умiв. Захопити мiст виявилось справою нескладною, головне було - втримати, будь-що втримати ось тепер, до приходу саперiв! Кулi дзенькали вже об рейки, рили землю на насипi перед обличчями розвiдникiв... - Без наказу не вiдступати, - попередив Панюшкiн, готуючи автомат для стрiльби. - Триматись будь-що! Бити - прицiльно! Автоматна трiскотнява нароста║. Каски зринають в хлiбах усе ближче. Видно оскаленi зуби, чорнi вiд крику роти. Панюшкiн, як i його сусiди, приготувався для стрiльби навлежки, рейка була йому опертям, але в останню мить, пiдхопившись, почав прицiлюватись з колiна. - Прицiльно! Прицiльно! I тiльки встиг вiн вистрелити, як рука його неприродно шарпнулася, i автомат, вiдлетiвши, посунувся з насипу вниз. Панюшкiн, поникнувши, зостався лежати на мiсцi. Колосовський кинувся до нього й, стягнувши з насипу нижче, пiдвiв, стряснув за плечi. - Товаришу командир! Товаришу полiтрук! - i в нестямi знову тряс, тряс його за плечi, нiби хотiв оживити. Але в обважнiлому, ще теплому тiлi вже не було життя: автоматники увiгнали йому кiлька куль, одна iз них вдарила в скроню, розтрощила Панюшкiну голову - бризки мозку та кровi загусали в його русявому чубi. Поклавши полiтрука на травi, Богдан пiдхопив його автомат i кинувся знову на насип. Всi вже вели вогонь. Колосовський з ходу лiг на тому ж мiсцi, де було вбито Панюшкiна, i з тi║┐ ж рейки, звiдки щойно збирався вести вогонь полiтрук, тепер уже вiн, стискаючи зуби, вiдкрив вогонь по противнику. "Прицiльно, прицiльно! - уперто повторювала думка. - До останнього патрона!" Живi фашистськi каски в хлiбах так близько, цiлься, не промахнись! Колосовський вистрiлив. Злетiла каска, i лише пiсля того нiмець упав. I ще один упав, а вiн цiлився знову по тих ненависних касках, бачив, як вони падали, i це тiльки розпалювало його, вiн кожну хотiв розщепити, розлущити власноручно, разом з черепом, який пiд нею ховавсь. Про себе вiн не думав. Кулi видзвонювали по фермах все лютiше, кресали об рейки все ближче, впивалися в шпали, але вiн не хотiв ┐х помiчати, вiн ┐х люто нехтував, вiн вперше в собi вiдчув зараз те, що батько його колись називав цiлковитим презирством до смертi. 23 Мабуть, цей мiст мав якесь особливе значення, був стратегiчним об'║ктом, або ж хтось i справдi почував свою провину за те, що вiн залишився вороговi цiлий, бо з полку весь час телефонували на КП батальйону, нетерпляче допитувались, як там, чи не повернулася нiчна розвiдка. - Ще нема, нема, - вiдповiдав комiсар Лещенко i сам дедалi бiльше нервувавсь. В кутку пiдвалу пiсля безсонно┐ ночi спав на розстеленiй шинелi комбат Краснопольський, бiля нього в узголов'┐ сидiв Спартак Павлущенко i, стежачи за комiсаром, безпомилково вгадував на його обличчi тривогу й занепоко║ння. Вiн добре розумiв його настрiй, комiсаровi було чого непоко┐тись - розвiдка цiлком на його сумлiннi. Сам пiдбирав людей, сам порадив Панюшкiну взяти з числа студбатiвцiв Колосовського. Павлущенко вважав сво┐м обов'язком застерегти Панюшкiна, але той не зважив на його застереження. - При такому пiдходi й воювати буде нiкому, - засмiявся вiн, вислухавши Спартака. А даремно. Це ж розвiдка. Там найменша щербинка може прiрвою обернутись... Винен, звiсно, комiсар. Спартак вiдмовлявся зрозумiти причину тi║┐ посилено┐ уваги, яку, починаючи ще з райкому, комiсар Лещенко виявляв до Колосовського, до людини як би там не було, а все ж серйозно заплямовано┐ i, безперечно, багато чим невдоволено┐ в душi. Були моменти, коли в Спартака прокидалася пiдозра навiть i до особи самого комiсара Лещенка, пiдозра вiдносно того, чи не був комiсар коли-небудь у дружбi з Богдановим батьком або чи не попадав i сам вiн в таке ж, як i той, становище. Iнакше-бо чим пояснити оце протегування Колосовському на кожному кроцi? Стрiля║ добре? Але не один вiн тут добре стрiля║! Чи, може, вирiшення послати Колосовського в розвiдку продиктоване iншими якимись мiркуваннями, можливо, навiть i не тiльки комiсарською волею? Адже йти зараз в розвiдку - це майже рiвнозначно смертi. Можливо, ║ яка-небудь та║мна вказiвка щодо цього, вказiвка посилати на такi завдання тих, кого найменше шкода, а людей найбiльш вiдданих, навпаки, приберiгати на майбутн║. Але як тодi пояснити, що на це ж завдання комiсар послав i Панюшкiна, кадровика, комунiста, улюбленця тутешнiх бiйцiв? Все це було неясно, сумнiвно. "Добре, що хоч документи в них вiдiбрано, - думав про розвiдникiв Спартак. - А то ворог ще мiг би i ┐хнiми комсомольськими квитками скористатись..." Комiсар, прилiгши в кутку мiж телефонiстами, знову з кимсь розмовля║ по апарату. Видно, з Дев'ятим. Розмовляти з Дев'ятим - мало в цьому при║мностi. Крутий, лайливий, вiн i зараз, видно, ла║ться, бо Лещенко червонi║ i, ледве стримуючи себе, вiдповiда║ з пiдкресленою ввiчливiстю. Мабуть, i там цiкавляться що за люди пiшли, чи досить перевiренi, бо Лещенко запевня║, що людей послано надiйних. - А я i зараз вважаю, що не всi там такi, - дозволя║ собi сказати Спартак, коли комiсар, скiнчивши розмову, кладе трубку i зосереджено дивиться на апарат, ще щось думаючи. - Що ви сказали? - не прочманiвши ще пiсля розмови, обернувся Лещенко до Спартака. Спартак повторив сво║ мiркування. Комiсар помовчав. - Це ви з мотивiв перестраховки? - Нi, щиро. Лещенко пересiв ближче до нього, глянув йому в вiчi уважнiше: - Кого ви ма║те на увазi? - Ви ж зна║те. Я ще в райкомi попереджував. Комiсар пiдвiвся, пройшовсь по пiдвалу, присiв на ящику навпроти Спартака. - Товаришу комсорг, в якiй ви сiм'┐ виховувались? - Сiм'я надiйна. Батько завкадрами на обороннiм заводi, мати - юрист... Комiсар пильно видивився на Спартака. - Чи не зда║ться вам iнодi, товаришу Павлущенко, що у вас аж надто розвинута пiдозрiлiсть до людей? Якщо ця риса властива характеру, скажiмо, слiдчого, якому за його службовим фахом доводиться мати справу здебiльшого з злочинцями, то це зрозумiло, але вам, студентовi гуманiтарниковi, в якого очi мусять бути вiдкритими на все найсвiтлiше в людях, - вам така роль... До чого вона? Ось ви, починаючи з райкому та, певне, ще й ранiше, уперто переслiду║те одного з сво┐х однокурсникiв.. - Я не переслiдую. Я просто не до кiнця вiрю йому. У вас ║ пiдстави не довiряти Колосовському? - Я вважаю, товаришу батальйонний комiсар, що логiка тут ма║ бути така: людина, батько яко┐ засуджений радянським судом, на основi наших радянських законiв, навряд чи так уже щиро пiде вмирати за цi закони, за цей лад. В усякому разi, посилати таку людину до ворога в тил... - Ну-ну? - Я нiчого не сказав. Певен тiльки, що не серед таких людей нам шукати справжнiх, до кiнця вiдданих патрiотiв. - У вас, товаришу курсант, викривлене розумiння патрiотизму, - промовив Лещенко холодним тоном. - Ви, певне, вважа║те, що патрiотизм, це священне почуття, доступне лише вибраним, лише тим, до кого життя наше було обернуто весь час сво║ю сонячною, сво║ю найщедрiшою стороною. Бути патрiотом, коли життя тебе тiльки по голiвцi гладило, - це, я вам скажу, не штука. Нi, ти побудь ось у становищi того ж Богдана Колосовського, коли серце кровоточить, i з таким, кров'ю облитим серцем зумiй стати вище кривд i образ! Оце, по-мо║му, якраз вона i ║, справдi священна любов до сво║┐ Вiтчизни. - Ви так менi це говорите, нiби я сам недостатньо маю цього почуття. - Нi, товаришу Павлущенко, я знаю, що при потребi ви теж не пошкоду║те себе для захисту того ладу, який вам так багато дав у життi. Ви учасник фiнсько┐, ви доброволець тепер, ваш патрiотизм для мене поза всякими сумнiвами. Але ви повиннi зрозумiти й мене, людину, яка бачила в життi трохи бiльше, нiж ви. Я знаю людей, якi, опинившись навiть за гратами, не зрадили сво┐х переконань, не перестали бути ленiнцями. Колосовський менi теж вида║ться людиною такого складу. Спартак сидiв замислившись. Вперше йому доводилось чути такi речi, такi для нього незвичнi мiркування про людей, про ставлення до тих, хто тебе оточу║. I почува║ться, що це не фрази, не схоластика, почува║ться, що комiсар не на словах, а на дiлi вiрить в людину, в ┐┐ високi якостi, в непохитнiсть ┐┐ переконань. Бач, вiн каже, - гуманiтарник. А що, коли ти дiйсно був несправедливим у сво┐й недовiрi, в сво┐й упередженостi до того ж таки Богдана? Може, твоя лiнiя в життi справдi була хибна, i перед тобою вiдкрива║ться можливiсть жити iнакше, керуватись у вза║минах з людьми iншими нормами, нiж тi, якими ти керувався досi? Зв'язкiвцi, попрокидавшись, зачадили цигарками i теж завели розмову про долю нiчно┐ розвiдки. Один iз зв'язкiвцiв запитав комiсара: - Якщо виконають завдання, товаришу комiсар... подасте ┐х на ордени? - Ордени ┐хнi там зараз, може, кров'ю обкипають, - сердито вiдповiв Лещенко i пiдвiвся на ноги. Пiдiйшовши до вузького пiдвального вiкна, почав дивитися на той бiк, за Рось, мовби намагався побачити крiзь гущавiнь верб групу сво┐х розвiдникiв, i стежки, якими вони йдуть, i той далекий, облитий сонцем залiзничний мiст, що вони його пiшли вiдбити у ворога й знищити. День, бiлий день, а ┐х нема, i можеш якi завгодно робити припущення... Стрiльби не було, i раптом за рiчкою серед полуднево┐ тишi прогримiв далекий, приглушений вiдстанню вибух. Комiсар переглянувся з телефонiстами, зиркнув на Павлущенка: - Чули? - Чув. - Наших розвiдникiв робота! Сумнiву в цьому не маю! Вони дiють саме в тому напрямi. Комiсаровi, видно, одразу вiдлягло вiд душi. Рушив ходити по пiдвалу, схвильований, прояснiлий. Нарештi вони дали звiстку з ворожого тилу, дали почути про себе. Мiст висаджено в повiтря. Мосту бiльше нема! Тепер зоста║ться iнша тривога: чи вийдуть чи повернуться вони пiсля цього самi? Адже той вибух - це могло означати, що вони живi, але це могло значити також i протилежне - що ┐х уже нема. 24 - Встать! Струнко! - гаркнув десь при входi знадвору Гладун, i всi, хто був у цей момент на КП, посхоплювались i, виструнчившись, звернули погляди до входу. Останнiм у пiдвалi пiдхопився майор Краснопольський з перележаною пiд час сну щокою. По кам'яних схiдцях, що вели до пiдвалу, спускався Дев'ятий. Кремезний, широкоплечий, з вольовим маслакуватим обличчям, що було мiсцями у плямах рум'янцю, як ото бува║ обпалене морозом. Незважаючи на спеку, на ньому була шкiряна куртка нарозхрист, з-пiд не┐ на гiмнастьорцi виднiвся мiцно загвинчений орден Червоного Прапора; всi знали - той орден у Дев'ятого за фiнську. Вiком вiн був значно молодший за командира студбату Краснопольського, старого вояку, учасника громадянсько┐, якого тiльки вiйна пiсля тишi вiйськово┐ кафедри поставила на командування курсантським батальйоном одначе рiзниця у вiковi, видно, на цей раз для Дев'ятого не iснувала. Влучивши очима Краснопольського, що виструнчився перед ним, сивий i закошланий пiсля сну, з рубцем вiд чи║┐сь шинелi на щоцi, Дев'ятий безцеремонне накинувсь на нього: - Спите? Iншi воюють, а ви рухтите? Можна було б йому заперечити, що командир студбату прилiг всього на годину пiсля безсонно┐ ночi i що попереду в нього мала бути знов безсонна нiч, однак сказати про це Дев'ятому - означало б викликати ще бiльшу бурю гнiву i лайки, i тому нiхто про це не за┐кнувся. Пройшовши до щiлини вiкна, що виходило на рiчку, Дев'ятий виглянув туди, запитав, чи не повернулася розвiдка. - Розвiдки ще нема, - сказав комiсар Лещенко, - але завдання, гада║мо, виконано. - Ви все гада║те. Якi пiдстави? - Тiльки що ми чули звiдти велико┐ сили вибух. - Е, до чорта тепер всяких вибухiв, - махнув рукою Дев'ятий, одходячи вiд вiкна, i тим нетерплячим рiзким рухом мовби одразу вiдкинув розвiдникiв кудись у минуле, перевiв у розряд тих, про яких бiльше не говорять. Наступ! Перейти в наступ! - про це вiн заговорив, широко крокуючи по пiдвалу, i це, видно, зараз володiло всiма його думками, сюди була спрямована i вся його бурхаюча енергiя. Наказав негайно викликати сюди на КП командирiв рот i полiтрукiв, вiн сам пояснить ┐м завдання, пiднiме ┐хнiй бойовий дух. Ходив з кутка в куток, як лев, у цiй кам'янiй клiтцi КП i все тлумачив Краснопольському, що не такий чорт страшний, як його малюють, що там, за рiчкою, ┐х як кiт наплакав, а коли командири та полiтруки один по одному посходились, заповнивши пiдвал, могутнiй голос Дев'ятого залунав ще дужче, а сiрi скалки його очей, глибоко запалих пiд надбрiвними кiстками, збуджено розблищалися, нiби вже бачили довкола себе вировище бою i повержених ворогiв. Так! Вiн переходить зараз на цiй дiлянцi в наступ. Наказу║ негайно готувати атаку! За його даними, ворог вiдтягу║ звiдси сили, може, там, за рiчкою, взагалi вже нiкого нема, а ми тут, як ховрахи, зарилися в землю i тiльки прислуха║мось, як гоготить на iнших дiлянках фронту вiйна. Вiн уже розмахував картою, вихопленою з планшета, тикав пальцем на якiсь пункти: захопимо цей, захопимо той, до вечора i той розпроклятий залiзничний мiст уже буде в наших руках, втрати якого нам досi не може простити старший хазя┐н. Запалюючи iнших, вiн розпалювався й сам, видно було, як душа його щиро жада║ атаки, бою. Спартак дивився на нього захоплено. Отаких би нам бiльше! Прощав йому i брутальнiсть, i гарячковiсть, i навiть мордобiй, до якого, як чув вiн, Дев'ятий iнодi вда║ться, все прощав йому за оцю залiзну волю, жадобу кинутись на ворога, зiм'яти його, перемогти. - У вас там хто бiля переправи? - звернувся Дев'ятий до Краснопольського. - Третя курсантська. - От i пiднiмiть ┐┐ для початку. Краснопольський спробував був заперечити, що зараз, мовляв, не такий уже вдалий час для атаки, до того ж без артпiдготовки, серед бiлого дня, - може б, краще спробувати атаку нiчну, щоб запобiгти зайвих втрат, але все це не похитнуло Дев'ятого в його намiрi. - А ви ж думали як? - присiкався вiн до майора. - Вiйна - i щоб без втрат? З мо┐х ось що залишилось, а ви над сво┐ми все тремтите? З самого прибуття сюди майор Краснопольський, як i його друг комiсар Лещенко, вiдчули незрозумiлу неприязнь до себе i до свого батальйону з боку цi║┐ людини, якiй тепер належить влада розпоряджатися ними, ┐хньою долею. "А ми що - гiршi?" - це було перше, що почули вони вiд Дев'ятого, коли вiн дiзнався, що в його пiдлеглiсть переда║ться батальйон студентiв-добровольцiв. Дев'ятому чомусь здалося, що командування студбату претенду║ на якесь особливе, винятково бережне ставлення до сво┐х вихованцiв, бо все ж це, мовляв, люди, якi ще вчора сидiли за студентською лавою, а тепер ось з власно┐ волi змiнили затишок аудиторi┐ на фронтовий окоп. До того ж все це були курсанти, без трьох днiв не полiтруки та не комiсари, i хоч насправдi нi про якi привiле┐ вони й не думали, але Дев'ятий, сам приписавши ┐м це, вважав сво┐м обов'язком швидше переламати в них цей дух винятковостi, нещадно пiддати ┐х гартовi i тим випробуванням, яких уже зазнали його кадровики. В боях, тяжких, кровопролитних, Дев'ятий втратив на шляхах вiдступу бiльшу половину довiреного йому особового складу. Зазначаючи з перших днiв вiйни ударiв моторизованих частин ворога, зубами хапаючись за кожен рубiж, вiн не щадив сво┐х людей, не щадив нi самого себе, нi найближчих помiчникiв, а цих мусить жалiти? - Хто поведе? Майора Краснопольського i комiсара Лещенка, якi тут же виявили згоду, вiн мовби й не почув, одвернувся вiд них, командира роти - лiтнього вузькогрудого лейтенанта з чугу┐вських - вiн теж пропустив, аж поки погляд його не впав на Павлущенка, що, виструнчившись в кутку, весь час дивився на Дев'ятого захопленим поглядом. - Ви хто? - Комсорг, товаришу пiдполковник. - От ви, комсорг, i очолите. - ксть! - вiдповiв Спартак, блiднучи. Гладун, що принишк бiля виходу, видно, молив зараз усiх богiв щоб, пронесло мимо нього цю чашу. Але не пронесло. - А ви, старший сержант? Де ваша гвинтiвка? - крикнув на нього Дев'ятий. - Щось багато вас тут тиня║ться без дiла! В атаку теж! За кiлька хвилин Дев'ятий з револьвером у руцi вже стояв на самiй спецi пiд стiною облущеного снарядами будинку бiля шосе, яке недалеко попереду переходило в дерев'яний настил мосту, перекинутого через Рось. Комiсар Лещенко та комбат теж стояли тут, стежачи разом з Дев'ятим, як з картопель, з окопiв, з садкiв виповзають бiйцi третьо┐ роти, скупчуючись в кюветах шосе для атаки, ┐хнi каски вже густо зеленiли, поблискуючи по кюветах, мов достигаючi кавуни. Перед самою атакою Дев'ятому доповiли, що прибуло поповнення. - Де воно? - крикнув вiн на пiдстаркуватого, з землистим обличчям лейтенанта, який доповiдав йому про це. - У садках он. Ще й окопатися не встигли. В глибинi садкiв цiлими купами сидiли попiд деревами новоприбулi, десь там була кухня, i в декого в руках уже димились маслаки з гарячого, щойно вiдвареного м'яса. - Тiльки прийшли - i жерти? Сюди ┐х! Лейтенант на мить зам'явся. - Це здебiльшого приписники, колгоспники ки┐вськi, щойно з вiйськкоматiв... В багатьох ще й гвинтiвок нема. - Гвинтiвки добудуть! Зброю в бою добувають, ясно? Сюди ┐х! Коли лейтенант потрюхикав виконувати наказ. Дев'ятий, обернувшись до Лещенка та Краснопольського, кинув ┐м, як докiр: - Бачите, скiльки резервiв? Людськi резерви у нас невичерпнi, ┐х тiльки розворуши! Незабаром пригинаючись в кюветах шосе, до студбатiвцiв уже наближалися цiлими групами поповненнi, здивованi, оторопiло роззиралися на боки, довiрливi, слухнянi. В того гвинтiвка в руцi, в того граната, а в того й зовсiм нiчого нема, крiм гарячого, щойно одержаного з польово┐ кухнi маслака, що вiн його й тут на ходу обгриза║. - Вперед! В атаку! - гукнув Дев'ятий, коли людей уже було повно в кюветах. Бiйцi один по одному повiльно почали пiдводитись, рушаючи кюветом до мосту. Попереду твердою ходою iшли командир роти i Спартак Павлущенко. Тиша гарячого лiта окутувала верби за Россю, жодного пострiлу звiдти; здавалось, i справдi там нiчого нема, в тих зелених берегах, i що вiйна - це тiльки мара, безглузда вигадка чиясь, i про реальнiсть ┐┐ нагадував лише тяжкий нудотний сморiд з мосту, де пiд палаючим промiнням сонця розкладалися трупи вбитих. Наближаючись до мосту, переднi спершу пригиналися, ждучи, що противник ось-ось вiдкри║ по них вогонь, але там все було тихо, i переднi, осмiлiвши, випростались i вже в повний зрiст натовпом кинулись на дерев'яний настил подiрявленого снарядами, але ще мiцного мосту. Зата┐вши подих, стежили за ними з окопiв бiйцi. Вже першi атакуючi наближались до тих трупних куп, що виднiли по мосту, коли з протилежного берега зненацька сiконув по них довгою заливистою чергою кулемет. Мiст, видно, був добре пристрiляний: з верб справа i злiва озвалися кулемети, взялися люто сiкти по мосту перехресним вогнем, на шосе грякнули по каменю першi мiни. Звiдси, з-пiд будинку, де стояв Дев'ятий, видно було, як захлинулась атака: видно, як падають на мосту атакуючi, а тi, що встигли перебiгти на той бiк, скочуються попiд мостом униз, плигають у воду, рятуючись вiд шквального вогню. Пальба, лемент, кров на поранених... Дев'ятий мовби цього всього не бачив, а ловив сво┐м зором лише тих, якi ще не встигли побувати на мосту, якi ще були живi й непораненi i щулилися по кюветах, чекаючи команди. Вони, видно, ждали, що Дев'ятий вiдмiнить атаку, заверне всiх назад, а вiн, мовби знесамовитiвши, забувши всi iншi слова, крiм слова "вперед!", все шпурляв ┐м це слово. - Вперед! Вперед! - вимахуючи револьвером, кидав вiн в гущу атакуючих, мов заклинання. "Для чого це? Кому потрiбна ця безглузда атака?" - стоячи бiля Дев'ятого, ледве стримував себе комiсар Лещенко. Серце йому обливалося кров'ю вiд того, що робилося на мосту. Гнати ┐х туди - це тiльки губити й губити... Аж сюди чути, як там кричать пораненi, видно як кидаються вони у воду, рятуючись вiд куль та осколкiв, як то тут, то там вибираються закривавленi з прибережних заростей уже назад, на берег. - Вперед! Вперед! - не вгамову║ться Дев'ятий, нiби поставивши собi за мету будь-що домогтися, щоб усi до ║диного побували на мосту, пройшли оте диявольське хрещення. - Та що ж ви робите? - не стримавшись, закричав Лещенко. - Припинiть цю м'ясорубку! Дев'ятий, озирнувшись, обдав його невидячим, помутнiлим поглядом. Понурив голову. Потiм звернувся до Краснопольського: - Що, будем кiнчати? Краснопольський промовчав, а Лещенко вiдповiв рiзко: - Цього не треба було й починати. - Вiдставити атаку, - кинув Дев'ятий упалим голосом i, запхнувши револьвер у кобуру, неквапом побрiв у глибину садка, мовби не чуючи куль, що цьвохкали над ним у листi, глухий до мiн, що люто грякали на шосе. 25 Потiм знов стало тихо. Тiльки купи непорушних тiл на мосту побiльшали та слiди кровi позалишалися всюди: на картоплиннi, на камiннi шосе, а найбiльше - на подвiр'┐ бiля пiдвалу КП, де нашвидку було влаштовано перев'язочний пункт. Поранених тут не затримували. Як тiльки обстрiл припинився, ┐х одразу ж стали направляти садками в тил на край мiстечка, де ┐х уже потiм мали забирати грузовики. А з тилу в напрямку до передово┐ знов iшли маршовики, рухались розтягнутими колонами; командири, що вели ┐х, не дозволяли порушувати рядiв, i лише один якийсь брiв понад дорогою окремо: це був Духнович. В медсанбат вiн так i не попав. Пiсля того як вiн трохи оклигав бiля артилеристiв, Духновичу здавалось просто злочином шукати притулку десь у медсанбатi. Вiн вирiшив будь-що розшукати сво┐х i робив це з упертiстю, несподiваною навiть для себе самого. I ось, зда║ться, найшов, натрапив на слiди рiдного свого студбату. Вже в мiстечку, пробираючись кюветом попiд садками, Духнович зустрiв Гладуна. Це було приголомшливо. Гладун бiг назустрiч з слiпими вiд жаху очима, бiг пригнувшись (хоча й не стрiляли тут), неприродно виставивши вперед, мов тлiючу головешку, свою поранену руку, товсто накудлану набряклим кров'ю ганчiрям. Духновича вжахнув його вигляд, i в той же час вiн зрадiв помкомвзводу розчулено, щиро. Помкомвзводу тут, - значить, тут i студбат! I як вiн не натерпiвся вiд Гладуна в таборi, все вiн зараз прощав йому i ладен був кинутись йому на шию, як братовi! - Товаришу командир! Гладун зупинився перед ним запирханий, якийсь зацькований, з дрижачими поблiдлими губами. Невiдомо навiть, чи впiзнав вiн Духновича, бо в здичавлених очах його зараз горiло одне: - Грузовикiв не зустрiчав? Грузовикiв з пораненими, га? Мене ось теж поранено, осколком поранено! - забелькотав вiн, витягуючи Духновичу напоказ свою замотану в закривавлене ганчiр'я руку. - В нас тут таке робилось сьогоднi, таке! - продовжував вiн, злякано роззираючись i переходячи на довiрливий тон. - Дев'ятий серед бiлого дня на кулемети погнав! Третьо┐ роти, вважай, половини нема. Ще одна-двi такi атаки - i всiм нам хана. Тiльки той i вряту║ться, хто поранений! Так грузовикiв там з нашими не зустрiчав? Духнович все дивився, як кров з Гладунового ганчiр'я скапу║ й скапу║ пiд ноги. - А як дума║ш, будуть? - аж на шепiт перейшов Гладун. - Кажуть, що в лещатах уже ми, що Умань i Бiлу Церкву нiмець захопив, а це ж тут ось, близько. Духнович дивився на нього й не впiзнавав свого помкомвзводу. Гроза студбатiвцiв, та чи це ж вiн сто┐ть зараз перед Духновичем в образi цi║┐ спотворено┐ жахом, зацьковано┐ людини? Так ось як тут, ось що тут робить з людьми вiйна? Для Гладуна Духнович зараз мовби не iснував. Для нього зосталося непомiченим, що це ж сто┐ть перед ним його курсант i на ньому все, як у таборi, по формi, цiле-цiлiсiньке, нiде не розгублене: i протигаз у сумцi, що ┐х iншi вже покидали, i скляна фляжка в чохлi, що ┐х iншi вже потовкли, - все нiби спецiально збережене, щоб втiшити Гладуна, який все це недавно йому видавав i позаписував у свiй формуляр. Але зараз Гладун був до всього цього слiпий. Весь свiт зiйшовся йому лише на пораненiй сво┐й руцi, на жовтих з кiгтистими нiгтями пальцях, що дублено стирчали з намотаного сяк-так кривавого ганчiр'я, яке вiн тримав перед собою, мов найдорогоцiннiший скарб життя. - Тепер усе, - шепотiв вiн. - Тепер тут усi вашi атаки без мене. Був би вiн огидний зараз Духновичу з оцим тваринним страхом за сво║ життя, якби не отi краплi кровi, краплi свiжо┐ людсько┐ кровi, що скапують повiльно з його ганчiр'я в кювет на бур'янину. Десь далеко застрочив кулемет, i Гладуна аж пересмикнуло судорожно: - Ну, я побiг! Але Духнович затримав його: - Стривайте, де ж нашi? Студбат наш де? - Прямо i прямо, ┐х не минеш, - забелькотав Гладун скоромовкою i, вже залишаючи Духновича, на мить затримався на ньому поглядом, мовби тiльки зараз збагнув, кого бачить перед собою. - Ми думали, ти за Днiпром уже десь, у лазаретi на бiлих подушках, а воно не вийшло, га? I, втягши голову в плечi, пригнувшись, вiн чкурнув кудись у садки. Духнович ще деякий час постояв тут, похнюплено розглядаючи закапану Гладуповою кров'ю бур'янину. Потiм поправив на собi скатку, пiдтягнув на плечi ремiнь гвинтiвки i закульгав сво║ю дорогою далi. Студбатiвцi першi помiтили його. Було надвечiрн║ затишшя, i вони, повистромлявши голови з окопiв, ще здалеку загледiли, як бiля шосе попiд садками пробира║ться хтось разюче схожий на ┐хнього Духновича. кй же ║й, то вiн клигав, то брiв воювати ┐хнiй факультетський Сковорода! Це було майже неймовiрно - побачити Духновича тут, на передовiй, коли вважалося що вiн для вiйни уже списаний, неiснуючий. Але це таки був вiн, рудий та ластуватий ┐хнiй Духнович, це таки вiн, сутулячись, iшов назустрiч вiйнi, по-журавлиному витягши вперед свою руду хрящувату шию, що, зда║ться, ледь-ледь тримала на собi вагу сталево┐ каски. - Ей! Курсанте Духнович! Духнович розгублено озирнувся, не одразу второпавши, звiдки це голос. - Сюди давай! - гучно подав йому з окопу голос Степура, i Духнович, не згинаючись, мов i не на вiйнi, в повний зрiст почалапав через картоплi на Степурин окоп. - Пригнись! Пригнись, йолопе! - загукали йому якiсь уже незнайомi голоси. - Це тобi не в тилу. Тут одразу причастить! Пiдгiйкуваний криками, вiн поспiшив спуститись до Степури в окоп. - Де ти взявсь? - зрадiло розглядав Степура товариша, його ластувате, розчервонiле вiд ходьби обличчя. - Як нога? - В порядку. Народна медицина допомогла. - Не вже знахарка якась пiдлiкувала? - Нi, артилерист багнетом проколов. Прооперував у справжнiх, так би мовити, польових умовах... А тодi ще й зiлля якогось приклав... З ближчих окопiв позлазились сво┐ унiверситетчики - позаросталi, замурзанi, тiльки очi блищать. Помiтно схудли всi, в Мороза аж вилицi випирають. Облiгши окоп, хлопцi розглядали Духновича та його курсантську амунiцiю, що була на ньому в такому зразковому порядку. - Гладун би похвалив. - А я його щойно зустрiв. Поранений бiг. - Поранений? Хiба й вiн наступав? - Степура здивовано глянув на Мороза та Пiдмогильного, що лежали бiля окопу. - Не знаю, - сказав Мороз. - В усякому разi, серед тих, що йшли першими, його не видно було. - Зате наш Спартак сьогоднi геро║м показав себе, - озвався Пiдмогильний. - Першим в атаку пiшов, кров'ю довiв, що слово в нього не розходиться з дiлом. - Що в нас тут робилося!.. Добре, що ти й не застав, - схвильовано почав розповiдати Духновичу Степура. - Бачиш ото купи тiл на мосту? Якби не комiсар Лещенко, то, мабуть, i ми вже там лежали б. - Дев'ятий тут такий над нами ║, просто самодур якийсь, - заговорив Мороз, а Лагутiн, що в цей час саме пiдповз до них iз картоплиння, поправив голосно: - Вважайте, що зiрка Дев'ятого закотилась. Хлопцi глянули на Лагутiна з подивом. - Що ти хочеш цим сказати? - Те, що сказав. Я тiльки оце з перев'язочного, вiдправляв Яланського з геофаку, - вiн сам не добрався б, - i якраз при менi на Дев'ятого корпусний комiсар налетiв. Ох, давав йому за цю безглузду атаку... Так що Дев'ятий сво║, зда║ться, уже вiдкомандував. - Але тих не пiднiмеш, - глянув у бiк мосту Степура. - Аспiранта Чорного вбило, лiтфакiвця Скибу здорово покалiчило, - глухо розповiдав Духновичевi Пiдмогильний. - А Дробаху ми втратили ще того ж дня, як ти вiдстав, - сказав Мороз. - В житах серед вiдкритого поля накрило нас. Там i могилу ми насипали Дробасi. Все, що вiн чув, було таке неймовiрне, жахливе, що майже не сприймалося Духновичем як реальнiсть. - Де ж це Богдан, що не видно? - з тривогою запитав вiн i помiтив, як хлопцi - й до того не веселi - ще бiльше спохмурнiли. - Богдан там, - кивнув Степура за Рось. - Ще вночi пiшов у розвiдку й досi нема. Степура стояв в окопi понурений, i хлопцi, нависаючи касками над окопом, теж мовчали похмуро. - Ану що за зборисько там? - почувся рiзкий пронизливий голос командира роти десь iз-за яблунь. - Марш по окопах! За хвилину Степура з Духновичем зостались самi. - Нiчим тебе й пригостити, - заклопотався, нишпорячи в окопi, Степура. - На ось хоч цукру пожуй. Витягши з нiшi, вiн подав Духновичу казанок, повнiсiнький жовтуватого вологого цукру пiску. Духнович, присiвши, почав слухняно жувати. Степура тим часом показував йому сво║ немудре окопне господарство. - Ось у цiй нiшi гранати, щоб ти знав, а це продуктова, а в цiй - пляшки з горючою сумiшшю... - А я дивлюсь, що то за купи темних пляшок по садках... - Ото ж тiльки доставили. Взявши з нiшi одну пляшку з важкою темно-бурою рiдиною, Степура, сколотнувши, почав розглядати ┐┐ проти сонця: - Тiльки, мабуть, цим навою║ш. Хiба що впiйма║ш фашиста та в горлянку йому налл║ш. - Менi теж видадуть? - запитав Духнович. - А ┐х тут вистачить. Бачиш, цiла батарея, аби влучав. Iз-за рiчки лунко вдарив нiмецький кулемет. Духнович, кинувши казанок, схопився, здивований. - О, то вони у вас тут зовсiм близько! - А ти ж думав. Тiльки Рось i роздiля. пм було видно мiст, завалений трупами, розкiшну зелень протилежного берега, густi верби, облитi червонястим призахiдним сонцем. Десь там прича┐лись ворожi кулемети, мiномети, готовi щомитi бурхонути сюди вогнем. - Звiдти вибратись... ох i нелегко ж це, - заговорив Степура, дивлячись за рiчку, i Духнович догадавсь, що вiн ма║ на увазi розвiдку, з якою пiшов Богдан. - Всiм нелегко, а ┐м найважче. - Богдановi завжди випада║ найважче. - Випада║, бо сам шука. Те, що ┐хнiй друг один з усього студбату пiшов у розвiдку, взяв на себе завдання найнебезпечнiше, для них не було дивним, вони знали його вдачу. Але чим це скiнчиться? Чи живий ще вiн там, чи нема? Чи вiдбива║ться десь iз збро║ю в руках, чи, може, вже терзають його фашистськi кати, домагаючись вiд нього вiдомостей, яких вiн ┐м нiколи не дасть? Скорiше язик вiдкусить, нiж стане розповiдати вороговi про Червону Армiю, - в цьому певнi вони, його найближчi друзi. Для обох них Богдан був i ║ взiрцем мужностi, людиною обов'язку й честi. Три роки Богдан був душею ┐хньо┐ унiверситетсько┐ дружби, i зараз, коли вiн так тривожно вiдсутнiй, коли вони, присiвши в окопi, думають про те, що бiльше, може, уже його не побачать, вiн поста║ мiж ними в ще привабливiшому свiтлi, ста║ для кожного з них ще дорожчим. За три роки спiльного навчання в унiверситетi, дружачи з Богданом, вони вже знали його достатньо i знали, що в усьому - i в дрiбницях, i в бiльшому - на нього можна до кiнця покластись. Рiдний унiверситет не уявлявся ┐м без Богдана, як не уявлялась ┐м без нього Таня, його весела пустотлива супутниця. Як вона буде без нього? Нiхто ┐й нiколи його не замiнить. А ┐м втратити такого друга, як Богдан, - це вирвати з грудей шмат власного серця. Замкнутий, нахмуркуватий, вiн зближувався далеко не з кожним, але тi, що були близькi з ним, що користались його довiр'ям, добре знали, яка це чиста й глибока душа. - Я шкодую тiльки, - похмуро мовив Степура, - що менi не випало з ним iти. Це велике дiло, коли в скрутi ма║ш бiля себе вiрного товариша... - Може, вiн ще повернеться, - з надi║ю сказав Духнович. - А коли повернеться, зна║ш що, Андрiю... Давайте так, щоб не розлучатись. Звичайно, вам з мене користi мало, цей незугарний Духнович бiльше для вас тягарем весь час був... - Та що ти, - перебив його Степура. - Але ж i я не пропащий, - вiв сво║┐ Духнович. - Я оце, поки розшукав вас, багато що передумав. А ще бiльше вiд артилериста одного навчивсь. Якi ║ люди, Андрiю, на свiтi! Зустрiнеш такого - i цiлий переворот в душi... 26 Вночi вiйна з усiма небезпеками виявля║ себе тут ще видимiше, постаючи в образi ракетно┐ заметiлi та зловiсних червоно-багрових загравиш по обрiю. Пожежi ятряться уже не тiльки за Россю, але й на флангах, i навiть десь позаду змикаються зловiсним кiльцем. Ракети теж злiтають то тут, то там навкруги, пiдступають дедалi ближче, i вже ймовiрними здаються тi чутки, що доповзають на цю дiлянку фронту, - про загрозу бути одрiзаними вiд днiпровських переправ. На обрiях пожежi, невiдомо ким запаленi, а тут, у садках над Россю, темрява, як у ямi, тiльки ракета час вiд часу спалахне над вербами мертвим полум'ям та смужка води поблиску║ бiля тих, чи┐ окопи над самим берегом. Як i минуло┐ ночi, зараз знов було послано наряди бiйцiв витягати убитих з мосту та з берега понад Россю. До мосту противник людей не пiдпустив, одразу вiдсiк кулеметами, освiтивши ракетами весь мiст як удень. А далi вiд мосту посланим на завдання вдалося пробратися аж до води. Серед тих, хто тут безшелесне прокрадався в заростях берегових, були й Степура та Духнович. ┐х теж було послано, i вони пiд покровом темноти витягли з води когось невiдомого, руки в нього вже були задубiлi, закiстявiлi, як iз мармуру. Навiть не розгледiвши, який вiн собою, вiдтягли труп в картоплi, похапцем пригорнули його в порожнiм напiвобваленiм окопi, а самi, вiдпущенi командиром, повернулись до себе в окоп. Вовтузiння з трупом, липкi його руки, трупний сморiд - все це скiнчилось тим, що Духновичевi стало погано. Його тяжко нудило, вивертало, i руки його, як вiн казав, тепер "тхнуть смертю", дарма що вiн вiдтирав ┐х i землею, i листям. - Це вiд перенапруги нервiв, це пройде, - заспокоював його Степура, коли той судорожне звивавсь, а потiм, знесилений, розпластався горiлиць бiля окопу. - Це не пройде, нiколи не пройде, - заговорив Духнович пiсля того, як йому трохи полегшало. - Ота рука, отой лоб, що я його ненароком торкнувсь... Хто вiн? Загребли, а що ми зна║м про нього? - Чийсь батько. Чийсь син, - глухо озвався з окопу Степура. - Ще один бо║ць чи командир. - Не тiльки це, не тiльки! - знервовано заперечив Духнович. - Щось бiльше знищено, зруйновано, вбито передчасно! З планети пiшов ┐┐ володар, пiшло в небуття найвище створiння природи, найрозумнiше, що ║ у всесвiтi. Чули, як хтось повзе до ┐хнього окопу. Пiдповзло, озвалося: - Браточки, гвинтiвки зайво┐ нема? - Тобi що тут, склад? - безпричинно визвiрився на нього Степура. - Та, може, зайва. Ми з поповнення, обмiнялися б. У нас пляшки ║ горючi... - Сво┐ ма║мо, - буркнув Степура сердито, i чути було, як той полiз далi до iнших окопiв, уже десь там питаючи, чи нема зайво┐ гвинтiвки. Нiч була темна, небо визорiло, лягло над садками, над фронтом високою смугою правiчного Чумацького Шляху. Степура й Духнович, поскидавши каски, - щоб вiдпочила голова, - сидiли в окопi, притиснувшись один до одного колiньми; сидiли, в небо дивились. З окопу воно було зараз якесь особливо зоряне. Гронилось сузiр'ями, мерехтiло свiтлою порошею невiдомих галактик.. - Отаке ж зоряне небо, - роздумував уголос Степура, - було i над Гете, i над Копернiком, i над фiлософами та поетами Еллади. Люди мiнялись, поколiння за поколiннями проходили, а воно над ними все вуло все зорiло, як вiчнiсть... - Зорiло-то зорiло, - зауважив Духнович, - бачило багато, але нiколи, мабуть, не бачило стiльки пожеж на землi, стiльки передчасно обiрваних життiв людських... Десь над Россю противник, пужнув у небо ракетами, аж повиднiшало в окопi. Степура пiдвiвся. Його не покидала тривога за Богдана. Кожна ракета, що зривалась за Россю, здавалось, освiтлю║, переслiду║ десь там Богдана; кожен кулемет, що раптом гулко прострiля║ темряву, здавалось, б'║ по розвiдниках. На душi в Степури ставало все гнiтючiше. Ракети над Россю. Кулеметний стукiт на левадах. Аж ось куди насунулась iз заходу вiйна. Залiзнi лапища танкiв рвуть груди укра┐нсько┐ землi... Десь уже опiвночi над окопами пролунав зненацька знайомий голос сержанта Цаберябого: - Де тут мiй Корчма? Чи живi ви та здоровi, всi родичi гарбузовi? А невдовзi в Степуриному окопi вже стояв i Богдан Колосовський. Обновка на ньому - чорний автомат через груди, а сам весь пахне тванню, наче цiлий день кис у болотi. - Вибрався, - обiйняв його Степура. - Розказуй же! Присiвши в окопi, Богдан, на подив Духновича, скрутив товстенну цигарку, почав жадiбно затягатись махорковим димом. Мовчали. Що вiн ┐м розкаже? Як iз сiмнадцяти ┐х залишилось п'ятеро? Цiною життя сво┐х товаришiв та власною, сповненою презирства до смертi, впертiстю вони таки втримали мiст до приходу саперiв, втримали, поки сапери пiдготували вибух, i тiльки тодi вiдiйшли. Вiддаляючись в болота, бачили, як розламу║ться, окутана димом вибуху, ┐хня срiбляста райдуга, як десь аж бiля сонця розлiтаються порванi вибухом ферми. Противник, що спершу був спантеличений цим величезно┐ сили вибухом, незабаром схаменувся, кинувся ┐х переслiдувати. Це було жахливiше, нiж бiй. Вони почували себе дичиною, що на не┐ полюють, що ┐┐ розшукають i ось-ось найдуть. До вечора вони ховалися в очеретах, занурившись у теплу, з жабенятами воду. Бiг часу нiби спинився тодi для них, дневi не було краю, а потiм вiн таки кiнчився, нiч вивела ┐х куди треба, i от пiсля доби вiдсутностi вони знову ввiйшли до пiдвалу КП. Повертаючи Колосовському його комсомольський квиток, комiсар Лещенко мiцно потиснув йому руку. Це успiшно виконане завдання було б для Богдана найбiльшою радiстю, якби вони всi сiмнадцятеро повернулися звiдти, якби не залишили назавжди бiля того мосту стiльки товаришiв та полiтрука Панюшкiна, вiд якого Богдановi перейшов у спадщину тепер оцей чорний трофейний автомат. - Друже, чого ж ти мовчиш? - ласкаво стряснув Богдана за плече Духнович. Богдан пiдвiвся: - Iншим разом. Все розповiм iншим разом. А зараз пiду, бо просто очi злипаються. I, якось винувато всмiхнувшись, вiн втомлено поплентався розшукувати свiй окоп. 27 Вiдчувати в окопi живу душу бiля себе - це щастя. Нiде, мабуть, не зможеш так по-справжньому оцiнити людину, друга, як тут. Пiсля блукань по дорогах, пiсля того непевного становиша, коли Духнович мовби повис був десь мiж фронтом i тилом, йому тепер глибокий Степурин окоп здавався таким затишним, таким надiйним. Гарно тут, безтривожно. Земля, правда, за комiр сиплеться, i ноги млiють, нiкуди ┐х випростати, але й тiснота тут не тiснота; зда║ться, нiколи Духнович не почував себе так просторо, як зараз, з головою закутавшись у розкручену аж тепер шинелю, одгородившись нею вiд усього тривожного свiту. Попереду була нiч, вiльна вiд усяких клопотiв, кiлька годин вiльних для спочинку - Степура наполiг, щоб йому, Степурi, першому стати на варту. Ось вiн сто┐ть у кутку окопу, насторожений, недремний, а Духнович, згорнувшись внизу, пiдмостивши каску замiсть подушки, може вiльно вiддатись найiнтимнiшим спогадам, подумати, безтривожно поспати. Дарма що тiло як у прокрустовiм ложi, але на душi - простiр, воля i дивна якась безклопотнiсть. Яке все вiдносне на свiтi! Справжнiм палацом може обернутися для людини оцей тiсний фронтовий окоп. Чи довго тiльки тобi доведеться розкошувати в ньому? На скiльки днiв i ночей вiн стане для тебе оселею i фортецею? З цими думками Духнович i заснув. Коли засипав, навкруги було досить тихо, лише де-не-де прохоплювались пострiли понад Россю, а вгорi вiтерець злегка шарудiв,