вже готова. Бiля не┐, покритi палатками, лежали вряд усi загиблi в цьому бою. Ясногорську поклали поруч з ними i теж прикрили палаткою до самих очей. Похоронна команда обчищала сиру землю з лопат, i ┐х скрегiт пронизав Маковея вогнем. Хлопець мовби тiльки зараз збагнув до кiнця все, що сталося. "Яма! Яма!!!" З жахом вiдсахнувся вiд не┐, кинувся геть, вiдбiг з кiльканадцять крокiв, впав обличчям у столочену високу траву. Давши собi волю, захлипав, заридав, ховаючи лице у зеленi столоченi пасма, що були дивовижно схожi на дiвочi розпущенi коси-косички... Навiщо, навiщо це сталося? Навiщо вiн вистрелив ┐й у спину двома розривними пiдряд? I хто цей вiн i де в i н зараз? Чи впiймали його, чи зяищили? "Маковею, вiзьми мене на руки та неси по бiлому свi-ту!..Пронеси скрiзь, де вже нема║ во║н, де ┐х нiколи не буде, де гримить музика волi..." А може, вiн, той, що стрiляв, зараз ще десь бродить лiсами, пiдкрада║ться потай до золотих мiст, з нена-бистю наслуха║ радiсний гомiн народiв? "Маковею, зроби ради мене те, зроби ради мене оте". "Встань, то я все зроблю! Живи, то я все зумiю!" "Розшукай того, що стрiляв iз-за дерева! Покарай, засуди його, страть. Тодi я оживу, i прийду до тебе, i скрiзь буду тво║ю супутницею..." Маковея пiдняв на ноги трикратний салют, яким полк проводжав у братську могилу Ясногорську та ┐┐ товаришiв. Вже було сказано прощальне слово, вже люди розбiгалися по сво┐х мiсцях, виконуючи команди, збираючись знову в дорогу. Он пробiг, розчервонiвшись, Сагайда, он пробiг, нахилившись, Черниш, незграбно тикаючи пiстолетом у кобуру, i щоразу мимо. Край шляху, серед палаючих макiв, зостався свiжий горбик землi з маленьким гранчастим обелiском: п'ятикутна зiрка вiнчала його. Вогка могила ще парувала, дихала з-пiд обелiска тремтливим прозорим маревом. Велике сонце, яке нагрiвало в цей день далеку трансiльванську сопку, грiло сво┐м щедрим промiнням i цю пiрамiдку свiжо┐, парко┐ чорноземлi, вирослу край шляху, на вiдстанi гарматного пострiлу вiд Праги. Станеться так: надвечiр прийдуть на бойовище чехи i чешки з довколишнiх сiл, знайдуть братську могилу загиблих, ретельно обкладуть ┐┐ червоними маками. Всю нiч стоятимуть над нею в нiмiй присязi з запаленими свiчками в руках. I все, що передумають чеськi дiвчата в цю травневу нiч, вже не забудуть вони нiколи. Квiти на могилi не всохнуть вiд спеки: замiнюванi кимось щодня, вони будуть завжди живi. А ще пiзнiш в iсторi┐ полку пiд датою 9 травня 1945 року з'явиться лаконiчний запис: "Бiй у долинi Червоних Макiв". Команда шикуватись вивела Маковея з важкого забуття. Вiн одразу згадав, що в нього ║ автомат, що в нього ║ кiнь з кличкою Мудрий, що десь на возi лежать його апарати i клубки червоного кабеля. - Де ж Мудрий? Мудрого йому пiдвiв Роман Блаженко. Сам поправив сiдло, сам пiдтяг попругу. Вже коли полк рушив сво┐м попереднiм звичним ладом, поруч з Макове║м опинився Черниш. Потемнiлий, зарослий, не молодий уже, як ранiше, а якось одразу наче постарiлий. Весь - мов худе, смагляве, мускулисте пасмо. Мiцно, нiби назавжди, стиснутi губи. Сухий антрацитовий блиск в запалих очах. Голова опущена на груди, плечi гостро пiднятi, наче лежать за ними втомлено складенi крила. З кiлометр ┐хали мовчки, колiно в колiно. I навiть це суворе мовчання зближувало ┐х. Потiм якось наче ненароком переглянулись роз'ятреними, скорботними очима. "Маковею, це ти поруч мене?" "Це я, лейтенант". "Ти любив ┐┐?...:" "Так". I обом раптом стало зрозумiло, що вiдтепер вони будуть до болю близькi й дорогi один одному, ще ближчi й дорожчi, нiж ранiш, не замiнимi нiким. Всю дорогу ┐х бачили поруч. В першому ж селi, що його проходив полк пiсля бою, мiнометники впiзнали Шуриного коня. Вiн стояв на майданi серед гучномовцiв, високо пiднявши голову, оточений чехами й чешками. Збруя на ньому вже була в порядку, сiдло - на мiсцi. Радiснi, галасливi, як пташенята, дiти юрмилися довкола коня, навперебiй хапалися за стремена, просили батькiв, щоб посадили в сiдло. Дорослi висаджували ┐х по черзi. Щохвилини в сiдлi з'являвся, щасливо озираючись навкруги, якийсь новий бiлоголовий вершник або юна хоробр? вершниця. Весь сонячний майдан лящав дитячим дзвiнким щебетанням. XXX Тим часом вiковий бастiон слов'янства на заходi - чеська красуня столиця вирувала радiсiiою повiнню свята. Злата Прага... В цей день вона була справдi золотого. Наче всi попереднi весни, викраденi в не┐ окупантами, зараз повернулися ┐й потрiйною сво║ю дзвiнкiстю, розкiшшю сонця, повноводдям музики. Людськими шумливими рiками затопились празькi сади, вулицi, майдани. Урочисто вишнкувалась проспектами зелена варта каштанiв-почесна варта весни. З краю в край квiту║ Вацла'вське нам║ст║, цей празький Хрещатик... Прапор-и, музика, пiснi... Сто┐ть на Старом║стському майданi вкарбований у вiки Ян Гус, огляда║ сяiй старовинний град. Ще нiколи цей слов'янський град не був таким молодим та сонячним. Ще нiколи гаки-й щасливий гомiн не клекотiв тут вiд краю до краю... Стоять на Карловiм мосту гiгантськi скульптурнi постатi, суворi святi i во┐ни, дивляться на яскраво прикрашенi набережнi, на спокiйнi води синьо┐ Влтави. В цей день Влтава не тьмариться жодною хмаркою, бо не тьмариться небо над нею. Радi║ Мала Страна. Вже не пада║ тiнь на Злату Улiчку, вузьку та покручену пристань середньовiчних мрiйникiв-алхiмiкiв... Сьогоднi вона стала справдi золотою "е в мрiях, а наяву. Сьогоднi вона вся купа║ться в сонцi, i радiсть бурха║ тут такими ж гарячими хвилями, як i на широких празьких майданах, на залитих сонцем проспектах... Стоять на вулицях до самих передмiсть десятки тисяч пражан, ще змарнiлих вiд хронiчного недо┐дання, бурхливо сп'янiлих вiд чистого повiтря волi. Хiба не про цей день мрiяли вони но'концтаборах, по вогких пiдземеллях та в похмурих камерах Панкраца? Чудовi магiстралi, очищаючись вiд барикад, витягуються в далеч, бiжать десь за мiсто, мовби до самого сонця. Прага спiва║, дзвенить, трiумфу║, впиваючись радiстю весни й перемоги. Всi радiостанцi┐ транслюють радянськi маршi. Крiзь радiсний гомiн овацiй, крiзь невщухаюче на протязi кiлометрiв тисячоголосе "наздар!" проходять танки переможцiв. Оклечанi зеленню, засипанi квiтами, вони пропливають над людським морем, мов величезнi живi клумби. А на танку, в замасленому шоломi, з розгорнутим прапором у руцi, сто┐ть добродушний русявий хлопчина, усмiхаючись до народiв сво║ю широкою, впевненою посмiшкою: - Порядок в танкових частинах! Так ось який вiн, бо║ць армi┐-визволительки... Десятилiттями його оббрiхували. Десятилiттями народам свiту говорили про нього неправду. Тепер вiн, почувши заклик знемагаючо┐ Праги, прийшов сюди залiзним маршем, високо випростався на сво┐й уквiтчанiй машинi, народи можуть нарештi подивитись на нього зблизька. Оповитий сяйвом Сталiнграда, озбро║ний посланець молодого стомовного свiту, вiн став для них надiйним взiрцем, показавши, як треба захищати свою волю i честь, як треба карати ворогiв людства. Великий справедливець, вiн власними грудьми захистив народи свiту, по яких могутнi розбiйники мали пройтись потоптом. Тепер вiн сто┐ть на танку, гордо тримаючи в руцi прапор сво║┐ Вiтчизни. Багряна тiнь шовку ляга║ на юнацьке обличчя, перелива║ться в розумних очах, якi переба-чили всячину, якi ввiбрали в себе пiвсвiту. Танк пролiта║ Вацлавським нам║ст║м, тисячi пiднятих рук рвуться вперед за прапороносцем. Вони волiли б пiдняти його разом з танком i понести, як свою надiю, через усе мiсто. I незабаром станеться саме так: на одному з мiських майданiв вiльнi руки пражан воздвигнуть високий п'║дестал i знесуть на нього цей радянський обстрiляний танк, вилитий з уральсько┐ переможно┐ крицi. Злата Прага... Нiколи ще не була вона такою золотою. Поезiя волi, сонячна гроза революцiй вчувалася в ┐┐ трiумфальному клекотi. У скромний будинок на Губернськiй вулицi, де колись вiдбувалась Празька партiйна конференцiя, в кiмнату, де тридцять три роки тому був великий Ленiн, iшли i йшли делегацi┐ вiйськових частин; Днiпровськi i Трансiльванськi, Берлiнськi i Будапештськi, Белградськi i Братiславськi полки та дивiзi┐ посилали сюди сво┐х представникiв. Густо засмаглi, бувалi во┐ни в орденах та медалях, з вiнками та прапорами в руках пiдiймалися за провiдниками-чехами на четвертий поверх, на високе КП генiального стратега революцi┐. Несли йому великий рапорт, доповiдали йому про виконанi заповiти. Замисленi, притихлi, з пiлотками в руках стояли серед вiнкiв та прапорiв, розглядаючи звiдси найдальшi горизонти iсторi┐, бачачи звiдси сво║ минуле i сво║ майбутн║. Бо ця скромна тiнява кiмната, вже сповнена музейним урочистим холодком, здавалась ┐м пiднесеною над свiтом вище палацiв, вище хмарочосiв. За вiкном розкривалась просторiнь вiльного мiста, що пливло в розливах сонця, в майвi знамен. Скрiзь, скрiзь - на балконах будинкiв, на дахах, на баштах - трiпотять вони, торкаючись численними крилами тонко┐ блакитi небозводу. Триколiрнi чехословацькi, i поруч них, як ┐хнi старшi брати, - червонi радянськi, з серпом i молотом. Ось вiн, трiумфальний похiд ленiнiзму, втiлений матерiально, видимий i вiдчутний вже всiй планетi! Одною з перших в цей день кiмнату Ленiна вiдвiдала група танкiстiв. В книзi вражень танкiсти залишили свiй короткий запис, який кiнчався рядом пiдписiв на пiвсто-рiнки. Помiж ними стояв i пiдпис гвардi┐ лейтенанта Миколи Воронцова. Молодий офiцер-танкiст, син замполiта Воронцова, залишаючи з товаришами тут свiй запис, звичайно, не знав, що через кiлька годин його вже прочитають розвiдники самi║вського полку i привезуть майоровi звiстку про сина. Полк вступив до Праги надвечiр. На рисях проходив людними робичими околицями, маючи вже нове бойове завдання, прямуючи далi на захiд. Робiтники ще розбирали останнi барикади, пiдводили поваленi трамва┐. Жiнки та дiти з лементом i прокльонами вигонили за мiсто натовпи розхристаних, здичавiлих посадникiв-швабiв. Щоб не смердiло фашистським духом у Золотiй Празi! Щоб не гнiздилась тут осоружна тевтонська агентура... А по дахах та горищах будинкiв дружно гуркотiли робiтничi пiдлiтки в нових кашкетах народно┐ мiлiцi┐. Завзято вишукували поодиноких фашистських щурiв, наскрiзь прочiсували рiднi околицi, радiсно гукали звiдти полковi: - Наздар! Бруковиця дзвенить. Летять i летять численнi ряди осяяних сонцем облич, обвiтрених i загорiлих, вигартуваних стужами та спеками. Летять вперше оце побаченi Прагою i вже навiки ┐й рiднi... Бачить вона у великiй гвардiйськiй колонi i суворо настороженого Васю Багiрова з древком у руках; i збудженого Козакова, який iз сво║ю братвою вже встиг побувати там, де iншi побувають пiзнiше; i майора Воронцова, що, оглядаючи бiйцiв, мовби запиту║ самого себе: котрий з них його кревний, котрий йому найрiднi-ший? I кожного обiйма║ теплим поглядом, i кожним гордиться, i кожного прийма║ за сина... А поруч нього скаче малий гарячий Самi║в на великiм конi... Далi - гра║ золотими погонами новий комбат, що заступив Чумаченка... Похитуються в сiдлах Черниш з Макове║м. Обо║ замисленi, обо║ грiзно похмурi. За ними плiч-о-плiч рухаються Сагайда i Ягiдка. Далi височiють брати Блаженки, Роман i Денис, як два вилитi бронзовi гiганти. Мчить на сво║му баскому жеребчику Хома Ха║цький, рiшуче поводячи вусами, зачудовано оглядаючи Прагу. Суворо гука║ на дахи молодiй чеськiй мiлiцi┐: - Шукайте по всiх нишпiрках, по всiх димарях!.. Нe давайте звити ┐м гнiзда! Виводьте ┐х на майдани та судiть великим судом! Аби знали, яка доля розбiйникiв жде! Аби заказували сво┐м внукам i правнукам - до десятого колiна!.. Рота за ротою проходить полк, гримить i дзвонить по празькому бруку. Ряди вже заповнено, вже по них не видно, чого коштували полковi плацдарм i долина Червоних Макiв, Альпи i тисяча iнших бо┐в. Проходить вiн, загамувавши в собi сво┐ великi болi i радощi, несучи в собi непохитнi сво┐ присяги i мрi┐. Рядовий i звичайний, схожий на силу-силенну iнших полкiв, що проходять тут у цей день. Монолiтною, зiмкнутою колоною, при розгорнутiм прапорi, обличчям до сонця... Таким пройде вiн через усю Прагу, на льоту карбуючи по стiнах чесько┐ столицi сво┐ славетнi указки. Таким вилетить вiн за мiсто, в золоту iмлу далеких, незнайомих дорiг. Випробуваний всiм. Готовий до всього.