Олесь Гончар. Блакитнi вежi Яновського
------------------------------------------------------------------------
Оригинал этого текста расположен в "Сетевой библиотеке украинской литературы"
http://www.ukrlib.km.ru/
OCR: Евгений Васильев
Для украинских литер использованы обозначения:
к, ║ - "э оборотное" большое и маленькое (коды AAh,BAh)
п, ┐ - "i с двумя точками" большое и маленькое (коды AFh,BFh)
I,i (укр) = I,i (лат)
------------------------------------------------------------------------
Пригаду║те ту першу вражаючу фразу "Вершникiв", той могутнiй, сповнений
епiчно┐ сили заспiв? Як лютували шаблi пiд Компанi┐вкою, де зчепились
бортами степовi пiрати, i конi бiгали без вершникiв, i небо "округ
здiймалося вгору блакитними вежами"?
Коли вийшли "Вершники" в нашому студентському середовищi, помiж
закоханих в лiтературу юних ентузiастiв точились дискусi┐ навiть з приводу
цих блакитних веж: чи iснують вони насправдi? Чи бува║ таке в степах? Чи,
можливо, з'явились вони лише в уявi письменника, в його натхненних
поетичних видiннях?
Автор був загадковий: образ його чомусь пов'язувався з морем, адже ж -
"Майстер корабля", морськi поезi┐ з юнацько┐ книги "Прекрасна Ут"...
Вiтаю море!
Корабельна путь лежить по всiй землi.
Давно помiчено, що степовi люди мають вроджений потяг до моря, з дивною
силою воно заваблю║ степовика, заполоню║ сво┐м простором, морською
далеччю. Хай навiть не бачене ще, тiльки вимрiяне, вже непоко┐ть, кличе...
Дехто в цьому схильний вбачати поклик iнстинкту, та║мничий голос предкiв,
вияв майже мiстично┐ туги людини за чимось незвiданим...
Мабуть, Яновський на такi тлумачення його раннiх захоплень лише
всмiхнувся б, хоча свiй перший вiрш пiд назвою "Море" вiн таки написав "з
вiдстанi", написав ще, зда║ться, нi разу не бачивши справжнього моря в
натурi. Данина книжнiй морськiй романтицi? Очевидно, так. I водночас море
Яновського вже й тодi - то насамперед образ свободи, гуманiстичне
уславлення людини, ┐┐ вiдваги, мужностi й витривалостi, море його - то
сво║рiдний спiв людськiй солiдарностi, iнтернацiональному братерству
трудящих.
Таким, зокрема, поста║ образ моря у "Вершниках", коли буде вже подолано
спокуси книжно┐ романтики, подолано швидко й рiшуче, i автор вийде на iншi
простори, щоб стати вiч-на-вiч з романтикою самого життя, з отими його
лютими трамонтанами, що не раз обвiють i автора теж, як обвiвають досi
вони його Половчиху на пронизливiм белебнi морського узбережжя, де вона,
ждучи, виглядаючи свого Мусiя-Мусi║чка, сто┐ть "висока та строга, як у
пiснi".
"Шаланда в морi" - одна з найромантичнiших в нашiй лiтературi новел,
хоч ця ┐┐ романтика написана пером нещадного реалiста.
Одначе вернiмось до веж чи, точнiше сказати,-до того неба, що
здiймалось тодi округ нас "блакитними вежами". Як усе-таки: чи в дiйсностi
митець ┐х спостерiг, чи був то лише плiд його фантазi┐? Цiкавiсть
природна, але куди важливiше було те, що завдяки художниковi цi вежi
з'явились, увiйшли в наш духовноестетичний свiт, зробивши одразу багатшими
нас, i, почувалось, вiдтепер вони будуть iз нами завжди. Iнакше кажучи,
сталося ще одне, хай нiби не таке вже й велике мистецьке вiдкриття:
ландшафт краси розширився, вiдтворено якусь нову, ранiше не знану художню
сутнiсть. Образ дивовижний навiть для Яновського, рiдкiсний в нашiй прозi
сво║ю наповненiстю, такий же мiсткий, як червона зоря "Альдебаран i все
сузiр'я - журавлиний ключ вiчностi".
У "Вершниках" творилася нова образнiсть, нова барвами, ритмiкою,
мелодикою. Образнiсть, що була б неможлива ранiш. Тiльки спiвець нового
часу мiг побачити й розгледiти ┐х, отi небеснi споруди, отi неймовiрнi й
невловнi, з самого повiтря лише зiтканi, з блакитi неба змурованi вежi, на
тлi яких безстрашнi витязi революцi┐ схрестили шаблi у двобо┐ з минулим.
Часто кажемо: нове слово в лiтературi. А насправдi як рiдко таке слово
в лiтературi мовиться... Тут було саме воно, саме нове. Замiсть улюблених
давнiми романiстами похмурих веж середньовiчних замкiв iз щiлинами
сторожких бiйниць, з потайними льохами-казематами вперше на обрiях
свiтово┐ лiтератури з'явились цi вежi нерукотворнi - блакитнi бастiони
степового укра┐нського неба. Виникли як образ чистоти й величi визвольно┐
боротьби народу, як символ нездоланностi й безсмертя само┐ революцi┐.
Епоха велетенських битв, до краю оголених соцiальних конфлiктiв, епоха
великих пристрастей i надлюдських напруг знайшла у "Вершниках" гiдне
вiдтворення. Духом геро┐чного часу в книзi овiяно все, цей дух вчува║ться
в самiй художнiй новизнi твору, в його стилiстицi, ритмах, в його, сказати
б, органному звучаннi.
Твiр, як вiдомо, написаний на високих регiстрах. Коли книга вийшла,
виникло бажання читати ┐┐ як поему, вголос, серед людей мого поколiння, в
студентських гуртожитках десь там, на Чайкiвськiй, бiля харкiвського
"Гiганту", не поодинокими були тi, що цiлi сторiнки "Вершникiв" могли
читати напам'ять,-i читали: з блиском в очах, з усiм запалом юностi, до
захмелiння впиваючись красою рiдного слова.
Захоплювала i музика окремо┐ фрази, мiць, густопис, карбованiсть рядка
i монументальнiсть образiв книги в цiлому, де могутнi постатi геро┐в
виступають так рель║фно i все художн║ литво новел по║дналось мiж собою так
гармонiйно, що аж доречно в цьому випадку вжити слово "довершенiсть".
Свiжа оригiнальна поетика Яновського сприймалась у спорiдненостi з
мистецтвом Довженковим: художнi образи-символи такого ж повноцвiття i
внутрiшньо┐ мiсткостi, тiльки що в одного вони розгортались на екранi, а в
його побратима лягали на папiр, шикуючись у рядки сучасного епосу, в
повноголосi, перейнятi, може, з народно┐ думи речитативи.
I в самiй особистостi автора "Вершникiв", як нам уявлялось, неодмiнно
повинно бути щось глибоко поетичне, лицарське, мужн║, адже без цього
неможливо було б створити книгу, що сприйма║ться як гiмн мужностi
людськiй, незламнiй доблестi духа.
Були потiм фронти, але й там, серед жахiття вiйни, серед чорних ┐┐
ураганiв блакитнi вежi Яновського не переставали для багатьох iз нас
iснувати. Недарма ж десь пiд Кенiгсбергом на грудях у полеглого бiйця
знайдено було прострiлений примiрничок "Вершникiв", в останнiй любовi
прикипiлий до солдатського серця.
Особисто з Яновським я познайомився далеко пiзнiше, анiж з його
"Вершниками". Лише в перший пово║нний рiк, коли були написанi "Альпи" i
треба було вирiшити, куди посилати, на думку спало: ║ ж у Ки║вi журнал, що
його редагу║ Яновський... Надiйшли потiм до Днiпропетровська рядки,
написанi його рукою:
вперше тодi довелось побачити почерк Яновського, рiвний, красивий,
просто сказати б, елегантний...
Нарештi - через довгi лiта - судилась нам таки до ля зустрiтися з ним
самим,- уже сивим та стишеним, скромно усмiхненим нашим Юрi║м Iвановичем!
Важко було б розчаруватись, одначе не сталось цього. Автор улюблених
"Вершникiв", був вiн саме такий; яким i вимрiяла його колись студентська
уява. Iнтелiгентний, вихований, з тонким смаком, з гарними манерами...
Людина чуло┐, вразливо┐ душi, людина красива, делiкатна! Та почувалось, що
при всiй делiкатностi i зовнiшнiй мовби поступливостi ║ в цiй людинi той
метал, що наскрiзь дзвенить у "Вершниках": метал гiдностi й гордостi
народно┐, внутрiшнiй запас некрикливо┐ мужностi, благородства. Почувалось,
що таку натуру не злама║ нiщо, i не затягне цю людину мiщанське болото, i
не стане вона заживати ласки цiною самоприниження, i що ║ в не┐ принципи,
для не┐ святi...
Змордований хворобами (та й не тiльки хворобами), Яновський, проте,
старався нiколи не виказувати перед iншими свого болю, сво┐х внутрiшнiх
страждань. Навпаки, завжди стриманий, врiвноважений, вiн ще й котрогось iз
сво┐х колег мiг пiдбадьорити, якщо помiчав у нього смуток в очах.
- Бiльше юмора,всмiхаючись, казав з наголосом на "pa".Тримайся,
друже...
"Бiльше юмора"це була, зда║ться, улюблена його примовка.
Всмiхався ось так,коли весело, коли гiркувато,- i далi, коректний,
зичливий, з спокiйною гiднiстю йшов у життi. Та ще мав щастя бачити поруч
себе вiрного друга, оту славну Тамару Юрi┐вну, зворушливу в безмежнiй
вiдданостi до свого Юрiя Iвановича.
Якось зустрiча║мося з ним на вулицi,- провесiнь, ранок, все мiсто в
ласкавому сонцi...
- Якщо не квапитесь, ходiмте подивимось Ки┐в. Зда║ться, в тi днi вiн
саме працював над сво┐ми "Ки┐вськими оповiданнями". I ось ми без поспiху,
довго йдемо, то спуска║мось вниз до Хрещатика, то знов - iншими вулицями -
пiдiйма║мось, i день над нами такий свiтлий, прозорим сонцем налитий, i
все довкола мовби незвичайне, iскриться вгорi краса Ки║ва одвiчна, чудом
врятована, а при землi подекуди ще ру┐ни волають - слiди вiйни, i це такий
стан, коли почуття тебе переповнюють, а слiв, щоб ┐х виповiсти, нема...
Нiби й розмови яко┐сь особливо┐ тодi мiж нами не було, а чомусь назавжди
запам'ятався той день, та небалакуча прогулянка, мiсто в мерехтючому
сонцi, i Яновського весняна тiнь на ки┐вському камiннi...
I ще одне враження, вже з недавнiх лiт. Компанi┐вський степ, ним
оспiваний, i людей сила, народне барвисте свято - степовики разом з
численними гостями вшановують свого славетного земляка. 70 рокiв
виповнилось би зараз йому. Ювiлей - без ювiляра. Одначе вшановують, як
живого. Збурунився весь цей край - край майстрiв-хлiборобiв, людей щирих,
привiтних, трударiв невсипущих, тих, що в полi - вiд зорi й до зорi... I
свято в них - з розмахом, широке, щедре, на весь розгiн степево┐ душi. Не
пошкодували працi, щоб увiчнити пам'ять земляка: красу║ться на узвишшi
нова школа-десятирiчка, що вiднинi носитиме iм'я автора "Вершникiв", в
центрi села споруджено Меморiальний музей Яновського, тут .же поруч
вiдкривають пам'ятник письменниковi.
А неподалiк у видолинку, на мiсцi хати, в якiй колись народився
майбутнiй майстер красного письменства, там, де виколисали його незрадливi
материнi руки, народна фантазiя спорудила - для надiйностi та
довговiчностi - пам'ятний знак i зовсiм оригiнальний: брилу гранiту
кiльканадцяти тонн невiдомо як, невiдомо звiдки степовий люд притягнув аж
сюди, переправив, зда║ться, з берегiв Ятранi чи iншо┐ неблизько┐ рiчки. I
та ж рука народу, що колись кувала залiзну троянду революцi┐, зараз
накарбову║ на гранiтi iм'я ┐┐ спiвця, пише його на монолiтнiй, циклопiчних
розмiрiв брилi, що нiби й виросла серед цього степу, щоб уже тут бути
вiки.
Мiтинг вiдбувавсь саме бiля брили, саме хтось проголошував урочистi
слова, коли зовсiм несподiвано, знизу десь, мов з-пiд землi, вихопився
табун юних вершникiв i з тупотом, з курявою помчався по пригорку на
скаженiй швидкостi пролiтаючи перед святковим натовпом. Нiхто не мiг
втямити, звiдки взялися цi вершники-школярчата: чи з-пiд землi, чи з отого
ставка разом з кiньми випiрнули, чи десь отам за вiттям верб чигали
моменту... Одну лише мить тривав ┐хнiй блискавичний, прямо-таки ракетний
полiт: припавши до грив, без сiдел, без стремен, зухвальчуки степовi
зблиском усмiшок, тупотом, летом мовби вiтали його, свого земляка. Сама
радiсть життя, сама юнь народна, пролiтаючи, салютувала авторовi
невмирущо┐ книги.
Промайнули - й не стало, розтанули за горбом. Знов тiльки свiтле
крайнебо одкрива║ться очам, всi погляди зверненi туди, i раптом хтось
каже, задивлений в далеч:
- Дивiться, ┐х видно, тi його вежi!..
Був це такий день чи година така, що й справдi довкруг степiв, по
обрiях, нiби з розлитого сяйва виразно проступали вони, з самого
серпневого неба збудованi, блакитнi вежi Яновського.
Серед тих хто творив нашу радянську художню класику, серед майстрiв,
достойних вдячностi i захоплення, назива║мо сьогоднi iм'я Юрiя Яновського.
При однiй лише згадцi цього iменi поста║ перед очима свiт спекотний i
шалений, бачиться степ в переблискуваннi шабель, охоплений курявою битви.
Для мене романи Яновського про громадянську вiйну - це величнi поеми у
прозi, вони свiтяться сонцем, ┐хнi високi вiтрила гудуть пружною силою
степових вiтрiв. I якщо вже про когось з митцiв можна сказати, що вiн
володiв спiвучими фарбами, то це передусiм про автора "Вершникiв".
У сво┐й пристраснiй творчостi, в найсутт║вiших ┐┐ виявах Юрiй Яновський
поста║ натхненним художником революцi┐, спiвцем тi║┐ ново┐ людини, яка в
борнi за сво┐ одвiчнi права i свободу червоним вершником вилiтала на
буремнi простори XX столiття, щоб - навiть цiною власного життя -
утвердити себе, вiдкрити брами в майбутн║. I як тi безстрашнi вершники, що
переможно стали на воротах Криму, як тi натхненно оспiванi Яновським
степовi атланти, що могутнiми силуетами височать уже мовби пiд небом
вiчностi, так i образ ┐хнього творця, вiддалившись у той легендарний час,
виника║ перед нами уже в ореолi небуденностi, без накипу щодення, виника║
в сивiй мудростi лiт, з усмiхненим, проникливим поглядом
ворожбитачарiвника, що зна║ться на чарах слова, на його пота║мнiй силi.
З само┐ юностi приваблювали Яновського натури могутнi, цiлiснi. Вiн
шукав для свого пензля образи людей мужнiх, духовно багатих, тих, в кому
щедро виявляла себе народна завзятiсть, кмiтливiсть, лицарська вiрнiсть i
вiдданiсть справi. I таких геро┐в, живих прототипiв для сво┐х творiв
митець вiдшукав серед червоних витязiв революцi┐, образи яких надали
вражаючо┐ iдейно-художньо┐ енергi┐ його "Вершникам", цьому дивовижному, до
краю стислому творовi, що принiс свiтову славу його автору.
Художня спадщина Яновського надзвичайно рiзноманiтна. Початок творчого
шляху позначений виданням збiрки оповiдань "Мамутовi бивнi" (1925) i "Кров
землi" (1927). В цих оповiданнях, де йдеться про громадянську вiйну, ще
чимало "романтичного полину" (вираз самого автора), проте в смiливих,
яскравих мазках уже вгаду║ться майбутнiй художник-новатор.
Почавши з оповiдань, Яновський потiм упродовж усього свого життя
збереже вiрнiсть цьому жанровi, збагатить укра┐нську новелiстику
оригiнальними, блискучими творами, якi, попри свою лаконiчнiсть, багато
мiстять у собi. Нагада║мо принагiдне, що в 1949 роцi Юрiй Iванович
Яновський був удосто║ний Державно┐ премi┐ СРСР саме за твори короткого
жанру - збiрку "Ки┐вськi оповiдання".
Вiдомий у нас Яновський також як драматург. У днi, коли письменник
помирав, на сценi Ки┐вського росiйського драматичного театру iменi Лесi
Укра┐нки з великим успiхом йшла його п'║са "Дочка прокурора", присвячена
проблемам виховання молодi. А ще ранiше сцени багатьох театрiв кра┐ни
обiйшла "Дума про Британку", геро┐чна трагедiя про одну з тих легендарних
селянських республiк, що - як, примiром, Баштанська республiка на пiвднi
Укра┐ни - в денiкiнському тилу, в кiльцi бiлогвардiйського оточення, довгi
мiсяцi вели самовiддану боротьбу за справу революцi┐, за правду Ленiна.
Проза┐к, драматург нiколи не затлумив у Яновському поета - i в
широкому, i в буквальному смислi: його раннi вiршi служили нiби заспiвом
до його романiв, до його надзвичайно музикально┐ художньо┐ прози.
Яновський творив на рубежi прози i поезi┐. В нього наскрiзь поетичне
сприймання житт║вих явищ, образнiсть його ма║ багато спiльного з
нацiональним геро┐чним епосом, водночас письменник прагнув з реалiстичною
точнiстю, суворою достовiрнiстю вiдтворювати - на всiх глибинах -
об'║ктивний свiт. У звичайному знаходив вiн високе i поетичне, цiнував
реалiстичну деталь i водночас здатен був створити образ широкий, крилатий,
сповнений мiстко┐ художньо┐ символiки. Ще побуту║ хибне уявлення, нiби
митець, що тяжi║ до романтичних барв, неодмiнно щось прикраша║ (нiби вiд
цього грiха гарантована будь-яка iнша стильова течiя). Проза автора
"Вершникiв" при всiй ┐┐ пiднесенiй поетичностi дорога нам саме сво║ю
правдою. В особi Яновського ми ма║мо митця, якого читач справедливо
ставить в один ряд з Тичиною, Довженком. I хай не завжди чекав на нього
успiх, але це був художниквiдкривач, що дорожив свiжiстю, правдивiстю
образiв, нетерпимець до будь-яко┐ рутизни, до хуторянського епiгонства.
Творчiсть автора "Вершникiв" несла нашiй художнiй прозi i iстинно
новаторськi вiдкриття. Витончений i гострий розум його вмiв по║днувати
речi, здавалось би, несумiснi - мудру iронiю i високу патетику, що звучала
в його устах природно, без фальшi. В поетицi Яновського фольклорна
пiсеннiсть зiллялась з найсучаснiшою стилiстикою фрази, до того ж це був
митець надзвичайно винахiдливий у композицiйнiй побудовi сво┐х творiв,-
адже роман "Вершники", скажiмо, то був, по сутi, зовсiм новий тип романно┐
форми, ранiше не знано┐ у свiтовiй лiтературi.
Творчий шлях Яновського був нелегким, до сво┐х перемог художник iшов
через нелегкi, часом болючi пошуки. Як i багато хто в лiтературi двадцятих
рокiв, письменник-степовик у раннiх сво┐х творах iнколи захоплювався
поетизацi║ю повстансько┐ стихi┐, де абстрактна, книжкова романтика,
бувало, заступала сувору поезiю самого життя. Проте навiть i в таких,
сказати б, юнацьких романах Яновського, як "Майстер корабля" (1928) або
"Чотири шаблi" (1931), ми уже вгаду║мо зрiючу силу того митця, з-пiд пера
якого вийдуть "Вершники", ця натхненна пiсня про людей iдейно┐
переконаностi, залiзно┐ дисциплiни, високого комунiстичного обов'язку;
"Вершники" не були запереченням попереднiх романiв художника, вони стали -
пiсля "Чотирьох шабель"- вершиною, апофеозом, логiчним наслiдком
напруженого, творчого розвитку митця. Ось чому кожен, хто хоче з'ясувати
для себе та║мницю появи i переможно┐ ходи "Вершникiв", мусить знати ┐хню
творчу передiсторiю, щоб побачити, з якими труднощами чесний художник
крiзь тумани блукань пробивався до iстинного бачення найскладнiших явищ
життя.
Яновський нiколи не пiддавався самоспокусi, у лiтературi вiн не шукав
манiвцiв, вiн знав, що, йдучи у творчiсть, прирiка║ себе на тяжку працю.
Ще замолоду вiн сформулював для себе робоче правило: "Я буду суворим
майстром. Я не випущу тодi блукати помiж рядкiв зайвого слова, я не дам
дивитись на будiвництво мо┐х будiвель". I, зрозумiла рiч, не лише в
стилiстицi, у творчостi письменник був суворим i вимогливим до себе, в
самому життi вiн прагнув бути гiдним тих, кого вiдтворював у сво┐х книгах,
в яких читач знаходив для себе приклади людсько┐ чистоти, вимогливостi до
себе, високого благородства.
Письменника, особливо проза┐ка, драматурга, читач оцiню║ передусiм за
тими образами, якими митець збагатив лiтературу, i коли ми дума║мо про
Яновського, то бачимо, як виходять на арену iсторi┐ донецький шахтар
Чубенко i комiсар Данило Чабан, Половчиха, Iван i Мусiй Половцi, Артем i
Фрунзе, Адаменко, Швед i безiменний герой революцi┐ - сiльский листоноша,
тобто характери, в яких нiби синтезоване народне життя, весь драматизм
того буремного часу. Художня монументальнiсть цих образiв, внутрiшня сила,
гармонiйнiсть, скульптурна опуклiсть при всiй ощадностi засобiв, якими
користу║ться митець, одразу ж привернули увагу, вся наша лiтература радiла
виходу "Вершникiв", появу книги вiтали в Москвi i в Парижi. Микола
Островський побачив у героях Яновського духовних сподвижникiв Павла
Корчагiна. Павло Тичина вже в роки вiйни сказав про "Вершникiв", що вони
стали "нiби патентом на одержання зрiлостi прози укра┐нсько┐", хоча й до
того в укра┐нськiй прозi було вже чимало сильних творiв, чи║ життя трива║
й досi. "Вершники" знаменували собою величезну перемогу художника, його
свiтогляду, який побачив рушiйну силу iсторi┐ не в смiливцях
анархiстського гатунку, а в людях працi, у безстрашних бiйцях революцi┐, в
образах комунiстiв, робiтникiв i селян, якi не щадили себе у самовiдданiй
боротьбi за ленiнське, соцiалiстичне оновлення свiту.
В кожному з роздiлiв "Вершникiв"- чи то "Шаланда в морi", "Лист у
вiчнiсть" чи "Дорога армiй"- читач нiби вiдчува║ струми високо┐ напруги,
художня конденсацiя тут доведена до краю, кожна сторiнка вража║ нас
густотою письма, незвичним художнiм литтям фрази. "Лютували шаблi, i конi
бiгали без вершникiв, i Половцi не впiзнавали один одного, а з неба палило
сонце, а гелгання бiйцiв нагадувало ярмарок, а пил уставав, як за чередою,
ось i розбiглися всi по степу, i Оверко перемiг". Так звучить перша фраза
роману "Вершники", фраза, що вража║ сво║ю змiстовою ║мкiстю, динамiчнiстю,
стильовою новизною. Яновському притаманна була гоголiвська живописнiсть,
щедрiсть барв, i водночас у нього своя неповторна iнтонацiя, свiй
iндивiдуальний стиль, де нерiдко поруч живуть висока патетика i тонкий
гумор, посмiшка, витончена метафора художника-iнтелектуала. Барви
романтично┐ поетики, символiка i суто реалiстична деталь, химерне
сплетiння фантастики i реальностi, науково точного сучасного вираження i
фольклорних пiсенних мотивiв - усе це в кращих творах Яновського виступа║
в органiчному сплавi, в природнiй багатобарвностi, вивiренiй чуттям
художника.
Все життя Яновський був запеклим противником тупо┐ хуторянсько┐
обмеженостi, самовдоволення, здорове почуття нацiонального досто┐нства,
синiвсько┐ гордостi за свiй народ в ньому було розвинене високо, в душi
письменника воно органiчно зливалося з прекрасним "чуттям ║дино┐ родини".
Iдейна спiльнiсть, сила свiтогляду рiднить Яновського з Шолоховим,
Фад║║вим, Всеволодом Вишневським (з останнiм письменника в'язала й мiцна
особиста дружба), iндивiдуальну ж несхожiсть, творчу самобутнiсть
Яновському, як i будь-якому iншому митцевi, нада║ яскрава нацiональна
поетика, колоритнiсть характерiв, неповторних у сво┐й психологiчнiй
структурi, тi соковитi барви, зображувальнi засоби, стильовi вiдтiнки,
завдяки яким вiн творив сво┐ книги, пройнятi свiтосприйняттям самого
народу.
У лiтературу соцiалiстичного реалiзму Яновський прийшов зi сво┐м
оригiнальним почерком, незвичною творчою манерою, принiс свою тональнiсть,
сво┐ ритми i барви, i на цьому прикладi можна бачити, наскiльки фальшивими
║ розмови буржуазних "знавцiв" про процеси, що нiби нiвелюють нашi
лiтератури, про безликiсть, нiби властиву радянським митцям.
Поряд з житт║вою новизною звича┐ народнi, пiснi, iсторiя - все було
дороге Яновському, синiвським поглядом вдивлявся вiн у минуле i майбутн║
рiдно┐ землi, iстинний захват вiдчував перед художнiми надбаннями, що
вiками створювались народним генi║м. А це вiддячу║ться, бо для того, щоб
так почути музику народного слова, щоб з таким епiчним розмахом змалювати
могутнi народнi характери, образи геро┐в комунiстично┐ доби, щоб таку
творити натхненну сагу укра┐нських степiв, треба було найперше бути
небайдужим, треба було вмiти любити!
Яновський вража║ читача красою стилю, вiн писав ощадне, свято, густо.
Художнiй густопис Яновського - це наслiдок творчо┐ самодисциплiни, це
школа працi на рiдкiсть суворо┐, майже аскетично┐, це приклад високо┐
вимогливостi майстра до себе.
Iнодi Яновського зображували художником рафiнованим, далеким вiд життя,
кабiнетним алхiмiком слова, але це не так. У кабiнетi письменника на
видному мiсцi стояв кимось подарований улюблений його фрегат пiд
вiтрилами, вiн, очевидно, нагадував письменниковi роки юностi поруч
чорноморських берегiв, де Яновський разом з Олександром Довженком стояв
бiля самих витокiв зародження укра┐нського кiно. Вiтер мандрiв завжди
приваблював Яновського, крилато вривався в його поезiю i прозу, однак
хвороби змалку жорстоко переслiдували письменника, не раз вкладали його на
операцiйний стiл, i сво┐ страждання вiн переносив з тi║ю ж_ самою
рiдкiсною мужнiстю, як i оспiванi ним геро┐.
Народне життя - це було те джерело, яке для Яновського нiколи не
пересихало, до якого вiн щоразу припадав спрагло, благоговiйно, душа його
прагнула бути там, де вирувало життя. Зовсiм недавно виявлено вже, власне,
забутий факт: коли в 1931 роцi театр "Березiль" вирiшив пiдготувати
виставу на честь колективу харкiвського Тракторобуду (спектакль називався
"Народження гiганта"), то тексти для нього написали Юрiй Яновський i
Мирослав Iрчан, i були це, зда║ться, чи не першi спроби в укра┐нськiй
лiтературi написати про сучасний робiтничий клас.
Яновський був надзвичайно чутливий до звершень народних, близько
приймав усе, чим жила кра┐на. В роки вiйни, незважаючи на тяжку недугу,
письменник не раз виривався з кореспондентським квитком на фронт, в дiючу
армiю, де в окопах намагався осягнути солдатську душу, проймаючись
глибинним почуттям радянського патрiота. З палким темпераментом публiциста
висловив Яновський це почуття у творах передво║нних, коли з Ярославом
Галаном представляв укра┐нську пресу на Нюрнберзькому процесi, де народи
чинили правосуддя над фашистськими злочинцями. "Листи з Нюрнберга", що
вийшли тодi з-пiд пера Яновського, дихають гнiвом, пристрасним
звинуваченням фашизму, вони зiгрiтi любов'ю до сво║┐ Радянсько┐
Батькiвщини i гордiстю за не┐.
Нiколи справленiй художник не задовольниться уже досягнутим, дух
творчостi не дозволить йому жити застiйне, переспiвуючи самого себе, i
Яновський, будучи саме таким художником, полюбляв вiдповiдати
кореспондентам серйозним жартом:
- Найкраща книга - та, котра ще не написана...
Все життя Яновський був у пошуках, у розвитку, романтично пiднесений
свiт юнацьких образiв поступово змiнювався письмом реалiстично суворим,
поглибленням психологiзму, зростаючою увагою до подробиць життя, як це
видно в романi "Мир", що розповiда║ про перiод вiдбудови, про важкi
пово║ннi буднi нашого народу,- i хай не завжди художнiй експеримент
письменника завершився повною удачею, проте й прикрi прорахунки не могли
пригасити в ньому невтолимо┐ спраги нових вiдкриттiв.
Ну, а яким же вiн був у життi? Високим, сивим, стриманим...
Паустовський якось сказав про нього:
"Найблагороднiший з благородних, найвiдданiший син народу",- i це
сказано точно.
Якщо ви, розмовляючи з тими, хто протягом багатьох рокiв знав
Яновського, спита║те про характернi риси, притаманнi йому, вам одностайно
вiдкажуть: чеснiсть, поряднiсть, внутрiшня мужнiсть, моральна чистота,
iнтелiгентнiсть - ось що було провiдним у характерi його особистостi.
Людина високо┐ культури, майстер, що полюбляв ювелiрну працю над
словом, вiн мрiяв зовсiм не про те, щоб зачинитися в баштi зi слоново┐
кiстки, в ньому постiйно жила пристрасть громадянина, енергiя вiдкривача,
його постiйно приваблювало до себе бурхливе море народного життя.
Пам'ята║ться свiтлий весняний ранок, Яновський iде Ки║вом, уважно
вгляда║ться в людськi обличчя (зда║ться, вiн працював тодi над "Ки┐вськими
оповiданнями"). Як багато промовляли до нього обличчя людей, якi нещодавно
перенесли найтяжчу трагедiю вiйни, як багато промовляла до митця кожна
вуличка, архiтектурний фрагмент, кожний камiнь рiдного мiста, про яке вiн
мiг розказувати годинами... Яновський пояснював, звертав вашу увагу на те
чи iнше, i все навколо оживало, iсторiя i сучаснiсть гармонiйно зливалися
в душi художника. Погляд то задумливий, то дещо iронiчний, теплий,
проникливий - таким i понинi живе Яновський серед нас.
Художнiй досвiд Яновського багато значить для нашо┐ лiтератури. Вiн
створив свiй оригiнальний тип роману, свою стилiстику фрази, слово його
опукле, стереоскопiчне, вiн володiв тими скарбами, якi прийнято називати
та║мницями майстерностi. Художник високо┐ обдарованостi, Юрiй Яновський
належить до тих майстрiв, чия праця користу║ться повагою не лише в
укра┐нськiй, а i в усiй нашiй багатонацiональнiй радянськiй лiтературi.
Пiд час вiйни на полi бою, десь у Схiднiй Пруссi┐, у вбитого солдата
Радянсько┐ Армi┐, робiтника з мiста Микола║ва Андрiя Ткача, була знайдена
книга, тричi прострiлена ворожими кулями. Це були "Вершники" Юрiя
Яновського. Таким дорогим ║ слово Яновського нашому народовi. Так близько
прийма║ вiн творчiсть письменника до свого серця.
1975
Last-modified: Sat, 31 Aug 2002 10:39:49 GMT