Олесь Гончар. Прапороносцi ------------------------------------------------------------------------ Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы" http://www.ukrlib.km.ru/ │ http://www.ukrlib.km.ru/ OCR: Евгений Васильев Для украинских литер использованы обозначения: к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh) п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh) I,i (укр) = I,i (лат) ------------------------------------------------------------------------ КНИГА ПЕРША. АЛЬПИ О Русская земле! уже за шеломянемь еси! "СЛОВО О ПОЛКУ ИГОРЕВЕ". Одтодi, як передовi частини перейшли кордон i зникли за горбатими висотами чужо┐ землi, минуло вже кiлька днiв. На переправi стали прикордонники, перевiряючи документи бiйцiв i окремих команд, що наздоганяли фронт. Мов iз землi вирiс новий прикордонний стовп i ряба, смугаста будка поста. Кордон! Ми знов повернулись сюди, i вартовий став на тому самому мiсцi, де вiн стояв 22 червня 1941 року. Ми не забули нiчого, але багато чого навчились. Ми живi, змужнiлi й досвiдченi. А чи живий ти, ворожий авiаторе, з залiзним хрестом на грудях, ти, який у ту далеку чорну недiлю скинув на цю прикордонну будку першу бомбу з свого лiтака? Чи думав тодi ти, що все так обернеться, що бiйцi нового, народженого битвами, 2-го Укра┐нського фронту в сво┐х зелених безсмертних гiмнастьорках знову з'являться на берегах цi║┐ рiки i перепливуть ┐┐? Доля! - сказав би ти. Так! У справедливих армiй доля завжди прекрасна. Коли Черниш пiдходив до поста, його увагу привернув кремезний плечистий сержант, який саме розмовляв про щось з прикордонниками. Голова його з золотаво-рудим, пiдстриженим пiд бокс волоссям раз у раз витягувалась вперед, а руки були зiгнутi в лiктях так, наче вiн усе пiдкрадався, щоб зненацька накрити перепела, прича║ного в травi. Наскiльки мiг Черниш зрозумiти, цей рудий сержант вiдбував службу в 1941 роцi саме тут, на кордонi. Тепер вiн гумористично розповiдав, жестами й вигуками зображував, як ┐х бомбили вперше. Найсмiшнiше сержант показував на мигах самого себе, як вiн шукав сховища у шелюгах, як йому кожна ямка здавалася занадто мiлкою i вiн гриз землю зубами, а лiтак полював на нього, мов яструб на степову мишу. Сержант по-тигриному вигинав свою кряжисту широку спину, пригадуючи, видно, скiльки мурашок бiгало тодi по нiй. Часи, часи!.. Коли прикордонник, читаючи документи Черниша, перепитав найменування частини, сержант раптом урвав свою розповiдь i, нашорошений, обернувся до Черниша: - Ви в Н-ську? - В Н-ську. - Буна дзiва! Мо║ вам... Ми супутники! По обличчю сержанта не можна було вгадати - жарту║ вiн чи говорить серйозно. Кiстляве, мiцне, з колючим сторожким поглядом з-пiд навислих брiв, воно мало вираз тi║┐ лукаво┐ напускно┐ блазнюватостi, вiд яко┐ можеш чекати всяких несподiванок. Бiйцi дивились на нього i заздалегiдь посмiхались. - Тiльки вибачте, товаришу молодший лейтенант, але я вас щось не закмiтував. - Нiчого дивного. Я... вперше. - А-а! - роззявив рота сержант, нiби дуже тим здивований. - Вперше! Тодi, будьте ласкавi, вiдступiться на п'ять крокiв... - ? - ...Вiдступiться, я вам вiдкозиряю! Черниш спалахнув: - Товаришу сержант! (Сержант клацнув каблуками з пiдкресленою бравiстю). Шо ви з себе Швейка корчите? Чому у вас такий розхристаний, неохайний вигляд? З-пiд пом'ято┐, в брудних плямах гiмнастьорки в сержанта виглядала охвiстям спiдня сорочка. Вона була досить-таки брудна, i це нiби трохи встидало сержанта. Одначе вiн не розгубився, не почервонiв, та й взагалi важко було уявити, щоб вiн коли-небудь червонiв. Обличчя його було землисто-сiре i зосталось таким навiть, пiсля того, як вiн витер з нього пилюку. Здавалося, дорожня пилюка назавжди в'┐лася йому в тiло. - Не гнiвайтесь, товаришу молодший лейтенант, на мою сорочку, - сказав сержант, заправляючись, i повiки в нього нервово засiпалися. - Бо не мама ┐┐ прала, а дiвчата з фронтових пралень, а ┐м уже руки милом геть пороз'┐дало... Ех, сорочко, моя сорочко! Я сам тебе скоро виперу, в Дуна┐ тебе сполощу!.. Ось на вас, бачу, - iнша рiч! Все новеньке та чистеньке... З голочки. Тил подбав! Дозвольте запитати, ви з-за Волги на Укра┐ну по┐здом ┐хали? - То що?.. По┐здом. - А я... на пузi повз, - сказав сержант майже пошепки i з такою щирою iнтимнiстю, що Чернишевi стало раптом нiяково за свою гарячковiсть. - Так ви справдi з Н-сько┐? - згодом спитав Черниш уже примирливiше. - Шельма буду! - То що ж... пiдемо разом? - В натурi. Ви та я - ось ми з вами уже й команда... А прiзвище мо║ Козаков. Козирнувши прикордонникам, вони зiйшли на переправу, полущену, вичовгану за кiлька днiв тисячами нiг. - Щасливо, товаришi! - гукали прикордонники навздогiн. - Пишiть!.. - Ждiть телеграми з Берлiна! - вiдповiв без посмiшки Козаков. Гули пiд ними сосновi дошки переправи, сонце млявило, як перед дощем. Шумiла рiчка, вкрита бiлими сережками пiни, рудi хвилi армiями котилися десь iз високих гiр у далеке море. Попереду з-за гори вставала синя хмара; дорога за переправою пiдiймалася все вище, i було таке враження, що то не хмара перед ними, а також гора i до не┐ можна дiйти. Козаков у сво┐х трофейних чоботях з широкими, низькими халявами, в яких вiн здавався трохи розкарякуватим, iшов, ступаючи на п'яти, подавшись усiм корпусом вперед, i розповiдав, що вiн тiка║ з госпiталю. Там, бачите, його лiкували пiсля контузi┐ електричними лампами, щоб не сiпалися повiки i не дрижали руки, коли хвилю║ться. Однак, почувши, що його частина разом з армiями 2-го Укра┐нського вже перейшла кордон, вiн не стерпiв далi "кантування" в тилу:, його смертельно "потягло" до братви. - Тягне, ой як тягне, товаришу, - говорив Козаков. - Мабуть, для гражданки я вже остаточно пропаща людина. Так уже, мабуть, i залишусь вiчним солдатом. - Вiчний солдат, - посмiхнувся Черниш, вiдходячи серцем. - То колись тiльки вiчнi студенти були... А, до речi, як ви про мене вгадали?.. - Що свiженький, з училища? Ще б пак, не вгадати... У мене ж око розвiдника! На самiй горi, понад шляхом, маячив бiлий стовп. Пiднявшись вище, вони побачили, що то не стовп, а високий кам яний хрест, побiлений колись вапном i прикритий зверху дощаним козирком; козирок уже почорнiв i пожолобився вiд часу. На хрестi було прибите розп'яття. Воно також потемнiло й потрiскалось на сонцi та вiтрах. - Ось наше "Л", - жестом вказав Чернишевi Козаков на велику лiтеру, що ┐┐ хтось розгонисте накреслив вуглиною пiд самим розп'яттям, поставивши стрiлку на захiд. - Значить, топа║мо правильно. На захiд, на захiд! Нiби пройнятi разом одною думкою, вони обернулись i глянули вниз, на переправу, на рiчку, що стала знову кордоном. За рiчкою у тремтливому маревi розстилався рiдний край. Здавалось, якби не те тремтливе синювате марево, то всю кра┐ну ┐м було б видно звiдси як на долонi: i широкi поля, переритi окопами, i спаленi села, i чорнi ру┐ни мiст, i грузькi нескiнченнi шляхи, захаращенi кiстяками обгорiлих машин. Криваве перехрестя, трагiчне поле битви, сплюндрований рiдний край! Звiдси ти ще рiднiший синовньому серцю. Обличчя Козакова стало зосередженим, i з нього зникло легковажне лукавство. - Товаришу молодший лейтенант, бачив би ти нас, коли ми тiльки вступали на Укра┐ну... Весною це було, на свiтанку... В грязюцi по пояс, голоднi, виснаженi. Подумати тiльки: Укра┐на... два роки не бачили ┐┐, два роки тiльки чули, як вона стогне, та бачили здалеку, як вона горить. А тут тобi кiнча║ться Курщина, i вже за радгоспом, зна║мо, Укра┐на. Не спали перед тим кiлька ночей, ┐ли самi буряки, а де й сили взялося! Штурмом захопили радгосп, балку перелетiли на крилах. "Оце, - гука║ комсорг Ярославцев, глянувши на карту, - уже Укра┐на!" Скiльки було нас там, рiзнi нацi┐ - i сибiряки, i таджики, i укра┐нцi, i бiлоруси - всi, як один, впали навколiшки,поцiлували землю... I, повiриш, заплакали ми, як дiти. Стоять серед неораного поля навколiшках - бородатi, в шинелях, забрьоханi, без шапок... Ех! Незчулись, як набiгла тiнь, скалкувата, крем'яниста земля потемнiла пiд ними i, здавалось, злегка загойдалась, мов хитка палуба. Вони вперше помiтили й вiдчули, що земля пiд ними чужа. Залопотiв дощ, i мiж крем'яхами по червонястiй пилюцi заскакали димки, нiби вiд розривних куль. - Де твоя шинель, сержанте? - спитав Черниш, скидаючи свою. - Шинель знайду, - знехотя вiдповiв Козаков. - А поки що можна перестояти пiд оцим грибком. - Сержант став пiд козирок, напнутий над розп'яттям. - Святий не прожене? - Це спаситель... Ховайсь пiд мою шинелю, сержанте. Вони накрились шинелею обидва. Дощ, пускаючись щодалi ряснiше, лопотiв об шинель, а там - далеко внизу, на рiднiй сторонi, - ще свiтило сонце. Матово-бiла дощова коса, повiльно, мов грандiозна завiса, рухаючись над полями, ще не дiйшла туди: зеленiючi лани востанн║ посилали звiдтiль свiй сонячний усмiх на цю чужу, непривiтну гору з одиноким розп'яттям. I Черниш - ще зовсiм юний, затягнутий новими ременями, i Козаков, який горбився бiля нього, щоб, випрямившись, не стягнути з офiцера шинель, - обидва довго i пильно вдивлялися в ту сонячну панораму, нiби хотiли ввiбрати ┐┐ в сво┐ серця i понести далi з собою. II - Ти звiдки? - запитав Черниш Козакова. - З Донбасу. - Батько, мати пишуть? - Яз дитбудинку. Шахтарчук. - Сирота? - О! Який я сирота? Сироти - це дiти. А менi вже... скiльки ж це менi... З двадцятого... Да... З тисяча дев'ятсот двадцятого на свiтi цей потомок шахтарський. Дощ згасав так само швидко, як i пустився. Чим далi рiдше ляскали останнi краплини по розп яттю. Дощ змив з нього пилюку, i кров з пробитих цвяхами нiг спасителя соталася тонкими струменями, наче зовсiм свiжа. Вийшли з-пiд накриття, i Козаков став крутити цигарку. - А боги в них такi, як i в нас, - зауважив вiн, спiдлоба поглядаючи на бiлий хрест iз розп яттям. - За що ж його розп'яли? - То цiла iсторiя, - стримано сказав Черниш, одначе розповiдати не став. - Отже... вперед на захiд? - Марш! I вони рушили. Липка глина набиралась на чоботи, i стало важко йти. - Важка земля, - зауважив Козаков, хмурнiючи. - Там було легше. Озирнулися ще раз. Очi Черниша засвiтились i поглибшали. - Мати Вiтчизно! - мимоволi вирвалось у нього по-юнацькому дзвiнко й урочисто. I навiть для Козакова, який не терпiв нiяко┐ урочисто┐ пишностi, цi слова зараз прозвучали щиро й природно. - Жди нас, - сказав сержант. - Або повернемось з перемогою, або ж... не повернемось зовсiм! Вони почали спускатися з кряжа, i рiдна сторона швидко зникала за горбом. Обабiч шляху лежали незнайомi поля, перекраянi вузькими довгими нивками. - Аж дивно бачити такi клаптики, - сказав Козаков. - Невже i в нас колись було так? Черниш мовчки дивився на злиденнi смужки, що сумно п'ялися по пiдгiр'ю. - Все ж я не такою уявляв собi квропу, - признався Козаков. - Думав, що тут суцiльнi мiста i села, де з людьми не розминешся, - так скрiзь перенаселено. Все ┐м територiй не вистача║... А в них, зда║ться, села рiдшi, нiж у нас в Донбасi. Хлiба, змитi дощем, яскраво зеленiли. Понад самим кюветом виструнчились гiнкi стебла, однаковi, незлiченнi, як солдати. Знову розгодинилось, показалося сонце. До самого села не трапилося жодно┐ живо┐ душi, тiльки де-не-де кам'янi хрести бiлiли над шляхом i написанi вугiллям дороговкази на них всi були зверненi на захiд. У селi хати, з повибиваними вiкнами i дверима навстiж, наче ждали когось. Але нiхто не входив до них, тiльки шмигали сюди й туди здичавiлi без господарiв коти. По центральнiй вулицi села численнi написи, вкриваючи стiни згори й донизу, нiмо свiдчили, що тут недавно пройшла велика житт║радiсна армiя. На стiнах ще залишився ┐┐ веселий вiдгомiн: "Васька i Колька, доганяй!", "Балабуха з биком у Бухарестi!" (до Бухареста ще сотнi кiлометрiв ворожо┐ територi┐), "Владимиров, жми!" i т. п. А над усiм цим: Л- Л - -_ i велика стрiлка на захiд. Зненацька серед пустого села гучно вдарив бубон, зацигикала скрипка. Пiд облупленою нужденною хатою з'юрмилися бiйцi, теж iз тих, що наздоганяли сво┐ частини. На призьбi, затиснувши бородою скрипку, сидiв старий циган, бiля нього кучерявий лупатий юнак з бубном. Перед музиками вiдчайдушне танцювали двiйко циганчат: хлопчик i дiвчинка. Чубатi, закудланi, пiдiбравши високо сорочечки з сирового полотна, вони виробляли такi вихиляси, що все подвiр'я розлягалося дужим реготом. Старий пiдбадьорював сво┐х дiтей енергiйними вигуками. Загледiвши на Чернишевi офiцерськi погони, скрипаль догiдливе схопився йому назустрiч i, зiгнувшись дугою, заграв "Катюшу". Чернишевi стало соромно за старого, за його улесливiсть i за жалюгiдний танець дiтей. Вiн узяв Козакова за лiкоть: - Ходiмо! - Та цiкаво ж подивитись. - Не дуже веселе видовище... Ходiмо. Вони знову вийшли на дорогу. Тепер за селом ┐м раз у раз траплялися назустрiч румуни й бессарабцi, що везли волами наших поранених. Воли, пiдбившись по кам'янистiй дорозi, понуро шкутильгали а румуни в сiряках i високих чорних шапках брели з батiжками поруч возiв, як чумаки. Деякi годували волiв на ходу, з рук. Почорнiлi вiд сонця, сухi й нужденнi, з випуклими скорботними очима, румуни нагадували собою тi розп'яття па бiлих хрестах, що вiками стоять понад шляхами ┐хньо┐ кра┐ни. Iнодi на возi з-пiд закривавлено┐ шинелi важко пiдiйма║ться солдатська стрижена голова: - Браток!.. А браток!.. Дай закурити. Козаков роздавав рештки свого тютюну. Черниш уперше пожалкував, що вiн не курить. - Далеко фронт? - допитувався Козаков. - Да-ле-ко... - Скiльки кiлометрiв? - Вже... двi... доби. Не кiлометрами, а часом, болем сво┐х розтривожених ран вимiрювали цi люди вiдстань до фронту. Вози, про┐жджаючи, глухо, тоскно скрипiли. Черниш дивився на поранених майже з побожною пошаною. Вони вже були там, де вiн ще не був, i, закривавленi, блiдi, перебинтованi, стали для нього нiби якимись особливими людьми. Вiн соромився, що йде повз них рум'яний i здоровий. Чув, як обличчя його пашить молодою нерозтраченою кров'ю. Уявлялось, як вiн уже сам лежить на возi, вкритий шинеллю, корчачись вiд болю щоразу, коли дерев'яне колесо каруци наскаку║ на камiнь. На ночiвлю зупинились у похмурого румуна, в хатi, повнiй дiтей, курчат i блiх. Господиня подала на вечерю бринзи, викинула на стiл гарячий круг мамалиги i покраяла його ниткою. Господар у постолах i вузьких вовняних штанях мовчки сидiв на лiжку з люлькою в зубах, хоча тютюну в нiй i не було. З куткiв на гостей дикувато свiтили очима чорнi, замурзанi дiти. ┐х, видно, дуже дивувало, що цi незнайомi люди не почали ще рiзати всiх пiдряд, як про це говорилося навiть у букварi, а теж умiють смiятися, жартувати i ┐сти мамалигу. Жiнка кинула й дiтям круг мамалиги, i малеча опала ┐┐ в кутку, мов горобцi соняшник. Козаков довго дивився, як дiтвора жадiбно давиться гарячими глевтяками, i несподiвано встав, зiтхнувши. - Такi ж i в нас... Ми як iшли зимою по Укра┐нi, зайдемо, бувало, в село - завити хочеться. Все спалене, все розбите. Кубляться дiти в теплому попелi, грiються. "Де батько?" - "Нема". - "Де мати?" - "Нема". Скинемо шинелi, складемо зброю i - за лопати. Викопа║мо ┐м землянку, залишимо ┐жi та й знову... вперед на захiд. - Пiсля цi║┐ вiйни, - сказав Черниш, - нi нашi, нi ┐хнi дiти вже не кублитимуться на попелищах... нiхто не гнутиметься, як той сьогоднi iз скрипкою... Пiсля цi║┐ вiйни люди повиннi стати нарештi... справжнiми людьми. - Розумi║ш, кучерява, чого ми хочемо? - пiдiйшов Козаков до худорлявенько┐ насуплено┐ дiвчинки з хрестиком на грудях. - Ну шти... Вiн поклав ┐й на голову свою важку, зашкарублу руку. - Щоб ти не рiзала мамалиги ниткою, розумi║ш? - Ну шти... - Щоб щасливою росла... - Ну шти... Черниш, порипуючи новенькими чобiтьми, замислений, пройшовся по хатi. - Наша вiйна не на рiк i не на два, - говорив вiн нiби сам до себе. - Нам треба не тiльки розгромити ворожi армi┐ i зняти з квропи во║нне становище. Нi, не тiльки це, не тiльки... Ночувати господар пiшов у кошару - вiн боявся, щоб у нього не забрали овець. Господиня постелила Чернишевi на лiжку, а Козакову на долiвцi, вважаючи його денщиком молодого офiцера, як це вона бачила в сво┐х вiйськах, що стояли тут посто║м. Проте Черниш не захотiв лягати на лiжку i теж почав вмощуватися долi на соломi. Господиня дала ┐м важкий, збитий з вовни лiжник, вiд якого гостро тхнуло овечатиною. Козаков не роздягнувся, тiльки розстебнув комiр гiмнастьорки. - Це розкiш, - казав вiн, - в якiй я собi нiколи не вiдмовляю. Навiть в окопi, коли не розстебнусь, то не засну як слiд. Розстебнеш усього два гудзики, а наче весь роздягнувся i лежиш у куми на подушках. Пречудово! Козаков швидко дав хропака. Господиня, вклавши дiтей, сiла над ними i куняла навсидьки цiлу нiч, не гасячи свiтла. Прокинувшись уже геть за пiвнiч, Козаков побачив, що Черниш сидить бiля нього у бiлiй спiднiй сорочцi, - роздягнений вiн був зовсiм як хлопчак, - i занепоко║но огляда║ться на всi боки. - Що таке? - запитав Козаков, iнстинктивно шукаючи збро┐, хоча при ньому ┐┐ не було. - Що трапилось? - Бло-хи, - простогнав Черниш безпорадно. Козаков одразу заспоко┐вся. - Чи чу║ш... квропа, - промимрив вiн i, перевернувшись на другий бiк, знову швидко-заснув. III Наступного дня дороговказ вивiв ┐х на центральний шлях. Тут було людно i шумно: безнастанно мчали машини з бо║припасами, гарматами, кухнями; брели, обливаючись потом, бiйцi й офiцери iз скатками на плечах. Козаков повеселiшав, немов наближався до рiдного дому, i йшов, як по водi, високо пiдiймаючи ноги. Медалi з заяложеними колодками слiпуче сяяли йому на грудях, вбираючи сонце. А вiн розглядався безтурботно на всi боки, пив ясну воду з зелених криниць при дорозi, черпаючи ┐┐ пригорщами, а потiм весело вимахував пiлоткою про┐жджаючим дiвчатам-пекарям. Чернишевi хотiлося швидше побачити справжню вiйну, проте вiн досi нiде ┐┐ не знаходив. Вона втiкала, як мiраж у пустелi, лишаючи за собою шляхи, заповненi людом. А народ плив i плив, сiрий вiд кiптяви, зiрваний з мiсця i, здавалося, цим людським потокам не кiнчитись нiколи! Навкруги лунали регiт i жарти. Козаков, скрiзь встигаючи, встрявав у розмови, у всьому вiн був компетентний, i, здавалося, всi тут були давно йому знайомi. Його бурхливий настрiй поступово передавався i Чернишевi, який, зрештою, починав думати, що нема на свiтi нiяко┐ вiйни, нiяких страхiть, а ║ лише якась велика оргiя, божевiльне свiтове гульбище, куди всi вони поспiшають. - Люблю фронтовий край! - пiднесено вигукнув Козаков. - Ти вiдчува║ш, що тут навiть повiтря iнше, нiж у тилу. Волею пахне. Нiякого тобi чорта! Чабани-румуни виходять на шлях канючити тютюн. Вони гнуться в три погибелi, скидають шапки i простягають висушенi, засмаглi руки. - Чого ви гнетесь? - не мiг байдуже дивитись на них Черниш. - Випрямтесь та ходiмо з нами! А чабани думали, що руський офiцер глузу║ з ┐хньо┐ убогостi, i злякано задкували. Нiмцi навчили ┐х: розмовляючи з вiйськовими, триматися завжди на певнiй вiдстанi. Наступного дня Черниш i Козаков уже пiдходили до села, в якому розташувався штаб полку. Польова дорiжка стелилася мiж високими хлiбами. Вона була добре накочена, хоч тепер на нiй не було нiякого руху - нi пiдвiд, нi машин. - Тут ┐здять тiльки вночi, - зауважив Козаков, розглядаючи свiжi колi┐ пiд ногами. За селом, що сховалось перед ними в буйнiй зеленi, похмуро здiймалась, як величезний верблюд, двогорба висота. Там уже був противник. Але висота мовчала. Навкруги - пiдступна тиша. Все нiби завмерло. Нiяких ознак життя. Луки, гори, пишнi сади - все зелене й принишкле. Сонце нерухомо сто┐ть над цим зеленим морем. Гарячого бiлуватого свiтла лл║ться так багато, що рiже очi. Праворуч, за десятки чи, може, й сотнi кiлометрiв, стоять мовчазно темно-синi Карпати в клубках срiбних, слiпучо-бiлих хмар... Жодного пострiлу не чути нiде. Це й була вiйна, яку Черниш уявляв собi в гуркотi й громi. Тепер вона зустрiла його зненацька цi║ю неприродною тишею, гарячою Дрiмотою пiвдня, зловiсним безлюддям степових дорiг. У селi теж залягла тиша, подвiр'я позаростали бур'янами, мешканцiв звiдси було евакуйовано в тил. По садках де-не-де сновигали бiйцi, збираючи гiркi й дрiбнi черешнi. Черешнi тут росли високi й розкiшнi, як дуби, далеко вилискуючи на сонцi чорними спiлими ягодами. Ягiд було рясно, вони просто облипали гiлля. Бiля штабу Козаков зустрiв сво┐х розвiдникiв. Серед iнших бiйцiв ┐х одразу можна було впiзнати i по впевнено-розвалькуватiй ходi, i по мовi, i по рухах, в яких було щось солдатсько-аристократичне, ┐х любив увесь полк, ┐х балував увесь полк, i це з часом давало себе знати в незалежнiй упевненостi поведiнки. Полк давно став для них рiдним, i вони трималися в ньому невимушене, як у сiм'┐. Вони навiть у сво┐ рапорти й козиряння старшим умiли вкласти щось особливе, неофiцiйне, домашн║. За кiлька хвилин розвiдники, штовхаючись, смiючись i перебиваючи один одного, встигли розповiсти Козакову, що вони зараз "кантуються", тобто б'ють байдики, бо тiльки три днi тому на превелику силу дiстали "язика" i "хазя┐н" дав ┐м вiдпочинок на кiлька день. Кiнчилося тим, що, обнявшись, вони потягли Козакова кудись пити румунську цуйку. Запрошували й Черниша, але вiн вiдмовився, бо хотiв уже сьогоднi бути на мiсцi. Здавши документи в штаб, Черниш, перш нiж iти в батальйон, з'явився, за офiцерським звича║м, вiдрекомендуватись командировi полку. Ад'ютант-таджик вiдповiв, що "хазя┐н" зараз у сусiдньому блiндажi у майора Воронцова, i порадив зайти туди. У блiндажi гвардi┐ майора Воронцова, заваленому газетами, картами, книжками, стояла при║мна свiжа прохолода. Дерев'яну пiдлогу тут, видно, часто поливали холодною водою, щоб було не так жарко. З кутка в куток по блiндажу не ходив, а майже бiгав "хазя┐н" - гвардi┐ пiдполковник Самi║в. З розповiдей Козакова Черниш уявляв його саме таким. Це був маленький, енергiйний, на диво рухливий таджик. Вiн пильно, з голови до нiг; оглянув Черниша, який стояв бiля порога виструнчившись, iз сво┐м запиленим ранцем за плечима, i, очевидно, залишився вдоволений iдеальною курсантською виправкою молодого офiцера. - Черниш? - Самi║в раптом стукнув себе по лобi коричневим пальцем. - Черниш... Ви звiдки? Родом, родом? Черниш, нiяковiючи, вiдповiв йому по-таджицькому. Самi║в аж просяяв. - Ваш батько iнженер-геолог? Всеволод Юрiйович? - Так точно, Всеволод Юрiйович. - Воронцов, чу║ш, поглянь: перший земляк, який зустрiча║ться менi на фронтi! Такий збiг! Виявля║ться, що Самi║в ще задовго до вiйни знав Чернишевого батька по спiльнiй роботi в однiй з експедицiй на Памiрi. Сам квген Черниш, якого батько часто брав у сво┐ експедицi┐ по Середнiй Азi┐, ще змалку добре знав тi мiсця, про якi тепер, хвилюючись, розпитував його Самi║в. Пiдлеглi Самi║ва, тi, що бачили в ньому лише сувору, з норовом людину, здатну часто вибухати, наче порох, тепер не пiзнали б свого командира. Вiн запросив Черииша сiсти, i, коли той почав опинатися, сам посадовив його i, метаючись по блiндажу, гарячий, сухий, збуджений, поглядав на Черниша ласкаво, наче зустрiв тут, у чужому краю, свою далеку молодiсть. - Я радий, радий, що ви попали саме в мiй полк, - говорив пiдполковник скоромовкою. Черниш ледве встигав розбирати. - Воронцов! Уже в мо┐х друзiв сини - офiцери! А ми все ще вважа║мо себе юнаками! Гвардi┐ майор Воронцов лежав у лiжку, вкритий кожухом i важкими яскравими килимами. Вже кiлька днiв його трясла малярiя. В розмову вiн не встрявав, лише iнодi мовчки кидав допитливий погляд на Черниша. В дорозi Казаков розповiдав просто легенди про Героя Радянського Союзу майора Воронцова. Полiткерiвник роти пiд Сталiнградом, герой Днiпра, вiн вирiс за цей час до заступника командира полку по полiтчастинi. Цей гвардiйський стрiлецький полк неможливо було уявити собi без Воронцова. Iншi, коли хворiли, лягали в медсанбат. Воронцов мусив хворiти в полку, не припускаючи й думки, що можна робити якось iнакше. Коли хворiли iншi, до них не можна було заходити й турбувати, до Воронцова ж i до хворого заходили й розмовляли з ним, як iз здоровим, бо це ж Воронцов! В iнших могло бути щось не гаразд в особистому життi, i тодi вони мали право скаржитись, вимагати спiвчуття! допомоги. У Воронцова мусило бути завжди все гаразд, i було б дивно почути, що вiн на щось скаржиться: адже це Воронцов! Справдi, Воронцов нiколи не скаржився, а йому скаржилися всi, i вiн сам це вважав цiлком нормальним. Коли його посилали на навчання, вiн вiдмовився, i послали iншого. Брали на роботу в штаб фронту - вiдпросився, нiкого цим особливо не здивувавши. Хiба могло бути iнакше? Воронцов нiби становив найголовнiшу, невiд'║мну частину складного органiзму полку, вiн був у полку, наче мати в сiм'┐. Природно, що мати мусить всiх утiшати, вислуховувати, лiкувати, карати й пiдбадьорювати, а сама нiколи не падати з нiг. Вона така звична й рiдна, що ┐┐ не завжди й помiча║ш у родинi, i лише тодi, коли ┐┐ не стане, всi одразу зрозумiють, що вона для них означала. Не раз i не два Воронцов iшов у бойових порядках пiхоти, коли було скрутно, а iнодi - коли й не зовсiм скрутно. За те його в дивiзi┐ штабiсти вперто називали комiсаром. I ось тепер Черниш побачив цю людину, яку ще ранiше, пiсля розповiдей сержанта Козакова, взяв для себе взiрцем. Правда, досi Черниш уявляв собi майора. Героя Радянського Союзу, не таким - вкритим кожухом i трофейними килимами, з жовтим, пом'ятим хворобою обличчям. Воронцов уявлявся йому не iнакше, як у гордiй войовничiй позi поперед пiхоти, з пiстолетом в руцi i газетами, що стирчать з кишенi. Так змальовував майора Козаков. А тепер Черниш бачив стомлене обличчя, зовсiм не войовниче, а якесь мирне, замислене. Воронцов лежав пiд натягнутим до самого пiдборiддя кожухом, пожовклий i зосереджений, висвiчуючи широкою лисиною, оточеною рудими баранчиками рiдкого волосся. Сiрi, глибоко запалi очi майора раз у раз звертались на Черниша, уважно оглядаючи його чорний, з полиском, курсантський йоржик. Чернишевi хотiлося почути вiд майора слово. Але Вбронцов мовчав, iнодi беззвучно плямкаючи вкритими смагою губами, що пересихали й злипалися. Зате Самi║в, потираючи маленькi, жвавi брунатнi руки, говорив невтомно. - Ви не нiяковiйте, будьте задиракою, тримайтеся зухвалiше, - повчав вiн Черниша, - а то вам будуть наступати на пальцi. Безперечно, вам усе тут незнайоме, дивне, я знаю. Я сам тiльки рiк, як випурхнув з академi┐. Так, я академiк, будь ласка! Я певен, що вам сподоба║ться наша сiм'я. У нас ви скоро змужнi║те, у нас люди швидше зростають, анiж в тилу, якщо, звичайно... Але ж, я гадаю, ви не з полохливих? - Бiй покаже, товаришу гвардi┐ пiдполковник! - вiдповiв Черниш, заливаючись рум'янцем. Воронцов раптом повернув голову i подивився на Черниша з-пiд сво┐х кошлатих, рудих, нiби вицвiлих на сонцi брiв. - Комсомолець? - запитав Воронцов, хмурячись. - Так точно, комсомолець, товаришу гвардi┐ майор! - схопився Черниш зi стiльця. - Сядьте, - сказав Воронцов i одвернувся до стiни. - Бiй, бiй - це для нас найкращий атестат, - провадив далi Самi║в. - Вiдвага, хоробрiсть - найвища якiсть в людинi. Принаймнi я вважаю справжнiми людьми тiльки хоробрих. Ви спортсмен? - Альпiнiст, товаришу гвардi┐ пiдполковник. - Чудово! Це одразу видно: жилавий, легкий. Це вам придасться... в Альпах. Чернишевi радiсно захопило дух: - А ми й там будемо? - Будемо! Будемо, гвардi┐ молодший лейтенант ("Гвардi┐!" -подумав Черниш), скрiзь, скрiзь! Нашi крила тiльки розгортаються! - А наступ скоро, товаришу гвардi┐ пiдполковник? - не втримався Черниш, хоча розумiв, що питати про це не зовсiм тактовно. Самi║в i Воронцов переглянулися i разом посмiхнулись. Посмiшка змiнила обличчя Воронцова i наче всього опромiнила. Здалося, що Черниш уже бачив майора колись давно, i вiдчув тепер себе з ним невимушене й вiльно. - Який нетерплячий, га? - заговорив Самi║в. - А ви готовi? - Готовий,товаришу гвардi┐ пiдполковник! - Добре. Не турбуйтесь: наш по┐зд рушить точно за графiком. Хвилина в хвилину, саме тодi, коли буде треба. Вас до Брянського? В третю мiнометну? Чудово! Брянський - ветеран полку, сталiнградець-комунiст, культурний офiцер, в минулому студент, зда║ться, з Вiтебська... - З Мiнська, - поправив Воронцов, повiльно закриваючи очi втомленими повiками. - Так, так, точно - з Мiнська! Золота голова! Коли кiнчимо вiйну, я його обов'язково направлю в академiю. Його мiсце - там. Ти як дивишся на це, майор? - Не поспiшай, - вiдповiв Воронцов з заплющеними очима. - Вiйна ж не сьогоднi кiнча║ться? - I пiсля паузи сам собi вiдповiв: - Нi. Прощаючись, Самi║в на мить задумався i, нiби мiж iншим, запитав Черниша: - Нам, до речi, потрiбен ПНШ-3. Що ви сказали б, якби я...дам запропонував? Черниш почервонiв. Хоч йому i сподобалась пропозицiя пiдполковника, але, дивлячись довiрливо й щиро Самi║ву в вiчi, вiн одповiв: - Дуже дякую, товаришу гвардi┐ пiдполковник, але краще я пiду на взвод. Менi вже й так соромно, що я досi не брав безпосередньо┐ участi... - Розумiю, розумiю, - перебив командир полку, беручи його за плече, немов Черниш саме сво║ю вiдмовою став йому дорожчий. - Бажаю успiху в наступних боях... Воронцов витяг з-пiд кожуха свою гарячу руку i подав ┐┐ Чернишевi. Рукав спiдньо┐ сорочки закотився на руцi аж по лiкоть, i майор видався Чернишевi цивiльним, як батько. - Ми ще зустрiнемось, - сказав майор сухими губами. - Перед нами дорога... далека i... дуже вiдповiдальна. Потiм майже пошепки Воронцов додав: - Так ви готовi? - До всього готовий. Черниш i справдi почував у собi готовнiсть, небезпеки його не лякали, дороги кликали, хоча нiхто не мiг би сказати, чи далеко вони його поведуть, чи обiрвуться десь тут, неподалiк цього низького блiндажа, що загубився серед горбатих просторiв зелено┐ Румунi┐. Вийшовши, Черниш якусь мить мiркував, куди йому рушати. Ще в штабi йому розтлумачили, як знайти третiй батальйон, i тепер вiн рушив у тому напрямку - попiд занедбаним залiзничним насипом. Проходячи повз штаб, що розмiстився у бетонованому вi-адуцi пiд залiзницею, Черниш побачив запорошеного зв'язкiвця, який прив'язував до дерева гриватого бiлого коня. Напередоднi Черниш зустрiчав цього бiйця в дивiзi┐, щось питав тодi в нього, i тепер бо║ць козирнув йому, вже як давньому знайомому. Чернишевi стало при║мно. З вiадука вискочив заклопотаний начальник штабу з якимись паперами пiд пахвою й одразу ж задер голову, обстежуючи небо, чи нема║ там румунських "музикантiв". Раптом погляд начальника зупинився на коневi, припнутому до дерева. Штабник вирячився на нього, як на щось жахливе, неймовiрне, i, за┐каючись вiд хвилювання, накинувся на бiйця: - Чо-чому кiнь бiлий?! - Певно, вiн хотiв сказати, чому бiлий кiнь не замаскований. Бо║ць мовчав, весело кусаючи губу. - Я вас пи-та-ю, - тряс штабник папкою бiйцевi перед носом, - чому кiнь бiлий? Зв'язкiвець виструнчився i вiдповiв з лукавою чiткiстю: - Не знаю, товаришу гвардi┐ майор, чому кiнь бiлий! Може, з-пiд бiлого жеребця! Черниш засмiявся i пiшов, не чекаючи кiнця розмови. Починалося нове життя з новими стосунками, з новими iнтересами. Стежка звивалась у високiй травi попiд насипом. Тепле повiтря навкруги було напо║не густими пахощами степових квiтiв. Дрiмали пашнi, млiючи в сонячнiй духмяностi. Посеред хлiбiв бiлiла розвалена залiзнична будка, навколо не┐ стирчали обчухранi снарядами стовбури дерев. З-за будки вдарило трупним смородом. IV - Гвардi┐ молодший лейтенант Черниш - у ваше розпорядження. - Гаразд. Опустiть руку. Командир мiнроти вiдклада║ газету вбiк i застiба║ комiр. Шия в нього по-дiвочому красива, нiжна й така бiла, наче вiн нiколи не виходить з цi║┐ землянки на сонце. - Менi вже дзвонили вiд "хазя┐на", - продовжу║ командир роти i, подаючи руку Чернишевi, теж бiлу й тверду, рекоменду║ться: - Гвардi┐ старший лейтенант Брянський. Вони сiдають на брустверi бiля входу в землянку i, обмiнюючись незначними запитаннями, пильно вивчають один одного. У Брянського юнацьке вродливе обличчя з тонкими рисами, безкровне, але не худе. З-за довгих бiлих вiй уважно дивляться голубi, без блиску, очi. Передвечiрнi сутiнки спадають у лощину. Попiд насипом стро║м проходить взвод з лопатами, ломами й кайлами на плечах. Важко гупаючи, бiйцi зупиняються навпроти Брянського. Кремезний, товстолиций лейтенант хрипким басом доповiда║ командировi мiнроти, що перший взвод повернувся з робiт. Брянський, з туго перетягнутим станом, з бiлявою пишною чуприною, сто┐ть, облитий променями призахiдного сонця. "Як соняшник у цвiту", - дума║ Черниш про нього. Брянський, уважно вислухавши рапорт, пита║, чи не забули часом лопат на мiсцi роботи. Запису║, скiльки кубометрiв викопано. Нарештi дозволя║ розпустити взвод. Черниша знайомить з лейтенантом Сагайдою, командиром першого взводу. - Ти також ванькою-взводним? - цiкавиться Сагайда, оглядаючи Черниша без церемонiй. - Давай, давай, буде, врештi, i менi полегкiсть... - Пiсля вiйни, - дода║ Брянський. Пiшли оглядати вогневу позицiю. Вона, розгалужуючись, як корiнь, на всi боки, розкинулась попiд насипом ячейками i ходами сполучень. В ячейках, вкритi маскувальними сiтками, стоять мiномети, уважно дивляться в ясне румунське небо. Бiйцi, здебiльшого вусатi, статечнi чоловiки, загледiвши офiцерiв, зриваються на ноги i завмирають в готовностi. Вони з останнього поповнення, яке Брянський сам добирав i сам навчав, поки стояли в оборонi. Бiйцi - переважно вiнницькi, подiльськi, надднiстрянськi колгоспники - слухнянi й працьовитi. Тут були односельцi, сусiди, навiть дво║ братiв. Усi вони трималися вкупi, жили ще спiльними спогадами про домiвку та про запасний полк. Ще кликали один одного на ймення: - Агей, Хомо! - Що-бись ма║ш казати? - Де ти запорпав паклю? Так, нiби пита║: - Де ти поклав вила? Здавалось, вони так цiлим колгоспом i прийшли сюди i, замiсть орати або сiяти, взялися за кутомiр-квадрант, за нову, незнайому науку. Проте вони ┐┐ опанували досить хутко, i Брянський був цiлком задоволений сво┐ми вусатими вихованцями. - Я не помилився, добираючи саме цих вусачiв з поповнення, - казав вiн тепер сво┐м офiцерам. - Вони сумлiнно ставляться до працi, а це на фронтi так само необхiдно, як i десь на заводi. Мiж iншим, ви помiчали, з кого виходить найбiльше геро┐в у бою? - З колишнiх безпритульних, - сказав Сагайда. - З бiломорканальцiв. - Зовсiм нi, - заперечив Брянський. - Я, навпаки, знав чимало таких, що в тилу, як то кажуть, на ходу пiдметки зривали, а тут, перед лицем смертi, ставали жалюгiдними боягузами. Найкращi во┐ни - це вчорашнi робiтники, шахтарi, комбайнери, трактористи, взагалi люди чесних трудових професiй. Адже вiйна - це насамперед робота, найтяжча з усiх вiдомих людинi робiт, без вихiдних, без вiдпусток, по двадцять чотири години на добу. - Товаришi, - сказав Сагайда, як перед аудиторi║ю, - ви прослухали коротку iнформацiю наукового працiвника, дослiдника проблем вiйни, гвардi┐ старшого лейтенанта Брянського. У кого ║ запитання? - Давай, - сухо посмiхнувся Брянський. - Валяй! Цi║┐ ночi Черниш довго не мiг заснути. У землянцi було жарко. Поруч хропiв Сагайда, вiн весь пашiв i, миркаючи увi снi, щоразу закидав на Черниша важку, гарячу руку, намагаючись обiйняти. На протилежних нарах рiвно дихав Брянський. Мiсячне сяйво стелилося через порiг землянки, зникаючи кожного разу, коли понад блiндажем проходив вартовий. У головах Брянського сидiв телефонiст, тихо мугикаючи якiсь нiжнi мелодi┐ i раз у раз викликаючи когось: - "Зоря", "Зоря", я "Грiм" - повiрка. I знову наставала така тиша, що, здавалось, настороженi кроки вартового чути-на весь свiт. Черниш лежав з широко розплющеними очима i дивився в перекриту рейками стелю, згадував матiр, яка десь там, у гарячих краях за Каспiйським морем, дума║, певно, зараз про нього, може, уявляючи собi, як вiн кида║ться сво┐м тiлом на амбразуру дота. - Женю, - говорила вона йому при останнiй зустрiчi, - я знаю, який ти бува║ш запальний... гарячковитий до самозабуття. Ти занадто романтик. Звичайно, я не раджу тобi бути поганим во┐ном або ховатися за чужi спини. Я знаю, що ти на це не здатний, i, може, саме за це найбiльше тебе люблю. Будь таким, як ти ║, будь мужнiм, вiдважним, знищуй ┐х, але, Женю, хлопчику мiй... не кидайся власним тiлом на амбразуру дота. Бо, я знаю, це такi, мабуть, як ти, кидаються. Але ж це так... жахливо! Бiдна мати! Скiльки вона зараз передума║! А вiн лежить у спокiйнiй землянцi, i вiйни нема, ║ лише бiлий мiсяць на порозi, та лункi кроки вартового, та якась дивна Зоря, що ┐й молодий телефонiст раз у раз засвiдчу║ свою готовнiсть. I все ж Черниш вiдчував, що вiн досяг сьогоднi чогось незвичайного, щось дуже важливе трапилося в його життi. Завтра вранцi вiн уже не йтиме шляхом з ясними дороговказами, п'ючи студену воду з зелених криниць. Вiднинi перед ним звiвся мур, i Черниш уперся в нього. Дороги всi попереду зiмкнулися i вже нiкуди не йдуть, аж поки вiн сам не проб'║ той мур, щоб скрученi, як пружини, дороги розправились i полетiли знову вперед з дороговказами для iнших. Нi, тут не можна жалiти себе. Що було б, коли б ми всi почали раптом жалiти себе? Черниш стримано зiтхнув. - Ви не спите? - подав голос телефонiст. - Га? - Та... кажу, дiвчата набридли, дзвонять i дзвонять... - Чого ┐м треба? - Гвардi┐ старшого лейтенанта. I все не нашi позивнi: якась "Берiзка", якась "Фiалка"... - То розбуди його. - Не можна. Старший лейтенант наказав вiдповiдати всяким фiалкам, що його... нема. V Вранцi Шовкун, ординарець Брянського, вносить казанок, ложки, розстила║ рушник i нарiза║ на ньому хлiб. Все це вiн робить з якоюсь особливою селянською делiкатнiстю. - Що там? - пiдводиться скудлачений Сагайда, щоб заглянути в казанок. - Знову гвардi┐ горох! Здоров був, давно бачились!.. Шовкун! - Я вас слухаю. - Я знаю, як ти мене слуха║ш! Горiлка ║? - Сьогоднi не давали. Сагайда глибоко задуму║ться. - Так от знай, Шовкун, - каже вiн, позiхнувши, - твоя Килина взяла собi приймака. Мiлiцiонера! Сагайда уважно стежить, яке враження справлять його слова на ординарця. Завжди пiсля такого жорстокого жарту лiтнiй бо║ць почина║ блимати, як дитина, очi його заволiкаються м'якою туманною вологою. I весь вiн також м'якне, тане, нiяково посмiхаючись. - Що ви. товаришу гвардi┐ лейтенант... Не може цього бути... У нас i мiлiцi┐ нема поблизу. Вона вся в Гайсинi. Сагайда дума║. - Однаково, зв'язалася з бригадиром, - каже вiн. - Бригадир привiз ┐й соломи, а вона йому за це... - Годi тобi, - спиня║, морщачись, Брянський. Сiдають ┐сти. Шовкун сто┐ть бiля дверей, i зда║ться, що його зовсiм нема в землянцi. Взагалi, вiн ма║ дивну властивiсть - зникати при очах, ставати зовсiм непомiтним i нiколи нiкому не заважати. Але досить, зда║ться. Брянському хоч увi снi окликнути його, як Шовкун одразу тихо вiдгукнеться: "Я вас слухаю". Сагайда ┐сть, голосно жвакаючи. Пiсля ┐жi йому хочеться закурити. Але вiн зна║, що в усього батальйону в цi днi пухнуть вуха без тютюну. - Ти не куриш? - пита║ вiн Черниша. - Нi. - I не п'║ш? - Нi. - I дiвчат не цiлу║ш? Черниш червонi║. А Сагайда вже почина║ нарiкати на Романiю. Злиденна нещасна кра┐на! Хати без димарiв, бо на димар Антонеску наклада║ податок. Тютюн не сiй, бо це державна монополiя. Всi нашi недокурки визбирали по дорогах, а кажуть - квропа. Брянський теж потерпа║ без курива, але сто┐чно зносить сво┐ муки. Шовкун легким рухом зiбрав посуд, перемив, перетер, i хоча сам вiн обертався повiльно, проте робота в його руках якось iшла сама