еним мiзинцем, - що ж, серце мод, я не в претензiз, постраждай трохи й
ти: час було й тобi, по сорокiвцi, вiдкрити, що не всi ми "промокашки" або,
в кращому разi, "мишачi кохання", вибачай, але я вмiю грати - тiльки
по-крупному, i коли вже не коханням - не-мишачим: справжнiм! - то в
усякому-будь разi, нiколи й нi в чiм - не "промокашкою": волiю бути
наждачком-с), - тоз першоз ночi, чи не тодi, на прибутнiй хвилi пiднесення,
зародився в нiй десь усерединi глибоко схований ледь iронiчний,
просмiшкуватий холодок: блядка i блядка, з усiма приналежними атрибутами,
мов якийсь стороннiй сценарист загодя подбав про жанрову чистоту сюжету (та
ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), - але ж ми, блiн, таки
недарма рдбята з крутим творчим потенцiалом, нам раз плюнути - перетворити
невдатну блядку на трагiчну любов, довiвши себе, по дорозi, до цiлком
сузцидального стану, - тiльки по дев'ятьох (атож, дев'ятьох!) мiсяцях, в
iншiй кразнi й на iншому континентi, в нiч останньоз сварки в кiмнатi
закинутого в мiжгiр'з мотелю, - спершу тупцялись, курячи, на дерев'янiй
налерез, борюкалися стишеними, щоб нiкого не збудити, голосами, далi
прошкували - вже на повну гучнiсть, нiби пiдняття голосу автоматично
запускало в хiд i ноги, -через паркiнн-лот, мiж полискуючих проти мiсяця
тюленячими боками автомобiлiв, зупинка - протистояння, очi в очi - спалах! -
шабельний зудар! - i от, розвернувшись, вiн бiжить через усе подвiр'я назад
до кiмнати пакувати речi, маленька, шпарко перебираюча голими, в шортах,
нiжками, немов воскова, фiгурка, - в ньому вже нвинтом нондзолилась - аж,
здавалось, чути було, як скрегоче, - сама лиш схарапуджена гординя, палючий
страх, аби, крий Боже, "люди не сказали" (ех, матушка провiнцiя, як зiтхав
був Хвильовий!), що це вона його покинула, висмикнула з рiдного нрунту,
перенесла через океан i покинула, оце, скажуть, кобiта! i тому, завдавши на
плечi поспiхом напханого барахлом дорожнього мiшка ("Губочку свою не
забудь", - подавала вона, наспiвши, з-за спини), гавкнувши отим особливим
брутальним, сварливим тоном, яким тiльки й розмовляв iз нею останньо:
"Завтра лечу додому! Дякую за Америку!" (хихикнула в душi, хоч i не до
смiшкiв було, прекрасно знаючи, що нiкуди вiн не полетить, що до
завтра-позавтра - творча ж особистiсть! - винайде собi якусь нову, не
пов'язану з нею версiю свого тут перебування, i так воно й сталося), - вiн
попер у нiч - двi з половиною милi! з речами! - до тоз осоружноз майстернi
(чи ж вона хоч вiдчинена поночi, чи так пiд кущиком там, пришелепок, i
просидить до рана?), - ось тодi, зачинивши за ним дверi зi змiшаним
вiдчуттям не-до-кiнця-зiграного спектаклю, вогняного шворня
"як-же-його-жити-далi", встромленого в мозок, i тим розтрушеним по тiлi
лихоманково-нудотним дрожем, що не пересiдався вже понад тиждень, - нiби й
справдi була механiчною лялькою, в якiй усi колiщатка-шрубики поз'зжджали з
пазiв, так що ковтати могла тiльки рiдку страву, а спати кiлька ночей
поспiль не могла взагалi, - обернувшись до дзеркала, угледiла в ньому -
проступив, пiдступив на поверхню, художньо викрививши вуста в рештках
з'зденоз помади! - той самий зимнувато-iронiчний (блядка i блядка...),
вiдчужений посмiх: оце то сюжет! - прочитувалося з цього посмiху, - мать
його за лапу, ну й сюжет...
I тоз ж ночi, щойно зосталася сама (попустило!), зй, уперше за цiлий
час вiд його приззду, приснився справжнiй сон: попервах, ще на переходi межи
сном i явою - як вiн ото вiдходить вiд нез похилою кладкою вдiл, потiм
навалився тiсний еротичний кошмар: невидимi руки, багато рук пестили зз
звiдусiль - настiйно, гаряче, душно, i треба було зiбрати всi сили, щоб
випручатись, - i опинитися в величезнiй, з високим, як опернi залаштунки,
склепiнням, лунко-порожнiй залi, сям-там по-конструк-тивiстському
позаставлюванiй, наче теж театральним реквiзитом, - недбало задрапованими
тумбами, постаментами з пап'д-маше, якимись драбинками, у схожому на темну
печеру нефi височiв подiум, i звiдусюди злiталася, iз свистючим шелестом
крил i плащiв, i мостилася по всiх тих пiдвищеннях Шляхта Тьми, - мелькали
чорностроз, бiчним зором вона розгледiла порослi кошлатою рудою вовною
лаписька з курячими кiгтями, вчепленi в виступ стiни, але головну зз увагу
прикувала височенна - аж лиця не розгледiти! - вбрана в чорну сутану постать
на подiумi: чи не сам Князь, подумалось, об'явилися? Було анiскiлечки не
страшно - попри зовнiшню ефектнiсть, демонiчне збiговисько не несло нiякоз
виразноз загрози, радше справляло ритуал, чимось нагадуючи партзбори
брежндвськоз доби, i до нез було наставлене цiлком приязно, брало в коло,
приймаючи за свою, - i, походжаючи по заповненiй ними залi з кiнця в кiнець,
вона стала, впевнено хрестячись, читати на голос "Отченаш", а вони слухняно
перетворювалися на клуби неоново-синьоз пари i вiдлiтали геть iз
пiротехнiчним сичанням, - тiльки здоровенний кiт, обернувшись неоново-синьою
тiнню кота, ще скакав якийсь час з постамента на постамент, доки врештi
здимiв, та ще один захеканий гном - з чорними крилами, в лижнiй шапочцi
ковпачком i з простацьки-вилицюватою (нiс бульбою!) круглою фiзiономiдю -
прилетiв опiзнившись, не второпавши, що до чого, сiкнувся до нез: "Що, ще не
починалось?" - спецiально для нього вона ще раз повторила "Отченаш", i вiн,
трохи поогинавшись, мовби для годиться, i теж якось нестрашно понаскакувавши
на нез, мусив, нiчого не вдiдш, i собi зробитись неоново-синiм клубком i,
хвацько свиснувши, вiдлетiти. В тому снi вперше дихнуло полегкiстю - вона
нiби вернулась до себе, i, сама-одна в спорожнiлiй залi, не подумала -
зрозумiла: значить, несерйозно це все - нащот самогубства. Ще несерйозно.
Ледi й джентльмени, менi трохи мулько зачiпати цю тему, - розумiдться,
вона нададться радше для проповiдi, нiж для солiдного наукового виступу, i я
вже бачу, як, один по одному, ви залишадте аудиторiю, саркастично пiдiбгавши
вуста: crazy stuff61,
типовий Slavic mysticism, грюкають вiдкиднi сидiння, - одну хвилиночку, я
прошу ще тiльки хвилиночку уваги, в мене навiть, комiльфотностi ради, цитата
осьо наготована - перепрошую, що не з Деррiда, Фуко чи Лакана, а якраз
навпаки, з Якоба Бьоме: коли диявола спитали, чому вiн залишив небеса, вiн
вiдповiв, що хотiв бути автором.
Ледi й джентльмени, в цiй кразнi, котра вiд початкiв була людським
творивом i де авторство кожноз людини над власною судьбою д пiдставовим
постулатом виховання (розгортаю газетну витинку: лiтня пара мiльйонерiв,
Брауни - Рiчард, 79 рокiв, i Хелен, 76 рокiв, - отрузлася чадним газом у
себе в гаражi, попередньо записавши цiлий мадток - 10 мiльйонiв доларiв,
неабищицю! - на християнське доброчинство, а друзям розiславши пояснювальнi
листи: обод тяжко нездужали, тож, зваживши тверезо, вирiшили, замiсть
безпотрiбно тринькати загарований упродовж життя статок на лiкарiв та
медичну обслугу, лiпше допомогти молодим людям ставати на ноги, - чи зх
також поховають за церковною оградою, а чи тi, хто вжиткуватиме з зхнiх
мiльйонiв, одмолять-таки в Бога зхнi душi? Темне це дiло - так
розпоряджатися собою: був в Освенцiмi такий пастор Кольбе, який в часi
черговоз "чистки" запропонував на розстрiл себе замiсть одного поляка, бо в
того лишалося вдома двод синiв, - есесiвець, хмикнувши, прийняв замiну, i
той чоловiк вижив i повернувся до себе в Варшаву - щоб довiдатися: обидва
його сини загинули пiд час бомбардування, от тобi й мадш! - ах, пасторе
Кольбе, Ви вплуталися не в свод дiло, Ви схотiли стати автором - i порушили
правила гри, бо той чоловiк таки мав загинути, i хтозна, може, аби не влiзли
Ви, його хлопцi зосталися б жити, i я щиро потерпаю, так-так, не смiйтеся -
потерпаю за долю Браунiвських мiльйонiв - чи справдi вони принесуть
кому-небудь щасливiший жереб, а чи, крий Боже, який-небудь Браунiвський
стипендiат згорить живцем пiд час пожежi в хiмiчнiй лабораторiз, до якоз
дiстався на той кошт, а ще iнший, вивчившись в Iталiз на спiвака, по роках
успiху й слави перерiже собi горлянку, коли стратить голос? Шкода, що ваша
кразна, властиво, не знала порядноз вiйни - вiйна дад змогу багато дечого
зрозумiти про життя i смерть, бо поодинчi долi, хоч якi бувають промовистi,
звичайно нiколи нiчого не навчають, рiк тому, пригадую, в останнiх вiстях
майнула прекумедна, якщо дозволите так висловитись, iсторiя: у Нью-Йорку
якийсь хлоп викинувся з вiкна хмарочоса, але приземлився на дах
припаркованого автомобiля цiлим i неушкодженим, тож, не примирившися з
невдачею - видать, теж був навчений змалечку домагатися свого хоч хай би там
що, - попхався назад на той самий стонадцятий поверх i, уявiть, викинувся
вдруге, за цим разом зломивши руку, ногу i ще щось там собi ушкодивши, але
так i не потрапив, сарака, поквитатися з життям, - зiзнаймося, ледi й
джентльмени, що в глибинi душi ми трохи дiткнутi безецнiстю цього нахаби -
чи то грабiжника, що натинався висадити дверi, од яких не мав ключа, чи
розбещеноз дитини, котра, тупаючи нiжкою, верещить: "Дай!" - ну й спiймав
облизня, i добре йому так), - в цiй кразнi, ледi й джентльмени, з зз дедалi
ряснiше множеними по пiдпiллю сатанiстичними сектами, а на поверхнi -
психiатричними кабiнетами, чи не час гарненько застановитися над питанням
авторських прав - над тим, що ми дiйсно можемо, а до чого нам зась?
Хотiти бути автором - творити - зазiхнути на виключну преронативу Бога.
Бо нiхто з нас насправдi не творить, панi й панове, - всi ми пам'ятадмо
приклад на творче мислення зi шкiльного пiдручника психолонiз - русалка,
напiвжiнка-напiвриба, - яке вбожество, коли вдуматися, яка рiзницька
фантазiя - кусень звiдтам, кусень звiдтам, злiпили докупи - й запишалися:
куди ж пак, творцi! А ex nihilo - не пробували? Слабо? То ж то й ба... Все,
що нам дано - як дiтям на забавку - то готовi порiзненi скалочки дiйсностi,
франменти, подробицi, кольоровi фiшки якозсь великоз, неосяжноз головоломки,
по яких рачкудмо, не пiдводячи зору, обмацудмо, облизудмо, обнюхуюмо собi в
кайф, цiлком безневинне й придмне заняття, - тiльки штука в тому, що фiшки
часом (го, ще й як часто, i скiльком, i навiть не конче ненiям!) вдадться
стулити за невiдь-звiдки-взятим, нiкому-неозбродним-оком-невидним планом, у
якому знати пульсацiю самостiйного, немовби вже й органiчного життя. Тодi-то
врубудться наша авторська (ха-ха!) гординя: дмемось, ноношимось i уявлядмо
себе творцями, - а то просто вiдслонивсь був нам на шпаринку окрайчик
первiсного генерального плану, того самого, за яким було колись сотворено
свiт - з нiчого, цiльним i прекрасним, i вiд якого людство (коли? на якому
доiсторичному поворотi? в якiй пiренейськiй печерi?) - вiдступилося, й
пам'ять (таку нетривку! таку бентежно-зникому! а проте - як жити, коли не
стане й тiдз?) про ту початкову слiпучу цiлiсть зберiгають, опрiч релiгiз,
тiльки мистецтво й любов.
(Я гадаю, мали рацiю всi отi клерикальнi ринористи - iконокласти,
пуритани та iже з ними, - що сама iдея iкони чи храмовоз скульптури профануд
божество, - спiлка релiгiз з мистецтвом дiйсно д з боку релiгiз компромiс,
неминуча поступка - вiд незмоги - уже! - встановити прямий контакт, не
вдаючись до пiдсунутих змислам, вульгарно-наочних фiшок-фiфiшок: облуплена
позолота на дошцi, згризений негодою мармуровий нiс янгола, грубо
розцяцькована статуетка в пiстрявих лахманах. Правдоподiбно, колись прямий
контакт - був, але що вже тепер за ним побиватися... Релiгiя, зробившись
соцiальним iнститутом, зiйшла на пси, - в церквi, куди я поволiклася одного
дня в надiз трошки розсiяти обложну темну хмару, що знай з дня на день
випiкала голову, не пропускаючи жодноз прохолодноз думки, панував виразний
дух замкненоз спiльноти: цiкавi позирки на чужинку, товариське пристоювання
гуртами на нанку пiсля служби, витрiшки, смiшки, перемовляння, обмiн
новинами - люди приходили як на свого роду вечiрку - to
socialize62, i молитися в
них перед очима було якось непристойно). Допуск до плану за нами ще
зберiгадться, - iндивiдуальний допуск, бо вiд самого плану людство за
останнi кiлька столiть сягнистою ступою вiдкочудться все далi й далi (чи не
з доби Вiдродження почавши, з того Мiрандолиного зухвалого: "Чоловiче!
Адаме! Я поставив тебе у центр всесвiту", - ну й стiй, правцем би тебе
поставило, i кожен сухорукий комплексант пнеться в Адами, а ми потiм
чухмаримо потилицю, не в змозi пiдрахувати мiльйони забитих: чи то двадцять,
чи сорок, чи всi шiстдесят?), - а пам'ять про втрачену божисту яснiсть
дра-ажнить, ой дражнить, раз у раз проблимуючи заманкою, та ба, тiльки-но
пiдступадмося ближче, гульк - а при входi нас вже пiдстерiгад, потираючи
лапи, Той, хто хотiв бути автором, - йому кортить туди, вклинитись i
заволодiти, а самому йому слабо, iно на нашому карку, на карку допущених вiн
i годен туди в'зхати, i стокрот безпечнiше для нас - нiкуди не сунутися,
забути за всякий допуск та грабатися собi чемненько в фiшках, витворюючи з
них новi й новi безпотрiбнi комбiнацiз, - вишиковуючи в ряд бляшанки з-пiд
супу "Кемпбелл", виставляючи на б'дннале нумовi стiльцi, повзуванi в жiночi
черевички, видуваючи на сторiнки часописiв ряснi розсипи повiтряних
бульбашок - однакових зневагомлених слiв, часом виходить потiшно, кiлометри
текстiв (еге ж, уже не вiршiв - текстiв) про першу позздку на велосипедi,
про перше мiсячне а чи й геть нi про що, - нiчого,
interesting63, нелноче,
киваючи головами, гусяче стадо критикiв, унiверситетських професорiв,
докторiв лiтератури, перепрошую, якщо образила когось iз присутнiх, -
кажуть, якщо посадити три мавпи за друкарськими машинками, то в вiчностi
вони мають шанси виклацати "Гамлета", ледi й джентльмени, вiдкрию вам
страшну тадмницю: мистецтво в нашому столiттi також потихеньку сходить на
пси - тому що бозться.
Тiльки любов боронить вiд страху, тiльки вона ддина здатна нас
ослонити, i якщо ми не несемо зз в собi, тодi... Тодi... (Я направду не
знаю, що тодi, я не знаю, що буде далi з тим чоловiком, якi ще руйнування
спричинить чорний смерч, в осердi котрого мотлошить його зцiплену кремiнним
стиском фосфорично-блiду фiгурку, - "чортяче весiлля" на курних осiннiх
дорогах, казала менi малiй бабуся: побачиш - оступися, сама вона ще знала
кинути в вихра ножем навхрест, i на ножi показувалася кров, а ми тепер
спромагадмося хiба засвинячити кухонним рiзаком у коханого мужчину, - жест
воно нiби той самий - жест-копiя, жест-iмiтацiя, рефлекс родовоз пам'ятi з
убитим всерединi смислом, - жест, яким, замiсть вiдгородитися, тручадш себе
з розмаху в самий вир "чортячого весiлля"). Не треба б, ох не треба гнатись
на холодний зоряний блиск безлюбоз краси: не тих спiльникiв собi на цiй
дорозi дднадмо.
"О слiпуче, прекрасне i дике! /
Грай вогнями, заводь i мани /
На бистрiнь, на невидимi рiки - /
Тiльки ж - Господи! - не обмани: /
Не осунься з-пiд стiп сухостодм, /
В мить на гранi жаского злиття /
З твозм сяйвом - не стань пустотою: /
Трухлим духом сипкого смiття /
(Як заманка, личкована чортом /
Нiби скарб...) I у пеклi, на днi, /
Буде жовто згоряти нiщота /
Мозх нидом звакованих днiв. /
Кожну кару прийму, як розраду, - /
Тiльки, сили небеснi, не це: /
Ощадiть од Вкразнського Аду - /
Мусового томлiння живцем /
Без надiз, без дiз, без часу, /
В порожнечi, на безвiсти - там, /
Де ще прiють по сотнях нещасних /
Рештки того, що мало б - життям, /
Стрепенувшись, рвонутись зi шкiри, /
Здерши в кров зз з стiп i долонь, - /
Як стратенча душа з-пiд сокири - /
На безсмертний, летючий вогонь", - отаке я писала, допросилася
називадться, теж знайшовся - Данте в спiдницi! У Данте-бо був - не лише
Вергiлiй, у нього була - Беатрiче. I якщо не живе в нас повсякчас любов, то,
замiсть розширятись, дедалi вужчад тунель, котрим захоплено женемось, i все
тяжче стад протискатися, i вже не летимо, як видавалося попервах, а повземо
надсадно, викашлюючи ошмаття власних легень i того, що колись називалося
даром, та, Боже мiй, i було ж даром! - i сочимося на полотна, як розчавленi
комашки, барвними плямами власноз отрути, i давимося дохлими словами, що
тхнуть гнилизною й лiкарняною карболкою, i починають з нами козтися всякi
прикрi речi, мелькають клiнiки й тюрми (це вже як кому пощастить!), i от уже
iно й зостадться, що - скочити з мосту (Пауль Целян), зашморгнути собi горло
в сiнях чужого дому (Марiна Цвдтадва), упхнути голову в газову плиту
(Сiльвiя Плат), зачинитися в гаражi, запустивши на повну потужнiсть вихлопну
трубу автомобiля (Енн Секстон), запливти в море якнайдалi (Iнгрiд Йонкер),
перелiк тривад, to be
continued64, ви що ж,
уважадте, це нормально, так iз ними, пiзтами й прочими, й повинно бути? Але
ж iз ними щодалi, то гiрше, нiхто вже не доживад до свого "Фауста", що ж ви
гададте, це випадковiсть, гададте, зм просто - менше дано? Зменшуються зхнi
шанси - зменшуються шанси кожного з вас.
Тiльки любов боронить од страху. Але хто (що) вборонить од страху саму
любов?
(I все бiльшад, бiльшад з року в рiк - секс-шопiв, механiчних
причандалiв, о переваги технологiчноз цивiлiзацiз, секс по телефону, мене
також колись так мали - удома, в себе в хатi, не де: обставили як ддвочку,
так i не довiдалася хто, - спершу змiнений на шепiт жiночий голос - прийняла
за товаришку, теж iз добрячими мухами в головi дiвку, "Олька? Ти?" - нiяка
то була не Олька, як показалося потiм, хоч тамте нiби потвердило: еге, я, -
й стало шелестiти: вляпалася, дзвоню з чужоз квартири, тут двод, хочуть мене
знвалтувати, кажуть - або в попу, або в рот, ось вiн уже йде, я боюсь, "Де
ти д? Я викличу мiлiцiю, скажи адресу!" - але не-Олька [хоч це показалося
щойно потiм] вже щезла, натомiсть озвався, дишучи загрозою, молодий
чоловiчий голос: "Ты ей подруга, да? Ты хочешь, чтобы я ее не трогал? Так
постони мне", - чого тiльки не зробиш задля дорогоз подруги, фу, гидота, -
спробувала врубати почуття гумору, нiчого, помоглося, все одно що пiсеньку
попросили б заспiвати, але коли, на все-таки безпорадно-болiсному зойковi
приниження [ти кричиш - од наруги, а вони думають - то вiд насолоди, а може,
й не думають, може, якраз вiд твого болю вони й кiнчають?], голос рiзко
кинув: "Всьо" й у слухавцi закапотiли, як iз крана, короткi гудки, то,
втираючи змокрiлого лоба, почувалася таки, смiшки смiшками, але
знвалтованою, - молодий же хлоп, йолки-палки, вiн що, також боявся живоз
жiнки?).
Страх починався рано. Страх передавався у спадок - боятись належало
всiх чужих (кожен, хто виявляв до тебе зацiкавлення, був насправдi
пiдiсланий К╜Б, аби вивiдати, про що у вас розмовлядться вдома, а потiм
знову прийдуть тi дядi й посадять татка в тюрму, - особливо пiдозрiлими були
тi, хто заводив вiльнодумнi балачки: класi в дев'ятому на мiськiй олiмпiадi
з лiтератури познайомилася з окуляристим вiдмiнником iз математичноз школи -
вiн мав рiдкiсну для пiдлiтка шкiру - як щойно очищений персик, i, пiд
ненормально товстими окулярами, видно було в профiль, - темнi й густi, мов
шовк, дiвочi вiз, а смiючись, напружувався цiлим тiлом, як то бувад з дуже
нервовими, iнтелiнентними хлопчиками, котрих не пускають у двiр гратися
самих, а виводять на прогулянку на повiдочку санчат, замотавши вище носа
вовняним кашне, - такi хлопчики завжди в тебе закохувалися, на те не було
ради, а втiм, вони багато читали й любили обговорювати прочитанi книжки, i
вiдмiнник з математичноз школи, невмiло-старомодно, наче протезом,
пiдтримуючи тебе на сковзанках пiд лiкоть - була зима, i вснiженi хiдники
щокрок поблискували пiдступно вислизнаною чорнотою, - мав необережнiсть
згадати "украинского писателя Винниченко - не читала?" - тебе з мiсця
вкинуло в жар: оце ж i д те, про що попереджали тато з мамою! - з ленiнською
хитринкою в очах [головне, що сама вiдчувала зз як ленiнську!], з
вiдтяжечкою такою лiнивою, мовляв, ну-ну, давай далi, я тебе все'дно навилiт
бачу, - вiдмовила, що - "нет, не читала", i, дочекавшись, аж вiдмiнник видав
усе, що знав, - i про УНР, i про емiграцiю [слухала вже не сумнiваючись, хто
перед нею, солодко обмираючи од близькоз небезпеки], - приморозила його хiба
ж так - карбуючи склади, барабанним пiонервожатським голосом ["Атряд!
Ррав-няйсь! Смiр-на!"] освiдчивши, що зз не цiкавлять усякi там емiнрантськi
покидьки, що в час, коли мiжнародна обстановка така складна й напружена, i
що зз завжди обурювала молодь, яка слухад рiзнi радiоголоси, - вiн вирячився
на нез обома парами скляних очей i, здавалось, забув дихати: йшов зжачок по
лiсi, забувсь як дихати i здох, - а щоб знав! Задоволена була з себе як
нiколи: перший iспит на дорослiсть - i не послизнулась!). Нi, вона завжди
казала, що не хотiла б iще раз пережити свод отроцтво, - отi натужнi,
несвiдомi спроби вирватись - iз глухо забетонованого, спертого всерединi
родинного гнiзда, за мурами якого здко клубочився страх, болотяна млака, де
iно оступись, видай себе - i шубовснеш у смертну отхлань (по радiо, яке
батько слухав вечорами, припавши вухом, щiльно втискаючись у приймача, що
оглушливо харчав, часом прориваючись рiзким, небезпечно наростаючим
металiчним свистом, передавали мемуари вмираючого Сндгiрьова,
пере-раховувались оперованi нутрощi, вiдбитi нирки й мiхурi, iнсулiновi
шоки, нвалтом вставленi зонди, калюжi кровi й блювотиння на цементних
долiвках - зведення з рiзницькоз, розрубка м'ясних туш: Марченко, Стус,
Попадюк, щокiлька тижнiв новi iмена, молодi й красивi, не набагато й старшi
за тебе буйночубi хлопцi, ти мрiяла про них, як ровесницi про кiноакторiв,
ось вiн вийде на волю, пошрамований i мужнiй, i ми зустрiнемось, - тiльки
вони нiколи не виходили, ефiр повнився зхнiм конанням, тато сидiв по цей бiк
i слухав, з року в рiк, вiдколи став безробiтним, сидiв у хатi й слухав
радiо), - вириватись не було куди, скрiзь були комсомольськi збори,
полiтзаняття й чужа мова, туди - як чотирилiтньою на дзиглик насеред
кiмнати, розказати дядям i тьотям вiршика, - можна було виходити тiльки на
те, щоб дзвiнким магнiтофоном видати зм вiд них таки й вивчене, i тiльки в
цьому був нарант безпеки - золота медаль, червоний диплом, просування "по
вдрьовочкд", мать його за лапу, скiльки непотрiбу перепустила через голову!
- а в п'ятнадцять рокiв звалилася з депресiдю, скаржилася на тадмничi болi в
шлунку, татко збився з нiг, тягаючи по лiкарях, якi нiчого не знаходили,
цiлими днями валялася в постелi й iстерично плакала од леда-слова - таткова
дiвчинка, очко в лобi, то вiн чував, розпластавши крила, над зз першою
менструацiдю, розважно оповiдав зй, що це дуже добре, так мад бути з усiма
дiвчатками, лежи, на вставай, - подавав у постiль, як хворiй, покраянi
скибочками яблука на блюдцi, i вона лежала - зiбгана й занишкла, наполохана
новим вiдчуттям, коли - i соромно од вiдкритостi сводз тайни - ну але якi ж
тайни можуть бути од татка? - i, i - якось щемно-сторожко,
незахищено-непевно: вiдчуття, що повториться iз втратою дiвоцтва (якого
потрапить здихатися аж пiсля татковоз смертi!), i потiм, щоразу, - те саме
вiдчуття навiчноз дочiрньоз покори, остаточностi родового улягання, од чого
мужики, не в'зхавши, до чого воно, розумiдться, шалiють ("Ох як ти класно
дадш!"), а потiм ти зх кидадш. Рва-лася, авжеж рвалася, ще й як! - вся в
гострих лiктях самочинного розростання, до слiз мучений власною
ваторопкуватiстю прищавий пiдлiток, однi колготки, вiчно в бурих рубцях
нитяних швiв, i одна сукенка - шкiльна формена, пелюстково-бiло витерта на
лiктях, на шкiльнi вечори ходила - а ходила ревно, як мусульманин до мечетi!
- в позиченiй блузцi й куценькiй, пiонерськiй ще, бiлий-верх-чорний-низ,
спiдничцi, й поздом злась гiркою горяччю, дивлячись на цiлком уже
"по-дорослому" прикинутих, у "дорослих" перукарнях пiдстрижених, вибухлих
повним цвiтом, як садок вишневий коло хати, однокласниць - у зблисках
перламутровоз помади й чорних махаонах "ланкомiвських" вiй - десять керебе
коштував синьо-голубий патрончик такоз тушi, а мамина зарплата, на яку жили
втрьох, виносила сто п'ятдесят, ну й що було робити, як не вкрасти - в
роздягалцi, з легкомисно розкритого портфеля королеви старших класiв, -
правда, дешевший тюбик, польський, i наполовину зужитий, заспокоювала себе,
що для тамтоз то не втрата, i так воно й було, а все одно дев'ятнадцяте
столiття, все одно Жан-Вальжанiвська класична булка й Козетта пiд вiтриною
ляльковоз крамницi, i сором, i страх, i тайна, ганебна й солодка, як
екзгибiцiонiстськi вправи на самотi перед дзеркалом, - невмiло фарбувалась у
шкiльному туалетi, розвезькуючи попiд очима чорнi вiхтики, а пiсля вечора
там-таки змивала, люто вiддирала туш холодною водою з почервонiлих повiк:
страшно здумати, що було б, аби татко побачив, - татко, який так боявся за
нез, який збирав по людях досьд на кожну з зз подружок: всi були розбещенi,
курили й цiлувалися з хлопцями, татко верещав, буряковiючи на виду, i вона,
слiд вiддати зй належне, так само верещала у вiдповiдь, i ридала у ваннi -
надто пiсля того пам'ятного разу, коли вiн ударив зз в обличчя просто на
вулицi, на трамвайнiй зупинцi, бо вона кудись запропастилась, i вiн вирiшив,
що вона од нього втiкад, - але вона вернулась, вона завжди слухняно
верталась, бо втiкати не було куди, i вiн, не сказавши нi слова, з розмаху
впiк зз по щоцi, - розумiдться, потiм були обiйми-облизування,
поцiлунки-перепросини, "мод маленьке", "доцiчок мiй золотий", - по кiлькох,
розжарених в очу на червоно годинах лементу, ридань, грюкань дверми,
супроводжуваних шамотнявою безпорадного маминого втручання, - бо мами за тим
усiм не проглядалося, мама взагалi була фригiдна, ясне дiло, заекранована,
мов чорне свiтловiдпихальне шкло (потiм, у перших мiсяцях твого шлюбу, вона
всунеться раз уранцi до кiмнати молодят iз весело диркочучим будильником:
вставайте, снiданок готовий! - акурат у хвилину-коли, i по вибухлiм скандалi
плакатиме сирiткою в кухнi, налякана й безпомiчна: хотiла ж як лiпше! - так
що, вгамувавшись i вiдтрусившись схарапудженим тiлом, ти ж зз, врештi-решт,
i потiшатимеш), - а яка, цiкаво, вона мала бути, як не фригiдна, - дитина
голоду (в тридцять третьому, трирiчною вже, перестала ходити, i бабця зздила
на перекладних товарняках до Москви, мiняти свод вiно - двi ряснi низки
середземноморських перлiв - на двi торбини сухарiв), дитина, вихарчувана на
пiдiбраних у полi колосках, за котрi колгоспний об'зжджчик, раз заскочивши,
шмагонув батогом по щоцi - досi знати тонку ниточку бiлястоз близни, i на
тiм, Богу дякувати, окошилося, бо батько, твiй цебто дiд, уже мив золото
десь межи сопок, за яких пiвтора десятки лiт i твiй батько, а зз майбутнiй
муж, те саме робитиме, а зй - нiчого, минулися тi колосочки, i назлася
згодом усмак, годочкiв так за двадцять, вже як, скiнчивши унiверситет,
почала працювати, - а американськi совдтознавцi зоддалеки все нiяк не
доглупаються, чого в цьому поколiннi стiльки нестатурно-гладких кобiт, знай
Фромма з Юнном мiж рядкiв на свiтло перечитують, - жерти зм у двадцять
хотiлося, жерти й бiльше нiчого! - давитися студентським пайковим хлiбом,
напихати в рота в обi жменi, пiдбираючи крихти, що таке клiтор, вони за
ввесь вiк так i не дiзналися (вперше ти замислилася над зхнiм жеребом раз в
аптецi: викинули жiночi пакети, черга, всуцiль iз молодих дiвок, шамко
напаковувала торбинки, а бабульки, пiдступаючись, кротко перепитували:
"Ддвочкi, а што в етiх пакдтах?" - "Женскiд пакдти, женскiд!" - презирливо
вiдгризалися ддвочкi: не для вас, мовляв, - бабульки збентежено лупали
очима: не розумiли), - так що мама була невинна, аки агнець, чи радше дiва
Марiя (щось у нiй справдi вчувалось мадоннисте, на фотознiмках кiнця
п'ятдесятих - час, коли нарештi назлися, - така свiтиться нiжна дiвчинка в
пуклях, очей не вiдвести! - личко делiкатне, довгобразе, з гостреньким
носиком - затрачений, лагiдний, мовби внутрiшнiм усмiхом розвиднений тип
краси, козацький барокковий портрет упродовж трьох столiть: Роксолана -
Варвара Апостол - Варвара Ланнишiвна, - ех, була колись Гетьманщина, а тепер
пропала! - кругловидо-плахтянистi, ой-пiд-вишнею-пiд-черешнею кралi ще
водяться, а от тих уже Бiг дасть, уже й твоя нещаслива врода на два порядки
грубiша, вульгарнiша - не забувай додати: була!), - мама, пташок спiвочий,
ягничка офiрна, дисертацiю з поетики дописувала в комунальнiй "хрущовцi",
поки зй на кухнi сусiдка - кухарка з робочоз столовки, та, що мала
"управлять государством" (мати-одиначка - п'ятеро дiтей од п'ятьох мужчин),
пiдкидала в каструлю з борщем ганчiрки й вирванi зуби (либонь, молочнi -
котрогось iз потомства?), - але дисертацiю дописала-таки, акурат на сiмдесят
третiй рiк iз нею пiдоспiла, коли зз, яко жону неблагонадьожного, з
дисертацiдю на оберемку з аспiрантури й засвистали козаченьки, так що день
твого захисту (на дiдька вiн тобi був здався!) був зз святом, тiшилась як
дитина, "от аби тiльки татко був живий!" - а як, на ласку Божу, чим вiн мiг
би бути живий - викинутий на саме дно колодязя й по дорозi спазматично
вчеплений за цямрини: аби тiльки не назад у табiр! - живцем замурований в
чотиристiннi - слухати радiо, курити в кватирку й з жахом дивитись, як
невiдворотно вимикадться з-пiд нього, пре з-пiд ляди, самою силою
органiчного росту пхана, ддина жiнка в його життi - та, котру сам породив?
"Задери сорочечку, я хочу подивитись, як ти формудшся" (i чи не та сама
заклопотано-розпорядча iнтонацiя - "Повернись, я тебе хочу ще ззаду взяти",
- через двадцять рокiв, щойно зачута, сколихне в тобi давнозатрачене
вiдчуття дому?), - i вже не важить, що нiколи не любила ззаду, не важить, що
першоз митi вiдмовилась була задирати сорочечку, спалахнувши недитячою
уразою, - назустрiч тихому й по-новому глибокому, вологому зворушенню:
дитино моя, це ж я, твiй тато! - у вислiдi чого сорочечка таки, нiкуди не
дiнешся, задиралася - стидкувато-бентежне пiдставляння, перший досвiд, куди
сильнiший, нiж якесь там притискання колiньми в класi пiд партою, - одначе
рвалася, Господи, як рвалася, - як стратенча душа з-пiд сокири, але - куди?
До ровесникiв, танцi-шманцi, рок-ансамблi, спортивнi змагання й першi слiпi
обмацування в темрявi спортзалу, - смiшно, нiкому з них навiть розповiсти не
можна було, як, на третiй рiк, тамтi таки прийшли, справдився нарештi
батькiвський страх, бо страх, вiн завжди справджудться, - вдертим у
чотиристiння вихором смачного шкiрястого порипу портупей, бадьорого
надвiрнього холоду, вiдчуттям наглоз заповненостi кiмнати - трiйко рум'яних
з морозу, здорових самцiв, ляпання посвiдченнями, "собирайтесь", татко
метушливо шукав якiсь папери, щось перекладаючи на столi тремтячими руками,
привалений i жалюгiдний, i ти виплигнула на них iз кутка, розпростуючи
спинку прищавоз блiдо-зеленоз пiдлiтковостi, - здушено-крикливе, зi звислим
через мордочку пасмом, i залящало: "как вы смеете, по какому праву", -
вийшло не вельми вдало, ба й геть невдало, зрiзали тебе тамтi (офiцерик
молодюсiнький, з вусиками ниточкою, старалося, падло, ма'ть, перше
вiдповiдальне завдання дiстав, де ж пак - арешт антiсовдтчика!) - що ногою
вiдопхнули ("не ваше дело, вы еще слишком молоды"), i батьки (з обличчями
однаково мурими, наче пiд шкiру фотопапiр пiдкладено) теж, iно ти поскочила,
з жахом зашипiли-замахали-зацитькали, - але перша невдача тебе не зупинила,
ти, по правдi, таки, добре той казав, - вiдважна жiнка, золотце: згодом, уже
студенткою, роцi десь у вiсiмдесятому, вибравшись iз зайчиком-залицяльником
у бiльшiй компашцi до театру, на якусь хiтову московську гастроль, -
навмання, бо квиткiв не мали, регочучись на все горло, перекидаючись
снiжками реплiк, штурмували знадвору касу з тлумом таких, як самi:
передноворiчний вечiр, молодiсть, нiхто не хотiв розходитися, i тому
з'явилися менти, - привалила зграя воронкiв, в'оралися в гурму сiрi шинелi,
заходили, здiймаючи по нiй буруни, i чорт його зна, як воно так скозлося: ще
перед хвилею все було нiби - пригода, жарт, ну не потрапили б досередини, то
позхали б на Хрещатик каву пити, подумадш, велике дiло! - а вже зайчикового
друга - найушнипливiшого з компанiз, невеличкого й верткого, як нвинт,
такий, ще трохи наддавши, мо', й пролiз би! - засiкши й виловивши iз збитого
в купу розбутiлого стада, волiкли попiд пахи двод гевалiв в унiформi, i вiн
не дiставав до асфальту ногами, рештки товариства розгублено посунули
слiдом, не знаючи, що почати, а вiн уже лебедiв до тамтих жалiбно: "Рдбята,
ну бросьтд, ну отпустiтд, рдбята", ноги пручалися, смикаючись у повiтрi
окремо вiд тулуба, твiй зайчик, шафа двометрова, плiвсь як сомнамбула й знай
мимрив - та нi, та де, та нiчо' вони йому не зроблять, - а воронок уже стояв
напоготовi, з роззяпленим заднiм отвором, i ти знову - вiдважна жiнка! -
плигонула пiд колеса, пантерячим ривком на цей раз уже красивого й сильного
тiла, довгонога блискавка в короткому кожушку, аж тамтих на два боки
розкидало - а вже впихали чувака в машину: "Мальчiкi, - кресонула навiдлi
голосом, аж забринiло, - да што ж ви ето, в самом ддлд, а?!" - i вирвала
хлопця: "мальчiкi", бугаяки, розiмкнули лаву, якось обм'якли, вiдступилися,
забубонiли щось виправдальне на кшталт "а чдво он", - ага, опирався, ще й,
либонь, щось глузливе бовкнув, - пiдоспiв зайчик, згребли потерпiлого на
оберемок, давай, Боже, ноги! (i першоз вашоз ночi з тим чоловiком, коли вiн
хвацько вженеться пiд "цеглину" i його перепинять менти - маленький i
зiгнутий, у враз звислiй зужитим презервативом розхристанiй шкiрянцi, щось
пояснюватиме зм надворi, розводячи руками, та хлопцi, та я ж що, я ж нiчого,
- ти, посидiвши трошки в автi, рiшуче вiдчиниш дверцята, виступиш, зацокадш
пiдборами по бруку, трусонеш куделею, перебравши на себе жадiбно засвiченi
погляди вперезаних портупеями самцiв, засмiдшся, хоч прикурюй од такого
висмiху: "Що сталося, хлопцi? Ми нiчого не порушили", - i замнеться
ментрега, якось разом вiдрине, розвiдться в повiтрi, ну гаразд уже, здьте,
та вважайте надалi, - а на ранок, впиваючись у тебе розiскреними очима, як
лежатимеш на тапчанчику, напiвприкрита пледом, вiн прокаже, повiльно, з
прицмоком розкуштовуючи торжествуючий усмiх: "А ти крута баба - зразу
вискочила ментам морду бити... З тобою можна в развддку йти", - i тебе
затопить дiтвацькою повiнню гордощiв: нарештi, нарештi це помiчено - бо вiн
сам iз тих, - наче вийшов на волю, по всiх цих роках, i ви зустрiлися, - бо
бiльше, нiж брат, бо вiтчизна i дiм...). Страх уповзав знадвору крiзь стiни
здким протягом, а вдома було тепло, аж душно, юнацька депресiя, нi,
неврастенiя, якiсь дурнi таблетки, вiчне "тридцять сiм i два", i плач
кiльканадцять разiв на добу, лiкарка велiла зй роздягатись, а татковi вийти
- "Девочка уже большая", - зз спантеличило, що татко, замiсть обстоювати
своз права - це ж бо його дитину мали оглядати! - принижено чапав до виходу,
збентежений i змалiлий, мов заскочений на гарячому (найцiкавiше, мiркуд вона
собi, що вiн же був красивий мужик, говiркий i дотепний, охочий до життя, i
жiнкам подобався, i розпрекрасно знайшлось би де оскоромитись, що ж вiн
цноту свою так тяжко берiг, як галицька стара панна, невже тому, що мама
вийшла за нього - ще не реабiлiтованого, i вiн цiлий вiк внутрiшньо куливсь,
боячись почути од нез вголос те, чим виздав собi думки, - що занапастив зй
життя, а зостатися сам, без нез - знов-таки, боявся?), - а судили його, цим
разом, усього тiльки за тунеядство (всього тiльки добу протримавши в КПЗ),
пiслали всього тiльки на стройку вахтером, вiн сидiв у заскленiй будцi,
вiдчиняв браму перед самоскидами, а решту часу читав Бруно Шульца, про якого
колись був замiрявся написати книжку, та так i не написав (мав добрий смак
до лiтератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор!), -
його панiчний страх перед зз невкоськуваним ростом - "ку-уди?!" -
угнiжджувався в тiлi й помаленьку пiдпилював нутрощi тупою пилкою, але рак
продiанностували аж тодi, коли й оперувати виявилось запiзно, цiла статева
система була вражена, i простата, й сiм'яники (мама щодня терла моркву йому
на сiк i чавила вручну, зiбгавши сiчку в марлевий вузлик, зз пальцi
колишньоз гiтаристки набули невiдмивно-жовтяничного кольору й насилу
розгиналися, а доцiк бiгав ночами до автомата на розi викликати "швидку", i
коли мама, з бiлими од жаху очима, прийшовши раз iз лiкарнi, сповiстила зй
дiагноз, який вiд татка вже належало укривати, то першим вiдрухом думки
[котрого звiдтодi нiколи собi не простить!], було нещадне й зимне, як крiзь
зцiпленi зуби: слава Богу!), - по сутi, то було не що як вiйна - вiйна, в
якiй не може бути переможцiв, бо, вичерпавши всi засоби домогтися свого
(придавити колiном, упхати в люлю, "вона в нас iще зовсiм дитина", хотiлося
хлопчика, але нiчого, й дiвчинка вдалася на славу, от вона зм усiм за нас i
покаже!), - мужчина вдадться до останнього засобу - смертi, i це, нiкуди не
дiнешся, переконуд: ти нарештi остаточно стадш по його сторонi. I твод
отроцтво, якого, вiдхрещувалась, нiзащо не хотiла б iще раз пережити,
наздоганяд тебе через двадцять рокiв, випускад з найглухiших пiдвальних
закапелкiв тводз iстоти сплакану й зацьковану дiвчинку-пiдлiтка, що заповняд
тебе цiлком, i лунко, розкотисто регочеться: а що, втекла?..
Може, й справдi - раби не повиннi родити дiтей, питад вона себе, мляво
втупившись у вiкно: вночi впав перший снiг, але тепер розтанув, i тiльки
вiтровi шиби припаркованих уздовж хiдника авт бiлiють телячими лисинками. По
хiднику пританцьовуючою ступою бреде негр у яро-червонiй куртцi й синiй
бейсбольнiй кепцi, сховавши руки в кишенi: похолоднiшало. Бо що д рабство,
як не iнфiкованiсть страхом, - вона пiдсовуд пiд лiкоть розгорнутого
блокнота, напiвсписаного такого натунку афоризмами, вiд яких - нi тепло, нi
холодно, як у пiдручнику з формальноз логiки. Рабство д iнфiкованiсть
страхом. А страх убивад любов. А без любовi - i дiти, i вiршi, й картини -
все робиться вагiтне смертю. П'ять балiв, ддвушка. You have completed your
research65.
Ледi й джентльмени - нi, наразi тiльки ледi, точнiше, одна ледi: Донна
зi схiднодвропейських студiй, одна з небагатьох, iз ким ти за цей час
заприязнилась, рослява напiвiрландка-напiвслов'янська мiшанка, досить
придмне для ока подднання: пшеничне волосся, теплi карi очi, високi вилицi,
шкiра, притрушена дрiбною зерню ластовиння, як добре пропечена булочка
кмином, - в унiверситетському буфетi, де ви умовилися на ланч, курити
заборонено, i Донна, допивши з паперового кубка ту гарячу темно-буру рiдину,
яку американцi чомусь називають кавою, тут-таки запихад в рота жуйку:
сублiмацiя курива. Це ремигання в нез виглядад цiлком симпатично, може, тим,
що Донна багато й щиро смiдться, i вiд того враження, наче цiлий час
розсмаковуд щось смiшне. Дисертацiю вона пише про нендеризм у
пост-комунiстичнiй полiтицi: зз не на жарт цiкавить, чому в тiй полiтицi не
було й нема жiнок, - запитання, що незмiнно заганяд тебе в глухий кут,
скiльки б тобi його не ставили захiднi iнтелектуали (блiн, ну звiдки менi
знати?). Здадться, Донна пiдозрюд, що тут корiнь усiх наших проблем: як усi
фемiнiстки, вона певна, що men are full of
shit66, iно дай зм волю -
починаються вiйни, концтабори, голод, розруха, вiдключа