коло них, запрошу║ галантним жестом Чередниченка: прошу пана до вагiвницi... Видно, цiкаво було йому зважити для експерименту - скiльки такий Пiддубний затягне? Став спершу Крутипорох, приятель Чередниченкiв, цей нiчого - лише дев'яносто з гаком, а як став Чередниченко, так тi бiднi ваги пiд ним тiльки хрусь - i... пшепрашам: поламались, не витримали... Цiлий конфуз! Зате з вавельським дiдком пiсля того моцно заприятелювали, всi сувенiри йому пiшли. Найчастiше з'явля║ться Чередниченко вдома у Ягничiв, коли прибува║ у вiдпустку материн брат, заслужений моряк iз вiтрильника, давнiй Чередниченкiв товариш - Ягнич Андрон. Часом дiвчата питали Iнну в училищi, як це виходить, що й ти на прiзвище Ягнич, i материн брат теж Ягнич, - а воно тому, що i в батька, i в матерi ще до одруження прiзвища були однаковi, тiльки мати з одних Ягничiв, а батько з iнших, - з рiзних, сказати б, ягничiвських племен, якi хiба що десь у сивiй минувшинi мали спiльного пращура, якого-небудь бородатого пра-Ягнича. На сьогоднi рiзних Ягничiв у них тут пiв-Кура┐вки, на обелiску цiлим стовпом стоять до самого фундаменту - усе Ягничi та Ягничi... Пiдходять на День Перемоги жiнки й матерi до обелiска та самi вже розбирають, де чий... З Ягничем-старшим Чередниченко здавна товаришу║, i коли той при┐здить, то зна║ Iнна, що Сава Данилович ┐хнього двору не мине, завiта║ неодмiнно. Допiзна тодi лунатиме пiд грушею могутнiй Чередниченкiв голос i оте ще могутнiше його "ха-ха-ха!". Сидячи десь збоку, дiвчина наслуха║ться тодi рiзних iсторiй - веселих i напiввеселих, а коли й зовсiм сумних. Важко залишатись байдужою, спостерiгаючи, як ця, хай i на роки розлучена дружба живе, знов i знов ║дна║ться пiсля тривалих розлук пiд кура┐вськими зорями. Деколи ветерани аж насмiшать Iнну, коли зчинять дискусiю, скажiмо, про вiтер: хто вiн, друг чи ворог людинi? Охочий до жартiв Чередниченко уволю насмiхатиметься з Ягничевих вiтрил, бо ж доки на них не дмухнеш, мовляв, то вони й висять, як ганчiр'я, все ждуть для себе попутних вiтрiв, може, якраз отих самих, що налiтають на Кура┐вку, несучи ┐й прикрощiв найбiльше - палять, сушать, видувають грунти, до сьомого неба здiймають кушпелища!.. Слухатиме Iнна вечiрню полемiку двох сво┐х, мабуть, найупертiших кура┐вцiв, i, хоч перепалка мiж ними виникатиме часом досить гостра, дiвчинi при║мно буде вiдчувати, що нiяка суперечка ┐х не розсварить, нiякi вiтри не остудять роками вивiрену дружбу цих людей, не порушать глибоку надiйнiсть ┐хнiх стосункiв. Замолоду Чередниченко грав у драмгуртку, був душею кура┐всько┐ сцени, i чи не вiдтодi зберiг вiн у собi нахил до рiзних штукарств? Любить, скажiмо, зображати себе пiдкаблучником у дружини, виставляти свою особу нещасною жертвою шлюбно┐ нерiвностi, домашньо┐, хатньо┐ диктатури, де за тобою, нiбито затурканим та вiчно заляканим, тiльки и ганя║ться качалка. Але яка там "качалка" у тi║┐ Варвари Пилипiвни, коли ┐й це просто протипоказано: людська помагальниця, добра душа, незлобиве i ще й досi закохане в свого Чередниченка створiння, до чи┐х думок та делiкатних дораджувань справдi-таки уважно прислуха║ться цей кура┐вський Зевс... Iннi аж смiшно чути: жертва безправна, пiдкаблучник! Та чомусь до вподоби йому саме ця уявна, взята на себе роль, чомусь до душi Чередниченковi саме таким себе виставляти на сценi життя. Артист! Iнна усмiха║ться, згадуючи головинi штукарства. Та ось, нарештi, перегомонiвши з завтоком. Чередниченко просту║ сюди, до вагончика медпункту. Кроку║ твердо, на масивнiм розчервонiлiм обличчi суворiсть, може, навiть стриманий гнiв. - Де вiн, той неборака? - пiдходячи, гука║ до Iнни так, наче вона вже рiк тут сидить, хоч пiсля при┐зду дiвчина ще й не бачилася з ним. Iнна пiдвелася (навмисне зробила це повiльно, без запобiгливостi). - Заснув пiсля уколу. - Не дуже його там потовкло? - Травм особливих не виявила. - Може, в лiкарню треба? Чи сюди викликати когось iз ┐хнiх свiтил? - Не бачу потреби, - аж трохи образившись, сказала Iнна. - Ранок покаже... Можливо, обiйдеться без госпiталiзацi┐. - Надало ж йому! Не iнакше - новачок. Тi, що вже бували на наших жнивах, знають... Тут гав не лови! - Таж нiч, курява... - Ми все життя в курявi, та й живi, не подряпанi. - А хворих та з травмами все одно багато. - Так на те ж i ви, медицина! Для чого вас вчимо? Безробiтною тут не будеш... До речi, з прибуттям вас, Iнно Федорiвно, - аж тепер здогадавсь. "Iнно Федорiвно", - це, звiсно, iронiя, бо досi вона завжди була для нього лише Iнка, або Циганочка, та й усе. - Сiдай, - кинув Чередниченко, i сам сiв на приступцi першим, ┐й уже нема де й притулитись. - Постою, - сказала Iнна, - ноги ще не болять, i зайвина ваги не обтяжу║... - Це ти в мiй город? Не спiши. Доживи до мого. Костюм на Чередниченковi такий, як i торiк: спецiального крою, iндивiдуального пошиву, кiтель iз сiро┐ легко┐ i, мабуть, нежарко┐ парусини, такi ж парусиновi штани до пари; на ногах сандалi┐, на головi цупкий, прокiптюжений, якийсь комiсарський кашкет, його зараз насунуто аж на лоба. Сидить нахмарено, обважнiло, нiби прикуняв у якомусь напiвснi. - Бачила, що тут у нас? - раптом пiдвiвши голову, кинув Чередниченко в глибину току, рiзко освiтленого звiдкись, неначе прожектором. - Ото й усе, що нам пiсля запалу зосталось... Ще вчора, добираючись водою i сушею до Кура┐вки, Iнна тiльки й чула звiдусiль це недобре слово "запал". I на пристанi, й на елеваторi, де вона ждала попутно┐ на Кура┐вку, всюди одне - запал та запал. I мати вдома про те ж саме, i вiд батька, коли пiшла навiдати його до комбайна, замiсть привiтного слова чи розпитiв про випускнi, тiльки й почула: "Бачили суховi┐в та суховiтриць, але щоб отакий запал!.. В руках уже мали по сорок центнерiв, а за три днi що сталося iз зерном... Сльози - не зерно!" - I батько показував на долонi ┐й пшеницю свого намолоту, червонясту, зда║ться ще гарячу, але зернятка такi дрiбненькi, зморщенi, плюсклi... - Якого ждали багатства, i ось тобi згорiло за три днi! - В голосi Чередниченка чу║ться глибокий бiль. - I посiяли добре, i зима була як на замовлення, з дощами та снiгом, та ще й з лiтакiв попiдживлювали усi лани... Буде, буде урожай, хлiб горами лежатиме на гарманах! Усе, кажу ж, як на замовлення. Майськi дощi випали, колос викинувся, та ще який колос! Сто┐ть, як ото на гербi, красу║ться, налива║ться. Свято на душi в хлiбороба. Оце нам за всi нашi невсипущi труди, за нашi старання. Хоча, звiсно ж, зна║м свого ворога, зна║м, який вiн пiдступний: дме не тодi, коли колосок ще в пазусi сидить, - Iнна мимоволi скинула знiяковiлим оком на випнутi сво┐ груденята, - дме, щоб застати ниву в повнiм наливi... Так i цього разу: задуло тодi, коли вже й данi до центру дали - вiзьмемо по сорок центнерiв з гектара, i без розмов!.. Вiриш, анiякого сумнiву не було. Бо ж ниви стоять, як море, "Аврора" наша уже в силi, в такiй красi - колос до колоса, - нiщо ┐й тепер нiбито не страшне. А воно як прорвалось, як вiйнуло на нас, ну, як з духовки жене, ну, як ото вiд турбiн лiтака!.. Ко┐лося щось неймовiрне, пекельне. Бувало, й ранiше прихопить, а тут... День i нiч свистiло. Лiсосмуги бачила якi? За добу порудiли, пужнуло на них, наче з вогнемета! Ну, а колос тримавсь геро┐чно! Може б, i витримав, бо зовсiм повен уже i в гр-унтi вологи достатньо, та тiльки ж палить, вогняним вiтром обпалю║ з такою швидкiстю, що, розумi║ш, вiд кореня волога не встига║ по стеблу дiйти до колоска! Тут уже сили не рiвнi. То оце не удар, оце не драма? Бути з урожа║м рекордним i раптом... Хiба ж таким би там ворохам лежати, - Чередниченко знову кивнув на тiк. - Але ж таки не без хлiба? - Та я не кажу. Ще й цього беремо центнерiв по двадцять, а де й бiльше. Ранiш, коли на семи центнерах жили, це вважалось би неабияким урожа║м... Але ж то ранiше, а на теперiшнiм рiвнi це для нас не врожай, Iнко, це лиха бiда, поразка, - голос його знов набув енергi┐, владно┐, сердито┐. - Нi, з таким не змиритись. Вiдчувши його нервову напругу, Iнна перевела мову на iнше: - А як почува║ться Варвара Пилипiвна? - Боюся, що "вичерпалась" вона. Уже ┐й не пiд силу цей ваш медпункт. Так що повнiстю вступай у права. - Я ще ж не встигла навiть оформитись. - Оформимо. В нас без тяганини. Працюй, а якщо треба, я сам подзвоню в район. - Нi-нi, - заперечила дiвчина i додала, що в районi ┐й треба побувати особисто, такi речi заочно не робляться... - Поставиш на ноги цього ось небораку, а там подивимось... Треба буде-вiдпущу. Якийсь час вiн мовчав, почувалось, як усе ще гнiтить його цей суховiйник-запал, це нечуваних розмiрiв лихо. "Драма степiв", - iнакше не скажеш... Дiвчина мимоволi зiтхнула. - Природу - ось кого треба лiкувати, - заговорив Чередниченко пiсля мовчанки. - Видно, щось порушено в нiй, бо дедалi частiше лихоманить ┐┐ останнiм часом... З погодою ко┐ться казна-що, i знову ж скаженi оцi нальоти суховi┐в... Де воно там прорвалось, iз Каракумiв чи з Афганiстану - звiдки воно? В котрий раз уже весь Пiвдень горить. I Кубань, i Задонщина, й ми. Боротися, але як? Коли насува║ться, летить на тебе океан розжареного повiтря... Хоч натро║ розiрвись, нiчим його не перепиниш, нiчим не затулиш... Амбразуру можна, а степ, Iнко, не амбразура, його не закри║ш грудьми! IX Вранцi забрали в Iнни ┐┐ першого пацi║нта. Ще тiльки сонце сходило, тiльки перший скiсний промiнь лiг на ворохи пшеницi, прибув на тiк командир частини з кiлькома сво┐ми хлопцями у вилинялих армiйських панамках, при┐жджi без довгих розмов пiдхопили пiд руки Iнниного пiдопiчного, "додому давай, Гафуре, годi тобi нiжитись у дiвочому лазаретi". На прощання усмiхнувсь до Iнни кволою, нiби вибачливою усмiшкою "Спасибi, товаришко доктор"... I тiльки курява закушпелила за ними, помчались у сво┐ володiння. Прибуваючи на жнива, вiйськовi обирають собi мiсце то тут, то там, адже пересуватись ┐м дуже просто, загiн ┐хнiй весь на колесах. Цього лiта затаборились, обгородились iз сво║ю радiостанцi║ю на солончаках за Кура┐вкою, ближче до ферм, викликавши серед молодих доярок неабияке пожвавлення. Десь там за фермами й зникла машина з хлопцями-вiйськовиками, розтанула кушпела над шляхом, натомiсть яснi║ по крайнебу смужечка ранково┐ зорi. Iнна задивилась на не┐. Нiколи не думала, що найперша, найтонша смужечка зорi в степу, це така краса... I на току, де лл║ться хлiб, враз червоним заяскрiли в потоцi зернятка - то вже вiд сонця, вiд доторку тi║┐ зорi... Здавши пацi║нта, Iнна вiдчула, що ┐й чогось браку║, i щоб не сумувати, взялась облаштовувати свiй опустiлий медпункт. Поприбирала у вагончику, пiдмела прохiд, пiсля того почепила на видному мiсцi розклад-порадник молодим матерям: як сповивати немовлят, коли вкладати до сну, в якi години найкраще годувати ┐х грудним молоком... Навела в аптечцi лад, перешила гудзик на сво║му бiлоснiжному халатi й, знову накинувши його на плечi, стала у дверях... Хворих нема, i добре. У хвилини перепочинку пiдiйдуть, бува║, жiнки вiд ворохiв, напаленi сонцем, веселi здоров'ячки, питають Iнну, чи нема в ┐┐ аптецi чогось вiд остюкiв та щоб губи не шерхли. Хлопцi, повертаючись з елеватора, - вiйськовi й сво┐, кура┐вськi - догукують iнодi жартома iз кузовiв: - Гей, медичко! Чи ║ там щось для заспоко║ння серця? Усе чомусь ждала, що одним iз рейсiв прибуде, стрибне з кузова просто в зерно ще один хлопець - Вiктор Веремi║нко. Так звати того, хто пану║ в дiвочих ┐┐ почуттях, про кого Iнна тiльки з найближчими подругами дiлилась словом iнтимного зiзнання в училищi. Вже вiн повернувся з тих мiсць, де вiдбував покарання, хоча в Кура┐вцi ще, зда║ться, Вiктора нiхто й не бачив, окрiм хiба що батькiв. Обо║ - старi вчителi кура┐всько┐ школи, зараз уже на пенсi┐, хоча Панас Омелянович (Веремi║нко-старший) ще й досi не може звикнути до пенсiйного бездiлля, знайшов собi клопiт на добровiльних засадах - облаштову║ кiмнату-музейчик при Кура┐вському Палацi культури. Новий палац - то ще одна Чередниченкова гордiсть: у самому центрi Кура┐вки височить цей архiтектурний гiгант (солiдний, такого i в райцентрi нема), на фронтонi яскрава моза┐ка - дебела червонощока молодиця iз золотим снопом... Зараз, ясна рiч, палац замкнутий, не до нього, всi на жнивах. Панаса Омеляновича вчора випадково Iнна зустрiла на вулицi: iшов прибитий якийсь, зiщулений, аж дивитись жаль... Що тiльки робить з людиною старiсть! Зда║ться, хiба ж давно водив ┐х щовесни в степ, на уроки ботанiки, з захватом розповiдав про кура┐вський, нiби й небагатий рослинний свiт (уперше вiд нього Iнна почула про тi "скiфськi тюльпани"), а вчора... здавалось, бреде сама тiнь вiд людини... Маленький iшов, ще бiльше зiсохлий, хода по-старечому непевна, зда║ться, дмухни - i впаде. Бо ж такого зазнати удару: ║диного ма║ сина, i того довелось побачити на лавi пiдсудних... Невiдомо, з чого це й почалось у Вiктора. Доки був у школi, нiяких за ним не помiчалось вiдхилень вiд норми, ну хiба порозбишаку║ там трохи бiльше, нiж iншi, але, зрештою, це часто трапля║ться серед пiдлiткiв. Пiсля восьмого вирiшив вступати до морехiдки. I вступив, на екзаменах не провалився, та першо┐ ж осенi повернувся в Кура┐вку до батькiв, щоб порадувати новиною: вiдчислили... - Вiдчислили чи просто вигнали? - запитав його тодi Чередниченко, зустрiвши якось у клубi. - У них це назива║ться вiдчислили, - криво посмiхався Вiктор. - Вважають, що характером ┐м не пiдходжу... - Скорiше не характером, а розбейканiстю сво║ю, - коментував цю подiю голова. - Дають тобi змогу подумати, як далi жити... Адже можна по-рiзному: один виходить одразу на магiстраль, а другий десь убiк навмання покривуляв, поскакав, як перекотиполе. Одного морехiдка зваблю║ дiлом серйозним, а другому пусто┐ романтики закортiло, давай безкозирку для парадiв та моряцьку походку для шику... А в них там щодо цього сво║ прислiв'я: щоб була морська походка, море потрiбне - не водка... Чув? Бурi та шторми народжують мужчин! - Хай воно вам те море хоч i висохне, - вiдповiдав Вiктор на всi дошкуляння. Пiсля того, як вiн опинився за ворiтьми флотсько┐ школи, нестерпним стало для нього саме слово "морехiдка", уникав i згадки про не┐. Бо ж не прийняла тво║┐ розхристаностi, вигнала пiд паруси кура┐всько┐ кiптюги! Iнна вважа║, що саме в тi днi з'явився у Вiктора комплекс неповноцiнностi. Сподiвалась, що зможе вилiкувати його, душевно зцiлить хлопця сво║ю любов'ю. Любов'ю - саме так! Iнна вже тодi була небайдужа до нього. I не тiльки тому, що вродливий, що багатьом дiвчатам подобавсь, а й тому, що було ж у нього оте "щось", отой житт║вий азарт, вiдвага, якась летюча самозабутнiсть, неприкаянiсть... Адже закоханi очi бачать усе по-сво║му, вони й те, що iншi осуджують, зумiють виправдати... Вiктор недовго сидiв у домашньому затишку бiля батькiв, пiдхопило хлопця новими вiтрами. Подався незабаром на канал, шукав щастя на самоскидi й на скреперi, якийсь час уперто колупав степову планету, потiм знов його потягло до цих берегiв, прилаштувався в кура┐вську рибартiль, чи, як тут кажуть, рибтюльку... I так аж до того нещасливого випадку, що завiв його до мiсць ув'язнення. Вiдбув тепер сво║, спокутував, повернувся. Тiльки не затримався в Кура┐вцi, зачепився десь у райцентрi, про це Iнна дiзналась вiд знiченого та розгубленого Панаса Омеляновича. Був Вiтя вдома всього одну нiч, тяжко картав себе перед матiр'ю: пiшло, каже, мамо, життя мо║ навперекосяк... - Як, як сказав? - перепитала Iнна. - Навперекосяк, каже. I сльози на очах. Це багато для не┐ важило. Видно, таки мав там час подумати, якщо вже здатен судити себе сво┐м власним внутрiшнiм судом. Може, вперше прокинулось у ньому синiвське щось до матерi, до прибитого горем батька, був нiбито вкрай розчулений, не дорiкнув i словом, що "Яву" його збули, комусь вiддали за безцiнь, щоб i духу ┐┐ не було на подвiр'┐. - А чому ж все-таки в Кура┐вцi вiн не лишивсь? - тамуючи хвилювання, запитала Iнна Панаса Омеляновича. - Не можу, каже: соромно. Щоб у такому виглядi та на очi друзям з'явитись? Нi, на сторонi перебуду, хоч доки чуб вiдросте... Якби йому якесь пiдживлення, щоб швидше рiс. По цiй сумовитiй самоiронi┐ Iнна одразу впiзнала свого обранця. Якщо людина не втратила почуття гумору та почуття сорому перед iншими, то ще ж вона не пропаща! Та хоч скiльки машин поверталося з елеватора, жодна не привезла Вiктора на сво║му борту. Глянеш у бiк моря - нема й звiдти, не вибродить хлопець iз сяючих його бурунiв! На дорожнi роботи нiбито влаштувався, новий трудовий чуб вiдрощу║ собi на залiзнiм котку. I зовсiм не всю правду вiдкрила Чередниченковi Iнна напередоднi, коли в розмовi бiля нiчного вагончика казала про доконечнiсть сво║┐ невiдкладно┐ по┐здки в райцентр: не тiльки вiддiл охорони здоров'я мала на увазi, ще бiльше поривало ┐┐ туди сподiвання швидше зустрiти, розшукати свого перестражданого, вже вiльного вiд провини Вiктора Веремi║нка. Не зовсiм поки що звичне для дiвчини нове ┐┐ становище. Чату║ цей свiй безлюдний зараз медпункт, i хоча могла б, звiсно, вiдлучитись, але не зна║, чи може це зробити сама, чи повинна тепер щоразу питати дозволу в Чередниченка? Коли настала пора снiданку, Iнну теж покликали до столу заодно з кiлькома прибулими вночi десь iз Тернопiльщини механiзаторами, що ┐хнi облiзлi чемодани та авоськи ще й зараз лежать, зваленi купою, бiля Iнниного вагончика. Щолiта при┐здять iз захiдних областей пiдпомагачi, щоб разом iз кура┐вцями порати безмежнi лани пшениць. Мали б i цього року при┐жджi тут бути нарозхват, а, виявля║ться, що лiто не те: не так уродило, як ждалося... Поки що тернопiльськi перебувають у невiданнi, не знають, як воно вирiшиться з ними: добре, хоч до столу не забули покликати... Сподiвалась Iнна побачити за снiданком i свiй сiмейний "ягничiвський екiпаж", ║ такий. Не першi жнива iсну║, не раз з'являлись фото i в районнiй, i в обласнiй газетi: екiпаж подружжя Ягничiв. Батько, як механiзатор широкого профiлю, в степах невiдлучно, а мати до нього на сезон жнив пiдключа║ться помiчницею. Лише торiк вона вперше не стала до комбайнового штурвала, за станом здоров'я перевели ┐┐ вихователькою в дитячий садок. Однак i пiсля цi║┐ перестанови сiмейний екiпаж Ягничiв не розпався: прийшов на змiну матерi Петро-старшокласник, про якого ще й ранiш батько у хвилини пiдхмелено┐ ласкавостi казав: оце росте мiй штурманець. Любить татусь i сином, i донькою похвалитися перед людьми! Не випало, однак, сьогоднi дiвчинi тут зустрiти сво┐х: нi батько, нi брат цього ранку снiдати не з'явились - комбайнерам, виявля║ться, ┐жу зараз возять безпосередньо в загiнки, бо кожна хвилина дорога, нива не жде. Опiвднi при┐хала на тiк Варвара Пилипiвна, блiда, схудла пiсля нездужання, але при зустрiчi з Iнною аж нiби повеселiла. - Ну, як ти тут, Iнно? Осво┐лась? - запитала iз сво║ю незмiнною лагiднiстю. - Оце вiдчула себе трохи краще, то дай, думаю, по┐ду почергую за не┐, бо ┐й же треба, мабуть, у районi побувати... I глянула на Iнну так проникливе: знаю, мовляв, чого треба, до кого серце спiшить... Нi, жiнки таки кращi психологи, нiж отi товстошкурi мужчини! Цього ж дня Iнна була вже у райцентрi. Зайшла до райкому комсомолу, взялася на облiк, побувала у свого начальства у вiддiлi охорони здоров'я, i добре, що побувала: мали намiр направити ┐┐ в iнше село, в глибинну степову Хлiбодарiвку, де теж ║ медпункт, але послана туди працiвниця не знайшла з хлiбодарiвцями спiльно┐ мови, пишуть на не┐ у рiзнi iнстанцi┐, вiдбою вiд скарг нема. I груба з людьми, i лiкувати не вмi║, порошки да║ не тi. "Якщо не замiните, просто виженемо з села!" Така то Хлiбодарiвка, зна║ краще за медикiв, як та вiд чого ┐й лiкуватись... Отож у районi й виникла думка послати на той хлiбодарiвський вулкан нову випускницю, вважають чомусь, що на новеньку скарг не буде. А Кура┐вку можна поки що лишити за Варварою Пилипiвною, хай ще трохи потягне, вона ж iз натур двожильних: то наче зовсiм ┐┐ скосило, то знов ожила, до роботи ста║... Одне слово, хотiли Iнною по-сво║му розпорядитись, але тут вона вже виявила характер: визначено менi Кура┐вку, то й не крутiть, право мо║, як ото визначено, так i буде! - Iншi з сво┐х Кура┐вок тiкають, а ви... - А я не iнша. - Хм... Теж аргумент. Змушенi були, зрештою, поступитись. Вийшла з установи хоч з невеликою, та все ж перемогою. Ще побувала в книгарнi, купила "Антологiю французько┐ поезi┐", два томи перекладiв. В училищi Iнна чула про це видання, але знайти нiде не могла, а тут обидва томи чомусь залежались. Тепер уже начита║ться пiд час чергувань. I хоч де була, всюди ┐й не сходило з думки: Вiктор, Вiктор... Ма║ ж вiн бути десь тут, одна з ┐┐ кура┐вських подруг бачила, як вiн працював у райцентрi, вминав залiзним котком гарячий асфальт перед Дошкою пошани. Ще нiбито й говорив тiй дiвчинi: - Осуджу║ш, мабуть, що наступ на флору веду? Дума║ш, не шкода? Внутрiшньо ридаю, а проте мушу: в iм'я прогресу доводиться чавити вашi незабудки залiзним котком! I якщо хто мене там вигляда║, передай: не на бiлiм конi в Кура┐вку в'┐де - на чорнiм котку... Зараз у центрi все вже було заасфальтоване, лиснюче покриття чорнiло перед Дошкою пошани, ще справдi свiже, зернисте, недавно вкочене. Терпляче блукала Iнна завулками, доки таки в одному з них натрапила на те, що шукала: залiзний дорожницький бегемотище стояв посеред вулички, тiльки зверху на сидiннi нiкого не було. Вуличка затишна, у дворах зелено, в затiнку, перед самим будиночком прокуратури, розташувались пiд акацi║ю дорожники, яскравiють, як багаття, у сво┐х оранжевих безрукавках, пiдобiдують, зда║ться, з пивом навiть... Iнна першо┐ ж митi вгледiла серед них Вiктора, погляди ┐хнi - нiби тiльки й ждали цi║┐ митi - зустрiлися. Вiн, видно, нiяк не мiг повiрити власним очам. Витягнув свою журавлину шию й застиг, зовсiм отетерiлий... Потiм вручко схопився на ноги, ще рвучкiше здер навiщось iз себе свою оранжеву робу й, шпурнувши геть, сягнисто покрокував дiвчинi назустрiч. - Ти? - Я. пй схотiлось заплакати, такий зараз вiн був якийсь... не вiн. З'явилося в ньому щось нiби не Вiкторове, холоднувате, жорстке. Нiколи таким його не бачила. Худющий, стрижений i нiби аж прилякнутий. Ще бiльше витягся вгору - ходяча верства. А надто ця голомоза, чи не навмисне для пiдсилення мученицького вигляду, драбиною стрижена голова, що тепер нiби видовжилась угору, з гострими, наче не його вухами. Онiмiлий стояв. Наче не вiрив, що це вона, що прийшла до нього. Зрештою, таки оговтався, гукнув товаришам: "Я вiдлучусь", - i тiльки тепер, засвiтившись радiстю, вхопив Iнну за лiкоть, здавив до болю. - Ходiм! I все повернулось митт║во: море, пiски, слiпучий прибiй у людський зрiст, де дво║ закоханих шалiють вiд щастя, де хлопець на руках виносить iз сяйва свою юну кура┐вську богиню... Зникла прiрва, яка щойно ┐х роздiляла, знов морськi буруни виникають iз марева ┐м назустрiч, сяючи над гарячим чорним асфальтом. Не знали, де б ┐м знайти мiсце, де б знебутись, залишитись самим, удвох, без усiх! Знайшлась ┐м лавка у скверику бiля пристанi, пiд старезною, розiмлiлою вiд спеки вербою. Сiли й не знали, що сказати одне одному, з чого почати. - Невже це ти? - Та нiби ж то я. Очi його були зволоженi, усмiшка зникла. Закусивши пошерхлу губу, вiн дивився на Iнну з притамованим болем, вивчально, майже суворо, нiби хотiв прозирнути ┐й у саму душу, дiзнатися, як ┐й тут велося без нього i що в тiй душi робиться зараз... - Таки ж бувають у життi хвилини щастя... Ти згодна? - Один казав: зiрницi щастя... - Як ти знайшла мене? - По компасу. - Хтось встиг тебе озбро┐ти компасом? - У кожно┐ дiвчини компас отут, - i приклала руку до грудей. - А я вже думав: чи не знайшла якийсь кращий варiант? Чи не побоялась за свою репутацiю? - Мало ж ти мене зна║ш. - Мабуть. Понурився, поволi водив по пiску носком свого розбитого черевика. Водив нiби знiчев'я, та все ж якась нерозбiрлива в'язь виникла на пiску. - Що ти малю║ш? - Хочу записати цей день. - Для чого? - Щоб не забути нiколи. Аж згодом поцiкавився ┐┐ справами, Кура┐вкою. - Не перейменували там ще ┐┐? - посмiхнувся раптом. - А навiщо? - Та нiбито ж виникала в когось така iдея. Кура, курай, кура┐вка... Декому, кажуть, це рiже слух. Та й справдi, може, не по-сучасному? Може б, веселiшу якусь ┐й назву прилiпити? - Яку б же ти запропонував? - Щасливе, скажiмо. Або Урожайне. Або Свiтозарне... Тепер часто такi дають. - Якби вже неодмiнно треба було, я б назвала: Хлiбодарiвка. Правда, одна вже ║... - А ту одну, я чув, якраз збираються зносити... - Не може бути. - Чому нi? Зiллють, укрупнять, якщо тiльки справдi вона виявиться неперспективною... А зда║ться, вона в категорi┐ саме таких. Вони знову помовчали, разом стежачи за рiчковим трамва║м, що якраз вiдходив вiд пристанi, лишаючи за собою на водi круто вивернутий слiпучий слiд. - Учора Панаса Омеляновича бачила, - сказала Iнна, щоб нагадати Вiкторовi про батька. - Так постарiв. - Зiр втрача║ аксакал. Уже все йому, каже, пливе, як туман... - Скорiше б ти повертався до них. - Хай спершу ось патли вiдрощу, - провiв вiн рукою по стернястiй сво┐й головi. - Бо не впiзнають кура┐вцi. Правда ж, можуть не впiзнати? - Кому треба - той упiзна║. - Ти певна? - Певна. Пробувала потiм розпитати його про пережите там. Але Вiктор неохоче пiддававсь на ┐┐ розпити; коли торкалася цi║┐ теми - весь час вiдчувався його внутрiшнiй спротив. Мало, мовляв, цiкавого. Вiдбував, та й усе. Алiгаторне життя. - Збоку можна подумати, що суддям i робити нiчого, а воно... - Поки що ║ кого стригти, - всмiхнувся з гiркотою. - Один наш казав: куди це годиться, що стiльки ходить по планетi нестрижених... Треба ними зайнятись. Цi тюремнi дотепи ┐й не були до серця, iншого ждала вiд нього. Хотiлось ┐й почути, як вiн там вистраждував свою драму, як глибоко розкаювався, як денк i нiч його мучила совiсть серед того алiгаторного життя, спонукаючи швидше очиститись, найчорнiшрю роботою спокутувати провину, оновленим вернутись додому... Можливо, щось подiбне й було, бо звiдки ж з'явилась у нього оця незвична притихлiсть, задума й ледь помiтна прижуренiсть в очах? Бiля рота покреслились складки гiркоти, руки загрубiли, в затвердiлих мозолях. - Важко було? - Легко там не бува║, Iнно. Заклад, як вiдомо, суворий, виправно-трудовий. Орденiв там не дають, та все ж Вiктор твiй завдяки працьовитостi не раз заживав ласки адмiнiстрацi┐. - Його самоiронiя знову приправлена дозою гiркоти. - В iзоляторi не сидiв, працював без симуляцi┐, робив усе, щоб тiльки знов опинитись серед нестриженого людства. - I опинився, вiтаю... А де був - туди, гадаю, дорогу забудеш. - Не приведи, доле, ще раз там опинитися. Хоча, зда║ться, Вiктор твiй там залишив пiсля себе непогану пам'ять. Самих тiльки цiнних раппропозицiй скiльки подав, рухаючи прогрес, - знову казав вiн напiвжартома, з гiркою осмiшкою. - Якi ж то були пропозицi┐? - Для тебе в них нiчого цiкавого. - Мене цiкавить усе, що з тобою зв'язане. Розкажи. - Якщо так - слухай. З пiдказки Веремi║нка Вiктора був установлений в деревообробнiм цеху вентилятор. Була прийнята до уваги скарга про невидачу сусiдовi койкосiтки... Було викинуто з цеху зайвину устаткування. Були ще важливi думки про новий спосiб сушити онучi... Все це вiн говорив з жорстоким усмiхом, з якимось нервовим надривом, наче щоб дошкулити Iннi. - Ну, а коли вже роздирати рани... - Годi, не розказуй, - з болем сказала Iнна i взяла його за руку, велику, розплескану, в затвердiлих горiшках мозолiв, взяла й мiцно затисла у сво┐х маленьких долонях. Вони довго мовчали. Було щось зворушливе, напiвдитяче в цьому мовчаннi, в нiмому сплетiннi рук. Так було ┐м найкраще. I не мало значення, що бiля його розбитих шкарбанiв так контрастують ┐┐ лакованi босонiжки, що поруч з грубим брезентом холош ще бiльше вирiзняються дiвочi стрункi ноженята, загорiлi до пшенично┐ золотавостi, туго налитi житт║вою снагою. - Пiснi, чув, склада║ш? - згодом запитав Вiктор, втупившись поглядом у пiсок i, як Iннi здалося, ховаючи насмiшкувату мiну. - А що - ти проти? - Чому. Заняття не з найгiрших... "Берег любовi" днями тут мiсцева радiомережа передавала... - Ну, i як? - Нiчого. Душещипательно. - I, обернувшись до не┐, Вiктор несподiвано пiдморгнув Iннi якось по-незнайомому, аж нiби трохи вульгарно (так ┐й принаймнi здалося). Iнна вiдпустила його руку. Нiколи ранiше вiн ┐й не пiдморгував, це в ньому було нове, для не┐ навiть образливе. - Чого ти менi пiдморгу║ш? - сказала вона, спохмурнiвши. - Пробач. Це в твого друга з'явилась вада така - нервовий тик назива║ться... - Бiльше щоб цього не було. - Слухаюсь, товаришу начальник. I знову рука в руцi, i теплiнь близькостi пройма║ обох, i гарно ┐м дивитись навiть на горобцiв, що так смiшно й нелякливо купаються перед ними в пилюцi. - Не знаю, як тобi й дякувати за це побачення, - сказав Вiктор згодом. - Ти така чиста, менi аж нiяково сидiти поруч з тобою... Iнша знехтувала б, а ти... Iнно, ти справдi вiриш у мене? - Звичайно. Все буде добре. Все залежить тепер вiд тебе самого... - Можливо, й так. Iннi кортiло з'ясувати, як Вiктор уявля║ себе надалi, адже це так важливо для них обох, не допустить же вiн, щоб знову життя його йшло навперекосяк... - Коли ж усе-таки додому, стрижений мiй хлопче? Чи вирiшив осiсти тут надовго? - Щоб надовго - навряд. Поки що нема гармонi┐, з начальством. Та й хлопцi в "Сiльгосптехнiку" кличуть. - Ну, а в Кура┐вку? Зда║ться, це було його живою раною. Вiн насупився. - Пiд вашi вiкна треба повертатись на конi, Iнко. А пiдi мною поки що мертве залiзо, коток незграбний, важкий... Доки вiн до вас докотиться, доки дочавлю траву до рiдного Кура┐вграда, спливе немало, мабуть, часу. У голосi його вiдчувався глибокий смуток. - Повертайся, - вихопилось у дiвчини мимовiль, стишено, пристрасно. - Не барися, любий. Вiн узяв ┐┐ за плечi i, всю круто повернувши до себе, невiдривне дивився в очi, повнi глибоких темних слiз. - Повернусь, - сказав твердо. I хотiв би ще додати: "Повернусь ради тебе найперше. З'явлюсь, щоб без кiнця мучити тебе. Висмiювати. Вiдштовхувати. Дошкуляти цинiчно. Втрачати й знов знаходити. Захоплюватись тобою й терзати ревнощами без причин... Вернусь, щоб кохати!"' X Уже надвечiр Iнну пiдхопили бiля елеватора в одну з попутних машин. Випало якраз опинитися серед тих хлопцiв-зерновозiв, що в армiйських панамах. Пригальмували, руку подали, та, коли сiла, докучати не стали. Мабуть, одразу помiтили, в якому станi перебува║ ця дiвчина: до шарiння розхвильована чимось, очi горять, iще вона там, де щойно була. Iнна справдi вся була розбентежена зустрiччю, переповнена нею по вiнця. Провела Вiктора до самого котка, що так i стояв, ждучи господаря, на свiжiй асфальтiвцi. "Ти ж зна║ш, що я причеплива", - весело сказала Вiкторовi, беручи його пiд руку, й помiтила, що ┐┐ невiдчепнiсть була йому при║мна, з'явилось у ньому щось схоже на певнiсть у собi i, збадьорений, по-журавлиному гордовито вiн ступав поруч з Iнною пiд оцiнливими поглядами бригади, наближаючись з нею до мiсця роботи. Позиркував з веселою зверхнiстю на сво┐х товаришiв, дивiться, мовляв, яка красива та чиста дiвчина у мiнi-спiдницi постуку║ каблучками поруч, трима║ вашого Веремi║нка пiд руку!.. Легко, мов якийнебудь легiнь гiрський, зiскочив на сво║ залiзне сiдло, здвигнув з мiсця стотонне одоробло, що перед ним iншi бригадники вже розсипали лопатами гарячий зернистий асфальт. Ще i з сiдла обернувся зблиснув на прощання до Iнни вже не сухою, не вимученою, а живою -ще як iз шкiльних лiт - усмiшкою: - Привiт Кура┐вграду! Одна зустрiч, i нiби поповнiв, наснажився хлопець. Ось що таке, дiвчата, кохання, ось що це за цiлющий бальзам... Широкий шлях-грунтовик лiг степами на Кура┐вку. Машини летять туди й сюди, збивають колесами клуб'я пилюки, не встига║ вона влягтись. Працю║ степ, у трудовiй напрузi весь; там ще косять комбайни, докошують загiнки, а там уже й рiлля груддям вперемiш iз стернею кострубатиться скошеному вслiд. Не знають спочинку дощувалки-фрегати, женуть водогра┐, разом iз сонцем райдуги роблять на городнiх плантацiях, на дiлянках зелено┐ кукурудзи. Та в центрi всього токи: де тiк, там i кургани зерна вилискують, свiтяться сухим золотом, i люди з лопатами розкопують ┐х, вантажачи зерно в машини. Хлiборобська праця звично пану║ тут, усе вiдбува║ться в нiби неквапливому, розмiреному ритмi, а насправдi спiшать, щоб устигнути, щоб iз вирощеного - не втратити нi зернини, бо ж вiдомо: нива раз на рiк родить! Курява далеко розповза║ться вiд шляхiв, висить вона й над токами, й над комбайнами, - весь повiтряний океан в'южиться цi║ю жнив'яною югою. Вiд обрiю до обрiю небо зараз помiтно притемнене, неяскраве, пливе в напiвiмлi, i, доки й вляжуться тут жнив'янi аврали, не бачити його ясним. Така вже пора: кушпелища як встануть пiсля Свята першого снопа, як розiпнуться вiд краю й до краю цi вiтрила пилюги над степом, то й не зникатимуть нi вдень нi вночi, i хоч вiтрiв зараз нема, а стороннiй десь там може подумати, що над пiвденними районами знову шаленiють курявнi бурi. У цiй курявi тобi жити. Оце вона, твоя золота Бенгалiя, вся в потопах кура┐всько┐ куряви... Але нiде людинi не страшно, якщо тiльки ти не в самотностi, ма║ш друзiв, повагу людей, улюблену, хай навiть чсiсом i каторжну працю. I, звiсно, треба людинi для повнотii щастя ще мати також отой "сiмейний екiпаж", кили на все життя люди ║днаються i в трудi, i в любовi... Кушпелою та вiтром палким обда║ дiвчину дорога. Звикай. Iншому, може, й важко було б тут осво┐тись, а ┐й... Любить Iнна цей степ. I не лише тодi, коли зацвiте, запала║ навеснi скiфськими тюльпанами, замигтить ластiвками та озветься жайворонком iз пiднебесся, любить його i ось таким, по-жнив'яному звированим, закiптюженим, у хмарах трудово┐ пилюки. Надiйнiсть с в ньому. Незрадливий, стiйкий, мабуть, лише вiн, цей степ, i не пiде навперекосяк. Мовчуни цi, що в панамах. Тiльки i вдалося дiзнатися, що туркмени. В дисциплiнi, видно, тримають ┐х командири, виховують як треба, бо ж ║ такi, що одразу стали б оце лiзти, в'язнути з лицяннями до незнайомо┐ дiвчини. Цi навiть аж занадто стриманi, замкнутi в собi. Могли б бути й говiркiшими, якщо вже випало бути супутниками. Однак дiвчинi чимось i до душi i ┐хня схiдна замкнутiсть - що ж тут такого, може, це в них просто вияв вроджено┐ скромностi, душевно┐ делiкатностi? Вiра Костянтинiвна казала, що в Iндi┐ теж багато людей таких, приязних, делiкатних... Один iз цих солдатикiв зовсiм схожий на вчорашнього потерпiлого: до чорноти засмагльований, чорнобривий, весь якийсь мiнiатюрний. Але це iнший. Задумливий, щось мрiйне застигло в очах, може, кохану дiвчину дома залишив? Ожвавiли хлопцi згодом лише, коли при наближеннi до кура┐вських полiв у хмарах пiднятих кушпелищ змайнули бiлокрилi перевiсники моря - кигитки. Солдати аж посхоплювались у кузовi, тримаючись один за одного: - Чайки! Чайки! Очей не вiдводячи, все стежили за тими лiтаючими в курявi бiлими клаптями, що комусь iз них нагадували, може, дiвочi ненаписанi листи. Вдома у себе Iнна застала веселий шарварок, на подвiр'┐ пiд грушею цiла асамблея! Андрон Гурiйович у вiдпустку прибув! Як завжди, без попередження, без телеграми. Посаджений за столом на почесному мiсцi, рябi║ моряцьким тiльником, крутоплечий, зовсiм лисий. Гомiн родинний, збудження, дiвчата красуються в нових, не наших косинках, бiжить навстрiч дiтвора, виставля║ Iннi напохвал якiсь чудернацькi черепашки... Мама несе тарiль з на┐дками до столу, де вже й так горою всього, через голови всмiха║ться до Iнни щасливо, бо ж такий день, зiбрався весь рiд! На мамi теж яскравi║ нова яблукова хустка, вона пов'язала ┐┐ довкруг голови по-дiвочому i якось аж помолодшала. Андрон Гурiйович хоч був за мить перед цим задумливий, чимось навiть оприкрений, загледiвши племiнницю-медичку, помiтно посвiтлiв обличчям, пiдвiвшись назустрiч, сказав комплiмент: - Як розкрасувалась за дво║ лiт... Та вона ж у нас, Ганно, просто красуня. Таку тiльки десь на вулицях Калькутти можна зустрiть... Глибокi очi дiвчини в нiяковостi дивились на нього, свiтилися росяно, каро. Коли почоломкались, коли притулився до небоги сво║ю колючою щокою, застигши, затримавшись у напливi душевностi бiльш, нiж звичайно, Iннi стало чомусь так шкода його, вiдчула в ньому зата║не горе, а вiн, уже вiдсторонюючись, шепнув ┐й на вухо: - Там i тобi гостинця привiз... Потiм вiддам. I знову сiв, хоч i не брався до ┐жi. Iнна ще раз чи двiчi вловила на собi його стужений, присмерково-сiрий погляд. Уважно дивився на красуню небогу, наче зазирав у власну та ще в чиюсь молодiсть, де, може, йому зустрiчались чи┐сь такi росянi, карi... Батько Iнни теж за столом, ради такого випадку вирвався з поля, залишив, певне, замiсть себе на комбайнi свого "штурманця", котрий уже водить незгiрш за батька - як дорослий комбайну║! Хлопець тiльки й жде, щоб самому залишитись бiля стерна, показати, на що вiн здатен... Мати просто цвiте серед гостей, неприсiда║, кожного припрошу║, - адже така подiя! Тiсно за столом, жарко, хай прихапцем, нашвидкуруч утворилось застолля, а зiбралася майже вся рiдня: пашiють поруч господаря обгорiлими обличчями брати його двоюрiднi та троюрiднi, здебiльшого теж механiзатори, весело цебенять родички рiзних ступенiв, навiть напiвзнайомi дiвчата та молодицi поприбiгали з ферм, бо хай там i десятиюрiднi, та все ж таки Ягничi. Татко, як i щораз пiсля чарки, понад мiру ласкавий до Iнни, посадив ┐┐ поруч себе, навiть обiйняв за плече, тiльки ненадовго, бо потiм знов до сусiда - механiзатора з ферми: - Розумi║ш, на всi сто я тепер спокiйний, ну, аж ось поти спокiйний за свого штурманця! Талант вiдкрився в ньому, ║й-же-║й, талант! Коли ще робили настройку, нi на крок хлопченя вiд мене, по п'ятах ходить, разом оцими руками поперебирали все - гвинтик за гвинтиком, вузол за вузлом... При словi "вузол" Ягнич-моряк (Iнна спостерегла) раптом скинувся, нiби з дрiмоти, ожив на мить, потiм знову поринув у думи. - А коли не полiну║шся та вiдрегулю║ш вузли, то, сам зна║ш, воно ж у роботi окупиться, - вiв далi батько сво║┐. - Заглянь коли, Тимохо, з ферми до нас, подивись, де ми з Петром пройшли: за нами гривицi не лишаються! По тому, як чепурно скошено, по низькому зрiзу хлiбiв одразу впiзна║ш чий почерк! Кожен тобi скаже: де поле без гривиць, де воно найчистiше - то пройшов екiпаж Ягничiв! Екiпаж батька й сина!.. - А це ж головне, - вiдгукнувся фермiвський механiзатор. - Бо як ти до хлiба, так i люди до тебе. Мати, щоб пiдхвалити сво┐х перед гостем, стала розповiдати, як вони пiсля жнив, коли комбайн весь у пилюцi, купають його... Купають, наче те немовля! - Тiльки ж зобидило нас у цьому роцi, дуже зобидило... - аж головою покрутив Ягнич-комбайнер i знову про той запал, недорiд, про недобранi центнери... - Та годi вам про центнери, - весело махнула рукою мати, проходячи бiля чоловiкiв. - На цiлинi он, кажуть, добре вродило, без хлiба не будемо. - Та й Кура┐вка дасть, чого ви там прибiдня║тесь, - пiдтримала ┐┐ тiтка Неля. Гостроносенька, бойковита, вона влаштувалася на найвиднiшому мiсцi, поруч з почесним гостем. - Хоч плюскле, припалене, а й з такого весiльний коровай комусь спечемо! - I значливо глянула на Iнну. - Ви он гостевi дайте хоч слово сказати, - нагадала господиня дому, - хай розкаже щось про свiти. Бо побуде та й знов пiде пiд сво║ парусся, на солонi вiтри. Ц;ке всю душу, мабуть, вони йому просолили. Тво║ слово, Андроне! Гiсть нiби не почув заклику, не був, видно, настро║ний бал